Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Розділ VІІ. Мати бореться



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка42/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   102
Розділ VІІ. Мати бореться

Нещаснішої і самотнішої людини, ніж Еліза тієї ночі, коли вона йшла світ за очі від хатинки дядька Тома, годі й уявити.

На неї разом навалилися усі лиха: страждання чоловіка і розлука з ним, небезпека, яка загрожувала її синочку… Усе це було дуже ризиковано, адже тепер у цілому світі вона була одна, як палець, далеко від рідного гнізда і позбавлена захисту своєї доброї покровительки. Вона мучилася тим, що мусить залишити рідні місця: обійстя, у якому народилася і жила, дерева, під якими гралася, гай, куди водив її на прогулянку коханий чоловік у далекі щасливі часи… Тепер у неї було лише холодне світло небесних світил, які ніби запитували: «Куди ти біжиш, небого?» Але материнська любов виявилася сильнішою за інші почуття, від такої страшної загрози вона робилася мало не безумною.

Гаррі вже був доволі великим, і зазвичай Ліззі водила його за руку. Але тепер вона навіть подумки не могла випустити хлоп’я зі своїх обіймів, тож, швидко крокуючи дорогою, міцно притискала сина до себе.

Підмерзла земля потріскувала у неї під ногами, бідолашна сахалася навіть своєї тіні, а ці звуки наводили на неї заціпеніння і жах. Шелест листя змушував її серце скажено битися і прискорювати ходу. Вона й сама не відала, звідки у неї сили, але кожен наступний напад страху посилював їх удесятеро, а її дорогоцінна ноша видавалася їй легкою, мов пух.

— Господи, помилуй! Господи, порятуй нас! — такі благання зривалися з її пошерхлих вуст.

Еліза подумки виправдовувалася перед своєю господинею: «Якби це був ваш Гаррі або ваш Джордж, пані, а жорстокий работорговець мав би вранці забрати його у вас, якби ви бачили цю людину на власні очі і точно знали, що усі папери вже підписано і вони у нього на руках, а на те, щоб врятуватися втечею, у вас залишилося зовсім мало часу — від півночі до світанку,— гадаю, і ви б не втрачали ані хвилини! О, ви б не стали зволікати, місіс! Скільки б миль ви пробігли, не зупиняючись, за коротку ніч, притискаючи до серця свій єдиний скарб, душею відчуваючи небезпеку і те, як його зморена сном голівка хилиться на ваше плече, а маленькі рученята довірливо обіймають вас за шию?»

Тепер Гаррі спав. Проте заснув він не скоро після несподіваного нічного пробудження. Мати не дозволила йому вимовити жодного слова, обіцяючи врятувати його, якщо він мовчатиме, і хлопчик утихомирився, обнявши рученятками її за шию. Коли його почав перемагати сон, Гаррі запитав:

— Мамо, а спати мені також не можна?

— Можна, ріднесенький, спи, спи.

— А якщо я засну, мене від тебе ніхто не забере?

— Ні, звичайно! Господь цього не допустить! — сказала Еліза, збліднувши, готова миттєво боротися за сина.

— Чесно не забере?

— Ні, тисячу разів ні! — упевнено пообіцяла вона синові, сама злякавшись свого голосу — таким чужим він їй здався.

І хлопчик, довірившись матері, блаженно схилив голівку їй на плече і швидко заснув.

Кожен рух Елізи був енергійним, сильним і впевненим. Їй допомагало те, що вона відчувала тепло синового тільця і його дихання, яке здавалося жінці її власним. Мов електричним струмом, пронизував її кожен порух його рученят. Це була величезна перемога духу над тілом, над його невимовним знесиленням. У таких ситуаціях струнами натягуються нерви і на них вже ніщо не впливає, м’язи набувають твердості сталі і навіть найслабші істоти стають надзвичайно сильними та витривалими.

Межа обійстя, парк, гайок майнули перед поглядом утікачки, мов уві сні. А Еліза йшла і йшла, щораз прискорюючи кроки, не зупиняючись ні на мить. Так непомітно спливла ніч, а промені рожевого світанку захопили її зненацька на широкому проїжджому шляху далеко від рідних місць.

Еліза неодноразово гостювала зі своєю господинею у родичів родини Шелбі, які проживали в маленькому поселенні Т. на березі ріки Огайо, тож знала цю дорогу добре. Дійти б туди, звідки можна переправитися на протилежний берег,— так вона собі уявляла втечу, хоча чіткого плану не мала. А далі… Далі вона покладалася лише на Божу милість.

Коли на шляху почали з’являтися подорожні верхи і на возах, Еліза збагнула, що поспіх і схвильованість можуть видати її намір, викликати підозри. Тому вона опустила дитину на землю, сказала, що тепер він ітиме, міцно тримаючись за її руку, поправила на собі одяг і сповільнила кроки, намагаючись виглядати якомога спокійніше. Вона завбачливо узяла в дорогу пиріжків та яблук, і тепер вони допомагали їй бавити сина, щоб він не відставав: жінка виймала з вузлика яблучко і котила його по дорозі, а хлопчик весело біг за ним. Ця вигадка допомогла їм подолати не одну милю.

Згодом вони дійшли до густого лісу, у якому змійкою звивався чистий струмочок. Гаррі вже довго жалівся на голод та спрагу, тож Еліза перенесла сина через перелаз, перебралася через нього сама і присіла за великим каменем так, щоб з дороги їх не можна було помітити. Вона розв’язала вузлик зі сніданком. Гаррі дуже здивувався, що мама нічого не їсть, і засумував через це. Він обійняв її однією рукою за шию, а другою намагався засунути пиріжок їй до рота, але Еліза не могла проковтнути жодного шматочка, бо спазми стискали її горло.

— Не треба, Гаррі! Мама не їстиме, доки не переконається, що ти у безпеці. Зараз ми підемо далі… Аж до великої ріки.— Вона вивела дитину на шлях і пішла вперед, знову змушуючи себе не поспішати.

Місця, де її знали, залишилися далеко позаду. Тепер, навіть якщо хтось зі знайомих і зустріне їх випадково, то йому й на думку не спаде, що вона утекла від своїх господарів, про доброту яких знали усі місцеві жителі. А чужі, дивлячись на їхню світлу шкіру, навряд чи одразу запідозрять, що у їхніх жилах тече негритянська кров.

Підійшовши близько опівдня до охайної ферми, Еліза вирішила там перепочити і купити харчів у дорогу, бо що більше вона віддалялася від небезпеки, то сильнішали нервова напруженість, втома і голод.

Господиня ферми, добродушна, балакуча жіночка, втішилася нагоді потеревенити із гостею, повіривши байці, що Еліза прямує на тиждень до своїх друзів, які живуть недалеко звідси. «О, якби це було саме так!» — мимоволі думалось утікачці.

За годину до заходу сонця стомлена, але й досі сповнена рішучості Еліза із сином увійшли у поселення Т. Першим, що вони побачили, була ріка. Вона видавалася жінці Йорданом, лиш води якого лежали на їхньому шляху до очікуваної свободи і землі обітованої.

Події відбувалися рано навесні, тож течія була бурхливою. Величезні крижини пливли мутною водою, вир крутив ними. У цьому місці берег штату Кентуккі дугою спадав у ріку. У вузькій затоці величезні шматки льоду нагромадилися один на одного і утворили затор. Це нагадувало велетенський пліт із криги, який загатив собою увесь простір між двома берегами.

Еліза одразу зрозуміла, що на пором надії нема, і пішла до невеличкого прибережного готелю.

Господиня, яка саме поралася біля плити, де щось шипіло і шкварчало, почула ніжний жалісливий Елізин голос і випросталась, не випускаючи із рук виделки.

— Чого вам? — запитала вона.

— Чи нема тут порому або хоча б човна? Мені дуже потрібно потрапити в Б., на тому березі.

— Ет, човен! Вони тепер не ходять,— відповіла жінка, але, помітивши, як розчарувала жінку її відповідь, запитала: — Вам неодмінно туди треба? Трапилося щось, може, занедужав хто? Чому ви так поспішаєте?

— Моя дитина у небезпеці. Я дізналася про це лише минулого вечора і сьогодні увесь день провела в дорозі, сподіваючись потрапити на пором.

— Оце біда! — щиро поспівчувала жінка, чиє материнське серце одразу ж відгукнулося на горе іншої матері.— Не можу вам не поспівчувати… Соломоне! — гукнула вона когось у відчинене вікно.

У дверях невеличкої комори з’явився мужчина у шкіряному фартуху і з брудними руками.

— Послухай-но,— звернулася до нього господиня готелю,— Чи їхатимуть сьогодні на той берег?

— Кажуть, що небезпечно, та все ж хочуть спробувати,— відповів мужчина.

— Є тут один фермер, який збирається їхати в Огайо з овочами — якщо ріка дозволить, звісно. Він прийде сюди увечері. Раджу вам його почекати… Який у вас гарненький хлопчик! — промовила жінка, пригощаючи Гаррі пиріжком.

У відповідь змучена дитина розплакалася.

— Ти мій біднесенький! Він ніколи так далеко не ходив, а я йому і поспати не дала! — зітхнула Еліза.

— Вкладіть його спочити отут,— запропонувала жінка, відчиняючи двері до маленької кімнатки, де стояло зручне ліжко.

Еліза поклала стомленого хлопчика на ліжко, взяла його рученята у свої руки і ні на крок не відходила від нього, доки той не заснув. Про те, що їй треба також спочити, вона і не подумала. Пекуча думка, що за ними женуться, стискала її душу, змушувала шукати вихід, і Еліза сумовито вдивлялася у непривітну бурхливу ріку, яка простяглася між нею і волею.

А тепер ми на деякий час покинемо Елізу і поглянемо, як ведеться її переслідувачам.

Хоча місіс Шелбі і пообіцяла Гейлі, що обід буде подано швидко, але, як то кажуть в народі, «обіцянка — цяцянка, а дурневі радість». Адже її бажання затримати Гейлі співпадало з бажанням решти людей у цьому домі. Усі, не змовляючись, діяли з цією метою. Розпорядження подавати обід негайно в присутності Гейлі було віддано і доведено до відома тітоньки Хлої. Проте кухарка, вислухавши одне й те саме щонайменше від п’ятьох посланців, замість відповіді щоразу лиш сердито фиркала, задираючи голову, і продовжувала свою справу з невластивою їй неквапністю. Завдяки якимось незрозумілим імпульсам уся прислуга відчула, що господиня через затримку обіду не гніватиметься, тож видавалося просто неймовірним, що на шляху звичайного обіду від плити до вітальні трапилося стільки перешкод. Хтось ненароком перевернув соусницю, а подавати страву без соусу ніяк не можна, тож «наша пісня гарна, нова, починаймо її знову»,— соус довелося робити ще раз, та не абияк, а ретельно дотримуючись непростої рецептури. Тітонька Хлоя не відводила погляду з посудини, де варився соус, ледь-ледь помішуючи його ложкою, а на усі прохання поквапитися незмінно відповідала, що не подаватиме до столу неготовий соус лише тому, що комусь закортіло когось там ловити. Один із кухарчуків перечепився через відро з водою, а без води у кухні робити нíчого, тож довелося знову іти до криниці по воду. Ще одна кухарка розлила олію. Час від часу хтось ускакував до кухні і, гигочучи, повідомляв, що містер Гейлі «такий злий, що зараз лусне» і що «на місці йому зовсім не сидиться, він то міряє кроками вітальню, то вибігає на ґанок».

— Катюзі по заслузі! — відповідала тітонька Хлоя.— Зараз йому лише на місці не сидиться, а далі гірше буде, якщо не передумає їх ловити. Владика небесний колись спитає з нього за кожен гріх, отоді подивимося, як він викручуватиметься.

— Горіти йому в пеклі, це точно! — закопиливши нижню губу, погодився маленький Джейк.

— Та чорти вже зачекалися на цього гостя,— мовила далі тітонька Хлоя.— Скільки через нього страждає невинних душ! Згадаєте моє слово,— вона підняла руку, не випускаючи ложки,— Буде так, як сказано у Святому Писанні, як читав нам містер Джордж: душі вбитих плачуть перед жертовником і молять Господа про помсту! Прийде той час, коли Господь їх почує! О, він неодмінно почує!

Тітоньку Хлою дуже поважали на кухні, її промови слухали, повідкривавши роти, а тепер, коли обід нарешті було подано, усі тішилися вільному часу і слухали її ще уважніше, намагаючись гідно підтримувати бесіду.

— Такий заслуговує горіти на вічному вогні, чи не так? — озвався Енді.

— Діти! — перебило їхню розмову чиєсь звертання.

Усі здригнулися. Це був дядечко Том. Він стояв у дверях і слухав, про що тут мова.

— Діти,— вже спокійніше повторив він і продовжив: — Ви не відаєте, що кажете. «Вічність» — дуже глибоке слово. Про неї не варто говорити просто так. Вічні муки — це жахливо, не можна такого бажати навіть ворогам.

— А цим мучителям можна! — уперто гнув свою лінію Енді.— Їм, кровопивцям, цього усі зичать.

— Сама мати-природа стане проти них,— сказала тітонька Хлоя.— Адже вони продають немовлят, відриваючи їх від материнських грудей і сердець. Та й старшеньких діточок продають, не зважаючи на їхні ридання та чіпляння за материні спідниці. Жінки божеволіють, а їм байдуже — заберуть кровинку від матері і холоднокровно продадуть, аби лиш гроші… Подружжя розлучають… — тітонька Хлоя схлипнула після цих слів.— «Що Бог з’єднав, того не можна людям забирати»,— написано у Святому Письмі! Адже це все одно що позбавити людину життя. Їх те не обходить, вони собі винце попивають, люльками пихкають. Їм ні Бог, ні Сатана не указ! — Вона затулила обличчя картатим фартушком і розридалася.

— Святе Письмо велить: моліться за ворогів ваших! — мовив дядько Том.

— За ворогів! — вигукнула тітонька Хлоя.— Оце вже ні, це понад мої сили — за них молитися!

— Ти кажеш, Хлоє, що проти них стане сама мати-природа. Так, наша людська природа сильна, та Бог переможе і її. Ти лиш подумай, яка у цього чоловіка душа, і дякуй Господові, що він створив тебе не такою. Нехай мене продадуть ще хоч десяток разів, аби тільки я не мав на душі таких гріхів, як він!

— Я думаю так само,— сказав Джейк.— А ти, Енді?

Енді знизав плечима і присвиснув.

— Як добре, що господар сьогодні нікуди не поїхав,— продовжував дядько Том.— Мені було б дуже важко витримати усе це, поїхати з дому, не попрощавшись із ним — навіть важче, ніж знати, що мене продано. Щоправда, якби він поїхав, йому було б легше… а мені? Адже я його знаю з дитячих років… Тепер я готовий скоритися Божій волі. У нашого господаря не було іншого виходу, він усе зробив правильно. Я тільки хвилююся, щоб без мене тут не звели усе нанівець. Адже він не контролюватиме усіх дрібниць, як це робив я. Наш народ непоганий, та надто безтурботний. От що мене непокоїть.

По цих словах пролунав дзвоник — Тома кликали до вітальні.

— Томе,— лагідно почав містер Шелбі, старанно добираючи слів,— я хочу сказати тобі от що: якщо раптом тебе не виявиться на місці, коли цей джентльмен прийде по тебе, мені доведеться виплатити йому тисячу доларів, якої я не маю. Сьогодні у нього будуть інші справи, а ти можеш використати цей час, як сам забажаєш. Можеш піти, куди тобі заманеться.

— Дякую, пане,— сказав Том.

— Добре запам’ятай, що тобі сказано, і навіть не думай ошукати містера Шелбі.— Втрутився Гейлі.— Якщо ти втечеш, я з нього здеру усе до останнього цента. Кажу йому: не довіряйте неграм, бо негр, як вуж: мить — і вислизне з рук. Та він мене не слухає.

— Господарю,— сказав Том, випроставшись,— мені було тільки дев’ять, коли ваша мати доручила вас мені. Вам тоді й рочку не було. «Ось,— каже,— Томе, це твій маленький господар, бережи його». А тепер я вас запитую: хоч раз Том обдурив свого господаря, хоч колись дозволив собі не коритися вам, особливо відтоді, як мене прийняли в лоно церкви?

Містера Шелбі до глибини душі розчулили слова вірного слуги, аж сльози навернулися йому на очі.

— Друже мій вірний,— відповів він,— Бог свідок, ти кажеш правду, і якби я мав хоча б найменшу можливість вчинити інакше, я б не продав тебе ні за які гроші.

— Повір, Томе, і моєму слову християнки,— озвалася місіс Шелбі.— Тільки-но я назбираю необхідну суму, ми тебе негайно викупимо… — Сер,— звернулася вона до Гейлі,— дізнайтеся про людину, якій буде продано нашого Тома, і неодмінно повідомте мені, куди він потрапив.

— Обов’язково,— відповів работорговець і додав: — Ще може так трапитися, що через якийсь рік я привезу вашого Тома, живого і здорового, і запропоную вам-таки.

— Ми купимо його, ви на цьому ще й добряче заробите,— запевнила його місіс Шелбі.

— Згода! Мені байдуже кому продати, аби вигідно. Якось же треба жити, пані! Кожен піклується про заробіток.

Місіс і містера Шелбі аж пересмикнуло від нахабної поведінки работорговця, але вони щосили намагалися не виказувати своєї відрази до нього. Що більш явно виявлялися грубість і безсердечність цього типа, то болючіше стискалося серце місіс Шелбі при думці, що він може упіймати Елізу з дитиною, то кмітливішою вона ставала, то хитріше, по-жіночому, поводилася, тільки б затримати Гейлі ще хоч на хвилину. Вона йому привітно усміхалася, підтакувала, весело підтримувала бесіду — тобто робила усе можливе і неможливе, щоб час спливав непомітно.

Рівно о другій по опівдні Сем і Енді підвели до ґанку коней. Здавалося, що вранішні перегони лише розбудили у скакунів бажання руху.

Сем, аж виблискуючи після ситного обіду, виявляв готовність негайно вирушати на лови утікачів. Коли Гейлі підійшов до конов’язі, Сем, не шкодуючи похвал на свою адресу, почав вихвалятися перед Енді: мовляв, якщо за справу береться він, то вона однозначно буде успішною.

— Ваш господар не тримає псів? — задумливо поцікавився Гейлі, вже вкладаючи ногу в стремено.

— У нас ціла зграя псів, сер! — аж підскочив Сем.— Ось, до прикладу, Бруно — не якийсь там дворовий пес, а хижий звір. А ще майже у кожного негра є по собаці.

Гейлі презирливо фиркнув, поганими словами оцінивши дворових псів обійстя, на що Сем промимрив:

— За що він так про них?..

— А нишпорок, які беруть слід негрів-утікачів, у вашого господаря не знайдеться? Та що я питаю, якщо знаю відповідь? Звісно, він їх не тримає.

Сем зрозумів його одразу, та все ж прикинувся простачком:

— Наші пси мають нюх добрий, куди тим нишпоркам до них! Саме такі нам і потрібні. Щоправда, їх треба добряче нацькувати. О-о, тоді вони багато на що спроможні! Хоча б Бруно… — він свиснув великому ньюфаундленду, і той миттю підбіг на його поклик.

— До дідька ваших покоєвих песиків! — розгнівано верескнув Гейлі, вмощуючись у сідлі.— Годі вже. Покваптеся!

Сем виконав цей наказ негайно, встигнувши, однак, непомітно штрикнути Енді пальцем під бік. Хлопець не стримався і пирснув, за що розлючений не на жарт Гейлі замахнувся на нього батогом.

— Ти, Енді, не перестаєш мене дивувати! — із напускною серйозністю повчав його Сем.— Ту т така серйозна справа, а тобі аби лиш «ги-ги-ги» та «га-га-га»! Такі помічники містерові Гейлі ні до чого.

— Поїдемо до ріки,— рішуче заявив работорговець, коли вони виїхали на межу обійстя.— Усі ці світлі негри тікають підпільною дорогою.

— Точно! — улесливо гукнув Сем.— Містер Гейлі з першого разу поцілив просто в яблучко! Тепер я ось що скажу: до ріки можна потрапити і старою дорогою, і новою — це вже на розсуд містера Гейлі.

Простакуватий Енді здивовано вирячився на Сема, вперше почувши про дві дороги до ріки, проте миттю збагнув його задум і підтвердив останні слова.

— Гадаю,— вів далі Сем,— що Ліззі вибрала стару дорогу, бо там рідко зустрінеш кого-небудь.

І хоча досвідчений Гейлі не звик нікому довіряти, цього разу він купився.

— Хіба можна вам вірити? Збрешете і оком не змигнете!.. — замислився він.

Ця репліка так розвеселила Енді, що він від’їхав трохи вбік і щиро розсміявся, мало не випавши з сідла. А от Сем тримався, як годиться, і жоден мускул не поворухнувся на його обличчі.

— Як скажете, сер, їхати прямо, так і буде. Нам усе одно. Якщо добре подумати, так навіть певніше буде.

— Звісно, вона вибрала безлюдну дорогу,— продовжував Гейлі розмірковувати вголос, не звертаючи уваги на своїх супутників. А Сем тим часом продовжував заплутувати сліди:

— Хоча, хто її знає! Ніколи не знаєш, що у тої жіноти у головах за думки рояться. Думаєш, вчинять так і так, а виявляється, усе навпаки. Вони такі… Якщо ви думаєте, що вона пішла старою дорогою, сміливо рушаймо новою і тоді точно натрапимо на її слід. Я ось думаю, що Ліззі вибрала нову дорогу.

Такі глибокі роздуми раба щодо жіночої натури не переконали Гейлі, що потрібно їхати новою дорогою. Він рішуче заявив, що їхати слід старою дорогою і запитав у Сема лише, коли вони до неї дістануться.

— Та тут недалечко,— відповів Сем, підморгнувши Енді. Трохи помовчавши, додав: — Та все ж я вважаю, що нам не треба їхати нею. Я там ніколи не бував. Вона безлюдна, ще, не доведи, Господи, заблукаємо!

— І все-таки їхатимемо старою! — заявив Гейлі.

Не звертаючи уваги на останню репліку работорговця, Сем вів далі:

— А ще я згадав, що наші казали, буцімто вона при річці перегороджена.— Правда, Енді?

Енді відповів, що також ніколи не їздив тією дорогою і знає про неї лише з розповідей. Гейлі, який звик вибирати золоту середину, обрав таки стару дорогу. Він вирішив, що Сем, не обережно згадавши про неї уголос, тепер хоче за всяку ціну відвести його від Елізиного сліду.

Тож, коли Сем показав, куди треба їхати, він пришпорив коня і наказав неграм не відставати.

Колись давно ця дорога й справді вела до ріки, але з відкриттям нової нею вже ніхто не їздив. Перші декілька миль по ній ще якось можна було просуватися, але далі вона впиралася в обгороджені поля і приватні ферми, і Семові це було прекрасно відомо. Енді ж і справді не знав про існування ще однієї дороги, бо на момент його народження її вже було забуто. Тому він покірно їхав за Гейлі, скаржачись час від часу, що тепер Джеррі остаточно зіб’є собі ногу.

— Краще помовчте обидва,— гримнув Гейлі.— Мене не одуриш! Скільки б ви не скавчали, я з цієї дороги не зверну.

— Ваше право,— покірно відповів Сем і так багатозначно підморгнув Енді, що тому довелося дуже постаратися, щоб знову не вибухнути реготом.

Оптимістично налаштований Сем поводився дуже активно: то крутився навсібіч, то помічав «чийсь капор» на вершечку дальнього пагорба, то запитував Енді: «А це, бува, не Ліззі біжить он тією низинкою?» Слухаючи слова негра, Гейлі самовпевнено скеровував коня у найважчі, кам’янисті і нерівні ділянки шляху, де тварині йти було просто неможливо.

Незабаром вершники галопом спустилися з крутого косогору до великої комори. У дворі біля неї нікого не було, певно, усі фермери працювали в полі. Але оскільки комора стояла посеред дороги, було зрозуміло, що далі шляху немає.

— А що я казав, сер! — старанно удаючи ображеного, пробурчав Сем.— Ви нетутешній, наших країв не знаєте, а ми тут народилися і зросли…

— Паршивцю, ти знав, що тут немає проїзду! — вигукнув Гейлі.

— Звісно. І говорив про це, але ви мене не хотіли й слухати! а я таки попереджав: сер, там дорогу перегороджено, там ні пройти, ні проїхати… Енді свідок, що так і було.

Сем казав правду, тож сперечатися було б просто безглуздо. Невдасі Гейлі довелося розчаровано завернути коня назад.

Через усі ці перипетії переслідувачі Елізи дісталися поселення на березі ріки Огайо десь через сорок хвилин після того, як вона вклала Гаррі спати в маленькому готелі при дорозі. Вона стояла біля вікна, дивлячись у протилежну сторону від тієї, з якої на дорозі з’явилися вершники. Але Семові вистачило єдиного погляду на жіночий силует біля вікна, щоб впізнати утікачку. Гейлі та Енді їхали позаду Сема. У цю небезпечну хвилину Сем перевершив сам себе: його панаму нібито «здуло вітром», і він голосно вилаявся. Почувши знайомий голос, Еліза відскочила вглиб кімнати, а тим часом вершники промчали повз вікно і зупинилися біля вхідних дверей.

Все своє життя Еліза подумки прожила тієї миті, як це буває перед смертельною небезпекою. Двері спальні виходили просто до ріки. Вона схопила дитину і кинулася бігти сходами вниз. Работорговець побачив її вже тоді, коли жінка була біля самого берега. Він зіскочив з сідла і, гукнувши Сема та Енді, сам кинувся її наздоганяти, мов мисливський пес свою здобич. Елізі здавалося, що від жаху в неї виросли крила, і за мить вона опинилася біля води. Переслідувачі були вже близько. Сповнена неймовірної сили, якою наділяє Господь людину у відчаї, Еліза крикнула, мов дикий звір, і миттєво перескочила через бурхливу брудну воду на найближчу льодову брилу. Такий вчинок здавався настільки безумним, що всі троє — Гейлі, Сем та Енді — теж скрикнули і здійняли вгору руки. Величезна брудно-зелена крижина перекосилася і загрозливо затріщала. Та Еліза і не думала затримуватися на ній. Щоразу голосно скрикуючи, вона просувалася далі, ковзала, та все ж утримувала рівновагу, а бувало, що й падала… Свої черевики втікачка загубила, панчохи геть порвалися, подряпані ноги залишали криваві сліди на льоду. Але вона йшла уперед, не відчуваючи болю, і отямилася лише тоді, коли побачила, мов уві сні, протилежний берег і людину, яка простягала їй руку.

— Яка ви смілива! — захоплено сказав чоловік.

Еліза впізнала в ньому фермера, який жив неподалік від обійстя її господарів.

— Містере Сімз, рятуйте… я благаю вас… Заховайте мене! — впала вона навколішки.

— Але як… — здивувався фермер,— адже ви живете в домі Шелбі?!

— Мою дитину… Синочка… Продали! Ось його новий господар! — Вона показала на протилежний берег.— Містере Сімз, ви ж маєте сина, ви повинні мене зрозуміти!

— Так! — відповів він лагідно, допомагаючи їй піднятися крутим схилом.— До того ж ви хоробра жінка, а я люблю таких відчайдухів!

Піднявшись із Елізою на берег, Сімз зупинився і сказав:

— Я б радо допоміг, але мені нікуди вас сховати. Я можу лише порадити: ідіть туди,— він показав на великий білий будинок трохи збоку від центральної вулиці селища.— Там живуть добрі люди, які вже звикли допомагати усім. Вони виручать вас із цієї біди.

— Нехай вас Бог благословить! — щиро мовила Еліза.

— Спасибі! — відповів Сімз.— Але ви не дякуйте!

— Сер! Ви нікому про нас не розповісте?

— Заспокойтеся, авжеж не розповім! За кого ви мене маєте? Щасливої вам дороги. Свобода тяжко вам далася, тож ніхто вас її не позбавить, згадаєте моє слово!

І наша утікачка, міцніше притуливши дитину до грудей, швидкими рішучими кроками пішла від берега. Сімз ще довго дивився їй услід.

«Шелбі, мабуть, сказав би, що я поганий сусіда, але вчинити інакше я не міг. Якщо котрась із моїх рабинь накиває п’ятами, а він це побачить, нехай вчинить так само, і ми про все забудемо. Але дивитися, як на людину цькують собак, а вона, задихаючись, усе одно біжить — це понад мої сили. І взагалі, чого б це я мав ловити чужих невільників?» — так думав цей бідний мешканець штату Кентуккі, який погано знав закони своєї країни і тому вчинив так, як веліло його сумління. Хоча якби він належав до вищого класу суспільства, то навряд чи сумління вплинуло б на його вибір.

Гейлі стояв, мов кам’яна статуя, спостерігаючи, як Еліза зникає вдалині. Нічого не розуміючи, він подивився на Сема та Енді.

— Оце клас! — вражено присвиснув Сем.

— Мабуть, сам диявол вселився в тіло цієї навіженої,— розгублено пробелькотів Гейлі і додав: — Скакала, мов рись!

— О сер, я сподіваюся, на той берег ви нас за нею не пошлете? — округлив очі Сем.— При усій моїй до вас повазі повторити оті піруети на крижинах я відмовляюся.— І він засміявся.

— Ох ти зараз у мене й отримаєш! — гаркнув на нього работорговець.

— Сер, я більше не можу! — просто у бурякове від гніву обличчя работорговця відверто розсміявся Сем.— Так було смішно дивитися, як вона то стриб, то скок… Лід тріщить під ними, а вона бах… а тоді встає і біжить далі, і скаче. До чого проворна!

І вони з Енді реготали аж до сліз.

— Вражі сини, ще наплачетеся… Бач, смішно їм! — верещав Гейлі, замахуючись на них батогом.

Ухилившись від удару, негри із криками побігли берегом до коней.

— На все добре, сер! — поважно гукнув осатанілому работорговцеві Сем.— Місіс, напевно, вже почала нервуватися через Джеррі. Вам ми більше не потрібні. Місіс звеліла б із нас сім шкір спустити, якби ми погнали коней тим місточком, яким бігла Ліззі.

Сем тицьнув Енді кулаком під бік, і вони поскакали геть, голосно регочучи. Їхній сміх ще довго лунав у вухах Гейлі.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка