Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Частина п’ята. Мої пригоди на морі



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка30/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   102
Частина п’ята. Мої пригоди на морі

Розділ 22. Як розпочалися мої пригоди на морі

Розбійники не поверталися. Жоден із них навіть не вистрелив у лісі. «Нинішню пайку вони вже дістали»,— так прокоментував ситуацію капітан. Ми могли спокійно робити перев’язки своїм пораненим і готувати обід. Цього разу куховарили сквайр і я. Незважаючи на небезпеку, ми вирішили готувати у дворі, але й туди до нас долинав жахливий стогін наших поранених.

Із тих восьми, хто постраждав у бою, живими залишилися тільки троє: підстрелений біля бійниці пірат, Гантер і капітан Смоллет. Двоє перших були безнадійні. Дуже скоро під час операції помер пірат, Гантер навіть не отямився, незважаючи на всі наші старання. Він прожив ще увесь день, важко дихаючи, так само, як хекав старий пірат, постоялець нашого заїжджого двору, після першого серцевого нападу. Але ребра Гантера були поламані, череп розбитий при падінні, тому наступної ночі він, навіть не стогнучи і не приходячи до тями, помер.

Капітанові пощастило більше: його рани були дуже болючі, проте не смертельні. Жоден із органів не був серйозно ушкоджений. Куля Ендерсона — першим у капітана вистрелив Джоба — пробила йому лопатку й зачепила легеню. Друга куля черкнула литку і пошкодила зв’язки.

Доктор запевняв, що капітанові неодмінно стане ліпше, але декілька тижнів йому категорично заборонено ходити, не можна рухати рукою і багато розмовляти.

Мій випадково порізаний палець виявився взагалі дурницею. Доктор Лівсі заліпив подряпину пластиром і лагідно смиконув мене за вухо.

По обіді сквайр і доктор всілися біля капітана і довго радилися. Нарада закінчилася аж по полудні. Доктор взяв капелюха і пістолети, заткнув за пояс кортика, поклав у кишеню карту, на плече повісив мушкета і, перелізши через частокіл із північного боку, щез у хащах.

Ми із Ґреєм сиділи в дальньому кутку блокгаузу, аби не чути, про що говорить наша старшина. Ґрея настільки вразив дивний вчинок доктора Лівсі, що він, витягши люльку з рота, геть про неї забув.

— Що за чортівня! — сказав він.— Доктор Лівсі, бува, не з’їхав з глузду?

— Не думаю,— відповів я.— Він буде останнім з нас, хто з’їде з глузду.

— Це точно,— погодився Ґрей. Але якщо він сповна розуму, то, певно, я здурів.

— Просто вони щось замислили,— пояснив я.— Мені здається, що він пішов знайомитися з Беном Ґанном.

Пізніше мій здогад підтвердився.

Спека у приміщенні стала нестерпною. Південне сонце розпекло пісок у дворі і, певно, розплавило мій мозок, бо ті мої думки важко назвати гідними. Я заздрив доктору через те, що він крокував прохолодним лісом, слухав спів пташок, вдихав сосновий аромат у той час, коли я умивався потом у цьому триклятому пеклі, де одяг прилипав до гарячої смоли, де все було вимазане людською кров’ю, де довкола лежали трупи. Відраза до нашої твердині була не меншою за страх.

Я мив підлогу, я мив посуд — і щохвилини сильнішали відраза до цього місця і заздрість до доктора. Якоїсь миті я випадково опинився біля мішка з сухарями. Мене ніхто не бачив. І я почав готуватися до втечі: напхав повно сухарів у кишені свого камзола.

Гадаєте, я дурень. Я чинив безглуздо, відчай штовхнув мене на такий ризик. Разом із тим я підстрахувався, як зумів: ці сухарі не дадуть мені вмерти з голоду щонайменше дві доби.

Далі я прихопив два пістолети. Кулі й порох я вже мав і почувався надійно озброєним. Взагалі-то мій план був не такий уже й поганий. Я хотів піти на піщану косу, північний місток між нашою бухтою і відкритим морем, дістатися білої скелі, яку я помітив учора ввечері, і перевірити, чи не коло неї, бува, Бен Ґанн ховає свій човен. Справа, на мій погляд, була потрібна і абсолютно реальна. До того ж, я був упевнений, що мене не відпустять, коли я розкажу, що замислив зробити, тому й вирішив утекти. Наміри були хороші, та необачний і необдуманий вибраний мною шлях усе зіпсував. Але не забувайте, що тоді я був хлопчаком і вже прийняв рішення.

Слушної нагоди для втечі довелося чекати не довго. Сквайр і Ґрей перев’язували рану капітанові. Шлях був вільний. Я переліз через частокіл і сховався у хащах. Коли друзі виявили мою відсутність, я зайшов уже так далеко, що не міг чути їхніх закликів повернутися.

Ця моя друга витівка була гірша за першу, адже у блокгаузі залишилося лише двоє здорових людей. Однак, як і перша, вона допомогла нам врятуватися.

Я йшов до східного берега острова, а не по ближчій до моря стороні коси, щоб мене не помітили зі шхуни вороги.

День хилився до вечора, хоча сонце і було ще високо. Йдучи через ліс, попереду я чув не лише шум прибою, але й шелест гілля та листя дерев. Це означало, що сьогодні морський бриз сильніший ніж зазвичай. Повіяло прохолодою. Ще декілька кроків — і я опинився на галявині. Переді мною аж ген до обрію простягалося осяяне сонцем море, а біля берега кипів і пінився прибій. Я крокував берегом, насолоджуючись прогулянкою. Вирішивши, що зайшов уже достатньо далеко на південь, я обережно, під прикриттям густих кущів, поповз уверх, на хребет коси.

За мною було море, переді мною — бухта. Вітер із моря, ніби втомившись лютувати, вщухав. На зміну йому прийшли легкі повітряні течії з півдня і південного сходу. Вони несли із собою густий туман. У протоці, захищеній островом Скелета, вода була непорушна і тьмяна, якась свинцева, така ж, як у той день, коли ми вперше побували тут. Уся «Іспаньйола», від вершини щогли аж до ватерлінії, разом із повислим чорним прапором, відбивалася у воді, мов у дзеркалі. Біля корабля я побачив шлюпку. На кормі сидів Сільвер. Я впізнав би його з будь-якої відстані. Він розмовляв із двома піратами, що перегнулися до нього через борт корабля. У одного з них на голові був червоний чепчик. Це був той негідник, який нещодавно рятувався втечею, перелазячи через частокіл. Вони балакали і реготали, але мене віддаляла від них аж миля, тож зрозуміло, що я не міг розібрати ані слівця. Згодом до мене донісся страшний нелюдський крик. Спочатку я злякався, але потім упізнав голос Капітана Флінта, папуги. Мені здалося, що строкатий птах сидів на руці у Сільвера.

Шлюпка відчалила від борту і помчала до берега, а пірат у червоному чепчику разом зі своїм товаришем спустилися в каюту.

Сонце закотилося за Підзорну Трубу, згустився туман, темніло на очах. Я зрозумів, якщо гаятиму час, то не знайду сьогодні човна Бена Ґанна.

Біла скеля виднілася крізь зарості, однак була ще далеко, приблизно за одну восьму милі по косі, тож у мене пішло чимало часу, аби дістатися до неї. Часто доводилося повзти навкарачки поміж кущами. Була вже майже ніч, коли я торкнувся шорсткого схилу скелі. Під скелею був рівчак, щільно зарослий мохом. Він був захований від очей піщаними дюнами і низькорослим чагарником, який ледве сягав моїх колін. У глибині рівчака я побачив шатро з козячих шкур. У Англії такі шатра возять із собою цигани.

Я заліз у рівчак, підняв край шатра і побачив там човен. Я точно не знав, як повинен виглядати саморобний човен, але цей мені здавався занадто примітивним, щоб виходити на ньому в море. Бен склепав з міцного дерева кривобоку раму, обшив її козячими шкурами хутром досередини — от вам і човен. Не знаю, як би він міг витримати вагу дорослого, якщо навіть я у ньому заледве поміщався. Всередині була дуже низька лавочка, підпорка для ніг і весло з двома лопатями.

Раніше я ніколи не бачив плетених рибальських човнів древніх британських риболовів. Але мені випала така нагода. Аби ви краще уявили, яким був човен Бена Ґанна, скажу, що він був найневдалішим екземпляром подібних суденець. І все ж у нього були свої переваги, «успадковані» від древнього човника: він був надзвичайно легкий, його можна було вільно переносити з місця на місце.

Що ж, оскільки човен я вже знайшов, саме час було повертатися до блокгаузу. Це за моїм першим планом. А тим часом у моїй голові зародився інший план. Я ним захопився настільки, що навіть такий авторитетний капітан, як Смоллет, не зміг би мене переконати відмовитися від нього. Я замислив, користуючись нічною темінню, підплисти до «Іспаньйоли» і… перерізати якірний канат. Нехай течія викине її на берег, на будь-яке місце. Я навіть не сумнівався, що розбійники, напоровшись сьогодні вранці на такий опір, мають намір підняти якір і вийти в море. Цьому, поки не пізно, треба неодмінно завадити. У розпорядженні вартових на кораблі не залишилося жодної шлюпки, отже, цей задум можна було втілити в життя без особливого ризику.

Очікуючи, поки стемніє повністю, я сів на пісок і заходився гризти сухарі. Важко собі й уявити ніч, більш сприятливу для задуманої мною справи. Небо заволік густий туман. Коли сонце зайшло низько за обрій і абсолютна темінь огорнула острів скарбів, я, завдавши собі на плечі човника, спотикаючись, побрів до води. У суцільній мряці бовваніли лише два вогники: один, то, певно, було багаття на багнищі, біля якого пиячили пірати, а другий, фактично лише відблиск, мабуть, від кормового ілюмінатора корабля, який був повернутий до мене носом.

Вже почався відлив, і між водою та берегом оголилася широка смуга мокрого піску. Багато разів мені довелося по кісточки погрузати у багнюку, доки нарешті вдалося наздогнати відступаючу воду. Пройшовши декілька кроків убрід, я досить вправно спустив човника на поверхню води, кілем донизу.

Розділ 23. Під владою відливу

Човник, як я й припускав, виявився цілком придатним для людини моєї комплекції. Він був легкий і рухливий, але водночас такий кривобокий і верткий, що кермувати ним було просто неможливо. Роби з ним, що хочеш, хоч зі шкіри вилазь, а він усе крутиться й крутиться. Сам Бен Ґанн зізнався потім, що плавати на цьому човні до снаги лише тому, хто вже призвичаївся до його викрутасів. Тож зрозуміло, що з першого разу зробити це мені не вдалося. Човен легко плив у будь-якому напрямку, крім того, який був потрібен мені. Найчастіше він повертав до берега, і якби не відлив, я б ніяк не зміг дістатися корабля.

Спочатку я помітив пляму, котра була трохи чорніша за довколишню темінь. Потім розрізнив обриси корпусу і щогли. І через мить (чим далі від берега, тим скоріше відносив мене відлив) я опинився біля якірного канату і схопився за нього.

Якірний канат був натягнутий, як тятива,— так сильно корабель поривався зірватися з якоря. Під днищем корабля відлив бушував, як гірський потік. Достатньо буде одного удару мого ножа, щоб «Іспаньйола» стала заручницею течії.

Добре, що я вчасно здогадався: якщо одним махом перерізати настільки туго напнутий канат, то корабель мене вдарить, як кінь копитом. Човник мій перекинеться і піде на дно. Я зупинився і став вичікувати, сам добре не тямлячи, чого саме. Якби не вдалий випадок, я, мабуть, врешті-решт відмовився би від свого наміру. Та легкий вітерець, спершу південно-східний, потім південний, з настанням ночі помаленьку переходив у південно-західний. Поки я зволікав, раптом налетів шквал і потягнув «Іспаньйолу» проти вітру. Я був просто щасливий, бо канат ослаб, і моя рука, якою я за нього тримався, на мить занурилася у воду.

Зрозумівши, що не можна втрачати й секунди, я вихопив свого складаного ножа, відкрив його зубами і взявся перерізати одне за одним волокна канату. Коли всі волокна, крім двох, були перерізані, канат знову натягнувся, тому я мусив знову чекати пориву вітру.

З каюти вже давно доносилася голосна бесіда. Але, правду кажучи, я був настільки захоплений канатом, що досі не звертав на це уваги. Тепер, не маючи роботи, я став прислухатися.

Я впізнав голос другого боцмана, Ізраїла Гендса, саме того, котрий колись був каноніром у Флінта. Другий голос, без сумніву, належав моєму другові у червоному чепчику. Судячи з голосів, обидва були п’яні в дим і далі продовжували пити. Один із них із криком відчинив кормовий ілюмінатор і жбурнув щось у воду, певно, порожню пляшку. Проте вони не лише пили, а ще і страшенно сварилися: лихослів’я сипалися градом, часом навіть здавалося, що все це закінчиться бійкою. Однак голоси стихали, сварка припинялася; потім вибухала знову, щоб через кілька хвилин припинитися.

На березі між стовбурами дерев я бачив світло від багаття. Там хтось співав старовинну монотонну матроську пісню із протяжними трелями в кінці кожного куплета. За час нашого плавання я багато разів чув цю пісню. Вона була така довжелезною, що жоден співак не міг її доспівати до кінця і тягнув доти, поки терпець не уривався. Мені запам’яталися лише кілька слів:

Не судилося нікому вернутись додому:
Всі сімдесят п’ять лежать на дні морському.

Я подумав, що ця сумна пісня, напевно, цілком відповідає смуткові, який заполонив серця піратів після втрати кількох товаришів сьогодні вранці. Однак я помилився; адже швидко переконався, що бандити такі ж безпристрасні, як море, яким вони плавають.

Нарешті знову налетів шквал вітру. Шхуна знову посунулася до мене. Я відчув, що канат знову ослаб, і одним махом перерізав останні волокна.

На мій човник вітер ніяк не впливав, і я раптово опинився біля самого борту «Іспаньйоли». Шхуна повільно оберталася довкола своєї осі, її підхопила течія.

Я гріб зі всіх сил, побоюючись, що мене будь-якої хвилини може перекинути. Але шхуна потягла мого човника за собою, я ніяк не міг її спекатись і лише повільно пересувався від носа до корми. Нарешті вона стала віддалятися, і мене окрилила надія, що я позбудуся такого небезпечного сусідства. Однак випадок послав мені під руки кінець звисаючого з корми канату. Я відразу вхопився за нього.

Навіщо я це зробив, не знаю. Напевно, підсвідомо. Але коли відчув у руках канат, я перевірив, чи міцно він прив’язаний, і переконався, що міцно. Враз мною оволоділа цікавість, і я вирішив зазирнути в ілюмінатор каюти.

Перебираючи руками, я підтягнувся на канаті. Це було дуже небезпечно: човник будь-якої миті міг перекинутися. Трохи підтягнувшись уверх, я зміг побачити частину каюти і стелю.

Тим часом шхуна і її супутник, човник, швидко пливи за течією. Ми вже порівнялися з багаттям на березі.


Корабель голосно «заговорив», як висловлювалися моряки, тобто почав шумно розсікати хвилі, і, поки я не зазирнув в ілюмінатор, ніяк не міг утямити, чому вартові не б’ють на сполох. Однак тільки-но я краєм ока побачив, що відбувалося в каюті, зрозумів причину їхньої бездіяльності. Я, стоячи у хиткому човнику, і справді міг усе бачити лише краєм ока. Ось що я побачив: Гендс і його товариш, вчепившись у горлянки один одному, билися не на життя, а на смерть. Я опустився на лавку. Ще мить — і човник перекинувся б. Перед моїми очами все ще миготіли люті, налиті кров’ю обличчя піратів, тьмяно освітлені лампою. Я зажмурився, щоб очі знову адаптувалися до темноти.

Нескінченна морська балада нарешті скінчилася, і пірати біля багаття затягли знайому мені пісню:

П’ятнадцять душ на скрині мерця,
Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!
Пий — і з чортами ти дійдеш кінця.
Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Розмірковуючи про те, що зараз ром і диявол витворяють у одній із кают «Іспаньйоли», я раптом відчув різкий поштовх. Мій човник різко накренився і круто змінив курс. Швидкість течії неймовірно збільшилася.

Я розплющив очі. Довкола мене фосфорним світлом миготіли, шуміли і пінилися дрібні хвилі. «Іспаньйола», за якою мене несло на відстані кількох ярдів, також, здавалося, змінила курс. Я заледве бачив у темному небі її щогли. Чим більше я вдивлявся, тим більше переконувався, що тепер її несе на південь.

Я повернувся, і моє серце ледь не розірвалося від страху: багаття тепер горіло якраз у мене за спиною. Отже, течія круто повернула праворуч і потягла за собою і високу шхуну, і мій легкий човник. Бурний потік, який ставав дедалі сильнішим, волочив нас через вузьку протоку все далі у відкрите море.

Раптом шхуна повернулася ще раз щонайменше на 20 градусів, і після цього я спочатку почув один крик, потім — другий. На трапі почувся тупіт ніг, і я зрозумів, що п’яниці припинили битися. Біда протверезила обох.

Я ліг на дно свого іграшкового човника і поклався на долю. Вийшовши з протоки, ми попадемо у владу несамовитих бурунів, які швидко позбавлять мене від усіляких клопотів. Я не боявся смерті, але було боляче бездіяльно лежати і чекати її. Так я пролежав декілька годин. Хвилі кидали моїм човном й увесь час оббризкували мене. Кожна наступна хвиля загрожувала мені смертю. Однак утома взяла гору наді мною. Незважаючи на моє жахливе становище, я заціпенів і впав у забуття. Мені снилися рідні місця і рідний «Адмірал Бенбоу».

Розділ 24. У човнику

Коли я прокинувся, було вже зовсім пізно. Я зрозумів, що мене несе уздовж південно-західного берега острова скарбів. Сонце вже зійшло, але його заслоняла глиба Підзорної Труби, що спускалася до моря неприступними скелями.

Буксирна Голова і горб Бізань-щогли були збоку від мене. Гора була лиса і темна, а Голову оточували стрімчаки заввишки сорок-п’ятдесят футів і груди валунів. Від того місця, куди мене занесли хвилі, до острова було не більше чверті милі. Я вирішив гребти до берега.

Проте незабаром обставини змусили мене відмовитися від цього наміру: між валунами шаленіли буруни. Одна за одною величезні хвилі здіймались уверх із гуркотом, утворюючи щедрі бризки й пишну піну. Я розумів, що коли наближусь до берега, мене поглинуть ці хвилі або ж я просто намарне витрачу сили, намагаючись видертися на скелі.

Втім не лише ця небезпека лякала мене. По пласких, як столи, каменях повзали потворні слизькі страховиська, якісь плазуни неймовірних розмірів. Зрідка вони шумно стрибали у воду й пірнали. Їх було декілька дюжин. Вони валували, і оглушлива луна відлунювала ці дикі звуки. Пізніше я дізнався, що це були морські леви, добродушні, сумирні тварини. Але тоді я цього ще не знав. Тоді… вони мали загрозливий вигляд, берег був неприступний, прибій з неймовірною силою розбивався об прибережні скелі, тож у мене зникло бажання пливти до острова. Краще померти голодною смертю у відкритому морі, ніж добровільно наражатися на такі небезпеки.

Тим часом доля дарувала мені іншу можливість врятуватися. На північ від Буксирної Голови була оголена в час відливу довга піщана мілина. А ще північніше був другий мис, той самий, котрий на карті значився як Лісистий мис. Він увесь заріс височенними зеленими соснами, вони росли і понад самою водою.

Я запам’ятав слова Сільвера про те, що західне узбережжя острова скарбів огинає течія, яка прямує на північ. Я зрозумів, що вона вже підхопила мене і вирішив, оминувши Буксирну Голову, не витрачати даремно сили і спробувати пристати до Лісистого мису, який видався мені значно привітнішим.

Море вкривали великі брижі. Південний вітер допомагав мені плисти за течією. Хвилі рівномірно здіймались і розходились у морській гладіні.

Якби вітер був рвучким, я б давно потонув. Але все одно було неймовірно, що мій маленький легкий човник ще досі гойдається на хвилях, а не спочиває на морському дні. Лежачи на дні човника на спині, я не раз бачив у себе над головою виток величезної хвилі. І кожного разу я аж заклякав від думки, що вона поглине мене… але мій човник підскакував, як на батуті, ніби пританцьовуючи, злітав на гребінь хвилі і плавно опускався, мов птах.

Через деякий час я навіть насмілився гребти. Але кожне порушення рівноваги вмить відбивалося на поведінці човника. Я ще й поворухнутися добре не встиг, як він із покірного став норовистим, стрімко злетів із гребеня вниз, потонув у бризках і влетів носом у нову хвилю.

Я був мокрий і наляканий, тож вирішив знову лягти на дно. Здавалося, тільки того й хотів мій човник, бо відразу так само обережно, як дотепер, поніс мене далі між хвиль.

Що гребти не можна, це було ясно. Якщо я безсилий і не можу змінити курс, то як би я мав дістатися берега?

Хоч я і злякався, та голова моя варила досить тверезо. Перше, що я зробив, обережно повичерпував воду зі свого матроського човника. Потім уважно спостерігав за ним, намагаючись збагнути, що саме допомагає йому так легко пливти. Я помітив, що хвилі по-різному виглядають, якщо за ними спостерігати з берега чи з борту корабля і з мого човника. Так зараз я бачив не великі гладкі гори, а ланцюг гір, хребет із гостроверхими вершинами, зі схилами і долинами. Човник, якому я довірився, спритно лавірував, вибирав долини, уникав крутих схилів і високих вершин.

«Це мене влаштовує,— вирішив я.— Треба лише чемно лежати і не порушувати рівновагу. Але на рівних місцях можна спробувати підгрібати до берега».

Так я і робив. Лежачи у дуже незручному положенні, опершись на лікті, я час від часу сплескував веслом, спрямовуючи човника до острова.

Це була нудна робота, яка, в першу чергу, вимагала терпіння. Проявивши його, я досяг певного успіху, порівнявся з Лісистим мисом. Та хоча берег був уже близький, за якусь сотню ярдів, я зрозумів, що пропливаю мимо берега. Я бачив зелені верхів’я дерев, які розгойдував бриз. Я втішався лише тим, що наступного мису не пропущу.

Минав час, і мене почала мучити спрага. Сонце було сліпучим, тим паче, що кожен його промінь безліч разів відбивався у дзеркалі води. Морська вода висихала на обличчі, губи запеклися морською сіллю, у горлі пересохло і страшенно боліла голова. Дерева, які були так близько, манили мене своєю прохолодою. Але течія стрімко проносила мене повз мис. А те, що я побачив, знову опинившись у відкритому морі, докорінно змінило мої плани.

Просто переді мною, десь за півмилі, а то й менше, я побачив «Іспаньйолу» з напнутими вітрилами. Мене побачать і неодмінно підберуть. Та от чи варто було тішитися цим? Мене страшенно мучила спрага, більше ні про що я і думати не міг. Та здивування прийшло якось саме по собі: «Іспаньйола» йшла під гротом і двома кліверами. Її сніжно-білі вітрила виблискували на сонці й, нагадаю, були напнуті. Вона дотримувалася північно-західного курсу. Невже пірати вирішили обпливти острів довкола і повернутися на попередню стоянку. Потім корабель все більше повертав на захід, і я подумав, що це недаремно: вони мене вже помітили і переслідують. Та враз корабель повернувся і безпорадно зупинився, вітрила поникли.

«Отже чортяки! — Подумки вилаяв я піратів.— Понапивалися, мабуть, до знетями. От і дав би їм зараз капітан Смоллет прочухана за таку поведінку!»

Тим часом шхуна, переходячи з галса на галс, зробила повний круг, зо дві хвилини пливла на всіх парах, знову опинилася на шляху зустрічного вітру і знову зупинилася. Декілька разів поспіль я спостерігав цю картинку.

«Іспаньйола» йшла то вперед, то назад, то на північ, то на південь, лопотіла вітрилами і вперто поверталася до того самого курсу, з якого намагалася вийти. Отже, кораблем ніхто не керував. Куди ж усі поділися? Можливо, вони валяються смертельно п’яні або ж залишили шхуну. Якщо я потраплю на борт, то маю шанс повернути капітанові його корабель.

Течія тягла човника й «Іспаньйолу» з однаковою швидкістю. Проте шхуна так часто зупинялася, гаяла час на зміну галсів, що майже не рухалася вперед. Якби мені тільки вдалося сісти і веслувати, я б неодмінно наздогнав її. Я так цього захотів! Бажання нових пригод було сильнішим за почуття небезпеки, а думка про бочечку з прісною водою подвоїла мою необдуману рішучість.

І я сів, за що відразу поплатився: хвиля облила мене з голови до ніг. Але тепер я уже цього не боявся. Зібравши волю в кулак, я почав обережно гребти. Я наздоганяв «Іспаньйолу», якою ніхто не управляв. Одного разу хвиля таки зуміла мене налякати: так мене вкрила, що аж серце йокнуло у грудях. Довелося зупинитися і повичерпувати воду. Потім я трохи призвичаївся і вже більш-менш успішно кермував човником, ведучи його між бурхливими хвилями. Тепер вони лише зрідка облизували мені обличчя.

Відстань між човником і шхуною швидко зменшувалася. Я вже навіть на поворотах бачив мідний румпель. На палубі нікого не було. Вочевидь, розбійники втекли. Або лежать п’яні в кубрику. Якщо так, то я замкну їх там і робитиму з кораблем те, що вважатиму за потрібне.

Та не кажи «гоп», поки не перескочиш. Шхуна наробила такої чудасії: вона повернула чітко на південь, хоча час від часу і викручувалася на курсі. Щоразу, коли її заносило вбік, вітрила надималися, і вона йшла за вітром. Гірше не придумаєш: хоч «Іспаньйола» була безпорадна, хоча боки її були розгойдані, а вітрила безсилі, все ж вона за допомогою течії і вітру втікала від мене.

І ось нарешті мені пощастило: вітер ненадовго вщух. Підкоряючись течії, «Іспаньйола» обернулася довкола своєї осі. Я побачив її корму. Ілюмінатор каюти був відчинений. Над столом усе ще горіла лампа, хоча вже був день. Грот повиснув, як прапор. Шхуна сповільнила хід і рухалася вже лише завдяки течії. Я вже був далеко від неї, але тепер, подвоївши зусилля, почав знову її наздоганяти.

Коли між нами було якихось сто ярдів, вітер знову напнув її вітрила. Вона повернулася на лівий галс і знову полетіла по хвилях, як ластівка.

Спочатку я був у розпачі, але потім втішився. Шхуна намалювала коло на воді і бортом поперла на мене. Ось вона вже на півшляху до мене, ближче, ще ближче… я бачив, як пінилися хвилі під її форштевнем. З мого маленького човника вона здавалася величезною.

Я враз збагнув, яка небезпека мені загрожує. Часу на роздуми не було. Треба було хоча б спробувати врятуватися. Мій човник був на гребені однієї хвилі, коли ніс корабля прорізав сусідню. Наді мною навис бушприт. Я скочив на ноги і підскочив, зануривши під воду свій човник. Рукою я вхопився за утлегар, а ногою попав між штаг і брас. Завмерши від жаху, я повис у повітрі. Знизу я відчув легкий поштовх: це корабель потопив мого човника, і я зрозумів, що назад дороги немає.

Розділ 25. Я спускаю «Веселого Роджера»

Тільки-но я видерся на бушприт, клівер, повертаючись у воді на другий галс, клацнув так сильно, мов гарматний постріл. Аж кіль сіпнувся. І хоча усі вітрила були напнуті, вже за хвилину клівер знову клацнув і повис.

Від несподіваного поштовху я ледь було не злетів у воду. Не гаючи часу, я поповз по бушприту і звалився сторч головою на палубу. Я опинився з підвітряного боку баку. Через грот я не міг бачити усю корму. Не видно було жодної душі. Палубу, певно, ніхто не мив від дня бунту, вона була дуже брудна. Порожня пляшка з відбитим горлечом ковзала туди-сюди.

Несподівано «Іспаньйола» знову пішла за вітром. Клівери голосно клацнули у мене за спиною. Кермо повернулося, і корабель здригнувся. Тієї ж миті грот-гік відкинувся набік, заскрипів шкот, і я побачив корму.

На кормі були обидва пірати. Червоний чепчик непорушно лежав на спині. Його руки були розкидані, ніби його розіпнули, зуби вишкірені. Ізраїл Гендс сидів біля фальшборту, опустивши голову на груди. Його руки безпорадно звисали, а обличчя, хоч і засмагле, було біле, мов сальна свічка.

Корабель став дибки, як норовистий кінь. Вітрила надималися, переходячи з галсу на галс, гіки рухалися так, що аж щогла стогнала. Час від часу ніс врізався у хвилю, тоді фонтани легких бризок розпадалися над фальшбортом. Важкі вали разу раз вдарялися в борти. Мій саморобний вертлявий човник, який загинув, як герой, виконавши свій обов’язок, значно краще давав собі раду з хвилями, ніж цей великий, оснащений корабель.

За кожним стрибком шхуни розбійник Червоний чепчик підскакував разом із нею. Але мене лякало те, що він постійно шкірився, вираз його обличчя не змінювався. А Гендс із кожним стрибком корабля з’їжджав усе нижче на палубу і все далі простягав ноги, а його тулуб усе більше нахилявся до корми, аж поки врешті-решт я перестав його бачити, якщо не брати до уваги його вуха та кучерявий бакенбард.

А ще я помітив, що коло них на палубі темніють плями від крові, і подумав, що у п’яній сутичці вони зарізали один одного.

Одначе, коли корабель на кілька секунд зупинився, Ізраїл Гендс, постогнуючи, сів рівніше. На якусь мить я відчув співчуття до нього, бо стогін та відвисла нижня щелепа свідчили, що йому зараз непереливки. Але я згадав розмову, яку підслуховував, сидячі у бочці з-під яблук, і перестав його жаліти.

Я підійшов до грот-щогли.

— Ось я і повернувся на корабель, містере Гендсе,— насмішкувато сказав я.

Навіть підняти очі, щоб побачити, хто до нього звертається, піратові було нелегко. Він навіть не здивувався, побачивши мене, настільки йому було зле. Він сказав лише одне слово:

— Бренді!

Я зрозумів, що гаяти часу не можна. Я вбіг у каюту, проскочивши під грот-гіком, що загороджував палубу.

Там був такий безлад! З усіх ящиків було зірвано замки. Імовірно, розбійники шукали карту. Підлога здавалася не підлогою, а болотистою околицею багнища, біля якого пили-гуляли пірати. Десятки спорожнених піратами пляшок перекочувалися з кута в кут. Одна з медичних книг доктора валялася розкритою на столі. Половину аркушів із неї було повиривано; мабуть, вони пішли на прикурювання люльок. Посеред цього безладу і далі куріла лампа.

Я заглянув у погріб: бочечок там не було; неймовірна кількість порожніх пляшок валялися на підлозі. Було зрозуміло, що всі пірати з дня бунту тверезими не були жодної хвилини.

Та я все ж знайшов недопиту пляшку для Гендса. Для себе ж я взяв їжі: трохи сухарів, пригорщу сухофруктів, повну жменю родзинок і шматок сиру.

Піднявшись на палубу, все це я склав біля керма, подалі від боцмана. Я набрав води з анкерка і, втамувавши спрагу, простягнув пляшку зі спиртним Гендсу. Він випив що найменше половину, і лише тоді відірвав горловину пляшки від рота.

— Хай поб’є мене грім,— сказав він,— цього якраз мені і бракувало!

Я примостився у кутку і почав їсти.

— Рана серйозна? — запитав я.

— Ет, якби тут був доктор, я б швидко прийшов до норми. Та бачиш сам, мені не щастить… а цей пройдисвіт помер,— додав він, кивнувши у бік людини в червоному чепчику.— Моряк із нього був нікудишній… а ти звідки взявся?

— Я тут, щоб командувати цим кораблем, містере Гендсе,— сказав я.— До наступного розпорядження вважайте мене своїм капітаном.

Вигляд у нього після цієї моєї заяви був понурий, проте він мені нічого на це не відповів.

Після випивки у нього дещо порожевіли щоки, та загалом він виглядав хворобливо, за кожним поштовхом корабля він звалювався набік.

— Знаєте,— продовжував я,— мені не подобається цей прапор, містере Гендсе. З вашого дозволу, я спущу його. Краще зовсім без прапора, ніж із таким!

Я побіг до щогли, ще раз оминув гік, смикнув за кінець, спустив клятий чорний прапор і викинув його за борт у море.

— Боже, бережи короля! Геть капітана Сільвера! — крикнув я, розмахуючи шапкою.

Він уважно спостерігав за мною, не піднімаючи голови, його обличчя мені здавалося лукавим.

— Гадаю… — вимовив він нарешті,— ви би хотіли дістатися берега. Обговорімо це.

— Що ж,— погодився я,— із великим задоволенням, містере Гендсе. Продовжуйте.— Я знову взявся уплітати їжу з неабияким апетитом.

— Цей чолов’яга… — сказав він, ледь кивнувши убік мертвого.— Його звали О’Брайном… він був ірландцем. Ми з ним підняли вітрила і хотіли повернутися у бухту. Але він помер. Помер і все. Хто тепер кермуватиме кораблем, не знаю. Без моїх указівок ти не даси ради з цією шхуною. Послухай мене: дай мені поїсти і попити, перев’яжи рану старим шарфом або хусткою, за це я покажу тобі, як кермувати. Згода?

— Майте лише на увазі,— сказав я,— на стоянку капітана Кідда я не маю наміру повертатися. Я хочу ввести корабель у Північну бухту і там спокійно причалити до берега.

— Домовилися! — вигукнув він.— Хіба я ідіот? Я скористався можливістю, але промахнувся. Я чудово розумію, що виграш твій. Ну то що? Ти хочеш потрапити у Північну бухту? Нехай. У мене ж немає вибору. Хай поб’є мене грім, я допоможу тобі вести корабель хоч до самого помосту шибениці, приготовленої для мене.

Я подумав, що він розмірковує тверезо. Ми уклали угоду. Через три хвилини «Іспаньйола» вже йшла за вітром уздовж берега острову скарбів. Я сподівався обігнути Північний мис до полудня, щоби встигнути до припливу ввійти у Північну бухту. Тоді, нічим не ризикуючи, ми змогли б дочекатися спаду води і зійти на берег.

Я укріпив румпель, зійшов униз, розкрив свою власну валізку і вийняв з неї м’яку шовкову хустину, яку мені подарувала мати. Я допоміг Гендсові перев’язати цією хустиною глибоку колоту кровоточиву рану на стегні. Трохи перекусивши і сьорбнувши два-три ковтки бренді, він помітно повеселішав, сів пряміше, почав говорити голосніше і чіткіше, одне слово, стан його поліпшився.

Дув попутний бриз. Корабель не плив, а летів, як птах. Ми бачили береги; вони кожної хвилини виглядали по-новому. Позаду залишилася висока частина острова. Ми мчали уздовж низького піщаного берега, зарослого карликовими соснами. Але ми проминули і цей берег, далі обігнули скелясту гору, яка була розташована на північному краю острова.

Мені дуже подобалося вести корабель. Я насолоджувався чудовою сонячною погодою і мальовничими берегами. Води і провіанту вистачало, я перестав докоряти сам собі за дезертирство з блокгаузу, гадаючи, що така велика перемога виправдовує мій вчинок. Мені подобалося все, за винятком очей боцмана. Він повсякчас мучив мене своїм в’їдливим спостереженням. На його обличчі час від часу з’являлася дивна посмішка. Багато намішалося в цій посмішці: мука від безпорадності й водночас зрадлива насмішка. Я працював, а він лукаво посміхався і не припиняв стежити за мною.

Розділ 26. Ізраїл Гендс

Вітер нам здавався союзником: із південного він змінився на західний. Ми легко пройшли шлях від північно-східного краю острова до входу в Північну бухту. Але ми не наважувалися увійти в бухту, перш ніж приплив підніметься вище, оскільки ми не мали якоря. Довелося чекати. Боцман вчив мене, як поставити корабель у дрейф. Трохи помучившись, я таки зробив це. Потім ми вдвох сіли їсти.

— Капітане,— сказав він нарешті з тією ж недоброю посмішкою,— поряд з нами валяється тіло мого старого приятеля О’Брайна. Може, ти викинеш його за борт? Я не дуже чутлива людина, сумління мене не гризе за те, що я відправив його на той світ. Але він не прикрашає наш корабель. Ти так не вважаєш?

— Мені забракне сил. До того ж така робота мені не до душі. Як на мене, нехай собі лежить,— сказав я.

— Який все ж нещасний цей корабель «Іспаньйола», Джиме! — продовжував він, зморщившись від огиди. Скільки людей тут убито, скільки загинуло бідних моряків відтоді як ми залишили Брістоль! Це найбільш невдале плавання з усіх, у яких я бував. Ось і О’Брайн помер,— адже він справді мертвий? Я неук, а ось ти вмієш читати, лічити… скажи по-правді: мертвий так і буде мертвим завжди чи колись воскресне?

— Ви можете вбити тіло, містере Гендсе, але не душу,— сказав йому я.— Знайте: можливо, О’Брайн зараз спостерігає за нами з того світу.

— Ах! — вирвалося у нього. Це несправедливо, отже, я даремно витратив час. Хоча, знаєш, мені здається, що душі не можуть бути небезпечними. Я не боюся душ, Джиме. Послухай, я хочу тебе дещо попросити. Піди-но в каюту і принеси мені… от дідько, забув, що хотів попросити… еге, принеси мені пляшку вина, Джиме. Бренді занадто міцний для мене.

Вагання боцмана мені здалися награними, і я не повірив у те, що вино йому подобається більше, ніж бренді. Він щось замислив. Але що саме? Він ховає погляд. Увесь час зиркає на всі боки: то на небо, то на мертвого О’Брайна. Хитра посмішка не сходить із його обличчя, аж кінчик язика стирчить із рота — хитрощі випирають… навіть немовля запідозрило б, що він щось замислив. Але я одразу збагнув, як цю справу повернути у вигідне для себе русло і використати цей випадок.

Такого недоумка було неважко обвести навколо пальця. Я навіть не подав виду, що щось підозрюю.

— Вина? — перепитав я.— Гаразд. Якого: білого чи червоного?

— Байдуже, аби вино, приятелю,— відповів він і додав: та щоб міцне й багато.

— Добре… я принесу вам портвейну, містере Гендсе. Але його доведеться шукати.

І я збіг униз, намагаючись якомога голосніше стукати черевиками. Потім зняв черевики, безшумно прокрався у кубрик по проходу, вимощеному з дощок, звідти піднявся по трапу і обережно висунув голову з переднього східного тамбура. Гендс ніколи б не здогадався, що я зараз бачу його як на долоні. Та я був максимально уважним і обережним, щоб не привернути до себе його уваги. А мої найгірші підозри підтвердилися.

Він став накарачки і досить прудко поліз палубою, хоча й постогнував за кожним рухом. За півхвилини доповз він до шпігату, біля якого лежав скручений спіраллю корабельний канат, і витягнув звідти довгого ножа, точніше, короткого кинджала, вимащеного кров’ю аж до рукояті. Він оглянув його, висунувши нижню щелепу, помацав рукою лезо, швидко запхав його собі за пазуху і поповз на своє місце побіля фальшборту.

Отже, я достатньо дізнався. Попереджений — значить озброєний. Отже, Ізраїл може рухатися, до того ж має холодну зброю, і, якщо він хотів випровадити мене з палуби… а тому його жертвою повинен стати я. Що він має намір робити після моєї смерті — повзти через увесь острів від Північної бухти до табору піратів на багнищі чи стріляти з гармати, закликаючи товаришів на допомогу,— цього я, звісно, не знав.

Моя довіра Гендсові закінчувалася там, де починали розходитися наші інтереси. Поки вони збігалися, я міг бути спокійний. Ми обоє хотіли привести шхуну в безпечне місце, звідки її можна було б легко забрати, коли це буде потрібно. Поки ми цього не зробили, мені нічого не загрожує. Так розмірковував я, повертаючись назад. У каюті я взув черевики, схопив першу-ліпшу пляшку вина і повернувся на палубу.

Гендс лежав, як мішок, у тому самому положенні, в якому я його залишив. Прижмурені очі мали впевнити мене в тому, що навіть яскраве світло йому, ослабленому, спричиняє муки. Він глянув на мене, звиклим жестом відбив горловину пляшки.

— Твоє здоров’я! — виголосив він традиційний тост і випив майже до дна.

Потім, відпочивши, дістав із кишені плитку тютюну для жування і попросив мене відрізати шматочок.

— Будь ласка, відріж,— сказав він, бо я не маю ножа, та навіть якби й мав, не вистачило б сил. Ах, Джиме, Джиме, щось я зовсім розклеївся. Відріж для мене шматочок,— певно, останній, який я жуватиму в цьому житті. Недовго мені лишилося… Вже скоро я піду на той світ…

— Гаразд,— сказав я,— відріжу. Але якби я був на вашому місці і почувався так погано, то помолився б перед смертю, як годиться справжньому християнину.

— Помолився б? — запитав він.— Навіщо?

— Як так — навіщо? — вигукнув я.— Хіба ви не знаєте, навіщо? Ось щойно ви запитували мене про померлих. Ви зрадили свій обов’язок. Все життя прожили у гріху, брехні і крові. У вас під ногами лежить людина, яку ви вбили власними руками. І ви ще питаєте, навіщо вам молитися?! Та щоб Господь змилостивився над вами, ось навіщо, містере Гендсе.

Я говорив емоційніше, ніж варто було б. Я не міг забути про закривавлений кинджал, якого він сховав за пазухою, і про те, що він хоче вбити мене. А він тим часом знову присмоктався до пляшки і відповідав мені надзвичайно урочисто.

— Тридцять років я плаваю морями,— сказав він.— Бачив і погане, і хороше — штилі та шторми, голод і різанину та ще багато чого, але повір мені, що жодного разу я не бачив, щоб добрі справи хоча б малою часткою поверталися до людини. Правий той, хто першим ударив. Мертві не кусаються. Ось у що я вірю. Амінь!.. Послухай,— сказав він раптом іншим тоном,— годі верзти дурниці. Приплив піднявся вже доволі високо. Слухай мою команду, капітане Гокінсе,— і ми з тобою заведемо шхуну в бухту — буде ділу вінець.

Він мав рацію. Нам залишалося здолати ще якихось дві милі. Але це було непросто. Вхід у Північну бухту виявився не лише вузьким, а ще й мілководним, до того ж дуже звивистим. Довелося застосувати всі наші вміння і бути надзвичайно уважними. Ми добре виконали кожен свою роботу: я був здібний виконавець, а Гендс — чудовий командир. Ми так майстерно лавірували, так спритно обминали всі мілини, що аж самим приємно було.

Тільки-но ми минули обидва миси, опинилися з усіх боків оперезані землею. Береги Північної бухти заросли лісом не менше, ніж Південної. Але сама бухта була довшою, більше схожою на гирло річки, ніж на бухту. Просто перед собою ми побачили напівзігнилий остов розбитого корабля. То було велике трищоглове судно. Воно так довго простояло тут, що водорості обліпили його з усіх боків. На палубі ріс чагарник, він щедро цвів яскравими квітами. Видовище було загалом сумне, однак ми бачили, що це місце годиться для стоянки.

— Дивися,— сказав Гендс,— це місце підходяще для висадки на берег. Чистий, гладкий пісок, ані хвильки, довкола ліс, квіти цвітуть на тому кораблі, мов у саду.

— А шхуна не застрягне на мілині, якщо ми причалимо до берега? — запитав я.

— Зняти її з мілини — не проблема,— відповів він.— Під час відпливу потрібно протягти канат на той берег, обкрутити навколо стовбура великої сосни, кінець приволокти сюди назад і намотати на шпиль. А тоді залишається лише дочекатися припливу. Дочекавшись, уся команда разом береться за канат і тягне. Шхуна легко зійде з мілини, як молода красуня. А зараз, синку, не лови ґав. Мілина вже близько, а шхуна йде занадто швидко. Трохи правіше… так… прямо… правіше, трішки вліво… прямо… прямо…

Він віддавав накази, я їх швидко і чітко виконував… Несподівано він крикнув:

— Більше до вітру, голубе!

Я щодуху наліг на кермо. «Іспаньйола» круто повернулась і стрімко підійшла до берега, порослого низьким лісом.

Я занадто захопився цими маневрами і зовсім забув, що мушу пильнувати за боцманом. Мене цікавило лише одне: коли шхуна днищем торкнеться піску. Я вже не думав про небезпеку, яка на мене чатувала, і, перегнувшись через правий фальшборт, спокійно спостерігав, як під носом піниться вода. Так і пропав би ні за цапову душу, якби внутрішнє чуття не змусило мене оглянутися. Можливо, я почув шурхіт або ж краєм ока помітив тінь, можливо, прокинувся інстинкт, як у котів… але коли я обернувся, то побачив дуже близько коло себе Гендса… у правій руці він тримав кинджал.

Ми зустрілися поглядами і обидва голосно закричали. Я закричав від страху. Він, наче розлючений бик, заревів од люті й кинувся на мене. Я відскочив у бік носу корабля і випустив із рук румпеля, який одразу ж випрямився. Румпель урятував мені життя: він ударив Гендса в груди, і той зупинився.

Перш ніж Гендс встиг оговтатися, я вже вискочив із того кутка, куди він мене загнав. Тепер до моїх послуг була вся палуба: я міг скільки завгодно уникати його ударів. Перед грот-щоглою я зупинився, витягнув із кишені пістолета, прицілився і натиснув на курок. Гендс ішов просто на мене. Курок клацнув, але постріл не пролунав. Виявилося, що порох підмочений. Я проклинав себе за необачність. Ну чому я не зарядив свого пістолета? Я ж мав досить часу! Тепер не стояв би беззбройний, як вівця перед м’ясником.

Незважаючи на свою рану, Гендс рухався напрочуд швидко. Обличчя його розчервонілося від гніву й зусиль, пасма сивуватого волосся приліпилися до спітнілих щік. Часу діставати другий пістолет не було. Та й навіщо — мабуть, він допоміг би мені не більше, ніж перший. Я зрозумів, що краще не відверто відступати, а ухилятися від Гендса, інакше скоро він мене зажене на корму, так само як щойно загнав на ніс. Якщо йому це вдасться, то вдасться й увігнати в мене лезо закривавленого кинджала. Я обхопив руками грубезну грот-щоглу, напружив кожен м’яз і чекав.

Зрозумівши, що я хочу вислизнути, Гендс зупинився. Декілька секунд він робив вигляд, що ось-ось накинеться на мене то праворуч, то ліворуч. Я відповідно подавався усім тілом то праворуч, то ліворуч. Ця боротьба була схожа на гру, в яку я грався безліч разів із сусідськими хлопчиськами між скелями поблизу Чорного Мису. Та, звісно ж, жодного разу під час гри в мене не вискакувало з грудей серце так, як оце зараз. «Протриматися я зможу довго, немає сумніву. Та рано чи пізно він усе одно заріже мене…»

Поки ми отак стояли один навпроти одного, «Іспаньйола» раптово врізалася у пісок. Від поштовху вона сильно накренилася вліво. Палуба стала під кутом сорок п’ять градусів, вода хлинула через шпігати, біля фальшборту утворилася широка калюжа. Жоден з нас не втримав рівноваги, ми обидва покотилися, майже обнявшись, просто до шпігатів. До нас прикотилося тіло моряка у червоному чепчику. Я так сильно вдарився головою об ногу боцмана, що аж зуби клацнули. Незважаючи на це, я першим зумів підвестися, бо на Гендса навалився труп. Тепер, коли корабель так сильно накренився, по палубі вже не набігаєшся. Поле бою визначилося. Треба було негайно вигадати іншу стратегію порятунку, бо мій ворог не чекатиме, він ось-ось накинеться на мене. Зі швидкістю блискавки я вчепився за ванти бізань-щогли, поліз угору і поки не всівся на салінг, й духу не перевів.

Моя стрімкість врятувала мене: кинджал блиснув коло моїх ніг, за півфута від них. Невдача засмутила Ізраїла Гендса. Він дивився на мене знизу з широко відкритим від подиву і розчарування ротом.

Я мав час відхекатися. Я навіть устиг перезарядити пістолета. Гендс міг лише спостерігати. Він був злий і безсилий, бо бачив, як погіршилося його становище. Ще трохи подумавши, він заледве вхопився за ванти і, тримаючи кинджал у зубах, поволі поповз до мене, голосно стогнучи і тягнучи поранену ногу. За той час я перезарядив ще й другий пістолет. Коли ж він подолав третину відстані, що була між нами, я, тримаючи напоготові по пістолету в кожній руці, звернувся до нього:

— Ще один крок, містере Гендсе,— і я продірявлю вам голову! Мертві, ви знаєте самі, не кусаються,— додав я, посміхаючись.

Він миттєво зупинився. Вираз його обличчя був таким, ніби він щось обдумує. Та думав він так повільно, що я, опинившись у безпечному місці, не витримав і розсміявся просто йому в обличчя. Нарешті він заговорив, перед тим кілька разів ковтнувши слину. Він і далі був дуже розгубленим, витягнув із рота кинджал, бо той заважав говорити, та з місця не зрушив.

— Джиме,— сказав він,— ми обидва наробили багато зайвого, і я, і ти. Ми повинні укласти перемир’я. Якби не той поштовх, я би тебе порішив. Але мені ніколи нещастить, ніколи! Нічого не вдієш, доведеться мені, бувалому моряку, поступитися тобі, корабельному юнзі.

Я насолоджувався його словами і радісно посміхався, гордий, мов півень на паркані, але раптом він змахнув правою рукою. Щось просвистіло в повітрі, наче стріла. Я відчув удар і різкий біль. Моє плече було приколене до щогли кинджалом Гендса. Від нестерпного болю, або від несподіванки, я, не думаючи, не цілячись, натиснув на обидва курки. Мої пістолети вистрілили водночас, а потім випали у мене з рук. Та впали не лише вони: боцман зойкнув, випустив із рук ванти і полетів сторч головою просто у воду.

Розділ 27. «Піастри!»

Корабель накренився настільки, що щогли повисли над водою. Я, сидячи на салінгу, міг бачити лише поверхню води бухти. Гендс не зміг би вилізти так високо, як я, він був ближче до палуби, а зараз лежав у воді над фальшбортом. Раз він таки показався над водою, але потім пірнув у закривавлену піну навіки. Я побачив його, коли піна вляглася, а вода очистилася: він лежав, скорчений на чистому світлому піску в тіні корабля. Дві рибки пропливли над його тілом. Іноді вода зміщувала його мертве тіло і через це могло здатися, що він рухається і намагається встати. А проте він двічі був мертвий — застрелений та ще й, для певності, втоплений. Він став кормом для риб там, де мав намір убити мене.

Мене нудило, голова йшла обертом, до того ж я був страшенно наляканий. Гарячі патьоки крові текли по грудях і спині. Кинджал усередині тіла пік так, наче був розпечений на вогні. Та цей біль мене не злякав, я міг витримати його, навіть без стогону, але я боявся, що ось раптом зірвуся із салінга в ту зелену спокійну воду і складу компанію мертвому боцману.

Від цієї думки я інстинктивно, аж до болю в нігтях учепився у салінг. А ще, щоб не бачити небезпеки, я заплющив очі. Потрохи морок перед очима розсіявся, серце почало битися спокійніше, і я зміг опанувати себе.

Відчувши полегшення, я одразу ж спробував витягти кинджала з плеча. Та марно, я мусив відмовитися від цієї ідеї: чи то він занадто глибоко врізався у щоглу, чи я був надто знервований… але звільнитися від нього я не зміг. Від усвідомлення безпорадності я нервово здригнувся, і саме цей напад допоміг мені. Виявилося, що кинджал зачепив лише шкіру, а коли я затремтів, вона відірвалася. Кров хлинула сильніше, проте я був вільний! Мене тримали пришпиленим до щогли лише камзол і сорочка.

Я сильно смикнувся вперед — і більше ніщо не сковувало моїх рухів. Я повернувся на палубу по вантах правого борту корабля. Жодна сила не змусила б мене спуститися тими самими вантами, з яких щойно зірвався Ізраїл.

Опинившись у каюті, я спробував перев’язати собі рану. Вона сильно кровоточила і дуже боліла. Але вона була не глибока і не небезпечна, я навіть міг вільно рухати рукою. Я розгледівся: тепер корабель був увесь мій, і мені закортіло якнайшвидше позбутися останнього пасажира — мертвого О’Брайна.

Нагадаю, що він скотився до самого фальшборту. Він лежав там і виглядав як незграбна страшна лялька: на зріст як дорослий чолов’яга, але позбавлений принадності живої людини. Фізично впоратися з ним мені було досить легко. Та й морально теж, адже за час подорожі я надивився на трупи і майже перестав їх боятися. Я підняв його за пояс, як мішок, і одним махом жбурнув за борт. Вода гучно сплеснула і прийняла ще одне мертве тіло. Червоний чепчик злетів з його голови і поплив собі. Коли піщинки, підняті сплеском води, вляглися на дно, я побачив їх обох: О’Брайна й Ізраїла. Вони лежали зовсім близько один від одного, і вода погойдувала їх. Хоча О’Брайн був ще молодий, але абсолютно лисий. Його безволоса голова покоїлася на колінах убивці. Метушливі рибки снували над ними обома.

Отже, я залишився на кораблі сам. Щойно почався відплив. Сонце було вже дуже низько, настільки, що тіні прибережних сосен пересікли бухту й досягали палуби. Подув вечірній бриз, вітрила почали розгойдуватися і хлопати, увесь корабель гугнів, хоча зі сходу бухта була захищена двоверхою горою.

Корабель не був у безпеці. Я швидко опустив на палубу клівери. Ось тільки спустити грот виявилось не так легко, як мені хотілося б. Коли корабель накренився, гік перекинувся за борт, і його кінець із двома-трьома футами вітрила опинився у воді. Це вже було вкрай небезпечно. Завдання було дуже відповідальним, я довго не наважувався навіть торкнутися будь-чого. Нарешті я ухвалив рішення: витягнув ножа і перерізав фали. Гафель одразу опустився, і черево повислого вітрила лягло на воду. Але я не міг впоратися з ніралом, хоча доклав чимало зусиль, аби його підтягти. Обставини мене перемагали.

Гірко було залишати «Іспаньйолу» на ласку долі. Але ж і я сам тепер залежав від її ласки…

А тим часом вечоріло і ставало холодно. Останні промені сонця, пробившись крізь прогалину лісу, виблискували, мов коштовне каміння, на квітучій «оранжереї» розбитого корабля. Вода тікала від берега за відпливом, а наша шхуна все більше лягала на борт.

Я пробрався на ніс і подивився долі. Під носом було дуже мілко, та я, про всяк випадок, обома руками вчепився за кінець, обережно переліз через борт. Вода навіть до пояса мені не досягала. Дно було вкрите товстим пластом піску, поораного хвилями. Я жваво вийшов на берег, а бідна «Іспаньйола» залишилася лежати на боці й полоскати своє вітрило у воді. Сонце зайшло, між соснами гуляв вітер.

Так закінчилися мої пригоди на морі. Це було щасливе повернення на берег: корабель я вирвав з піратських рук, ми можемо хоч зараз рушати ним. Я мріяв якомога швидше повернутися додому, в наш блокгауз, і похвалитися своїм геройством. Мабуть, за самоволку мені доведеться вислухати нотації, але хіба захоплення «Іспаньйоли» не виправдовує мене? Ба, навіть сам капітан Смоллет буде змушений визнати, що я не гаяв часу даремно.

З такими райдужними думками, у чудовому гуморі я вирушив до друзів. Я хотів, щоб моєю ниткою Аріадни до частоколу була та сама східна річечка, яка впадає у бухту капітана Кідда, а починається біля підніжжя двоголової гори. Тому я повернув ліворуч, до тієї гори, маючи намір перейти річку в найвужчому місці. Ліс був не густий. Крокуючи косогором, я невдовзі обігнув гору і перейшов річку вбрід.

Це було саме те місце, де я зустрів Бена Ґанна. Я став обережнішим, почав пильно роззиратися, але дуже стемніло. Минувши прогалину між двома вершинами гори, я побачив на фоні неба відблиск вогнища. Я подумав, що це Бен Ґанн лагодить собі вечерю, і подумки вилаяв його за необачність. Якщо його багаття побачив я, його також міг побачити і Сільвер зі свого табору на багнищі.

Настала глуха ніч. Важко було шукати дорогу. Єдиними моїми орієнтирами були двоголова гора (вона залишилася позаду) та ще вершина Підзорної Труби, праворуч від мене. Але їхні обриси все більше розпливалися у мряці. Тоскно світили зірки, до того ж їх було дуже мало. Я то натикався на кущі, то провалювався у піщані ями.

Враз стало помітно світліше. Я глянув угору: вершину Підзорної Труби освітило мляве світло. Через хащі дерев унизу я побачив щось велике, сріблясте. Зійшов місяць.

Тепер іти було легше, я крокував веселіше. Інколи я навіть біг — так мені кортіло дістатися частоколу. Та, зайшовши у лісок, який ріс довкола блокгауза, я став обережнішим і сповільнив ходу. Було б прикро, якби мої поневіряння закінчилися трагічною помилкою і мене застрелили друзі, прийнявши за ворога.

Місяць викочувався все вище і вище. Він освітив усі галявини довкола. Але просто перед собою я помітив якесь світло, зовсім не схоже на місячне. Воно було червоне, здавалося гарячим, час від часу тускніло. Мабуть, то тліли вуглинки кострища, що догоряло.

Дідько забирай, це ще що таке?

Нарешті я дійшов до узлісся. Західний край частоколу був добре освічений місяцем. Решта частоколу і споруда були окутані мрякою, й лише подекуди оперезані довгими срібними смугами. А за блокгаузом догорало величезне багаття. Його багряні відблиски контрастували з блідими відблисками місяця. Жодної душі. Жодного звука. Тільки вітер шумів між гіллям.

Я зупинився. Це здивувало і навіть дещо налякало мене. Ми ніколи не розводили багать, бо капітан Смоллет наказував економити пальне. Я вже почав хвилюватися, чи не трапилося якогось лиха з моїми друзями за час моєї відсутності.

Я пробрався до східного краю укріплення, весь час ховаючись в тіні, і переліз через частокіл у найтемнішому місці.

Щоб не здійняти галасу, я став навкарачки і поповз до кута споруди якомога тихіше, і зрозумів, що небезпеки немає. Я терпіти не можу хропіння; перебувати поряд із людьми, які хроплять уві сні — для мене мука. Та не цього разу: голосне мирне хропіння моїх друзів здалося мені музикою. Воно заспокоїло мене, так заспокоює в морі характерний крик вартового: «Усе гаразд!»

Одне було ясно: вони нехтують вартовими. А якби замість мене до них зараз підкрадався Сільвер зі своїми посіпаками… жоден із них не дожив би до ранку. «Це все через те, що капітан поранений»,— подумав я. Мене знову почало мучити сумління через те, що я покинув друзів у такому скрутному становищі. Їм навіть немає кого залишити на варті.

Я підійшов до дверей і зазирнув усередину. Там було так темно, що я нічого не побачив. Окрім хропіння, був ще якийсь дивний звук: лопотіння крил чи постукування… я зайшов усередину, витягнувши вперед руки. «Я ляжу на своє місце,— подумав я, усміхнувшись,— а вранці посміюся з їхніх здивованих облич».

Я спіткнувся об чиюсь ногу. Той, кого я зачепив, перевернувся на другий бік, простогнав, але не прокинувся.

І тоді в темноті несподівано пролунав різкий крик: «Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! Піастри!» Цей вигук повторювався безкінечно, без передиху, однаковісінько кожного разу, мов завідний годинник.

Це капітан Флінт, зелений старий папуга Сільвера! Це він лопотів крилами і стукав дзьобом об дерево. Ось хто стояв на варті краще за будь-якого вартового! Ось хто своїм монотонним набридливим криком сповістив про мою появу у домі!

Втекти я не встиг. Почувши різкий в’їдливий крик папуги, всі попрокидалися і зіскочили зі своїх місць. Я почув голос Сільвера. Він лайнувся і закричав:

— Хто тут?

Я рвонув навтьоки, але наткнувся на когось, відсахнувся і попав просто до рук іншого. Той міцно схопив мене.

— Діку, неси-но мерщій смолоскип,— сказав Сільвер. Один із розбійників вибіг із блокгауза і повернувся з недотлілою головешкою.


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка