Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Розділ Х. Товар відправлено



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка45/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   102
Розділ Х. Товар відправлено

На світанку того лютневого дня у хатинці дядечка Тома не спали. Обличчя тітоньки Хлої і самого Тома були скорботними і невтішними. На стільці перед вогнищем висіли дві вже випрасувані чисті сорочки із грубого полотна, а третя лежала перед тітонькою Хлоєю. Вона старанно випрасовувала кожну складочку, кожен рубець, час від часу втираючи сльози, які струмками стікали по її щоках.

Том сидів за столом, підперши голову рукою. Перед ним лежала розкрита Біблія. Чоловік і жінка мовчали. Пора була рання, дітлахи ще спали, притиснувшись одне до одного на низькому дерев’яному ліжку.

Том, справжній син свого знедоленого народу, був дуже добрим сім’янином. Йому надзвичайно боліла неминуча розлука з родиною. Він вийшов з-за столу, підійшов до ліжечка і довго вдивлявся у сонні дитячі личка.

— Востаннє… — гірко прошепотів він.

Тітонька Хлоя, не вимовивши й слова, продовжувала ялозити праскою по вже й без того випрасуваній сорочці, а потім відклала прасування набік і, упавши в крісло, заплакала навзрид.

— Скоріться Божій волі! Як же тут скоритися? Якби хоч знаття, куди тебе заберуть від мене, в чиї руки ти потрапиш! Місіс каже, що десь за два роки викупимо. Господи милосердний, та хіба звідти повертаються! Там людей замордовують насмерть! Чула я, що роблять із рабами на тих плантаціях!

— Господь всюдисущий, Хлоє, він і там подбає про мене.

— Він всюдисущий, та іноді за його волею відбуваються страшні події,— сказала тітонька Хлоя.— Чим ти можеш мене втішити?!

— Я в руках Божих,— продовжував Том.— Гірше, як він повелить, не буде. Подякуймо йому хоча б за те, що продали мене, а не тебе з дітьми. Ту т принаймні вас ніхто не образить. Я ж стерплю будь-які муки, Господь мені допоможе.

Яке ж мужнє і сильне людське серце, що затамовує свій біль задля полегшення страждань близьких! Томів голос зривався, йому важко було говорити, та він робив це свідомо і виважено.

— Краще згадаймо Господню милість,— насилу додав він, бо про це йому зараз не думалося.

— Господню милість? Щось я її не спостерігаю! Ні, це таки несправедливо! Чому господар продав тебе? — не вгавала тітонька Хлоя.— Адже ти сторицею окупив його борги. Він уже скільки років обіцяв підписати тобі відпускного листа, і от тепер маєш! Може, йому зараз і нелегко, та я відчуваю, що у нього не було морального права так із тобою вчиняти, і навіть не намагайся мене переконувати у протилежному! Хто більш відданий йому, ніж ти? Хто піклувався про його справи ретельніше, ніж він сам? Хто забував заради його вигоди і дружину, і малих дітей? Лиш вдуматися! Ти до нього прив’язаний усією душею, а він тебе… Продає, щоб позбутися боргів! Бог його за це покарає!

— Хлоє, якщо ти мене кохаєш, не кажи так! Може, це наш останній ранок разом, тож не треба жодних поганих слів, Хлоє. Адже я прийняв господаря від старої місіс з рук на руки, коли він був ще немовлям. І не дивно, що я думаю про нього день і ніч, а йому… Хіба йому до Тома? Пани звикли, щоб про них піклувалися. Але ти порівняй нашого господаря з іншими — у кого з них нам жилося б краще? Якби містер Шелбі знав, що все обернеться саме так, він би не довів справу до продажу. Я у це твердо вірю.

— Ні, тут щось не те,— вперто вела своє тітонька Хлоя. Прагнення справедливості не дозволяло їй змиритися з тим, у якій ситуації опинився Том і вся їхня сім’я.— Не знаю, хто тут винен, але так не має бути.

— Подумай про Господа Бога, Хлоє,— повчав дружину Том,— Без його волі жодна волосина не впаде з наших голів.

— Безперечно, однак чомусь мене це не втішає,— зітхнула вона.— Та й скільки не балакай, а тебе про-да-но! Скоро пиріг буде готовий, поснідаєш… Хто знає, коли ще тобі доведеться смачно попоїсти.

Якщо ви, читачу, хотіли б збагнути, як тяжко тим неграм, яких продавали на Південь, згадайте, що почуття у них сильні. Негри — не найсміливіші, не найпідприємливіші люди, проте вони палко прикипають душею до рідних місць, люблять свій дім та сім’ю. Їх жахає невідомість. Від самого народження для рабів-негрів немає нічого страшнішого, як усвідомлення, що їх можуть «продати на Південь», бо у їхніх очах це страшніше за шмагання нагайками, за будь-яке катування. Автору доводилося чути, як вони між собою з жахом розповідали історії про те, як їхні побратими гинули десь там, «униз за течією річки». Для них Південь — це край, «з якого не повертаються живими».

Один місіонер (він жив серед негрів, які змогли утекти до Канади), розповідав, що багато з них залишали обійстя досить гуманних господарів і навіть не побоялися тікати, хоч це загрожувало безліччю небезпек, аби лишень не бути проданими на Південь. Смертельний страх, що вічно нависає над родиною негра, істоти несміливої, робить його рішучим і мужнім, змушує терпіти голод, холод і ризикувати бути впійманим і неминуче жорстоко покараним.

Пара хмаринками підіймалася над столом — скромний сніданок було подано. Місіс Шелбі цього ранку звільнила тітоньку Хлою від роботи на панській кухні, щоб бідолашна жінка могла приготувати цю прощальну трапезу. Хлоя зібрала волю в кулак і приготувала її: зарізала найкращу курку, спекла улюблений пиріг чоловіка і повикладала декілька банок із різними соліннями та маринадами, які витягувалися з погребу лише з особливої нагоди.

— Дивися, Піте,— втішився Моз,— який у нас сьогодні розкішний сніданок! — і схопив шматок курятини з тареля.

Тітонька Хлоя злегка вдарила його за це по руках.

— Ну що ти скажеш? Нещасний батько останній раз вдома снідає, а вони лише про себе й думають!

— Хлоє,— лагідно докорив їй Том.

— Мене полишають останні сили! — вигукнула вона, ховаючи обличчя у фартух.— Голова йде обертом, сама не розумію, що роблю.

Хлопчаки стояли, мов укопані, і мовчки позирали то на батька, то на маму, а маленька донечка, вчепившись у материну спідницю, зчинила неймовірний галас.

— Ось і все! — тітонька Хлоя, витерши очі, підхопила доню на руки.— Я більше не буду, дітки. Сідайте до столу. Найкращу курку сьогодні засмажила. Їжте, діточки. Бідолашки ви наші, й так вам біда, то ще мати дала на горіхи!

Двічі запрошувати до столу не довелося. Хлопчаки узялися запихати за щоки усе, що стояло на столі. Це було доречно, бо якби не їли вони, то цей сніданок міг би залишитися недоторканим.

— А зараз саме час зібрати твої речі,— сказала тітонька Хлоя, нашвидкуруч прибираючи зі столу.— Він, мабуть, вимагатиме, щоб ти усе своє взяв із собою. У таких посіпак руки довгі, загребущі, знаю я таких. У цей кут кладу тобі фланелеву тканину — це якщо тебе ревматизм прихопить. Гляди ж, бережи її, бо якщо загубиш, іншої тобі вже ніхто не дасть. Ось тут маєш дві старі сорочки, а зверху — дві нові. Шкарпетки я вночі підв’язала, всередину кладу клубок шерсті для штопання. Господи, та хто ж тобі їх там зашиватиме! — і тітонька Хлоя, безсила перед своїм горем, поклала голову на валізочку і зайшлася плачем.— Подумати страшно: буде він здоровий чи хворий — нíкому буде про нього попіклуватися… а від мене вимагають покірності!

Хлопчаки, донесхочу наївшись, аж тепер задумалися над тим, що відбувається. Побачивши, що мама плаче, а батько сидить смутний, мов на поминках, і собі почали рюмсати, потираючи очі кулачками. Том посадив доньку собі на коліна і дозволив робити з ним усе, що їй заманеться. Вона такої нагоди не втрачала: дряпала йому обличчя, смикала за волосся і весело гигикала, хоча причина цієї радості була зрозумілою лише їй.

— Радій, донечко, поки маленька та дурненька! — гірко мовила нещасна мати.— І твій час плакати настане. Отак-от і твого чоловіка продадуть колись, а може, і тебе саму. Синочки наші повиростають — їх чекає те саме. Навіщо ж нам, неграм, сім’я, якщо поза нашою волею нас розлучають?

На цих словах один із хлопчиків перебив її:

— Господиня іде!

— Нічого тут їй робити. Однаково нічим не зарадить,— сказала тітонька Хлоя.

Місіс Шелбі зайшла до хатинки. Тітонька Хлоя, насупившись, мовчки подала їй стільця. Та жінка не помітила того, що їй запропонували сісти. Вона була схвильована й бліда.

— Томе,— стиха сказала вона,— я прийшла… — і раптом затнулася, обвела повним розпачу поглядом невтішну сім’ю і розридалася.

— Господь із вами, місіс! Чого це ви? — кинулася її втішати тітонька Хлоя, проте сама не витримала і розплакалася, а за нею і решта.

Ці пекучі сльози, що котилися з очей невільників і господині, розтопили біль і гнів пригнічених. Тож нехай знають ті, хто зверхньо дивиться на невтішних і збідованих людей, що для Господа сльоза бідняка дорожча за сміх багатія. Та сказане не стосується місіс Шелбі. Вона мала чуйне серце і відчувала відповідальність за своїх невільників.

— Друже мій,— заговорила вона, опанувавши себе,— я нічого не можу тобі дати, бо гроші у тебе все одно заберуть. Але присягаюся Богом, я дізнаюся, де ти, і викуплю за першої ж нагоди, а доти покладайся на всеблагого нашого Господа.

У цю мить хлоп’ята помітили за вікном містера Гейлі. Він рвучко відчинив двері й грізно став на порозі. Він був страшенно лихий після ночі, проведеної у сідлі, та після провальних спроб впіймати утікачку.

— Ну що, негре, готовий? — крикнув Гейлі та, помітивши місіс Шелбі, зняв капелюха і привітався з нею: — Ваш покірний слуга, пані.

Тітонька Хлоя, закривши валізку, перев’язала її шнурком і, випроставшись, втупилася у работорговця гнівним поглядом своїх темних очей. Здавалося, що сльози, які щойно лилися з них, тепер стали іскрами.

Том покірно встав назустріч новому господарю. Він завдав на плечі валізочку і пішов до виходу. Жінка з донечкою на руках пішли провести його, а хлопчаки, ревучи, попленталися за нею.

Місіс Шелбі зупинила Гейлі і палко про щось з ним заговорила, а тим часом сім’я наблизилася до возу, готового будь-якої миті пуститися в дорогу. Довкола нього зібрався чималий натовп із усіх негрів Шелбі, від малого до старого. Вони прийшли попрощатися зі своїм побратимом. Тома в цьому обійсті поважали, він був для них наставником, тож йому щиро співчували усі, а надто жінки.

— Хлоє, здається, нам більше шкода розлучатися із ним, аніж тобі,— крізь сльози мовила одна з негритянок, дивлячись на скам’янілий і суворий вираз обличчя тітоньки Хлої.

— Свої сльози я вже виплакала,— пояснила Хлоя, кинувши повний ненависті погляд на работорговця, який саме проходив повз неї до воза.— Не хочу, щоб цей нелюд тішився моїми слізьми.

— Сідай! — гаркнув Томові Гейлі, пробираючись крізь натовп негрів, які спідлоба позирали на нього.

Дядечко Том сів на воза, а Гейлі, витягнувши з-під сидіння важкі кайдани, почепив їх на нього.

Вражений натовп загудів, мов вулик, а місіс Шелбі з ґанку крикнула:

— Містере Гейлі, запевняю вас, це абсолютно зайве!

— Хтозна, пані! З вашими рабами я вже втратив п’ятсот доларів. З мене досить.

— Чогось іншого від нього годі й сподівався,— скрушно похитала головою тітонька Хлоя.

А хлопці, тільки тепер збагнувши, що чекає на їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і аж затрусилися від плачу, стогону й жаху.

— Шкода, що містера Джорджа немає вдома, я з ним так і не попрощався,— сказав Том.

Джордж і справді поїхав на кілька днів до приятеля у гості. Виїхавши рано вранці, він навіть не підозрював, що трапилося з їхнім вірним слугою.

— Передайте від мене уклін містеру Джорджу,— попрохав Том місіс Шелбі.

Гейлі хвицьнув коня, і Том, до останньої миті не відриваючи погляду від рідних місць, від постатей близьких і друзів, зник із їхнього поля зору.

Містера Шелбі також не було вдома. Через тиск обставин він був змушений продати свого найкращого слугу, щоб виплутатися з пут людини, яка загрожувала благополуччю усієї його сім’ї. Тож коли справу було зроблено, він перш за все полегшено зітхнув. Але дружина розбудила у ньому докори сумління, які досі були приспані страхом банкрутства. Мужність, безкорисливість і відданість Тома подвоїли у його господаря почуття зневаги до самого себе. Він довго переконував себе, що мав право так вчинити, що так роблять усі господарі, і навіть без особливої на те потреби,— та все дарма. Почуття провини переслідувало його, тому він вирішив уникнути гнітючої сцени прощання, і поїхав нібито у справах, сподіваючись повернутися, коли з цим буде покінчено.

Том і Гейлі трусилися запилюженим шляхом. Позаду залишалися знайомі Тому з дитинства місця. Ось територія Шелбі закінчилася, і вони в’їхали в поселення. Подолавши приблизно з милю, зупинилися біля кузні, де Гейлі наказав ковалю переробити пару наручників.

— Вони замалі для нього,— пояснив він майстру, тицяючи у Томову сторону.

— Господи! Та це ж Том, негр містера Шелбі! Невже його продали? — запитав коваль.

— Угу,— сухо відповів Гейлі.

— Це просто неможливо! Не вірю власним очам! — вигукнув майстер.— Та навіщо ж йому наручники? Адже такого чесного, порядного негра…

— Еге ж,— перебив його работорговець.— кожен «чесний та порядний» негр тільки й чекає нагоди, аби втекти від господаря. Дурню якомусь, ледарю чи п’яниці на все начхати, йому навіть до вподоби, що його тягають з місця на місце. А для путнього це велика біда. Такого краще закувати — надійніше буде. Адже ноги має? Має! Чого доброго, ще п’ятами накиває.

— Маєте рацію,— погодився коваль, риючись у ящику з інструментами,— для наших, кентуккійських негрів нічого гіршого, ніж плантації Півдня, немає. Потрапив туди — що помер.

— Так і є, вони там мруть, як мухи. Може, клімат тамтешній не годні витримати чи робота затяжка, але нові негри там потрібні завжди, на такий товар попит дуже хороший,— сказав Гейлі.

— А все-таки шкода їх! Зашлють на якусь дальню цукрову плантацію Тома, чи кого іншого — там йому і смерть.

— Ну, Тому взагалі гріх на життя скаржитися. Шелбі змусили мене забожитися, що я прилаштую його в добрі руки. Продам якійсь шанованій сім’ї на службу. Звикне до клімату, не помре від лихоманки — і то щастя. А чого ще бажати негрові?

— Але ж у нього жінка, діти вдома залишились…

— Ото велике лихо! Інших наплодить. Мало бабів на світі?! — холоднокровно відповів Гейлі.

Засмучений Том сидів біля кузні на возі і дослухався до цієї розмови. Раптом він почув швидке ритмічне цокання копит. Це мчав Джордж. Зупинившись, він миттю кинувся Томові на шию, голосячи крізь сльози:

— Це підло, підло! Нехай навіть не виправдовуються, вони вчинили ницо! Яка ганьба! Якби я був дорослим, то не дозволив би тебе продавати! Я не допустив би!

— Містере Джордж! Я такий радий! — щиро сказав дядько Том.— Я вже подумав, що поїду, не попрощавшись із вами… Словами не передати, який я радий вас бачити!

Том злегка посунув ногу, і Джордж побачив кайдани.

— Ганьба! Та як він сміє!.. — гнівно заволав Джордж, сплеснувши руками.— Я поб’ю цього негідника! Та я йому…

— Не треба, містере Джордж! Цим ви мені не допоможете, навпаки, він ще сильніше розлютиться. Говоріть тихше, прошу вас.

— Гаразд, хай буде так. Але ж яка ницість! Чому ніхто нічого мені не сказав? Чому по мене не послали? Якби не Том Лінкен, я б нічого й не знав, не встиг би з тобою попрощатися! Але ж вони від мене вислухали!

— Даремно ви погарячкували, містере Джордж.

— Та хіба ж я міг змовчати? Адже це підлість! Послухай-но, дядьку Томе,— таємниче зашепотів Джордж, повертаючись спиною до кузні,— я подарую тобі свій долар!

— Та ви що, містере Джордж! Хіба я можу прийняти… — розчулено забелькотів Том.

— Ще й як можеш! Тітонька Хлоя порадила мені просвердлити у ньому дірку і просилити у неї шнурка. Ти носитимеш мій долар на шиї так, щоб цей негідник не помітив…

Том заперечно похитав головою.

— Ні?.. Ти собі як хочеш, Томе, а я таки поб’ю його — тоді хоч трохи мені полегшає.

— Але мені буде важче, містере Джордж. Не треба, прошу вас.

— Ну гаразд, якщо ти просиш! Не буду… — сказав розчаровано Джордж,— але долар ти візьмеш.— І він почепив дядькові Тому на шию шнурок із монетою.— Ось! А тепер застебни куртку… і гляди, не загуби його, а коли засумуєш, подивися на нього, і пам’ятай завжди, що я тебе обов’язково знайду і привезу додому. Ми з тітонькою Хлоєю вже все обдумали. Я їй пообіцяв: «Не хвилюйся, тітонько Хлоє. Я не дам батькові забути про Тома, я щодня дорікатиму йому цим вчинком, і свого таки доб’юся».

— Містере Джордж, навіщо ви так кажете?!

— Нічого такого я не сказав, дядечку Томе.

— Містере Джордж, батьки вас люблять, будьте ж вдячним сином! Піклуйтеся про матір. Не вчіться дурниць у поганих хлопців, які не поважають своїх сімей. Послухайте мене, містере Джордж, Господь обдаровує людей благами двічі, але мати у кожного одна і іншої не буде. Хоч сто років житимете на світі, містере Джордж, а іншої такої жінки, як ваша матуся, ви не знайдете ніколи. Любіть її, будьте їй утіхою і тепер, і тоді, коли подорослішаєте. Пообіцяйте мені, містере Джордж!

— Обіцяю, дядьку Томе,— серйозно відповів хлопчик.

— І ще одне. Молоді люди нерідко вживають погані слова — ну, вік такий, погані приклади для наслідування… Але ви будьте мудрішим, не допускайте лихослів’я, слідкуйте за своїм мовленням. Будьте справжнім джентльменом і виправдайте мої надії. Нехай ваші батьки ніколи не почують поганого слова від вас. Не ображайтеся, містере Джордж, що я так вам кажу.

— Та ти що, дядьку Томе! Хіба ти радив би щось погане?

— Адже я старший за вас, містере Джордж,— лагідно продовжував Том, погладжуючи кучеряву голову хлопчика своєю великою сильною рукою.— Я знаю, що здібності у вас хороші. А скількома благами ви обдаровані, містере Джордж! Ви і читати вмієте, і писати. Коли ви виростете, то станете вченою людиною, і всі мешканці вашого обійстя, а надто ваші батьки пишатимуться вами! Беріть приклад із батька — він хороший господар, і з матері — вона набожна, благочестива жінка. І основне: не забувайте нашого Творця, містере Джордж!

— Я намагатимуся, Томе, повір! За мене нікому не доведеться засоромлено ховати очі! — палко вигукнув хлопчик, чим дуже втішив Тома.— А ти не сумуй, я поверну тебе додому. Ми перебудуємо твою хатинку. Сьогодні вранці ми з тітонькою Хлоєю говорили про це. У вас буде вітальня, а на підлозі — килим. Хай я тільки виросту! Потерпи, Томе! Буде свято й на твоїй вулиці!

А тим часом Гейлі повертався із кузні з кайданами у руках.

— Послухай-но,— нечемно звернувся до нього Джордж,— я розповім батькам, як ти поводишся із дядьком Томом!

— Розповідайте хоч сто разів!

— Не сором тобі торгувати людьми, заковувати їх у ланцюги, ніби й не люди то, а скотина? Невже совість не мучить?!

— Поки ви, благородні пани, будете їх купувати, ми з вами однакові! — відрубав Гейлі.— Яка різниця, хто купує, а хто продає! Не було би покупців — не продавали б. Так що тут ми одного поля ягоди.

— Я дорослим ніколи не купуватиму і не продаватиму негрів,— сказав Джордж.— Раніше я пишався тим, що Кентуккі — моя батьківщина, а тепер мені соромно це навіть усвідомлювати! — Молодий містер випростався в сідлі, роззирнувся навсібіч, ніби переконуючись, чи справили його слова відповідне враження на штат Кентуккі.— Ну, прощавай, дядечку Томе, не бануй і тримайся!

— Прощавайте, містере Джордж. Нехай береже вас Господь! — мовив Том, дивлячись на нього, як на рідного сина, з любов’ю і гордістю.— Таких, як він, в Кентуккі на пальцях однієї руки можна перерахувати,— сказав він, коли постать хлопчика зникла з поля його зору. Том вдивлявся йому услід, аж поки стукіт копит Джорджевого коня не стих. Це був останній відголосок рідного дому. А у нього на грудях залишилося тепло рук і серця молодого містера. Том притиснув через куртку дорогоцінний долар до серця.

— Ну, Томе, давай-но з тобою домовимося,— сказав Гейлі, кидаючи наручники у віз.— Будеш добре поводитися, то і я до тебе ставитимуся по-людськи. Я своїх негрів просто так не ображаю. Все, що можу, для них роблю. Я ваші негритянські хитрощі добре вивчив. Якщо негр сумирний і не намагається втекти, йому при мені добре буде, а ні — то хай потім не нарікає.

Том, як міг, постарався запевнити Гейлі, що він про втечу навіть не думає. А взагалі, работорговець марно розводив теревені, бо куди ж може втекти людина із важенними кайданами на ногах? Але це було у стилі Гейлі, він завжди своїм новим неграм читав проповіді, щиро вірячи, що це полегшить йому життя, а негрів переконає бути сумирними і не завдавати йому клопотів.

А зараз ми на деякий час покинемо Тома і подивимося, як живеться іншим героям нашої розповіді.

Розділ ХІ. Невільницькі думки про свободу

Мандрівник під’їхав до дверей маленького готелю у містечку Н. штату Кентуккі, коли дощовий похмурий день вже плавно переходив у вечір. У холі він побачив типову для тамтешніх місць картину: люди різних суспільних верств перечікували тут негоду. Найбільш помітними тут були високі, статні кентуккійці, вбрані переважно у куртки для ловів. Вони по-домашньому зручно повмощувалися на стільцях, мало не лежачи, їхні рушниці, патронташі, сумки, собаки і негренята-єгері зайняли усі кути і закапелки холу. Справа і зліва від каміна сиділи двоє джентльменів, також у фривольних позах — обидва у капелюхах та вимащених болотом чоботах, каблуки яких красувалися на панелі каміна. Ми маємо пояснити читачеві, що постояльці і відвідувачі тамтешніх готелів полюбляють такі пози, мабуть, так їм ліпше думається і відпочивається.

Господар готелю стояв за стійкою, мало чим відрізняючись від своїх земляків: він також був кремезний, міцний, мав густу шевелюру, яку ледь-ледь прикривав височенний циліндр.

У цій кімнаті усі присутні мали головні убори, що слугували свідченням людського статусу в суспільстві: фетровий капелюх чи засмальцьований касторовий, бриль із пальмового листя чи останній писк моди,— усі вони вказували на найхарактерніші риси «голів», на які були начеплені. У веселунів, задирак і просто відкритих душею людей головні убори були пристроєні набакир; ті, хто натягав їх на самий ніс, давали зрозуміти, що жартувати із ними не слід — вони є люди аж занадто серйозні; хто бажав усе бачити і нічого не випускати з поля зору, стягували свої шапки аж на потилицю, і хтозна, як вони звідти не злітали… Ну а простий народ абияк мостив зверху свій головний убір, аби лиш він там надійно тримався. А взагалі, хіба лиш Шекспірові до снаги гідно описати різновиди головних уборів та характери їхніх власників.

Негри у широчезних штанях і дуже вузьких сорочках вешталися туди-сюди, але робили це з таким виглядом, ніби готові будь-якої миті вгоджати господарю і постояльцям.

Аби картина опису цієї гостьової зали вийшла повною, зауважимо, що тут весело потріскували дрова у каміні, двері і вікна були відчинені настіж і протяг бавився із завісками досхочу.

Отакими були типові готелі у провінційних містечках штату Кентуккі, дорогий читачу.

Сучасний мешканець цього штату є прекрасними екземпляром для наочної демонстрації впливу спадковості. Предки сучасного кентуккійця — хоробрі мисливці — жили у лісах, спали під відкритим небом, а замість свічок їм світили небесні зорі. Тому-то їхні нащадки навіть у цивілізованих житлах ведуть таке життя, ніби й досі не вийшли з бівуаку: в приміщеннях не знімають ні капелюхів, ні чобіт, сидять, задерши ноги на якесь підвищення,— точнісінько як їхні прапрадіди ніжилися на галявинці, поскладавши ноги на пеньок або зручно впершись ними у стовбур дерева; ні взимку, ані влітку не зачиняють вікон, щоб їхнім могутнім легеням не забракло кисню; добродушно називають «незнайомцями» усіх підряд, та й взагалі вони відомі у світі як веселі, безпосередні і щирі простаки.

Отже, в такій компанії опинився мандрівник, про якого далі піде мова. Це був гарно зодягнений, маленький на зріст панок похилого віку із добродушним виразом обличчя і дещо неспокійною поведінкою. Він сам заніс до готелю свою валізу і парасолю, рішуче відмовившись від допомоги слуг. Увійшовши до холу, новий відвідувач нервово пороззирався, вибрав собі місце біля каміна, запхав свої речі під стіл і, присівши, почав недовірливо поглядати на джентльмена із поставленими на панель каміна ногами, який часто спльовував то вліво, то вправо. Така поведінка сусіда, який сидів за столиком навпроти, могла б кого завгодно роздратувати, тим паче прискіпливу і нервову людину, а саме таким був чоловік, який щойно завітав до готелю.

— Як ся маєш, незнайомцю? — запитав той-таки вищезгаданий джентльмен, і на знак привітання плюнув у бік новоприбулого.

— Щиро дякую, непогано,— відповів той, ледве зумівши відхилитись від такого сумнівного вияву уваги.

— Що новенького у світі? — продовжував знайомство сусід, виймаючи з кишені плитку тютюну для жування і великого мисливського ножа. Принагідно зазначимо, що цей чоловік був торгівцем худобою.

— Та наче й нічого.

— Вживаєте? — Він відчикрижив мало не півплитки тютюну і великодушно простягнув її співрозмовникові.

— Ні, дякую. Це мені шкодить,— відповів старий і трохи відсунув свого стільця від каміну.

— Справді? — скототоргівець, здалося, навіть втішився з відмови, бо одразу ж запхав частування собі до рота.

Поважний панок здригався за кожним плювком довгоногого сусіда у його бік. Нарешті винуватець пригнічення старого це помітив і, нічого не сказавши, просто поміняв мішень. Тепер під його обстріл потрапили щипці для підсовування дров у камін. Треба сказати, що влучав він точно у ціль — такому бути б снайпером!

— Що там таке? — зацікавився панок, помітивши, що декілька чоловіків прилипли до великої афіші на стіні.

— Негра розшукують,— відповіли йому лаконічно.

Містер Уїлсон (так звали панка, до речі, читач із ним уже знайомий) випростався, засунув подалі під стіл валізку і парасолю, витягнув з кишені окуляри і почав повільно приладнувати їх на свій ніс. Коли вони, як йому здалося, стали на потрібне місце, він повернувся до афіші і прочитав таке:

«Утік від господаря, який підписався під цим оголошенням, молодий мулат Джордж. Зріст — шість футів, шкіра світла, волосся каштанове, кучеряве. Розумний, грамотний, правильне мовлення. Ймовірно, вдаватиме з себе білого. На спині і плечах — глибокі рубці. На правій руці тавро — літера «G». Винагорода тому, хто його впіймає або надасть переконливі докази того, що він мертвий,— 400 $».

Панок уважно прочитав це оголошення, тихо бурмочучи кожне слово. Довготелесий мужик, який дотепер обпльовував щипці коло каміна, тепер спустив ноги на підлогу, встав, витягнувся на повен зріст, підійшов до афіші і плюнув у неї цілим жмуток виссаного тютюну.

— Ось що я про це думаю,— коротко пояснив він і повернувся на своє місце.

— Чого це ви, шановний? — здивовано поцікавився господар готелю.

— Якби на моїм шляху стрівся автор цього оголошення, я плюнув би йому просто в пику! — сказав довгоногий, спокійно відрізуючи новий окраєць тютюну від плитки.— Так йому і треба, дурному бевзеві, що від нього негри тікають. Маєш доброго невільника, то навіщо ж доводиш його до втечі? Такі оголошення — ганьба для Кентуккі, якщо когось цікавить моя думка.

— Згоден,— підтримав його господар.

— Я й сам тримаю негрів, сер,— вів своє довгоногий,— і часто їм кажу: «Хочете втікати — прошу, дорога вільна, я вас не розшукуватиму». Але ж не тікають! Хто добро на невідомість ризикне поміняти, га? Повірте, вони у мене на совість працюють. Скільки разів я їх посилав до Цинциннаті з табунами жеребців вартістю у п’ятсот доларів кожен, та вони щоразу поверталися назад і всі гроші до останнього долара привозили. І тут все ясно, як Божий день: якщо з негром поводитися, як із худобою, добра від нього сподіватися марно. А якщо ти до нього по-людськи, то він працюватиме, як порядна людина.— Свої слова дядько припечатав влучним плювком просто в камін.

— Ви абсолютно праві, друже,— сказав містер Уїлсон.— Я знаю мулата, якого розшукують. Він і справді непересічна особистість. Цей молодик шість років працював у мене на фабриці по виготовленню мішків і вважався найкращим майстром, сер. Здібний! Він винайшов машину для обробки конопель, і такими вже успішно користуються на інших фабриках. А його господар присвоїв собі патент…

— Певно, наживається на тому патенті будь здоров,— перебив його співрозмовник.— А своєму рабу, паршивець, ліпить тавро на праву руку! Якби моя воля, я б такого сам затаврував! Хай би ходив із такою прикрасою!

— Просто ці розумні та грамотні негри — нахабний народ, тому їх і таврують,— втрутився у їхню розмову грубуватий на вид чолов’яга, який сидів у протилежному куті кімнати.— Поводилися б тихенько, то нічого б такого не сталося.

— А я хочу сказати, що Господь створив їх людьми, і перетворювати їх на худобу ніхто не має морального права,— твердо заявив довгоногий захисник прав негрів.

— Мудрий негр для господаря — зайвий головний біль,— гнув свою лінію той, не звернувши ніякої уваги на презирливий тон співрозмовника.— Адже свій талант і здібності вони використовують для того, аби обманювати своїх господарів. Мав я колись таких мудрагелів, але я теж не ногою сякаюся: пометикував та й продав їх на Південь — все одно втекли б.

— Таким, як ви, треба звернутися до Господа Бога з проханням, щоб він створив для вас таких негрів, у яких би душі не було зовсім,— їдко мовив довгоногий.

На цьому їхня розмова перервалася, бо до готелю під’їхав чепурний двомісний екіпаж з кучером-негром, який привіз елегантно вбраного джентльмена.

А оскільки зівакам, які пересиджували у готелі негоду, було робити нічого, то вони просто поїдали очима новоприбулого. Він був не такий, як вони усі, і це ще більше розпалило їхній інтерес до цієї персони.

То був і справді видний чоловік: високий, стрункий, зі смагляво-оливковою шкірою, виразними карими очима, тонким носом з горбинкою, кучерявим чорним волоссям, красиво окресленими губами — все це робило його схожим на іспанця. Він спокійно увійшов до холу, кивком указав слузі, куди поставити його речі і, підійшовши до стійки, відрекомендувався:

— Генрі Батлер із Оклендса, округ Шелбі.

Потім повернувся і швидко прочитав оголошення на стіні.

— Джиме,— звернувся він до свого слуги,— Пам’ятаєш того молодика з Бернану? Начебто він за описом.

— Точно, пане,— відповів Джим.— Тільки не впевнений щодо тавра.

— Та я його руки не роздивлявся.— чоловік позіхнув і, звернувшись до господаря готелю, зажадав виділити йому окрему кімнату.— Мені треба написати декілька листів,— пояснив він.

Господар був надзвичайно уважний до своїх клієнтів. За одним його поглядом семеро негрів різного віку та обох статей, мов зграйка куріпок, метнулися сходами нагору, штовхаючись, падаючи і наступаючи одне одному на ноги — всі квапилися догодити новому постояльцеві, поки той невимушено сів на стільця і завів розмову з тим, хто сусідив із ним за столиком.

З того моменту, як незнайомець увійшов до холу, фабрикант містер Уїлсон уважно, можна навіть сказати, занадто пильно придивлявся до нього. Йому здавалося, що він раніше десь бачив цю людину — але коли, за яких обставин? Щоразу, коли незнайомець починав говорити, усміхався, змінював положення тіла, містер Уїлсон реагував на це косим поглядом, проте «знайомий незнайомець» поводився так байдуже і холодно, що старий мимоволі відвертався. Нарешті фабрикант упізнав його, і тепер дивився не лише з цікавістю, але й подивом, ба навіть жахом. На цей погляд незнайомець відгукнувся. Він устав зі свого місця і підійшов до фабриканта:

— Містер Уїлсон, якщо не помиляюся? — звернувся він до здивованого чоловіка і тицьнув йому для привітання долоню.— Прошу вибачення, я вас не одразу впізнав. Гадаю, ви мене пам’ятаєте… Нагадаю: Батлер із Оклендса, округ Шелбі.

— Звичайно… Звісно, пригадую,— залепетав містер Уїлсон, мов зачарований.

До них підійшов хлопчик-негр і повідомив, що кімната для пана готова.

— Джиме, подбай про речі,— мимоходом кинув молодий джентльмен слузі, а до містера Уїлсон сказав: — Мені треба обговорити з вами одну справу. Якщо вам не важко, пройдімо до моєї кімнати.

Містер Уїлсон мовчки пішов за ним. Вони піднялися сходами на другий поверх приміщення й увійшли до просторої кімнати, де досі із кута в кут гасали слуги, завершуючи прибирання. У каміні вже потріскували дрова.

Коли ж вони нарешті залишилися наодинці, молодий джентльмен спокійно зачинив двері, поклав ключ до кишені, повернувся до містера Уїлсона, невимушено схрестив руки на грудях і подивився йому просто у вічі.

— Джордж! — вигукнув той.

— Так, Джордж,— відповів джентльмен, ледь помітно усміхаючись кутиками вуст.

— Та невже це ти?!

— Я добряче замаскувався,— сміючись, сказав Джордж.— Настоянка з горіхового лушпиння надала моїй шкірі аристократично-смаглявого відтінку, волосся я пофарбував. Як бачите, я абсолютно не схожий та того, кого розшукують.

— Джордже! Ти граєшся з вогнем! Покинь, доки не пізно, послухайся моєї поради…

— Я знаю, що роблю, і готовий ризикувати,— гордо мовив раб-утікач.

Читачеві буде цікаво дізнатися, що по батьковій лінії Джордж був білим. Його мати — одна з тих нещасних, кого губить врода. Вона стала жертвою дикої пристрасті свого господаря, результатом якої стали народжені від нього діти, яким було долею визначено рости безбатченками. Але від батьківського роду, який вважався дуже знатним у Кентуккі, Джордж унаслідував зовнішність європейця і буремний дух. Від матері Джордж узяв жовтуватий колір шкіри і прекрасні темні очі. Тож із такими природними даними йому досить було трохи підфарбувати волосся та шкіру обличчя,— і ось уже ніхто не сумнівається, що він справжнісінький іспанець. А від народження витончені манери і струнка постава допомогли йому майстерно грати роль джентльмена, який подорожує у супроводі слуги.

Містер Уїлсон був людиною доброю, але обережною і абсолютно не схильною до ризику. Мабуть, саме про такого пана сказав Джон Бен’ян: «Він у повному сум’ятті думок і духу». Фабрикант міряв кроками кімнату, роздвоєний щирим бажанням допомогти Джорджеві і панічним страхом переступити закон. Він озвучив свої думки:

— Отже, Джордже, ти втік — розумієш? — утік від свого господаря. Законного! Ту т нема нічого дивного. Однак, Джордже, я маю тобі сказати, що мене засмутив твій вчинок… Так, засмутив!

— Що саме, сер? — спокійно запитав його Джордж.

— Як-от те, що ти порушуєш закон своєї батьківщини!

— Ага! Моєї батьківщини! — палко повторив молодик.— Могила мені стане батьківщиною! От тільки б скоріше у неї лягти!

— Джордже, що ти таке кажеш?! Гріх навіть думати так… Твій господар жорстокий, це правда, і чинив з тобою несправедливо, огидно! Та хіба ти забув, що янгол Божий наказав Агарі вертатися до своєї пані і слухатися її, і що апостол Павло повернув Онисима його власнику?

— Містере Уїлсон! І не нагадуйте мені про Біблію! — вигукнув Джордж, гнівно блимнувши очима.— Прошу вас, не нагадуйте! Моя дружина — справжня християнка, і я також прийду до церкви, щойно випаде нагода… Але керуватися біблійними прикладами проти людини, яка опинилася у такому скрутному становищі, як оце зараз я,— все одно, що нацьковувати її проти християнства. Нехай всемогутній Бог вислухає мене, а тоді скаже свою думку, правильно я вчинив, чи ні, домагаючись свободи!

— Твої почуття зрозумілі, Джордже,— сказав добрий містер Уїлсон, голосно висякавшись.— Цілком зрозумілі… Та я вважаю своїм обов’язком застерегти тебе: не піддавайся їм! Так, мені тебе дуже шкода… Але ж сказано в апостола: «Кожен нехай залишається на тому місці, на яке поставив його Господь». Треба покірно приймати все, що посилає нам Боже провидіння.

Молодий мужчина слухав ці повчання з високо піднятою головою, схрестивши руки на могутніх грудях й гірко усміхаючись.

— Містере Уїлсон, уявімо, наприклад, що індіанці захоплять вас у полон, розлучать із дітьми, дружиною і змусять махати мотикою на їхній землі до кінця ваших днів. Ви вважатимете своїм обов’язком коритися такому повороту долі? Та ви галопом помчите від них на першому ж коні, який вам трапиться, і скажете, що сам Бог послав вам цього коня. Чи, може, не так?

Панок слухав його, вирячивши очі, бо зовсім не вмів сперечатися. Проте цього разу він переплюнув досвідчених сперечальників тим, що мудро вирішив промовчати, коли людина говорить щиру правду і опонувати йому нічим. Натомість він повернувся до своїх попередніх вмовлянь, нервово погладжуючи парасолю і розправляючи на ній кожну складочку.

— Ти добре знаєш, Джордже, що я дружньо до тебе ставлюся. Все, що я кажу,— для твого ж добре. Я впевнений, що ти наражаєшся на смертельну небезпеку. Втекти тобі навряд чи вдасться. А якщо тебе впіймають?! Над тобою знущатимуться, поб’ють до втрати свідомості і… продадуть на Південь.

— Містере Уїлсон, я все це розумію і ризикую свідомо,— серйозно відповів Джордж.— Так, ризик страшний, але… — він відхилив плаща: за поясом стирчали два револьвера і мисливський ніж.— Бачите? Я готовий до всього. На Південь вони мене не продадуть, дзуськи! Якщо дійде до цього, я вкорочу собі віку, і шість власних футів кентуккійської землі мені забезпечено.

— Побійся Бога, Джордже! Я просто розгублений. Невже ти так легко порушиш закони своєї батьківщини?

— Та що ви знову про мою батьківщину, містере Уїлсон! Батьківщина є у вас, у інших вільних людей, а у тих, хто народжений рабом, як я, її немає. На які закони я можу покластися? Їх створювали без нашої участі, тож нас вони не стосуються. Нас ніхто не запитував, чи згодні ми з ними. Ці закони вигадано для того, щоб нас пригнічувати, щоб утвердити наше безправ’я, тільки й всього. Я чув, які промови виголошують у День прийняття Декларації незалежності США. Щороку 14 липня нам кажуть, буцімто уряд має законну владу над нами. Мимоволі задумаєшся над тими словами — і уже напрошується висновок… Який?

Голова містера Уїлсона йшла обертом, він заблукав у трьох соснах: так, йому було шкода молодого, розумного мулата, він навіть розумів почуття того, проте вважав своїм обов’язком раз у раз наставляти його на «праведну дорогу».

— Це погано, Джордже. Те, що ти кажеш, неправильно. Прислухайся до моєї дружньої поради: облиш бунтарські думки! Людині у твоєму становищі не слід дозволяти собі такого вільнодумства! — містер Уїлсон сів за стіл і, вкрай розчулившись, почав смоктати ручку парасолі.

— Містере Уїлсон! — мовив Джордж, сідаючи просто навпроти нього,— Подивіться на мене. Ось я сиджу поряд з вами за одним столом, така ж людина, як і ви. Подивіться на моє обличчя, на мої руки, на моє тіло.— Молодий мулат гордо випростався на цих словах.— Чим я гірший за інших? А тепер вислухайте мене, містере Уїлсон. Мій батько — один із кентуккійських джентльменів, але він не вважав за потрібне розпорядитися, щоб після його смерті мене не продали разом із собаками та кіньми, аби перекрити борги, у яких він загрузнув за життя. Я бачив, як мою матір і шістьох сестер та братів продали з молотка на аукціоні. Їх розпродали у мами на очах, одного за другим, усіх у різні руки. Я був наймолодшим. Вона кидалася у ноги моєму нинішньому господареві, благала купити нас обох, щоб не розлучали її бодай з останньою дитиною, а він за це копнув її важким чоботом. Я бачив це, я чув її ридання, коли він прив’язав мене до сідла і повіз до свого маєтку.

— А що було потім?

— Потім… Потім він перекупив у когось одну з моїх сестер. Вона була скромною, хорошою дівчинкою. Християнка душею, а тілом — красуня, як наша мама. Спершу я тішився, що хоч одна рідна людина буде коло мене. Але радість моя була короткою… Сер! Одного разу її покарали батогами. І за що?! За те, що вона хотіла жити як справжня християнка, а наші закони цього невільникам не дозволяють. Я стояв за дверима і все чув. Я майже відчував кожен удар нагайки на своєму тілі, мені здавалося, що він шмагає моє серце, що це воно, а не її ніжна плоть, стікає кров’ю. Але я не міг їй допомогти. Якось до господаря заявився работорговець, і мою сестру разом із партією скутих ланцюгами рабів… погнали на невільницький базар у Орлеані. Так він вчинив за ту єдину її провину, ні за що інше! Відтоді мені нічого про неї не відомо. Минали роки… я ріс, як пес на прив’язі: без батька, без матері, без братів і сестер… Жодної рідної душі поряд… Ніхто про мене не піклувався, не переживав за мене. Мене пригощали лише лайкою та канчуками. Не знаю, чи повірите, що я боровся із собаками за кістки, кинуті їм, бо навіть така їжа була мені за щастя. Та все ж, коли сльози душили мене, не давали ночами спати, я плакав не від голоду й болю, а з туги за матір’ю і сестрою. Адже мене ніхто не любив… я не знав душевного тепла, не чув доброго слова, поки не потрапив до вас на фабрику, містере Уїлсон. Це вам я зобов’язаний тим, що навчився читати і писати, усім, чого досягнув у житті. Бог свідок, моя вдячність безмежна! Потім, сер, я зустрів свою майбутню дружину і покохав її усім серцем. Ви бачили її, знаєте, яка вона вродлива. Коли вона сказала, що також любить мене і ми побралися, я нетямився від щастя. Моя Еліза — не просто красуня, сер. У неї ще й прекрасна, чиста душа… а що ж потім? Ви це пам’ятаєте: мій господар приїхав на фабрику, відірвав мене від усього, чим я жив, і методично почав змішувати мене з болотом, щодня, щогодини… Лише за те, що негр забув, хто він такий, отже треба нагадати йому, хто господар! Але це ще півбіди. Я стерпів. І тоді він став між мною і моєю дружиною… Він наказав мені покинути Елізу і взяти собі за жінку іншу негритянку, його рабиню. За вашими законами, він мав на це повне право! Але не за людськими законами і не за Господніми! Містере Уїлсон, вдумайтеся: все, що розбило серця моєї мами, моїх братів і сестер, моєї дружини і моє власне — все дозволялося вашими законами! Ніхто в Кентуккі не ставить їх під сумнів. А ви кажете, що я чиню неправильно, порушуючи закони своєї батьківщини! У мене, сер, батьківщини нема, як немає і батька. Але свою батьківщину я знайду! Ваша мені ні до чого. «Відпусти мене з Богом!» — я більше у неї нічого не прошу. А коли я дістануся Канади, де закон визнає негрів людьми, а не майном, і захистить мене, тоді нехай посміє хто-небудь стати на моєму шляху… Той, хто ризикне — пошкодує про це. Я битимуся за свою свободу до останньої краплі крові! Так робили ваші предки, таке ж право маю і я!

Джордж говорив зі сльозами на очах, енергійно жестикулюючи. Він то крокував по кімнаті, то знову сідав до столу. Добрий фабрикант, якому молодий мужчина виливав свої жалі, врешті-решт сам не витримав і теж розплакався. Потім він витягнув з кишені лимонного кольору шовкову хустину і заходився витирати нею обличчя.

— Прокляття на їхні голови! — раптом вигукнув він.— Я завжди вважав їх негідниками! Нехай простить мені Господь ці слова! Дій, Джордже, дій! Але будь максимально обережним, друже. Не пускай в хід своєї зброї, доки… Ех, одне слово, не поспішай стріляти, а як доведеться, то прицілюйся точно, намагайся будь-що влучити у ворога. А де твоя дружина, Джордже? — запитав містер Уїлсон, енергійно ходячи по кімнаті.

— Утекла разом із дитиною, сер, а куди — не знаю… Мабуть, на Північ. І чи доведеться мені ще коли-небудь стрітися з ними — одному Богові відомо.

— Утекла? Від таких добрих господарів? Не може цього бути!

— Навіть добрі господарі іноді грузнуть у боргах, а закони нашої країни дозволяють їм забрати дитину у матері і розрахуватися нею із кредиторами,— палко сказав Джордж.

— Так-так,— пробурмотів добрий старий, порпаючись у кишені.— Хоч я певен, що чиню протизаконно, та нехай! Ось, маєш, Джордже,— і він тицьнув йому пачку асигнацій.

— Не потрібно, містере Уїлсон, щирий друже! — сказав Джордж.— Ви й без того стільки всього зробили для мене, а це може завдати вам клопотів! Мені не бракує грошей, на дорогу мені стане.

— Візьми, Джордже, візьми! Вони можуть згодитися у дорозі. Гроші ж не тяжка ноша. До того ж ти заробив їх, чесно заробив. Не відмовляйся, Джордже, прошу тебе.

— Гаразд, сер, та лише за однієї умови: я поверну вам цей борг за першої ж нагоди.

— Як собі хочеш. А тепер нам треба порадитись. Скажи-но, скільки ще тобі доведеться подорожувати у новому образі? Сподіваюся, що недовго і недалеко. Тебе важко впізнати, та все ж це так ризиковано! А звідки слуга? Хто це?

— Це своя людина. Минулого року він утік до Канади, а там дізнався, що його господар, аби помститися йому і зірвати на комусь свій гнів, наказав покарати батогами його стареньку маму. Тепер Джим повернувся, щоб забрати її з собою, якщо це буде можливо.

— Вона з вами?

— Ще ні. Джим ходив довкола обійстя, зазирав із різних схованок, вичікував зручного моменту, та поки безрезультатно.

Він довезе мене до Огайо, передасть друзям, які свого часу допомогли йому, а потім повернеться по матір.

— Це ж небезпечно! — вжахнувся містер Уїлсон.

Джордж випростався, і гордовитий усміх промайнув на його обличчі. Фабрикант, не приховуючи свого подиву на такі зміни, оглянув молодого мулата з ніг до голови і сказав:

— Що з тобою трапилося, Джордже? Ти тримаєшся і говориш зовсім інакше. Куди подівся Джордж, якого я знав?

— Віднині я вільний! — з гідністю промовив Джордж.— Так, сер! Ніколи і ні до кого я більше не звертатимусь: «Господарю»… я сам собі господар! Я вільний!

— Стережися, Джордже! А як тебе спіймають?..

— Тоді… Що ж, містере Уїлсон… Знаєте, у могилі усі рівні та вільні.

— Я не стомлююся тобі дивуватися, і пишаюся твоєю сміливістю! Це ж треба, приїхати до найближчого готелю!..

— Але в цьому є своя логіка. Це настільки нахабно, що ніхто й не шукатиме мене тут, під самим носом у господаря. А ви, я знаю, мене не викажете. Переслідувачі будуть поперед мене. Джим був рабом господаря з іншого округу, тут його ніхто не знає. Ти м паче, що за давністю події про нього вже й думати забули. А мене, сподіваюся, за оголошенням не затримають.

— А тавро?

Джордж зняв рукавицю, показав свіжі рубці на руці і з презирством вимовив:

— Це прощальний подарунок містера Гарріса. Пару тижнів тому він ні сіло ні впало вирішив мене таврувати. «Це,— каже,— щоб ти і не думав тікати». Красивий подарунок, з таким я ніколи не забуду цього добродія! — Джордж гірко посміхнувся і зодягнув рукавицю.

— Кров у жилах спиняється від думки, як ти ризикуєш! — вигукнув фабрикант.

— Довгі роки кров у жилах стигла і в мене, а тепер вона кипить! Так от, сер,— продовжив Джордж по хвилинній мовчанці,— ваш подив, косі погляди могли видати мене, тому я вирішив поговорити з вами як з другом із минулого життя. На світанку я їду, а наступну ніч дуже сподіваюся провести вже в Огайо. Їхати буду вдень, при цьому зупинятимусь у найпрестижніших готелях і сідатиму за стіл разом із панами. Тож на все добре, сер, прощавайте. Якщо вам скажуть, що мене впіймали, не вірте, бо це означатиме, що я вже мертвий і ніхто більш не володіє мною.

Джордж стояв непорушно, мов скеля. Добрий фабрикант потиснув на прощання руку гордому мулатові, обережно роззирнувся, узяв парасолю і вийшов із кімнати.

Молодий чоловік замислено дивився на зачинені двері, а потім різко відчинив їх і гукнув фабрикантові:

— Можна вас ще на два слова, містере Уїлсон?

Старий повернувся до кімнати. Джордж знову зачинив двері на ключ і деякий час постояв мовчки, втупивши погляд у підлогу. Нарешті він важко підвів голову і сказав:

— Містере Уїлсон, ви істинний християнин, і я покладаюся на вашу доброту. Чи можу я просити вас ще про одну, останню послугу, дуже для мене важливу?

— Про що ти, Джордже?

— Ви мали рацію, сер. Я справді ризикую своїм життям. Якщо зі мною трапиться щось лихе, мене ніхто не пожаліє,— він зітхнув і повільно продовжив: — Закопають у землю, як дохлого пса, а назавтра навіть не згадають, що я жив на світі… Ніхто мене не згадає, крім моєї безталанної дружини. Вона, моя голубка, буде побиватися і тужити за мною… Містере Уїлсон, якби ви погодилися якось передати їй від мене оцю брошку! Це я приготував їй різдвяний подарунок. Дайте його зі словами, що я до останнього подиху кохав її. Ви виконаєте моє прохання?.. Виконаєте?

— Авжеж, авжеж! — тремтячи від розчулення, запевнив його старий.

— І передайте їй мою останню волю,— додав Джордж,— Якщо зможе, нехай перебирається до Канади. Якою б хорошою не була її господиня, як би вона не любила свій рідний дім, туди їй вороття нема. Рабство нічого, крім гірких сліз, нам не принесе. Нехай виростить нашого сина вільною людиною, щоб йому не довелося так страждати, як мені. Перекажіть їй це, містере Уїлсон!

— Не сумнівайся, Джордже, неодмінно перекажу. Але я вірю, що ти не загинеш! Тримайся, не впадай у відчай і довірся Богові! Я щиро бажаю тобі щастя, і я…

— А хіба Бог існує? — гірко вигукнув Джордж, перебивши старого на півслові.— Я стільки пережив горя, принижень, знущань, що вже не вірю в нього. Ви, вільні, вірите, бо не знаєте, як живеться нам… Якщо Бог є, то він дбає лише про вас, а до нас йому байдуже…

— Не треба, не треба так говорити, Джордже! — благально простогнав містер Уїлсон.— Не смій навіть думати так! Господь невидимий, але він справедливий і істину відстоює. Бог є, Джордже, вір у це і покладайся на нього. Він допоможе тобі, все буде гаразд — якщо не в цьому житті, то в наступному!

Непідробна богобоязливість і душевність старого додали ваги його словам. Джордж, почувши це, припинив ходити з кутка в куток, зупинився і тихо та вдумливо сказав:

— Дякую вам, вірний друже, я не забуду ваших настанов.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка