Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка6/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   102

Помічений хлопчиком предмет погойдувався на хвилях близько трьох миль від «Пілігрима».

— Що б це могло бути? — поцікавився один із матросів.

— Як на мене, пліт! — відповів інший.

— Може, там люди?.. Нещасні потерпають… — сказала місіс Велдон.

— Підійдемо ближче — дізнаємось,— відповів капітан Гуль.— Проте мені здається, що це не пліт, швидше за все, перекинутий на бік корпус корабля…

— Ні!.. По-моєму, це гігантська морська тварина! — заявив кузен Бенедикт.

— Я так не вважаю,— сказав юнак.

— А що ж це, на твою думку, Діку? — поцікавилася місіс Велдон.

— Я вважаю так само, як і капітан Гуль, що це нахилений на бік корпус судна, місіс Велдон. Мені здається, що я розрізняю, як блищить на сонці його обшитий міддю кіль.

— Так… так… тепер і я бачу,— підтвердив капітан. І, повернувшись до стернового, він скомандував: — Спускайся під вітер, Болтоне, тримай просто на це судно!

— Так, капітане! — відповів стерновий.

— Я дотримуюсь власної думки,— заявив кузен Бенедикт.— Беззаперечно, перед нами морська тварина.

— У такому разі це мідний кит,— сказав капітан Гуль.— Дивіться, як він виблискує на сонці.

— Якщо це й кит, кузене Бенедикте, то принаймні мертвий,— додала місіс Велдон.— Чітко видно, що він лежить нерухомо.

— Що з того, кузино Велдон? — наполягав на своєму вчений.— Хіба ж мало випадків було, коли кораблі зустрічали сплячих на воді китів!

— Справді так,— сказав капітан Гуль.— І все ж перед нами не сплячий кит, а судно.

— Побачимо,— відповів упертюх.

Хоча кузену Бенедикту не було жодного діла до китів, і він проміняв би всіх ссавців арктичних і антарктичних морів на одну рідкісну комаху.

— Притримуй, Болтоне, притримуй! — крикнув капітан Гуль.— Не потрібно підходити до судна ближче, ніж на кабельтов.9 Ми вже напевне нічим не можемо нашкодити цьому уламку, та мене зовсім не втішить, якщо він підімне боки «Пілігримові». Приводь у бейдевінд!10

Легким рухом керма «Пілігрим» повернули трохи ліворуч. Шхуна-бриг знаходилася на відстані однієї милі від загиблого корабля. Матроси з пожадливою цікавістю вдивлялися у перекинуте на бік судно. Можливо, в його трюмах є цінний вантаж, який вдасться перевантажити на «Пілігрим»? Відомо, що за порятунок вантажу із затонулого корабля видається премія у розмірі третини його вартості. Якщо вміст трюму не ушкоджений водою, екіпаж «Пілігрима» міг би отримати «гарний улов» — за один день відшкодувати невдачу цілого сезону.

За чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від предмета, що плавав. Тепер не було жодних сумнівів: це справді був корпус перекинутого на бік корабля. Палуба його стояла майже прямовисно. Щогли були знесені. Від усього оснащення залишилися лише повислі шматки троса та розірвані такелажні ланцюги. На вилиці правого борту виднілася величезна пробоїна. Кріплення і обшивка були вм’яті всередину пробоїни.

— Цей корабель зіткнувся з якимось іншим судном! — вигукнув Дік Сенд.

— Так, поза сумнівами,— підтвердив капітан Гуль.— Але мене вражає, що він відразу не затонув. Це просто диво.

— Сподіватимемося, що корабель, який налетів на це судно, зняв із нього всю команду,— зауважила місіс Велдон.

— Так, сподіватимемося, місіс Велдон,— відповів капітан Гуль.— Але цілком можливо, що екіпажу після зіткнення довелося рятуватися на власних шлюпках. На жаль, морська практика знає випадки, коли винуватці аварії, не переймаючись долею потерпілої команди, спокійно продовжували свій шлях.

— Це не можливо! Адже це жахлива жорстокість!

— На жаль, так буває, місіс Велдон. Прикладів безліч.

Судячи з того, що на цьому кораблі не залишилося жодної шлюпки, можна припустити, що команда залишила його. Сподіватимемося, що нещасних підібрало зустрічне судно. Адже звідси майже неможливо дістатися суходолу на шлюпках — надто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.

— Чи вдасться коли-небудь розгадати таємницю цієї катастрофи? — сказала місіс Велдон.— Як ви гадаєте, капітане Гуль, залишився на судні хто-небудь із команди?

— Це малоймовірно, місіс Велдон,— відповів капітан Гуль.— Нас би вже давно помітили і подали б який-не-будь сигнал. Хоча, ми зараз перевіримо це… Тримай трохи крутіше до вітру, Болтоне, приводь у крутий бейдевінд! — крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.

«Пілігрим» був лише за три кабельтові від корабля, що потрапив у катастрофу. Тепер вже не було жодних сумнівів, що команда полишила його. Раптом Дік Сенд жестом попросив усіх замовкнути.

— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він. Усі насторожились.

— Здається, собака гавкає…

Із корпусу корабля справді вчувався собачий гавкіт. Там, без сумнівів, був живий пес. Мабуть, він не міг вийти, бо люки були зачинені. У будь-якому випадку, його не було видно.

— Якщо навіть там залишився один лише пес,— врятуємо його, капітане,— сказала місіс Велдон.

— Так, так,— вигукнув маленький Джек.— Треба врятувати песика! Я сам годуватиму його. Він нас полюбить… Мамусю, я зараз побіжу принесу йому шматочок цукру!

— Стій на місці, синку,— посміхаючись, сказала місіс Велдон.— Бідна тваринка, певно, вмирає з голоду і, ймовірно, надала би перевагу супу.

— То віддай їй мій суп,— сказав хлопчик.— Я можу обійтися без супу!

Між тим гавкіт щохвилини дужчав. Між двома кораблями було тепер менше трьохсот футів відстані. Раптом над бортом з’явилася голова велетенського пса. Вчепившись передніми лапами за фальшборт, тварина розпачливо гавкала.

— Гей! — гукнув капітан до боцмана.— Лягайте у дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку.

— Тримайся, песику! Тримайся! — кричав Джек, і собака, здавалося, відповідав йому глухим гавканням.

Вітрила «Пілігрима» швидко були обрасоплені11 так, що він лишався майже нерухомим у півкабельтові від потерпілого судна.

Шлюпка вже погойдувалася на хвилі. Капітан Гуль, Дік Сенд і двоє матросів зістрибнули в неї.

Собака чіплявся за фальшборт, зриваючись із нього, падав на палубу і гавкав, не стихаючи; але здавалося, що він гавкав не на шлюпку, що швидко наближалася. Можливо, він кликав пасажирів чи матросів, зачинених як у в’язниці, на потерпілому судні? «Невже там є живі люди?» — розмірковувала місіс Велдон.

Шлюпка була вже близько до мети — ще кілька помахів веслами, і вона підійде до перекинутого корпусу судна.

Пес знову загавкав. Але тепер він вже не кликав своїм гавканням рятувальників. Навпаки, в його гавканні і гарчанні вчувалася скажена лють. Усіх здивували такі дивні зміни.

— Що з собакою? — запитав капітан Гуль, коли шлюпка обгинала корму судна, аби пристати до борту, що загруз у воді.

Ані капітан Гуль, ані навіть ті, хто залишився на «Пілігримі», не помітили, що собака почала погрозливо гарчати саме тієї хвилини, коли Негоро, вийшовши із камбуза, з’явився на баку.

Невже собака знав суднового кока? Припущення абсолютно неправдоподібне. Як би там не було, але мимохіть поглянувши на скажено гавкаючого пса і нічим не виказавши подиву, Негоро лише спохмурнів на мить, повернувся і пішов назад на камбуз.

Шлюпка обігнула корму судна. Напис на кормі сповіщав: «Вальдек». Найменування порту, до якого приписане це судно, не було зазначене. Але за формою корпусу та деякими особливостями конструкції, що відразу кидаються в очі морякові, капітан Гуль встановив, що корабель американський.

Та й власне назва підтверджувала цю здогадку. Корпус — ось все, що вціліло від великого брига водотоннажністю у п’ятсот тонн.

На носі «Вальдека» зяяла широка пробоїна — слід смертельного зіткнення. Завдяки тому що судно дало крен, пробоїна піднялася над водою на п’ять-шість футів, і «Вальдек» не затонув.

На палубі не було ані душі. Собака, полишивши борт, дістався похиленою палубою до відкритого центрального люка і, просунувши в нього голову, розпачливо загавкав.

— Певно, цей пес — не єдина вціліла істота на кораблі,— зауважив Дік Сенд.

— Я й сам так гадаю,— сказав капітан Гуль. Шлюпка пливла тепер вздовж напівзатонулого борту. Перша ж велика хвиля неминуче мала б пустити «Вальдек» на дно.

На палубі брига все було начисто зметене. Стирчали лише основи грот-щогли і фок-щогли, переламані у двох футах від пяртнерса.12 Мабуть, щогли рухнули при зіткненні і впали за борт, захоплюючи за собою вітрила й оснащення. Проте, скільки бачило око, не можна було виявити жодних уламків. Із цього можна було зробити лише один висновок: катастрофа на «Вальдеку» сталася вже багато днів тому.

— Якщо люди і вціліли після зіткнення,— сказав капітан Гуль,— то, певно, вони загинули від спраги та голоду: адже камбуз залито водою. Тож на борту судна залишилися самі трупи.

— Ні! — вигукнув Дік Сенд.— Ні! Собака не гавкала б так. Тут є живі. І він покликав собаку. Розумна тварина відразу ж зісковзнула в море і, ледве перебираючи кволими лапами, попливла до шлюпки. Коли собаку затягли до човна, вона жадібно накинулася не на сухар, який простягнув їй Дік Сенд, а на відерце з прісною водою.

— Бідолашна тварина помирає від спраги! — вигукнув Дік Сенд.

У пошуках зручного місця для причалу шлюпка відійшла на кілька футів від палуби затонулого корабля. Собака, вочевидь, вирішив, що її рятівники не хочуть піднятися на борт. Схопивши Діка Сенда за поділ куртки, він голосно й жалісливо загавкав.

Всі рухи собаки, його гавкіт були зрозумілішими за будь-які слова.

Шлюпка підійшла до крамболу лівого борту. Матроси надійно закріпили її, а капітан Гуль із Діком Сендом піднялися на палубу, прихопивши з собою собаку. Не без зусиль, по-плазунськи, дісталися вони отвору центрального люка, який зяяв між двома уламками щогли, і спустилися до трюму.

У наполовину затопленому трюмі не було жодного товару. Баластом бригові слугував пісок; наразі він пересипався на бакборт13 і своєю вагою утримував судно на боці. Сподівання на цінний вантаж не виправдалися. Тут нічого було рятувати.

— Тут нікого немає,— сказав капітан Гуль.

— Нікого,— підтвердив юнак, пройшовши у передню частину трюму.

Але пес на палубі продовжував заливатися гавкотом, ніби наполегливо вимагав уваги людей.

— Тут нічого робити,— сказав капітан Гуль.— Ходімо назад.

Вони піднялися на палубу.

Собака підбіг до них, потім поповз до юту,14 ніби кликав їх туди. І люди пішли за ним.

П’ятеро людей — імовірно, п’ять трупів — лежали у кубрику.15 При яскравому денному світлі, яке проникало в отвір між двома балками, капітан Гуль розгледів, що це були негри.

Діку Сенду, який переходив від одного до іншого, здалося, ніби нещасні ще дихають.

— На борт «Пілігрима»! Усіх на борт! — наказав капітан Гуль. Матросів, які залишилися у шлюпці, покликали на допомогу. Вони допомогли винести потерпілих із кубрика.

Це була нелегка справа, але за кілька хвилин усіх п’ятьох спустили у шлюпку. Ніхто з них не приходив до тями. Проте капітан Гуль сподівався, що кілька крапель ліків і ковток-інший води повернуть цих людей до життя.

«Пілігрим» дрейфував лише у півкабельтові, й шлюпка швидко підплила до нього.

За допомогою підйомного горденя,16 спущеного з грот-щогли, потерпілих по черзі підняли на палубу «Пілігрима». Про пса також не забули.

— Ото нещасні! — вигукнула місіс Велдон, побачивши п’ять розпластаних нерухомих тіл.

— Вони живі, місіс Велдон! — сказав Дік Сенд.— Вони ще живі. Ми їх врятуємо!

— Що з ними сталося? — запитав кузен Бенедикт.

— Дайте їм отямитися, і вони розкажуть нам свою історію,— відповів капітан Гуль.— Та спочатку їх потрібно напоїти водою і дати їм трохи рому. І, повернувшись до камбуза, він голосно гукнув:

— Негоро!

Почувши це ім’я, пес увесь витягнувся, ніби робив стійку, глухо загарчав, а шерсть у нього стала дибки. Кок не з’явився і не відповів.

— Негоро! — ще голосніше крикнув капітан Гуль.

Собака люто загарчав. Негоро вийшов із камбуза. Не встиг він зробити й кроку, як пес стрибнув, намагаючись вчепитися йому в горло.

Португалець відкинув його ударом кочерги, якою він озброївся, виходячи з камбуза. Двоє матросів схопили собаку і утримували його силою.

— Ви знаєте цього пса? — запитав капітан Гуль у кока.

— Я? — здивовано вигукнув Негоро.— І в очі його ніколи не бачив!

— Дивно! — прошепотів Дік Сенд.

Розділ четвертий. Врятовані із «Вальдека»

Работоргівля все ще широко розповсюджена у всій Екваторіальній Африці. Незважаючи на те що вздовж берегів континенту курсують англійські й французькі військові кораблі, судна работоргівців так само вивозять із Анголи й Мозамбіка негрів-невільників. Попит на «чорний товар» усе ще великий у багатьох країнах, і, слід зазначити,— навіть цивілізованого світу. Капітанові Гулю це було відомо.

Хоча та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», знаходилася осторонь від звичних шляхів невільницьких суден, капітан Гуль подумав, що врятовані негри, ймовірно, належать до партії рабів, яких «Вальдек» віз для продажу до якоїсь колонії у Тихому океані.

На «Пілігримі» з турботою опікувалися врятованими неграми. Місіс Велдон за допомогою Нан і Діка Сенда поїла їх із ложки холодною водою, якої вони, імовірно, були, позбавлені кілька днів.

Нарешті вода, якої їм бракувало так довго, і кілька ковтків бульйону повернули бідолашних негрів до життя. Один із них — на вигляд старий років шістдесяти — розмовляв англійською; невдовзі він вже був спроможний відповідати на запитання.

— Що сталося з «Вальдеком»? — насамперед запитав капітан Гуль.

— Він зіткнувся з іншим судном?

— Днів десять тому, темної ночі, коли всі спали, на нас налетів якийсь корабель,— відповів старий негр.

— Що сталося з командою «Вальдека»? — Не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, пане.

— Ви гадаєте, що екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, яке зіткнулося з «Вальдеком»?

— Слід сподіватися, що саме так і було, пане.

— І це судно після зіткнення не зупинилося, аби забрати потерпілих?

— Ні.


— Можливо, воно затонуло?

— О ні,— похитавши головою, відповів старий негр,— ми бачили, як воно віддалялося.

Те саме підтвердили й решта врятованих із «Вальдека». Як би це не виглядало неймовірно, проте справді часто трапляється, що капітан корабля, з вини якого сталося жахливе зіткнення, поспіхом залишає місце пригоди, аніскілечки не переймаючись долею нещасних, яких він прирік на загибель, і навіть не намагаючись допомогти їм!

Суворого осуду заслуговує візник, який необачно наїхав на вулиці на перехожого і при цьому намагається втекти, мовляв, нехай інші переймаються долею жертви його необережності. Але на вулиці потерпілому від нещасного випадку швидко нададуть першу допомогу. А що казати про людей, які кидають напризволяще потопальників у відкритому морі? Такі люди — ганьба для всього роду людського!

Капітан Гуль міг би розповісти багато історій про таку нелюдську жорстокість. Він повторив місіс Велдон, що, якими б жахливими не здавалися подібні випадки, на жаль, вони трапляються не так вже й рідко. Він продовжив розпитувати:

— Звідки йшов «Вальдек»?

— Із Мельбурна.

— Це означає, що ви не раби?

— Ні, пане,— жваво відповів негр, виструнчившись на весь зріст.— Ми мешканці Пенсільванії, громадяни вільної Америки.

— Друзі мої,— сказав капітан,— знайте, що на борту «Пілігрима», американського брига, ніхто не зазіхатиме на вашу свободу. Справді, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали у рабство, коли він був шестирічною дитиною.

З Африки його доправили до Сполучених Штатів. Тут він отримав свободу після скасування рабства. Молодші його супутники народилися вільними громадянами, і ніхто з білих не має права назвати їх своєю власністю. Вони навіть не знали того жаргону, на якому спілкувалися негри перед війною,17 жаргону, де не існувало напруження і завжди вживалися лише безособові дієслова. Ці негри, як вільні громадяни, залишили Америку і вільними громадянами повернулися назад. Старий негр розповів капітанові Гулю, що його супутники самі найнялися на плантацію одного англійця неподалік від Мельбурна, у Південній Австралії. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, коли закінчився контракт, вирішили повернутися на батьківщину.

Заплатили за проїзд на «Вальдеку» як звичайні пасажири і 5 січня відпливли з Мельбурна. За сімнадцять діб, пізно вночі, «Вальдек» зіткнувся з якимось кораблем. Негри спали. Їх розбудив страшенний поштовх. За кілька секунд вони вибігли на палубу.

Щогли вже попадали за борт, і «Вальдек» лежав на боці; але він не пішов на дно, бо у трюм потрапило відносно небагато води.

Капітан і команда «Вальдека» зникли: мабуть, одних скинуло в море, інші вчепилися за оснащення корабля, який збивши «Вальдек», поспішав утекти геть. П’ятеро негрів залишилися на ушкодженому судні, приблизно за тисячу двісті миль від найближчої землі.

Старшого з негрів звали Томом. Супутники визнавали його своїм керівником. Цим Том завдячував не лише власному віку, але й своїй енергії та великому досвіду, зібраному за довге трудове життя. Решта негрів були молодими у віці від двадцяти п’яти до тридцяти років. Звали їх: Бат, Остін, Актеон і Геркулес. Бат був сином старого Тома.

Усі четверо були високорослими й широкоплечими молодиками — на невільницьких ринках Центральної Африки за них добре б заплатили. Тепер вони були виснажені, змучені, але все одно в очі відразу кидалася могутня стать цих справжніх представників міцної чорної раси, також відчувалося, що дається взнаки певне виховання, отримане ними в одній із чисельних шкіл Північної Америки.

Отож, після катастрофи Том та його товариші залишилися наодинці з бідою. Вони не могли ані ліквідувати ушкодження на «Вальдеку», ані полишити його, бо ж обидві шлюпки розбилися при зіткненні. Врятувати їх могла лише зустріч з яким-небудь кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став іграшкою для вітру і течії. Цим і пояснюється, що «Пілігрим» зустрів розтрощене судно на значній відстані від його курсу, значно південніше звичного шляху для кораблів, які курсували з Мельбурна до Сполучених Штатів.

Протягом десяти днів, які минули з моменту катастрофи до появи «Пілігрима», п’ятеро негрів харчувалися продуктами, знайденими у буфеті кают-компанії. Бочки з прісною водою, що зберігалися на палубі, розбилися під час зіткнення, а камбуз, у якому можна було дістати спиртні напої, було залито водою.

На дев’ятий день Том та його товариші, страшенно змучені спрагою, втратили свідомість; «Пілігрим» саме вчасно встиг на допомогу.

Том коротко розповів про все це капітанові Гулю. Не було жодних причин сумніватися у правдивості розповіді старого негра. Самі факти підтверджували це, та й супутники Тома також.

Інша жива істота, врятована з розтрощеного корабля, ймовірно, повторила б те саме, якби вміла розмовляти. Мова йде про пса, який страшенно розлютився, коли побачив Негоро. Було щось дивне у цій антипатії тварини до суднового кока.

Дінго — так кликали пса — був із породи великих сторожових псів, які водяться у Новій Голландії.18 Проте капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому капітан знайшов напівмертвого від голоду пса на західному березі Африки поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася чудова тварина, і він узяв її до себе на корабель. Одначе Дінго не прив’язався до нового власника. Можна було подумати, що він сумує за попереднім господарем, з яким його силоміць розлучили і якого неможливо було розшукати у цій пустельній місцевості.

Дві літери — «С» і «В», вигравіювані на ошийнику,— все, що пов’язувало собаку з її минулим, яке залишилося для нового власника загадкою.

Дінго був великим, сильним псом, більшим за піренейських собак, і міг уважатися чудовим зразком новоголландської породи собак. Коли він ставав на задні лапи й закидав голову, то був зростом з дорослу людину.

М’язисті, дужі, незвично рухливі родичі Дінго, не вагаючись, нападають на ягуара чи пантеру і не бояться самотужки боротися з ведмедем.

Шерсть у Дінго була густа, темно-руда, з білуватими підпалинами на морді, хвіст довгий, пухнастий і пружний, як у лева. Такий пес, якщо його розгнівати, міг стати небезпечним ворогом, і не дивно, що Негоро не був у захваті від прийому, який виказав йому цей дужий пес.

Дінго не виглядав надто люб’язним, проте й хижим його назвати не можна було. Швидше, він виглядав сумним. Старий Том ще на «Вальдеку» помітив, що Дінго ніби недолюблює негрів. Він не намагався завдати їм зла, але весь час тримався від них на відстані. Може, під час його мандрівок узбережжям туземці погано з ним поводилися? Так чи інакше, але він не підходив до Тома та його товаришів, хоча це були славні, добрі люди. За ті десять днів, які вони провели разом на борту корабля, що зазнав катастрофи, Дінго все ще тримався осторонь товаришів по нещастю. Як і чим він харчувався у ці дні, залишилося невідомим, але так само, як і ці люди, він жорстоко страждав від спраги.

За першого ж хвилювання на морі судно мало б затонути і, звісно ж, забрало би з собою у безодню океану лише трупи. Але несподівана зустріч із «Пілігримом», який затримався в дорозі через штилі й несприятливі вітри, та його капітаном урятувала їм життя.

Треба було лише завершити справу, повернувши на батьківщину врятованих із «Вальдека» негрів, які на додаток до нещастя ще й залишилися без усіх своїх заощаджень, зібраних за три роки роботи. Це й передбачалося зробити.

«Пілігрим», розвантажившись у Вальпараїсо, мав піднятися вздовж американського узбережжя до берегів Каліфорнії. І місіс Велдон щиросердно пообіцяла Тому та його супутникам, що там вони знайдуть прихисток у її чоловіка, містера Джемса Велдона, і він забезпечить їх усім необхідним для повернення до Пенсільванії. Нещасні могли тепер бути впевненими у майбутньому, і їм залишалося лише дякувати місіс Велдон та капітанові Гулю. Справді, бідолашні негри були їм дуже зобов’язані та сподівалися коли-небудь віддячити за турботу.

Розділ п’ятий. «С» і «В»

«Пілігрим» пішов далі, намагаючись, наскільки це можливо, тримати курс на схід. Незмінні штилі трохи непокоїли капітана Гуля. У тому, що перехід з Нової Зеландії до Вальпараїсо триватиме зайвий тиждень чи два, не було нічого тривожного. Проте ця непередбачувана затримка могла cтомити пасажирів. Але місіс Велдон не нарікала і терпляче витримувала всі незручності плавання.

Надвечір цього ж дня, 2 лютого, корпус «Вальдека» зник із горизонту. Капітан Гуль найперше зробив усе, аби зручно влаштувати Тома та його супутників. Тісний кубрик «Пілігрима» не міг вмістити зайвих п’ятеро людей, і капітан вирішив виділити їм місце на баку.19 До того ж ці загартовані люди звикли працювати в важких умовах і були невибагливими. У погожу днину — а дні були спекотними й сухими — вони цілком могли там залишатися упродовж всього плавання.

Життя на судні, одноманітність якого лише ненадовго було порушено зустріччю з «Вальдеком», знову ввійшло у звичну колію.

Том, Остін, Бат, Актеон і Геркулес раді були будь-якій роботі. Але коли вітер дме постійно в одному напрямку і вітрила вже поставлені, на судні робити нічого. Проте, коли потрібно було лягти на другий галс,20 старий негр та його товариші взялися до роботи разом з екіпажем. І слід сказати, що коли гігант Геркулес брався тягти снасті, решта матросів могли стояти склавши руки. Цей могутній чолов’яга, зростом у шість футів з лишком, міг замінити собою лебідку.

Маленький Джек із захоплення спостерігав, як працює велетень. Він ніскілечки не боявся Геркулеса, коли той високо підкидав його у повітря, ніби ляльку. Джек верещав від задоволення.

— Ще вище, Геркулесе! — кричав він.

— Прошу, містере Джеку,— відповідав Геркулес.

— А тобі не важко?

— Та ви ж, мов пір’їнка!

— Тоді підніми мене високо-високо! Якомога вище!

І коли Геркулес підставив свою широку долоню і запропонував Джеку стати на неї обома ніжками, а потім витягнув руку і ходив так із хлопчиком по палубі, ніби цирковий атлет, Джек дивився на всіх згори вниз і, уявляючи себе велетнем, від душі веселився. Він напинався, аби стати важчим, але Геркулес навіть не помічав його зусиль.


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка