Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка25/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   102

Через одинадцять днів після повернення Лівінґстона в Уджіджі за чверть милі від озера пролунали рушничні постріли. Лівінґстон вийшов зі свого куреня. До нього підійшов якийсь білий.

— Ви доктор Лівінґстон, чи не так? — запитав прибулець.

— Так,— відповів мандрівник і, радо посміхаючись, підняв кашкет.

Вони обмінялися міцним рукостисканням.

— Дякувати Богові! Нарешті я знайшов вас.

— Я щасливий, що затримався тут і ми зустрілися,— відповів Лівінґстон.

Новоприбулий був американцем Стенлі. Він служив репортером у газеті «Нью-Йорк геральд», і містер Беннет послав його до Африки на пошуки Девіда Лівінґстона.

Стенлі без зволікань, без голосних фраз, зовсім просто, як і личить героям, взявся за це доручення. У жовтні 1870 року він сів у Бомбеї на корабель, на якому дістався Занзібара й попрямував далі майже тим самим маршрутом, що й Спік, і Бертон. Дорогою йому було нелегко, не раз його життю загрожувала небезпека, і, нарешті, він прибув до Уджіджі.

Лівінґстон і Стенлі подружилися й разом розпочали ще одну експедицію на човнах, до північних берегів Танганьїки, дісталися миса Магалі та після ретельного дослідження дійшли висновку, що одна із заток Луалаби слугує водостоком для озера Танганьїка. (Через кілька років Камерон і сам Стенлі зуміли переконатися в правильності цього припущення.) 12 грудня Лівінґстон та його супутник повернулися до Уджіджі.

Стенлі вирішив повернутися на батьківщину. 27 грудня, після восьмиденного плавання, разом із Лівінґстоном вони прибули в Уримба. 23 лютого вони були вже у Куїхарі.

Дванадцятого березня настав день прощання.

— Ви зробили те, на що не кожен би відважився, і все зробили значно краще, ніж це вдавалося досвідченим мандрівникам,— сказав Лівінґстон Стенлі.

— Я надзвичайно вдячний вам. Нехай буде над вами й вашими починаннями благословення Господнє.

— Сподіваюся ще побачити вас здоровим і неушкодженим на батьківщині,— відповів Стенлі, міцно стискаючи йому руку. І швидко вирвавшись з його обіймів, відвернувся, аби приховати сльози.

— Прощавайте, докторе, любий друже,— сказав він глухим голосом.

— Прощавайте,— тихо відповів Лівінґстон.

Стенлі виїхав і 12 липня 1872 року висадився в Марселі, у Франції. Лівінґстон продовжував свої дослідження. Відпочивши в Куїхарі п’ять місяців, 25 серпня він вирушив до південного берега Танганьїки. Цього разу мандрівника супроводжували троє його чорних слуг — Сузі, Шуму та Амода, двоє інших слуг, п’ятдесят шість тубільців, яких залишили йому Стенлі та Джек Кенрайт.

За місяць після виступу караван прибув до Мура. Всю дорогу лютували грози, спричинені страшенною засухою. Потім розпочалися дощі. В’ючних тварин кусали мухи цеце, і вони гинули. Тубільське населення трималося вороже. І все ж 24 січня 1873 року експедиція Лівінґстона прийшла у Чітункуе, 27 квітня, обігнувши зі сходу озеро Бангвеоло, мандрівник попрямував до села Чітамбо.

Тут деякі работоргівці бачили Лівінґстона. Вони сповіщали про це Альвецу і його надійному товаришеві з Уджіджі. Були всі підстави припускати, що Лівінґстон, закінчивши дослідження південного берега Танганьїки, рушить на захід, у ще не досліджені ним місця. Звідти він піде до Анголи, в похмурий край негроторгівлі, дійде до Казонде — маршрут цей виглядав цілком природним, і місіс Велдон могла розраховувати на швидкий прихід великого мандрівника, тому що вже більше двох місяців, як він мав бути на південному березі Бангвеоло.

Проте 13 червня, напередодні дня, коли Негоро мав з’явитися за листом, що обіцяв йому сто тисяч доларів, до Казонде надійшла звістка, вельми радісна для Альвеца та решти работоргівців.

Першого травня 1873 року, на світанку, доктор Девід Лівінґстон помер! На превеликий жаль, звістка ця була правдивою. Маленький караван Лівінґстона 29 квітня дістався села Чітамбо, розташованого на південному березі Бангвеоло. Лівінґстона принесли на ношах. 30 квітня вночі від сильного болю він застогнав і ледве чутно вимовив: «Боже мій! Боже мій!» — і знову знепритомнів.

За годину він отямився, покликав свого слугу Сузі, попросив принести ліків й потім прошепотів слабким голосом:

— Добре! Тепер можеш іти!

Близько четвертої години ранку Сузі та ще п’ять чоловіків з ескорту ввійшли до куреня мандрівника.

Девід Лівінґстон стояв навколішки біля свого ліжка, похиливши голову на руки, й, здавалося, молився.

Сузі обережно торкнувся пальцем до його щоки: щока була холодна. Девід Лівінґстон був мертвий…

Вірні слуги понесли тіло мандрівника на морський берег. Довгим і важким був їхній шлях, але за дев’ять місяців вони доставили тіло до Занзібару.

Дванадцятого квітня 1874 року Лівінґстона поховали у Вестмінстерському абатстві поряд з іншими великими людьми Англії, яких вона вшановує та відводить місце для їхнього поховання у стародавній усипальниці королів.

Розділ п’ятнадцятий. Куди може завести мантікора?

Потопельник хапається за соломинку. Як би слабенько не жеврів вогник надії, засудженому до смерті він здається сліпуче яскравим.

Так було і з місіс Велдон. Неважко уявити горе жінки, коли вона дізналася з вуст самого Альвеца, що доктор Лівінґстон помер у маленькому негритянському селищі на березі Бангвеоло. Вона раптом відчула себе такою самотньою і нещасною… Ниточка, що поєднувала її з цивілізованим світом, раптом увірвалася. Рятівна соломинка вислизнула з її рук, промінь надії вгасав просто в неї на очах. Тома та його товаришів погнали з Казонде до Великих озер. Про Геркулеса й досі не було жодної звісточки. Місіс Велдон бачила, що ніхто не прийде до неї на допомогу… Залишалося тільки пристати на пропозицію Негоро, додавши до неї виправлення, які б забезпечили щасливе завершення справи.

Чотирнадцятого червня, в обумовлений день, Негоро з’явився в хатину до місіс Велдон.

Португалець, як і звичайно, поводився як ділова людина. Він насамперед заявив, що не поступиться жодною копійкою із призначеної суми викупу. Втім, і місіс Велдон виявила стійкість характеру, відповівши йому так:

— Якщо ви хочете, щоб угода відбулася, не ставте неприйнятних вимог. Я згодна на викуп, який ви вимагаєте, але за однієї умови: мій чоловік не повинен приїжджати у цю країну. Я нізащо на світі не погоджуся на це. Ви ж знаєте, що тут роблять із білими.

Після деяких роздумів Негоро згодився на умови місіс Велдон. І ось у чому вони полягали: Джемс Велдон не повинен вирушати у ризиковану подорож в Казонде. Він приїде в Моссамедес — маленький порт на південному березі Анголи, що часто відвідують кораблі работоргівців. Негоро добре відомий цей порт. Він привезе туди містера Велдона. Туди ж, у Моссамедес, агенти Альвеца доставлять у домовлений термін місіс Велдон, Джека й кузена Бенедикта. Містер Велдон внесе викуп, бранці отримають волю, а Негоро, який перед містером Джемсом Велдоном гратиме роль чесного друга, зникне, щойно прибуде корабель.

Цей пункт угоди, якого домоглася місіс Велдон, був дуже важливий. У такий спосіб вона рятувала свого чоловіка від небезпечної подорожі в Казонде, від ризику бути затриманим там після того, як він внесе викуп, і від небезпечної дороги назад.

Відстань у шістсот миль, що відокремлює Казонде від Моссамедеса, не лякала місіс Велдон. Якщо цей перехід буде зроблено у таких же спосіб, як її подорож від Кванзи до Казонде, то він буде не таким вже й обтяжливим. Крім того, Альвец, що отримував свою частку викупу, був зацікавлений, аби бранців доставили на місце здоровими й неушкодженими.

Домовившись про все з Негоро, місіс Велдон написала чоловікові листа. Негоро повинен був видати себе за відданого їй слугу, якому пощастило втекти з полону. Отримавши листа, Джемс Велдон, звісно ж, без вагань, піде за Негоро в Моссамедес.

Негоро взяв листа і наступного дня у супроводі ескорту з двадцяти негрів, рушив на північ. Чому він обрав цей напрямок? Можливо, мав намір улаштуватися пасажиром на якому-небудь із кораблів, що заходять в гирло Конго? Або ж він обрав цей маршрут, щоб минути португальські факторії й каторжні в’язниці, де він неодноразово гостював. Можливо. Принаймні, саме таке пояснення він дав Альвецу.

Тепер місіс Велдон залишалося тільки набратися терпіння і, спробувати налагодити своє життя в Казонде, очікуючи на повернення Негоро. За найсприятливіших обставин, його відсутність мала тривати три-чотири місяці — це час, необхідний на поїздку в Сан-Франциско й назад.

Місіс Велдон не збиралася залишати факторію Альвеца. Тут вона сама, її дитина й кузен Бенедикт були у відносній безпеці. Дбайливість і люб’язність Халіми пом’якшували суворість ув’язнення. Навряд чи работоргівець погодився б випустити бранців зі своєї факторії. Пам’ятаючи про великий бариш, що обіцяв йому викуп, Альвеца розпорядився встановити за ними суворий нагляд. Альвеца надавав цій справі такого великого значення, що навіть відмовився від поїздки в Біхе й Касангу, де в нього були факторії. Замість нього нову експедицію, а точніше черговий набіг на мирні селища, очолив Коімбра. Жалкувати про відсутність цього п’яниці, звісно, не доводилося.

Негоро напередодні свого від’їзду залишив Альвецу найдокладніші настанови щодо місіс Велдон. Він радив пильно стежити за нею, бо ж невідомо, що сталося з Геркулесом. Якщо велетень-негр не загинув у небезпечних нетрях, він, безсумнівно, спробує вирвати бранців з рук Альвеца.

Работорговець чудово зрозумів, що потрібно робити, аби не втратити багатотисячний заробіток. Він заявив, що буде доглядати за місіс Велдон як за власною касою.

Дні у чеканні тяглися одноманітно й нудно. Життя у факторії нічим не відрізнялася від життя негритянського міста. Альвеца суворо дотримував звичаїв корінних мешканців Казонде. Жінки у факторії виконували ті самі роботи, що й їхні сестри у місті, догоджаючи своїм чоловікам або хазяям. Вони товкли в дерев’яних ступах рис, звільняючи його від лушпиння; просівали маїс, розтираючи його між двома каменями, і готували крупу, з якої тубільці варять юшку під назвою «мтіелле»; збирали врожай сорго, різновид великого проса,— про те, що воно дозріло, тільки що врочисто сповістили населення… Виготовляли запашну олію з кісточок «мпафу» — плодів, схожих на оливки; з їхньої есенції виробляють улюблені парфуми тубільців; пряли бавовну за допомогою веретена завдовжки у півтора фути, прядильниці швидко обертали його, зсукуючи й витягаючи нитку з бавовняних волокон; виробляли матерію з деревної кори, викопували їстівне коріння, обробляли землю й вирощували рослини, що йдуть у їжу: маніоку, з якої роблять борошно — «касаву», боби, які ростуть на деревах заввишки у двадцять футів в стручках, що називаються «мозітзано», завдовжки у п’ятнадцять дюймів; арахіс, з якого вичавлюють олію, що вживається у їжу; багаторічний горох, відомий під назвою «чілобе», квіти його надають деякої гостроти прісному смаку каші із сорго; цукровий очерет, з соку якого виробляють солодкий сироп; а ще цибулю, гуаву, кунжут, огірки, зерна яких смажать, як каштани; готували хмільні напої: «малофу» з бананів, «помбе» і усілякі настоянки; доглядали за свійськими тваринами — за коровами, які дозволяють себе доїти тільки у присутності теляти або при опудалі теляти, за непородистими, іноді горбатими, теличками з короткими рогами, за козами, які в цій країні, де козяче м’ясо слугує продуктом харчування, стали важливим предметом обміну й, можна сказати, є ходовою монетою, так само як і раби; нарешті, вирощували домашніх птахів, свиней, овець, биків тощо. Цей довгий перелік свідчить, які важкі роботи покладають на слабку стать у диких областях Африканського континенту.

А в цей час чоловіки курили тютюн або гашиш, полювали на слонів або на буйволів, наймалися до работорговців для облав на негрів. Збирання маїсу або полювання на рабів, як будь-який збір урожаю й усяке полювання,— справи сезонні. Серед усіх цих різноманітних занять місіс Велдон бачила в факторії Альвеца тільки ті, які випадали на частку жінок.

Гуляючи факторією Альвеца, вона іноді зупинялася біля тубілок, які працювали, і стежила за одноманітними рухами їхніх рук. Негритянки зустрічали її далеко не привітними гримасами. Вони ненавиділи білих і, хоча знали, що місіс Велдон бранка, анітрішки не співчували їй. Тільки Халіфа становила виняток. Місіс Велдон запам’ятала кілька слів з тубільського прислів’я й незабаром навчилася хоч якось спілкуватися з юною невільницею.

Маленький Джек зазвичай прогулювався з матір’ю по факторії. У саду було чимало цікавого, на високих баобабах виднілися зроблені із пруття розпатлані гнізда поважних марабу. На гіллі сиділи маленькі пташки з пурпурово-червоними купками й рудувато-бурими спинками — це були амарантові ткачі, що славляться своїм мистецтвом вити гнізда. У траві стрибали, підбираючи насіння, що обсипалося, і ловили комах пташки-»удовиці»;. галасливі «калао» розтинали повітря веселими трелями; пронизливо кричали ясно-сірі, із червоними хвостами папуги, яких тубільці в Манеме називають «роус» і дають це ім’я вождям племен. Комахоїдні «друго», схожі на коноплянок, але тільки із червоним дзьобом, перепурхували з гілки на гілку. Безліч метеликів вилося над кущами, особливо поблизу струмочків, що перетинали факторію. Але метелики — це предмет цікавості кузена Бенедикта. Джеку вони швидко набридли. Хлопчикові хотілося хоч би одним оком зазирнути за огорожу факторії. Він усе частіше думав про свого веселого і невичерпно винахідливого друга Діка Сенда. Як вони лазили разом на щогли «Пілігрима»! О, якби Дік був тут, Джек поліз би з ним на верхівку найвищого баобаба!

Кузен Бенедикт — той почувався чудово скрізь, звісно, якщо довкола нього було достатньо комах. Йому пощастило знайти у факторії малюсіньку бджілку, що робить свої чарунки у стовбурах дерев, і паразитарну осу, що відкладає яйця у чужі чарунки, як зозуля підкидає свої яйця в гнізда інших птахів. Учений вивчав цих комах, наскільки це було можливо без окулярів і збільшувального скла.

У факторії, особливо поблизу струмочків, не бракувало й москітів. Якось вони сильно покусали бідолашного вченого. Коли місіс Велдон почала дорікати кузенові Бенедикту за те, що він дозволив злобливій комасі так спотворити себе, учений, до крові розчісуючи собі шкіру, відповів:

— Що вдієш, кузино Велдон, такий їхній інстинкт. Не можна на них за це гніватися!

Одного чудового дня — 17 червня — кузен Бенедикт ледь не став найщасливішою людиною серед усіх ентомологів. Ця подія, що мала найнесподіваніші наслідки, заслуговує докладної розповіді.

Було близько одинадцятої години ранку. Нестерпна спека загнала в хати мешканців факторії. На вулицях Казонде не видно було жодного перехожого. Місіс Велдон дрімала, сидячи біля маленького Джека, що міцно спав.

Навіть кузена Бенедикта ця тропічна спека розслабила, і він змушений був відмовитися від чергової ентомологічної прогулянки. Скажемо просто, зробив він це з великою неохотою, тому що під палючими променями полуденного сонця в повітрі літала безліч комах. Все ж він побрів у халупу й приліг на постіль. Але раптом крізь дрімоту до вченого долинуло якесь дзижчання, нестерпно дратівливий звук, що комаха робить змахами своїх крилець,— деякі комахи можуть робити п’ятнадцять-шістнадцять тисяч помахів крильцями на секунду.

— Комаха! Шестинога! — закричав кузен Бенедикт.

Сну наче й не було. Кузен Бенедикт із горизонтального положення негайно набув вертикальнjuj. Поза сумнівом, дзижчання видавала якась велика комаха. Кузен Бенедикт страждав на короткозорість, але слух у нього був надзвичайно тонкий і витончений: учений міг визначити комаху за характером її дзижчання. Однак дзижчання цієї комахи було незнайоме кузенові Бенедиктові, а через свою потужність, здавалося, що воно долинає від якогось гігантського жука.

«Що це за шестиноге?» — запитував себе ентомолог.

І він завзято витріщав короткозорі очі, намагаючись виявити джерело шуму. Інстинкт ентомолога підказував кузенові Бенедиктові, що комаха, яка залетіла в його будинок за милістю провидіння, не який-небудь пересічний жук, а шестиноге незвичайне.

Кузен Бенедикт завмер у нерухомості й весь перетворився на слух. Сонячний промінь скупо проникнув у півморок, що панував у халупі, і тоді вчений помітив велику чорну цятку, що кружляла у повітрі. Але комаха літала на шанобливій відстані від ученого, і бідолаха ніяк не міг її розгледіти. Кузен Бенедикт затамував подих. Якби невідомий гість вкусив його, він навіть не поворухнувся б, побоюючись, що необережний рух примусить комаху втекти.

Заспокоєна нерухомістю вченого, комаха, описавши безліч кіл, зрештою сіла йому на голову. Рот кузена Бенедикта розплився у посмішці. Він відчув, як легка комаха бігає по його волоссю. Його нестримно тягло підняти руку до голови, але він зумів придушити в собі це бажання й вчинив правильно.

«Ні, ні! — думав кузен Бенедикт.— Я можу промахнутися або, що ще гірше, заподіяти шкоду комашці. Почекаю, поки вона спуститься нижче. Як вона бігає! Я відчуваю, як її лапки снують по моєму черепі! Це, напевно, дуже велика комаха. Господи, зроби так, щоб вона спустилася на кінчик мого носа! Скосивши очі, я міг би розглянути її й визначити, до якого загону, роду, сімейства, підродини й групи вона належить!»,— так міркував кузен Бенедикт. Але відстань від гострої верхівки його голови до кінчика його досить довгого носа була великою, і хто міг знати, чи захоче примхлива комаха розпочати таку далеку подорож? Можливо, вона попрямує до вух, до потилиці, і сховається від очей ученого. І чи не спурхне вона, чи не полетить із темної хатини на вільне повітря, до своїх родичів, що заклично дзижчать під палючими променями сонця?

Кузен Бенедикт з острахом подумав, що це досить імовірно. Ніколи ще ентомологам не доводилося так хвилюватися. Африканське шестиноге невідомого науці сімейства або хоча б ще невідомого виду сиділо в нього на тім’ї, і він міг розпізнати його тільки в тому випадку, якщо воно наблизиться до його очей на відстань одного дюйма. Однак небеса, ймовірно, почули мольбу кузена Бенедикта. Побродивши по його розпатланій голові, схожій на зарості дикого чагарника, комаха повільно почала спускатися його чолом, прямуючи до перенісся. Хвилювання кузена Бенедикта досягло межі: комаха перебувала на вершині гори, невже вона не спуститься до підніжжя?

«На її місці я б обов’язково спустився!» — думав учений. Інший на місці кузена Бенедикта, безсумнівно, зі всієї сили ляснув би себе рукою по чолу, щоб убити або хоча б прогнати настирливу комаху. Було щось героїчне у нерухомості вченого, який терпляче терпів лоскіт і стоїчно очікував на укус. Спартанець, що дозволяв лисиці терзати свої груди, і римлянин, що тримав у голій руці розпечене вугілля, не краще володіли собою, ніж кузен Бенедикт. Безсумнівно, учений-ентомолог був прямим нащадком цих двох героїв! Комаха, погулявши по чолу, відпочивала тепер на переніссі… у кузена Бенедикта вся кров прихлинула до серця: чи підніметься комаха вище надбрівних дуг або спуститься униз по носі?..

Вона спустилася. Кузен Бенедикт відчув, як волохаті лапки дрібочуть по його носі. Комаха не ухилилася ні праворуч, ні ліворуч. На секунду вона затрималася на легкому горбочку носа, чудово пристосованого для носіння того оптичного приладу, якого так не вистачало зараз бідному вченому, а потім рішуче спустилася униз і зупинилася на самісінькому кінчику носа. Кращого місця комаха не могла обрати. Звівши в одну точку зорові лінії обох своїх очей, кузен Бенедикт міг тепер, немов крізь збільшувальне скло, розглянути комаху.

— Боже мій! — закричав кузен Бенедикт у нестямі від радості.— Горбкувата мантікора.

Груба помилка: треба було не викрикнути, а тільки подумати це! А ле чи не занадто багато ми жадаємо від найбільшого ентузіаста серед ентомологів? Як тут не вигукнути від радості, коли у вас на носі сидить горбкувата мантікора із широкими надкрильми, комаха із сімейства жужелиць? Найрідкісніший різновид мантікори, що водиться начебто тільки в південній частині Африки, екземпляр, якого немає у кращих колекціях! Так хіба можна тут не вигукнути від радості? Це вже понад сили людські.

Але лихо не приходить одне: кузен Бенедикт не тільки скрикнув, але й пчихнув. Лемент оглушив мантікору, а чихання викликало струс її опори. Кузен Бенедикт швидко підняв руку, із силою стис пальці в кулак й захопив тільки кінчик власного носа! Мантікора встигла полетіти.

— Прокляття! — вигукнув учений.

Але одразу опанував себе, і вся подальша його поведінка могла служити зразком чудового самоконтролю.

Кузен Бенедикт знав, що мантікора майже не літає, вона тільки перепурхує з місця на місце, а більше бігає. Він опустився навколішки. Незабаром учений побачив за десять дюймів від свого носа чорну крапку, що швидко рухалася у світлі сонячних променів. Найкраще було не чіпати мантікори, а вивчати її на віддалі. Тільки б не втратити її з поля зору.

— Піймати її зараз,— сказав собі кузен Бенедикт,— це значить ризикувати розчавити її. Ні! Я не зроблю цього! Я поповзу за нею назирці. Я буду вивчати її поведінку у природних умовах! Я буду милуватися нею! А впіймати її я завжди встигну. Хіба кузен Бенедикт був не правий? На це питання важко дати відповідь. Як би там не було, але кузен Бенедикт опустив ніс до самої землі й поповз слідом за мантікорою, насторожившись, немов мисливський собака, який зачув слід. За мить учений вже виповз зі своєї хатини й пересувався обпаленою полуденним сонцем травою просто у напрямку до огорожі факторії. Ще за кілька хвилин він був вже біля частоколу.

Як вчинить мантікора? Підніметься в повітря й перенесеться через огорожу, залишивши свого закоханого переслідувача по той бік частоколу? Ні, це не в характері мантікори — кузен Бенедикт добре знав звички цих жужелиць. І він усе продовжував повзти вже занадто далеко від комахи, щоб дати їй ентомологічне визначення (втім, це було вже зроблене до нього), але настільки близько, що увесь час бачив, як рухається по землі ця велика крапка.

Раптом шлях мантікорі перепинив широкий отвір кротячої нори під самою огорожею. Не замислюючись, жужелиця попрямувала у цю підземну галерею — вона завжди шукає підземні ходи. Кузен Бенедикт злякався, що комаха вислизне від нього. Але, на превеликий його подив, ширина проритого кротом ходу досягала щонайменше двох футів. Це була своєрідна підземна галерея, якою сухореброму ентомологові неважко було проповзти. Він кинувся туди слідом за жужелицею й не помітив навіть, що, «зарившись у землю», перебуває вже під огорожею факторії. Кротячий хід з’єднував обгороджену територію із зовнішнім світом. За півхвилини кузен Бенедикт виповз із факторії на волю. Але вчений навіть не звернув на це уваги: настільки він був захоплений думками про витончену комаху, що вела його за собою.

Але мантікорі, вірогідно, набридло ходити пішки. Вона розсунула надкрила й розправила крильця. Кузен Бенедикт відчув небезпеку. Він витягнув руку, щоб накрити комаху долонею, ніби вкласти її в темницю, і раптом… фрр! Жужелиця полетіла.

Легко собі уявити розпач кузена Бенедикта. Але мантікора не могла полетіти далеко. Ентомолог піднявся на ноги, роззирнувся й кинувся за нею, витягнувши вперед руки.

Комаха кружляла в повітрі над його головою; маленька чорна цятка невловимої форми миготіла перед його короткозорими очима. Кузен Бенедикт завмер на місці, очікуючи, що, покружлявши над його скуйовдженою шевелюрою, втомлена мантікора знову сяде на землю. Усе свідчило про те, що саме так вона й вчинить.

Але, на превелике нещастя для невдахи-вченого, факторія Альвеца, розташована на північній окраїні міста, примикала до великого лісу, що тягся на багато миль. Якщо мантікора надумає полетіти під покров дерев і там почне пурхати з гілки на гілку, доведеться попрощатися з надією оселити у бляшану коробку найбільшу прикрасу колекції.

На жаль, так і сталося! Покружлявши у повітрі, мантікора спочатку опустилася на землю. Кузенові Бенедиктові зненацька пощастило: він помітив місце, куди сіла комаха, і негайно ж з розмаху кинувся на землю. Але мантікора більше не намагалася літати — вона стрибками пересувалася по землі.

Зовсім змучений, з обдертими до крові коліньми й роздряпаними руками, ентомолог не відставав від неї. Він кидався то праворуч, то ліворуч, кидався ниць, підхоплювався, начебто земля була розпечена, і змахував руками, немов плавець, у надії схопити невловиму чорну цятку. Усе даремно! Руки його вхопили порожнечу. Комаха, граючись, вислизала від нього. Нарешті, діставшись до свіжої зелені дерев, вона здійнялася в повітря, зачепила вченого й зникла остаточно, подратувавши на прощання його слух іронічним дзижчанням.

— Прокляття! — ще раз вигукнув кузен Бенедикт.— Зникла! Невдячна тварина! а я ж призначав тобі почесне місце у своїй колекції! Ну ні! Я від тебе не відстану, я буду переслідувати тебе, поки не впіймаю.

Засмучений ентомолог забув, що при його короткозорості даремно було шукати мантікору серед зеленого листя. Але він вже не тямив себе від гніву і розчарування. Він сам був винен у своїй невдачі! Якби він одразу схопив цю жужелицю, замість того, аби «вивчати її поведінку в природних умовах», нічого б не трапилося й він володів би зараз чудовим зразком африканської мантікори — комахи, якій дали ім’я казкової тварини, що нібито мала людську голову й тулуб лева.

Кузен Бенедикт розгубився. Він навіть не підозрював, що в гонитві за мантікорою вибрався з факторії Альвеца, що несподівана подія повернула йому волю. Він думав лише про одне: от ліс, і десь у ньому — його мантікора. Якою завгодно ціною впіймати її!

І він біг лісом, не думаючи про те, що робить. Усюди йому ввижалася дорогоцінна мантікора. Він махав у повітрі руками й мчав уперед. Куди заведе його це безглузде переслідування, як він знайде назад дорогу й чи знайде він її взагалі,— про це він себе не запитував. Він заглибився у ліс щонайменше на цілу милю, ризикуючи зіштовхнутися з ворожим тубільцем або потрапити у зуби хижому звіру.

Зненацька не відомо звідки з-за дерева вискочила якась величезна істота. Вона накинулося на вченого ентомолога, як сам він кинувся б на мантікору, схопила його однією рукою за комір, іншою за штани й, не даючи часу отямитися, потягла у хащу.

Бідолашний кузен Бенедикт! У цей день він безповоротно проґавив можливість стати найщасливішим серед ентомологів усіх п’яти частин світу!

Розділ шістнадцятий. Мганнга

Цього дня, 17 червня, місіс Велдон дуже стривожилася, коли кузен Бенедикт не з’явився на обід. Куди поділася ця велика дитина? Місіс Велдон не припускала й думки, що він втік з факторії. Йому не перелізти через високий частокіл. Крім того, вона добре знала характер свого кузена: він навідріз відмовився б від волі, якби при втечі йому треба було залишити напризволяще колекцію комах, що зберігається в бляшаній коробці. Але коробка з усіма знахідками, зробленими вченим в Африці, лежала недоторканною. Кузен Бенедикт не міг добровільно розлучитися зі своїми ентомологічними скарбами — таке припущення було просто неймовірним.

І все ж кузена Бенедикта не було у факторії Хозе-Антоніо Альвеца! Весь день місіс Велдон шукала його по всіх закавулках. Маленький Джек і Халіма допомагали їй. Але всі пошуки були марними. Місіс Велдон дійшла сумного висновку: мабуть, кузена Бенедикта повели з факторії за наказом работоргівця. Чому Альвеца вчинив так? Що він зробив з кузеном Бенедиктом? Може, він посадив його в один з бараків на читоці? Це було зовсім незрозуміло: адже за угодою, укладеною з Негоро, кузен Бенедикт був одним із бранців, яких Альвеца повинен був доставити в Моссамедес і передати Джемсу Велдону за викуп у сто тисяч доларів.

Якби місіс Велдон знала, як розгнівався Альвеца, коли йому повідомили, що кузен Бенедикт зник, вона зрозуміла б, що работорговець непричетний до цього зникнення. Але якщо кузен Бенедикт втік з власній волі, чому він не відкрив їй свого задуму? Розслідування, розпочате Альвецою і його слугами, незабаром виявило існування кротячої нори, що з’єднувала двір факторії із сусіднім лісом.

Работорговець не сумнівався, що «мисливець за мухами» втік саме через цей вузький прохід. Легко уявити, який гнів охопив Альвеца від думки, що втеча кузена Бенедикта буде на його рахунку і, виходить, це зменшить частку його баришу.

«Цей недоумкуватий сам по собі ламаної копійки не вартий, а мені доведеться дорого заплатити за нього! Попадися він тільки мені в руки!» — міркував Альвеца. Але, незважаючи на найретельніші пошуки усередині факторії й у лісі, жодних слідів утікача не вдалося виявити. Місіс Велдон довелося змиритися зі зникненням кузена, а Альвецу залишалося тільки бідкатися про загублений викуп. Кузен Бенедикт, безумовно, не міг діяти за змовою з ким-небудь із тих, хто живе поза факторією; тому залишалося припустити, що він випадково виявив кротячий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, немов їх і не існувало на світі.

Місіс Велдон змушена була визнати, що, ймовірно, це так і сталося. Але їй і в голову не прийшло гніватися на бідного ентомолога, зовсім нездатного відповідати за свої вчинки.

«Нещасний! Що з ним станеться?» — запитувала вона себе. Прохід під огорожею знищили, звісно, у той же день і за бранцями, що залишилися, встановили ще суворіший нагляд. Життя місіс Велдон та її сина стало відтоді ще нудніше й одноманітніше.

Дощовий період, «мазіка», як його тут називають, закінчився ще у кінці квітня, але 19 червня знову задощило. Небо затягли хмари, і безперервні зливи затопили усю область Казонде. Такі явища рідко спостерігаються у Центральній Африці у цю пору року.

Для місіс Велдон дощі були тільки прикрою неприємністю — вони заважали її щоденним прогулянкам факторією. А для тубільців вони були справжнім нещастям. Посіви в низовині, вже дозрілі і врожай виявився затопленим розливом рік. Населенню, що зненацька залишилося без урожаю, загрожував голод, загинула уся його праця. Королева Муана та її міністри розгубилися, не знаючи, як запобігти катастрофі. Вирішили покликати на допомогу чаклунів. Але не тих чаклунів, чиє мистецтво не йшло далі лікування хвороб замовляннями, заклинаннями, ворожбою. Розміри нещастя були настільки значними, що тільки наймайстерніші мганнги — чаклуни, що вміють викликати й проганяти дощі,— могли допомогти горю.

Але й мганнги не допомогли. Марними виявилися тужливий спів і заклинання, даремно дзенькали брязкальця й дзвіночки, недієвими виявилися навіть перевірені сотні разів амулети й, зокрема, ріг із трьома маленькими розгалуженнями на кінці, наповнений брудом і шматочками кори. Не подіяли ані обрядові танці, ані плювання в обличчя найважливіших придворних, ані гнойові кульки, якими в них жбурляли… Злих парфумів, що збирають хмари в хмари, ніяк не вдавалося прогнати.

Становище щодня ставало усе більше загрозливим. Королева Муана веліла покликати прославленого чарівника з Північної Анголи. Про могутність цього мганнги розповідали чудеса, і віра в нього була тим сильніше, що він ніколи не бував у Казонде. Це був першокласний чаклун і до того ж прославлений заклинатель «мазіки».

Двадцять п’ятого червня вранці великий мганнга врочисто вступив у Казонде. Переливчастий дзенькіт дзвіночків, якими він був обвішаний, оголосив про його прибуття. Він пройшов просто на читоку, і негайно ж юрба тубільців оточила його тісним колом. Небо у цей день було не так густо обкладене хмарами, вітер начебто збирався перемінити напрямок, і ці сприятливі ознаки, що збігалися із приходом мганнги, розташовували до нього усі серця.

Зовнішність нового мганнги й горда його постава справили на юрбу глядачів значне враження. Це був чистокровний негр, на зріст не менше шести футів, широкоплечий і, ймовірно, дуже сильний.

Звичайно чаклуни об’єднуються по троє, по чотири або по п’ять і з’являються у селах тільки у супроводі численних помічників і шанувальників.

Цей мганнга прийшов один. Груди його були поцятковані смужками з білої глини. Від талії звисала складками широка спідниця з трав’яної тканини і зі шлейфом, не гірше, ніж у сучасних модниць. На шиї в чаклуна висіло намисто із пташиних черепів, на голові височів шкіряний ковпак, прикрашений пір’ям і намистом. Навколо стегон обвивався шкіряний пояс, і до нього підвішені були сотні бубонців і дзвіночків. При кожному русі мганнги вони видавали дзенькіт голосніше, ніж збруя іспанського мула. Таким було вбрання цього чудового представника африканських чарівників. Усі необхідні атрибути його мистецтва — черепашки, амулети, різьблені дерев’яні ідоли і фетиші й, нарешті, кавальчики калу,— їх застосування є традиційним у Центральній Африці при усіх чаклунських обрядах і пророцтвах, були покладені в пузатий кошик.

Незабаром юрба помітила ще одну особливість нового мганнги: він був німим. Але німота могла тільки збільшити повагу, що дикуни вже почали відчувати до велетня-чарівника. Він видавав якісь дивні, звуки, схожі на мукання. Але це тільки мало сприяти успіху його чаклунства.

Мганнга почав з того, що обійшов навкруги всю читоку, виконуючи якийсь урочистий танок. Бубонці на його поясі при цьому скажено дзенькали. Юрба рухалася за ним, наслідуючи кожен його рух, як зграя мавп за своїм ватажком. Раптом мганнга звернув з читоки на головну вулицю Казонде й попрямував до королівських покоїв.

Королева Муана, попереджена про наближення нового чарівника, поспішила вийти до нього назустріч у супроводі всіх своїх придворних. Мганнга схилився перед нею до самої землі й потім випростався на повен зріст, розправивши свої широкі плечі. Він простягнув руки до неба, по якому швидко бігли рвані хмари. Чарівник вказав на них королеві й жвавою пантомімою зобразив, як вони пливуть на захід, потім, описавши коло, повертаються в Казонде зі сходу. Цього кругообігу хмар ніщо не може припинити.

І раптом, до глибокого подиву глядачів — городян і придворних, чаклун схопив за руку грізну володарку Казонде. Деякі придворні хотіли перешкодити такому грубому порушенню етикету, але силач-мганнга підняв за зашийок першого сміливця, що наблизився до нього і швиргонув убік кроків на п’ятнадцять. Королеві цей вчинок чаклуна начебто навіть сподобався. Вона скорчила гримасу — це мало означати люб’язну посмішку. Але чаклун, не звертаючи уваги на цей знак королівської прихильності, потяг Муану за собою. Юрба кинулася слідом за ними.

Чаклун швидко крокував просто до факторії Альвеца. Незабаром він дійшов до воріт огорожі. Вони були замкнені. Мганнга без зусиль виважив ворота плечем, і, вони, зірвавшись із петель, впали. Вражена королева увійшла разом з ним у двір факторії. Работорговець, його солдати й невільники хотіли накинутися на зухвалого прибульця, що зламує ворота, замість того щоб дочекатися, поки їх відчинять. Але, побачивши, що чаклуна супроводжує королева і що вона не обурена його діями, вони завмерли у шанобливій позі.

Альвец хотів було поцікавитися у королеви, чим він зобов’язаний честю її відвідин, але чаклун не дав йому й слова промовити. Він відтіснив юрбу убік і, ставши посередині вільного простору, що утворився, зі ще більшим пожвавленням, ніж перше, повторив свою пантоміму. Він загрожував кулаками хмарам, заклинав їх. Потім, зробивши вигляд, що із зусиллям утримує хмари на місці, він надував щоки й що є сили дмухнув у небо, немов сподіваючись одним своїм подихом розсіяти скупчення водяної пари. Потім він здіймав руки, весь витягався нагору й, здавалося, дістаючи головою до хмар, відкидав їх урізнобіч. Марновірна Муана, захоплена — іншого слова не знайдеш — грою цього талановитого актора, вже не володіючи собою, скрикувала й, вся тремтячи, інстинктивно повторювала кожен його рух. Придворні й городяни повторювали за нею, і гугняве мукання німого було зовсім заглушене криками, лементом і співом екзальтованої юрби.

Що ж, хмари розійшлися й припинили затуляти сонце? Заклинання німого мганнги прогнали їх? Ні. Навпаки, тієї самої самої миті, коли королева і народ думали, що злі парфуми вже переможені й нажахані біжать, небо, на мить посвітлішало, а потім насупилося ще більше, і перші важкі краплі дощу впали на землю.

У настрої юрби відразу відбувся злам. Усі з погрозою подивилися на нового мганнгу, що виявився не краще колишніх. Королева насупила брови, і за цією ознакою можна було здогадатися, що чаклунові загрожує щонайменше втрата обох вух. Коло глядачів щільніше зімкнулося довкола нього. Стислі кулаки вже злетіли в повітря. Ще мить — і непереливки мганнзі, але нова подія скерувала гнів юрби в інший бік.

Мганнга — він на цілу голову був вище розгніваних глядачів — раптом витягнув руку й вказав на щось, що знаходилося усередині факторії. Жест його був таким наказовим, що всі мимоволі обернулися.

Місіс Велдон і маленький Джек, увагу яких привернув лемент і завивання юрби, вийшли зі своєї хатини. На них і вказував розгніваний чарівник лівою рукою, піднімаючи праву руку до неба.

От хто винен у нещастях! Ця біла жінка і її дитина! От джерело всіх бід! Це вони покликали хмари зі своїх дощових країн, це вони накликали повінь і голод на землю Казонде!

Мганнга не вимовив жодного слова, але всі його зрозуміли. Королева Муана загрозливо простягла руки убік місіс Велдон. Юрба з лютим лементом кинулася до неї.

Місіс Велдон зрозуміла, що настала її смертна година. Пригорнувши Джека до грудей, вона стояла нерухомо, як статуя, перед ревучою юрбою, що біснується.

Мганнга попрямував до неї. Дикуни розступилися перед чаклуном, що начебто знайшов не тільки причину нещастя, але й засіб порятунку від нього. Альвеца, для якого життя бранки становило неабияку цінність, не знаючи, як вчинити, також наблизився до неї.

Мганнга вирвав маленького Джека з рук матері й підняв його до неба. Здавалося, він хотів розбити йому череп об землю, щоб умилостивити парфумів. Місіс Велдон скрикнула й впала непритомна. Але мганнга зробив королеві знак, який та, вочевидь, добре зрозуміла, підняв із землі нещасну матір і поніс її разом із сином. Вражена юрба шанобливо розступилася перед ним.

Альвеца був розлютований. Спочатку він втратив одного свого бранця, а тепер мав байдуже спостерігати, як вислизають двоє інших, а разом з ними й надія на велику нагороду, обіцяну йому Негоро,— ні, Альвеца не міг примиритися з цим, хоча б всьому Казонде загрожувала загибель від нового всесвітнього потопу!

Він спробував стати проти викрадення. Але тоді гнів юрби обернувся проти нього. Королева наказала варті схопити Альвеца, і, розуміючи, що опір може дорого обійтися, работорговець упокорився. Але як проклинав він у душі дурне легковір’я підданих королеви Муани!

Дикуни й справді думали, що хмари підуть разом з тими, хто їх накликав; вони не сумнівалися, що чарівник кров’ю чужоземців умилостивить злих парфумів і прожене геть від Казонде дощі, від яких так страждав увесь край.

Тим часом мганнга ніс свої жертви так само легко, як лев тягне у своїй могутній пащі пару цапенят. Маленький Джек тремтів від страху, а місіс Велдон була непритомна. Збожеволіла від люті юрба із криками вирушила за чаклуном. Він вийшов з факторії, перетнув Казонде, ступив під склепіння лісу і тим же твердим і розміряним кроком пройшов більше трьох миль. Помалу дикуни почали відставати. Нарешті, й останні повернули назад, зрозумівши, що чаклун хоче залишитися один. А чаклун, не обертаючись, усе крокував уперед, поки не дійшов до берега ріки, швидкі води якої текли на північ. Тут, у глибині вузької бухти, схованої від очей густим чагарником, він знайшов пірогу із солом’яною покрівлею.

Німий мганнга опустив на дно піроги свою ношу, зіштовхнув легеньке суденце у воду й, коли швидка течія підхопила його, голосно мовив:

— Капітан, дозвольте вам представити місіс Велдон і її сина! А тепер в дорогу, і нехай у Казонде всі хмари небесні проллються зливою над головами цих ідіотів!

Розділ сімнадцятий. Униз за течією

Ці слова вимовив Геркулес, невпізнанний у вбранні чаклуна; звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був ще дуже слабким і тільки за допомогою кузена Бенедикта міг піднятися назустріч новоприбулим. Дінго сидів біля ніг ученого. Місіс Велдон отямилася і ледь чутно сказала:

— Це ти, Діку? Ти?

Юнак спробував підвестися, але місіс Велдон поспішила обійняти його. Маленький Джек заходився цілувати Сенда.

— Мій друже Діку, мій милий Діку! — повторював хлопчик. Потім, повернувшись до Геркулеса, він додав: — а я і не впізнав тебе!

— Гарний був маскарад! — сміючись, сказав Геркулес. І він заходився стирати з грудей білий візерунок.

— Фу, який ти негарний! — сказав маленький Джек.

— Що ж тут дивного? Я зображував чорта, а чорт, як відомо, негарний.

— Геркулесе! Друже мій! — вигукнула місіс Велдон, простягаючи руку сміливому негрові.

— Він урятував і мене,— сказав Дік Сенд.— Але тільки не хоче, щоб про це говорили.

— Врятував, врятував… Рано ще говорити про порятунок! — відповів Геркулес.— Та якби не з’явився пан Бенедикт і не сказав мені, де ви перебуваєте, місіс Велдон, ми взагалі нічого не могли б зробити.

Геркулес напав на вченого, коли той, захопившись переслідуванням своєї безцінної мантікори, заглибився у ліс, віддалившись від факторії на дві милі. Коли б не це, Дік і Геркулес так і не дізналися б, де работорговець ховає місіс Велдон, і Геркулесові не спало б на думку пробратися в Казонде під виглядом чаклуна.

Пірога пливла за течією. Геркулес розповів місіс Велдон усе, що відбулося після його втечі з табору на Кванзе: як він непомітно рухався за китандою, у якій несли місіс Велдон та її сина; як він знайшов пораненого Дінго й вони разом дісталися до околиць Казонде; як він послав Діку записку з Дінго, повідомивши в ній, що сталося з місіс Велдон; як після несподіваної появи кузена Бенедикта він марно намагався проникнути у факторію, що охороняли дуже суворо; як, нарешті, він знайшов спосіб вирвати бранців з рук жахливого Хозе-Антоніо Альвеца.

А трапилося це так. Геркулес, як звичайно, вештався лісом, стежив за усім, що відбувається у факторії, готовий скористатися будь-яким випадком, щоб проникнути за її огорожу, і раптом повз нього пройшов мганнга — той самий північний чаклун, якого так нетерпляче очікували в Казонде. Напасти на мганнгу, зняти з нього одяг і прикраси, вбратися в них самому, прив’язати пограбованого до дерева ліанами так, що сам чорт не міг би розплутати вузли,— все це зайняло не так вже й багато часу. Потім він розфарбував собі тіло, беручи за зразок візерунки на тілі прив’язаного мганнги. Залишалося тільки розіграти роль заклинателя дощів, що й вдалося блискуче завдяки разючій довірливості дикунів.

Місіс Велдон звернула увагу на те, що Геркулес не згадав у своїй розповіді про Діка Сенда.

— А ти, Діку? — запитала вона.

— Я, місіс Велдон? — відповів юнак.— Я нічого не можу розповісти вам. Остання моя думка була про вас, про Джека!.. Я дарма намагався порвати ліани, якими був прив’язаний до стовпа… Вода вже захлиснула мене, піднялася вище голови… я знепритомнів… Коли ж отямився, опинився у затишному куточку в заростях папірусу, а Геркулес дбайливо доглядав за мною…

— Ще б пак! Я тепер лікар, знахар, чаклун, чарівник і віщун!

— Геркулесе,— сказала місіс Велдон,— ви повинні розповісти, як ви врятували Діка.

— Хіба це я його врятував? — заперечив велетень.— Хіба не міг потік, що хлинув у старе русло, перекинути стовп і віднести із собою Діка? Мені залишалося тільки виловити з води нашого капітана. Втім, хіба вже так важко було в темряві зісковзнути в могилу й, сховавшись серед убитих, почекати, коли спустять греблю? Хіба важко було підплисти до стовпа, піднапружитися і висмикнути стовп разом із прив’язаним до нього капітаном? Ні, це було зовсім не важко. Хто завгодно міг би це зробити. От хоча б пан Бенедикт… або Дінго! Справді, чи не Дінго зробив це?

Почувши своє ім’я, Дінго весело загавкав. Джек, обійнявши рученятами велику голову пса й лагідно його поплескуючи, заговорив до нього:

— Дінго, це ти врятував нашого друга Діка? — і відразу покачав голову собаки праворуч і ліворуч, а потім знову праворуч і ліворуч.

— Дінго каже «ні»,— мовив Джек.— Ти бачиш, Геркулесе, це не він! Скажи, Дінго, а чи не Геркулес урятував капітана Діка?

І хлопчик змусив собаку кілька разів кивнути головою.

— Дінго каже «так»! Він каже «так»! — вигукнув Джек.— От бачиш, виходить, це ти?

— Ай-я-яй, Дінго,— відповів Геркулес, пестячи собаку,— як тобі не соромно! Адже ти обіцяв не видавати мене!

Так, справді, Геркулес, ризикуючи власним життям, урятував Діка Сенда! Але зі скромності він довго не хотів зізнатися в цьому. Втім, сам він не бачив нічого героїчного у своєму вчинку і стверджував, що кожен на його місці зробив би так само.

Звісно, слідом за цим мова зайшла про нещасних товаришів Геркулеса — про Тома, його сина Бата, про Актеона й Остіна. Нещасних гнали тепер в область Великих озер. Геркулес бачив їх у рядах невільничого каравану. Він якийсь час йшов слідом за караваном, але встановити зв’язок з товаришами йому не вдалося. Погнали бідолах. Погані їхні справи!

І обличчям Геркулеса, що тільки-но сяяло добродушною посмішкою, потекли великі сльози. Велетень і не намагався сховати їх.

— Не плачте, друже мій,— втішала місіс Велдон.— Я вірю, Бог милостивий, і коли-небудь ми ще побачимося з ними.

Коротенько місіс Велдон розповіла Діку Сенду та всім, що відбулося у факторії Альвеца.

— Може,— помітила вона наприкінці,— нам безпечніше було б залишатися в Казонде.

— Отже, я зробив вам ведмежу послугу! — вигукнув Геркулес.

— Ні, Геркулесе, ні! — заперечив Дік Сенд.— Ці негідники, безсумнівно, намагатимуться заманити містера Велдона в пастку. Ми повинні поспішати всі разом і негайно, щоб прибути на узбережжя раніше, ніж Негоро повернеться в Моссамедес. Там португальська влада візьме нас під своє заступництво, і коли Альвеца з’явиться за своєю сотнею тисяч доларів…

— Він отримає сто тисяч ударів ціпком по голові, старий негідник! — закричав Геркулес.— І я нікому не поступлюся задоволенням заплатити йому сповна за цим рахунком!

Про повернення місіс Велдон у Казонде, звісно, не могло бути й мови. Отже, потрібно було неодмінно випередити Негоро. Дік Сенд вирішив прикласти усі зусилля, щоб домогтися цього. Нарешті молодому капітанові вдалося здійснити давно задуманий план: спуститися за течією ріки до океанського узбережжя. Ріка текла на північ. Можна було припустити, що вона впадає в Конго. У цьому випадку замість Сан-Паоло-Де Луанда Дік Сенд і його супутники опиняться біля гирла Конго. Така перспектива анітрошки не бентежила їх, тому що в колоніях Нижньої Гвінеї вони, безсумнівно, могли розраховувати на таку ж допомогу, як і в Паоло-де-Луанда.

Дік розраховував зробити цю подорож на плавучому, зарослими травою острівці, яких в африканських річках плаває незліченна кількість. Однак Геркулесові під час його мандрів пощастило наткнутися на пірогу. Випадок зіслужив гарну службу. Нічого кращого й бажати було не можна. Знайдена Геркулесом пірога не схожа була на звичайний вузький човник, на яких тубільці роз’їжджають по ріках. Це був місткий човен завдовжки у тридцять футів й чотири завширшки; ці човни розраховані на невелику кількість веслярів, а як швидко вони несуться під ударами весел просторами великих озер! Місіс Велдон та її супутники зручно розташувалися у пірозі. Швидка течія легко несла її униз річкою, і досить було одного кормового весла, щоб нею кермувати.

Спочатку Дік вирішив плисти тільки вночі, щоб не потрапити на очі тубільцям. Але якщо їхати тільки дванадцять годин з двадцяти чотирьох, тривалість подорожі зросте удвічі. Тоді Діку сяйнула гарна думка: замаскувати пірогу навісом із трави. Цей навіс тримався на довгих палицях, що виступали попереду носа й за кормою. Трава, звисаючи до самої води, приховувала навіть кормове весло. Замаскована пірога здавалася звичайним плавучим острівцем. Вона могла плисти й удень, не привертаючи нічиєї уваги. Навіс над пірогою обманював навіть птахів — червонодзьобих чайок, «архінгів» із чорним пір’ям, білих і сірих зимородків,— вони сідали на нього, щоб подзьобати зернят.

Зелений навіс не тільки маскував пірогу, але й захищав пасажирів від палючого сонця. Таке плавання не було дуже стомлюючим, але воно все ж було небезпечним. Шлях до океану лежав довгий і потрібно було добувати їжу для п’ятьох мандрівників. Треба було полювати на берегах ріки, бо однією лише риболовлею не можна прогодувати втікачів. А тим часом Дік Сенд мав лише одну рушницю, яку прихопив із собою під час втечі Геркулес, і дуже невеликий запас зарядів; кожен патрон був на вагу золота. І Дік не хотів витрачати даремно жодного пострілу. Можливо, ховаючись у човні під навісом і висунувши дуло рушниці, вдасться стріляти влучніше, як мисливцеві, що причаївся у засідці.

Пірога пливла за течією зі швидкістю не менше двох миль за годину. Дік Сенд думав, що за добу вона пройде близько п’ятдесятьох миль. Але швидка течія жадала від стернового постійної пильності, щоб обгинати перешкоди: підводні камені, мілини й стовбури дерев. До того ж така стрімкість плину наводила на думку, що попереду могли з’явитися пороги й водоспади, що досить часто зустрічаються на африканських ріках.

Дік Сенд, якому радість побачення повернула сили, прийняв на себе командування й зайняв місце на носі піроги. Крізь щілини в трав’яному навісі він стежив за фарватером ріки й встигав давати вказівки Геркулесові, що кермував кормовим веслом.

Місіс Велдон лежала на підстилці із сухого листя посередині піроги. Кузен Бенедикт, похмурий і незадоволений сидів біля борту, схрестивши на грудях руки. Часом він машинально підносив руку до перенісся, щоб підняти на чоло окуляри… яких у нього не було. Він зі смутком згадував дорогоцінну колекцію та ентомологічні записки, що залишилися в Казонде. Хіба зрозуміють дикуни, який скарб дістався їм! Коли погляд його випадково зупинявся на Геркулесі, учений невдоволено кривився — він досі не міг пробачити велетневі, що той насмілився перешкодити йому переслідувати мантікору.

Маленький Джек розумів, що шуміти не можна, але ніхто не забороняв йому рухатися, і він, наслідуючи свого друга Дінго, повзав рачки по всій пірозі. Упродовж двох перших днів плавання мандрівники харчувалися тими запасами, які Геркулес зібрав перед від’їздом. Дік Сенд тільки уночі зупиняв пірогу, щоб дати собі кілька годин відпочинку. Але він не висаджувався на берег: Дік не хотів ризикувати без потреби й твердо вирішив виходити на сушу лише у тих випадках, коли необхідно буде поповнити запас провізії.

Поки що плавання за течією невідомої ріки не ознаменувалося жодними подіями. Ширина ріки в середньому не перевищувала ста п’ятдесяти футів. За течією рухалося кілька плавучих острівців, але, тому що пливли вони з тією ж швидкістю, що й пірога, можна було не побоюватися зіткнень, якщо тільки їх не зупинить яка-небудь перешкода.

Береги здавалися безлюдними; ця частина території Казонде, мабуть, була мало населена. Пірога плила серед двох рядів заростей, де, виблискуючи яскравими фарбами, тіснилися ластів’янник, косарик, лілеї, ломиніс, бальзамінові і парасолькові рослини, алое, деревоподібна папороть, запашні чагарники — незрівнянна за красою облямівка. Іноді узлісся підступало до самої річки. Вода обмивала копалові дерева, акації із твердим листям, «залізні дерева» — баугінії, в яких стовбур з північного, невітряного боку, немов хутром, обріс лишайниками; смоківниці, які, як мангові дерева, піднімалися на повітряних коренях, схожих на палиці, і багато інших чудових дерев здіймалося над рікою. Дерева-велети, що здіймаються вгору на сто футів, переплітаючись гіллям, вкривали річку навісом, непроникним для сонячних променів. Подекуди ліани перекидали з берега на берег свої стебла, утворюючи підвісні мости. Двадцять сьомого червня мандрівники побачили, як таким місточком переправлялася зграя мавп.

Тварини, зчепившись хвостами, утворили живий ланцюг на випадок, якщо міст не витримає їхньої ваги. Видовище це викликало захоплення у маленького Джека. Мавпи належали до породи маленьких шимпанзе, яких у Центральній Африці називають «соко», і відрізнялися досить бридкою мордою: низьке чоло, ясно-жовті щоки, високо поставлені вуха. Вони живуть зграями по десятеро, гавкають як собаки й вселяють страх тубільцям, тому що, часом, викрадають дітей, дряпають і кусають їх. Проходячи містком з ліан, вони й не підозрювали, що під купою трави, яку жене течія, перебуває маленький хлопчик, з якого вони зробили б для себе забаву. Отже, маскування, вигадане Діком Сендом, було добре зроблене, якщо ввело в оману навіть цих задерикуватих тварин. Того самого дня надвечір пірога раптово зупинилася.

— Що сталося? — запитав Геркулес, що незмінно стояв біля кермового весла.

— Загата,— відповів Дік Сенд.— Але загата природна.

— Зруйнуємо її, Діку? — запитав Геркулес.

— Так, Геркулесе. Доведеться попрацювати сокирою. Загата, мабуть, міцна — на неї наткнулося кілька плавучих острівців, і вона встояла.

— Що ж, за справу, капітане! — сказав Геркулес, переходячи на ніс піроги.

— Загату спричинила трава «тікатика», гнучкі стебла якої й довге глянцювате листя, переплітаючись, спресовуються в щільну масу, схожу на повсть. По такому сплетенню трав можна перебратися через річку, як місточком, якщо не боятися загрузнути по коліна у цьому трав’яному настилі. Неймовірної краси лотоси цвіли на поверхні цієї загати.

Вже стемніло, і Геркулес без ризику міг вибратися з човна. Спритно орудуючи сокирою, він менш як за дві години перерубав посередині сплетення трав. Загата розпалася, течія повільно віднесла до берегів обидві її частини, і пірога знову рушила вниз по ріці.

Чи треба про це говорити? Велика дитина, кузен Бенедикт спочатку сподівався, що Геркулесові не вдасться здолати перешкоду й човен застрягне. Плавання річкою здавалося вченому нестерпно нудним. Він з жалем згадував факторію Альвеца, свою хатину й безцінну бляшанку з колекціями. Він почувався таким нещасним, що всім стало шкода його. Справді, жодної комахи! Жоднісінької! Якою ж великою була радість кузена Бенедикта, коли Геркулес, якого він уважав своїм «учнем», приніс йому якусь потворну комашину, знайдену в загаті на стеблі «тікатика». Дивна річ: Геркулес, здавалося був чимось збентежений, передаючи свій подарунок ученому. Кузен Бенедикт обережно затис комаху між великим і вказівним пальцями й підніс її до самісіньких очей, з тугою згадавши про лупу й окуляри,— як би вони йому зараз знагодилися!

Раптом учений схвильовано вигукнув:

— Геркулесе! Геркулесе! Ти заслужив на повне прощення. Кузино Велдон! Діку! Це єдина у своєму роді комаха й до того ж, безсумнівно, африканська! Цього ніхто не посміє заперечити!

— Отже, це справді коштовна знахідка? — запитала місіс Велдон.

— Ви ще сумніваєтеся в цьому?! — закричав кузен Бенедикт.— Комаха, яку не можна віднести ані до твердокрилих, ані до сітчастокрилих, ані до перетинчастокрилих. Комаха, що не належить до жодного з десяти відомих науці загонів… Мабуть, можна було б припустити її приналежність до групи павукоподібних. Комаха, дуже схоже на павука! Комаха, що була б павуком, якби мала вісім лапок, і яка усе ж залишається комахою, тому що в неї тільки шість лапок. Ох, друзі мої, чи міг я чекати на таке щастя?! Безсумнівно, моє ім’я увійде в науку! Цій комасі я дам ім’я «Hexapodes Benedictus». Радість ученого була настільки великою, що, осідлавши свого улюбленого коника, він зовсім забув про всі перенесені та ще майбутні випробування. Місіс Велдон і Дік щиро привітали його зі знахідкою.

Тим часом пірога продовжувала плисти темною рікою. Нічну тишу порушували тільки метушня гіпопотамів і шурхіт крокодилів, що рухалися берегом.

Над верхівками дерев зійшов повний місяць. Його м’яке світло проникло крізь щілини в навісі й освітили внутрішність піроги.

Раптом на правому березі почувся якийсь глухий шум, начебто у темряві запрацювало водночас кілька насосів. Це велика череда слонів, удосталь поласувавши за день волокнистих стебел рослин, перед сном прийшла на водопій. Хоботи їх піднімалися й опускалися з рівномірністю механізму. Здавалося, величезні тварини мають намір висушити усю річку.

Розділ вісімнадцятий. Різні події

Наступні вісім днів пірога продовжувала спускатися за течією. Нічого особливого за ці дні не відбулося. Протягом багатьох миль річка протікала серед чудових лісів. Потім ліси скінчилися, і вздовж обох берегів потягнулися нескінченні джунглі.

І ця місцевість також здавалася безлюдною. Дік Сенд, зрозуміло, анітрішки не був цим засмучений. Натомість навкруги було безліч тварин. По берегах проносилися зебри, із заростей виходили лосі й дуже граційні антилопи «ками». Увечері ці мирні тварини зникали, поступаючись місцем леопардам і левам, що наповнювали округи грізним риканням і ревінням. Однак утікачі дотепер не стикалися ані з річковими, ані з лісовими хижаками.

Щодня, найчастіше в пообідні години, Дік скеровував пірогу до одного або іншого берега, причалював і висаджувався на землю.

Маленькому загону доводилося відновляти запаси продовольства. У цих диких місцях не можна було розраховувати ані на фрукти, ані на маніоку, ані на сорго, ані на маїс, які становлять головну їжу тубільців. Точніше, усе це росло тут, але в дикому вигляді, і було не придатне для їжі. Дік Сенд змушений був полювати, хоча звуки пострілів могли привернути увагу тубільців.

Мандрівники видобували вогонь, обертаючи з великою швидкістю дерев’яну паличку в заглибленні, зробленому в сухій гілляці смоківниці. Цей спосіб вони запозичили у дикунів; кажуть, одначе, що у такий же спосіб видобувають вогонь і деякі горили. На багатті смажили м’ясо антилопи або лося, заготовляючи їжу взапас, відразу на кілька днів.

4 липня Діку вдалося одним пострілом укласти на місці каму, яка забезпечила їм неабиякий запас м’яса. Це була тварина завдовжки у п’ять футів, з великими загнутими назад рогами, з рудуватою вовною, усіяною блискучими цятками, і білим черевом. М’ясо її всі визнали чудовим.

Через щоденні зупинки для нічного відпочинку й полювання пірога до 8 липня здолала загалом лише близько ста миль. Однак проїхати у Центральній Африці сто миль — справа серйозна. Дік вже починав замислюватися, куди заведе їх ця ріка, яка здавалася нескінченно довгою. Дотепер вона увібрала в себе лише кілька дрібних припливів, і непомітно було, щоб вона хоч трохи розширилася. Спочатку річка текла просто на північ, але тепер вона повернула на північний захід.

Ріка теж постачала подорожанам свою частку їжі. Замість вудок вони закидали довгу ліану, а замість гачка прив’язували на кінці ліани колючку. Так вони ловили санджику — дрібну рибку, дуже ніжну на смак, яка довго зберігається в копченому стані, досить смачних чорних «узаків», «монндесів», з великою головою й твердою щетиною замість зубів, маленьких «дагала», що полюбляють проточну воду й належать до породи оселедців,— вони нагадують уклейок, яких ловлять у Темзі.

9 липня вдень мужність Діка Сенда зазнала нового випробування. Юнак був один на березі. Він підстерігав каму, роги якої виднілися над заростями чагарника. Щойно він вистрілив, звідки не візьмися, за тридцять кроків від нього, вискочив інший дуже страшний мисливець. Він з’явився за своєї здобиччю і, схоже на те, не збирався поступатися.

Це був величезний лев, щонайменше п’яти футів на зріст, з тієї породи, яку тубільці називають «карамо»,— вони зовсім не схожі на так званих ньяських левів, позбавлених гриви. Одним стрибком лев опинився біля ками, підстреленої Діком Сендом. З жалібним лементом бідна тварина судомно забилася у пазуристих лабетах грізного хижака.

Дік Сенд щойно розрядив рушницю і перш ніж він встиг закласти новий заряд, лев помітив його.

У Діка вистачило самовладання зупинитися на місці не рухаючись. Він згадав, що в такі моменти повна нерухомість буває іноді рятівною. Він не намагався ані тікати, ані перезаряджати рушницю.

Налиті кров’ю котячі очі лева невідступно стежили за ним. Хижак, здавалося, не знав, яку здобич обрати: чи ту, що билася під його лапою, або ж ту, що стояла нерухомо. Якби кама не звивалася під пазурами лева, Діку Сенду було б непереливки.

Так минули довгі дві хвилини. Лев дивився на Діка Сенда, а Дік Сенд дивився на лева, навіть не кліпаючи.

Нарешті лев зробив вибір. Потужним рухом він схопив у пащу каму й поніс її, як собака несе зайця; Дік бачив, як бив по кущах його твердий хвіст, як лев зник у густій хащі лісу. З обережності Дік стояв нерухомо ще кілька секунд, потім повернувся до своїх супутників; він нічого не сказав їм про небезпеку, від якої він урятувався завдяки своїй холоднокровності. Якби втікачі не пливли швидкою річкою, а пробиралися по рівнинах і лісах, де водяться такі хижаки, то, можливо, жодного з потерпілих катастрофу на «Пілігримі» уже не було б у живих.

Ніде не було видно людей. Ці краї здавалися ненаселеними. Але не завжди вони були такими. В інших місцях, де береги були пологими, траплялися сліди селищ. Досвідчені мандрівники, що не раз відвідували цю частину Африки, як Девід Лівінґстон, безпомилково вгадали б це. Кинувши оком на високі живі огорожі, що збереглися довше солом’яних хатин, на самотньо зростаючу за огорожею священну смоківницю, він одразу визначив би, що тут було колись селище. За звичаєм багатьох африканських племен, після смерті вождя мешканці залишають своє село й переселяються на нове місце.

Можливо також, що тут, як і в інших частинах Центральної Африки, мешкали племена, які не будують будинків, а селяться в ямах, виритих у землі. Ці дикуни стоять на найнижчому щаблі розвитку людства, вони виходять зі своїх помешкань лише уночі, як хижак з барлоги, і так само, як з хижаками, зустріч із ними дуже небезпечна.

Дік Сенд не сумнівався, що жителі цих місць людожери. Разів три-чотири йому траплялися на лісових галявинах у попелі згаслого багаття обгорілі людські кістки — недоїдки жахливого бенкету. Випадок міг привести цих людожерів на берег річки саме у той час, коли Дік Сенд там полював. Тому він висаджувався на сушу якомога рідше й щоразу брав з Геркулеса слово, що за найменшої небезпеки, не чекаючи на його повернення, він негайно ж відчалить від берега. Геркулес давав необхідну обіцянку, але увесь час, що Дік Сенд перебував на березі, дуже тривожився, і йому коштувало великих зусиль приховувати своє занепокоєння від місіс Велдон.

Увечері 10 липня Діку Сенду й Геркулесові довелося пережити чимало важких хвилин. На правому березі ріки вдалині виднівся ряд пальових будівель. Річка розширювалася там, утворюючи невеличку бухту. У цій бухті виднілися палі помосту, на якому стояло близько тридцяти хатин. Течія несла човен просто на палі, і човен повинен був пропливти між ними. Ухилитися вбік не було можливості, тому що до лівого берега річки не можна було наближатися — там з води стирчало каміння.

Селище було населеним. Над тихою рікою розносився спів, подібний вовчому завиванню. В декількох хатинах світилися вогники. Якби виявилося, як це часто буває, що дикуни простягнули тенета між палями, то становище мандрівників стало б критичним: пірога заплуталася б у сітях, а поки б її вивільняли, все село піднялося б на ноги.

Понизивши голос до шепотіння, Дік Сенд, стоячи на носі, подавав команди, лавіруючи так, щоб човен не наткнувся на ці оскалені стовпи. Ніч була світлою. Це полегшувало керування пірогою, але й помітити її було легше у таку ніч. Настала страшна хвилина. На помості, над самою водою, сиділи двоє тубільців. Пірога, захоплена течією, мала пройти саме під ними, і не можна було звернути убік — прохід був дуже вузьким. Тубільці не могли не помітити човен. А якщо вони здіймуть тривогу й розбудять усе селище? Всього яка-небудь сотня футів відокремлювала пірогу від паль, і раптом тубільці сполохалися і заговорили голосно. Один з них підхопився й вказав іншому на «плавучий острівець, що спускається за течією» і загрожує роздерти на жмуття щойно поставлені ними сітки з ліан.

Негайно ж обидвоє почали поспішно витягати сіті з води й голосним лементом кликати на допомогу односельців.

Кілька дикунів вибігло зі своїх хатин і, кинувшись на поміст, здійняли неймовірний галас.

Натомість в пірозі панувала цілковита тиша, якщо не зважати на накази, які пошепки віддавав Дік Сенд; повна нерухомість, якщо не брати до уваги ледь помітних рухів, якими Геркулес кермував човном. Маленький Джек стискав рученятами пащу Дінго, щоб той не загавкав, і пес лише глухо гарчав; вода з тихим плескотом набігала на палі. А на помості панувало дике сум’яття і лунали злісні вигуки дикунів. Якщо вони встигнуть забрати свої сіті до того, як пірога увійде в прохід між палями, усе скінчиться благополучно. Якщо ні — пірога застрягне й тоді усім її пасажирам загрожує загибель. Ані зупинити пірогу, ні змінити напрямку руху Дік Сенд не міг: палі стисли річку, і вона неслася в цьому місці з надзвичайною стрімкістю.

Пірога вступила під поміст, і саме цієї миті — на щастя! — дикуни останнім зусиллям витягли свої сіті з води. Але тут трав’яний навіс піроги зачепився за палю, і весь правий бік його миттєво було зірвано.

Один з дикунів голосно скрикнув. Чи встиг він розгледіти, що ховалося під навісом? Чи попередив він своїм галасуванням односельців? Це було більш ніж ймовірно.

Але як би там не було, Дік Сенд та його товариші перебували вже поза межами досяжності. Потік мчав їх уперед, і незабаром вогні пальового села зникли.

— Триматися лівого берега! — скомандував про всяк випадок Дік Сенд.— Підводного каміння більше немає!

— Є триматися лівого берега! — повторив Геркулес і круто повернув пірогу.

Дік Сенд перейшов на корму й, обернувшись назад, став пильно вдивлятися в освітлену місяцем поверхню води. Проте нічого підозрілого він не помітив. Жоден човен не переслідував їх. Імовірніше за все, у дикунів не було пірог.

Настав день, а дикуни не з’являлися ані на березі, ані на річці. Однак з обережності Дік Сенд продовжував вести пірогу уздовж лівого берега. Протягом наступних чотирьох днів, з 11 до 14 липня, мандрівники почали зауважувати, що краєвид дуже змінився.

Перед їхніми очима постав не просто пустельний край, а найсправжнісінька пустеля, начебто Калахарі, яку Лівінґстон досліджував під час першої своєї подорожі. Після родючих долин, що тішили око, ця гола рівнина здавалася особливо похмурою.

А річка все тяглася вдалину нескінченною блакитною стрічкою і, судячи з усього, мала б впадати в Атлантичний океан.

У цих пустельних місцях нелегко було добувати їжу для п’ятьох людей. Від старих запасів продовольства не залишилося й сліду. Риболовля давала мало, полювання більше нічого не давало. Антилопи й інші травоїдні тварини тут не водилися, для них не знайшлося б жодного корму, а без них і хижакам тут нічого було робити.

Тому вночі вже не чутно звичного рикання левів. Нічну тишу порушували лише жаб’ячі концерти, які Камерон порівнює із шумами, що лунають на кораблебудівній верфі, коли там конопатять, бурять і заклепують морські судна. Пласка, безліса, випалена сонцем рівнина тяглася з обох боків річки аж до віддалених пагорбів, що замикали обрій на сході й заході. На цій рівнині ріс тільки молочай, але не той його різновид, з якого видобувають борошнисту масу, кассаву, а молочай, що дає лише непридатну до їжі олію.

Дік Сенд не знав, що й робити з продовольством, але тут Геркулес нагадав йому, що тубільці вживають у їжу молоді пагони папороті й м’якоть стебел папірусу. Сам Геркулес не раз втамовував таким чином свій голод, коли він пробирався лісами слідом за китандою місіс Велдон. На щастя, папороть і папірус удосталь росли на берегах ріки.

Солодка серцевина папірусу сподобалася всім мандрівникам, а маленькому Джеку особливо.

Однак ця страва не вирізнялася особливою поживністю, і якщо б не допомога кузена Бенедикта, мандрівникам було б сутужно. З часу знахідки «шестинога Бенедикта», що повинна була обезсмертити його ім’я, ентомолог знову був бадьорий і мав гарний настрій. Сховавши комаху у надійне місце — між стулками свого капелюха, кузен Бенедикт користувався кожною стоянкою біля берега, щоб продовжувати свої дослідження. Якось, нишпорячи у високій траві, він злякав якусь пташку, що зацікавила його своїм пір’ям.

Дік Сенд хотів було застрелити її, але вчений закричав:

— Не стріляйте, Діку! Не стріляйте! Однаково однієї цієї пташки не вистачить на п’ятеро осіб.

— Але зате вистачить одному Джеку,— заперечив Дік Сенд, вдруге прицілюючись у пташку, що не поспішала летіти.

— Ні! Ні! — вигукнув кузен Бенедикт.— Не стріляйте. Це «навідниця», вона вкаже нам місце, де багато меду.

Дік Сенд опустив рушницю — адже кілька фунтів меду цінніше, ніж одна пташка. Разом з кузеном Бенедиктом він пішов за пташкою, що, то злітала, то опускалася на землю, немов запрошувала мисливців рухатися за собою. Їм не довелося далеко ходити: серед заростей молочаю вони побачили старий дуплистий пеньок, навколо якого дзижчали бджоли.

Кузенові Бенедикту не хотілося позбавляти цих перетинчастокрилих «плодів їх праці», як він висловився. Але Дік притримувався на цей рахунок іншої думки. Він запалив оберемок сухої трави, викурив бджіл з вулика й набрав чималу кількість меду. Потім дав пташці-»навідниці» поживитися бджолиними личинками, що складали частину її здобичі, і разом з кузеном Бенедиктом повернувся до піроги.

Мед зустріли із захопленням, але зрештою цього було мало, і подорожани дуже страждали від голоду, поки 12 липня, причаливши до берега, вони не побачили, що вся земля, як килимом, вистелена сараною. Тут були мільярди цих комах, які у два, а місцями навіть у три шари вкривали траву й кущі. Кузен Бенедикт зараз же згадав, що тубільці вживають сарану в їжу. Мандрівники негайно кинулися збирати її й набрали так багато цієї «манни небесної», що можна було навантажити десять човнів. Підсмажена на слабкому вогні, сарана являла собою страву, яка б припала до смаку навіть менш голодним людям. Правда, кузен Бенедикт зітхав, але все ж їв і, незважаючи на свої зітхання, з’їв чимало сарани.

Де ж край цій довгій низці фізичних і моральних випробувань? Правда, плисти за течією швидкої ріки було не так стомливо, як мандрувати лісами у пошуках «гацієнди» Герріса. Але все ж палюча спека вдень, вологі тумани вночі й невпинні напади москітів украй змучили їх. Так, час було вже дістатися мети. І, однак, Дік не бачив ще кінця цій подорожі. Скільки часу ще протриває плавання? Тиждень, місяць? Ніхто не міг підказати відповіді на це запитання. Якби ріка дійсно текла на захід, то її течія принесла б мандрівників просто до португальських поселень, розташованих на узбережжі Анголи. Дік Сенд сподівався, що так і станеться; але річка текла швидше на північ, і цілком можливо було, що вона ще дуже не скоро доставить їх до берега океану.

Дік Сенд був украй занепокоєний, як раптом вранці 14 липня напрямок ріки несподівано змінився. Маленький Джек перебував на носі човна й дивився крізь трав’яний навіс — на обрії виднілося велике водне плесо.

— Море! — закричав хлопчик.

На цих словах Дік Сенд стрепенувся й підійшов до Джека.

— Море? — повторив він.— Ні ще, але принаймні більша річка, вона тече на захід, а наша ріка була тільки її притокою. Може, це сам Заїр?

— Хай почує тебе Бог, Діку! — відгукнулася місіс Велдон.

Так, якщо це був Заїр, або Конго, що Стенлі відкрив за кілька років, то залишалося б тільки плисти його течією до самого гирла, щоб досягти португальських поселень, розташованих там. Дік Сенд сподівався, що так і буде, і в нього були підстави так вважати.

П’ятнадцятого, шістнадцятого, сімнадцятого й вісімнадцятого липня пірога пливла сріблистою поверхнею широкої річки. Її береги вже не були такими пустельними. Але Дік Сенд був обережним. Як і раніше навіс із трав укривав пірогу, і здавалося, що за течією пливе не човен, а невеличкий плавучий острівець.

Ще кілька днів — і буде покладено край нещастям пасажирів «Пілігрима»! За цей час кожен з них виявив чимало самовідданості й геройства і заслуговував на вдячність; якщо Дік Сенд не визнавав, що його частка була тут найвагомішою, то це визнавали його друзі, і можна було не сумніватися, що місіс Велдон подбає про нього.

Але 18 липня вночі відбулася подія, що ледве не коштувала всім життя, могла б згубно відбитися на долі мандрівників і позбавити їх будь-якої надії на порятунок.

Близько третьої години попівночі вдалечині почувся якийсь глухий шум. Дік стривожився й ніяк не міг усвідомити, звідки долинає цей шум. Не бажаючи будити місіс Велдон, Джека й кузена Бенедикта, які спали, лежачи під навісом, він викликав Геркулеса на ніс човна й попросив його ретельно прислухатися.

Ніч була тиха. У повітрі не відчувалося жодного найменшого подмуху.

— Це шум моря! — сказав Геркулес, і очі його заблищали від радості.

— Ні,— заперечив Дік Сенд, похитавши головою,— це не море.

— Що ж це? — запитав Геркулес.

— Дочекаємося ранку, дізнаємося. А поки що будемо насторожі.

Геркулес повернувся на корму до свого весла, а Дік Сенд залишився на носі човна. Він напружено прислухався. Шум усе дужчав. Незабаром він перетворився на віддалене ревіння.

День настав відразу, майже без світання. На відстані півмилі униз за течією над рікою в повітрі висіло щось подібне до хмари. Але то не був туман, і Дік Сенд зрозумів це, коли при перших же променях сонця, перетинаючи цю хмару, з одного берега на іншій перекинулася чудова веселка.

— До берега! — щосили вигукнув Дік Сенд, і голос його розбудив місіс Велдон.— Попереду водоспад! Це хмара не що інше, як водяні бризки! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилявся. Русло ріки раптово обривалося стрімкою стіною заввишки у сто футів, і ріка падала з неї стрімким, величним водоспадом. Ще півмилі, і пірогу б понесло у прірву.

Розділ дев’ятнадцятий. «С. В.»

Геркулес потужним ударом весла скерував човна до лівого берега. На щастя, швидкість течії поки ще не збільшилася, бо русло ріки майже до самого водоспаду зберігало той же пологий спуск. Лише за триста-чотириста футів від водоспаду дно круто обривалося, і ріка з неприборканою силою несла до провалля свої води.

На лівому березі темнів густий, незайманий ліс. Жоден промінь світла не проникав крізь суцільну завісу його листя. Дік Сенд із жахом дивився на цю землю, де жили людожери; тепер мандрівникам потрібно було йти пішки уздовж берега — про те, щоб перетягти пірогу волоком в обхід водоспаду й мови не могло бути. Це було не під силу маленькому загону.

Який жорстокий удар для змучених людей, що сподівалися не сьогодні завтра прибути в португальські поселення, розташовані в гирлі ріки!

Пірога вже підходила до лівого берега. У міру того як вона наближалася до землі, Дінго виявляв усе більше занепокоєння.

Дік Сенд — він був завжди насторожі, адже небезпеки загрожували з усіх боків,— не зводив очей із собаки й запитував себе: чи не ховаються у хащі лісу дикуни або хижі звірі? Але незабаром він зрозумів, що не це турбує Дінго.

— Дивіться, Дінго начебто плаче! — вигукнув маленький Джек.

І він оповив рученятами шию розумного пса.

Але Дінго вирвався з обіймів хлопчика й стрибнув у воду. Перш ніж пірога торкнулася берега, він уже встиг зникнути у високій траві. Дік Сенд і місіс Велдон перезирнулися, не знаючи, що подумати. За кілька секунд пірога м’яко врізалася носом у зелену товщу водоростей. Сполохані наближенням людей, з різким галасом злетіли в повітря зимородки і сніжно-білі чаплі. Геркулес міцно прив’язав пірогу до стовбура зігнутої над водою мангифери, і всі мандрівники вийшли на берег.

У лісі не було стежок, однак, прим’ята в багатьох місцях трава свідчила про те, що тут нещодавно пройшли люди або були звірі.

Дік Сенд із зарядженою рушницею й Геркулес із сокирою пішли поперед загону. Не пройшли вони й десяти кроків, як натрапили на Дінго. Розумний пес, опустивши ніс до землі, з уривчастим гавканням біг по чиїхось слідах. Щось незрозуміле штовхнуло її до берега й тепер вело в глиб лісу. Це було зрозуміло усім.

— Увага! — сказав Дік Сенд.— Місіс Велдон, візьміть Джека за руку! Пане Бенедикте, не відставайте, будь ласка! Геркулес, будь напоготові!

Дінго часто обертався біля старої смоківниці. Під смоківницею тулилася стара, похилена набік халупа. Дінго жалібно завив.

— Агов, хто тут? — гукнув Дік Сенд.

Він увійшов усередину хатини. Місіс Велдон та інші пішли за ним. На земляній підлозі були розкидані побілілі кістки.

— Тут померла людина! — сказала місіс Велдон.

— І Дінго знав цю людину! — підхопив Дік Сенд.— Напевно, це був його хазяїн! Дивіться, дивіться!

Дік Сенд вказав пальцем на стовбур смоківниці, що заміняв четверту стіну халупи. Кора на ній була зчищена, і на дереві виднілися дві великі напівстерті червоні літери. Дінго вперся лапами у дерево й начебто вказував на ці літери мандрівникам.

— «С» і «В»! — вигукнув Дік Сенд.— Дві літери, які Дінго впізнав серед усіх літер абетки. Ті самі літери, які вигравірувані на його нашийнику!

Юнак раптом замовк. Нагнувшись до землі, він підняв невеличку, всю позеленілу мідну коробку.

Коли він відкрив коробку, з неї випав клаптик паперу. Дік Сенд прочитав таке:

«Тут… за 120 миль від берега океану… 3 грудня 1871 року… мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негоро… Дінго!.. до мене… С. Вернон»

Записка пояснювала все. Французький мандрівник, Самюель Вернон, що вирушив досліджувати Центральну Африку, узяв за провідника Негоро. Велика сума грошей, що мандрівник мав при собі, розбудила жадібність негідника португальця. Він вирішив заволодіти грішми. Самюель Вернон, діставшись берега Конго, зупинився в цій хатині. Негоро смертельно поранив його й, пограбувавши, втік у португальські володіння. Але там Негоро заарештували як агента работоргівця Альвеца; у Паоло-Де-Луанда його судили й присудили до довічного ув’язнення в одній з каторжних в’язниць колонії. Що було далі, відомо: він втік з каторги, пробрався у Нову Зеландію й там влаштувався коком на «Пілігрим», до нещастя тих, хто плив на цьому кораблі.

Але що відбулося в хатині після злочину? Це неважко було угадати. Нещасний Вернон перед смертю встиг написати записку, що викривала убивцю. Він сховав її в коробці, де раніше зберігав гроші, украдені Негоро. Останнім зусиллям він начеркав кров’ю свої ініціали на дереві. Дінго, ймовірно, чимало днів просидів перед цими двома літерами й навчився розпізнавати їх серед решти літер абетки. Нарешті, зрозумівши, що хазяїн ніколи більше не встане, Дінго побрів на берег океану, де його й знайшов капітан «Вальдека», і, нарешті, потрапив на «Пілігрим», де він знову зустрівся з Негоро! А рештки мандрівника тим часом дотлівали у нетрях Африки, і всі забули про загиблого, крім його вірного собаки. Схоже, події відбувалися саме так, як і уявляв Дік Сенд. Юнак уже зібрався було разом з Геркулесом поховати останки нещасного Самюеля Вернона, як раптом Дінго із шаленим гавкотом вибіг з хатини. Негайно ж слідом за цим зовні донісся жахливий крик. Вочевидь, Дінго напав на когось. Геркулес кинувся за ним. Коли Дік Сенд і всі інші вибігли з хатини, вони побачили на землі якусь людину, яка відбивалася від собаки, що уп’явся йому в горло. Це був Негоро.

Наближаючись до гирла Конго, де він збирався сісти на пароплав, що слідував в Америку, португалець залишив свій ескорт і один пішов до місця, де він убив Вернона. У нього були свої причини повернутися сюди, і всі зрозуміли, які саме, коли побачили у свіжо виритій ямі біля підніжжя смоківниці кілька жмень французьких золотих монет. Імовірно, після вбивства Самюеля Вернона він закопав у землю вкрадені гроші, для того щоб коли-небудь повернутися за ними. Але в той момент, коли португалець зібрався скористатися плодами свого злочину, Дінго вчепився йому в горло. Негоро вдалося витягти з-за пояса ножа, і він із силою всадив його в груди собаки саме в той момент, коли Геркулес підбіг до нього з вигуком:

— Ах, негідник! Нарешті я можу задушити тебе своїми власноруч!

Але втручання Геркулеса не знадобилося: небесне правосуддя покарало злочинця в тому місці, де він скоїв злодіяння. Дінго, стікаючи кров’ю, з останніх сил стис щелепи — і португалець не дихав; потім вірний пес поповзом дістався того місця, де був убитий Самюель Вернон, і там помер.

Геркулес закопав у землю останки мандрівника, і в тій самій могилі поховали оплакуваного всіма Дінго.

Негоро не було більше серед живих. Але тубільці, що супроводжували його від Казонде, повинні були перебувати десь неподалік. Побачивши, що португалець не повертається, ці люди, безсумнівно, будуть шукати його по березі ріки. Це становило серйозну небезпеку для мандрівників.

Дік Сенд і місіс Велдон порадилися про те, що робити далі. Діяти потрібно було негайно, не гаючи ані хвилини. Усім стало зрозуміло, що велика ріка, до якої вони наблизилися, була саме Конго, яку тубільці називають Коанго, або Ікуто-Йя-Конго; на одній широті її йменують також Заїром, на іншій — Луалабою. Це була та сама велика артерія Центральної Африки, якій герой Стенлі дав славне ім’я «Лівінґстон», але географам, можливо, варто було б замінити це ім’я на ім’я самого Стенлі.

Але якщо не залишалося жодних сумнівів, що це Конго, то в записці, залишеній Самюелем Верноном, було зазначено, що гирло річки перебуває на відстані ста двадцяти миль від цього місця. На жаль, далі не можна було пересуватися по воді — жоден човен не пройшов би через водоспад — імовірно, це були водоспади Нгама. Треба було пройти пішки берегом милю або дві й, оминувши водоспад, побудувати пліт і знову пуститися униз за течією.

— Залишається вирішити,— сказав Дік Сенд,— яким берегом ми підемо: лівим, де ми зараз перебуваємо, чи правим. Обидва небезпечні, місіс Велдон,— доводиться остерігатися тубільців. Але все ж мені здається, що нам краще було б переправитися на інший берег. Там принаймні нам не загрожує зустріч із ескортом Негоро.

— Добре, переправимося на правий берег,— сказала місіс Велдон.

— Але чи є там дороги? — продовжував міркувати вголос Дік Сенд.— Негоро прийшов по лівому березі,— треба думати, що це зручніше сполучення з гирлом ріки. Втім, я перевірю. Перш ніж ми всі разом переправимося на правий берег, я піду один на розвідку. Треба дізнатися, чи можна спуститися річкою нижче водоспаду.

І Дік Сенд відразу ж вирушив в дорогу.

Ширина ріки в тому місці, де стояла хатина француза-дослідника, не перевищувала чотирьохсот футів, і юнак, який чудово вмів правити кормовим веслом, без зусиль міг переплисти ріку. Місіс Велдон, Джек і кузен Бенедикт після повернення Діка Сенда повинні були залишитися на лівому березі під охороною Геркулеса.

Дік уже сів у човен й збирався відштовхнутися від берега, коли місіс Велдон сказала йому:

— Ти не боїшся, Діку, що течія затягне тебе у водоспад?

— Ні, місіс Велдон. До водоспаду ще футів чотириста.

— А на тому березі?

— Я не висаджуся, якщо помічу яку-небудь небезпеку.

— Візьми із собою рушницю.

— Добре. Але, будь ласка, не турбуйтеся про мене.

— А все ж краще було б нам не розлучатися, Діку,— додала місіс Велдон, їй не давало спокою передчуття лиха.

— Ні, місіс Велдон… я повинен поїхати один,— твердо відповів Дік Сенд.— Це необхідно для загальної безпеки. Менше ніж за годину я повернуся. Пильнуй, Геркулесе!

По цих словах Дік відчалив і скерував човен до іншого берега. Місіс Велдон і Геркулес, причаївшись серед заростей папірусу, не зводили з нього очей.

Дік Сенд незабаром досяг середини ріки. Течія тут була не дуже сильна, натомість за чотириста футів від цього місця вода з шаленим гуркотом падала зі скелі, і водяні бризки, підхоплені західним вітром, долітали до піроги, де сидів Дік Сенд. Юнак здригнувся від думки, що якби він заснув минулої ночі, то пірога неминуче потрапила б у водоспад, який викинув би на прибережне каміння лише п’ять понівечених трупів. Але зараз такої небезпеки не існувало: пірога перетинала ріку майже по прямій, для цього досить було мистецьки правити кормовим веслом. За чверть години Дік дістався правого берега Заїра. Але не встиг він ступити на землю, як пролунав оглушливий крик, і чоловік десятеро дикунів кинулися до піроги, яку ще прикривала купа трави.

Це були дикуни-людожери з пальового села. Упродовж восьми днів вони кралися слідом за мандрівниками по правому березі ріки. Коли човен пропливав між палями і з нього зірвало трав’яний покрив, вони побачили, що на так званому плавучому острівці ховаються люди, і кинулися навздогін. Вони були впевнені, що здобич не втече від них, адже водоспад перепиняв течію ріки. Утікачам однаково довелося б висадитися на берег.

Дік Сенд зрозумів, що для нього немає порятунку. Але він запитував себе: чи не може він, пожертвувавши своїм життям, урятувати супутників? Не втрачаючи самовладання, юнак спокійно стояв на носі піроги. Наставивши на дикунів рушницю, він не підпускав їх до себе.

Тим часом дикуни вже встигли здерти з піроги захисний навіс. Побачивши тільки одну людину там, де вони розраховували знайти багато жертв, дикуни люто завили. П’ятнадцятирічний хлопчик на десятьох! Але тут один з тубільців піднявся, простягнув руку до лівого берега і вказав на місіс Велдон та її супутників, які все бачили, і, не знаючи, що робити, вийшли із заростей папірусу. Дік тепер не переймався турботою про себе самого і лише молив небо надихнути його на дії для порятунку його товаришів.

Дикуни залізли на корму піроги й відіпхнули її від берега. Рушниця у руках Діка усе ще стримувала їх від нападу,— вочевидь, вони знали, чим загрожує вогнепальна зброя. Один з дикунів, взявши кормове весло, вправно скерував пірогу поперек течії. Незабаром вона вже була за сто футів від лівого берега.

— Біжіть! — крикнув Дік Сенд місіс Велдон.— Біжіть!

Ані місіс Велдон, ані Геркулес не поворухнулися, ніби у них заніміли ноги.

Тікати? Навіщо? Не мине й години, як їх наздоженуть і вони потраплять до рук людожерів.

Дік Сенд зрозумів це. Цієї ж миті у нього в голові сяйнула думка, про яку він просив небо: Дік знайшов спосіб урятувати тих, кого любив, урятувати ціною власного життя. І він не вагаючись зробив це.

— Господи, захисти їх! — прошепотів він.— І за милістю твоєю, зглянься наді мною!

Опустивши рушницю, він прицілився й вистрілив. Кормове весло, розщеплене кулею, переломилося навпіл.

У людожерів вирвався крик жаху. Справді, пірога, вже ніким не керована, попливла за течією просто до водоспаду. Вона неслася усе швидше, і за кілька митей вже не більше ста футів відокремлювало її від ревучої й гуркітливої безодні.

Місіс Велдон і Геркулес усе зрозуміли. Дік Сенд, щоб урятувати своїх супутників, вирішив скерувати човен у безодню водоспаду — дикуни загинуть, але й він загине з ними. Маленький Джек і його мати, стоячи навколішки, посилали Діку Сенду останні прощання, Геркулес у нестямному розпачі простягав до нього руки…

Цієї миті дикуни кинулися за борт, вочевидь сподіваючись вплав дістатися лівого берега; човен перевернувся від поштовху.

Дік Сенд залишився непохитним перед лицем смерті. Крім того, він раптом згадав, що човен, саме тому, що він плив кілем догори, може бути для нього засобом порятунку.

Подвійна небезпека могла загрожувати Діку Сенду в ті миті, коли його підхопить водоспад: захлинутися у воді, задихнутися у вихорі водяного пилу. А перевернений корпус човна був ніби скринею, в якій йому, можливо, вдасться сховатися від води й водночас — від повітряного вихору, в якому він, безсумнівно, задихнувся б при швидкому падінні. Маючи такий захист, кожна людина, мабуть, мала би деякий шанс уникнути того, щоб задихнутися, навіть якби вона спускалася водоспадом Ніагара!

Усе це блискавкою промайнуло в голові Діка Сенда. Останнім інстинктивним рухом він вчепився за дошку, що з’єднувала обидва борти човна, і, укривши голову під перекинутим корпусом човна, відчув, як потік з непереборною силою несе його і як він майже прямовисно падає униз…

Пірога поринула в киплячу безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилася у глибині, а потім спливла на поверхню ріки. Дік Сенд, гарний плавець, зрозумів, що порятунок залежить тепер від сили його рук…

За чверть години боротьби із течією він вибрався на лівий берег і там побачив місіс Велдон, Джека й кузена Бенедикта, яких поспішно привів туди Геркулес.

А дикуни, нічим не захищені, загинули у вирі під час падіння. Вони задихнулися перше, ніж досягли дна прірви. Скажений потік жбурнув їхні трупи на гострі скелі…

Розділ двадцятий. Підсумки

Через два дні, 20 липня, місіс Велдон та її супутники зустріли караван, який прямував у Ембому біля гирла Конго. Це були не работоргівці, а чесні португальські купці, які везли в Європу слонову кістку. Утікачів дуже гостинно зустріли і остання ділянка шляху не спричинила їм особливих труднощів.

Зустріч із цим караваном воістину була милістю небес. Дік Сенд дарма сподівався спуститися плотом до гирла ріки. Випливаючи від Нгами до Іеллали, Стенлі нарахував на цій ріці сімдесят два водоспади. Жоден човен не міг би тут прослизнути. В гирлі Конго безстрашному мандрівникові за чотири роки довелося витримати останній із тридцяти двох боїв, які він вів з тубільцями. А нижче він потрапив у водоспад Мбело й тільки дивом урятувався від смерті.

Одинадцятого серпня місіс Велдон, Джек, Дік Сенд, Геркулес і кузен Бенедикт прибули у Ембому, де на них очікувала сердечна зустріч. Тут вони застали американський пароплав, що вирушав до Панамського перешийку. Місіс Велдон і її супутники сіли на цей пароплав і благополучно прибули в Америку.

Телеграма, відправлена того самого дня у Сан-Франциско, повідомила Джемса Велдона про несподіване повернення на батьківщину його дружини й дитини, сліди яких він марно розшукував усюди, де, за його припущеннями, міг бути викинутий на берег «Пілігрим».

Нарешті 25 серпня мандрівники залізницею дісталися головного міста Каліфорнії. О, якби Том і його товариші були з ними! Що сказати про подальшу долю Діка Сенда і Геркулеса? Перший став сином, другий — другом сімейства Велдон. Джемс Велдон усвідомлював, що він усім зобов’язаний юнакові-капітанові й відважному негрові Геркулесові. Добре, що Негоро не встиг побувати в Сан-Франциско. Зрозуміло, містер Велдон не пошкодував би всіх своїх статків, щоб викупити з полону дружину й сина. Він помчався б до берегів Африки, але хто знає, на які небезпеки він наражався б там, жертвою якого підступництва став би, чи повернувся б він звідти цілим і неушкодженим?

Скажемо кілька слів про кузена Бенедикта. У день приїзду в Сан-Франциско, поспіхом потиснувши руку Джемсу Велдону, він замкнувся у своєму кабінеті. Кузенові Бенедиктові кортіло якомога швидше взятися за писання гігантської праці про «шестиноге Бенедикта» — «Нехароdes Веnеdictus»,— праці, що мала спричинити переворот в ентомологічній науці. У своєму кабінеті, захаращеному колекціями комах, він найперше розшукав окуляри й лупу… Але який крик розпачу вирвався із грудей ученого, коли він, озброївшись цими оптичними приладами, уперше ретельно роздивився єдиного представника африканських комах, вивезеного ним з подорожі!

«Шестиніг Бенедикта» виявився зовсім не шестиногим! Це був звичайний павук! І якщо в нього було шість ніг замість восьми, то це означало тільки, що двох передніх ніг у нього бракувало. А бракувало їх тому, що Геркулес необережно відірвав їх, коли ловив павука. Таким чином, уявний «Нехароdes Веnеdictus» не являв жодної цінності з наукової точки зору. Це був звичайний павучок, яких багато, крім того — ще й інвалід! А помітити це раніше перешкодила ентомологові його короткозорість.

Кузен Бенедикт не переніс такого удару; він серйозно занедужав, але, на щастя, його вдалося вилікувати.

Через три роки маленькому Джеку виповнилося вісім років. Він уже почав вчитися, і Дік Сенд допомагав йому готувати уроки, у вільний від власних занять час. Негайно ж після повернення до Сан-Франциско Дік Сенд взявся за навчання із запопадливістю людини, яка потерпає від докорів сумління: він не міг собі пробачити, що через брак знань не міг як слід впоратися зі своїми обов’язками на кораблі.

«Так,— говорив він собі,— якби на борту «Пілігрима» я знав все те, що повинен знати справжній моряк, скількох нещасть можна було б уникнути!» Так говорив Дік Сенд. І у вісімнадцять років він з відзнакою закінчив гідрографічні курси й, отримавши диплом, готувався взяти на себе командування одним з кораблів Джемса Велдона.

От чого досяг завдяки своїй наполегливості і праці маленький сирота, підібраний на краю піщаної коси Сенді-Хук. Незважаючи на свою молодість, він користувався загальною повагою, можна навіть сказати, пошаною; але через скромність свою він і не підозрював того. Йому й на думку не спадало, що рішучість, мужність, твердість, виявлені ним у всіх випробуваннях, зробили з нього героя, хоча він і не прославився блискучими подвигами.

І все ж одна гірка думка переслідувала його.

У рідкісні хвилини дозвілля, які йому залишали заняття, він завжди думав про старого Тома, Бата, Актеона й Остіна. Він вважав себе відповідальним за їхні нещастя. Місіс Уелон також не могла без смутку згадувати про тяжку долю своїх колишніх супутників. Джемс Велдон, Дік Сенд і Геркулес готові були перевернути небо й землю, щоб розшукати їх. Нарешті, завдяки широким зв’язкам Джемса Велдона в комерційному світі вдалося розшукати їхні сліди: Том та його супутники знайшлися на Мадагаскарі, де, до речі сказати, рабство незабаром було знищено. Дік Сенд хотів віддати свої невеликі заощадження, щоб викупити їх, але Джемс Велдон і чути не хотів про це. Один з його агентів здійснив цю угоду, і 15 листопада 1877 року четверо негрів постукали у двері будинку Джемса Велдона. Це були Том, Бат, Остін і Актеон. Цих славних людей, що вціліли у стількох небезпеках, ледь не задушили в дружніх обіймах.

І тим, кого «Пілігрим» закинув на згубний берег Африки, бракувало тільки бідної Нан. Але стару служницю не можна було повернути до життя, так само як і Дінго. І, звісно, це диво, що тільки вони двоє загинули при таких жорстоких випробуваннях.

Певна річ, що у день приїзду чотирьох негрів у будинку каліфорнійського купця Джемса Велдона був бенкет, і кращий тост, який зустрів загальне схвалення, проголосила місіс Велдон на честь Діка Сенда, «п’ятнадцятирічного капітана».

(Переклад Л. Борсук)


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка