Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Розділ ХІІІ. Еліза у селищі квакерів



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка47/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   102
Розділ ХІІІ. Еліза у селищі квакерів

А зараз нам усім не завадить трішки заспокоїтися. Пропоную поспостерігати за тихим, мирним життям у помешканні одного селища.

Отже, уявімо ідеальний порядок на просторій кухні: недавно вибілені стіни, чиста, ретельно наглянсована підлога, широка кухонна плита, акуратно пофарбована начорно, до блиску натертий посуд (мимоволі виникають думки про якусь смакоту), зручні дерев’яні стільці, пофарбовані зеленою фарбою та ще й полаковані. Ще тут є два крісла-гойдалки. Одне маленьке, на ньому лежить подушечка, зшита з яскравих шерстяних клаптиків; інше — велике, широкі бильця якого так і манять у свої затишні обійми, де ви зможете гарно відпочити. Ось у цьому кріслі-гойдалці, яке не поступається зручністю плюшевим і шкіряним фотелям у ваших вітальнях,— погойдується собі наша мила приятелька — Еліза. Так, це вона, хоч і важко її, худу і бліду, впізнати з першого погляду. З-під її довгих вій тече тихий смуток, стулені вуста вказують на тугу за чимось дуже дорогим її серцю. Ніжна душа молодої матері загартувалася в останніх перипетіях, подорослішала під тягарем недолі. Еліза час від часу піднімає очі на сина, який метеликом пурхає по кухні. Цей погляд насичений непохитною волею і рішучістю, такою відповідальністю і серйозністю, якої раніше у ньому ніколи не було.

Еліза з сином тут не самі. Поруч із нею сидить жіночка у консервативного фасону білосніжному чепчику, який свідчить про належність до квакерської общини. Вона вбрана у сіру сукню, плечі прикриті шаликом у тон, а на грудях зав’язано батистову хустину. Жінка перебирає сухофрукти, тримаючи на колінах миску. На вигляд їй років п’ятдесят п’ять, може навіть і шістдесят. Її обличчя належить до того типу, яке до певного часу років не боїться: кругле, рум’яне та свіже, мов стиглий персик. У її волосся, гладенько зачесане назад, вплелися кілька срібних ниток сивини. Ця зачіска відкривала високий світлий лоб, великі карі очі світилися добротою. А очі, як відомо, відображають душу, тож немає жодних сумнівів, що перед нами — добра, мудра, порядна жінка. Чому всі возвеличують тільки красу молодості? Чому ніхто не помічає, якою чарівною буває старість? Ті, кому ця тема цікава, нехай уважніше поспостерігають за Рахіллю Хеллідей (так звуть цю жінку). Зараз вона саме погойдується у маленькому своєму кріслі-гойдалці, що затишно поскрипує, бо вже стареньке. Може, коли воно було молодшим, хтось йому завдав шкоди чи батько-майстер припустився якоїсь помилки, створюючи його,— невідомо, але скрипить воно хоч і тихо, проте ритмічно і настирливо. Будь-яке інше крісло за такі звуки уже б давно викинули на звалище разом із рештою непотребу. Будь-яке інше, але не це. Воно ж бо належало пані Рахілі. До того ж старий Саймон, її чоловік, вважає, що це не скрип, а справжня музика, та й діти їхні обожнюють скрипіння материної гойдалки. Чому ця стара гойдалка так шанована у їхньому домі? Ту т усе просто: до неї усі звикли. Ось уже двадцять п’ять років мати, сідаючи у неї, дарує чоловікові та дітям лагідні слова, м’які докори, мудрі поради, лікує сердечні і головні болі.

— Отже, Елізо, ти все ще думаєш про Канаду? — запитала Рахіль, повільно перебираючи сушені персики.

— Так,— відповіла гостя.— Я не можу затримуватися тут надовго.

— Гаразд. Треба ж подумати, доню, що ти робитимеш, коли таки доберешся туди.

Слово «доню», звернене до чужої молодиці, з уст Рахілі Хеллідей прозвучало надзвичайно природно, так само як те, що до цієї жінки багато хто звертається «Мамо».

У Елізи затремтіли руки, очі зронили на шиття декілька скупих сльозинок. Проте вона досить твердо відповіла:

— Я виконуватиму будь-яку роботу. Десь мої руки та згодяться.

— Пам’ятай, що ти можеш тут жити, скільки сама захочеш.

— Щиро вам дякую! Але… Зрозумійте мене,— очима Еліза вказала на Гаррі.— Я ні на хвилину не можу розслабитися, не сплю ночами, а коли засинаю, то мені ввижаються жахи. От сьогодні, наприклад, мені наснилося, що той чоловік увійшов до вашого двору.

— Бідолашечка! — поспівчувала Рахіль, змахуючи сльози з очей.— Але ти дарма хвилюєшся. У нашому селищі, дякувати Богу, нікого ще не впіймали. Не впіймають і вас.

Цієї миті двері відчинилися, і до кухні увійшла маленька, повненька й рум’яна, мов стигле яблуко, жіночка. Вона була зодягнена в таку ж, як у Рахілі, сіру сукню, поверх якої на грудях навхрест була пов’язана батистова хустина.

— Руф Стедмен! — вигукнула Рахіль, радо піднімаючись назустріч гості.— Як ся маєш? — запитала господиня, беручи Руф за обидві руки.

— Чудово, дякую,— відповіла та, знімаючи темний капор і струшуючи з нього порох носовою хустиною.

Під капором у неї був квакерський чепчик, який вона ніяк не могла примостити належним чином: декілька неслухняних пасем грайливо вибивалися з-під нього, тож довелося постаратися, аби запхати їх на місце. Впоравшись із цим нелегким завданням, гостя — жінка років двадцяти п’яти — відвернулася від дзеркала. Здавалося, вона подобається собі. Та й кому могла не подобатися весела, добродушна і загалом дуже приємна особа?

— Руфе, познайомся з Елізою Гарріс і з її синочком Гаррі, про яких я тобі розповідала.

— Рада тебе бачити, Елізо! — сказала Руф, тиснучи у привітанні руку жінці, ніби давній подрузі, з якою довго не бачилася.— То це твій хлопчик? Я принесла йому гостинчик.— І вона дала Гаррі випечений у формі серця пряник.

Хлопчик несміливо узяв гостинця, спідлоба дивлячись на Руф.

— А де твій малюк? — запитала Рахіль.

— Зараз прийде. На порозі вашого дому твоя Мері вихопила його у мене і повела до комори, де бавляться дітлахи.

Не встигла вона це договорити, як Мері, рум’янощока дівчина з великими карими очима, зовсім як у її матері, вбігла до кухні з дитиною на руках.

— А ось і він! — вигукнула Рахіль, перехоплюючи у доньки нічогенького малюка.— Який він гарненький! А як підріс!

— Не днями, а годинами! — вдоволено сказала Руф.

Вона зняла з синочка блакитний шовковий капор і купу всіляких одежин, потім поправила на ньому сорочечку, розправивши усі збрижки, цмокнула у щічку і опустила на підлогу. Малюк запхав до рота палець і замислився, що б йому утнути на свободі. Руф присіла у крісло, витягнула з кишені довгу смугасту біло-синю панчоху і заходилася працювати спицями.

— Мері, голубко, налий-но водички у чайник,— лагідно попросила Рахіль.

Дівчина швидко побігла до криниці по воду, а повернувшись, поставила чайник на плиту. Вже скоро цей символ гостинності і затишку замуркав, огорнутий парою.

Мері за вказівкою матері поставила на плиту ще й каструлю із персиками.

Сама Рахіль поклала на стіл чисту і гладеньку стільницю, одягнула фартух і спокійно, без жодної метушливості узялася за майбутнє печиво. Між іншим вона сказала Мері:

— Ти би, голубко, попросила Джона обскубати курку.

І донька миттю вибігла з кухні.

— А як поживає Абігейл Пітерс? — запитала гостю Рахіль, замішуючи тісто.

— Краще, значно краще,— відповіла Руф.— Сьогодні вранці я була у неї, прибрала у кімнаті, змінила постіль. А Лі Хілз спекла для неї пиріг і хліб — на декілька днів вистачить. Проте увечері я ще раз до неї навідаюся.

— Я хочу зайти до неї завтра. Посуд помию, подивлюся, чи не треба чого зашити,— поділилась планами Рахіль.

— Чудово! — втішилася Руф і додала: — Ханна Стенвуд також занедужала. Джон заходив до них учора ввечері, а я планую піти зранку.

— Нехай Джон у нас пообідає, бо ж тобі, можливо, доведеться пробути там аж до вечора.

— Дякую, Рахіле! Побачимо, як воно буде. А ось і Саймон!

У кухню увійшов господар дому, Саймон Хеллідей, високий, статний мужчина. На ньому були чорні штани, темна куртка і капелюх із широкими берегами.

— Доброго дня, Руфе! — привітно сказав він, стискаючи її пухкеньку ручку у своїй широкій долоні, і запитав: — Як справи у твого Джонні?

— Наші всі здорові, і Джон також,— весело відповіла Руф.

— Які новини, батьку? — запитала Рахіль чоловіка, відправляючи печиво у духовку. Вони вийшли на задній ґанок, де Саймон мив руки у балійці з кришталево чистою водою.

— Пітер Стеббінс повідомив мені, що сьогодні ще до вечірньої зорі він буде тут із друзями,— відповів Саймон, багатозначно повівши очима.

— Он як! — вигукнула його дружина і замислено подивилася на Елізу.

— Твоє прізвище Гарріс — я правильно запам’ятав? — запитав Елізу Саймон, повертаючись у кухню.

— Так,— промовила Еліза.

З тривожного виразу її обличчя стало зрозуміло: вона хвилюється, чи не з’явилося, бува, десь в околиці оголошення про їхній із Гаррі розшук.

Рахіль кивнула чоловікові, а він, ідучи на ґанок, окликнув її:

— Мамо!


— Чого тобі, батьку? — запитала вона його, на ходу витираючи білі від борошна руки.

— Її чоловік тут, у селищі, і завітає до нас сьогодні уночі,— мовив Саймон.

— Та невже? — вигукнула Рахіль, аж засвітившись радістю.

— Саме так! Пітер учора їздив на станцію, де його чекали одна стара і двоє молодих чоловіків. Один із них назвався Джорджем Гаррісом. Те, що він про себе розповідає, і те, що ми чули від Елізи про її чоловіка, співпадає! Пітер каже, що він розумний і красивий. Як ти гадаєш, варто їй про це сказати просто зараз?

— Давай порадимося з Руф’ю,— запропонувала Рахіль і покликала молоду гостю.

Руф відклала плетіння і швиденько вибігла на ґанок.

— Руфе! Ти навіть не уявляєш… Саймон каже, що Елізин чоловік прибув із останньою партією і вночі буде у нас!

Ці слова молода жінка зустріла із таким вибухом захоплення, що аж підскочила на місці і голосно заплескала у долоні, через що два її неслухняні локони знову вибилися з-під чепчика.

— Тихше, люба, тихше! — м’яко попросила її Рахіль.— Ти краще порадь, коли їй про це сказати: зараз чи ближче до вечора?

— Просто зараз! Негайно! Навіть не думайте мовчати! Та якби це був мій Джон, я б так зраділа!

— Ти надзвичайно доброзичлива,— похвалив її Саймон, захоплено дивлячись на подругу сім’ї.

— Авжеж! Ми й живемо для того, щоб дарувати іншим добро. Якби я не кохала свого Джона, не любила нашого синочка, то чи могла б щиро радіти за цю жінку?

Руф обняла Рахіль і запропонувала:

— Піди, поговори з нею у спальні, а я почергую у кухні.

Рахіль повернулася до кухні і побачила Елізу за шиттям. Вона відчинила двері, що вели з кухні до маленької спаленьки, і попросила Елізу:

— Ходи-но зі мною, доню. Треба поговорити.

Кров порум’янила бліді щоки Елізи. Піднімаючись з крісла, вона ледь не впала — тіло її не слухалося в передчутті якогось лиха. Вона тривожно поглянула на Гаррі. Руф помітила цей переляк і поспішила заспокоїти жінку.

— Ні! Це не те, що ти думаєш,— вигукнула вона, кидаючись до неї.— Не бійся, Елізо, новини хороші. Іди ж, іди! — лагідно підштовхнувши Елізу до дверей, вона підхопила на руки Гаррі і почала цілувати дитину.— Скоро побачиш татка, маленький! Розумієш? Татко твій приїхав! — повторювала Руф дитині, яка здивовано дивилася на неї.

А у спальні відбувалася інша сцена. Рахіль підійшла близько до Елізи і сказала:

— Дочко! Господь змилувався над тобою: твій чоловік вирвався із полону рабства.

Серце Елізи закалатало так шалено, що вона розчервонілася, а потім враз зблідла. Відчуваючи, що не може втриматися на ногах, присіла у крісло.

— Тримайся,— сказала Рахіль, кладучи долоню їй на голову.— Він у друзів. Сьогодні вночі буде тут.

— Сьогодні?.. Сьогодні! — повторювала Еліза єдине слово, немовби воно було чарівне, сама не розуміючи, що каже.

У її голові все миттю переплуталося, закаламутилося… і вона зомліла.

Отямившись, Еліза побачила, що лежить під ковдрою на ліжку, а Руф натирає їй руки камфорою. Вона блаженно розплющила очі як людина, яка скинула з себе важенний тягар.

Нарешті щезла та нервова напруженість, що закувала її душу у свої пута у першу ж хвилину втечі. Потім вона, неначе уві сні, побачила крізь щілину прочинених дверей, як господиня і гостя готувалися до вечері: накрили білосніжною скатеркою стіл, поставили на плиту чайник, що насвистував свою пісеньку… Ось Руф підходить до столу, ставить на нього пиріг, різні соління, пригощає Гаррі різними ласощами, пестить його по голівоньці, перебираючи довгі кучерики пальцями. Огрядна постать Рахілі зупиняється біля її ліжка, турботливо поправляє ковдру, подушки, при цьому великі карі очі цієї добродійки світяться сонячним теплом. Ось завітав і Руфин чоловік. Та кидається йому на шию, схвильовано щось розповідає, вказуючи на ту кімнату, де відпочиває Еліза. Ось усі сідають до столу: Руф з дитям на колінах, Гаррі на високому стільці під наглядом Рахілі. Еліза чує їхні спокійні голоси, мелодійне дзенькання чайних ложечок… Та сон знову долає її, дуже глибокий сон… Так спокійно вона не спала, відколи залишила рідну домівку, коли байдуже дивилися на неї холодні зорі, а вона бігла, не випускаючи з рук найдорожче, що мала — сина.

Їй наснилася прекрасна країна тиші і миру. Зелені береги, що сяють під променями сонця, прозора вода, острівці і чийсь затишний будиночок… Привітні голоси підказують, що це її дім, і вона бачить, як у саду грається її дитина. Ось вона дедалі ближче чує кроки свого чоловіка, ось він обіймає її, вона відчуває його пекучі сльози на своєму обличчі… і прокидається. Це вже не сон! Надворі давно вже ніч, дитя спокійно спить, коло ліжка горить свічка, а її коханий чоловік нахилився над нею і ридає, сховавши обличчя у подушку.

Радісним і жвавим був наступний ранок у домі квакерів. «Мати» встала удосвіта і заходилася готувати сніданок. При ній постійно були усі її діти, з якими вчора ми не встигли познайомити читача. Цікаво, що кожен із них миттю виконував її ласкаві прохання-накази, я-от: «Збігай туди-то, голубе», «Зроби те-то, голубко».

Приготувати сніданок для великої сім’ї у благословенних долинах штату Індіана не так легко, одна пара рук тут не впорається. Тому, поки Джон ходив до криниці по воду, Саймон-молодший через сито просіював борошно на оладки, а Мері молола каву,— Рахіль спокійно пекла печиво, розрізала курку на частини і зігрівала усіх променистим сяйвом своїх очей. Вона уміла залагоджувати будь-який натяк на конфлікт ще до того, як він розпалювався, досить було лише сказати: «Годі вам! Ану тихше!» — і усе поверталося до мирного і спокійного стану. Поети віками славлять Венерин пояс, який зводив людей із розуму — ми ж воліємо оспівувати Рахіль Хеллідей, яка спритно охолоджує надто гарячі голови і є взірцем спокою у своєму маленькому світі. Так, ми свідомо надаємо перевагу їй, тим паче, що наші вподобання співзвучні з духом сучасності.

Поки тривало приготування сніданку, Саймон-старший у сорочці і жилеті стояв перед маленьким люстром у одному з кутів кухні й голився. У кухні все йшло за планом: кожен із великим задоволенням виконував призначену йому роботу. Взаємна довіра і дружба відчувалися навіть у злагодженому передзвоні ножів і виделок. На пательні разом шкварчали шинка та курка. Усе було майже готово, коли увійшла щаслива сім’я — Джордж, Еліза і Гаррі. Їх зустрічали так радо, що вони аж знітилися.

Усі сіли до снідання, а Мері, стоячи біля плити, пекла оладки до золотистої скоринки і порціями подавала до столу.

Рахіль, задоволена і щаслива, сиділа на чільному місці. Навіть такі прості дії, як накладання на тарілки печива і подавання чашок із кавою, випромінювали душевність і материнську турботу, від яких страви ставали ще смачнішими.

Джордж уперше сидів на рівних правах за одним столом із білими, тож спершу ніяковів. Та від добродушності господарів це відчуття розвіялося, як туман на сонечку.

Ось що означає дім, рідний дім! Досі Джордж не міг збагнути цих слів. Від становища, у яке він потрапив, його серце наповнювалося вірою в Бога, який привів сюди спершу його дружину з сином, а потім і його. Відчай, руйнівний атеїзм відступали перед щастям, турботою і світлом, що ними освітлювали життєвий шлях ці добрі люди. Присутність живого Бога виявлялася у виразах їхніх облич, у кожному їхньому русі та вчинку.

— Батьку, а що, як ти знову попадешся? — запитав Саймон-молодший, намазуючи масло на млинець.

— Ну… Штраф заплачу, от і все,— спокійно відповів той.

— А якщо тебе кинуть до в’язниці? — не вгавав син.

— Невже ви з матір’ю без мене не впораєтеся на фермі? — усміхаючись, сказав батько.

— Наша мама впорається з чим завгодно,— відповів хлопчик,— Але ж ганьба тим, хто видає такі закони!

— Не смій погано говорити про наш уряд, Саймоне! — суворо зупинив його Саймон-старший.— Господь дає нам земні блага для того, щоб ми могли творити добро, а якщо за це урядовці вимагають плати, значить, треба платити.

— Але я все одно ненавиджу работорговців! — пристрасно вигукнув хлопчик. Так само сучасний реформатор обстоював би свої погляди на будь-що.

— Ти мене дивуєш, сину! — мовив чоловік.— Хіба цьому навчала тебе мати? Хто б не прийшов у мій дім зі своєю бідою, работорговець чи раб,— я б допомагав обом.

Саймон-молодший зашарівся, але його мати усміхнулася і заступилася за сина:

— Наш син — дуже хороший хлопчик. Він подорослішає і буде в усьому наслідувати батька, от згадаєте моє слово.

— Я сподіваюся, сер, що через нас у вас не виникне жодних клопотів,— захвилювався Джордж.

— Нічого, Джордже! Для цього Господь і послав нас у світ, щоб допомагати ближньому. Якби ми боялися боронити справедливість, то не варті були б зватися друзями!

— Але ж ви не повинні наражатися на небезпеку через нас. Це неприйнятно для мене!

— Та не хвилюйся ти, друже! — заспокоїв його Саймон.— Ми стараємося не заради тебе конкретно, а заради величі людського духу і слави Божої. День ви ще перебудете тут, а ввечері, десь о десятій, Фінеас Глетчер відвезе вас усіх на наступну станцію, до наших друзів. Переслідувачі близько, зволікати не можна.

— Якщо так усе серйозно, то навіщо ж чекати аж до вечора? — запитав Джордж.

— Вдень вам ніщо не загрожує, тут усі друзі. У випадку небезпеки нас попередять. Їхати краще вночі — ми у цьому переконалися на власному досвіді.

Розділ ХIV. Євангелина

Вона зароджувала у серцях
Ніжне трепетання,
Була, мов пуп’янок троянди,
Дівчинка, мов весна рання!

Міссісіпі! Коли тебе так поетично описував Шатобріан, ти котила свої грізні хвилі безлюдними просторами, серед неймовірних красот живої, неторканої природи. Мов за велінням чарівної палички, ти враз докорінно змінилася! Колись дика і романтична, тепер ти, Міссісіпі, зустрілася з реальністю людського світу, не менш чудовою і прекрасною. Яка ще з річок світу переправляє до океану стільки плодів людської підприємливості, стільки багатств наймогутнішої світової держави, яка має усе, що можуть дати неосяжні простори між тропіками та Північним полюсом! Твої нестримні води, вкриті каламутною піною, нагадують чимось потоки комерційної діяльності, яка виникла за волею переповненого енергією народу і його винахідливим духом, незнаним старому світові!

О Міссісіпі, якби ти ще не переправляла сльози пригнічених, стогони беззахисних, зойки злиденних, неосвічених людей! Ці люди моляться до Бога, а він мовчить, але не мовчатиме вічно і колись таки покажеться, відповість на кожне звертання і врятує усіх нужденних.

Вщерть заповнений корабель розрізає собою широку, мовби морську гладінь могутньої ріки, помережаної від берегів заростями очерету. Промені сонця, що от-от закотиться за обрій на нічліг, слабо освітлюють і ріку, і її береги з сумними кипарисами у траурно-темних гірляндах моху.

Корабель навантажений ящиками, мішками і бочками з бавовною. Здалеку корабель виглядає, як квадратна сіра брила. Серед усього цього мотлоху непросто відшукати нашого Тома. Та ось, здається, ми таки знайшли його — адже це він сидить у одному з кутів на верхній палубі (тут також бавовна усюди).

Прекрасна характеристика, яку дав на Тома містер Шелбі, а також незлоблива Томова натура пройняли довірою серце навіть такої людини, як Гейлі.

Спочатку работорговець постійно за ним стежив, змушував уночі спати в кайданах, але помалу переконався у його покірності і пом’якшив свої перестороги, й Томові врешті-решт під слово честі було дозволено вільно пересуватися кораблем.

Матроси і вантажники в один голос хвалили мирного негра, який ніколи не відмовлявся їм допомогти й іноді старанно працював по декілька годин — так само, ніби він був на милій його серцю службі у свого господаря в Кентуккі. Коли ж ніде поблизу його допомога потрібна не була, Том умощувався десь на тюках із бавовною і розгортав Біблію. За читанням ми застали його і зараз.

Ось він перервав своє заняття і, задуманий, оглядає місцевість, якою пропливає корабель. Що ж він бачить? Останні сто миль до Нового Орлеана рівень Міссісіпі вищий за рівень довколишньої місцевості. Ріка несе свої води між схилами заввишки двадцять футів. З верхньої палуби, мов з оглядової башти, можна бачити далеко вперед. Перед очима Тома, мов на карті, поставали плантації, одна за одною, тож з цих немальовничих картин він собі чітко уявив, яке життя чекає на нього.

Він бачив зігнуті спини невільників на полях, їхні халабуди, скупчені віддалено від панських маєтків та парків. Що довше він спостерігав ці картини, то більше жалкував за обсадженою розлогими буками фермою у Кентуккі, за просторим і прохолодним будинком Шелбі та маленькою хатинкою, що потопає у бегоніях та трояндах. Він уявляв собі обличчя приятелів, знайомих з дитячих років, уявляв свою дружину-хазяєчку за приготуванням вечері… Йому вчувалися дзвінкі голоси його синів і лепетання донечки, яка тішиться, сидячи у татка на колінах. Та раптом усе щезло; його знову оточували очерет, кипариси й бавовняні плантації, а у вухах гримів шум корабельного мотору і плюскіт води. Лише тепер він збагнув, що те щасливе життя назавжди залишилося у минулому.

Кожна грамотна людина у таку важку хвилину схопилась би за перо і якийсь клапоть паперу, щоб написати звісточку рідним. Але Том писати не вмів, тож був позбавлений і радості спілкуватися з дорогими людьми хоча б через листи. Ні з ким розділити йому сумні думи і воскресити кволу надію. От хіба що Біблія… Не дивно, що з його очей капають на сторінку пекучі сльози. Від слова до слова Том повільно веде пальцем, намагаючись у їхньому змісті все-таки знайти надію для свого завтрашнього дня. Чоловік читав по складах, кожен наступний вірш важко йому давався. Та це була книга, створена саме для такого, повільного, читання. Кожне слово тут потрібно виважувати, мов золотий злиток, щоб визначити його ціну. Давайте приєднаємося до його читання і спробуємо збагнути, чого ж навчають ті слова Тома і нас:

— «Не-хай не нія-ко-віє сер-це ва-ше. В до-мі бать-ка мо-го до-мо-чад-ців ба-га-то. Я йду при-го-ту-ва-ти міс-це і для вас».

Цицерон, поховавши свою єдину доньку, тужив так само щиро, як і бідний Том,— адже у них обох були людські, живі серця. Хоча Томові, мабуть, було краще, бо він не втрачав надії зустрітися з близькими хоча б у потойбіччі, а Цицерон такого щастя і не сподівався. Та навіть якби хтось розповів йому про таку можливість, він не повірив би у це. У його голові виникла б не одна тисяча запитань щодо оригінальності манускрипту і точності перекладу. Довірливий Том до таких роздумів не вдавався. Те, що відкривала для нього ця книга, сприймалося ним як беззаперечна істина, бо якби написане не було правдою, земна дорога не мала б сенсу.

У виданні Томової Біблії не передбачалося пояснень і виносок, проте вона пістрявіла його особистими помітками, що допомагали йому краще за будь-які тлумачення освічених коментаторів. Там, удома, діти містера Шелбі, найчастіше Джордж, читали вголос Томові цю книгу, а він помічав у ній чорнилом або олівцем улюблені цитати, щоб легко знаходити їх. Тепер кожна з них нагадувала йому рідну домівку, сім’ю, а сама Біблія взагалі була єдиною річчю із минулого життя, яка дарувала йому надію на майбутнє.

Одним із пасажирів корабля був Сен-Клер — знатний джентльмен із Нового Орлеана. Він подорожував із шестирічною донькою, за якою доглядала немолода леді, ймовірно їхня родичка.

Дівчинка постійно потрапляла Томові на очі, бо їй не сиділося на місці так само, як грайливому сонячному зайчику або літньому вітерцю. Крихітка була така чарівна, що всі мимоволі замиловувалися нею.

Уявіть собі дитячу фігурку, у якій замість звичайної недоладності ще несформованого тільця відчувалася легка, елегантна грація якоїсь невідомої міфічно-казкової істоти. Риси її обличчя були чіткі, мов виточені ювеліром, дівчинка виглядала мрійливо і задумано. Навіть не схильні ідеалізувати будь-кого люди вважали, що ця дитина дуже близька до досконалості. Горда постава, легке, мов хмаринка, золотисто-каштанове волосся, глибокий погляд синіх очей з-під довгих густих вій,— усе це вирізняло Сен-Клерову доньку поміж інших дітей пасажирів. Дівчинка не страждала на надмірну серйозність — навпаки, вона була непосидою, у чиїх очах стрибали бісики. Вона не зупинялася ні на мить, постійно щось наспівувала і усміхалася своїми рожевенькими губками. Батько і нянька за нею не встигали. Щойно комусь із них вдавалося спіймати дівчинку, як вона знову вислизала з рук, мов безтілесна, невагома хмаринка. Проте їй вибачалося усе, і вона вдало цим користувалася, бігаючи там, де заманеться. Її білу сукенку можна було побачити у найнесподіваніших місцях, і при цьому вона залишалася білосніжною та свіжою. На кораблі не було такого місця, де б не ступала ніжка цієї феї. Розгинаючи стомлену спину, кочегар ловив погляд її великих очей, які дивилися то на яскраве полум’я у грубці, то на нього. Штурман посміхався, побачивши її фігурку у вікні рубки. Навіть похмурі обличчя освітлювала м’яка посмішка, а суворі голоси зворушено благословляли її, коли вона проходила повз. Коли ж дівчинка із властиво дитячою безстрашністю наближалася до небезпечних місць, то звідусіль до неї тягнулися чорні від сажі, мозолисті руки, оберігаючи її на кожному кроці.

Том зацікавлено спостерігав за дівчинкою. Негри взагалі тягнуться до усього чистого і дитинного, бо й самі так само вразливі і добрі. Вона здавалася йому істотою неземною. Коли її сині очі зиркали на нього з-за гір спакованої бавовни, коли її голівка вигулькувала над бочками та ящиками, йому здавалося, що це зі сторінок Святого письма зійшов янгол.

Дівчинка часто з’являлася там, де сиділи закуті у кайдани негри з партії Гейлі. Вона присідала поруч і сумувала разом із ними. Вона вражено зазирала їм у вічі, часом намагаючись підняти своїми ручками грубі ланцюги, скрушно хитала кучерявою голівкою і йшла геть, нічого не розуміючи. А потім прибігала з цукерками, горіхами та апельсинами, роздавала гостинці нещасним і щезала знов.

Перш ніж познайомитися з цією дівчинкою, Том уважно за нею поспостерігав. У нього напоготові було чимало фокусів і забавок, якими легко зацікавити будь-яке дитя. Він умів випилювати крихітні кошики з вишневих кісточок, вирізати різні фізіономії на горіхах, робити стрибунців з бузини, а вже в майстерності виготовлення свищиків він міг би позмагатися навіть із самим Паном. Його кишені були повні усяких цікавинок, якими він забавляв дітей своїх колишніх господарів, а тепер використовував, аби подружитися з дівчинкою. Спочатку дівча сторонилося, і приручити її видалося справою нелегкою. Вона сідала на ящику неподалік від Тома, насторожено зиркаючи, як він майструє свої шедеври, і сором’язливо приймала ті дарунки від нього. Та згодом вони таки потоваришували.

— А як же звати маленьку міс? — запитав Том, вирішивши, що саме час познайомитися ближче.

— Євангелина Сен-Клер,— відповіла дівчинка і додала: — Хоча тато і всі решта називають мене просто Євою. А тебе як?

— Я Том. В Кентуккі усі дітлахи називали мене дядечком Томом.

— Я також називатиму тебе дядечком Томом, бо ти мені подобаєшся,— зізналася дівчинка і запитала: — а куди ти їдеш?

— Я й сам не знаю, міс Єво.

— Не знаєш?

— Ні. Мене везуть продавати. А кому продадуть, Бог знає…

— Мій тато може купити тебе,— зраділа Єва.— Я його сьогодні попрошу про це.

— Спасибі вам, моя маленька леді,— сказав Том.

Корабель зупинився біля невеличкої пристані поповнити запаси палива. Єва, зачувши батьків голос, підхопилася з місця і чкурнула йому назустріч. Том пішов допомагати вантажникам.

Єва стояла з батьком біля поруччя і дивилася, як відчалює корабель. Колесо декілька разів обернулося, і дівчинка, раптом втративши рівновагу, не втрималася і шубовснула у воду. Батько хотів було кинутися її рятувати, але його стримали, бо дівчинку вже тримав на руках більш проворний рятувальник. Читач, звісно, здогадався, що це був не хто інший, як наш Том.

Падаючи у воду, Єва пролетіла повз Тома, який саме стояв на нижній палубі. Побачивши, як дитину затягує під воду, він не вагаючись кинувся за нею. Коли вона спливла на поверхню, негр схопив її і поплив до корабля. Десятки рук простягнулися їм назустріч. Ще мить — і Єва опинилася у батькових обіймах. Чоловік відніс її, мокру і непритомну, до дамської каюти. Жінки заметушилися, намагаючись привести дівчинку до тями, але зчинили такий тарарам, що лише заважали одна одній.

Наступного дня, що видався страшенно спекотним, корабель прибував до Нового Орлеана. В каютах і на палубі метушилися люди. Пасажири пакували речі, стюарти і покоївки прибирали, мили, чистили і шкребли на кораблі геть усе, готуючи його гідно увійти у велике місто.

Наш Том сидів на нижній палубі, час від часу тривожно зиркаючи на корму, де стояла Євангелина, дещо бліда після вчорашнього випадку, який, на щастя, більше ні на чому не позначився. Біля неї стояв із відкритим гаманцем, спершись на тюк з бавовною, високий та стрункий молодий мужчина. Одразу було видно, що це її батько: Єва успадкувала від нього і горду осанку, і золотисто-каштанове волосся, і сині очі. От тільки на світ дивилися вони по-різному: дівчинка замріяно, а чоловік — тверезо і сміливо. Його правильно окреслені вуста часом торкав гордовитий, насмішкуватий усміх, кожен його рух був невимушеним і разом із тим сповненим почуття власної гідності.

Цей джентльмен з іронічною і водночас добродушною посмішкою вислуховував, як Гейлі розхвалював якість свого товару, за який вони саме торгувалися.

— Коротше кажучи, взірець християнських достоїнств, переплетений у чорний сап’ян! — сказав Євин батько, коли Гейлі нарешті замовк.— Ну добре, шановний, ближче до справи. Скільки ви за нього хочете? Годі набивати ціну, кажіть вже!

— Що ж,— мовив Гейлі,— якщо я зажадаю тисячу триста доларів, то на цьому рабові нічогісінько не зароблю.

— Яка прикрість! — вигукнув молодий джентльмен, насмішкувато примруживши сині очі.— Та все ж я сподіваюся, що ви продасте нам цього негра за названу суму — виключно з поваги до мене.

— Ну що тут вдієш? Маленька леді, я бачу, дуже хоче, щоб ви його купили.

— Звісно! Ми розраховуємо лише на вашу безкорисливість. Якщо ви і справді працюєте не заради наживи, скажіть, скільки ви нам скинете, аби порадувати маленьку леді?

— Та що ви… Поміркуйте самі! Досить на нього подивитися: груди могутні, чоло високе, сильний, мов кінь. Та й негр цей зовсім не дурний. Я це давно помітив. А навіть якби й був таким, то все одно — прекрасна робоча сила. А Том, крім того, мудрагель! Тож і ціна за нього вища. Адже він у свого господаря, доводжу до вашого відома, управляв маєтком. Такому все до снаги.

— Погано, дуже погано! Розум — найгірша із негритянських вад! — тим самим насмішкуватим тоном сказав батько дівчинки.— Такі спеціалізуються на втечах від господарів та конокрадстві. Від них узагалі самі лиш неприємності. Доведеться опустити ціну на сотню-дві за такий недолік вашого негра.

— Знаєте, тут я з вами згоден. Але ж який він покірний і тихий! Я вам покажу рекомендації його господаря. Та другого такого смиренного, набожного негра й шукати марно. Удома він був за проповідника.

— Отже, у вільний від роботи час його можна буде використовувати як домашнього пастиря? Чудово! Тим паче, що нам саме такий раб-проповідник і потрібен!

— А ви жартівник!..

— Та ви ж самі щойно сказали, що у нього є подібний досвід! Може, він має благословення від вищих духовних санів? Ну та годі про це. Краще покажіть папери.

Якби работорговець не збагнув, що усі ці витівки молодого джентльмена таки вдало для нього закінчаться, чаша його терпіння давно б вичерпалася. Та він бачив, що батько обожнює дівчинку і після вчорашнього випадку не зможе їй відмовити, навіть якби йому довелося удвічі переплатити за цю її забаганку. Тож він витягнув з кишені засмальцьованого гаманця і почав шукати там Томову характеристику, якої зажадав покупець.

— Тату, ну купи його! Хіба важливо, скільки він коштує? — тихо нашіптувала Єва, стоячи на ящику і обійнявши батька за шию.— Адже в тебе грошей багато, а мені він ду-у-же подобається.

— Доню, навіщо тобі цей негр? Що ти з ним робитимеш? Будеш бавитися, як із брязкальцем, чи осідлаєш, як дерев’яного коника?

— Я хочу, щоб йому було добре!

— Дуже переконливо!

У цей момент Гейлі протягнув рекомендаційного листа на Тома, підписаний містером Шелбі. Джентльмен взяв його самими кінчиками довгих пальців і швидко пробіг очима по рівненьких рядках.

— Видно, що написано людиною освіченою: граматичних помилок немає… Такій рекомендації сміливо можна вірити. Проте… Побожність цього негра мене також насторожує,— сказав покупець, сміючись.— Богомольні білі довели нашу країну до краю провалля. Благочестя стало надпопулярним серед кандидатів на виборах до уряду, та й серед стовпів церкви, і тепер уже не розбереш, кому вірити! До того ж я не читав газет вже кілька днів і не знаю, чи котується зараз релігія на біржі. Ну то скільки коштує релігійність вашого негра?

— А вам усе хіхоньки та хахоньки! — відповів Гейлі, пародіюючи тон покупця.— Але ви, знову ж таки, маєте рацію. Просто побожність буває різна. Іноді з цими релігійними стільки проблем! Деякі постійно тільки й скимлять на молитовних зібраннях та горланять гімнів. Такі (байдуже, білі вони чи чорні) — непотріб. Але істинно віруючі трапляються і серед негрів. Такий нізащо не піде на компроміс із совістю, ніколи не сперечатиметься із господарем, а про Тома у рекомендаційному листі саме так і написано.

— Якби ви виступили гарантом того, що я, купуючи цього негра, можу бути впевненим саме у такій побожності й що на небесах мені це врахується, то я не проти навіть дещо переплатити,— дуже серйозно сказав молодий рабовласник, ширше розкриваючи свій гаманець.— Ну, гарантуєте?

— Ну… Цього я вам аж ніяк не можу обіцяти,— забелькотів работорговець.— Мені здається, що там,— він тицьнув пальцем вгору,— нас розкладуть по поличках. Кожного на свою, заздалегідь йому призначену.

— Та що ж це таке! Людина переплачує за релігійність і не зможе цим скористатися, коли потрібно? Ні, це здирництво!.. Хоча… Гаразд приятелю,— і покупець сунув Гейлі в руки пачку грошей: — Перерахуйте.

— Із задоволенням! — работорговець аж засвітився від радості й, наслинивши пальця, швидко полічив асигнації, а тоді витягнув із кишені чорнильницю й папір. Купівельна грамота на Тома була готова за мить.

— Мені ось що цікаво знати: якби на мене складали опис… — сам до себе говорив Сен-Клер, переглядаючи документ,— після якої суми аукціоніст стукнув би молотком? Форма черепа — стільки-то, високе чоло — стільки-то, руки, ноги — стільки-то, освіченість, гарне виховання, таланти, чесність, набожність… Гадаю, за останню рису заплатили б небагато. Ходімо, Єво! — Він узяв доньку за руку, і вони рушили у Томів бік. Сен-Клер торкнувся до його підборіддя і добродушно поцікавився:

— Глянь-но, чи подобається тобі твій новий господар?

Том звів на нього очі. Перед ним була приємна молода людина з веселим світлим обличчям. Звичайно ж, він Томові сподобався, і настільки, що негр від вдячності аж розчулився і щиро сказав:

— Нехай благословить вас Бог!

— Маю надію, що так він і зробить, виконуючи твоє чи моє прохання — це вже не суттєво. Еге ж, Томе? Це ж твоє ім’я? А ти можеш бути кучером, Томе?

— Я змолоду при конях, сер. У містера Шелбі, мого колишнього господаря, конюшня була велика.

— Чудово. Отже, будеш у нас кучером, але маю умову: напиватися не частіше разу на тиждень, та ще з нагоди особливо урочистих випадків.

На це Том ображено і здивовано поглянув на Сен-Клера.

— Я непитущий, господарю.

— Я не звик, Томе, довіряти словам! Час покаже. Якщо ти кажеш правду, то це взаємовигідно. Не ображайся, друже,— лагідно додав він, дивлячись, що Тома гнітить його недовіра.— Я чомусь не сумніваюся, що ти будеш старанним.

— Буду, господарю,— пообіцяв Том.

— Тобі у нас буде добре,— мовила Єва, ухопивши Тома за долоню.— Тато завжди над усіма підсміюється, та насправді він дуже добрий.

— Дякую тобі, доню, за такі рекомендації,— пожартував Сен-Клер і, повернувшись на самих каблуках, покрокував у протилежному від Тома напрямку.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка