Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка23/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   102

Наказ нової королеви не викликав заперечень ані з боку двору, ані з боку народу. Альвецу та іншим работоргівцям нічого було боятися сходження на престол королеви Муани. Вони не мали сумнівів, що лестощами й подарунками зможуть завоювати її прихильність. Отже, питання про наступника престолу вирішилося швидко й мирно. Розпач обійняв лише гарем покійного короля, і не без причин.

Підготовка до поховання розпочалася того ж дня. Наприкінці головної вулиці Казонде протікав повноводний і стрімкий струмок, затока Куанго. На його дні Муана наказала вирити могилу. Для цього на час похорону потрібно було відвести у бік плин струмка. Тубільці взялися зводити греблю, що перепиняла шлях струмку й скеровувала його на рівнину Казонде. Під кінець похоронної церемонії цю греблю мали зруйнувати, аби вода могла повернутися у попереднє русло.

Негоро вирішив долучити Діка Сенда до людей, яких буде принесено в жертву богам на могилі короля. Португалець був свідком того удару ножем, яким розгніваний юнак зустрів звістку про смерть місіс Велдон і Джека. Якби Дік був на волі, жалюгідний боягуз Негоро побоявся б до нього підійти, аби його не спіткала доля спільника, але безпомічний, зв’язаний по руках і ногах бранець був цілком безпечний, і Негоро зважився відвідати його.

Португалець був із тих страшних негідників, яким недостатньо було завдати мук, їм потрібно було познущатися над своєю жертвою. Він хотів насолодитися видовищем страждань Діка Сенда.

Удень він пішов до сараю, де юнака пильнували хавільдари. Хлопець лежав на підлозі, зв’язаний по руках і ногах. В останню добу йому зовсім не давали їжі. Ослаблений від пережитих страждань, змучений болем через те, що мотузки впивалися йому в тіло, Дік Сенд думав про смерть — нехай страта буде жорстокою, але вона принаймні покладе край всім його стражданням. Проте вгледівши Негоро, він стрепенувся. Дік спробував розірвати пута, аби кинутися на зрадника й задушити його. Однак навіть Геркулес не зміг би впоратися з такими міцними мотузками. Дік зрозумів, що боротьбу не закінчено, але характер її змінився. Він спокійно поглянув Негоро просто в очі. Він вирішив не вдостоювати португальця відповіддю, що би той не казав.

— Я вважаю за свій обов’язок,— розпочав Негоро,— востаннє відвідати мого юного капітана й висловити йому співчуття з приводу того, що він не має змоги командувати тут, як командував на борту «Пілігрима».

Дік нічого не відповів, і тоді Негоро продовжив:

— Як, капітане, невже ви не впізнаєте свого колишнього кока? а я так поспішав до вас за розпорядженнями! Що накажете приготувати на сніданок?

І тут Негоро з розмаху штовхнув ногою розпростертого на землі юнака.

— До речі, у мене ще одне запитання до вас, капітане. Чи не могли б ви, нарешті, пояснити, яким чином, зібравшись пристати до берегів Південної Америки, ви прибули до Анголи?

Дік Сенд і без того знав, що здогадка його була правильною й що зрадник португалець навмисне зіпсував компас на «Пілігримі». Глузливе запитання Негоро було прямим зізнанням у цьому.

Дік нічого не відповів. Це презирливе мовчання почало дратувати колишнього кока.

— Зізнайтеся, капітане,— продовжував Негоро,— для вас було великим щастям, що на борту «Пілігрима» опинився моряк, справжній, досвідчений моряк. Страшно подумати, куди б ви завезли нас, якби не його втручання. Загинув би корабель, наткнувшись на якісь скелі, загинули б і ми разом із ним! Проте завдяки цьому морякові пасажири потрапили на гостинну землю, до людей, дружньо налаштованих до вас, і ви, нарешті, опинилися у надійному притулку. Бачите, парубче, як ви глибоко помилялися, зневажаючи цього моряка!

Негоро тримався спокійно, проте цей спокій вартував йому величезних зусиль. Скінчивши промову, він схилився над Діком Сендом і зазирнув йому в очі. Звіряча гримаса скривила обличчя португальця. Здавалося, він хоче вкусити Діка. Довго стримувана лють, нарешті, прорвалася.

— На все свій час! — закричав він у пориві скаженої люті, шаленіючи від непохитного спокою жертви.— Сьогодні капітан — я! Я господар! Твоє життя, моряче-невдахо, у моїх руках!

— Цим ти мене не злякаєш,— холодно відповів Дік Сенд.— Але пам’ятай, на небі є Бог, він карає за будь-який злочин, і час розплати невдовзі.

— Ну, якщо Бог думає про людей, час йому подбати про тебе.

— Я готовий постати перед Всевишнім. Смерті я не боюся,— не підвищуючи голосу, відповів Дік Сенд.

— Це ми ще побачимо,— загарчав Негоро.— Чи не сподіваєшся ти, часом, на чиюсь допомогу? І це в Казонде, де Альвеца і я всесильні? Безумець! Можливо, ти гадаєш, що твої супутники — Том та інші негри — все ще тут? Помиляєшся! Їх давно вже продано й бредуть вони дорогою до Занзібару… Їм не до тебе, вони зайняті однією лише думкою: як би вберегти власну шкіру.

— У Бога тисячі способів вершити свій суд. Він може скористатися і найменшим знаряддям. Пам’ятай, Геркулес на волі,— спокійно зауважив Дік.

— Геркулес? — повторив Негоро, тупнувши ногою.— Його давно роздерли леви й пантери, і я шкодую лише про те, що дикі звірі позбавили мене можливості помститися йому.

— Якщо Геркулес і помер,— відповів йому Дік Сенд,— то Дінго ще живий. А такого собаки, як Дінго, цілком достатньо, аби впоратися з такою людиною, як ти. Я бачу тебе наскрізь, Негоро: ти боягуз! Дінго ще знайде тебе, і день зустрічі з ним буде твоїм останнім днем.

— Негідник! — заревів розлютований португалець.— Негідник! Я власноруч застрелив твого Дінго! Дінго так само мертвий, як місіс Велдон і її син. І так само, як цей проклятий пес, помруть усі, хто був на «Пілігримі»!

— І ти також,— відповів Дік.— Лише ти помреш раніше.

Спокійний голос юнака і його сміливий погляд остаточно вивели Негоро з рівноваги. Не тямлячи себе від люті, португалець готовий був від слів перейти до справи й своїми руками задушити беззахисного бранця. Він уже накинувся на Діка, взявся трясти його й вчепився було йому пальцями в горло… але стримався. Убити Діка зараз — означало б позбавити його довгих катувань, які на нього чекали. Негоро випростався й, наказавши хавільдару, який безпристрасно стояв на варті, ретельно стерегти бранця, швидко вийшов із барака.

Ця сцена не лише не викликала в Діка зневіру й паніку, але, навпаки, повернула йому міцність духу й мужність, здатність все стерпіти. Дік Сенд раптом відчув приплив сил. Він помітив, що може вільніше ворушити руками й ногами, ніж до приходу Негоро. Мабуть, Негоро сам послабив пута, коли люто струшував його. Юнак подумав, що тепер, можливо, йому вдасться без зайвих зусиль визволити руки. Це було б певним полегшенням, і тільки. Ні на що інше Дік не міг розраховувати у цій наглухо замкненій темниці, де постійно чергувала сторожа, яка пильно стежила за ним. Проте в житті трапляються такі хвилини, коли навіть найменше поліпшення становища здається неоціненним щастям.

Звісно, Дік не мав надії на звільнення. Порятунок міг прийти до нього лише ззовні. Але хто захоче надати йому допомогу? Ніхто! Та й чи варто жити тепер? Він згадав всіх тих, хто вже випередив його на шляху до смерті, і хотів наразі лише одного: швидше піти за ними. Негоро підтвердив слова Герріса: місіс Велдон і Джека вже немає серед живих. Імовірно, і Геркулес, на якого на кожному кроці чатувала смертельна небезпека, також загинув. Тома та його супутників продали у рабство. Вони вже далеко, вони назавжди втрачені для Діка. Сподіватися на якийсь щасливий випадок було б справжнім божевіллям. І Дік Сенд вирішив зустріти смерть із твердістю, смерть, що припинить його страждання не може бути жахливішою, ніж його життя тепер. І юнак готувався померти, молячи Бога лише про мужність, лише про те, аби з гідністю витримати катування до кінця. Проте сама думка про Бога — гарна, шляхетна думка. Тож не дарма підносяться душею ті, хто звертається до Всевишнього, і, коли Дік Сенд вже приготувався розстатися з життям, у самій глибині його серця зажевріла іскорка надії, слабкий проблиск, що подувом ззовні, усупереч жорстокій дійсності, може перетворитися на сліпуче світло.

Години спливали. Наближалася ніч. Промені денного світла, що пробивалися крізь щілини в солом’яній покрівлі, поступово згасли. Заспокоїлася й площа — у той день там взагалі було тихо порівняно із шаленим гамором, що стояв на ній учора. Тіні в тісній камері Діка згустилися, і настав повний морок. Місто Казонде затихло.

Дік Сенд заснув і проспав близько двох годин. Прокинувся він бадьорим. Йому вдалося визволити з мотузок одну руку, набряк на ній спав, і він з величезною насолодою витягав, згинав і розгинав її.

Вочевидь, вже перевалило за північ. Хавільдар спав важким сном: увечері він спорожнив до останньої краплі пляшку горілки, і навіть уві сні його судомно стиснені пальці міцно обхоплювали її горлечко.

Діку Сенду спала на думку шалена ідея заволодіти зброєю свого тюремника: вона могла стати в пригоді на випадок втечі. Але в цей час почувся якийсь шурхіт за дверима сараю, у самій землі. Спираючись на вільну руку, Дік примудрився підповзти до дверей, не розбудивши хавільдара.

Дік не помилився. Щось дійсно шаруділо за стіною,— здавалося, хтось риє землю під дверима. Але хто? Людина чи тварина?

— Ох, якби це був Геркулес! — прошепотів юнак.

Він подивився на хавільдара. Той лежав зовсім нерухомо: мертвецький сон скував його. Дік приклав губи до щілини над порогом і ледь чутно покликав: «Геркулесе!» у відповідь пролунало жалібне, глухе скиглення.

«Це Дінго! — подумав юнак.— Розумний пес розшукав мене навіть у в’язниці! Чи не приніс він нової записки від Геркулеса? Але якщо Дінго живий, виходить, Негоро збрехав! Отже, і…»

Цієї миті під дверима з’явилася лапа. Дік схопив її й одразу ж впізнав лапу Дінго. Але якщо вірний пес приніс записку, вона мала бути прив’язана до нашийника. Що робити? Чи можна так розширити діру під дверима, аби Дінго просунув в неї голову? Що б там не було, треба спробувати.

Та тільки-но Дік Сенд розпочав рити землю нігтями, як на площі загавкали собаки: міські пси почули чужинця. Дінго кинувся геть. Пролунало кілька пострілів, хавільдар заворушився уві сні. Дік Сенд, полишивши думку про втечу, повернувся назад до свого закутка. За якийсь час, що видався юнакові нескінченно довгим, він побачив, як займається світанок. Настав день — останній день його життя! Упродовж усього цього дня безліч тубільців під керівництвом першого міністра королеви Муани ревно працювали над спорудженням греблі. Треба було закінчити її на призначений час, або ж недбалим працівникам загрожувало каліцтво: нова володарка збиралася в усьому діяти за прикладом свого покійного чоловіка.

Коли води струмка було відведено у бік, посередині русла, що оголилося, вирили велику яму — п’ятдесят футів завдовжки, десять завширшки й стільки ж завглибшки.

Увечері цю яму почали заповнювати жінками, рабинями Муані-Лунга. Зазвичай цих нещасних просто закопують заживо у могилу, але на честь чудесної кончини Муані-Лунга вирішено було змінити церемоніал і спочатку втопити. Звичай вимагав, аби небіжчиків ховали в їхньому найкращому вбранні. Проте цього разу, оскільки від Муані-Лунга залишилася лише купка обвуглених кісток, довелося діяти інакше. З вербового гілля сплели опудало, схоже на Муані-Лунга, навіть, мабуть, гарніше. У нього поклали все, що залишилося від Муані-Лунга; потім його вбрали у парадний королівський одяг, що коштував, як відомо, зовсім недорого. Не забули також і про окуляри кузена Бенедикта. У цьому маскараді було щось смішне і водночас моторошне. Обряд урочистого поховання планувалося зробити вночі, при світлі смолоскипів. За наказом королеви все населення Казонде мало бути присутнім при похованні.

Увечері довга процесія потягнулася від читоки до місця поховання. На головній вулиці на шляху проходження кортежу не припинялися ані на мить обрядові танці, лемент, завивання чаклунів, гуркіт музичних інструментів і залпи зі старих мушкетів, взятих зі зброярні.

Хозе-Антоніо Альвеца, Коімбра, Негоро, араби-рабо-торгівці та їхні хавільдари брали участь у цій процесії. Королева Муана заборонила приїжджим полишати ярмарок до похорону, і всі торговці покірно залишилися в Казонде. Вони розуміли, що було б необережно не послухатися наказу жінки, яка лише вчиться ремеслу володарки.

Рештки Муані-Лунга несли в останніх рядах процесії. Китанду з опудалом короля оточували дружини другого рангу. Деякі з них мали супроводжувати свого чоловіка й володаря на той світ. Королева Муана у парадному одязі йшла за китандою-катафалком. Ніч настала раніше, ніж процесія досягла берега струмка, але червонувате полум’я безлічі смолоскипів розсіювало темряву й кидало тремтячі полиски на поховальний хід.

При цьому світлі чітко було видно яму, вириту в осушеному руслі струмка. Тепер її заповнювали чорні тіла; прикуті ланцюгами до забитих у землю кілків ці люди були ще живими. Вони ворушилися. П’ятдесят молодих невільниць чекали тут на смерть. Одні безмовно скорилися своїй долі, інші тихо стогнали й плакали.

Королева обрала серед юрби ошатних дружин тих, які мали розділити долю рабинь.

Одну із цих жертв, яка носила титул другої дружини, змусили стати навколішки й обпертися руками об землю: вона мала служити кріслом мертвому королеві, як служила йому живому. Іншу змусили підтримувати опудало, третю жбурнули на дно ями — йому під ноги.

Просто перед опудалом, на протилежному боці ями, стояв забитий у землю стовп, пофарбований у червоний колір. До стовпа прив’язали мотузками білу людину, приречену на смерть разом з іншими жертвами кривавого поховання.

Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака були сліди катувань, яких він зазнав за наказом Негоро. Дік спокійно чекав смерті, знаючи, що на землі йому більше немає на що сподіватися. Однак хвилина, призначена для руйнування греблі, ще не настала.

За знаком королеви Муани кат Казонде перерізав горло одній із дружин — тій, що лежала в ногах короля. Це слугувало сигналом до початку дивовижної бійні. П’ятдесят рабинь безжалісно зарізали, і кров потоками заюшила на дно ями. Лемент жертв потонув в лютих криках юрби, і марно було б шукати в ній почуття жалю або відрази до цих вбивств.

Нарешті королева Муана знову подала знак, і кілька тубільців почали пробивати стік у греблі. З витонченою жорстокістю греблю не зруйнували відразу, а пустили воду в старе русло тонким струменем. Смерть повільна замість смерті швидкої.

Вода залила спочатку тіла рабинь, які лежали на дні ями. Ті з них, які були ще живі, з останніх зусиль звивалися, захлинаючись. Дік Сенд, коли вода дійшла йому до колін, зробив останнє розпачливе зусилля: він спробував розірвати мотузки, якими його прив’язали до стовпа.

Вода піднімалася. Голови рабинь одна за одною зникали в потоці, що заповнював своє старе русло. За кілька хвилин вже не залишилося жодних свідчень про те, що на дні струмка вирито могилу, де десятки людських життів принесли у жертву на славу короля Казонде.

Перо відмовилося б описувати такі сцени, якби прагнення до правди не зобов’язувало мене відтворити їх у всій їхній огидній реальності. В цій похмурій країні люди перебували ще на такому низькому щаблі розвитку! Не можна більше ігнорувати цього.

Розділ тринадцятий. У факторії

Герріс і Негоро збрехали про смерть місіс Велдон та маленького Джека. Матір з сином та кузен Бенедикт, живі й неушкоджені, перебували в Казонде.

Після захоплення термітника штурмом, їх під конвоєм тубільських солдатів відправили з берегів Кванзи до Казонде. Герріс і Негоро очолювали цей загін.

Місіс Велдон і маленькому Джеку надали криті ноші — китанду, як їх тут називають. Чому раптом Негоро виявив таку турботу? Місіс Велдон не знаходила відповіді на це запитання. Шлях від Кванзи до Казонде здолали швидко, не стомивши бранців. Кузен Бенедикт, на якого, вірогідно, анітрошки не впливали важкі випробування, виявився чудовим ходоком. Йому ніхто не заважав нишпорити обабіч дороги, і він не нарікав на свою долю.

Маленький загін прибув до Казонде на тиждень раніше за караван Ібн-Хаміса. Місіс Велдон із сином та кузена Бенедикта оселили у факторії Альвеца. Джек почувався значно краще. Відтоді як загін полишив болотисті місця, де хлопчик занедужав на лихоманку, напади не поновлювалися, він потроху одужував і тепер був майже зовсім здоровим. Ані мати, ані син не знесли би труднощів пішого переходу з невільничим караваном. Проте, подорожуючи в китанді, обоє почувалися добре, принаймні фізично. Варто зауважити, що дорогою їм виказували навіть деякі люб’язності.

Місіс Велдон нічого не вдалося дізнатися про свої супутників. Вона бачила, як Геркулес вистрибнув із човна й втік у ліс, але не знала, що з ним сталося далі. Вона тішилася надією, що за відсутності Герріса й Негоро, які не пошкодували би Діка Сенда, дикуни не наважаться погано поводитися з білою людиною. Проте вона розуміла, що справи Тома, Нан, Бата, Актеона та Остіна кепські: вони негри, і їх вже точно ніхто не пошкодує. Їм, нещасним, не слід було й наближатися до африканської землі, а зрадництво Негоро привело їх саме сюди.

Не маючи жодного зв’язку із зовнішнім світом, місіс Велдон не знала навіть про прибуття до Казонде каравану Ібн-Хаміса. Шум і пожвавлення в день відкриття ярмарку докотилися до факторії, але місіс Велдон, звісно, нічого не пояснили. Вона не знала ані того, що Тома та його товаришів купив работоргівець з Уджіджі, ані того, що невдовзі їх поведуть із Казонде. Вона не чула ні про загибель Герріса, ні про смерть короля Муані-Лунга, ні про його урочисте поховання, де Дікові було відведено роль однієї із жертв. Нещасна самотня жінка була цілком під владою работоргівців та Негоро; вона не могла навіть шукати порятунку в смерті, бо з нею був її син.

Місіс Велдон нічого не знала й про долю, яка очікувала на неї саму. За весь час подорожі Герріс і Негоро не перемовилися з нею жодним словом. У Казонде вони не заходили до неї, а самій місіс Велдон було заборонено залишати володіння багатія-работоргівця.

Чи варто казати, що велика дитина — кузен Бенедикт — нічим не міг допомогти місіс Велдон. Це само собою зрозуміло. Коли високоповажний учений дізнався, що він перебуває в Африці, а не в Південній Америці, як він гадав, то навіть не запитав, яким чином це могло статися. Він відчував лише глибоке розчарування. Справді, він пишався тим, що першим серед учених знайшов в Америці муху цеце і войовничих термітів. Та раптом виявилося, що це звичайнісінькі африканські комахи, яких до нього знаходили й описували багато натуралістів. Отже, було розбито його надії прославити власне ім’я цим відкриттям. Хто би міг бути здивований тим, що вчений-ентомолог привіз з Африки колекцію африканських комах? Проте коли образа відступила, кузен Бенедикт сказав собі, що ця «земля фараонів» — так він називав Африку — є невичерпною скарбницею для ентомолога, і що він не лише нічого не втратив, а навіть виграв, потрапивши сюди, а не на «землю інків».

— Подумати лишень,— повторював він собі, і не тільки собі, але й місіс Велдон, яка не слухала його,— подумати лишень, що тут батьківщина жужелиць-мантікор, цих жорсткокрилих жуків з довгими волохатими лапками, із загостреними надкрилами, що зрослися, й з величезними щелепами! І, звісно, найкраща серед жужелиць — горбкувата мантікора. Це батьківщина жужелиць-червонотілів, гвінейських і габонських жуків-голіафів, ніжки яких вкриті шипами; батьківщина плямистих бджіл-антидій, що відкладають свої яйця у порожні мушлі равликів; батьківщина священних скарабеїв, яких древні єгиптяни вшановували нарівні з богами. Тут батьківщина метелика-сфінкса, або інакше кажучи, метелика «мертвої голови», що наразі поширився по всій Європі, батьківщина «біготової мухи», укусу якої так бояться сенегальці. Словом, тут можна зробити дивовижні відкриття, і я їх зроблю, якщо тільки ці славні люди дозволять мені зайнятися пошуками!

Неважко здогадатися, хто були ці «славні люди»! Проте кузен Бенедикт не мав підстав скаржитися на них. Негоро та Герріс надавали ученому-ентомологові деяку волю, тоді як Дік Сенд під час переходу від океанського узбережжя до Кванзи суворо заборонив йому будь-які екскурсії. Наївний учений був досить розчулений такою поблажливістю.

Отже, кузен Бенедикт був би найщасливішим ентомологом у світі, якби не одна сумна обставина: бляшана коробка для колекцій як і раніше висіла в нього на боці, проте окуляри вже більше не прикрашали його перенісся, а лупа не погойдувалася на його грудях. Хто би міг подумати — учений-ентомолог без окулярів і без лупи! Однак, кузенові Бенедикту не судилося знову стати власником цих оптичних приладів: їх поховали на дні струмка разом з опудалом короля Муані-Лунга. Нещасному вченому доводилося тепер підносити дуже близько до очей впійману комаху, аби розрізнити особливості її будови. Це слугувало джерелом постійних прикрощів для кузена Бенедикта. Він готовий був сплатити будь-яку суму за пару окулярів, та, на жаль, цей товар ні за які гроші не можна було купити в Казонде. Проте Кузенові Бенедиктові надали право снувати всією факторією Хозе-Антоніо Альвеца, бо розуміли, що йому й на думку не спаде тікати.

Утім, факторію було обнесено з усіх боків високим частоколом, перелізти через який учений все одно не зміг би. Ділянка, обгороджена частоколом, мала в діаметрі майже цілу милю. На цій великій території росли дерева, кущі, протікало кілька струмочків, стояли бараки, курені, хатини — словом, це було дуже гарне місце для пошуків усіляких рідкісних комах, які могли якщо не збагатити, то зробити щасливим кузена Бенедикта… і кузен Бенедикт цілком віддався пошукам. Він так старанно вивчав впійманих шестиногих неозброєним оком, що ледь вкрай не зіпсував свій зір. Колекція його значно збагатилася, і, крім того, він встиг накидати загальний план фундаментальної праці про африканських комах. Якби йому вдалося ще знайти якого-небудь нового жука і пов’язати зі знахідкою власне ім’я, кузен Бенедикт був би найщасливішою людиною на світі.

Маленькому Джекові також дозволяли вільно гуляти по всій факторії, і коли вже кузен Бенедикт вважав її площу достатньо великою для своїх ентомологічних досліджень, то дитині вона здавалася величезною. Проте Джека не приваблювали ігри, що захоплюють дітей його віку. Він майже не відходив від матері. Місіс Велдон сама не любила залишати його без нагляду: вона боялася, що з її сином станеться якесь нещастя. Джек часто говорив про батька, за яким дуже сумував у довгій розлуці, просив повернутися до тата якнайшвидше; запитував матір про стару Нан, про свого друга Геркулеса, про Бата, Актеона, Остіна. Він скаржився, що навіть Дінго залишив його. Але особливо часто він згадував свого приятеля Діка Сенда.

Вразливу дитячу душу розчулювали щасливі спогади, він жив лише ними. На всі розпитування сина місіс Велдон відповідала тим, що притискала його до грудей і обсипала поцілунками. Їй коштувало нелюдських зусиль не плакати у присутності хлопчика. Ані під час переїзду від Кванзи до Казонде, ані у факторії Альвеца місіс Велдон не мала підстав скаржитися на погане ставлення до себе, а, за всіма ознаками, работоргівці й не збиралися змінювати його. У факторії мешкали лише ті невільники, які обслуговували самого работоргівця. Решта були «товаром» й жили в бараках на площі, звідкіля їх і забирали покупці. А тут, у володіннях Альвеца, були лише сховища. Вони тріщали від запасів різних тканин і слонової кістки; тканину Альвеца обмінював на невільників у внутрішніх областях Африки, а слонову кістку продавав на головному ринку континенту для відправлення до Європи.

Отже, у факторії мешкало небагато людей. Місіс Велдон відвели окрему хатину, кузенові Бенедиктові — також. Їли вони за одним столом. Годували їх ситно: м’ясом, овочами, маніокою, сорго та фруктами. До послуг місіс Велдон навіть приставили невільницю — Халіфу. Ця дикунка дуже прив’язалася до неї і, як уміла, виявляла свою відданість, безсумнівно, щиру. З іншими слугами Альвеца бранцям зовсім не доводилося зіштовхуватися.

Самого работоргівця, який займав головний будинок факторії, місіс Велдон бачила лише зрідка. Негоро жив десь в іншому місці, і його вона не зустріла жодного разу від часу приїзду до Казонде. Відсутність Негоро, зовсім незрозуміла, спочатку дивувала, а потім навіть почала тривожити місіс Велдон.

«Чого він хоче? — запитувала вона себе.— Чого вичікує? Навіщо він привіз нас до Казонде?»

Так у тривожному очікуванні минуло вісім днів, які передували прибуттю до Казонде каравану Ібн-Хаміса,— два дні до поховання Муані-Лунга і шість днів після нього.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка