Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка39/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   102
Гаррієт Бічер-Стоу

Хатина дядька Тома

Розділ І. Знайомство з «гуманним» работорговцем

Ми починаємо довгу розповідь про Америку того часу, коли в ній було узаконено рабовласництво і дозволено одним людям розпоряджатися долями інших людей. Легко про це читати, та переживати — аж ніяк…

Того дня у місті П. штату Кентуккі було холодно, та то й не дивно, бо ж стояла лютнева пора. Але це анітрохи не хвилювало двох джентльменів, які сиділи за пляшкою доброго вина у вельми затишній їдальні. Могло скластися враження, що двоє друзяк просто коротають зимовий вечір за пустопорожніми теревенями. Але це було не так… Чоловіки, близько присунувшись один до одного, обговорювали якусь важливу справу.

Назвавши їх обох джентльменами (лише задля зручності викладу), ми відступили від правди. А записати їх у приятелі — це взагалі занадто, адже один із них, відверто кажучи, аж ніяк не відповідав цьому благородному визначенню. Вигляд він мав не найкращий: невисокий на зріст, опецькуватий, із грубими рисами обличчя… Та й взагалі він був страшенно неприємним типом, і річ навіть не у його зовнішності. Увесь образ цієї людини красномовно свідчив про те, що вона готова на все, аби видертися у вищі кола суспільства із його низів. Строкатий жилет і хитромудро зав’язана на шиї хустина у веселі жовті цятки робили його схожим на папугу. Персні на товстих зашкарублих пальцях раз у раз стукали один об один, а на масивному золотому ланцюжку від годинника висіла ціла зв’язка різнокольорових брелоків, якими він безпардонно гримів у ході розмови.

Щодо мовлення, то скидалося на те, що він навмисно перекручує усі норми «Граматики» Маррея. Висловлюючи думки, цей чоловік послуговувався такою лексикою, якої у словниках годі й шукати, тож і ми, попри щире прагнення до достовірності викладу, не уточнюватимемо, якими саме.

Його співрозмовник (а це був господар маєтку, в якому проходила зустріч) — містер Шелбі — справляв враження справжнього джентльмена. Облаштування дому загалом і в деталях вказувало на те, що його власники не просто заможні, а живуть щодня так, як прості люди лише святкують. Як уже зазначалося, чоловіки були зосереджені на якійсь важливій розмові.

— Я волів би саме так владнати нашу справу,— мовив містер Шелбі.

— Мабуть, ми ніколи не дійдемо згоди! Не можу, містере Шелбі, ніяк не можу,— роздратовано відповів гість, підіймаючи келих над головою.

— Але Гейлі! Том сторицею відпрацює ці гроші. Він незвичайний негр — надійний, чесний, меткий і працьовитий. Під його наглядом моє господарство працює безперебійно. Я дуже задоволений його роботою.

— Еге ж, чесний, от лише чесність його, гм… негритянська! — гигикнув Гейлі, доливаючи собі вина.

— Ні! — заперечив господар дому.— Він чесний, і це факт. Том — негр добрий, мудрий, побожний. Його релігійність щира, а не показна. Чотири роки тому Том став парафіянином нашої церкви. Відтоді я можу довірити йому будь-що: гроші, дім, коней. Він сам пильнує за усім, і досі у мене не виникло жодних сумнівів у його порядності й відданості.

— Побутує думка, що побожних негрів не буває, але мені здається, це не зовсім так,— улесливо сказав Гейлі, широким жестом руки підтверджуючи сказане.— В останній партії, яку я цього року відправив до Орлеана, був один такий. Він співав псалми, як на молитовному зібранні — неможливо не заслухатися! Вдачу мав тиху, неноровливу… На ньому я непогано заробив: купив за безцінь у одного добродія, який був змушений розпродувати усе своє майно, а продав як годиться. І от результат — у моїй кишені опинилося шістсот доларів навару! Що й казати, побожність (якщо вона справжня, звісно) додає ціни рабам!

— Навіть не сумнівайтеся, що Томова віра справжня,— мовив містер Шелбі.— Ось послухайте, а потім самі зробіть висновки. Минулої осені я послав його в Цинциннаті в одній важливій справі. Звідти він мав привезти мені п’ятсот доларів. Тож я йому кажу: «Томе! Я довіряю тобі як християнину. Я знаю, що ти не ошукаєш свого господаря». Він повернувся додому з усією сумою, в чому я ні на мить не сумнівався. Хоча деякі нікчемні людці й намовляли його: «Томе, втікай до Канади! У тебе ж розв’язані руки, та ще вони й гроші тримають!» а Том їм: «Я не можу, господар мені вірить». Про це я дізнався згодом. Скажу по правді, мені шкода розлучатися із Томом. Він повністю перекриє мій борг, і якби ви мали бодай дещицю совісті, то погодилися б із цим.

— О, совісті я маю, як і належить нашому брату комерсанту, мінімально, тобто про людське око! — відбувся жартом гість на закид господаря.— А щодо друзів, я завжди радо поступаюся їм. Але ви забагато від мене вимагаєте… таки забагато, погодьтесь! — Гейлі скрушно зітхнув і долив вина у свій келих.

— І що ви пропонуєте? — врешті запитав по затяжній мовчанці містер Шелбі.

— Може, разом із Томом я міг би отримати іще якесь дитя?

— Ні… Зайвих у мене нема. Я продаю своїх негрів лише за виняткової потреби. Не люблю цього робити.

Тієї миті двері прочинилися, і до їдальні ускочив премилий хлопчик років трьох-чотирьох. Він виглядав як квартерон — мабуть, його дід або баба мали негритянське коріння. Він був гарненькою дитиною. Шовкові чорні кучерики спадали на кругле обличчя з ямочками на щічках; великі темні очі із щирим зацікавленням позирали навсібіч, сяючи з-під довгих пухнастих вій. Ошатне вбрання із червоно-жовтої шотландки вдало підкреслювало його яскраву зовнішність. І хоч поводився він впевнено, та було помітно, що хлоп’я трохи знічене. Але навіть це не приховувало, що цей малюк — пестунчик і звик до уваги.

— Гей, чорномазий, лови! — гукнув містер Шелбі і, свиснувши, кинув хлопчикові гілочку винограду.

Хлопчатко рвучко кинулося по ласощі, чим дуже розсмішило свого господаря.

— Іди-но сюди,— наказав йому містер Шелбі. Коли маля підбігло, погладив його по кучерявій голівці і полоскотав підборіддя.

— Ану, покажи цьому джентльменові, як ти умієш співати і танцювати.

І хлопчик одразу ж заспівав гарним чистим голосом непросту негритянську мелодію, ритмічно рухаючи при цьому ніжками, ручками і всім тілом.

— Браво! — вигукнув Гейлі, нагороджуючи маленького артиста долькою апельсина.

— А тепер покажи, як ходить дядечко Каджу, коли його вхопить ревматизм,— зажадав містер Шелбі.

Гнучке дитяче тіло набуло пози розбитої ревматизмом людини: він згорбився, скривився, наче з’їв щось кисле, і, вихопивши палицю із рук господаря, почовгав по-старечому з одного кута їдальні до іншого, періодично спльовуючи то вправо, то вліво.

Обидва джентльмени розреготалися.

— Ось що, смаглявий, побудь-но трохи дядьком Елдером Робінсом. Як він співає псалми?

Пухкеньке обличчя хлопчини одразу посерйознішало, витягнулося, і він поважно загугнявив молитовну мелодію.

— Браво, браво! Оце молодчина! — вигукнув Гейлі.— Далеко піде! А що, як… — він ляснув містера Шелбі по плечу.— Чому б вам на додачу до Тома не віддати мені цього хлопчика? Так і вирішимо проблему! Це буде справедливо.

На цих словах нечутно відчинилися двері і до їдальні увійшла молода квартеронка років двадцяти п’яти. Вона зашарілася.

Досить було навіть поверхового погляду, аби зрозуміти, що хлопчик і жінка — це одна кров, мати і син. Ті самі вогнисті темні очі під довгими віями, той самий шовк чорних кучерів. Смагляве обличчя квартеронки ще більше залилося рум’янцем, коли вона помітила, як відверто незнайомець захоплюється її сином. Сукня облягала її тіло, вигідно підкреслюючи принадність фігури. Работорговець, який добре знався на тому, що саме цінується у товарі жіночого роду, помітив також ніжні руки і маленькі тендітні ступні жіночки.

— Чого тобі, Елізо? — запитав її містер Шелбі, коли вона нерішуче поглянула на нього.

— Вибачте, сер, я шукала Гаррі.

Хлопчина підбіг до матері, вихваляючись гостинцями, які тримав у пелені одежини.

— Можеш забрати його звідси,— дозволив господар.

Вона підхопила сина на руки і квапливо залишила кімнату.

— Чорт забирай! — вигукнув работорговець, повертаючись до містера Шелбі.— Та на такій кралечці в Орлеані можна заробити цілий статок! Я на власні очі бачив, як за нічим не кращих жінок платили по тисячі доларів.

— Я не збираюся наживатися на Елізі,— сухо відповів чоловік. Щоб змінити тему розмови, відкоркував нову пляшку вина й запитав гостя, чи воно йому смакує.

— Прекрасне вино! Вищий ґатунок! — работорговець знову по-панібратськи поплескав по плечу містера Шелбі: — Ну то скільки ви хочете за цю красуню? Сторгуємося! Називайте свою ціну.

— Вона не продається, містере Гейлі,— сказав Шелбі.— Навіть якби за неї давали стільки золота, скільки вона сама важить. Моя дружина нізащо не погодиться розлучитися з Елізою.

— Жінота завжди так каже, бо не тямить ціни золоту! А варто їм лиш пояснити, скільки за ці гроші можна накупити годинничків, страусового пір’я і всіляких цяцьок, у яких вони кохаються — і категоричності їхньої годі й згадувати.

— Змінімо тему, Гейлі. Я з цього приводу вам уже все сказав,— твердо відповів містер Шелбі.

— То хоч хлопчика віддайте,— вів своє работорговець,— бачите ж, я не шкодую ніяких грошей!

— Та навіщо він вам? — вигукнув містер Шелбі, роздратований наполегливістю співрозмовника.

— Я маю приятеля, який скуповує симпатичних хлоп’ят. Підросте отакий красунчик, і він його вигідно продасть. Це, певна річ, розкішний товар, таких зазвичай беруть за лакеїв. Не усі можуть собі таке дозволити. Зате яка це окраса вашого дому, якщо відчиняє двері, зустрічає гостей і за столом прислуговує вродливий лакей! На них, кажу вам, попит колосальний! А це чортеня до того ж метке і голосисте. Дуже, дуже хороший товар.

— Це все зрозуміло, проте я однаково не бажаю його продавати,— поважно відповів містер Шелбі.— Розумієте, сер, я — людина гуманна і не можу забирати дитину у матері.

— Он як! Я вас розумію. З жінками іноді краще не мати жодних справ, бо все закінчиться слізьми та істериками, а це, погодьтеся, не дуже приємно! Але я намагаюся уникати цих концертів. Це нескладно. Якщо хочете, я радо поділюся досвідом. Раджу вам кудись відправити оцю Елізу на день-два, а краще на тиждень — і все пройде тихо й мирно. Коли вона повернеться, уже буде неможливо щось змінити. Ваша дружина подарує їй сережки, нову сукню або ще якусь дурницю, і вона втішиться.

— Я так не вважаю.

— А дарма! Хіба можна рівняти негрів із білими людьми? Якщо правильно усе організувати, то проблем не виникне. Дехто каже,— довірливо перейшов на шепіт Гейлі,— що на нашій роботі черствієш душею. Але це не про мене. Деякі наші колеги і справді чинять жорстоко — прямо перед матір’ю виставляють дитину на продаж. Ясна річ, вона голоситиме. Так справи не робляться. Так, чого доброго, можна й товар зіпсувати! Після такої драми чимало жінок уже не можуть працювати. Пригадую, була така одна в Орлеані — неймовірна красуня. То її таким чином і занапастили: покупець брав її без дитини, а вона була не жінка — вогонь. Вчепилася у своє дитинча, б’ється, репетує. Від самої згадки моторошно! Врешті-решт хлопчика у неї таки забрали, а її — під замок, де вона швидко з глузду з’їхала і за тиждень померла. Тисячу доларів котові під хвіст! А чому? Бо не можуть дати собі ради з таким делікатним товаром. Ні, сер, тут треба по-доброму. Я переконався на власному досвіді.— Работорговець відкинувся на спинку крісла і спробув набути благородного вигляду, схрестивши на грудях руки — справжнісінький тобі Уїлберфорс номер два.

Мабуть, ця розмова була дуже важливою для Гейлі. Навіть не дочекавшись, що господар, який замислено чистив апельсин, підтримає розмову, гість заговорив знову, ніби мав нагальну потребу відстояти благородний підхід у торгівлі рабами.

— Вихвалятися недобре, та правди не приховаєш. Недаремно Гейлі славиться тим, що у кожній його партії усі раби ситі, доглянуті, здорові. І не мруть так, як у решти. Ось чому важливе вміння вести справи, сер. У мене, сер, чільне місце посідає людяність!

Містер Шелбі не знайшов, що відповісти на таку зухвалу заяву, тому обмежився лише беззмістовним:

— То он воно як?

— Мене, сер, виставляли на глум, проте я й гадки не мав працювати так, як усі. Істинно, мої погляди на наш бізнес — непересічні, та я твердо їх дотримуюся. Можу лише сказати, що жодного разу не помилився, використовуючи їх.— І работорговець самовдоволено зареготав.

Таке тлумачення принципів гуманності було своєрідним і навіть несподіваним, тож містер Шелбі не зміг не розсміятися разом зі своїм гостем.

Можливо, вас, дорогий читачу, теж розсмішив псевдо-джентльмен Гейлі? Адже відомо, що нині людяність набуває найрізноманітніших (а іноді навіть химерних) форм, і часом годі зрозуміти, чому ці «гуманісти» так себе називають.

Сміх містера Шелбі підбадьорив Гейлі, тож він продовжував вихвалятися.

— Але от що гнітить: скільки б я не переконував колег, що найрезультативнішим є саме гуманний підхід,— усе марно. Згадати хоча б мого колишнього компаньйона, Тома Локкера з Натчеза. Він був не дурний, ні! Та з неграми — втілення зла у людській подобі! А все тому, що не бажав міняти усталених принципів поводження з рабами. Насправді ж він — душа-людина. Я, бувало, йому кажу: «Томе! Якщо твої баби плачуть, аж заходяться, то нащо на них ще й кричати та шмагати їх? Буде тільки гірше. Нехай ревуть собі на здоров’я — така сльозлива у них натура. Ту т нічого не вдієш — гнатимеш природу з хати через двері, то вона через вікно залізе. А від побоїв вони втрачають і здоров’я, і красу… Особливо мулатки. Ти б ліпше поговорив із ними ласкавіше, заспокоїв… Не пошкодуєш! Це спрацьовує краще, ніж крики і хвицькання батогами, а з часом виправдовує себе, от пригадаєш мої слова». Та хіба йому щось можна довести?! Знай своєї гне. Товару перепсував силу-силенну, тож довелося із ним розпрощатися. А шкода, бо ж і людина він непогана, і на справі знався.

— Отже, ви упевнені, що ваші принципи ведення справ кращі за Томів підхід? — запитав містер Шелбі.

— Не сумніваюся у цьому, сер. Я завжди готовий бодай трохи пом’якшити неприємні моменти нашого бізнесу. Ось, наприклад, продаж дітей. Відправляю матір куди-небудь, щоб не заважала,— очі не бачать, то й серце не болить, правильно? А коли справу зроблено, вороття немає, то хоч-не-хоч, а мусить змиритися. Негри ж не білі люди, які з колиски знають, що жінка має жити з чоловіком, а діти коло матері. Негри на це навіть не сподіваються, якщо, звісно, їх правильно виховувати. Тож розлука з ріднею для них — не трагедія.

— Ну то мої негри, либонь, виховані неправильно,— кинув містер Шелбі.

— Так, певно, і є. У вас у Кентуккі негрів псують. Господарі з ними занадто м’яко поводяться, та оте добро їм потім боком і вилазить. Лишень подумайте, що то за доля у негра: переходить із рук у руки, кому продадуть, тому і служить. А ви панькаєтеся з ними. Ще — не доведи, Господи! — розмріються про вільне життя, звикнуть до поблажок. А як їм буде у іншого господаря після вас? На тих плантаціях, де інші негри пісень співають і регочуть, мов навіжені, ваші гинуть. Хто б яку тактику з неграми не провадив, кожен гадає, що його — найкраща. А я от чиню із неграми так, як вони на те заслуговують.

— Ви й справді так вважаєте, я бачу! — Містер Шелбі, відчуваючи відразу до такої демагогії, роздратовано знизав плечима.

— Ну то що ви вирішили? — запитав Гейлі після довгої паузи, яку вони обидва заповнили лузанням горішків.

— Ми з дружиною поговоримо про це,— відповів містер Шелбі.— Але раджу вам, Гейлі, поки що мовчати, якщо хочете діяти за своїм методом. Інакше про наші наміри піде поголос, а вивезти когось із моїх рабів не так просто, як здається. Клопотів буде…

— Аякже! У нас усе буде тихо! — погодився работорговець і додав: — Та все-таки мені хотілося б якнайшвидше усе владнати, бо я дуже поспішаю.

Сказавши це, Гейлі підвівся зі стільця і зодягнув пальто.

— Гаразд. Заходьте сьогодні десь між шостою і сьомою, я повідомлю своє остаточне рішення.

Работорговець, вклонившись, вийшов.

— Із яким задоволенням я спустив би цього нахабу зі сходів! — пробурмотів містер Шелбі, щойно зачинилися двері за Гейлі.— Але всі козирі у його руках. Якби раніше хтось сказав, що я коли-небудь продам Тома одному з цих мерзенних торгашів, я б обурився: «Чи мій раб пес, щоб я міг отак із ним вчинити?» Але тепер, вочевидь, нічого не вдієш. Ще й хлопчина Елізи… Уявляю собі, яка неприємна розмова з дружиною через нього і Тома чекає на мене. От що значить по вуха застрягнути в боргах! Цей негідник добре знає, що я у нього на гачку. У такій сприятливій ситуації він свого шансу не прогавить.

Читачеві буде цікаво дізнатися, що найм’якші форми рабства поширені на Півночі Америки, особливо у штаті Кентуккі. Набагато тяжче живеться неграм у Південних штатах. У Кентуккі основним заняттям є землеробство, яке не вимагає шалених темпів. Спокійна й розмірена робота зумовлює організацію праці негра на здоровій та лояльній основі. Кентуккійські плантатори не спокушаються швидким збагаченням за рахунок жорстокішої експлуатації негрів. Хоча коли людина відчуває, що щось може допомогти їй нажити статки швидко і легко, інтереси рабів опиняються на верхній чаші терезів, і тоді з ними, беззахисними і безправними, вже ніхто не рахується.

Ті, кому доводилося бувати у кентуккійських маєтках і спостерігати поблажливе ставлення тамтешніх господарів і господинь до своїх невільників, а також відданість деяких невільників своїм господарям, може повірити поетичній легенді про «патріархальний» устрій життя у тих місцях і у подібні казочки. Але насправді це омана. Доки над неграми нависає зловісна тінь ЗАКОНУ, за яким ці істоти, наділені серцем, здатним відчувати, є лише товаром, власністю когось із панів, а розорення, несподіване нещастя, провал у справах чи смерть доброго господаря прирікає їх на горе і непосильну працю, доти не варто шукати у рабстві жодної привабливої риси.

Містер Шелбі був із тих людей, яких на світі зустрінеш нечасто. Він був добродушний, м’який, поблажливий, тож його негри не мали підстав скаржитися на важке життя. Та останнім часом Шелбі занадто часто ризикував, граючи на біржі, що призвело до значних боргів, і тепер його векселі потрапили до загребущих рук Гейлі. Ця інформація є ключем до розмови, викладеної вище. Тепер ви розумієте, наскільки містер Шелбі залежав від цього работорговця.

Еліза, проходячи повз двері їдальні, розчула кілька слів, з яких неважко було зрозуміти, ким був гість її господаря і з якою метою він відвідав цей дім. Вона збиралася дослухати їхню розмову, та, як на гріх, її покликала господиня. Та Еліза майже не сумнівалася, що работорговець зажадав викупити у господаря її сина. Невже їй це не почулося? Серце завмерло у її грудях від цих жахливих думок, а потім шалено забилося, і вона так міцно пригорнула до себе Гаррі, що хлопчина здивовано подивився їй просто у вічі.

— Що з тобою сьогодні коїться, дорогенька? — запитала Елізу місіс Шелбі, коли та перекинула глек з водою для вмивання, потім випустила з рук кошик з овочами і навіть не помітила, що подала господині довгу нічну сорочку замість шовкової сукні, яку їй було наказано принести з гардеробу.

Еліза здригнулася.

— О місіс! — видихнула вона, розплакавшись перед господинею, і упала в крісло.

— Елізо, люба! Що трапилося? — стурбовано вигукнула місіс Шелбі.

— О місіс, до господаря прийшов работорговець, вони спілкуються в їдальні. Я дещо чула…

— Ну то й що, дурненька?

— То й чоловік хоче, аби господар продав йому мого Гаррі! — і бідолашка відкинулася на спинку крісла, не стримавши судомних ридань.

— Продати Гаррі? Що за нісенітниця! Ти ж не гірше за мене знаєш, що мій чоловік ніяк не пов’язаний з південними работорговцями і не продає своїх слуг — окрім непокірних, ясна річ. Такому потрібно купувати твого Гаррі? Сама ним не намилуєшся, то гадаєш, що усі так само захоплюються ним! Ну, годі плакати. Ліпше застебни мені сукню. Ось так! А тепер заплети моє волосся у коси, як я тебе вчила, і ніколи більше не підслуховуй чужих розмов!

— Місіс, а ви не погодитеся, якщо, якщо…

— Ну що ти таке питаєш?! Авжеж ні! Хіба я продавала б своїх дітей? І твою дитину не продам. Ну годі, Елізо, ти собі надумала, що Гаррі усім потрібен так само, як тобі! У кожній людині, яка переступає поріг нашого дому, вбачаєш ворога, який тільки й вичікує миті, щоб розлучити тебе з сином.

Слова місіс Шелбі вгамували недавні страхи Елізи, вона навіть щиро над ними посміялася і тепер легко й спритно причепурила свою господиню.

Місіс Шелбі була жінкою зі світлим розумом і великим серцем. Незважаючи на те, що великодушність притаманна багатьом жінкам у Кентуккі, вона виділялася на загальному фоні місцевого жіноцтва. Господиня Елізи була релігійною, а стійкості її переконань позаздрив би кожен вольовий мужчина. Містер Шелбі, хоч і не поділяв релігійного світобачення своєї дружини, проте поважав і цінував непохитність її поглядів і навіть трохи її побоювався. Він не заважав їй піклуватися про слуг, навчати їх, спонукати до добра, але сам у цьому просвітництві участі не брав. Не сповідуючи християнської доктрини про те, що гріхи простих смертних спокутуються благородними вчинками великих праведників, він про всяк випадок таки сподівався, що набожність і доброта місіс Шелбі забезпечить місця у Царстві Небесному їм обом.

Після останньої розмови з работорговцем він таки піддався на вмовляння Гейлі продати Елізиного сина. Шелбі мучився думкою, що йому доведеться — раніше чи пізніше — повідомити дружині про вже укладену угоду, і якось нейтралізувати її палкі заперечення та наполегливі прохання Елізи.

Місіс Шелбі про фінансові труднощі свого чоловіка не знала, і коли заспокоювала Елізу, покладалася виключно на його м’яку вдачу. Вона від самого початку не сприйняла серйозно передчуттів та побоювань своєї служниці, тому із чоловіком на цю тему не розмовлялала. Їдучи того вечора у гості, вона уже зовсім забула про це.

Розділ ІІ. Мати

Еліза з пелюшок виховувалася у своєї господині, яка дуже її любила і балувала.

Ті мандрівники, кому доводилося бувати у Південних штатах Америки, не могли не помітити своєрідної вишуканості, ніжності голосу і плавності манер, притаманних більшості квартеронок і мулаток. Нерідко ці риси гармонійно поєднувалися із чарівною вродою і шармом. Еліза саме така, як описано у цій книзі,— не витвір авторської уяви і не збірний типовий образ. Така жінка справді живе на світі. Авторові поталанило зустрітися із нею декілька років тому в Кентуккі, і тепер її образ відновлюється у пам’яті. Господиня опікувалася Елізою, тож зростала дівчинка захищеною від тих спокус, які перетворюють вроду невільниць у фатальний дар.

Коли вона стала на виданні, місіс Шелбі також подбала про її долю. Вона видала її заміж за здібного, розумного, молодого мулата Джорджа Гарріса, раба із сусіднього маєтку.

Господар цього молодого невільника відправив його працювати на фабрику з пошиття мішків. Кмітливий Джордж зумів стати першим серед інших робітників цієї фабрики. Він винайшов верстат для обробки конопель, і це при тому, що він — технік-самоук! Безперечно, Джордж був талановитою людиною, а його винахід можна було прирівнювати до машини Уїтні для очищення бавовни.

На фабриці його поважали й любили, бо було за що: у його красивому молодому тілі жила не менш прекрасна і світла душа. Він був привітним і люб’язним з усіма. Але за законом цей обдарований мулат був не людиною, а лише річчю, робочою силою, і повністю залежав від свого деспотичного і обмеженого господаря. Почувши про Джорджів винахід, який так його прославив, цей джентльмен навідався на фабрику, щоб подивитися на свого мудрого раба. Власник фабрики радо зустрів його і привітав, що у нього є такий цінний невільник.

Містера Гарріса провели по усій фабриці. Джордж гордо показав йому свою машину, поводячись так вільно і розкуто, що його господар відчув себе порожнім місцем поряд зі своїм рабом. Окрім того, невільник вразив його своїми красою та успішністю. Це спричинило вибух гніву у ницій Гаррісовій душі: «Як сміє якийсь раб щось винаходити та розмовляти із панами, мов з рівнею?! Це необхідно виправити! Негайно забрати його із фабрики, долучити до польових робіт… Тоді й побачимо, який він герой!»

Уявіть же собі, читачу, як здивувався фабрикант і всі, хто працював із Джорджем, коли господар зажадав виплатити йому зароблені рабом гроші і повідомив, що забирає його додому!

— Як, містере Гарріс? — власник фабрики не приховував, що це для нього несподіванка.

— Дуже просто: він належить мені!

— Ми підвищимо йому заробітну платню, сер!

— Не у тім річ. Просто я не схвалюю, що мої раби працюють на когось іншого. Джордж потрібен у моєму господарстві.

— Сер, він же просто створений саме для цієї роботи!

— Натякаєте, що праця, якої потребує мій маєток, йому не підходить?

— Адже Джордж винайшов машину! — втрутився у розмову один із майстрів. Це спричинило новий спалах люті містера Гарріса.

— Ну звісно! Чому б рабові не винайти машину, яка полегшує працю? Ці негри ще й не на таке здатні, аби не працювати! Мені це страшенно не подобається. Раби створені для будь-якої роботи! Тому нехай збирається додому. Це моє остаточне рішення.

Джордж, здавалося, скам’янів, слухаючи, як вирішувалася його доля. Він знав, що протистояти примхам цієї людини неможливо. Він стояв, склавши руки на грудях і стиснувши зуби, проте в його душі вивергався справжній вулкан протесту, який розжареною лавою розтікався по жилах. Він глибоко дихав, його очі гнівно виблискували, мов вуглини. Ще мить — і цей протест вирвався б на волю, проте доброзичливий і кмітливий фабрикант вчасно сказав стишеним голосом, торкнувшись його руки:

— Не сперечайся, Джордже, їдь. Згодом ми знайдемо спосіб, як допомогти тобі.

Та цей вияв підтримки не залишився непоміченим для деспотичного пана. Він зрозумів, про що мова, хоча не розчув до пуття ані слова. Це обурило його і спонукало показати присутнім, хто тут керує ситуацією.

Тож Джорджа забрали з фабрики і призначили його на найчорнішу роботу. Він не зронив жодного слова, але його вигляд красномовніше за будь-які слова доводив, що людину перетворити на річ неможливо: його чорні очі метали блискавки, а чоло загрозливо хмурилося.

Еліза познайомилася і побралася з Джорджем ще у той щасливий час, коли він працював на фабриці. Фабрикант цінував і поважав Джорджа, тому й надавав йому свободу. Місіс Шелбі, як справжня сваха, усіма можливими способами підтримувала цей шлюб і щиро раділа, що у її гарненької улюблениці є така чудова пара. Їх урочисто одружили у вітальні маєтку Шелбі. Господиня власноруч прикрасила волосся нареченої флердоранжем, накинула на неї фату. Еліза була прекрасною нареченою. Святкування було гідне не лише рабів. Ту т усього вистачало: і тортів, і вина, і святково вбраних гостей. Усі щиро милувалися нареченою і вшановували господиню, яка так опікувалася долею своєї вихованки-служниці.

Перші два роки заміжжя Еліза бачилася з чоловіком часто. Їхнє щастя затьмарила лише смерть двох немовлят, яких вона палко любила. Вона так страждала, що місіс Шелбі просто-таки із материнським співчуттям лагідно умовляла її змиритися із цією втратою і заспокоїтися, поклавшись на волю Божу.

Лише після народження Гаррі Еліза трохи ожила і до неї повернувся душевний спокій. Вона мала у серці стільки невитраченої материнської любові, яку і віддала усю цьому крихітному створінню. Затягнулися душевні рани, і вона жила щасливо, аж поки її чоловіка примусово не перевели із фабрики на ферму, де він тепер повністю залежав від господаря-самодура.

Минуло зо два тижні після того, як Джорджа забрали з фабрики, коли до містера Гарріса навідався фабрикант, сподіваючись, що його гнів минув. Він ревно переконував господаря маєтку відпустити молодого мулата на попереднє місце роботи.

— Не марнуйте свого часу,— рішуче заявив Гарріс.— У ваших порадах щодо ведення моїх справ, сер, немає потреби.

— Мені й на думку не спадало у них втручатися! Я лише намагаюся пояснити, що це у ваших же інтересах! Відпустіть до нас Джорджа на нових, дуже вигідних для вас умовах! — чемно правив своєї фабрикант.

— Ви помиляєтеся, вважаючи, що я не помітив, як ви перешіптувалися, коли я забирав Джорджа! Але цей негр — моя власність, тож маю право робити із ним усе, що забажаю, ось так!

Цей візит фабриканта був для Джорджа останньою надією, і тепер вона зав’янула. Попереду його чекало життя, сповнене нудної непосильної праці, всілякі приниження і кпини злого, нікчемного деспота.

Один дуже гуманний правознавець сказав: «Найгірше, що можна зробити з людиною, це повісити її». Виявляється, ні! Буває й гірше…


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка