Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка21/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   102

Муані-Лунга, царикові Казонде, було років під п’ятдесят. Володіння, достатньо розорені попередниками, під його керуванням остаточно занепали. У нього наразі було лише близько чотирьох тисяч солдатів, тоді як у португальців-работоргівців кількість найманців досягала двадцяти тисяч. Царьок не мав можливості, як у добрі старі часи, приносити жертву богам по двадцять п’ять-тридцять рабів щодня. Розпуста та зловживання спиртними напоям перетворили цього ще не старого чоловіка на давню руїну, на злого, позбавленого розуму божевільного злочинця. Заради власних забаганок він калічив і калічив своїх рабів, воєначальників та міністрів: він відрізав одному ніс або вуха, другому — ногу, а третьому — руку. Піддані з нетерпінням очікували на його смерть, і звістка про неї була б прийнята з радістю.

Лише одній людині у всьому Казонде смерть Муані-Лунга завдала би збитків — Хозе-Антоніо Альвецу. Работоргівець чудово ладнав із царьком-п’яничкою й, користуючись дружбою з ним, господарював у всій області. Після смерті короля престол мав би перейти до його першої дружини, королеви Муане. Альвеца побоювався, що її не визнають і що сусідній царик, один із господарів Оукусу, скористається смутою й захопить володіння Муані-Лунга.

Цей царик був молодшим, енергійнішим і вже заволодів декількома селами, підвладними правителеві Казонде; до того ж він вів справи з конкурентом Альвеца, великим работоргівцем Тіпо-Тіпо, чистокровним арабом,— невдовзі Камерону довелося зустрітися з ним у Ньянгве.

Поки що єдиним володарем цього краю був Хозе-Антоніо Альвеца — він цілком підкорив собі негритянського царика, якого приборкав, потураючи його забаганкам, спритно користуючись його слабкостями.

Хозе-Антоніо Альвеца, людина вже літня, не належав до «мсунгу», тобто до білої раси, португальським у нього було лише ім’я, прийняте ним, звісно, з комерційних міркувань. Альвеца був негром на ім’я Кенделе. Він народився в Дон-до, на березі Кванзи, розпочав свою кар’єру агентом у работоргівця. Тепер цей старий негідник, який називав себе найчеснішою людиною на світі, став одним із найбільших торговців чорними невільниками.

1874 року Камерон зустрів у Кілембо, столиці Кассона, цього самого Альвеца і разом з його караваном пройшов весь шлях до Біхе — тобто сімсот з гаком миль.

Після прибуття в Казонде партію рабів привели на головну площу. Було 26 травня. Таким чином, розрахунки Діка Сенда виправдалися. Подорож тривала тридцять вісім днів від часу виходу з табору, розташованого на берегах Кванзи. П’ять тижнів найжахливіших мук, які лише може витримати людина! Був полудень, коли увійшли в Казонде. Забили барабани, загудів ріг, затріщали рушничні постріли: солдати, які супроводжували караван, стріляли в повітря, і слуги Хозе-Антоніо Альвеца захоплено відповідали їм. Усі ці бандити зраділи зустрічі з приятелями після чотиримісячної розлуки. Нарешті вони можуть відпочити і винагородити себе за втрачений час розпустою та пияцтвом.

До Казонде дійшло лише двісті п’ятдесят невільників. Напівмертвих від утоми бранців, які ледве волочили ноги, прогнали, як череду, вулицями міста й замкнули в бараках, які американський фермер визнав би негідними навіть для хліва. У бараках, чекаючи на ярмарок, вже сиділи тисячі півтори рабів. Ярмарок мав відкритися через день на головній площі.

Із прибуттям нової партії в бараках стало ще тісніше. Важкі колодки з невільників зняли, але від ланцюгів не звільнили.

Носії зупинилися на площі й склали на землю свій коштовний вантаж — слонову кістку, призначену для продажу в Казонде. Коли їм видадуть платню — кілька ярдів коленкору або іншої трохи дорожчої тканини,— вони вирушать на пошуки іншого каравану, що потребуватиме їхніх послуг.

Отже, старий Том та його супутники позбулися колодок, які мучили їх упродовж п’яти тижнів. Бат, нарешті, міг обійняти свого батька. Товариші по нещастю потисли один одному руки. Перекинувшись декількома словами, вони замовкли. Та й про що їм було говорити. Скаржитися, ремствувати на долю? Бата, Актеона, Остіна — сильних молодих людей, звичних до важкої фізичної праці — втома не могла зломити. Але старий Том зовсім знесилів. Якби караван затримався в дорозі бодай на день-два, труп Тома кинули б на поживу хижим звірам, як труп бідної Нан.

Усіх чотирьох заштовхнули в тісний сарайчик і двері негайно ж замкнули зовні на замок. Підкріпившись убогою їжею, бранці чекали на прихід работоргівця. Вони наївно сподівалися, що Альвеца звільнить їх, дізнавшись що вони американські громадяни.

Діка Сенда залишили на площі під наглядом приставленого до нього хавільдара. Нарешті він у Казонде! Він не сумнівався, що місіс Велдон, маленький Джек і кузен Бенедикт давно вже перебувають тут. Він виглядав їх на всіх вулицях, по яких проходив караван, оглянув усі тембе й всю читоку, майже порожню у цей час. Але місіс Велдон ніде не було.

«Невже її не привели до Казонде? — запитував себе Дік.— Де ж вона в такому разі? Ні, Геркулес не міг помилитися! Невідомо, які плани у Герріса й Негоро, але я впевнений, що вони доставили її сюди. Проте і їх теж чомусь не видно…» Пекельна тривога охопила Діка Сенда. Місіс Велдон могли тримати замкненою — цим пояснювалося те, що Діку не вдалося побачити її. Але де Герріс, де Негоро? Вони, особливо португалець, не мали би баритися й відкладати зустріч з юним капітаном, який відтепер цілковито був під їхньою владою. Ні, вони прийшли б негайно, аби насолодитися власним торжеством, аби познущатися над Діком, помучити його, аби помститися йому нарешті.

Чому ж їх не видно? Невже їх немає в Казонде? Але тоді, виходить, і місіс Велдон перебуває не в Казонде, а в якомусь іншому пункті Центральної Африки? Якби з появою Герріса та португальця Діку Сенду загрожувало катування, і тоді б він із нетерпінням чекав на них. Адже якщо вони в місті, то, звісно, й місіс Велдон з маленьким Джеком перебувають тут.

Дінго не з’являвся відтоді, як приніс Діку записку від Геркулеса. Таким чином, юнак не міг відіслати з ним заготовлену відповідь. А в цій відповіді Дік доручав Геркулесові стежити за місіс Велдон, не втрачати її з поля зору й, коли випадатиме нагода, повідомляти їй про все, що відбувається. Дінго одного разу вже пробрався в табір, чому б Геркулесові не послати його вдруге? Але, можливо, вірний пес загинув, виконуючи це доручення? Або місіс Велдон повезли далі, до якоїсь факторії в глибині лісистого плоскогір’я, і Геркулес, як це зробив би й сам Дік, разом із Дінго йде слідом за нею? Думки ці невідступно супроводжували юнака.

Як діяти, якщо з’ясується, що ані місіс Велдон, ані її викрадачів немає в місті? Дік настільки зжився з надією, мабуть, оманливою, зустріти в Казонде місіс Велдон, що тепер, не вгледівши її ніде, був вражений і навіть пережив хвилини розпачу, які не в змозі був здолати.

«Для чого жити,— думав,— якщо не можеш допомогти людям, яких любиш? Ні, краще смерть, ніж таке животіння!» Проте, думаючи так, Дік помилявся в собі. Під ударами тяжких випробувань хлопчик став дорослим. У таких мужніх людей, як Дік, розпач — лише тимчасова данина слабкості людської натури.

Раптом над напівпорожньою площею пролунали звуки фанфар і гучні вигуки. Дік Сенд, який понуро сидів на курній землі, миттю схопився на ноги. Будь-яка нова подія могла навести його на слід тих, кого він шукав. Зневіри як не бувало, Дік знову був готовий до боротьби.

— Альвеца! Альвеца! — кричали солдати та тубільці, юрбою поваливши на площу.

Нарешті з’явиться людина, від якої залежала доля стількох нещасних людей. Можливо, Герріс та Негоро супроводжують його.

П’ятнадцятирічний капітан стояв, випроставшись на повен зріст і широко розплющивши очі; ніздрі його роздувалися; він чекав: якщо ці двоє зрадників з’являться перед ним — він твердо й прямо погляне їм в обличчя. Капітан «Пілігрима» не злякається колишнього суднового кока!

Наприкінці головної вулиці з’явилися ноші-китанда із залатаним пологом з дешевої вицвілої тканини, обшитої общипаною бахромою. Із нош зліз старий негр. Це був работоргівець Хозе-Антоніо Альвеца. Кілька слуг підбігли до нього з низькими поклонами.

Услід за Альвеца з нош зліз його товариш метис Коімбра, син правителя Біхе. Зі слів лейтенанта Камерона, цей товариш Альвеца був найжахливішим негідником у всій області. Це був банькуватий здоровань із жовтим набряклим обличчям, з нечесаною гривою твердого кучерявого волосся. Щось у ньому було нечисте й відразливе. У рваній сорочці, в сплетеній із трави спідниці, в обтріпаному солом’яному капелюсі він був схожим на потворну стару відьму.

Коімбра був наперсником і довіреною особою Альвеца, організатором набігів на мирні селища та гідним вождем зграї розбійників, які обслуговували работоргівця.

Щодо Альвеца, то він у своєму одязі, схожому на карнавальне турецьке вбрання, був, мабуть, не такий огидний, як його наперсник, але в жодному разі не міг слугувати високим взірцем власників факторій, які займаються оптовою работоргівлею.

До великого розчарування Діка Сенда, Герріса та Негоро не виявилося в свиті Альвеца. Невже потрібно було полишити надію зустрітися з ними в Казонде?..

Тим часом провідник каравану Ібн-Хаміс обмінявся рукостисканням з Альвеца та Коімброю. Ті гаряче привітали його з успішним завершенням походу. Щоправда, після звістки про загибель половини каравану невільників обличчя Альвеца трохи потьмарилося.

Проте, загалом, справа була не такою вже й поганою: разом із тим «чорним товаром», який утримувався в бараках, у работоргівця було достатньо невільників, аби задовольнити попит внутрішнього ринку. І Альвеца навіть повеселішав, підрахувавши подумки, яку кількість слонової кістки він зможе отримати в обмін на рабів, скільки може вторгувати міді, яку вивозять в Центральну Африку у формі «ханн», схожих на андріївський хрест.

Работоргівець подякував наглядачам і наказав негайно ж розплатитися з носіями. Хозе-Антоніо Альвеца та Коімбра спілкувалися на португало-африканському жаргоні, який навряд чи був би зрозумілий вихідцю Лісабона і тим більше був зовсім незрозумілий Діку Сенду. Проте він здогадувався, що «поважні негоціанти» говорять про нього та його супутників, яких зрадою перетворили на невільників і пригнали сюди з караваном. Його здогадка перетворилася на впевненість, коли за знаком Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до сараю, де були замкнені Том, Остін, Бат і Актеон. Усіх чотирьох підвели до Альвеца.

Дік Сенд непомітно наблизився. Він не хотів втратити жодної найменшої дрібниці цієї сцени.

Обличчя Хозе-Антоніо засяяло вдоволеною посмішкою, коли він побачив чудову поставу та могутні м’язи молодих негрів. Кілька днів відпочинку й поживна їжа мають поновити їхні сили. На Тома він зиркнув лише мигцем: похилий вік позбавляв старого негра будь-якої цінності. Але за трьох інших можна було взяти гарну ціну.

Зібравши в пам’яті кілька англійських слів, яких він навчився в американця Герріса, старий Альвеца, гримасуючи, іронічно привітав своїх нових невільників із благополучним прибуттям.

Том зробив крок до Альвеца і, вказуючи на своїх товаришів і на самого себе, сказав:

— Ми вільні люди… громадяни Сполучених Штатів!

Вочевидь, Альвеца зрозумів його. Він скривив обличчя у веселу посмішку й, кивнувши головою, відповів:

— Так… так… Американці!.. Ласкаво просимо!.. Із приїздом!

— Із приїздом,— повторив за ним Коімбра.

На цих словах він підійшов до Остіна й, немов баришник, який купує на ярмарку коней, почав обмацувати йому груди, плечі, біцепси. Але в той момент, коли він спробував розкрити Остіну рота, аби переконатися, що в нього цілі зуби, сеньйор Коімбра отримав такий потужний удар кулаком, якого до цього, певно, не отримував жоден син господаря.

Наперсник Альвеца відлетів на десять кроків. Кілька солдатів кинулися до Остіна, і він дорого заплатив би за свою зухвалість, якби Альвеца не зупинив їх. Работоргівець від душі розреготався, побачивши, що його дорогий друг Коімбра втратив два із шести вцілілих у нього зубів. Альвеца вирізнявся веселою вдачею, і ця сцена дуже його звеселила. Крім того, він не хотів, аби солдати зіпсували цінний товар.

Він заспокоїв розлюченого Коімбру. Ледь підвівшись на ноги, той повернувся на своє місце біля работоргівця й погрозив кулаком хороброму Остіну.

У цей час хавільдари підштовхнули Діка Сенда до Альвеца. Работоргівець, вочевидь, знав, хто цей юнак, як він потрапив до Анголи і як опинився бранцем у каравані Ібн-Хаміса. Він подивився на нього досить злобливо й промурмотів англійською:

— Агов, маленький янкі!

— Так, янкі! — відповів Дік Сенд.— Що ви збираєтесь робити зі мною та моїми супутниками?

— Янкі, янкі! Маленький янкі,— повторив Альвеца. Він не зрозумів або не хотів зрозуміти запитання юнака. Дік повторив своє запитання.

Побачивши, що работоргівець не збирається відповідати, він звернувся до Коімбри, в якому він, незважаючи на його жахливий вигляд, вгадав європейця. Але Коімбра лише погрозливо замахнувся кулаком і відвернув свою спухлу від алкоголю мармизу.

Тим часом Альвеца жваво розмовляв з Ібн-Хамісом. Мабуть, вони говорили про щось, що безпосередньо стосувалося Діка та його друзів. «Хто знає,— подумав юнак,— які плани має Альвеца? Чи вдасться нам ще побачитися й обмінятися хоч декількома словами!

— Друзі мої,— сказав він неголосно, начебто розмовляючи сам із собою,— слухайте мене. Геркулес надіслав мені через Дінго записку. Наш товариш йшов слідом за караваном. Герріс і Негоро відвезли місіс Велдон, Джека й пана Бенедикта. Куди? Не знаю. Але, можливо, вони в Казонде. Наберіться терпіння й мужності, а головне, будьте готові скористатися найменшим випадком для втечі! Хай допоможе нам Господь!

— А Нан? — запитав старий Том.

— Нан померла!

— Перша жертва…

— І остання,— відповів Дік Сенд.— Ми зуміємо… — Цієї миті важка рука лягла на плече юнака, і добре знайомий голос вкрадливо вимовив:

— Агов, якщо не помиляюся, це ви, мій юний друже? Який же я радий бачити вас!

Дік Сенд хутко обернувся. Перед ним стояв Герріс.

— Де місіс Велдон? — закричав Дік, наступаючи на американця.

— На жаль,— відповів Герріс із вдаваною прикрістю,— нещасна матір! Чи ж могла вона пережити…

— Померла? — крикнув Дік.— А син її?

— Бідний хлопчик,— відповів Герріс тим самим тоном,— він не витримав цих тяжких випробувань…

Ті, кого Дік любив, померли… Можна уявити, що відчував цієї миті юнак. У пориві нестримного гніву, охоплений жагою помсти, він накинувся на Герріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і всадив йому в серце по самісіньке руків’я.

— Прокляття! — закричав Герріс, падаючи на землю. Це було його останнє слово. Коли до нього підбігли, він був уже мертвий.

Розділ десятий. Ярмарок

Порив Діка Сенда був такий стрімкий, що ніхто з оточуючих не встиг втрутитися. Але кілька тубільців негайно накинулися на юнака й зарубали б його, якби не з’явився Негоро.

За знаком португальця тубільці відпустили Діка. Потім вони підняли із землі та понесли геть труп Герріса. Альвеца та Коімбра вимагали негайної страти Діка Сенда, але Негоро тихо сказав їм, що вони нічого не втратять, якщо трохи зачекають. Хавільдарам було наказано забрати юнака та стерегти його як зіницю ока.

Дік Сенд не бачив Негоро відтоді, як маленький загін залишив узбережжя. Він знав, що цей негідник — єдиний винуватець катастрофи «Пілігрима». Здавалося б, юний капітан мав ненавидіти Негоро ще більше, ніж його спільника. Але після того як Дік завдав удару американцеві, він не промовив до Негоро жодного слова.

Герріс сповістив про те, що місіс Велдон та її син загинули. Тепер ніщо більше не цікавило Діка. Йому було байдуже навіть до власної долі. Хавільдари потягли його. Куди? Діку було все одно…

Юнака міцно зв’язали й посадили в тісний сарай без вікон. Це був карцер, куди Альвеца замикав рабів, засуджених до страти за бунт чи інші провини. Тут Дік був відгороджений глухими стінами від усього світу.

Він не шкодував і про це. Він помстився за смерть тих, кого любив, і тепер страта не була для нього страшною. Яка б доля не чекала на нього, він був готовий до всього.

Легко здогадатися, чому Негоро не дав тубільцям розправитися із Діком: він хотів перед стратою завдати юнакові жорстоких катувань, до яких винахідливі дикуни мають великий хист. П’ятнадцятирічний капітан був під владою суднового кока. Тепер не вистачало лише Геркулеса, аби помста Негоро була повною.

За два дні, 28 травня, відкрився ярмарок — «лаконі», на який з’їхалися работоргівці з усіх факторій Внутрішньої Африки та безліч тубільців із сусідніх з Анголою областей. Лаконі — не лише невільничий торг, це водночас і найбагатший ринок всіх продуктів родючої африканської землі, що привозяться сюди людьми, які займаються їх вирощуванням.

Від самісінького ранку на великому майдані панувало неймовірне пожвавлення. Чотири-п’ять тисяч осіб юрмилися на площі, не беручи до уваги рабів Хозе-Антоніо Альвеца, серед яких були й Том з товаришами. На цих нещасних — саме тому, що вони чужоземці — попит, безсумнівно, очікувався особливо великий.

Альвеца був найважливішою персоною на ярмарку. Він ходив по площі з Коімброю, пропонуючи работоргівцям із внутрішніх областей партії невільників. Серед покупців було багато тубільців, були метиси з Уджіджі — торговельного міста, розташованого на озері Танганьїка, трохи арабських купців, великих майстрів в галузі работоргівлі.

Там було багато тубільців, дітей, чоловіків і жінок, надзвичайно вправних торговок, які своїми талантами перевершили би навіть торгашів білої раси. Жоден ринок великого європейського міста, навіть у день щорічного ярмарку, не шумить і не вирує так, як цей африканський базар, ніде не укладається стільки угод. У цивілізованих народів прагнення продати, мабуть, переважає над бажанням купити. В африканських дикунів пропозиція та попит однаково великі. Для тубільців лаконі — велике свято, і заради цієї події вони прикрашалися якнайпарадніше (слово «вбиралися» тут було б недоречним). Головна прикраса місцевих чепурунів та чепурух — їхні зачіски. Одні чоловіки заплели коси і вклали їх на маківці високим шиньйоном. Інші розділили волосся на кілька тоненьких кісок, що звисали наперед, як щурячі хвостики, а на маківку встановили пишний султан із червоного пір’я. Треті спорудили з волосся вигнуті роги й, густо змастивши їх жиром, для міцності ще й вкрили червоною глиною, ніби суриком, розтертим мастилом, яким змащують машини,— і всі ці зачіски із власного та штучного волосся були прикрашені безліччю залізних та кістяних шпильок і паличок. Деякі франти, не задовольняючись цими прикрасами, нанизали на свої кучері різнокольорові скляні намистини — «софі», а в середину складного строкатого візерунка встромили ніж для татуювання з різьбленим кістяним руків’ям.

Зачіски жінок складалися із безлічі чубчиків, кучериків, жмутиків, які утворювали заплутаний і складний рельєфний малюнок, або зі звисаючих на обличчя довгих пасом, що круто завивалися штопором. Лише кілька молодих та миловидніших жінок обмежилися тим, що просто зачесали волосся назад так, аби воно спадало їм на спину, як в англійок, або підстригли чубчик за французькою модою. І майже всі жінки рясно змащували свою шевелюру жирною глиною та блискучою червоною «нкола» — смолянистим соком сандалового дерева, так що здаля здавалося, начебто голови тубільських модниць вкриті черепицею.

Не варто, однак, думати, що парадне вбрання тубільців обмежувалося лише розкішною зачіскою. Навіщо людині вуха, якщо в них не можна понанизувати паличок, вирізаних із коштовних порід дерев, мідних кілець з ажурним різьбленням, плетених ланцюжків із маїсової соломи або, нарешті, гарбузових пляшечок для тютюну? Не біда, що мочки вух витягуються від цього тягаря та майже дістають плечей. Африканські напівголі дикуни не знають, що таке кишені, тому носять у вухах дрібні речі щоденного вжитку — ножі, люльки, все те, що цивілізовані люди носять у кишенях.

Щодо шиї, зап’ясток рук, ікр та щиколоток — це ті, з погляду дикунів, частини тіла, що самою природою призначені для носіння мідних або бронзових обручів, рогових браслетів, прикрашених блискучими ґудзиками, червоного намиста, що має назву «саме-саме», або «талака» — модна прикраса в африканців по ті часи. Із цими блискучими коштовностями, у достатку виставленими на загальний огляд, місцеві багатії були схожі на ходячу оздоблену раку для мощів.

Крім того, якщо природа наділила людей зубами, то хіба не для того, аби виривати собі по два-три передні зуби або ж підточувати їх, загинати на зразок гострих гачків, як у гримучих змій? А якщо природа дала їм нігті на пальцях, то хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аби було майже неможливо щось робити руками?

Та й шкіра, чорна або коричнева, що прикриває людське тіло, звісно, теж існує для того, аби її прикрашали «теммбо» — татуюванням, що зображує дерева, птахів, місяць, або розмальовували тими хвилястими лініями, в яких Лівінґстон знайшов якусь подібність до малюнків древніх єгиптян. Татуювання увіковічувалося за допомогою блакитнуватої фарби, яку вводили в надрізи на тілі, а візерунок, що прикрашав батьків, точно відтворювали на тілах дітей — по ньому відразу можна було дізнатися, до якого роду-племені належить дитина. Що ж робити, якщо ви не можете намалювати його на дверцятах карети через її відсутність! Таке важливе місце займають прикраси в моді африканців. Що ж власне до одягу, то в чоловіків він складається просто з фартуха зі шкіри антилопи, який спускається від стегон до колін, або зі строкатої спідниці, сплетеної з трави. Одяг жінки також складався лише із зеленої спідниці, розшитої різнобарвним шовком, бісером або черепашками й стягнутої паском із намиста.

Деякі жінки замість спідниці носили фартух із «ламби» — тканини, що досить високо цінується у Занзібару, сплетеної із трави та пофарбованої в синій, чорний і жовтий кольори.

Проте розкішне вбрання було доступне лише заможним тубільцям. Решта — носії та невільники — були одягнені скромніше,— інакше кажучи, ходили майже голі.

Перенесенням важких речей тут займалися переважно жінки. Вони стікалися на ярмарок з величезними кошиками за спиною, притримуючи їх ременем, що стискав чоло; обравши місце на площі, вони вивантажували свій товар і, поставивши порожні кошики поряд, сідали на них навпочіпки. Всі продукти цієї чудової родючої землі були вдосталь представлені на ярмарку. Тут продавався рис; маїс, що дає три врожаї за вісім місяців і двісті зерен на кожне посіяне зерно; кунжут, перець із області Уруа, гостріший, аніж знаменитий кайєнський; маніоку, сорго, мускатний горіх, пальмову олію. На велику площу зігнали сотні кіз, свиней, овець тонкорунної й курдючної порід, вочевидь завезених з татарських степів. Сюди нанесли безліч живих і битих птахів, риби. Різноманітні, дуже рівно виліплені гончарні вироби тішили око своїм яскравим розфарбуванням. Площею снували хлопчаки, які верескливими голосами оголошували назви усіляких звабливих напоїв. Вони продавали бананове вино, міцну настоянку — «помбе», «малофу» — солодке пиво, виготовлене з бананів, та прозору хмільну медову воду. Але головним товаром на ринку в Казонде були слонова кістка й тканини, тисячі стосів усіляких тканин: «мерикані» — невибілений міткаль виробництва Салемських фабрик у Масачусетсі, «каніки» — блакитна бавовняна тканина завширшки у тридцять чотири дюйми, «сохарі» — щільна матерія в синю та білу клітинку із червоною облямівкою, відтінена блакитними смужками, і, нарешті, дорога «діулі» — зелений, червоний і жовтий суратський шовк — відріз у три ярди якої коштує не менше семи доларів, а якщо він затканий золотом — то й усі вісімдесят доларів.

Слонову кістку в Казонде доставляли з усіх факторій Центральної Африки, і звідси вона вже розходилася до Хартуму, Занзібару і Наталю; багато африканських купців займалися лише цим напрямком торгівлі.

Важко уявити, скільки слонів потрібно забити, аби дістати ті п’ятсот тисяч кілограмів слонової кістки, яких щорічно вимагають європейські й, зокрема, англійські ринки. Лише для задоволення потреб однієї англійської промисловості щороку потрібно вбивати сорок тисяч слонів.

З одного лише західного берега Африки вивозять сто сорок тонн цього коштовного товару. Середня вага пари слонових бивнів — двадцять вісім фунтів, а 1874 року ціна на них сягала півтори тисячі франків, але бувають екземпляри вагою у сто шістдесят і більше фунтів. І саме на ринку в Казонде знавці могли б знайти чудову слонову кістку — щільну й напівпрозору, що легко піддається обробці, і, коли з бивня знімали тонкий верхній шар темнуватого відтінку, оголювалася біла серцевина, яка, на відміну від слонової кістки, що надходить з інших місць, не жовтіє з часом.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка