Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка7/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   102

Відтак маленький Джек мав уже двох друзів: Діка Сенда і Геркулеса.

Невдовзі у нього з’явився і третій друг — Дінго.

Як вже згадувалося, Дінго був не схильним до спілкування. Можливо, ця здатність з’явилася в нього на «Вальдеку», де люди йому були не до вподоби.

Але на «Пілігримі» настрій собаки швидко змінився. Джек, певно, зумів завоювати серце Дінго. Пес із задоволенням бавився з хлопчиком, а тому ці ігри були в радість. Невдовзі стало вочевидь, що Дінго був із тих собак, які дуже люблять дітей. Щоправда, Джек ніколи не мучив його. Але перетворювати пса у жвавого скакуна, хіба ж це не чудово? Можна сміливо сказати, що будь-яка дитина обере таку «конячку» натомість найгарнішого дерев’яного коника, навіть якщо у того до ніг прикручені коліщатка. Джек часто з насолодою стрибав верхи на Дінго, який залюбки виконував цю забаганку свого маленького друга; худеньке хлопченя було для нього не важче, ніж жокей для скакового коня.

А яких втрат зазнавав щодня запас цукру на камбузі!

Дінго швидко став улюбленцем усього екіпажу. Лише Негоро намагався не зустрічатися з Дінго, який з першої ж миті, не зрозуміло чому, зненавидів кока.

Проте захоплення собакою не зменшило любові Джека до давнього друга — Діка Сенда. Як і раніше юнак проводив зі своїм маленьким приятелем увесь вільний від вахти час. Місіс Велдон, певна річ, була дуже задоволена цією дружбою.

Якось — це було 6 лютого — вона заговорила з капітаном Гулем про Діка Сенда. Капітан палко нахвалював молодого матроса.

— Можу ручитися вам,— казав він місіс Велдон,— що хлопчик стане чудовим мореплавцем. Точно кажу, у нього вроджений інстинкт моряка. Мене вражає, з якою швидкістю він засвоює знання у нашій справі, хоча не має теоретичної підготовки, а як багато він дізнався за такий короткий час!

— До цього варто додати,— сказала місіс Велдон,— що він чесний і добрий юнак, не по роках серйозний і дуже старанний. За всі роки, що ми знаємо його, жодного разу не дав ані найменшого приводу для невдоволення ним.

— Що й казати! — підхопив капітан Гуль.— Гарний хлопчина цей Дік! Недарма всі його так люблять.

— Коли ми повернемося до Сан-Франциско,— продовжувала місіс Велдон,— чоловік віддасть його до морського училища, аби він міг отримати диплом капітана.

— І дуже добре зробить містер Велдон,— зауважив капітан Гуль.— Я певен, що Дік Сенд колись стане гордістю американського флоту.

— У бідолашного хлопчика було важке сирітське дитинство. Він пройшов тяжку школу,— сказала місіс Велдон.

Її уроки не минули даремно. Дік зрозумів, що лише наполеглива праця допоможе йому вибитися в люди, і зараз він на правильному шляху. Так, він буде людиною честі.

— Ну ж бо, погляньте на нього, місіс Велдон,— продовжував капітан Гуль.— Він саме на вахті біля стерна і не зводить очей із фока. Він сама зосередженість і увага, тому судно йде просто за курсом. У хлопчика вже зараз виправка старого стернового. Гарний початок для моряка! Знаєте, місіс Велдон, ремеслом моряка треба займатися змалку.

Хто не почав служби юнгою, той ніколи не буде справжнім моряком, принаймні на торговому флоті. У дитинстві добре засвоюєш уроки, і поступово твої дії стають не лише свідомими, але й інстинктивними, і зрештою моряк звикає приймати рішення так само швидко, як і маневрувати вітрилами.

— Проте, капітане, є чимало чудових моряків і на військовому флоті,— зауважила місіс Велдон.

— Певна річ. Але наскільки мені відомо, майже всі найкращі моряки змалку службу починали. Достатньо згадати Нельсона,21 та й багатьох інших, які починали юнгами.

Цієї миті з каюти вийшов кузен Бенедикт. Як і зазвичай, весь у власних думках, він розсіяно блукав палубою, зазираючи у всі шпарини, нишпорив під клітками з курами, проводячи пальцями по швах в обшивці борту,— там, де вар облупився.

— Як почуваєтеся, кузене Бенедикте? — поцікавилася місіс Велдон.

— Дякую вам, кузино, добре. Як завжди… Проте я вмираю від нетерпіння швидше повернутися на землю.

— Що ви там шукаєте під лавкою, містере Бенедикте? — запитав капітан Гуль.

— Комах, шановний, комах! — сердито відповів кузен Бенедикт.— Що, по-вашому, я можу шукати, якщо не комах?

— Комах? На жаль, вам доведеться потерпіти: у відкритому морі вам навряд чи вдасться поповнити свою колекцію.

— Чому ж це так, шановний? Хіба не можна собі уявити, що на кораблі опиниться кілька екземплярів…

— Ні, кузене Бенедикте, ви нічого тут не знайдете,— перервала його місіс Велдон.— Сердьтесь не сердьтесь на капітана Гуля, але його корабель — взірець чистоти, тож ваші пошуки даремні.

Капітан Гуль розсміявся.

— Місіс Велдон перебільшує,— мовив він.— Проте, мені здається, ви й справді даремно витрачаєте час на пошуки комах, особливо, якщо йдеться про пошуки в каютах.

— Знаю, знаю! — з прикрістю знизивши плечима, вигукнув кузен Бенедикт.

— Я вже обнишпорив усі каюти згори до низу…

— Але в трюмі,— продовжував капітан Гуль,— ви таки знайдете кілька тарганів, якщо вони вас, звісно ж, цікавлять!

Безумовно, цікавлять! Як можуть не цікавити мене ці нічні прямокрилі комахи, які накликали на себе прокляття Вергілія і Горація! — почав виголошувати кузен Бенедикт, гордо випроставшись на весь зріст.— Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі «Periplaneta orientalis» і американського альбіноса, таргани, що мешкають…

— У бруді… — сказав капітан Гуль.

— Що владарюють на борту! — гордо поправив його кузен Бенедикт.

— Царство тарганів!

— О, відразу видно, що ви не ентомолог, шановний!

— У жодному разі!

— Послухайте, кузене Бенедикте,— посміхнулася місіс Велдон,— сподіваюся, ви не вимагатимете, аби з любові до науки ми покірно віддали б себе на поживу тарганам?

— Я нічого не вимагаю, кузино! — відповів палкий ентомолог.— Єдине, чого я прагну,— це прикрасити свою колекцію яким-небудь рідкісним екземпляром.

— Ви невдоволені своїми новозеландськими знахідками?

— Навпаки, дуже задоволений, кузино. Мені пощастило спіймати там екземпляр жука-стафіліна, якого до мене знаходили лише у Новій Каледонії, тобто на кілька сотень миль далі.

У цю хвилину Дінго, який весь час бавився з Джеком, підбіг до кузена Бенедикта.

— Йди геть, забирайся! — загаласував той, відштовхуючи собаку.

— О, містере Бенедикте! — вигукнув капітан Гуль.— Як можна любити тарганів і ненавидіти собак?

— Та ще й таких гарних собачок! — додав маленький Джек, обхопивши обома руками голову Дінго.

— Та… може… — пробурчав кузен Бенедикт.— Але ця огидна тварина обманула мої сподівання.

— Як, кузене Бенедикте! — вигукнула місіс Велдон.— Невже ви й Дінго збиралися зарахувати до ряду двокрилих чи перетинчастокрилих?

— Ні, звісно,— цілком серйозно відповів учений.— Але ж Дінго, хоч він і належить до австралійської породи собак, підібрали на західно-африканському узбережжі!

— Абсолютно правильно,— підтвердила місіс Велдон.— Том чув, як про це говорив капітан «Вальдека».

— Так от… я думав… я сподівався… що на цій тварині знайду хоч якихось комах, які належать лише до західно-африканської фауни…

— О, небо! — вигукнула місіс Велдон.

— І я припускав, що, може, на ньому знайдеться яка-не-будь особливо люта блоха ще невідомого, нового виду…

— Ти чуєш, Дінго? — сказав капітан Гуль.— Чуєш, пес? Ти не виконав своїх обов’язків!

— Але я даремно вичісував йому шерсть,— продовжував із неприхованим смутком ентомолог,— на ньому не виявилося жодної блохи!

— Якби вам удалося знайти бліх, сподіваюся, ви негайно би знищили їх? — вигукнув капітан.

— Шановний,— сухо відповів кузен Бенедикт,— вам не завадить знати, що сер Джон Франклін ніколи даремно не вбивав комах, навіть американських комарів, укуси яких значно болючіші від блошиних.

Гадаю, ви не будете заперечувати, що сер Джон Франклін у морській справі дещо тямив?

— Так! — Із поклоном відповів капітан Гуль.

— Якось його страшенно покусав москіт. Але Франклін лише дмухнув на нього і, відігнавши, з повагою сказав: «Будь ласка, йдіть геть. Світ достатньо великий для вас і для мене!»

— Так! — вимовив капітан Гуль.

— Так, шановний!

А чи відомо вам, пане Бенедикте,— зауважив капітан Гуль,— що інша людина сказала про це значно раніше за Франкліна?

— Інша?


— Так. На ймення дядечко Тобі.

— Хто ж він? Ентомолог? — жваво запитав кузен Бенедикт.

— Та ні, стерновий дядечко Тобі не був ентомологом, але це не завадило йому, без зайвої, щоправда, поштивості, сказати мусі, яка гуділа біля його носа: «Забирайся, бідолашна! Світ великий, і ми можемо жити, не заважаючи одне одному».

— Молодчина цей дядечко Тобі! — вигукнув кузен Бенедикт.— Він помер?

— Припускаю, що так,— незворушно відповів капітан Гуль,— бо ж він ніколи й не існував.

Всі засміялися, дивлячись на кузена Бенедикта.

Такі дружні посиденьки допомагали урізноманітнювати довгі години плавання, яке вже добряче затяглося. Певна річ, що у присутності кузена Бенедикта розмова щоразу провадилася довкола яких-небудь питань ентомологічної науки.

Море весь час було спокійним, але слабкий вітер ледь надував вітрила шхуни-брига, і «Пілігрим» майже не рухався на схід. Капітан Гуль нетерпляче чекав, коли ж судно досягне, нарешті, тих місць, де подують більш сприятливі вітри.

Слід сказати, що кузен Бенедикт намагався втаємничити Діка Сенда у царину ентомології. Але юнак ухилявся від цієї честі; тоді вчений почав читати лекції неграм. Справа скінчилася тим, що Том, Бат, Остін і Актеон почали тікати від кузена Бенедикта, варто лише було йому з’явитися на палубі. Шановному ентомологу доводилося задовольнятися лише одним слухачем — Геркулесом, у якого він виявив вроджену здатність відрізняти паразитів від вилохвостих комах.

Велетень-негр жив тепер в оточенні жуків-шкіроїдів, жужелиць, рогачів, жуків-могильників, довгоносиків, жуків-гнойовиків, сонечок, короїдів, хрущів, зернівок. Він дослідив усю колекцію кузена Бенедикта, який з острахом тремтів, коли бачив своїх тендітних комашок у товстих і міцних, як лещата, пальцях Геркулеса. Але велетень-учень так уважно слухав лекції, що професор вирішив навіть ризикнути заради нього своїми скарбами.

У той час як кузен Бенедикт займався з Геркулесом, місіс Велдон навчала читанню й письму маленького Джека, а його друг, Дік Сенд, знайомив його з азами арифметики.

П’ятирічна дитина легше схоплює знання, коли уроки схожі на захопливу гру. Місіс Велдон вчила Джека читанню не за абеткою, а за допомогою дерев’яних кубиків, на яких були намальовані великі гарні літери.

Малюка забавляло, що від поєднання цих літер утворюються слова. Спочатку мама сама складала певне слово, а потім, перемішуючи кубики, пропонувала Джеку самостійно скласти те саме слово.

Хлопчикові подобалося навчатися граючись. Щодня він довго грався своїми кубиками у каюті чи на палубі, то складав слова, то знову перемішував усі літери абетки.

Ця гра стала причиною випадку, настільки незвичайного і несподіваного, що про нього варто розповісти детально.

Трапилося це вранці 9 лютого.

Джек розташувався на палубі напівлежачи і складав із кубиків якесь слово; старий Том мав би знову скласти це слово після того, як хлопчик перемішає кубики. Дотримуючи правил гри, Том заплющив очі долонею, аби не бачити, яке слово складає Джек.

У наборі кубиків були не лише літери, але й цифри,— а відтак ця гра слугувала посібником для навчання не лише читання, але й лічби.

Джек улаштував усі кубики в один ряд і, нахмуривши брівки, обрав потрібні йому літери. Робота не з легких, і хлопчик так захопився нею, що не звертав уваги на Дінго, який кружляв біля нього. Раптом пес завмер на місці, уп’явшись очима в один кубик. Потім підняв передню праву лапу і завиляв хвостом. Далі схопив у зуби кубик, відбіг трохи далі і поклав його на палубу.

На цьому кубику було зображено велику літеру «С».

— Дінго, віддай! — вигукнув хлопчик, злякавшись, що пес проковтне кубик.

Але Дінго повернувся, узяв ще один кубик і поклав його поряд із першим.

На другому кубику було намальовано велику «В».

Тут Джек скрикнув.

На його крик прибігли місіс Велдон, капітан Гуль і Дік Сенд, які гуляли по палубі. Джек розповів про те, що сталося.

Дінго розрізняв літери! Дінго вмів читати! Так, так! Джек бачив це на власні очі.

Дік Сенд пішов за кубиками, аби повернути їх Джеку. Дінго зустрів його гарчанням.

Проте юнак таки підняв кубики з палуби і поставив їх у ряд. Дінго знову кинувся до них, знову вибрав ті ж дві літери і відніс їх убік. Він ліг і, поклавши лапи на кубики, з викликом дивився на людей — чітко даючи зрозуміти, що не хоче їх віддавати. Решта літер абетки у нього не викликала жодного інтересу і ніби й не існувала для нього.

— Як дивно! — вигукнула місіс Велдон.

— І справді, дуже дивно,— сказав капітан Гуль, пильно приглядаючись до кубиків.

— С, В,— прочитала місіс Велдон.

— С, В,— повторив капітан Гуль.— Ті ж літери, що й на ошийнику Дінго! — І, раптом повернувшись до старого негра, він запитав:

— Томе, ви, здається, казали, що цей пес лише віднедавна належав капітанові «Вальдека»?

— Так, пане. Дінго потрапив на «Вальдек» років зо два тому.

— Капітан «Вальдека» знайшов його на західному узбережжі Африки?

— Так, пане, поблизу гирла Конго. Я не раз чув, як капітан «Вальдека» розповідав про це.

— І ніхто не знає, кому раніше належав Дінго і як він потрапив до Африки?

— Ніхто, капітане. Адже з собаками справи значно гірші, ніж із дітьми: документів у них немає жодних, та й розповісти вони нічого не можуть.

Капітан Гуль замовчав і замислився.

— Хіба ці дві літери про що-небудь вам кажуть, капітане? — поцікавилась місіс Велдон, зважившись, нарешті, порушити мовчанку.

— Так, місіс Велдон. Вони наводять мене на думку… Хоча, це може бути лише випадковий збіг.

— Який?


— Можливо, у цих двох літерах прихована таємниця і вони допоможуть з’ясувати долю одного сміливого мандрівника.

— Не розумію. Що ви хочете цим сказати?

— Зараз поясню, місіс Велдон. У тисяча вісімсот сімдесят першому році, тобто два роки тому, один мандрівник-француз подався до Африки з ініціативи Паризького географічного товариства, намагаючись перетнути континент із заходу на схід. Висхідним пунктом його експедиції саме було гирло річки Конго. Кінцевим пунктом, як це задумувалося, мав бути мис Дельгадо у гирлі ріки Рувума, за течією якої мандрівник збирався спуститися. Цю людину називали Самюель Вернон.

— Самюель Вернон?! — повторила місіс Велдон.

— Так, місіс Велдон. Прошу звернути увагу, що ім’я і прізвище починаються саме на ті літери, які Дінго обрав зі всієї абетки, і саме вони вигравіювані на його ошийнику.

— Справді,— сказала місіс Велдон.— А що сталося з мандрівником?

— Він вирушив в експедицію,— відповів капітан Гуль,— і відтоді від нього жодної звістки.

— Жодної звістки? — перепитав Дік Сенд.

— Жоднісінької,— сказав капітан.

— Який же висновок з цього ви робите? — запитала місіс Велдон.

— Я гадаю, що Самюелю Вернону не вдалося дістатися східного берега Африки. Або ж він загинув в дорозі, або ж його взяли в полон туземці.

— Тож цей пес…

— Господарем цього пса міг бути Самюель Вернон. Але якщо моє припущення правдиве, Дінго виявився щасливішим за свого господаря: йому пощастило повернутися назад до гирла Конго, де його знайшов капітан «Вальдека».

— А ви впевнені, що француза-мандрівника справді супроводжував собака, чи це лише ваші припущення?

— Ні, місіс Велдон, це лише мої припущення,— відповів капітан Гуль.

— Але беззаперечним фактом залишається те, що Дінго знає літери «С» і «В», ініціали мандрівника. Як і де собака навчився розрізняти ці літери, я, зрозуміло, не можу вам сказати. Але Дінго чудово їх знає. Дивіться, він підштовхує кубики лапою, ніби просить нас прочитати літери.

І справді, поведінку Дінго не можна було пояснити інакше.

— Хіба ж Самюель Вернон зважився на таку важку експедицію сам? — не вгавав Дік Сенд.

— Не знаю,— відповів капітан Гуль.— Але цілком можливо, що він узяв із собою загін носіїв-туземців.

Цієї хвилини Негоро вийшов з каюти на палубу. Спочатку ніхто не звернув на нього уваги, і тому ніхто не помітив його дивного погляду, який португалець кинув на собаку — той і далі стеріг два кубики з літерами «С» і «В». Але, вгледівши суднового кока, Дінго раптом люто загарчав і вишкірився. Негоро тієї самої миті пішов назад до каюти, але погляд, який він кинув на собаку, і погрозливий жест, який вирвався в нього, не віщували Дінго нічого доброго.

— Тут прихована якась таємниця,— прошепотів капітан Гуль, від очей якого не приховалася жодна деталь цієї короткої сцени.

— І все ж таки дивно, містере Гулю,— зауважив Дік Сенд.— Як же це собака навчився розрізняти літери абетки?

— І нічого тут немає дивного! — заявив маленький Джек.— Мама часто розповідала мені про собаку, який умів читати і писати, як справжній шкільний учитель, і навіть грав у доміно.

— Любий мій хлопчику,— посміхнувшись, сказала місіс Велдон,— пес Муніто, про якого я тобі розповідала, зовсім не був таким ученим, як тобі здається. Якщо вірити тому, що мені розповідали, Муніто не вмів відрізнити одну літеру від іншої, з яких він складав слова. Таємниця його «вченості» у тому, що Муніто мав чудовий гострий слух. Його господар, винахідливий американець, помітив цю якість у Муніто, почав розвивати її і зрештою досяг неймовірних результатів.

— Як же він досяг цього, місіс Велдон? — запитав Дік Сенд. Таємниця вченого пса зацікавила його не менше, ніж Джека.

— А ось як, мій друже. Коли Муніто потрібно було «працювати» перед публікою, на столі розставляли кубики з літерами, на зразок кубиків Джека. Собака ходив по столу чекаючи, поки з публіки назвуть слово, яке він мав скласти. Обов’язковою умовою було, щоб це слово знав господар Муніто.

— Значить, за відсутності господаря… — почав юнак.

— …пес нічого не міг зробити,— сказала місіс Велдон.— І ось чому. Букви були розставлені на столі, собака походжав туди-сюди вздовж столу. І, коли підходив до літери, яка входила у задане слово, він зупинявся, але не тому, що знав цю літеру, а через те, що розрізняв звук, не вловимий ні для кого іншого; чув, як американець клацав зубочисткою, схованою в кишені. Це слугувало для нього сигналом, Муніто брав кубик і ставив його поряд з іншим кубиком у певній послідовності.

— І в цьому вся таємниця? — вигукнув Дік Сенд.

— Так, таємниця, як бачиш, зовсім нескладна,— відповіла місіс Велдон.— Хоча, й більшість інших фокусів зазвичай такі ж прості. Коли господаря не було поруч, Муніто втрачав свій «хист». Тому мене так дивує, що і за відсутності Самюеля Вернона,— якщо тільки він справді був господарем собаки,— Дінго зумів розрізнити ці дві літери.

— Справді,— додав капітан Гуль,— це гідне подиву. Але ж тут пес не складає з літер слово, на вибір публіки: він обирає лише дві літери — завжди одні й ті самі. Зрештою, собака, який дзвонив у двері монастиря, аби отримати рештки обіду, що залишалися для бідних, чи той пес, який по черзі з іншим через день мав повертати веретено і відмовлявся працювати позачергово,— може, ці собаки значно кмітливіші від нашого Дінго. Проте не у цьому суть. Перед нами беззаперечний факт: з усіх літер абетки Дінго обрав лише дві — «С» і «В». Інших літер він, мабуть, не знає.

З цього можна зробити лише один висновок, що існували певні причини, які змусили собаку запам’ятати саме ці дві літери.

— Ох, капітане Гулю,— зітхнув Дік Сенд,— якби Дінго міг говорити! Він би пояснив нам, що означають ці літери і чому він точить зуб на нашого кока!

— Та ще й який зуб! — розсміявся капітан Гуль, вказуючи на Дінго, який цієї хвилини позіхнув, виставивши свої страшні ікла.

Розділ шостий. Кит на горизонті

Легко уявити, що цей дивний випадок із Дінго не раз слугував темою для розмов, які точилися на кормі «Пілігрима» між місіс Велдон, капітаном Гулем і Діком Сендом. Молодий матрос інстинктивно не довіряв Негоро, хоча поведінка суднового кока як і раніше була бездоганною. На баці, у приміщенні команди, також чимало гуторили про Дінго, але зробили інший висновок: він був визнаний ученим псом, який не лише читає, але, можливо, й пише краще за деяких матросів. І якщо він ще не заговорив людською мовою, то лише тому, що в нього були вагомі причини зберігати мовчання.

— Ось побачите,— проголошував стерновий Болтон,— одного чудового дня цей пес підійде до мене і поцікавиться: «Куди тримаємо курс, Болтоне? Який вітер нині дме? Норд-вест чи вест-норд-вест?» і мені доведеться відповідати.

— Та хіба ж мало тварин, які розмовляють,— розмірковував інший матрос,— сороки, папуги!.. Чому б і псу не заговорити, якщо йому цього захочеться? Здається, дзьобом розмовляти важче, аніж пащею.

— Так,— підтвердив боцман Говік,— та чомусь досі псів, які вміють розмовляти ще не було.

Команда «Пілігрима» надзвичайно здивувалася б, якби дізналася, що такі собаки існують. Наприклад, в одного данського вченого був песик, який чітко вимовляв слів із двадцять. Але величезне провалля віддаляє таке вміння від справжньої усвідомленої мови. У собаки данського вченого голосові зв’язки були влаштовані так, що дозволяли відтворювати членороздільні звуки. Але зміст цих слів пес розумів не більше, аніж, скажімо, папуги, сойки чи сороки. Для всіх «балакучих» тварин слова — це лише різновид співу чи крику,— значення цих звуків залишається для них неосяжним.

Як би то не було, але Дінго став героєм дня на борту «Пілігрима». До його честі слід сказати, що він через це аніскілечки не запишався. Капітан Гуль неодноразово повторював дослід: він розкладав дерев’яні кубики перед собакою, і Дінго безпомилково і не вагаючись щоразу витягав два кубики з літерами «С» і «В», не звертаючи уваги на решту літер абетки.

Кілька разів капітан цей дослід провів і при кузені Бенедикті. Але вчений переймався лише комахами, і поведінка Дінго аніскілечки не цікавила його.

— Не варто думати,— сказав він якось,— що лише собаки обдаровані подібною кмітливістю. Є чимало й інших розумних тварин. Але й вони, так само як і собаки, лише підпорядковуються інстинкту. Згадайте хоча б пацюків, які тікають з кораблів, приречених на загибель; згадайте бобрів — вони передбачають підіймання води у річці і надбудовують свої греблі; згадайте віслюків, у яких чудова пам’ять; згадайте, зрештою, трьох коней, які належали Нікомеду, Скандербегу і Оппієну,— вони померли з горя після смерті своїх господарів. Були й інші тварини, якими мав би пишатися весь тваринний світ. Відомі випадки, коли на диво навчені птахи писали без помилок слова під диктовку свого вчителя, коли папуги рахували, скільки гостей у кімнаті, з точністю, якій позаздрив би обчислювач бюро довготи і широти. Хіба ж не існувало папуги, за якого заплатили сто золотих, бо він читав одному кардиналу, своєму господарю, весь символ віри не запинаючись. Хіба ж ентомолог не має законно пишатися, коли бачить, як прості комахи дають докази високо розвинутого інтелекту і підтверджують вислів: «In minimis maximus Deus». Адже мурахи могли б побитися об заклад із будівельниками наших великих міст. Я дуже пишаюся тим, що деякі крихітні комахи також проявляють певний інтелект. Водяні павуки-сріблянки, які не знають законів фізики, будують повітряні дзвони, блохи везуть екіпажі, як треновані рисаки, виконують стройові вправи не гірше за карабінерів, стріляють із гармат краще за дипломованих артилеристів, які закінчили Вест-Пойнт. Ні, Дінго не заслуговує, аби його так хвалили. Якщо він такий тямущий в абетці — це не його заслуга: він належить до ще новітньої для зоології породи canis alphabeticus — «собак-грамотіїв», які, як вочевидь, зустрічаються у Новій Зеландії. Але такі речі заздрісливого ентомолога аніскільки не принизили Дінго в очах спільноти, і на баці про нього як і раніше говорили не інакше, як про справжнє диво.

Один лише Негоро не розділяв загального захоплення псом. Можливо, він вважав його занадто розумним. Дінго ставився до суднового кока так само вороже, і Негоро не втратив би нагоди відплатити йому за це, якби Дінго не був здатен «постояти за себе», по-перше, і якби, по-друге, він не став улюбленцем усього екіпажу.


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка