Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка15/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   102
Частина друга

Розділ перший. Работоргівля

Работоргівля! Усі знають, що означає це страшне слово, якому не має бути місця в людському мовленні.

Ганебну торгівлю людьми тривалий час та з великим власним зиском застосовують європейські країни в своїх заокеанських колоніях. Минуло вже багато років після заборони работоргівлі. Однак вона все ще ведеться, й дуже активно,— здебільшого у Центральній Африці. У XIX столітті деякі держави, що називають себе християнськими, ще не поставили свого підпису під актом про заборону работоргівлі.

Багато хто вважає, що купівля-продаж живих людей безповоротно відійшли в минуле, що більше цього не існує. Це не правда, і читачам необхідно це знати, аби глибше зрозуміти другу частину нашого оповідання. Нехай усі знають, що в Африці ведеться полювання на людину, і це загрожує суцільно знелюдити материк. Нехай усі дізнаються, які варварські набіги здійснюються й досі, аби постачати дешеву робочу силу — невільників у деякі колонії, як палають вогнем пограбовані села, скільки проливається крові під час таких набігів і хто має від цього прибуток.

Початок торгівлі невільниками-неграми було покладено в XV столітті. За яких же обставин вона виникла? Вигнані з Іспанії мусульмани облаштувалися по інший бік протоки — на африканському узбережжі. Португальці, які на той час захопили це узбережжя, вперто переслідували їх. Деяку частину втікачів було захоплено переслідувачами й доставлено до Португалії. Бранців перетворили на рабів. Це були перші африканські раби у Західній Європі від початку нашої ери. Проте полонені мусульмани здебільшого були із заможних родин. Родичі намагалися викупити в’язнів і пропонували багато золота. Португальці відмовлялися від найбагатшого викупу. Бо ж хіба було де застосувати іноземне золото? А ось робочої сили щойно створені колонії потребували багато. Справді, Португалії потрібні були раби, а не золото.

Не маючи можливості викупити полонених родичів, заможні мусульмани запропонували обміняти їх на велику кількість африканських негрів, яких дуже легко можна було виловити. Португальці пристали на таку вигідну пропозицію. Так було започатковано торгівлю рабами в Європі.

Наприкінці XVI століття ця мерзенна торгівля набула широкого поширення, вона не суперечила варварській моралі тогочасної епохи. Усі держави обстоювали работоргівлю, позаяк це був вдалий спосіб швидкої колонізації власних віддалених володінь у Новому Світі. Чорні раби могли жити й працювати в таких місцях, де європейці, не призвичаєні до тропічного клімату, гинули б тисячами. Тому спеціально збудовані судна почали регулярно доправляти до американських колоній великі партії рабів-негрів. Міжнародна торгівля людьми збільшувалася, і невдовзі на африканському узбережжі з’явилися великі агентства. «Товар» недорого коштував на своїй батьківщині й давав величезний прибуток.

Проте яким би не було доцільним і всебічно обґрунтованим заснування заморських колоній, це не могло виправдати торгівлі людьми. Знайшлося чимало милосердних, які співчутливо підняли свій голос на знак протесту проти купівлі-продажу людей. Заради гуманності вони вимагали від європейських урядів закону про скасування рабства негрів.

1751 року аболіціоністський рух очолили квакери. Це сталося в тій самій Північній Америці, де за сто років спалахнула війна за відділення Півдня від Півночі, спричинена зокрема спробами звільнити негрів. Чотири північних штати — Вірґінія, Коннектікут, Массачусеттс, Пенсільванія — проголосили скасування рабства й дали волю чорним невільникам, постачання яких на територію цих штатів коштувало їм великих грошей.

Проте кампанія, розпочата квакерами, не обмежувалася лише кількома північними штатами Нового Світу. По інший бік Атлантичного океану (особливо у Франції та Англії), навпаки, посилився рух захисників рабства, до якого долучалися щодалі більше прихильників цієї справи.

«Швидше загинуть колонії, аніж принцип!» — таким було шляхетне гасло, що пролунало на весь Старий Світ і набуло ваги в Європі всупереч великим політичним та економічним інтересам, пов’язаним із цим питанням. Таким був перший поштовх.

1807 року Англія заборонила торгівлю рабами у власних колоніях, її приклад наслідувала Франція 1814 року. Дві могутні нації вклали угоду про заборону работоргівлі, яку підтвердив Наполеон під час Ста днів. Однак це була суто теоретична декларація. Невільничі кораблі як і раніше перетинали моря й вивантажували в колоніальних портах свій вантаж «чорного дерева».

Потрібні були більш практичні заходи, аби покласти кінець цьому злу. Сполучені Штати 1820 року, Англія 1824 року прирівняли работоргівлю до піратства й оголосили, що з работоргівцями обходитимуться як з піратами. Це означало, що пійманим на місці злочину работоргівцям загрожує негайна страта. Франція невдовзі долучилася до цієї угоди. Але південні американські штати, іспанські та португальські колонії не приєдналися до акту про скасування рабства негрів. З великою вигодою для себе вони продовжували торгувати чорними невільниками, незважаючи на те що право огляду кораблів дістало міжнародне визнання. Втім, цей огляд звісно обмежувався перевіркою документів підозрілих суден. Однак закон про скасування рабства негрів не мав зворотної сили. Закон забороняв брати нових рабів, проте старим невільникам він не повернув волі.

Англія першою показала приклад. 14 травня 1833 року було видано декларацію про звільнення всіх негрів у британських колоніях, і в серпні 1838 року шістсот сімдесят тисяч чорних невільників дістали волю.

На десять років пізніше, 1848 року, французька республіка звільнила рабів у своїх колоніях — усього двісті шістдесят тисяч негрів.

1859 року війна, що спалахнула між федералістами та конфедератами Сполучених Штатів, поклала край рабству негрів, і у всій Північній Америці чорні невільники також дістали волю.

Отож, три великі держави завершили цю гуманну справу. Нині работоргівля здійснюється лише в іспанських і португальських колоніях і на Сході для задоволення господарських потреб у турецьких та арабських володіннях. Хоча Бразилія й не звільнила своїх колишніх невільників, однак вона не допускає появи нових, і діти негрів народжуються там вільними людьми.

Проте в Африці не припиняються кровопролитні війни. Тубільські царики продовжують полювати на людей, і внаслідок цих міжусобиць цілі племена потрапляють у рабство.

Невільничі каравани вирушають у двох напрямках: перший шлях лежить на захід, до португальської колонії — Анголи, другий — на Схід, до Мозамбіку. Лише невелика частина нещасних невільників дістається живими цих кінцевих пунктів проходження караванів. Звідси вцілілих відправляють кого на острів Кубу, кого — на Мадагаскар, кого — в арабські або турецькі провінції в Азії, у Мекку або в Маскат.

Англійські та французькі сторожові судна не можуть зашкодити цій торгівлі: через величезну довжину берегової лінії важко встановити пильний нагляд.

Виникає запитання: наскільки великий розмах цього мерзенного експорту? Дуже великий! Навіть за приблизними підрахунками не менше вісімдесяти тисяч рабів привозять на узбережжя, і це, вірогідно, лише десята частина тубільців, уцілілих після побиття.

Там, де відбувається ця огидна бійня, залишаються лише курні витоптані поля та руїни спорожнілих селищ. Там ріки несуть за течією трупи, а дикі звірі захоплюють безлюдну місцевість.

Лівінґстон, йдучи по слідах цих кривавих набігів, не впізнавав провінцій, в яких побував кілька місяців тому. Його свідчення підтверджують решта мандрівників — Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі, які відвідали лісисте плоскогір’я Центральної Африки — головну арену кривавих воєн тубільських цариків. Такими ж безлюдними, спустошеними й розгромленими були і колись квітучі селища в районі Великих озер, у всій великій області, що постачає «чорний товар» на занзібарський ринок, до Борні та Феццану, і південніше — уздовж берегів Ньяси й Замбезі, і на захід — у район верхів’їв Заїру, які перетнув відважний Стенлі. Невже работоргівля в Африці припиниться лише тоді, коли буде знищено всю чорну расу. Невже на африканських негрів чекає така ж доля, яка спіткала австралійських тубільців?..

Але ринки іспанських і португальських колоній колись закриються, їх більше не буде — цивілізовані народи не можуть довше стерпіти работоргівлі! Так, звісно, і нині, 1878 року, ми маємо побачити, як звільнять всіх рабів, яких ще утримують люди в християнських державах. Хоча впродовж тривалого часу в мусульманських країнах, ймовірно, ще триватиме цей торг, який зменшує кількість населення африканського континенту. До цих країн наразі й направляють більшість невільників, яких вивозять з Африки; кількість тубільців, відірваних від батьківщини й доставлених на східне узбережжя, щороку перевищує сорок тисяч. Задовго до єгипетської експедиції негрів Сенаара тисячами продавали неграм Дарфура, і навпаки. Навіть генерал Бонапарт закупив чимало негрів, з яких набрав солдатів і створив загони на кшталт мамелюків. Минуло вже чотири п’ятих XIX століття, а работоргівля в Африці не зменшилася. Навіть навпаки. І справді, ісламізм прихильно ставиться до работоргівлі. Адже конче потрібно, аби чорний раб замінив у мусульманських країнах колишнього білого невільника. І работоргівці будь-якого походження займаються цією огидною справою в широкому масштабі. Вони постачають у такий спосіб додаткове населення расам, що загасають і приречені на вимирання. Ці раби, як і за часів Бонапарта, часто стають солдатами. У деяких народів верхів’їв Нілу вони становлять половину військ африканських цариків. За цих умов їхня доля значно гірша за долю вільних людей. Але якщо раб не стає солдатом, він перетворюється на розмінну монету, навіть у Єгипті й у Борні офіцерам і чиновникам платять цією монетою. Гійом Лежан розповідає про це як свідок-очевидець. Так виглядає работоргівля на цей час.

Не можна замовчувати ганебну байдужість до торгівлі людьми, яку виявляють чимало представників європейських держав в Африці. Адже це незаперечний факт: у той час як патрульні судна крейсують уздовж африканських берегів Атлантичного та Індійського океанів, усередині країни, на очах у європейських чиновників, широко розгорнулася торгівля людьми. Тут ідуть один за одним каравани захоплених невільників, у певний час відбуваються масові побиття, під час яких вбивають десять негрів, аби одного перетворити на раба.

Отакі справи в Африці й донині.

Тепер буде зрозуміло, чому Дік Сенд з таким жахом вигукнув:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работоргівців і рабів!

І він не помилився.

Це справді була Африка, де безліч небезпек загрожували йому самому й усім його супутникам. Але в яку частину африканського континенту фатальна випадковість закинула їх? Поза сумнівом, у західну, і це ускладнювало положення. Швидше за все «Пілігрим» зазнав катастрофи саме поблизу узбережжя Анголи, куди приходять каравани работоргівців із внутрішніх областей Екваторіальної Африки.

Справді, це було узбережжя Анголи, той край, що за кілька років ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні й Стенлі на півночі. Із цієї великої території, що складається з трьох провінцій — Бенгели, Конго й Анголи,— на той час була досліджена лише прибережна смуга — вона тягнеться від Нурсі на півдні до Заїра на півночі. Два найважливіших населених пункти на цьому узбережжі слугують портами. Це — Бенгела й Паоло-де-Луанда, столиця колонії, що належить Португалії.

Внутрішні області Екваторіальної Африки на той час залишалися майже не дослідженими. Лише деякі мандрівники наважувалися заглиблюватися у ці місця. Вогка й спекотна місцевість, де лютує лихоманка, де живуть дикуни (деякі з них і дотепер є людожерами), постійні війни між племенами — ось що таке Ангола, одна з найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки. Підозріливе ставлення работоргівців до будь-якого чужинця, який намагається проникнути у таємницю їхньої безчесної торгівлі, ще більше ускладнює завдання мандрівників, які розпочали похід до Анголи.

Тюккей 1816 року піднявся нагору за течією Конго, за водоспади Іеллала. Проте йому вдалося пройти не більше двохсот миль. У такій невеликій експедиції неможливо було скільки-небудь серйозно вивчити країну, однак вона коштувала життя більшій частині її учасників.

Через тридцять сім років доктор Лівінґстон пройшов від мису Доброї Надії до верхів’я Замбезі. Звідси в листопаді 1853 року зі сміливістю, яку й досі нікому не вдалося перевершити, він перетнув Африку з півдня на північний захід, переправився через Куанго — одну із приток Конго — і 31 травня 1854 року прибув до Паоло-Де-Луанда. Лівінґстон проклав першу стежину в незвіданих нетрях великої португальської колонії.

Через вісімнадцять років двоє хоробрих дослідників перетнули Африку зі сходу на захід. Переборовши нечувані труднощі, обидва вийшли на узбережжя Анголи: один — у південній, інший — у північній її частині.

Першим цей перехід зробив лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. 1872 року з’явилися припущення, що експедицію американця Стенлі, що вирушила на пошуки Лівінґстона в район Великих озер, спіткало нещастя. Лейтенант Камерон вирішив піти по слідах Стенлі.

Пропозицію було схвалено. Камерон виступив у похід із Занзібара; його супроводжували доктор Діллон, лейтенант Сесіль Мерфі й Роберт Моффа, племінник Лівінґстона. Перетнувши Угого, вони зустріли сумний караван: вірні слуги несли тіло Лівінґстона до східного берега. Камерон все ж продовжував свою подорож на захід, поставивши собі за мету будь-що перетнути материк від океану до океану. Через Уніяніембе, Угунду він дійшов до Кагуеле, де знайшов щоденники Лівінґстона.

Камерон перетнув озеро Танганьїку, здолав гори Бамбаре, переправився через Луалабу, проте не зміг спуститися вниз за течією цієї річки. Потім він відвідав області, спустошені нещодавніми війнами, що збезлюділи після набігів работоргівців: Кілембу, Уруа, верхів’ях Ломане, Улуду, Ловале, пройшов через Кванзу й незаймані ліси, в які Герріс завів Діка Сенда і його супутників. Енергійний лейтенант Камерон побачив, нарешті, хвилі Атлантичного океану. Ця подорож від Занзібара до Сан-Феліппе в Бенгелі тривала три роки й чотири місяці й коштувала життя двом супутникам Камерона — доктору Діллону й Роберту Моффа.

На цьому шляху відкриттів американець Генрі Стенлі невдовзі змінив англійця Камерона. Відомо, що цей безстрашний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», який вирушив на пошуки Лівінґстона, знайшов його 30 жовтня 1871 року в Уджіджі, на березі озера Танганьїка.

Вдалу подорож заради людинолюбства Стенлі вирішив продовжити в інтересах географічної науки й докладно досліджувати береги Луалаби, з якими під час першої подорожі ознайомився лише мимохідь. Камерон ще мандрував у нетрях Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 року виступив із Багамойо на східному узбережжі. Через рік і дев’ять місяців, 24 серпня 1876 року, він залишив спустошений епідемією віспи Уджіджі й після сімдесятичотирьохденного переходу досяг Ньянгве, великого невільничого ринку, де вже до нього побували Лівінґстон і Камерон. У Ньянгве Стенлі був свідком жахливого кривавого набігу загонів занзібарського султана на області Марунгу й Маніуема. Звідси Стенлі розпочав дослідження берегів Луалаби й пройшов до самого її гирла. Його експедиція складалася зі ста сорока носіїв, найнятих в Ньянгве, і дев’ятнадцяти човнів. З перших кроків загін Стенлі повинен був боротися з людожерами з Угусу. Човна довелося тягти на руках, аби обійти непрохідні пороги річки. Поблизу екватора, у тому місці, де Луалаба вигинається до північного сходу, п’ятдесят чотири човни, в яких було кілька сотень тубільців, напали на маленьку флотилію Стенлі; йому вдалося втекти від них.

Потім хоробрий дослідник піднявся до другого градуса північної широти й встановив, що Луалаба не що інше, як верхів’я Заїру, або Конго, і, пливучи за течією, можна вийти до берега океану. Цей шлях Стенлі й обрав. Дорогою йому майже щодня доводилося відбивати напади прибережних племен. Третього червня 1877 року під час переходу через пороги Массаса загинув один із його супутників Френсіс Покок. 18 червня човен Стенлі, підхоплений потоком, понесло до водоспаду Мбело, і лише якимсь дивом йому вдалося врятуватися від смерті.

Нарешті 6 серпня Генрі Стенлі прибув у селище Ні-Санда, що знаходилося за чотири дні дороги від берега океану. Через два дні він був у Банца-Мбуко. Тут на нього чекали припаси, надіслані назустріч експедиції двома торговцями з Ембоми; у цьому маленькому прибережному містечку Стенлі, нарешті, дозволив собі відпочити. Важкий перехід через увесь африканський материк забрав у Стенлі два роки й десять місяців життя, передчасно зістарив цього ще молодого чоловіка (йому було тридцять п’ять років). Зате течію річки Луалаби він дослідив до Атлантичного океану. Ним було встановлено, що поряд із Нілом, головною північною артерією Африки, і Замбезі, головною східною її артерією, на заході африканського континенту тече третя за величиною у світі річка, завдовжки у дві тисячі дев’ятсот миль. Річка ця, що носить у різних частинах свого плину назви — Луалаба, Заїр і Конго,— з’єднує область Великих озер з Атлантичним океаном.

Експедиції Стенлі й Камерона пролягали вздовж північного та південного кордонів Анголи. Сама ж область у 1873 році, тобто в той час, коли «Пілігрим» зазнав катастрофи, була ще майже не дослідженою. Про Анголу знали лише те, що вона є головним невільничим ринком на заході Африки та що центрами работоргівлі в ній є Біхе, Касонго й Казонде.

Саме до цієї страшної місцевості, загубленої за сотні миль від океанського узбережжя, Герріс заманив Діка Сенда та його супутників: жінку, змучену горем і втомою, дитину у важкому стані та п’ятьох негрів, приречених стати здобиччю жадібних работоргівців.

Так, це була Африка, а не Південна Америка, де ані тубільці, ані звірі, ані клімат нічим не загрожували подорожанам, де між хребтом Анд і океанським узбережжям простяглася благодатна смуга землі, де розкидано безліч поселень, в яких місіонери гостинно надають притулок кожному мандрівникові. Як далеко були Перу й Болівія, куди буря, напевно, занесла би «Пілігрим», якби злочинницька рука не змінила його курс, і де ті, хто потрапив у катастрофу мали би стільки можливостей повернутися на батьківщину.

Але вони опинилися в Африці, у страшній Анголі, так ще й у найглухішій її частині, куди не зазирала навіть португальська колоніальна влада. Вони потрапили в дикий край, де під свист нагая наглядачів тяглися каравани рабів.

Що знав Дік про цю країну, куди закинула його зрада? Дуже мало. Він читав повідомлення місіонерів XVI і XVII століть, читав про подорожі португальських купців, які їздили з Паоло-Де-Луанда до Занру. Нарешті, він був знайомий зі звітом доктора Лівінґстона про його поїздку 1853 року. Проте й цих скупих відомостей було досить, аби на людину, менш мужню, ніж Дік, навіяти жах. Справді, становище було страшним.

Розділ другий. Герріс та Негоро

Двоє чоловіків зійшлися в лісі за три милі від місця нічлігу загону, керованого Діком Сендом. Про зустріч вони домовилися заздалегідь. Це були Герріс і Негоро. Надалі читач дізнається, як зустрілися на узбережжі Анголи прибулий із Нової Зеландії португалець і американець, якому у справах работоргівлі часто доводилося об’їжджати цю область Західної Африки.

Герріс і Негоро сіли на коріння величезної смоківниці, на березі швидкого струмка, який звивався між заростями папірусу. Вони щойно зустрілися й тепер розповідали одне одному про останні події.

— Отже, Геррісе,— сказав Негоро,— тобі не вдається затягти ще далі у глиб Анголи загін «капітана» Сенда — адже так вони називають цього п’ятнадцятирічного хлопчиська.

— Ні, приятелю, далі затягти їх не можу,— відповів Герріс.— Добре ще, що мені вдалося заманити їх за сотню миль від узбережжя! Останні дні «мій юний друг» Дік Сенд не зводив з мене очей. Його підозри змінилися впевненістю. Слово честі…

— Ще сотня миль, Геррісе, і ці люди напевно потрапили б до наших рук. Утім, і так ми намагатимемося не втратити їх.

Герріс знизав плечима.

— Куди вони подінуться? — сказав він.— Розумієш, Негоро, я вчасно накивав п’ятами! Я читав у погляді «мого юного друга» палке бажання послати мені повний заряд свинцю просто в груди, а треба тобі сказати, я зовсім не переварюю сливових кісточок, які відпускають у збройових крамницях по дванадцять штук на фунт.

— Звісно! — сказав Негоро.— Я сам маю рахунки з цим молодиком.

— Що ж, у тебе тепер є можливість сплатити йому за всіма рахунками сповна, і навіть із відсотками! У перші дні походу мені неважко було видавати Анголу за Атакамську пустелю — адже я був там колись. Проте потім малюк Джек почав вимагати «гумових дерев» і пташку-муху; його матусі знадобилося хінне дерево, а здорованеві кузену — світлячків подавай. Слово честі, я використав усю свою винахідливість! Після того як я зумів, щоправда з великим зусиллям, запевнити їх, що перед ними не жирафи, а страуси, я вже не знав, що й вигадувати. Та й «мій юний друг», як я помітив, більше не вірив моїм поясненням, особливо після того, як ми натрапили на сліди слонів. А тут ще й звідки не візьмись гіпопотами! Розумієш, Негоро, гіпопотами й слони! В Америці вони так само недоречні, як чесні люди в бенгальській каторжній в’язниці. Потім ще й старому негрові треба було знайти під деревом ланцюги та колодки, скинуті, мабуть, якимось невільником під час втечі. І нарешті, десь неподалік загарчав лев. Погодься сам, не міг же я їх запевнити, що це муркоче домашня кицька! Мені залишалося лише підхопитися в сідло й поскакати.

— Розумію,— відповів Негоро.— І все ж я волів би, аби вони зайшли ще хоч на сотню миль у глиб країни.

— Я зробив усе, що міг, наймиліший,— заперечив Герріс.— До речі, добре, що ти йшов оддалік від нас. Вони начебто здогадувалися про твою присутність. І знаєш, там був такий собі песик — Дінго… Він начебто не дуже тебе полюбляє. Що ти йому зробив?

— Поки що нічого,— відповів Негоро,— але незабаром обов’язково всаджу йому кулю в голову.

— Такий самий гостинець і ти отримав би від Діка Сенда, якби він помітив тебе на відстані пострілу. Я маю зізнатися, «мій юний друг» — чудовий стрілець. І в цьому він молодець.

— Яким би молодцем він не був, Геррісе, він дорого заплатить за своє зухвальство,— відповів Негоро. Весь його вигляд свідчив про невблаганну жорстокість, що переповнювала його цієї миті.

— Добре,— прошепотів Герріс,— мабуть, ти, мій любий, залишився таким самим, яким я тебе знав. Подорожі не зіпсували тебе!

Після хвилинного мовчання американець знову заговорив.

— До речі, Негоро,— сказав він,— коли ми з тобою так зненацька зустрілися неподалік від місця катастрофи корабля, в гирлі Лонге, ти встиг лише попросити мене завести цих милих людей якнайдалі в глиб уявної Болівії. Але ти жодним словом не згадав про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому бурхливому житті — довгий строк, приятелю. Відтоді як старий Альвеца послав тебе з Кассана на чолі невільничого каравану, про тебе не було жодної звістки. Зізнатися відверто, я думав, що в тебе були неприємності з англійськими патрульними суднами і що тебе підняли на реї.

— Саме так мало не скінчилася та справа, Геррісе.

— Нічого, не переймайся, Негоро. Шибениці тобі однаково не минути.

— Дякую!


— Що зробиш,— відповів Герріс з філософською байдужістю.— Це неминучий ризик у нашій справі. Якщо вже займаєшся работоргівлею на африканському узбережжі, не розраховуй на спокійну й безболісну кончину. Отже, тебе впіймали?

— Так.


— Англійці?

— Ні. Португальці.

— До чи після здавання вантажу?

— Після,— відповів Негоро після певного коливання.— Португальці тепер роблять вигляд, нібито вони проти работоргівлі, після того як дуже непогано на ній нажилися. На мене донесли, стежили за мною і, зрештою, впіймали…

— І засудили?

— До довічного ув’язнення на каторзі в Паоло-Де-Луанда.

— Тисяча чортів! — вигукнув Герріс.— Каторга! Зовсім невідповідне місце для таких людей, як ми з тобою. Адже ми звикли до життя на вільному повітрі! Мабуть, я обрав би шибеницю.

— Повішеник втекти не може, тоді як з каторги…

— Тобі вдалося втекти?

— Так, Геррісе. Якраз через п’ятнадцять днів після того як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатися в трюмі англійського корабля, який прямував до Окленда, в Нову Зеландію. Бочка з водою і ящик з консервами, між якими я забився, забезпечили мене їжею й питвом упродовж всього переходу. Я жахливо страждав у темному, задушливому трюмі. Але годі було й думати вийти на палубу, поки судно перебувало у відкритому морі: я знав, що варто мені висунути ніс із трюму, як мене негайно ж запроторять назад і катування триватиме, з тією лише різницею, що воно перестане бути добровільним. Крім того, після прибуття до Окленда мене здадуть англійській владі, а та закує мене в кайдани, відправить назад до Паоло-Де-Луанда або, чого доброго, піднімуть на реї, як ти кажеш. Ото ж я й вирішив подорожувати інкогніто.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка