Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка12/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   102

Цілісінький тиждень буря лютувала з колишньою силою. Барометр упав ще нижче. З 14 по 26 березня вітер не спадав ані на мить, так що не можна було вибрати моменту затишшя, аби поставити вітрила. «Пілігрим» нісся на північний схід зі швидкістю не менше двохсот миль за добу, а землі все не було видно! Тим часом ця земля — континент Америки — величезним бар’єром простягнулася більш ніж на сто двадцять градусів між Тихим і Атлантичним океанами. Дік Сенд запитував себе, чи не втратив він розуму, чи не зробив він якоїсь жахливої помилки в обчисленнях — помилки, через яку «Пілігрим» уже багато днів йде за неправильним курсом. Але ні, він не міг так помилитися. Сонце, хоч і ховалося за хмарами, незмінно сходило перед носом корабля й закочувалося за кормою. Що ж у такому випадку сталося із землею, об яку його корабель міг розбитися? Куди поділася ця Америка, якщо її немає тут? Північна або Південна Америка — усе було можливе в цьому хаосі,— але до однієї із двох «Пілігрим» таки мав би пристати. Що сталося від початку цієї жахливої бурі? Що відбувається наразі, якщо цей берег — на щастя чи на жаль мандрівників — усе не з’являвся перед їхніми очима? І чи не випливало з цього, що компас обдурив їх? Адже Дік не міг перевірити його показників після того, як інший компас було зіпсовано. Це припущення ще більше зміцнювалося, бо ж лише так можна було пояснити, чому дотепер не видно жодної землі. Увесь час, вільний від чергування за стерном, Дік уважно вивчав карту. Проте скільки він не дивився на неї, не знаходив пояснення незбагненній загадці.

Близько восьмої години ранку 26 березня сталася вельми значуща подія. Вахтовий — це був Геркулес — раптом закричав:

— Земля! Земля!

Дік Сенд кинувся на бак. Геркулес не був моряком. Може, очі обманювали його?

— Де земля? — крикнув Дік.

— Там! — відповів Геркулес, вказуючи рукою на ледь помітну цяточку біля північно-східної частині обрію.

Голос його було ледь чутно серед розпачливого ревіння вітру й моря.

— Ви бачили землю? — перепитав юнак.

— Так! — відповів Геркулес, киваючи головою. І знову простягнув руку, вказуючи на північний схід. Юнак пильно вдивлявся вдалечінь… і нічого не бачив. Цієї миті, порушуючи обіцянку, дану Дікові, на палубу вийшла місіс Велдон — вона почула крик Геркулеса.

— Місіс Велдон! — вигукнув Дік.

Слів місіс Велдон не можна було розчути; вона теж намагалася розгледіти землю, яку помітив Геркулес, і, здавалося, все життя її зосередилося у цьому погляді. Але, мабуть, Геркулес вказував хибний напрямок — ані місіс Велдон, ані Дік нічого не виявили на обрії.

Раптом Дік в свою чергу витягнув руку вперед.

— Так! Земля! Земля! — крикнув він.

У просвіті між хмарами замаячило щось схоже на гірську вершину. Око моряка не могло помилитися — це була земля.

— Нарешті, нарешті! — повторював він радісно.

Дік міцно вхопився за поручні; місіс Велдон підтримував Геркулес, вона не зводила очей із землі, яку вже й не сподівалася побачити.

Берег був приблизно за десять миль із підвітряного боку, з лівого борту. Просвіт між хмарами збільшився, оголивши шматок неба. І тепер вже виразно можна було розрізнити високу вершину гори. Поза сумнівом, це був який-небудь мис на американському континенті.

«Пілігрим», що плив з оголеними щоглами, не міг тримати курс на цей мис. Але судно неминуче мало підійти до землі — це стало питанням декількох годин. Йшла вже восьма година ранку; тож до настання полудня «Пілігрим» підійде до самого берега. За знаком юного капітана Геркулес відвів у каюту місіс Велдон: у таку сильну хитавицю вона не могла б сама пройти по палубі. Постоявши ще хвильку на носі, молодий капітан повернувся до штурвала, за яким стояв Том.

Нарешті Дік побачив цю довгоочікувану й таку бажану землю! Чому ж замість радощів він відчував страх? Тому що поява землі для судна, що неслося, гнане ураганним вітром, означала катастрофу з усіма її жахливими наслідками. Минула друга година. Скелястий мис було вже видно на траверсі. Цієї миті Негоро знову з’явився на палубі. Він пильно поглянув на берег, кивнув головою з багатозначним виглядом людини, що знає те, чого не знають інші, й, пробурмотівши слово, яке ніхто не розчув, негайно ж пішов на свій камбуз. Дік Сенд марно намагався розгледіти за мисом низьку лінію узбережжя. Наприкінці другої години мис залишився праворуч за кормою судна, але обриси берегів усе ще не з’являлися.

Тим часом обрій прояснився, і високий американський берег, облямований гірським ланцюгом Анд, мав би чітко виднітися навіть із відстані двадцяти миль.

Дік Сенд озброївся підзорною трубою й, повільно переводячи її, оглянув увесь східний бік обрію. Землі на горизонті не було.

О другій годині після опівдня помічена вранці земля зникла безвісти за «Пілігримом». Попереду підзорна труба не могла більше виявити ані високих, ані низьких берегів.

Тоді Дік, голосно скрикнувши, кинувся вниз по трапу й забіг до каюти, де перебували місіс Велдон, маленький Джек, Нан і кузен Бенедикт.

— Острів! Це був острів! — вигукнув він.— Лише острів!

— Острів, Діку? Але який? — запитала місіс Велдон.

— Зараз подивимося по карті! — відповів юнак, побіг до каюти і приніс корабельну карту.

— Ось, місіс Велдон, ось! — сказав він, розгорнувши карту.— Земля, яку ми помітили, може бути лише цією цяткою, загубленою серед Тихого океану. Це острів Пасхи. Інших островів у цих місцях немає.

— Отже, земля залишилася позаду? — запитала місіс Велдон.

— Так, нас вже далеко віднесло вітром… — Місіс Велдон пильно вдивлялася у ледь помітну цятку на карті — острів Пасхи.

— На якій відстані від американського берега перебуває цей острів?

— За тридцять п’ять градусів.

— Скільки це миль?

— Близько двох тисяч.

— Але ж, виходить, «Пілігрим» майже не зрушився з місця! Як могло статися, що ми все ще перебуваємо так далеко від землі?

— Місіс Велдон… — розпочав Дік Сенд і кілька разів провів рукою по чолу, ніби для того, аби зібратися з думками.— Я не знаю… я не можу пояснити… Так, не можу… Хіба що компас у нас несправний… Але цей острів може бути лише островом Пасхи — вітер увесь час гнав нас на північний схід… Так, це острів Пасхи, і треба дякувати Богові, що ми, нарешті, дізналися, де ми перебуваємо. Ми за дві тисячі миль від берега! Що ж, зате я тепер знаю, куди нас загнала буря! Коли вона вщухне, ми висадимося на американському узбережжі. У нас є надія на порятунок! Принаймні тепер наш корабель не загублений у безмежності Тихого океану.— Упевненість молодого капітана передалася всім оточуючим. Навіть місіс Велдон повеселішала. Нещасним мандрівникам здавалося, що вже все лихо минуло й «Пілігрим» начебто перебуває біля надійної гавані, й треба тепер лише зачекати припливу, аби увійти в неї. Острів Пасхи — його справжня назва Вай-Гу, або Рап-Нуї,— було відкрито Давидом 1686 року; його відвідали Кук і Лаперуз. Він розташований під 27° південної широти й 112° східної довготи. Так з’ясувалося, що шхуна-бриг на п’ятнадцять градусів відхилилася на північ від свого курсу. Дік Сенд приписав це бурі, що гнала корабель на північний захід. Отже, «Пілігрим» усе ще знаходився за дві тисячі миль від суходолу. Якщо вітер дутиме з тією ж ураганною силою, судно здолає цю відстань днів за десять і досягне узбережжя Південної Америки. Але невже за цей час погода не поліпшиться? Невже не можна буде підняти вітрила навіть тоді, коли «Пілігрим» побачить землю?

Дік Сенд сподівався на це, він казав собі, що ураган, який бушує вже багато днів поспіль, зрештою вщухне. Появу острова Пасхи юнак вважав щасливою ознакою: адже тепер він точно знав, у якому місці океану знаходиться «Пілігрим». Це повернуло йому віру в самого себе й надію на щасливе завершення подорожі.

Так, немов по милості провидіння, мандрівники помітили серед безмежного простору океану самітний острів, маленьку цяточку, і це відразу їх збадьорило. Корабель їх усе ще був іграшкою вітру, але принаймні вони пливли тепер не наосліп. Міцно збудований і добре оснащений «Пілігрим» мало постраждав від шалених натисків бурі. Він втратив лише марселі й стакселі, але ці збитки неважко буде відшкодувати. Жодна крапля води не просочилася усередину судна крізь ретельно законопачені шви корпусу й палуби. Помпи були повністю справні. Щодо цього небезпека не загрожувала «Пілігриму». Проте ураган усе ще продовжував бушувати, й здавалося — ніщо не могло стримати лють стихії. Молодий капітан як міг озброїв своє судно для боротьби з нею, але не в його силах було змусити вітер затихнути, хвилі — заспокоїтися, небо — прояснитися… На борті свого корабля він був першим після Бога, а за бортом — один лише Бог керував вітрами та хвилями.

Розділ тринадцятий. «Земля! Земля!»

Сподіванням Діка ніби судилося здійснитися. Вже наступного дня, 27 березня, ртутний стовпчик барометра піднявся, щоправда усього на кілька позначок. Збільшення атмосферного тиску було незначним, проте обіцяло бути стійким. Буря, мабуть, йшла на спад, і хоча хвилювання на морі було дуже великим, вітер почав спадати й повертати на захід.

Дік розумів, що ще рано думати про те, аби ставити вітрила. Вітер зірвав би навіть найменший клаптик парусини. Та все ж молодий капітан сподівався, що не пізніше ніж за двадцять чотири години можна буде поставити хоч би один зі стакселів.

І справді: вночі вітер помітно послабшав, та й хитавиця вже не так люто струшувала корабель, але ж напередодні вона загрожувала рознести його в друзки.

Вранці на палубу почали виходити пасажири. Вони вже не побоювалися, що раптово набіжить хвиля і змиє їх за борт. Місіс Велдон перша залишила каюту, де вона на вимогу Діка просиділа увесь час, доки тривала буря. Вона підійшла до Діка. Надлюдська сила волі цього юнака допомогла йому перебороти нечувані труднощі. Він стояв схудлий, змарнілий, обвітрений. Найважчим у його віці були, мабуть, безсонні ночі. Здавалося, сили хороброго юнака мали послабшати. Але ні, його мужня натура встояла перед всіма випробуваннями. Можливо, перенесені страждання коли-небудь й дадуться йому взнаки. «Але наразі не час здаватися»,— казав сам собі Дік. І місіс Велдон бачила, що він так само сповнений енергії, як і раніше. Крім того, у сміливого юнака з’явилася тепер упевненість у своїх діях — її насильно не вселиш, але ж скільки вона додає наснаги!

— Любий мій хлопчику, мій дорогий капітане! — сказала місіс Велдон, простягаючи йому руку.

— Ох, місіс Велдон,— всміхаючись, відповів Дік,— ви не слухаєтеся свого капітана. Ну навіщо ви вийшли на палубу? Я ж просив вас…

— Так, я не послухала тебе,— зізналася місіс Велдон,— але щось підказало мені, що буря минає.

— Справді, погода поліпшується, місіс Велдон,— відповів юнак.— Ви не помилилися. Від учорашнього дня стовпчик ртуті в барометрі не понизився. Вітер вщухає, і мені здається, що найважче вже позаду.

— Дай Боже, дорогий мій, дай Боже! Але скільки ти вистраждав, бідолашний хлопчику! Знаєш, ти поводився як…

— Я лише виконував свій обов’язок, місіс Велдон.

— Тепер тобі необхідно відпочити.

— Відпочити? — перепитав юнак.— Я анітрішки не потребую відпочинку, місіс Велдон. Я почуваюся чудово й сподіваюся протриматися до кінця. Ви призначили мене капітаном «Пілігрима», і я збережу це звання доти, поки всі пасажири мого корабля не опиняться у безпеці!

— Діку,— сказала місіс Велдон,— ані я, ані мій чоловік ніколи не забудемо того, що ти зробив!

— Та що ви... місіс Велдон! — стиха мовив Дік.— Господь Бог нам допоміг.

— Милий мій хлопчику, я повторюю, ти поводився як справжній чоловік. Ти виявив себе вмілим і гідним командиром судна. І в неподалікму майбутньому, тільки-но ти закінчиш своє навчання, ти станеш капітаном судна, яке належить торговому дому Джемса Велдона. Я впевнена, що мій чоловік скаже те саме.

— Я… я… — почав Дік, і очі його наповнилися слізьми.

— Діку,— продовжувала місіс Велдон,— ти був нашим прийомним сином, а тепер ти воістину рідний мій син. Ти врятував свою матір і свого маленького брата Джека! Дорогий мій, дай я тебе поцілую за чоловіка й за себе!

Місіс Велдон не могла стримати свого хвилювання. Серце цієї мужньої жінки переповнювали емоції, і сльози виступили на очах, коли вона обіймала юнака. Що сказати про почуття, які відчував цієї миті Дік? Він радий був би віддати життя за своїх благодійників, більше ніж життя, і заради них він заздалегідь приймав усі випробування, які приготувало йому майбутнє.

Після цієї розмови Дік відчув себе сильнішим. Він не сумнівався, що зуміє привести судно у безпечний порт і врятувати пасажирів. Лише б стих вітер, хоч би настільки, аби можна було поставити вітрила!

Двадцять дев’ятого березня вітер почав слабшати. Дік вирішив поставити фок і марсель, аби збільшити швидкість ходу свого судна.

— Друзі мої,— сказав він матросам, піднявшись на палубу на світанку цього дня.— Йдіть-но сюди. Мені потрібна ваша допомога.

— Ми готові, капітане Сенде,— відповів за всіх старий Том.

— Звісно, готові! — додав Геркулес.— В бурю нам нічого було робити, і я почав вже вкриватися іржею.

— А ти дув би у вітрила своїм великим ротом,— сказав маленький Джек.— Я впевнений, ти можеш дути так само сильно, як вітер.

— Ото чудова думка, Джеку! — засміявся Дік Сенд.— Щойно настане штиль, ми попросимо Геркулеса надувати наші вітрила.

— Накажіть лише, капітане Сенде,— відповів велетень, роздуваючи щоки.

— Розпочнемо з того, друзі мої,— сказав Дік,— що поставимо новий марсель, замінивши розірваний бурею. Робота нелегка, але її потрібно зробити.

— Зробимо! — відповів Актеон.

— А мені можна вам допомагати? — запитав маленький Джек, завжди готовий працювати разом із матросами.

— Звісно, Джеку,— відповів Дік Сенд.— Ти станеш за штурвал із нашим другом Батом і допомагатимеш йому керувати.

І маленький Джек з гордістю прийняв свою нову посаду помічника стернового.

— А тепер,— продовжував Дік Сенд,— до роботи! Тільки пам’ятайте, друзі: не ризикувати собою без потреби!

Негри енергійно взялися до справи під керівництвом молодого капітана. Потрібно було спущене вітрило підняти на щоглу й там прив’язати його до реї. Справа нелегка. Але Дік Сенд так вміло керував роботою, а матроси корилися йому з такою ретельністю й готовністю, що за годину вітрило було прив’язане, рею піднято і на марселі взято два рифи. Попри потужний вітер, команда без особливих зусиль підняла вітрила, прибрані перед бурею, і на десяту годину ранку «Пілігрим» вже біг під фоком, марселем і одним із кліверів. Дік Сенд із міркувань безпеки вирішив не ставити інших вітрил. Ті, що було піднято, забезпечували добовий пробіг у двісті з лишком миль, а цієї швидкості було достатньо, аби менше ніж за десять днів досягти американського континенту.

Дік із задоволенням подумав, що тепер «Пілігрим» перестав цілком залежати від вередування вітру та хвиль. Він біг з достатньою швидкістю й у потрібному напрямку. Радість Діка мали зрозуміти всі, хто хоч трохи розуміється на морській справі. Молодий капітан повернувся до штурвала й, подякувавши маленькому помічникові стернового, став на свій пост.

Наступного дня небом так само швидко неслися хмари, але між ними вже з’являлися широкі просвіти, й промені сонця пробивалися крізь них, освітлюючи поверхню океану. Часом «Пілігрим» потрапляв у смугу сонячного світла.

Яке щастя — це життєдайне світло! Іноді нові хмари затемнювали його, але вітер відганяв їх до сходу, і сонце знову з’являлося в усій своїй красі. Погода поліпшувалася.

На судні відкрили всі люки, аби провітрити приміщення. Свіже, солоне повітря увірвалося до трюму, кубрика, до кают-компанії. Мокрі вітрила розклали для просушування на рострах. На палубі розпочалося генеральне прибирання. Дік Сенд не міг дозволити, аби його корабель прийшов у порт брудним і неприбраним. Досить було кількох годин щоденної роботи, аби, не перевтомлюючи екіпаж, привести судно в належний вигляд. Тепер на кораблі вже не могли кидати лаг, Дік вимірював швидкість ходу судна лише по сліду, що залишається на поверхні океану. Спосіб цей був неточний, і все ж таки Дік Сенд не сумнівався, що земля на горизонті з’явиться не пізніше як за тиждень. Він зумів переконати у цьому й місіс Велдон, показавши їй на карті те місце, де, на його думку, перебував «Пілігрим».

— Добре, Діку,— сказала місіс Велдон.— Тепер скажи мені, до якого пункту узбережжя ми підійдемо?

— От сюди, місіс Велдон,— відповів Дік, вказуючи на довгу смугу берега, що тягнеться від Перу до Чілі.— Точніше вказати я не можу. Дивіться, ось острів Пасхи, який ми залишили на заході. Вітер не змінював напрямку протягом останній днів, отже, ми маємо побачити землю ось тут, на сході. Уздовж цього узбережжя розкидано чимало портів, але сказати з упевненістю, який порт виявиться ближче за інші, коли «Пілігрим» підійде до землі, я зараз не можу.

— Та це й неважливо, Діку… Аби лише дістатися якого-небудь порту!

— Зрозуміло, місіс Велдон. Куди б ми не прийшли, ви звідусіль зможете повернутися до Сан-Франциско. «Тихоокеанська морехідна компанія» чудово обслуговує це узбережжя. Її пароплави заходять до всіх головних портів, а відтіля легко вже потрапити до Каліфорнії.

— Хіба ти не збираєшся привести «Пілігрим» назад до Сан-Франциско? — запитала місіс Велдон.

— Так, звісно! Але лише після того, як ви пересядете на який-небудь пасажирський пароплав, місіс Велдон. Якщо нам вдасться знайти офіцера й команду, ми вирушимо до Вальпараїсо, аби здати вантаж ворвані,— безсумнівно, так вчинив би капітан Гуль. Звідти ми підемо до Сан-Франциско. Але для вас це було б зайвою затримкою, і як мені не сумно розлучатися з вами…

— Добре, Діку,— перервала його місіс Велдон.— Про це ми ще поговоримо. Скажи мені — раніше ти начебто боявся наближатися до незнайомого берега?

— Я й зараз боюся,— зізнався юнак.— Проте я сподіваюся зустріти в тих водах яке-небудь судно. Мене, щиро сказати, дуже дивує, що цього ще не сталося… Хоч якесь судно! Ми б зв’язалися з ним, дізналися точно, де перебуває «Пілігрим», і тоді можна було б сміливо причалити до берега.

— Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводять судна у гавані? — запитала місіс Велдон.

— Певно, є,— відповів Дік Сенд.— Але вони плавають поблизу берега. Тому ми повинні намагатися підійти якомога ближче до землі.

— А якщо ми не зустрінемо лоцмана? — запитала місіс Велдон. Вона наполегливо допитувалася в молодого капітана, щоб з’ясувати, чи підготувався він до всіляких випадків.

— У цьому разі, місіс Велдон... Якщо погода буде гарна й вітер помірний, я скерую судно вздовж берега й плистиму доти, поки не знайду безпечне місце для висадження. Якщо ж вітер знову посвіжіє…

— Що тоді, Діку?

— Розумієте, якщо вітер приб’є «Пілігрим» до землі…

— То?.. — запитала місіс Велдон.

— То я буду змушений викинути корабель на берег,— відповів юнак, і його обличчя на мить затьмарилося.— Але це у крайньому разі. Я сподіваюся, що нам не доведеться вдатися до цього останнього засобу. Ви не переймайтеся даремно, місіс Велдон: погода, вочевидь, поліпшується. Не може бути, щоб ми не зустріли жодного судна або лоцманського катера.

Сподіватимемося, що «Пілігрим» йде просто до землі й незабаром ми її побачимо.

Викинути судно на берег! На такі останні крайнощі навіть найсміливіші моряки не наважуються без тремтіння. Не дивно, що Дік Сенд також не хотів думати про це, поки в нього ще була надія на краще.

У наступні дні погода була нестійкою, і це дуже турбувало молодого капітана. Сила вітру не слабшала, і падіння ртутного стовпчика у барометрі віщувало новий натиск урагану.

Дік Сенд почав побоюватися, що знову доведеться прибрати всі вітрила і тікати від бурі. Але ж так важливо було зберегти хоча б одне вітрило, і він вирішив не спускати марселя, поки не виникне реальна небезпека, що його знесе вітер.

Аби зміцнити щогли, він розпорядився витягнути ванти й фордуни. Це була необхідна обережність: положення «Пілігрима» значно б ускладнилося, якби він втратив свій рангоут.

За останні дні барометр двічі робив стрибок вгору — це змушувало непокоїтися через різку зміну напрямку вітру. Що робити, якщо вітер подує зі сходу й просто в чоло кораблю? Лавірувати? Але якщо обставини змусять його лавірувати — це знову затримка і великий ризик знову бути відкинутим у відкрите море!

На щастя, його побоювання не виправдалися. Протягом кількох днів вітер метався по румбах, перескакуючи з півночі на південь, але зрештою знову подув із заходу. Вітер був дуже свіжий і розхитував рангоут.

Настало 5 квітня. Вже минуло більше двох місяців відтоді, як «Пілігрим» полишив Нову Зеландію. Протягом перших двадцяти днів то штилі, то зустрічні вітри перешкоджали просуванню судна. Потім подув попутній вітер, і «Пілігрим» швидко почав наближатися до землі. Особливо великою була швидкість ходу під час урагану: Дік Сенд зауважив, що судно проходило в середньому не менше двохсот миль на добу. Чому ж у такому разі воно досі не досягло берега? Це було абсолютно незрозуміло!

Один із матросів безупинно виглядав суходіл з висоти бом-брамрея. Часто Дік Сенд й сам піднімався на щоглу. Він довго видивлявся в підзорну трубу, чи не промайне серед хмар темний контур якої-небудь гори: ланцюг Анд, як відомо, славиться високими вершинами, і з великої відстані їх потрібно шукати саме на обрії в піднебессі.

Багато разів Том і його товариші помилялися, приймаючи за суходіл яку-небудь віддалену хмару незвичайної форми. Траплялося, що вони завзято стверджували, буцімто виявили землю, і визнавали свою помилку лише тоді, коли обриси примарної землі розпливалися й вона губилася безвісти серед інших хмар.

Але 6 квітня сумнівам не залишилося місця.

Була восьма година ранку. Дік Сенд щойно піднявся на рею. Перші промені сонця розігнали туман, і лінія обрію виднілася досить чітко. З вуст Діка Сенда вирвався, нарешті, довгоочікуваний вигук.

— Земля! Перед нами земля!

На цих словах усі вибігли на палубу: маленький Джек, цікавий, як усі діти; місіс Велдон, яка сподівалася, що суша врешті покладе кінець усім її стражданням; Том і його товариші, яким не терпілося ступити на рідну землю; навіть кузен Бенедикт, який мріяв збагатити свою колекцію новими комахами. Один лише Негоро не вийшов на палубу.

Землю бачили тепер усі: якщо гострий зір справді дозволяв розрізнити її, то інші так знудьгувалися за землею, що сприймали її появу на віру. Проте юнак був досвідченим моряком, який звик вдивлятися в морську далечінь. Він не міг помилитися. І справді, за годину всім стало зрозуміло, що цього разу надія їх не обманула.

На сході, на відстані близько чотирьох миль, виднівся контур досить низького берега — таким принаймні він здавався. Навислі хмари не давали розгледіти гірський ланцюг Анд, що тягнеться неподалік від морського берега.

«Пілігрим» скерували просто до берега, смуга його розширювалася й наближалася щохвилини.

За дві години судно було вже за три милі від суходолу. Берегова лінія замикалася на північному сході досить високим мисом, в основі якого виднілося щось схоже на відкритий рейд. На південному сході земля випиналась в океан вузькою і низинною косою.

Біля берега піднімалася гряда невисоких стрімчаків, на яких вимальовувалися в небо дерева. Судячи з характеру місцевості, ці стрімчаки були лише передгір’ями високого ланцюга Анд. Ані людського житла, ані порту, ані устя ріки, де корабель міг би знайти безпечний притулок!

Вітер гнав «Пілігрим» просто до землі. Зменшена вітрильність і потужний натиск вітру не давали Діку можливості змінити курс і відійти у відкрите море. Попереду вимальовувалася довга смуга прибережних рифів. Над ними вирувало й пінилося море. Прибій, безсумнівно, був дивовижний. Видно було, як хвилі злітають до середини висоти стрімчаків.

Молодий капітан постояв якийсь час на носі, пильно вдивляючись у берег. Потім, не промовивши жодного слова, він повернувся на корму і став за штурвал. Вітер усе дужчав. Незабаром шхуна-бриг опинилася лише за милю від берега. Тепер Дік Сенд міг розгледіти маленьку бухту. Він вирішив скерувати корабель туди. Але вхід у бухту перекривав бар’єр підводних скель, між якими пройти кораблю було дуже важко. Буруни вказували на малу глибину води над всією смугою рифів.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка