Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка20/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
#13276
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   102

Невільники розібрали тюки з поклажею й вишикувалися в колону, попереду якої став наглядач із розгорнутим строкатим прапором. Було дано сигнал виступати. Почулася неголосна пісня. Але співали не переможці, а переможені. І в пісні цій лунала наївна віра пригноблених і погроза катам-гнобителям: «Ви женете мене в рабство — сила на вашому боці. І я незабаром помру. Але мертвий я позбудуся ярма, тоді я прийду і уб’ю вас!»

Розділ восьмий. Із записника Діка Сенда

Гроза вщухла, проте небо й досі було хмарним та непривітним. В Екваторіальній Африці у квітні розпочинається другий період дощового сезону, так звана «мазіка». У цей час дощі ллють найчастіше вночі — упродовж двох, а іноді й трьох тижнів. Для невільничого каравану це було новим і важким випробуванням. Рано-вранці караван залишив місце привалу й, відійшовши від берега Кванзи, вирушив просто на схід. П’ятдесят солдатів крокували попереду, по сотні обабіч колони, а інші конвоїри утворювали ар’єргард. За таких умов було б важко втекти, навіть якби люди й не були скуті. Ряди невільників змішалися. Жінки, діти, чоловіки, підлітки йшли упереміж, а наглядачі нагаями підганяли їх. Були там нещасні матері, які пересувалися, на ходу годуючи немовлят, а вільною рукою притримуючи іншу дитину. Деякі жінки волочили за собою по твердій колючій траві голих та босих дітей.

Начальник каравану, той самий араб Ібн-Хаміс, який напередодні втрутився у зіткнення Діка з наглядачем, уважно стежив за своєю чередою: він походжав уздовж колони, то пропускаючи її вперед, то знову стаючи в голові. Ібн-Хаміса та його помічників не обходили страждання бранців, але вони не могли не рахуватися зі «своїми» людьми: увесь час то солдати вимагали збільшення пайки, то носії вимагали частіших зупинок. І через це раз у раз виникали суперечки й зчинялася груба лайка. Наглядачі зганяли свою лють на нещасних невільниках. Усю дорогу не змовкали нарікання солдатів і носіїв, погрози й лайка хавільдарів, лемент невільників. Ті, хто йшов в останніх рядах, ступали по землі, зрошеній кров’ю рабів, які йшли попереду…

Діку так і не вдалося переговорити зі своїми товаришами, бо їх вели під посиленим конвоєм у перших рядах каравану. Вони йшли вервечкою, пара за парою, відділені одне від одного рогатинами, що не дозволяли поворухнути головою. Нагаї наглядачів смугували їхні спини так само часто, як і спини всіх інших нещасних.

Бат у парі з батьком йшов попереду, обережно ступаючи, аби не труснути рогатиною й не завдати Томові болю. Час від часу, коли хавільдар не міг чути, він пошепки намагався підбадьорити старого. Коли він бачив, що Том стомився, намагався сповільнити крок. Бідний малий навіть не міг повернутися назад і поглянути на батька. У Тома була хоч одна розрада — він бачив сина, але старому доводилося гірко розплачуватися за цю радість: скільки разів сльози котилися з його очей, коли нагай наглядача залишав криваві смуги на спині Бата, ці удари для батька були болючішими, ніж якби батогом шмагали його самого.

Актеон і Остін, скуті одне з одним, йшли на відстані декількох кроків і зазнавали таких самих катувань. Як заздрили вони Геркулесові! Яка б небезпека не загрожувала йому в цих диких місцях, він був вільний і міг боротися за своє життя!

У перші ж хвилини полону старий Том розповів своїм товаришам гірку правду. З глибоким здивуванням дізналися Бат, Остін і Актеон, що перебувають вони в Африці, що їх привело сюди й затягло в глиб країни віроломство зрадників Негоро й Герріса та що даремно чекати на розуміння і співчуття від людей, до яких вони потрапили в полон.

Зі старою Нан поводилися не краще, ніж з іншими полоненими. Вона йшла в середині каравану, у групі невільниць. Її скували ланцюгом із молодою матір’ю, у якої було двоє дітей — немовля та хлопчик трьох років, який ледь навчився ходити. Нан взяла під свою опіку хлопчика. Матір не посміла навіть подякувати їй і лише підняла на Нан очі, сповнені сліз. Дитина не встигала за дорослими, і довгий перехід напевно вбив би її. Нан взяла хлопчика на руки, аби позбавити його втоми й нещадного нагая наглядача. Це була важка ноша для старої і вона побоювалася, що сил її вистачить ненадовго.

Нан несла малюка й думала про Джека. Вона уявляла собі хлопчика на руках у матері. Як же їй тяжко, бідолашній! Джек схуд за час хвороби, але все ж слабенькій місіс Велдон, напевно, важко нести його. Де вона тепер? Що з нею? Чи ще доведеться побачитися з нею коли-небудь старій няньці?

Діка Сенда вели в ар’єргарді. Зі свого місця він не міг бачити ані Тома, ані його супутників, ані старої Нан — голову довгої колони було видно йому, лише коли проходили через яку-небудь рівнину.

Дік крокував, поринувши в смутні думки, і лише окрики наглядачів відривали його від цих думок. Він не думав ні про самого себе, ні про майбутні труднощі шляху, ні про катування, які, можливо, підготував для нього Негоро. Його цілком поглинула турбота про місіс Велдон. Дік не відривав очей від землі: він пильно вдивлявся в кожну зім’яту травинку, у кожну зламану гілочку — він шукав якийсь слід, що сповістив би про те, що тут проходила місіс Велдон. Дік знав, що іншого шляху від Кванзи до Казонде немає. Отже, якщо місіс Велдон також прямує в Казонде — а це припущення було досить ймовірним,— вона неминуче мала пройти тут. Юнак дорого би заплатив бодай за маленьку звістку про її долю.

Такий був тілесний і сердечний стан Діка Сенда та його товаришів. Якою б великою не була їхня тривога за власну долю, якими б тяжкими не були їхні страждання, вони не могли без здригання дивитися на муки оточуючої їх юрби виснажених рабів, не могли не відчувати обурення через нелюдську жорстокість доглядачів, але, на жаль, вони не мали сил хоч якось допомогти невільникам і вчинити опір їхнім катам.

На двадцять із зайвим миль на схід від Кванзи тягнеться суцільний ліс. Дерева тут ростуть не так густо, як у прибережних лісах,— певно, череди слонів витоптують молоді пагони, а може, їх знищують личинки численних комах. Йти таким лісом було легше, ніж продиратися крізь зарості чагарників. Тут росло чимало бавовнику, кущами заввишки у сім-вісім футів; із бавовни виробляють звичайні в цих краях тканини з чорними та білими смугами. У деяких місцях стежина заглиблювалася у справжні джунглі, де і раби, й варта потопали у високій рослинності.

З усіх місцевих тварин лише голови слонів та жирафів піднімалися вище цих очеретів, схожих на бамбук, цих трав, у яких стебла мають дюйм у діаметрі. Слід було чудово знати місцевість, аби не заблукати там.

Караван виступав на світанку й не спиняючись просувався вперед до полудня. Опівдні робили зупинку на одну годину. На привалі розв’язували тюки з маніокою, і хавільдари роздавали невільникам по пригорщі борошна. Якщо солдати на шляху встигали розграбувати яке-не-будь село, до цього вбогого сніданку додавалися два-три батати і шматочок м’яса — козлятини або телятини.

Але відпочинок був таким коротким і навіть неможливим у дощові ночі, а довгі переходи були такими виснажливими, що більшість невільників майже не торкалися їжі. Не минуло й восьми днів після того, як караван залишив береги Кванзи, а вже двадцять невільників впали знесилені й стали здобиччю хижих звірів, які крадуться по слідах каравану. Леви, пантери й леопарди кружляли довкіл каравану, терпляче очікуючи на приречених, і щовечора після заходу сонця їхнє гарчання лунало так близько від табору, що щохвилини можна було чекати нападу.

Дік Сенд дослухався до ревіння хижих звірів, що лунало крізь тишу ночі особливо загрозливо. Юнак із жахом думав про небезпеку, яка чатувала на Геркулеса на кожному кроці в цих тропічних лісах. Проте, якби йому самому випала можливість втекти, він скористався би нею не вагаючись.

Тут ми наводимо уривки із записника Діка Сенда. Ці нотатки він робив у дорозі між Кванзою й Казонде. Аби подолати відстань у двісті п’ятдесят миль знадобилося двадцять п’ять переходів — мовою работоргівця «перехід» означає щодобовий шлях у десять миль із денною зупинкою та привалом на нічліг.

«25 і 26 квітня. Проходили повз негритянське селище, оточене огорожею із чагарників заввишки у вісім-десять футів. Поля засіяні маїсом, бобами, сорго та арахісом. Двох жителів схопили й закували. П’ятнадцятьох убито; населення розбіглося.

27 квітня. Переправилися через швидку, досить широку річку. Місток зі стовбурів дерев, зв’язаних між собою ліанами. Кількох дошок бракувало. Дві жінки, з’єднані однією колодкою, оступилися і впали у воду. Одна з них несла дитину. Вода негайно ж завирувала й забарвилася кров’ю. Крокодили ховаються під настилом мосту; ризикуєш втрапити ногою просто у відкриту пащу.

28 квітня. Йшли лісом. Безліч високих баугіній. Це дерево португальці називають «залізним». Сильний дощ. Ґрунт розмок. Дорога дуже важка. Бачив у середині каравану стару Нан. Вона несе маленьке негреня, хоча сама ледь волочить ноги. Невільниця, скута з нею, кульгає, і кров юшить з її плеча, розсіченого ударом батога.

На ніч бівуак розбили під гігантським баобабом із ніжно-зеленим листям і білими квітами.

Уночі довго було чути ревіння левів і леопардів. Солдат застрелив із рушниці пантеру. Як там наш Геркулес?..

29 і 30 квітня. Перші провісники африканської «зими». Рясна роса. Дощовий сезон розпочинається в листопаді й закінчується наприкінці квітня. Всі рівнини ще затоплені розливами. Східні вітри дмуть із такою силою, що затамовуєш подих; вони несуть із собою болотяну лихоманку.

Де ж місіс Велдон? Де кузен Бенедикт? Жодних слідів. А тим часом їх могли відправити лише до Казонде! Мабуть, вони пройшли той самий шлях, що й наш караван, проте випередили нас. Мене мучить тривога. Напевно, маленький Джек знову занедужав на лихоманку в цій нездоровій місцевості. Чи живий він?..



1—6 травня. Протягом кількох днів ми йшли заболоченою місцевістю, де стоять ще не просохлі калюжі. Всюди вода, подекуди по пояс… Тисячі п’явок присмоктуються до тіла. І все ж треба йти. Часом на купинах, що виступають із води, ростуть лотоси, папіруси. На болотах якісь водяні рослини з великим, як у капусти, листям. Люди спотикаються, наткнувшись на їхнє коріння, і часто падають.

У цих місцях безліч риби, цілі міріади, тубільці приносять на продаж кошики, повнісінькі риби.

Важко, а часто й неможливо знайти місце для нічлігу. Навсібіч простирається затоплена рівнина. Доводиться крокувати в темряві. Вранці в каравані недораховуються багатьох невільників. Коли ж кінець стражданням? Люди падають і вже не можуть підвестися на ноги. Та й навіщо?.. Трохи довше затриматися під водою — ось і порятунок!.. Ніколи вже не наздожене тебе в мороці ціпок наглядача. Але що станеться з місіс Велдон та її сином? Я не маю права залишити їх. Я витримаю всі випробування. Це мій обов’язок!

Уночі пролунав несамовитий лемент! Солдати наламали смолянистого гілля, що стирчить із води, і запалили його. Смолоскипи ці тьмяно світили в темряві. А причина ось в чому: крокодили напали на караван. Дванадцять чи п’ятнадцять чудовиськ виринули невідомо звідки, з суцільної темряви, і, схопивши кількох дітей та жінок, потягли їх до води, у свої «комори». Так Лівінґстон називає ті глибокі ями, куди ці тварини складають свою здобич після того як утоплять її, позаяк крокодил з’їдає здобич лише тоді, коли вона вже достатньо розклалася.

Мене крокодил лише зачепив лускою й відразу здер шкіру з ноги. Але одного підлітка-невільника поруч зі мною він вирвав з колодки, переломивши її навпіл. Як закричав нещасний хлопчик! Яким жахом і болем був сповнений його крик! Я все ще чую його…

7 і 8 травня. Підрахували втрати минулої ночі. Бракує двадцятьох людей. На світанку я шукав очима Тома і його товаришів. Яке щастя — вони живі! Втім, чи щастя це? Чи не краще було б в одну мить позбутися усіх страждань?

Том іде в перших рядах каравану. На вигині шляху на якусь секунду його колодка нахилилася, і це дало Томові можливість озирнутися назад. Наші погляди зустрілися.

Дарма шукаю очима стару Нан, чи не загинула вона минулої ночі? Нарешті, затоплена рівнина залишилася позаду. Двадцять чотири години ми йшли по воді. Тепер табір розбили на пагорбі. Сонце обсушило нас. Ми трохи поїли. Але який жалюгідний сніданок після такого переходу! Кілька зерен маїсу, пригорща борошна з маніоки — ось і все. Вода каламутна, брудна, а її доводиться пити. Скільки ж цих розпластаних на землі невільників не знайдуть у собі сил підвестися?

Не може бути, щоб місіс Велдон і Джека змусили так мучитися! Ні, Господь над нею змилостивився, їх напевно повели до Казонде іншою дорогою. Нещасна матір не витримала б таких страждань!

У каравані кілька людей занедужали на віспу — тубільці називають її «ндуе». Хворі не можуть рухатися далі. Що з ними зроблять? Невже залишать тут?

9 травня. На світанку вирушили в дорогу. Ніхто не відстав. Хавільдари зуміли бичами підняти на ноги виснажених і хворих. Невільники — це товар. Це гроші. Доки в них жевріє бодай іскорка життя, хавільдари змусять їх іти.

Мене оточують живі кістяки. У них бракує сил навіть на те, аби голосно стогнати.

Нарешті я побачив стару Нан. Боляче дивитися на неї! Хлопчик, якого вона несла на руках, зник. Немає і її сусідки. Нан тепер одна. Без колодки їй легше рухатися. Але ланцюг як і раніше оперізує її стегна. Вільний кінець вона перекинула через плече.

Мені вдалося непомітно наблизитися до неї. Що це? Вона не впізнає мене? Невже я так змінився?

— Нан,— покликав я її.

Бідолашна старенька довго вдивлялася в мене й, нарешті, мовила:

— Це ви, Діку? Я… я… скоро помру…

— Ні, ні! Тримайтеся, Нан! — відповів я, потупивши очі. Вона так ослабла й виглядала такою змученою, що мені було страшно дивитися на цю знекровлену примару.

— Так, я помру, невдовзі помру… — повторила Нан.— Не побачу більше моєї дорогої господині… мого маленького Джека!.. Господи! Господи, зглянься на мене!

Я хотів підтримати стару Нан, вона вся тремтіла у своєму лахмітті. Я би радий був, якби мене прикували до неї, аби зменшити вагу ланцюга, який Нан несла одна після смерті своєї супутниці.

Але сильна рука відіпхнула мене убік, а удар нагая загнав нещасну Нан назад до юрби невільників. Я хотів накинутися на кривдника, але раптом поруч зі мною опинився Ібн-Хаміс. Не вимовивши жодного слова, араб схопив мене за руку й не відпускав, поки весь караван не пройшов. Коли я опинився на своєму колишньому місці, у хвості колони, він сказав:

— Негоро!

Негоро? Отже, це за наказом Негоро зі мною поводяться інакше, ніж з моїми товаришами по нещастю?

Яку ж долю готує мені португалець?



10 травня. Пройшли сьогодні повз два палаючі села. Хати палають. На деревах, що не охоплені полум’ям, висять трупи. Мешканці втекли. Поля спустошені. Село після набігу. Вбили двісті людей, аби захопити десяток невільників…

Насувається вечір. Караван зупинився. Табір розбили під великими деревами. Узлісся, ніби чагарником, облямоване високою травою.

Учора вночі, зламавши колодки, втекли кілька бранців. Їх упіймали та жорстоко покарали. Сьогодні хавільдари й солдати вартують особливо суворо.

Настала ніч. Довкола голосно рикають леви й завивають гієни. Здалеку чути гучну метушню гіпопотамів. Імовірно, там озеро чи річка. Незважаючи на втому, я не можу заснути. Думки не дають спокою. Мені здається, що чую рух у високій траві. Мабуть, якийсь хижий звір. Чи насмілиться він увірватися в табір? Дослухаюся. Нічого. Ні, якась тварина пробирається крізь очерет! Я без зброї, але я захищатимуся! Я закричу, покличу на допомогу. Моє життя потрібне місіс Велдон, моїм товаришам!

Вдивляюся в темряву. Місяця сьогодні немає. Ніч безпросвітно чорна. От серед папірусів блиснуло два вогники — це очі леопарда або гієни. Вони зникли. З’явилися знову…

Трава шарудить. Звір кидається на мене! Я хочу крикнути, підняти тривогу.

На щастя, я втримався від крику.

Не вірю власним очам! Це Дінго! Дінго поруч зі мною?! Милий Дінго! Як він знайшов мене? Який дивний інстинкт! Ні, одним інстинктом не пояснити цієї дивовижної відданості… Дінго облизує мені руки. О славний песику, єдиний мій друже! Отже, вони не вбили тебе!

Я пещу Дінго. Він готовий загавкати, але я заспокоюю його. Ніхто не повинен знати, що він тут. Нехай іде слідом за караваном. Хто знає, може… Але чому це Дінго так завзято треться шиєю об мої руки? Він начебто говорить мені: «Шукай! Шукай мерщій!» я шукаю й навпомацки знаходжу щось на ошийнику… Це тоненька очеретина, встромлена в пряжку ошийника, на якому вирізані загадкові літери «С» і «В».

Обережно вивільняю очеретинку. Розламую її! Там записка! Але я не можу прочитати її в такій темряві. Потрібно дочекатися дня… я хотів би втримати при собі Дінго, але славний пес начебто рветься геть. Він розуміє, що доручення, дане йому, виконано…

Я відпускаю його, і одним стрибком він безшумно зникає в траві. Аби лише він — борони Боже! — не втрапив у пащу лева або гієни!

Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав. Записка, яку все ще не можна прочитати, обпалює мені руки. Хто написав її? Місіс Велдон? Геркулес? Як відданий пес натрапив на них? Адже ми вважали, що він помер? Що в цій записці? План порятунку чи лише звісточка від дорогих друзів? Що б там не було, але ця подія радісно схвилювала мене. Може, нещастю кінець? Ох, швидше б настав день!

Я жадібно вдивляюся в небо на обрії, підстерігаючи перші промені світанку. Я не можу зімкнути очей. Поодаль як і раніше чути ревіння хижаків. Бідолашний мій Дінго, чи вдалося тобі уникнути зустрічі з ними? Нарешті займається зоря. У тропіках світає швидко. Я згортаюся калачиком, аби непомітно прочитати записку щойно почне світати. Пробую читати… Ще темно, нічого не видно. Нарешті! Я прочитав. Записку написано Геркулесом. Кілька рядків накидано олівцем на клаптику паперу:

«Місіс Велдон і маленького Джека посадили на китанду. Герріс і Негоро супроводжують їх. З ними пан Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири дні шляху. Мені не вдалося поговорити з ними. Я знайшов Дінго. У Дінго хтось стріляв. Його було поранено, але тепер здоровий. Тримайтеся й сподівайтеся, Діку. Я думаю про вас усіх і втік для того, аби бути вам корисним. Геркулес».

Тож місіс Велдон та її син живі! Дякувати Богові, що вони не з нами: вони не витримали б цієї тяжкої дороги! Китанда — це гамак, сплетений із сухої трави та підвішений до двох довгих бамбукових жердин. Такі китанди двоє носіїв несуть на плечах. Вони вкриті пологом з легкої тканини. Отже, місіс Велдон і Джека несуть на китанді. Навіщо вони потрібні Геррісу й Негоро? Ці негідники, мабуть, направлять їх у Казонде. Так, так, безсумнівно.

Я розшукаю їх там! Яку радісну звістку приніс мені славний Дінго! Забуваються страждання останніх днів.

11—15 травня. Караван продовжує свій шлях. Щодня бранцям стає все сутужніше й сутужніше… Більшість залишають за собою криваві сліди. Я підрахував, що до Казонде залишилося не менше десяти переходів. Для скількох людей увірветься їхнє стражденне життя, перш ніж ми досягнемо мети? Але я маю дійти живим! Я дійду! Я дійду!

Це жахливо! У каравані є нещасні, у яких все тіло — суцільна кривава рана. Мотузки, якими вони зв’язані, врізаються просто в оголене м’ясо.

Одна матір несе на руках трупик своєї дитини, яка померла вчора від голоду!.. Вона не хоче його залишати!

Дорога за нами всіяна трупами. Епідемія віспи спалахнула з новою силою.

Ми пройшли повз дерево, біля підніжжя якого лежало кілька трупів. Вони були прив’язані до дерева. Це були невільники, з якими за щось розправилися дуже жорстоким способом. Прив’язали їх до дерева й залишили вмирати з голоду.

16—24 травня. Сили мої тануть, але я не дозволю слабкості зламати себе. Я маю дійти. Дощі зовсім припинилися. Переходи під спекотним сонцем, які работоргівці називають «тиркеза», щодня стають все нестерпнішими. Наглядачі підганяють нас, а дорога піднімається вгору досить круто.

Учора продиралися крізь зарості «ньясі» — високої та жорсткої трави. Стебла подряпали мені все обличчя, колюче насіння насипалося під подертий одяг і нестерпно жалить шкіру. На щастя, чоботи в мене міцні й ще тримаються.

Хавільдари починають викидати з каравану хворих і слабких: нам загрожує брак харчів, а солдати й носії бунтуватимуть, якщо їхні пайки уріжуть. Ватажки каравану відіграються на невільниках.

— Тим гірше для них, нехай жеруть одне одного! — сказав начальник.

Деякі молоді, на вигляд здорові невільники раптово падають мертвими. Я згадую, що й Лівінґстон описував такі випадки. «Ці нещасні,— писав він,— раптом починають скаржитися на біль у серці. Вони прикладають руку до грудей і падають мертвими. Я гадаю, що вмирають від розриву серця. Як показують мої спостереження, це особливо часто трапляється з вільними людьми, які потрапили у рабство зненацька: вони не підготовлені до таких випробувань».

Сьогодні хавільдари зарубали сокирами з двадцять невільників, які знесиліли настільки, що вже не могли плестися за караваном.

Ібн-Хаміс бачив цю бойню і не припинив її. Це було жахливе видовище. Впала з розсіченим черепом і стара Нан. Я спіткнувся на дорозі об її труп. Я не можу навіть поховати її. З-поміж пасажирів, які вціліли після катастрофи на «Пілігримі», її першу покликав до себе Бог. Бідна добра Нан.

Щоночі я чекаю на Дінго. Проте славний пес не з’являється більше. Аби не сталося з ним нещастя! А може, із самим Геркулесом сталося лихо? Ні… ні! Не хочу вірити в це! Геркулес мовчить, бо йому нічого мені повідомити. Крім того, йому доводиться бути дуже обережним і зайвий раз не ризикувати…

Розділ дев’ятий. Казонде

Двадцять шостого травня караван прибув до Казонде. Лише половина всіх захоплених невільників. Решта загинули в дорозі. Однак работоргівці все ж розраховували на значний бариш: попит на рабів не зменшувався, і ціни на невільничих ринках Африки стояли високі.

Ангола на той час вела велику торгівлю неграми. Однак португальська влада в Паоло-Де-Луанда та Бенгелі протестувала проти цього, і тому каравани з невільниками почали спрямовувати через внутрішні, недоступні й дикі місця материка.

Бараки на узбережжі були вщерть набиті чорними бранцями. Деякі невільничі кораблі, яким вдавалося благополучно проскочити повз патрульні судна, що стережуть африканське узбережжя, не могли забрати весь вантаж «чорного товару», призначений для вивезення до Америки, у колоніальні володіння Іспанії.

Казонде розташоване за триста миль від гирла Кванзи і вважається одним із найбільших «лаконі» — невільничих ринків Анголи. Купівля-продаж людей зазвичай відбувалася на «читоці» — головній площі міста. Тут була «виставка товару», і звідси ж вирушали в дорогу каравани до Великих озер.

Як і всі міста Центральної Африки, Казонде розділялося на дві частини. У торговельній частині були розташовані житлові будинки тубільських, арабських та португальських купців, а також бараки для їхніх невільників; другу частину становила резиденція тубільського царька. Зазвичай це був лютий коронований п’яниця, який керував за допомогою страху й існував, загалом, за рахунок щедрих приношень работоргівців.

Увесь торговельний квартал Казонде належав у той час Хозе-Антоніо Альвеца — тому самому работоргівцеві Альвеца, про якого розмовляли Негоро з Геррісом, вони лише працювали на нього.

У Казонде знаходилася головна контора Альвеца, а відділення її були відкриті в Біхе, Касанге й Бенгелі. За кілька років після згадуваних подій Камерон побував тут, у бенгельському відділенні контори Альвеца і описав його.

Обабіч головної вулиці торговельного кварталу Казонде тяглися «тембе» — одноповерхові глиняні будиночки із пласкими дахами; їхні квадратні дворики слугували кошарами. Наприкінці головної вулиці розкинулася велика площа — читока, оточена невільницькими бараками. Високо над будинками здіймалися пишні крони чарівних смоківниць; уздовж вулиць росли високі пальми, схожі на поставлені сторчма мітли. На вулицях у помиях длубалися стерв’ятники, зайняті санітарним обслуговуванням містечка. Так виглядав торговельний квартал.

Неподалік від міста протікає Лухі — ще не досліджена річка, яка є, ймовірно, однією із заток Конго, хоча й вторинною.

Прилегла до торговельного кварталу «резиденція» царька була нічим іншим як скупченням жалюгідних халуп, що розкинулися майже на квадратну милю. Деякі хатини були обнесені очеретяними огорожами, інші — густо обсаджені чагарником, а решта обходилися й зовсім без огорожі. Між плантаціями маніоки, за частоколом, оточеним живоплотом із папірусу, стояли на окремому полі десятка три халуп для невільників царька, кілька хатин для його дружин і королівський «тембе», трохи вищий та просторіший за решту. Оце і все.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка