Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка43/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
#13276
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   102
Розділ VІІІ. Врятовані!

Вечоріло. Тікаючи від работорговця, Еліза опинилася на березі штату Огайо. Їх із сином огорнув сивий надвечірній туман, що повільно піднімався над водою, а розлив і льодохід були нездоланною перепоною на шляху її переслідувача. Роздратований поразкою, Гейлі спересердя сплюнув і, відвернувшись від стрімкої течії, повільно поплентався до готелю, розмірковуючи, що ж робити далі. Господиня готелю запропонувала йому кімнату у протилежній від входу частині будинку. Там був стіл, застелений блискучою чорною клейонкою, і декілька стільців із високими спинками. На підлозі лежав килимок, зшитий із решток старих килимів. На поличці над каміном, у якому ледь животіло полум’я, стояли рядочком сувенірні статуетки. Гейлі присів на грубу лавку і поринув у роздуми щодо марноти людських сподівань.

— І навіщо я зажадав собі цього хлопчиська?! — невдоволено бурчав він.— Тепер мене пошито в дурні! — і він вилаявся сам на себе найгіршими словами. І хоча він на все те заслуговував, ми як люди культурні за ним не повторюватимемо.

Картав він себе недовго, бо гучний різкий голос, який долинав із вхідних дверей готелю, видався йому знайомим. Гейлі підійшов до вікна.

— От так пощастило! Правду кажуть люди: свою долю й конем не об’їдеш! Невже це таки Том Локкер?

Гейлі швидко навстіж відчинив двері. Біля стійки у куті кімнати стояв дебелий, плечистий чоловік у куртці з буйволової шкіри, хутром назовні. У цій одежині його обличчя нагадувало звірячу морду. Його образ був просто просочений жорстокістю, яка читалася в усьому. Любий читачу, уявіть собі бульдога, який швендяє поміж людьми на задніх лапах у куртці і шапці — оце і буде копія того неприємного чоловіка. Він був не сам. Образ його супутника викликав зовсім інші емоції. Маленький, худорлявий, із типово котячими рухами, він здавався підозрілим і настороженим. Цей тип мав темне хвилясте волосся, довгий ніс і чорні очі, які пронизливо дивилися на світ.

Чолов’яга налив собі півсклянки віскі і залпом випив. Менший зіпнувся на пальці, покрутив головою, ніби принюхуючись до пляшок на стійці, і нарешті тремтливим тоненьким голоском замовив собі м’ятної настоянки. Отримавши напій, він вдоволено подивився на склянку, не сумніваючись у правильності свого вибору, і почав обережно попивати настоянку маленькими ковтками.

— Але ж і поталанило мені! Яка приємна зустріч, Локкере! — вітав Гейлі свого колишнього компаньйона, підступаючи до стійки з привітно розкритими обіймами.

— От дідько! — крекнув той.— Яким вітром тебе занесло сюди, Гейлі?

Його товариш на ім’я Меркс миттєво відірвався від склянки, витягнувши уперед шию, і вирячився на незнайомця, мов кіт, який приміряється вхопити здобич.

— Як же здорово тебе бачити, Томе! Мене така біда спіткала! Допоможи, друже! Ти — моя остання надія!

— Ну звісно! Всі знають: якщо Гейлі радий когось бачити, то йому точно щось від цієї людини треба,— глузливо прорік Локкер.— Кажи вже, що там у тебе трапилося?

— Це твій друг? — недовірливо глянувши на Меркса, запитав Гейлі.— Компаньйон, гадаю?

— Так. Знайомся, Мерксе. Це саме той, з ким я працював у Натчезі.

— Радий знайомству,— сказав Меркс, тягнучи для привітання суху довгу руку, більше схожу на пташину лапку.— Вважаю за честь познайомитися з паном… Гейлі?

— З ним, сер,— відповів Гейлі.— І з такої щасливої нагоди, джентльмени, я неодмінно мушу вас пригостити. Агов, ти,— звернувся він до чоловіка за стійкою,— будь добрий, подай нам окропу, цукру, сигар і обов’язково «живої води». Зараз ми славно погуляємо!

Гейлі — жертва обставин — зворушливо описав невдачу, яка його спіткала. Насуплений Локкер мовчки слухав колишнього компаньйона. Меркс підказував офіціанту, як треба робити пунш, а поміж тим тицяв своїм гострим підборіддям і носом просто Гейлі в обличчя, намагаючись вловити кожне його слово. Мабуть, закінчення історії йому дуже сподобалося, бо він аж затрусився від німого сміху, тамованого десь глибоко всередині його підлого нутра.

— І-гі-гі, непогано вас обскакали! Хех! Але ж як грамотно провернули справу — нема до чого причепитися! — пищав Меркс, скрививши свої тонкі губи у неприємній гримасі.

— Та що із тих непутящих хлопчиськ візьмеш! — зітхнув Гейлі.

— От було б добре вивести таку породу жінок, які б своїх дітей не любили! Безцінні були б рабині! — умліваючи із власного дотепу, підсміювався Меркс.

— Точно! — тицьнув у його бік своїм товстим пальцем Гейлі.— Чого вони так трясуться над тими дітьми? Ніяк не збагну! Адже з ними сама лиш морока. Навпаки мала б радіти, що спекалася такої гризоти, так де там! Іноді дивлюся: нещастячко таке, що цента не варте, а для них воно ніби над усе дорожче!

— Подайте-но мені гарячої води, містере Гейлі,— попрохав Меркс і улесливо мовив: — Ваша правда, сер, абсолютно згоден із вами. У моїй практиці був такий випадок: одна дебела, здорова і до того ж недурна негритянка мала хворобливого сина, ще й горбатого на додачу. Я віддав його одному за дякую, може, думаю, з нього щось і вийде. Хіба ж я міг подумати, що вона витворятиме? Ви б бачили! Хлопчина хворий, вередливий, самі клопоти з ним і ніякої втіхи, а вона його обожнювала. І знаєте, вона не грала на публіку, а щиро ридала, голосила і маялася, ніби на цьому її життю настав кінець. І сміх, і гріх! Жінки — дивні істоти, навіть не намагайтеся їх зрозуміти, бо то все марно.

— І у мене траплялося подібне,— підхопив тему Гейлі.— Минулого літа я купив на Ред-Рівер одну негритянку з дитиною.

Дитя як дитя, навіть симпатичне, одна біда — сліпе. Ніц не бачить! Думав я, думав, як би цього «скарбу» спекатися, і вже було домовився виміняти за барильце віскі. Я до матері забирати дитину, а вона його захищає, як тигриця! Це все відбувалося біля причалу, ми ще не відпливли, партія нових невільників ще сиділа без кайданів. От нізащо не здогадаєтеся, що вона утнула! Вискочила, мов кішка, на копу бавовни і вихопила ножа у одного з матросів. Усі від неї сахнулися, а вона, оцінивши ситуацію, зрозуміла, що однак не втекти, й кинулася униз головою разом із дитям у воду, та так і не вигулькнула…

Том Локкер слухав їхні оповідки мовчки. А потім, усім своїм виглядом виявляючи презирство до колег, сказав:

— Бо ви обидва бевзі! Мої негритянки такого цирку мені не влаштовують.

— Отакої! Як же ти з ними даєш собі раду? — зацікавився Меркс.

— Як? Легко! Ось, наприклад, купую я негритянку з дитиною, яку я намітив на продаж. Одразу даю їй понюхати кулака і кажу: «Чуєш, чим пахне?! Спробуй-но тільки щось утнути — заб’ю на квасне яблуко. Щоб ні слова, ні півслова не чув. Дитина,— так їй і кажу,— моя, а не твоя, тож забудь вже про неї, бо за першої нагоди я її продам. І не смій сцен влаштовувати, інакше проклянеш матір, що народила тебе на світ». Будьте певні, я кажу це так, що вони бояться очі підняти, не те що якісь там фокуси показувати. А якщо котрась почне голосити… — містер Локкер виразно гримнув кулаком по столу.

— Переконливо, без сумніву! — зауважив Меркс і, штрикнувши пальцем Гейлі під бік, дурнувато загигикав.— Оце так Том! Коло такого негри точно трясуться зо страху! Знаєш, Томе, якщо ти не диявол у людській подобі, то точно його найближчий родич!

Том сприйняв ці дифірамби з належною поважністю. Могло здатися навіть, що його обличчя виявляло люб’язність, якщо так взагалі доречно сказати про типа із «псячим норовом», як висловився би про такого Джон Бен’ян.

Гейлі, поласувавши основною стравою, ситий і задоволений, піднісся аж до вершини своєї великодушності, як це нерідко трапляється при подібних обставинах. Тож він звернувся до Локкера з такими словами:

— А я таки скажу тобі, Томе, те, що думаю! — почав він свою моралізаторську промову.— Я завжди говорив, що твій підхід недієвий. Пам’ятаєш, ми з тобою не раз і не двічі говорили про це в Натчезі. Я своєї думки досі не змінив і вважаю, що справи можна вести так, щоб і заробляти, і над товаром не знущатися — безпрограшний варіант. Це забезпечує спокійне життя у наш буремний час і, крім того, додає шансів на місце у раю, коли справа дійде до Судного дня.

— Ти мене повчаєш?! — спалахнув Локкер.— Гидко й слухати оцю маячню.— Він залпом випив півсклянки нерозведеного віскі.

— Е ні! — не вгавав Гейлі, відкинувшись на спинку крісла і змахнувши рукою.— Ти мене не перебивай. Я завжди робив справи так, щоб на першому місці була користь. Але кожен із нас має душу, у глибині якої розуміє, що комерція, гроші — це не основне у житті людини. Хочете — вислухайте мене, а хочете — ні. Моя справа сказати. Я людина релігійна. От коли назбираю достатньо, то обов’язково і про душу подбаю, і про все інше. А ви собі як хочете. Я лише кажу, що не потрібно звірішати більше, аніж того вимагає ситуація!

— Про душу він подбає! — презирливо вигукнув Том.— Тільки даремно час згаєш, бо у тобі душі не знайдеш, скільки не шукай. Тобі сам диявол нічого не доведе — і його переплюнеш.

— Чого ти так визвірився, Томе? — здивувався Гейлі.— Я до тебе по-доброму, а ти навіть не удаєш люб’язного…

— Припини! — перебив його Том.— Я сприймаю тебе таким, яким ти є, тому цього скавчання про набожність просто не можу слухати! А якщо розібратися, чим ми з тобою відрізняємося? Чим? Може, совість твоя чистіша, чи ти, бува, добріший за мене? Дзуськи. Усі знають, що ти підлий, що ти самого дідька ошукаєш і неушкодженим залишишся. Але ти не гуска, щоб завжди сухим із води виходити. Царства Небесного він хоче! Благородного він корчить! Слухати гидко, тьху!

— Джентльмени! Джентльмени! — виступив арбітром у їхній суперечці Меркс.— Кожен має право думати і чинити по-своєму. Поза сумнівами, містер Гейлі — людина, яка працює сумлінно, а у тебе, Томе, своє бачення справ. Сором вам сперечатися! Краще поговорімо про нашу справу. То чим ми можемо вам допомогти, Гейлі? Ви хочете, щоб ми впіймали ту негритянку?

— Мені на неї начхати. Вона належить Шелбі, а не мені. А от хлопець мій, і його я хочу повернути. Але ж і бовдур я, що зв’язався із малим бісеням!

— Дурнем ти завжди був,— не стримався Локкер.

— Годі, Томе, грубіянити! — присоромив його Меркс і облизав свої тонкі губи.— Якщо я правильно зрозумів містера Гейлі, то він нам пропонує вигідну справу. Ти помовчи трохи, а я про все з містером Гейлі домовлюся, це моя парафія. Отже, містере Гейлі, розкажіть про цю жінку, яка вона?

— Вродлива, шкіра світла. Добре вихована і грамотна. Я б за таку не пошкодував ані вісімсот, ані тисячі доларів дати, а потім ще й непогано заробив би на ній.

— Світлий колір шкіри, вродлива і добре вихована,— повторив Меркс, бігаючи чорними очицями, плямкаючи ротом і посмикуючи своїм пацючим писком.— Послухай-но, Локкере, адже це вигідна справа! Візьмімося за неї. Впіймаємо обох, хлопчину віддамо містеру Гейлі, а його мамцю доправимо до Нового Орлеана й продамо! Незле, га?!

Локкер, аж роззявивши рота від того, як його приятель обернув справу, клацнув зубами, як пес на гарний шмат м’яса, і замислився, ніби зважуючи вигоду цієї ідеї. Меркс тим часом вів своє:

— То що ми маємо,— звернувся він до Гейлі.— Ту т на всьому узбережжі досить лояльні судді, з ними ми зуміємо домовитися. Том у нас майстер кулаками орудувати, а от у делікатніших справах перша скрипка — моя. Одягнуся, мов на бал, начищу до блиску черевики — і з’явлюся у суді. Варто бачити, як спритно я це роблю! — вигукнув він, гордий за самого себе.— Нині я містер Твікем з Нового Орлеана; завтра — плантатор, який щойно прибув з Ріки перлів і у якого там сімсот душ негрів; можу представитися далеким родичем Генрі Клея або іншого шанованого громадянина штату Кентуккі. Можна різні ролі зіграти. Якщо справу легко вирішити силою, тут краще за Тома не впорається ніхто. Але лукавити він не мастак, ну не вміє та й годі! а я пролізу у будь-яку шпаринку, навіть якщо судді напоготові будуть. Іноді аж нецікаво, що ніякого порядку в суді нема — надто легко все дається, і від перемоги жодного задоволення.

Том Локкер не вмів швидко думати, тож, коли товариші обговорювали деталі справи, він не одразу збагнув, про що мова. Тугодум раптом перервав Мерксове патякання, грюкнувши кулаком по столу так, що на ньому аж посуд задзеленчав.

— Згоден! — випалив він.

— Та Бог у поміч, Томе! А склянки трощити навіщо? — Меркс з несподіванки втягнув голову між плечі.— Притримай свої кулаки для більш слушної нагоди. Вона неодмінно трапиться, не хвилюйся. Ти також попрацюєш.

— Перепрошую, джентльмени, а як я свою частку прибутку отримаю? — запитав Гейлі.

— А того, що ми повернемо тобі хлопця, замало? — вискалився Локкер.— Чого тобі ще?

— Адже це я пропоную вам вигідну справу, це безсумнівно… Скажімо, моїх десять відсотків з вирахуванням видатків.

— Що? — гаркнув Локкер, брудно вилаявшись і знову гепнувши кулаком.— Я добре тебе знаю, Дене Гейлі, бісів ти сину! Думаєш, ми ідіоти? Нащо нам із Мерксом надурняк ловити твоїх негрів-утікачів, допомагаючи таким білоручкам, як оце ти? Атож, наставляй мішок на гроші! Жінка дістанеться нам, а почнеш сперечатися, то ще й хлопця собі заберемо! І подумай своїм куцим мозком, хто нам завадить? Ти нас на слід навів, і шанси тепер у нас однаковісінькі. А якщо ви із Шелбі надумаєтеся на пошуки, то прошу — ловіть вітер у полі. Знайдете — наш вам низький уклін! Усе чесно!

— Та гаразд, гаразд! Най буде по-твоєму,— швидко погодився Гейлі, злякавшись, що може втратити все, зажадавши так багато.— Дасте мені тільки хлопчика. Твоєму слову, Томе, я вірю.

— Ще б пак! — гмикнув Том.— Я ж не ти, розпускати нюні не вмію, а що стосується ділових розрахунків, то я тут чесніший за чесного. Як сказав, так і зроблю, ти мене знаєш, Дене Гейлі.

— Це правда, Томе, я саме так і кажу. Ти лише пообіцяй, що через тиждень хлопець буде мій, і сам призначай місце, куди по нього приїхати. Більше мені нічого не треба.

— А от мені треба,— кинув Том.— Я дечого таки навчився, працюючи з тобою у Натчезі. Це була добра наука: упіймав вугра — то тримай його міцно, бо ще вислизне. Так от, Дене, доведеться платити! П’ятдесят доларів на стіл, інакше не бачити тобі хлопчини, як власних вух. Я знаю, як з тобою балакати.

— Це вже занадто, Томе! — аж підскочив Гейлі.— Та ти дістанеш самого навару тисячу, а то й півтори тисячі доларів, як добре піде!

— Звідки така певність? У нас, може, своїх справ наплановано на місяць уперед, а тут усе треба кидати і пусктися на лови твоїх рабів… а як ми їх не знайдемо? Е, так не піде. П’ятдесят доларів! Якщо ми їх впіймаємо і справа себе виправдає, отримаєш їх назад. Якщо ж ні — це буде платня за згаяний час. Правильно я кажу, Мерксе?

— Правильно,— тоном миротворця відказав його компаньйон.— П’ятдесят доларів будуть нам як застава. І-гі-гі! Такі вже ми є, нас не зміниш. Не треба сваритися. Пропоную вирішити справу по-доброму. Містере Гейлі, скажіть, куди вам доставити хлопця, а Том так і зробить. Еге ж, Томе?

— Якщо я його знайду, приїдеш за ним в Цинциннаті. Він буде у старої Белчер,— мовив Локкер.

Меркс витягнув із кишені засмальцьованого гаманця, витягнув звідти клапоть паперу і, уп’явшись у нього своїми колючими очицями, впівголоса почав читати:

— «Барнс, округ Шелбі, негр Джим… триста доларів, доставити живим або мертвим… Едвардс… Дік і Люсі, чоловік і дружина, шістсот доларів за повернення їх господарю. Негритянка Поллі з двома дітьми — шістсот доларів за усіх і так само за неї саму». Я оце дивлюсь, які у нас є справи і чи зможемо ми взятися за вашу… Локкере,— додав він після короткої паузи,— цими справами слід зайнятися вже давно. Передамо їх Адамсу і Спінґеру? Що ти на це скажеш?

— Три шкури здеруть,— відповів Том.

— Я сам з ними побалакаю. Вони в нашій справі новачки, не годиться їм забагато просити.— І Меркс повернувся до списку запланованих справ. Усі три справи легкі… Пристрелити на місці або присягнути, що їх убито — більше від нас не вимагають нічого. За таку нехитру справу можна порахувати і дешевше. А з іншими… Гроші — це час,— він згорнув листок.— Отже, обговорімо детальніше нашу справу. Ви, містере Гейлі, бачили, як ваша утікачка перебігла через ріку?

— Як оце зараз вас.

— А чоловіка, який допоміг їй видряпатися на берег? — запитав Локкер.

— Бачив.


— Найімовірніше, її десь заховали,— сказав Меркс.— Питання — де? Ну, Томе, ти краще знаєш, як довідатися.

— Що тут гадати? Нам таки нині треба бути на тому березі,— відповів Том.

— Але ж човни не ходять,— заперечив Меркс.— Почався льодохід, Томе, це небезпечно!

— Це все дурниці. Хоч не хоч, а треба дістатися того берегу і край! — відрубав Локкер.

— Що ти скажеш! — занервував Меркс.— Що ж робити… — Він підійшов до вікна.— Темно, хоч око виколи… Томе…

— Ти боїшся, Мерксе? Мабуть, хочеш посидіти тут день-другий, поки цю кралю не переправлять підпільно до Сандсакі?

— Я не боюся,— відповів Меркс,— от тільки…

— Що?


— Як нам переправитися? Жоден човен не попливе…

— Господиня готелю казала, що увечері на той бік ітиме човен,— комусь там конче треба туди дістатися ще сьогодні. Нам треба примазатися до нього,— сказав Том.

— Пси у вас хороші? — запитав Гейлі.

— Золото,— гордо мовив Меркс,— та користі від них, якщо ми не маємо її речей! Нема чим на слід навести.

— Дещо є,— засяяв Гейлі.— Кваплячись, вона забула на ліжку свої шалик і капор.

— Е, та нам щастить! — вдоволено вигукнув Локкер.— Ану, показуй їх.

— Лише б собаки її не скалічили,— застеріг Гейлі.

— А й справді! — ляснув себе по лобі Меркс.— У Мобайлі наші песики трохи не до смерті погризли одного негра. Заледве їх відтягли від нещасного.

— Так не годиться, цей товар саме зовні й цінний.

— Еге ж,— підтакнув Меркс.— І взагалі, у Північних штатах марно з псами пхатися на пошуки рабів. От їм ціни нема на плантаціях, де втікачеві ніхто не допомагатиме.

— Отже, так… — сказав Локкер, повернувшись від стійки після розмови з господарем готелю.— Човен буде, його господар вже тут. Мерксе…

І цей сміливець, кинувши сумовитий погляд на затишну кімнату, яку мусив покинути, знехотя підвівся зі стільця. Гейлі перекинувся кількома словами з Локкером по цій справі. З тяжким серцем вручив йому п’ятдесят доларів. На цьому трійця работорговців розійшлася.

Наші благородні читачі, мабуть, будуть незадоволені, що ми залучили їх до розмови такої підлої компанії, але на це треба дивитися під іншим кутом. Адже пошуки рабів-утікачів на сьогоднішній день — дуже поважна у американському суспільстві справа, одна з найпрестижніших. Якщо увесь простір між Міссісіпі й Тихим океаном перетвориться на ринок людських тіл і душ, а живий товар не перестане тікати, то работорговці і ловці втікачів скоро належатимуть до аристократії.

Поки у прибережному готелику відбувалася нарада работорговців, Енді та Сем у прекрасному настрої поверталися додому.

Дикими вигуками, гигиканням, активною жестикуляцією і мімікою Сем виявляв радість від перемоги. Він то перевертався у сідлі і їхав задом наперед, то із відчайдушним «алле-гоп!»

пересідав правильно, а то починав суворо шпетити Енді за безперервне хихотіння і всякі фокуси. А потім, вхопившись за боки, сам заливався дзвінким сміхом, від якого далеко лісом котилася луна. Разом із тим вони мчали, мов вітер, і об одинадцятій вечора підкови їхніх коней цокали по всипаній гравієм доріжці, що вела до ґанку панського дому. Місіс Шелбі вибігла на ґанок і, перехилившись над перилами, спитала:

— Це ти, Семе? А де усі решта?

— Містер Гейлі залишився у готелі. Він так стомився, місіс.

— Семе, а Еліза?

— Вона на тому березі Йордану, на землі Ханаанській, якщо так можна висловитися.

— Що ти таке кажеш, Семе! — із жахом вигукнула місіс Шелбі, відчуваючи, як слабнуть її ноги від жахливої думки… Коротше кажучи, вона неправильно зрозуміла Семів жарт.

— Так, місіс, саме так! Господь дбає про своїх рабів. Ліззі вдалося перебратися на той берег річки Огайо, та ще й так швидко, ніби сам Господь переніс її на своїй святій долоні.

У присутності господині побожність Сема ставала безмежною, він щедро приправляв свою мову яскравими порівняннями та образами.

— Семе, підійди-но,— гукнув містер Шелбі, виходячи на ґанок.— Розкажи до пуття, як усе було. Та заспокойтеся, Емілі! — Він обійняв дружину за стан.— Ви вся тремтите. Не варто так хвилюватися. Ох ця мені зайва чуйність!..

— Зайва чуйність?.. Хіба я не жінка, не мати? Хіба ми обоє не відповідаємо перед Богом за бідолашку Елізу? Господи, прости нам цей гріх!

— Гріх, Емілі? Ми вчинили так, як того вимагав обов’язок.

— А мене мучить почуття провини,— заперечила місіс Шелбі,— і жодні докази розуму не змусять моє серце відчувати інакше.

— Енді! Рухайся, чорнопикий! — прикрикнув Сем.— Відведи коней до стійла. Хіба не чуєш, мене господар кличе! — і за якусь мить він з’явився у дверях вітальні, тримаючи у руках свою пальмову панаму.

— Ну, Семе, усе по-порядку,— мовив містер Шелбі.— Де Еліза?

— Я, господарю, сам бачив, як вона перебігла по крижинах до Огайо. І так спритно, що ми не вірили власним очам та так і стояли, мов укопані. Чудасія та й годі! А на тому березі якийсь перехожий допоміг їй видертися на суходіл. Більше я не бачив нічого, бо був густий туман.

— Ти розповідаєш неймовірні речі, Семе! Як можна перебігти ріку у льодохід?

— Гадаю, не без Божої помочі! Адже саме так усе й було. Ми утрьох — містер Гейлі, я та Енді — під’їхали до маленького готелю на березі Огайо. Я їхав трохи попереду, так мені кортіло натрапити на слід Ліззі! Так от, порівнявся я з будівлею готелю і раптом у одному із вікон бачу Елізин силует у повен зріст! А містер Гейлі і Енді вже були дуже близько. І тут, мов зумисне, вітер зірвав мою панаму, а я як заволаю — від такого вереску і труп устане… То й Ліззі почула, ще б пак!.. Почула і сахнулася од вікна, а тут саме впритул до дверей готелю над’їхали містер Гейлі та Енді. А Ліззі ухопила Гаррі та з протилежного виходу гайда на вулицю… і ну мчати просто до ріки. Тоді ми утрьох кинулися її ловити. А вона часу не гаяла й миттю опинилася біля води. О, біля берега була стрімка течія, далі дуже широке розводдя, а ще далі — крижина на крижині, одна на одну налазять, мов льодовий острів. Ми майже наздогнали Ліззі, ще мить — і містер Гейлі схопив би її, та Ліззі як завищить, як стрибне на найближчу крижину! Стрибає по льоду, кричить, тільки лід під нею тріскає, а вона козою скаче та й скаче. Господи ти мій, Боже! Я ще ніколи не бачив, щоб жінка таке витворяла! А вона ж іще не випускала з рук дитини.

Бліда від хвилювання місіс Шелбі мовчки слухала Семову розповідь.

— Слава Творцю! Еліза жива! — вигукнула вона з полегшенням, а потім розпачливо додала: — Та що ж чекатиме на неї далі?

— Господь не покине її,— сказав Сем, набожно закотивши очі.— Це провидіння. Місіс завжди нас повчала, що ми — знаряддя Божого задуму. Якби не я, містер Гейлі уже разів десять упіймав би Ліззі. А хто навмисно відв’язав коней, а потім недоладно ганявся за ними аж до обіду? А хто переконав Гейлі проїхати зайвих 5 миль? Та якби не я, він би її вже сто разів схопив, як хорт лисицю. Це провидіння Господнє…

— Е, друже, гляди, щоб не довелося тобі шкодувати через таку самодіяльність! Я не терпітиму, щоб мої люди поводилися так із джентльменами! — мовив містер Шелбі, силуючись виглядати якомога суворіше.

Але негра так само важко залякати удаваним гнівом, як і дитину. Цих не обдуриш! Негри відчувають фальш. Тож Сем не злякався погроз свого господаря, але для порядку скорчив покаянну мармизу і далі слухав господаря, притримуючи язика.

— Правильно, все правильно! Каюся, я вчинив погано. Це ж ясно, як Божий день, не можна попускати таких витрибеньків. Я й сам це прекрасно розумію. Але нещасний негр нічого не може вдіяти з собою, іноді його так і комизить утнути щось таке, чого не можна, особливо тоді, коли люди, як оце містер Гейлі, починають перегинати палку. Хіба ж він джентльмен? Ми справжніх джентльменів звикли бачити з дитинства, і розрізняємо, хто джентльмен, а хто ні!

— Гаразд, Семе,— сказала місіс Шелбі,— оскільки ти визнав свою провину, можеш піти до тітоньки Хлої і попросити у неї перехопити, що там залишилося від обіду. Гадаю, ви з Енді добряче зголодніли.

— Довіку не забуду вашої доброти, місіс! — Сем поспіхом уклонився господарям і щез за дверима вітальні.

Так, Сем умів використовувати будь-яку ситуацію у своїх інтересах. Будь-що він міг перекрутити з ніг на голову, якщо було треба. Так сталося і цього разу. Задовольнивши господарів своєю покірністю та богобоязливістю, він начепив свою панаму набакир і швидко покрокував у напрямку тітоньчиних володінь, мріючи похизуватися серед своїх. Він думав: «Сьогодні цим неграм буде що послухати! Я їм таке розповім… Надовго вони запам’ятають Сема-героя». А поки він, поспішаючи туди, марнославно тішився, ми маємо віддати шану його персоні: якби з таким даром Сем потрапив у політичні кола будь-якого суспільства, то він би не пас там задніх! Недарма ж Сем обожнював супроводжувати містера Шелбі на політичні зібрання. Він ставав десь за огорожею або залазив на дерево і досхочу слухав ораторських промов, а потім збирав довкола себе побратимів, які теж приїхали зі своїми господарями, і тоді оратором був уже він. Кривляючи політиків, він майстерно передавав усе ними сказане, при цьому зберігаючи серйозність і урочистість викладу. О, тоді Сем почувався зіркою! Бувало й так, що до чорношкірої аудиторії приєднувалися й білі, і тоді всі разом сміялися над Семовими виступами, підморгували йому, і це для нього була найвища похвала. Красномовство Чорний Сем вважав своїм покликанням, тож ніколи не втрачав нагоди покрасуватися у цій ролі.

Та ось Сем уже дійшов до хатинки дядька Тома, точніше, вже тепер до хатинки тітоньки Хлої. Ту т доречно повідомити читачеві, що Сем і тітонька Хлоя давно зайняли ворожі позиції, чи радше холодні. Але цього разу Сем не мав наміру поглиблювати ворожнечу, адже йому страшенно хотілося їсти після важкого дня. Він вирішив бути миролюбним і приязним. І хоча точно знав, що наказ господарів без зайвих слів буде виконаний Хлоєю, він вважав доцільним зробити так, аби Хлоя сама захотіла нагодувати його смачніше, ніж зазвичай. І він переступив поріг хатинки, сповнений смиренної покірності перед долею, яка наслала на нього тяжкі муки за допомогу ближньому. Він прийшов і натхненно розповів, чому завітав до її хатинки у таку пізню годину, тим самим визнавши, що без неї, головної кухарки, усе обійстя Шелбі приречене на голодну смерть.

Спрацювало! Це була легка перемога. Жоден громадянин, навіть найбільший простак, так легко не піддавався на хитрощі мудрого політика під час передвиборної кампанії, як повелася на Семові лестощі тітонька Хлоя. Навіть блудного сина, який повернувся до батьківського дому, приймали не так щедро. Хлоя заходилася коло Сема, як рідна мама. Перед ним мов з-під землі виросла велика полив’яна миска з усілякими смачнючими наїдками, які залишилися після обіду господарів. Апетитна шинка, золотаві маїсові коржі, окрайці пирогів, курячі крильця та стегенця — все це виглядало для Сема як вишуканий натюрморт для поціновувача живопису. Він із виглядом царя у трапезній залі сидів за столом у кухарчиній хатці, і великодушно ділився розкішним частуванням із Енді, який примостився по праву від нього руку.

Але вони були тут не самі. Сюди злетілися, мов комашки на ліхтарне світло, усі негри дому Шелбі, щоб послухати від очевидців та учасників подій цього насиченого дня, як все відбувалося. Це був Семів зоряний час слави. Ще мить — і його увінчають лаврами. Він розповідав про свої подвиги, щедро прикрашаючи історію й не дуже правдоподібними деталями. Тепер він нічим не відрізнявся від балакунів, які роблять шоу на рівному місці. Оповідка Сема супроводжувалася вибухами реготу його друзів. Сміх дорослих заражав дітлахів, які понабивалися у кожен кут, а деякі від сміху аж качалися по підлозі. Але автор тримав марку і не дозволяв собі сміятися, хіба лиш інколи театрально закочував очі і підморгував слухачам, не втрачаючи при тому серйозності і зберігаючи піднесено-повчальний тон.

— Отже, побратими,— виголосив він, розмахуючи стегном індички,— тепер ви й самі переконалися, до чого треба вдаватися людині, яка вирішила стати на захист усіх пригнічених і принижених… Але це велика справа, і вона того варта! Адже відтепер той, хто зачепить когось із нас, образить увесь наш народ! Це принципово. Кожен работорговець, якому заманеться купувати наших людей, буде мати справу із Чорним Семом! Я усіма силами протистоятиму його гріховному наміру! Йдіть до мене, браття, зі своєю бідою! Сем стане за вас горою, Сем захищатиме ваші права до останньої краплі крові…

— Стривай-но, Семе… — витріщився на нього Енді.— Чи не ти сьогодні зранку рішуче збирався допомогти містерові Гейлі впіймати Ліззі? А тепер?..

Послухайся моєї поради, Енді,— гордовито відповів на цей закид Сем.— Не берися судити про те, чого не розумієш. Ви, молодь, взагалі-то непогані, але ж нічогісінько не тямите у принципах!

Енді винувато затих, прибитий незрозумілим словом «принципи», яке подібно вплинуло і на присутніх тут його ровесників. А Сем спокійно рік далі:

— Совість у мені прокинулася, совість… Вирішивши ловити Ліззі, я був певен, що цього хоче господар. А у господині, як виявилося, з цього приводу були зовсім інші думки. Оскільки у нашому домі завжди вигідніше ставати на бік господині, то моя совість і прокинулася. Я людина принципова і ніколи не зраджую своїм переконанням. У мене є совість,— на цих словах Сем здійняв руку, тримаючи, мов прапор, курячу шийку.— Який сенс у принципах, якщо їх не дотримуватися? На, Енді, кісточку, я її ще не до кінця обсмоктав.

Аудиторія слухала Сема, повідкривавши роти, тож він мусив продовжувати:

— А щодо стійкості духу, друзі мої, це складне питання, тут не кожен сильний,— заплутував Сем думки, як тільки міг.— От, до прикладу, сьогодні людина хоче чогось одного, а завтра — зовсім іншого. Що кажуть про таку людину? Правильно, що вона не має стійкості духу. Ану, Енді, подай-но мені оладки… а тепер вдумаймося. Маю надію, що леді й джентльмени пробачать мені такий буденний приклад. Так от, припустімо, що я забажав вилізти на копицю сіна, підставив до неї драбину — а в мене ніц не виходить. Тоді я беру цю драбину і підставляю її з протилежного боку копиці. І легко на неї залажу. Скажете, що у мене нема стійкості духу? А от і є! Адже я таки зробив по-своєму і виліз на копицю, ясно вам?

— Хіба що на це у тебе і стане тієї стійкості,— прошипіла тітонька Хлоя, для якої цей театр був як сіль на рану.

— Так, друзі, так! — мовив на завершення Сем, сповнений по вінця, якщо так можна висловитися, і їжею, і славою.— Так, пани і представниці прекрасної статі! Я маю принципи і цим пишаюся! У наш час без принципів кроку не ступиш (як і в будь-які часи, між іншим). Я за свої принципи горою! Хай мене живцем спалять або й четвертують, нічого не боюся! Так і скажу, мужньо терплячи муки: «Забирайте хоч усю мою кров до останньої краплі, та я не поступлюся своїми принципами!»

— Гаразд, гаразд,— сказала тітонька Хлоя,— принциповий ти наш, не завадило б тобі узяти на озброєння ще один принцип: лягати вчасно і не тримати до ранку тут людей! Ану марш звідси, інакше усім дістанеться на горіхи!

— Негри! — виголосив Сем, благоговійно змахнувши панамою.— Прийміть моє благословення. Ідіть по своїх домівках і не грішіть!

Отримавши напутнє слово, зібрання покірно розійшлося.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка