Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Розділ XVI. Про нову Томову господиню і її погляди на життя



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка49/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   ...   102
Розділ XVI. Про нову Томову господиню і її погляди на життя

Якось, по кількох днях після приїзду міс Афелії, Сен-Клер за сніданком звернувся до дружини:

— Бачите, Марі, як я про вас дбаю! Скоро для вас настане благодатна пора. Наша практична і ділова кузина перейме на себе половину ваших домашніх клопотів, а ви будете насолоджуватися життям, молодіти і гарнішати. До церемонії передачі ключів можна приступити просто зараз.

— Будь ласка,— протягнула Марі важку зв’язку ключів міс Афелії, томно схиливши голову на руку.— Кузина швидко переконається, що ми, господині, справжні рабині у власних домах.

— Звичайно! Крім цієї незаперечної істини, кузина дізнається ще багато чого корисного,— підхопив Сен-Клер.

— У нас невільники тільки для годиться,— продовжувала скімлити Марі,— а насправді слід було би позбутися їх негайно.

Євангелина підвела великі здивовані очі і запитала:

— Тоді ж навіщо ти їх тримаєш, мамо?

— Я й сама не знаю,— роздратовано мовила та.— Вочевидь, виключно для того, щоб мучити себе. Це мій хрест. Я впевнена, що вони — основна причина усіх моїх хвороб. Адже таких жахливих негрів, як наші, уже ні в кого з пристойних родин немає.

— Припиніть, Марі. Просто сьогодні ви встали не з тієї ноги,— сказав Сен-Клер.— Усе не так, як ви кажете. Наприклад, няня — прекрасна жінка! І що б ви робили без неї?

— Няня й справді краща за інших,— погодилася Марі.— Але вона жахлива егоїстка, жахлива! А, взагалі, усі негри цим грішать.

— Егоїзм, звичайно, серйозна вада,— стримано сказав Сен-Клер.

— Хіба це не егоїзм — так міцно спати вночі?! — вигукнула Мері.— Їй відомо, що коли мене мучать напади мігрені, мені потрібен догляд! А вона й не думає щогодини підходити до мене. Спробуйте-но її добудитися! Це дуже нелегко, скажу я вам. Як результат — я цілковито розбита. От хоча б сьогодні.

— Мамо, хіба няня не чергувала біля тебе декілька ночей поспіль? — уточнила Єва.

— Звідки ти про це знаєш? — захвилювалася Марі.— Невже вона тобі жалілася?

— Та ні, не жалілася. Просто розповідала, що останніми ночами тобі часто буває зле.

— Чому ж ви не заміните її Джейн або Розою? Хоча б на одну-дві ночі,— запитав Сен-Клер.— Няні також потрібно відпочивати.

— І ви можете таке мені пропонувати, Сен-Клере? — обурилася Марі.— Що ж, красно дякую за турботу! Та я настільки знервована, що просто не витримаю дотику інших рук! Якби няня справді переживала за мене, вона б так міцно не спала. Ах! Як я заздрю людям, у яких є віддані їм слуги! — і Марі страдницьки зітхнула.

Міс Афелія слухала цю розмову уважно і серйозно. Вона міцно стиснула губи і вирішила не втручатися у розмову, поки остаточно не визначиться щодо власної позиції з обговорюваного питання.

— Загалом няня непогана,— розвивала тему Марі.— Характер у неї спокійний, але яка ж вона все-таки егоїстична! Їй в голові тільки одне — її чоловік. Вся її робота — це нидіти за ним. Коли я вийшла заміж за Сен-Клера, то мені довелося, звичайно, взяти няню з собою. Але її чоловіка мій батько відпустити не міг. Він коваль і взагалі руки у нього золоті, тому й необхідний у господарстві. Я ще тоді попереджала, що вони можуть не сподіватися на спільне життя. Треба було тоді-таки видати няню заміж за когось іншого, та я не наполягла і тепер розумію, що це моя помилка. Няня все знала, але не захотіла шукати собі іншого чоловіка. Вона надзвичайно вперта, та цього ніхто, крім мене, не помічає.

— А у неї є діти? — запитала міс Афелія.

— Двоє,— кинула Марі.

— Вона, мабуть, дуже за ними сумує …

— А мені що робити? Не тримати ж їх тут! Вони забирають у неї багато часу. Няня досі не може з цим змиритися і навідріз відмовляється виходити заміж. Була б її воля, вона б, не задумуючись, побігла до свого чоловіка і дітей, навіть не подумавши про те, що господиня хвора. Вони усі такі егоїсти! Усі, без винятку.

— Дуже прикро,— сказав Сен-Клер.

Міс Афелія поглянула на кузена і помітила, як він що є сил намагається не виказати свого роздратування.

— Я завжди любила няню більше, ніж інших. Подивилися б ваші північні служниці, що є у неї в шафі! Скільки вона має всілякого одягу: і шовк, і муслін, і батист! Я іноді днями оздоблюю для неї якийсь чепчик, коли планую взяти її з собою у гості. Вона уявлення не має, що таке погане ставлення. Били її всього раз чи, може, двічі за усе життя. Вона щодня п’є каву та чай, та ще й з цукром. Це, звісно, нікуди не годиться, але Сен-Клер хоче, щоб слуги були нарівні з господарями, от вони і живуть собі, як у Бога за пазухою. Певною мірою у цьому винні ми самі, що вони поводяться, як розбещені діти. Мені вже набридло Сен-Клерові про це говорити.

— А мені набридло це слухати,— відрізав Сен-Клер, потягнувшись за ранковою газетою.

Єва, мила добра Єва, зовсім не по-дитячому дивилася на маму своїми глибокими синіми очима. Потім навшпиньках підійшла до неї ззаду і обняла її за шию.

— Чого це ти, Єво? — брови Марі здивовано злетіли вгору.

— Мамусю, дозволь мені доглядати за тобою… Хоча б одну нічку. Я не буду тебе даремно тривожити і не засну, обіцяю. Я часто не сплю уночі. Лежу собі й думаю…

— Не верзи дурниць, Єво! — вигукнула Марі.— Яка ж все-таки дивна ця дитина!

— Ну будь ласка, матусю! — попросила Єва і тихо додала: — Знаєш, няня, напевно, нездужає. Вона увесь час скаржиться на головні болі.

— Ну що за вигадки! Твоя няня така ж, як інші! Негри усі такі: ледь голова заболить, чи пальця вколють,— одразу жалітися і уникати роботи! У жодному разі не можна дозволяти їм ніжитися! Це моя принципова позиція.— Марі звернулася до міс Афелії: — Ви дуже швидко переконаєтеся самі, що це правильно і навіть необхідно. Один раз негрові попустиш, дозволиш пожалітися на щось несуттєве — і все, клопотів буде… я ось ніколи не жаліюся на погане самопочуття. Ніхто не знає, як я страждаю. Але я вважаю своїм обов’язком терпіти муки мовчки.

Міс Афелія, почувши таку нахабну заяву, вражено витріщилася, а Сен-Клер не витримав і розсміявся.

— Варто мені лише натякнути на своє погане здоров’я, як у Сен-Клера від сміху просто істерика починається! — мученицьки простогнала Марі.— Дай Боже, щоб одного дня він не пошкодував про це! — і вона театрально піднесла хустинку до очей.

У їдальні усі замовкли, пригнічені. Першим не витримав Сен-Клер. Він підвівся, глянув на циферблат годинника і мовив, що мусить іти у справах. Єва вибігла з кімнати за ним. Міс Афелія і Марі залишилися удвох.

— Сен-Клер завжди такий,— сказала Марі, різким рухом відриваючи руку з хустиною від обличчя, тільки-но той, на кого вона мала справити враження, вийшов.— Він не може і не хоче зрозуміти, як я страждаю усі ці роки. Якби я постійно скиглила про свої хвороби, тоді його неуважність можна було б зрозуміти. Мужчини плаксивих жінок не люблять. Але я мужньо терплю все мовчки — і от яке тепер до мене ставлення: він вважає, що моє терпіння безмежне.

Міс Афелія не знала, що слід відповідати у таких випадках.

Поки вона це обдумувала, Марі витерла сльози і змінила тему. Тепер вона заходилася посвячувати міс Афелію у господарські таємниці будинку. Вона розповідала про буфети, пивниці, комірки, комоди та інші місця збереження господарських речей. Віднині усім цим мала завідувати міс Афелія. Передачу обов’язків Марі супроводжувала неймовірною кількістю настанов, порад і застережень. Та їй пощастило зі співрозмовницею, бо якби на її місці опинилася людина менш ділова і прискіплива щодо домашніх справ, то вона б давно перестала її слухати.

— Ну ось, здається, я розповіла вам усе,— закінчила Марі.— Тепер, коли у мене почнеться мігрень, ви прекрасно впораєтеся з усім і без моєї допомоги… Та це ще не все. Мене хвилює Єва. З неї не можна спускати очей.

— Як на мене, Єва — чудова дівчинка,— щиро сказала міс Афелія.— Просто дивовижне дитя!

— Дивне, я б сказала. У неї стільки причуд! Вона на мене зовсім не схожа.— Марі, ображена цим жорстоким жартом долі, тяжко зітхнула.

А міс Афелія подумала: «І слава Богу!», але мудро зробила, не озвучивши цієї думки.

— Єва любить бувати зі слугами. Деяким дітям це навіть корисно. Я, наприклад, завжди бавилася з негренятами, і в цьому нічого поганого не було.— Вела своє Марі.— Але Єва тримається з ними, як із рівними! Я безсила проти цього, а Сен-Клер, здається, підтримує ці її дивацтва. Він узагалі поблажливо ставиться до всіх, окрім законної дружини.

Міс Афелія вперто пропускала ці скарги повз вуха.

— Із слугами потрібно триматися значно суворіше,— продовжувала Марі.— Я змалечку знала, як з ними поводитися правильно. Єва ж зіпсує нам усіх негрів! Навіть не уявляю, як вона господарюватиме, коли стане дорослою! Я не підтримую жорстокого ставлення до негрів, але вони мають раз і назавжди затямити своє місце. А Єва цього не розуміє. Не знаю, як їй це пояснити. Ви ж самі чули, як вона пропонувала чергувати коло мене ночами! Подумати тільки, для того, щоб дозволити няні виспатися! Бачите, до чого вона дійшла? Ні, слід неодмінно серйозніше узятися за її виховання.

— Негри, хоч і чорні, але таки люди! — різко сказала міс Афелія, не витримавши.— І також потребують відпочинку.

— Ну звичайно! Я роблю для них усе, що можливо. Але няня завжди знайде час поспати. Такої сплюхи я ще не бачила! Вона примудряється дрімати сидячи, стоячи і навіть за шиттям! Відпочиває вона достатньо, навіть забагато, ви вже повірте моєму слову! Але ж нащо зі слугами цяцькатися, ніби вони тропічні квіти чи дорогоцінний фарфор?

Сказавши це, Марі присіла на широку зручну софу із купою м’яких подушечок і протягнула руку до красивого кришталевого флакончика з ароматизованими солями.

— Знаєте, кузино Афеліє,— продовжувала вона слабким, мов аромат зів’ялого жасмину, голосом.— Я не люблю говорити про себе. Це не в моїх правилах. Та і сили на розмови мені бракує. Але маю вам зізнатися, що ми з чоловіком часто маємо абсолютно протилежні погляди на речі. Сен-Клер ніколи не розумів мене і не цінував, як я на те заслуговую. Гадаю, саме це й підірвало моє здоров’я. Ви не подумайте, я на нього не нарікаю! Він хороший, просто усі чоловіки від природи егоїстичні, тож їм байдуже до жіночих переживань. Так я думаю.

Виховання у міс Афелії було бездоганне. Як і всі доньки Нової Англії, вона затямила, що втручатися у чужі сімейні справи — непристойно, ба навіть небезпечно. Відчувши, що саме зараз може бути у це втягнутою, вона вирішила демонстративно ігнорувати подібні теми. Міс Афелія напустила на своє обличчя вуаль байдужості і витягнула з кишені довгу-предовгу панчоху. Вона завжди тримала її напоготові, щоб дати рішучу відсіч будь-яким нападкам диявола, бо отець Уотс повчав, що він загрозливо наближується до своїх жертв саме тоді, коли руки їхні нічим не зайняті. Щоб не піддатися спокусі висловитися про сімейні стосунки Марі і Сен-Клера, міс Афелія хутенько заходилася працювати спицями. Для більшої переконливості вона міцно стулила уста, що означало: «Від мене ви не почуєте ані слова. Я не збираюся втручатися у ваші справи». Але навіть те, що міс Афелія прикидалася кам’яною статуєю, Марі не зупинило. Вона раділа, що у домі нарешті з’явилася людина, з якою можна поговорити, вилити усі свої жалі!» Час від часу нюхаючи ароматизовану сіль, вона продовжувала:

— Коли ми з Сен-Клером одружилися, батько дав за мене великий посаг неграми і грошима, тож ніхто не має права вказувати, що і як мені робити зі своєю власністю. У Сен-Клера є своє майно, свої слуги, тож він може робити з ними все, що заманеться. Але ж він пхає носа не в свої справи! Я не можу змиритися з такими дикунськими поглядами на життя — його ставлення до негрів переходить усі межі! Він з ними рахується більше, ніж зі мною чи навіть із самим собою. Вони отримують від нього усе, чого забажають, а він удає, що йому це байдуже. Здавалося б, що тут поганого? Просто він добра людина. Та іноді я просто боюся власного чоловіка! Крім мене і нього, ніхто не сміє бити негрів у нашому домі — ось чого йому захотілося. Але ж чим це загрожує? Сен-Клер їх і пальцем не зачепить, якою б не була їхня провина. А я?! Ну хіба можна від мене, недужої, вимагати ще й на це витрачати свою енергію? Адже негри — це хоч і дорослі, та все одно діти.

— Я, слава Богу, про негрів уявлення не маю,— відрізала міс Афелія, закипаючи всередині.

Ось поживете тут, то матимете! Та цей досвід вам дорого коштуватиме, попереджаю відверто. Що може бути гірше за негрів? Вони дурні, невдячні й легковажні,— діти та й годі.

Звідки тільки у Марі й сили з’являлися, коли вона говорила на цю тему! Від її кволості й сліду не лишилося. Згусток агресії і ненависті — не жінка і не мати.

— Ви собі навіть не уявляєте, скільки усього нам, господиням, доводиться терпіти від власних слуг! Але скаржитися на них Сен-Клерові не дозволено. Він говорить неймовірні речі! Наприклад, що ми самі винні у тому, що негри такими є. Він стверджує, що їхні недоліки — реакція на рабовласницький лад як явище. Сен-Клер вважає, що саме тому ми не маємо морального права карати їх за їхні ж недоліки, бо якби на їхньому місці були ми, то поводилися б так само, а може й гірше. Я взагалі не розумію, як можна порівнювати білих людей і негрів!

— Хіба Господь Бог не створив усіх людей однаковими? — запитала міс Афелія.

— Те, що ви кажете, навіть слухати смішно! Негри — то нижча раса.

— То ви не вірите, що їхні душі також безсмертні? — міс Афелія ледве тамувала в собі бунт проти цієї черствої особи.

— Ну звича-а-айно,— протяжно позіхнула Марі.— У цьому ніхто й не сумнівається… Та все ж порівнювати їх і нас, ставити на одну чашу терезів — це безглуздо. Мій чоловік хоче переконати мене у тому, що няня так само важко переживає розлуку з чоловіком, як переживала б і я, якби нам довелося жити окремо. Та хіба можна це порівнювати?! Няня не знає, що таке високі, справжні почуття, а Сен-Клер ніяк не хоче розуміти цього. Нібито няня любить своїх замазур так само, як я Єву. Уявіть лиш, до чого він дійшов: він почав серйозно переконувати мене, що я зобов’язана відпустити няню назад, до чоловіка і дітей, а на її місце узяти когось іншого! І це при моєму здоров’ї! Цього я вже не стерпіла, хоча й нечасто зриваюся, бо вважаю, що краще терпіти мовчки. Але не цього разу! Я йому все сказала, що думаю… Відтоді він зі мною на цю тему розмови більше не заводить, хоча його міміка, жести та натяки свідчать про те, що своєї точки зору він так і не змінив, і це мене дратує!

Переживаючи, як би не бовкнути чого зайвого, міс Афелія зацокала спицями ще швидше. Якби її співрозмовниця бачила ще когось, крім себе, то їй неважко було б зрозуміти, що означає це красномовне мовчання кузини її чоловіка.

— Сподіваюся, тепер вам зрозуміло, якою челяддю доведеться керувати? У нашому домі порядку немає, бо слуги роблять усе, що захочуть і ніхто їм не стоїть на заваді. Я, звичайно, намагаюся тримати їх у рамках, але це так мене свиснажує! От якби Сен-Клер чинив із ними так, як інші…

— Це ж як?

— Ну, відправляв би наших негрів туди, де за провини перед господарями карають батогами. Інакше ж їх не приборкаєш! От якби здоров’я мені дозволяло, я б навчила Сен-Клера, як із неграми поводитися!

— А як же він дає із ними раду? — поцікавилася міс Афелія.— Ви стверджуєте, що він жодного разу на них руки не підняв.

— Знаєте, чоловіків негри слухаються більше, тож йому значно легше, ніж мені. Якщо ви помітили, Сен-Клер уміє так… по-особливому дивитися… Іноді як блисне очима, то й мені стає лячно, не те що неграм. Вони знають, що з ним жартувати небезпечно. Тому він мені й не співчуває. Я, буває, нагримаю на них, та користі з цього ніякої. А він тільки зиркне — і всі знають, що його ліпше не дратувати. Та незабаром ви й самі переконаєтеся, що з негідниками і ледарями, якими є наші негри, треба поводитися тільки суворо.

— Знайома пісенька! — іронічно кинув Сен-Клер, входячи до кімнати, де його дружина виголошувала свою промову.— Не заздрю я неграм: адже їм доведеться відповідати на Страшному суді, і найбільше їм перепаде саме за лінощі! Подумайте тільки, кузино,— сказав він, прилягаючи на софу,— ми з дружиною подаємо їм такий приклад працелюбства, а вони чомусь — ні за холодну воду!

— Припиніть, Сен-Клере! — вигукнула Марі.

— А чому, цікаво? Як на мене, зараз мій тон досить серйозний (а зі мною це, як відомо, трапляється нечасто). Мені лише хотілося вас підтримати, Марі.

— Ви лукавите! Не збиралися ви мене підтримувати! — різко сказала вона.

— Отже, я помилився. Дякую, моя дорога, що одразу все пояснили.

— Ви думаєте лише про те, як дошкулити мені!

— Облиште, Марі! Я щойно мав складну розмову з Адольфом і тепер просто розбитий. Та ще й ця спека… Прошу вас, заспокойтесь і потіште мене своєю усмішкою.

— Адольф знову провинився? — запитала Марі.— Терпіти не можу цього нахабу. Якби ви дозволили як слід узятися за виховання негрів, він би у мене швидко став слухняним!

— Ви, як завжди, дорога дружино, маєте рацію,— сказав Сен-Клер.— Що ж стосується Адольфа, то проблема ось у чому: він так старається в усьому наслідувати свого господаря, що іноді годі розібрати, хто є хто! Це з надмірного захоплення він переймає мої звички, манери, смаки… Тож довелося дещо йому пояснити.

— Що саме вам не сподобалося?

— Те, що він користується моїми речами. Я мусив пояснити йому, що деякі речі з мого гардеробу я хотів би носити сам. До того ж я попросив його користуватися моїм одеколоном трохи… гм… скромніше, і обмежитися дюжиною носовичків, що я подарував йому раніше. Він, звичайно, одразу ж надувся, тому я терпляче роз’яснював йому, що так, як він, поводитися не можна.

— Сен-Клере, коли ви нарешті навчитеся тримати своїх слуг у рамках?! — вигукнула Марі.— Це терпіти просто неможливо! Він привласнює ваші речі!

— Ну чому ж «привласнює»? Адольф тягнеться до кращого, а для нього, бідолашного, взірець досконалості — це я. Хіба це погано? Таке прагнення, до речі,— результат мого виховання. І якщо свого часу я не пояснив йому, що зміст життя полягає не в дорогому одеколоні і батистових носових хустинках, то не варто його позбавляти цих радощів буття.

— Чому ж ви не виховали його, як слід? — безцеремонно запитала міс Афелія.

— Та … Якось проґавив цей момент. Лінощі це все, кузино, лінощі… Зізнаюся щиро: якби не ця вада (що, між іншим, занапастила багатьох), я б давно перетворився на янгола. Не можу не погодитися із вашим вермонтським світочем, що «лінощі є першопричиною морального падіння людини». Сильна думка, що тут скажеш!

— Це правда. На рабовласниках лежить тягар відповідальності за своїх слуг. За жодні скарби світу я б не погодилася посісти ваше місце: невільників обов’язково треба вчити; поводитися, як із розумними людьми, наділеними безсмертною душею; постійно пам’ятати, що і за них також доведеться відповідати перед Богом… Така моя думка про усе це,— висловила міс Афелія те, що накопичувалося у ній із самого ранку.

— Ех, кузино! Що ви можете про нас знати? — Сен-Клер рвучко підхопився із софи, підійшов до фортепіано і заграв якийсь жвавий мотивчик.

Він змалку був здібним до музики. Його пальці літали по клавішах легко і невимушено, мов птахи, тому Сен-Клерові швидко вдавалися навіть найскладніші пасажі.

Він грав і грав, сподіваючись, мабуть, покращити таким чином свій настрій. Награвшись досхочу, закрив ноти, підвівся і весело сказав:

— Отже, кузино, ви виконали свій обов’язок, прочитавши нам лекцію про відповідальність рабовласників за рабів. Після цього, зізнаюся, я подивився на вас іншими очима. Ви сміливо кинули просто мені в обличчя камінець істини, що виявився коштовним — шкода, що я не одразу оцінив його.

— Як на мене, абсолютно неефективні такі повчання! — сказала Марі.— Всі знають, хто найбільше цяцькається зі своїми слугами! І щодня стає дедалі гірше. А переконувати негрів, що у них перед нами є обов’язки — марна справа. Я вже захрипла, пояснюючи їм це. Ми своїх негрів і до церкви відпускаємо, але користі від того нема жодної, бо читати їм проповідь — що сипати бісер перед свиньми. Але ж їх ніхто не позбавляє можливості навчитися чогось доброго — то не вчаться ж! Тому я й кажу, що негри — нижча раса, і завжди залишатимуться такою, не допоможе їм нічого. Я народилася і зросла серед негрів, добре їх знаю, а ви, кузино Афеліє, не знаєте. Принаймні поки що.

Міс Афелія вважала, що вона і так сказала забагато, тож цього разу вирішила промовчати. Сен-Клер почав тихенько насвистувати якусь мелодію.

— Годі свистіти, Сен-Клере! — одразу ж застогнала Марі.— У мене від вашого свисту починає боліти голова.

— Слухаюся, люба дружино,— відповів він.— Що ще ваш покірний слуга може зробити для вас?

— Я хочу, щоб ви зрозуміли, як я страждаю! Ви ж анітрохи мені не співчуваєте!

— Ви янгол, який наставляє на шлях істини!

— Мене дратує ваш тон!

— Та я ж на все готовий, тільки б ви були задоволені! То яким тоном накажете з вами спілкуватися?

Цієї ж миті у саду залунав веселий сміх. Сен-Клер вийшов на ґанок, відхилив шовкову штору і також розсміявся.

— Що там діється? — поцікавилася міс Афелія.

У саду на дерев’яній лавці сидів Том: у кожній петельці його куртки стирчала гілочка жасмину, а Єва, заливаючись сміхом, одягала йому на шию гірлянду з троянд. Прикрасивши свого нового друга, Єва задоволено гмикнула і всілася йому на коліна. І вони удвох засміялися.

— Який ти кумедний, дядечку Томе!

Том усміхався до своєї маленької господині доброю, лагідною і вдячною посмішкою. Усе, що вона робила, йому подобалося. Та, побачивши Сен-Клера, він зніяковів і винувато знизав плечима.

— Огюстене, і ви дозволяєте подібне?! — вигукнула міс Афелія, яка також вийшла на веранду і спостерігала цю Євину забаву із слугою.

— А що у цьому поганого? — здивувався Сен-Клер.

— Та це ж просто жах!

— Вам не здається поганим, коли дитина гладить великого пса, байдуже яка у нього шерсть, а хоч би й чорна… а істота, наділена розумом і безсмертною душею (на чому ви самі наголошуєте!), викликає у вас огиду! Ви аж тремтите, побачивши негра. Зізнайтеся, кузино, що це так! Та ви не одна така. Деякі люди, а надто мешканці Півночі, відчувають відразу до негрів. Та цього, слава Богу, не можна сказати ані про мене, ні про Єву, ні про більшість жителів Півдня. Ми ставимося до них по-християнськи. Подорожуючи північними штатами, я не раз спостерігав, наскільки сильна ця огида. Ви ставитеся до негрів так, ніби маєте справу з жабою чи гадюкою, але водночас заступаєтеся за них. Вас обурює жорстоке поводження із неграми, але гидко навіть думати про те, аби мати з ними справу! Ви радше відправили б їх на історичну батьківщину, до Африки!.. Нехай із ними там бавляться місіонери! І не кажіть, що я перебільшую.

— Так і є,— замислено сказала міс Афелія.

— Що салося б із цими нещасними, якби не було на світі дітей? — промовив Сен-Клер, спершись на балюстраду і проводжаючи очима Єву, яка вела Тома за руку вглиб саду.— Дитина — ось хто справжній демократ. Том для Єви — герой. Його казки заворожують її, його пісні й нехитрі гімни миліші для неї за найкращий оперний спів. Саморобні іграшки, які він витягає зі своїх кишень, їй здаються справжніми скарбами, а він сам — міфічною істотою, найдобрішою в усьому світі. А вона для нього — мов райська ружа, кинута Богом до ніг знедолених та убогих, для кого такі квіти — чи не єдина радість буття.

— Дивно чути це від вас, кузене,— сказала міс Афелія.— Ви говорите, мов справжній проповідник.

— Проповідник? — здивувався Сен-Клер.

— Так, як проповідник Божого слова.

— Та що ви! На Півночі ж проповідують інакше. А я ні словом, ні ділом до них не дорівняюся.

— Тоді чому так говорите?

— Тому що говорити — не мішки тягати. Пам’ятаєте у Шекспіра? «Легше двадцятьох добру навчати, ніж самій вчинити добре діло». Розподіл праці необхідний, кузино. Моя справа балакати, а ваша — порядкувати.

Життя Тома складалося так, що йому, як кажуть, не було на що жалітися! Добра Єва випросила у батька нового кучера для себе, тож коли треба було супроводжувати її на прогулянку, Тому наказували кидати усі справи і йти за маленькою міс. Зрозуміло, що ці накази були бажані для нього. Сен-Клер старався, щоб його слуги були добре вдягнені, тому Том мав хороший одяг. У конюшні йому майже нічого не доводилося робити, бо усю брудну роботу виконував молодший конюх — Марі Сен-Клер заявила, що не потерпить, аби від її кучера погано пахло. Вона заявила, що її нервова система не витримає, якщо від Тома тхнутиме кіньми. Тож Томові було заборонено виконувати будь-яку чорну роботу.

— Досить одного разу відчути неприємний запах — і мої земні муки скінчаться,— казала вона.

У результаті наш Том мав поважний вигляд: носив костюм із тонкого сукна з білосніжною манишкою та комірцем, касторового капелюха та лакові чоботи і був схожий на карфагенського негритянського єпископа минулих часів.

Він дуже полюбив затишок і красу маєтку Сен-Клера. Йому подобалося все — ароматні квіти, екзотичні птахи, водограй у саду, шовкові штори, картини знаменитих художників, вишукані люстри, статуетки, зручні і красиві меблі — для нього будинок нових господарів уявлявся нічим не гіршим за палац Аладдіна.

У розвитку людства Африка ще відіграє важливу роль, автор у цьому не сумнівається: вона подарує світові високодуховну, освічену, інтелігентну расу, Життя забуяє тоді пишнотою і величчю, невідомою холодним північним народам. У цій загадковій країні коштовностей, розлогих пальм, прянощів, невимовно гарних квітів і казково щедрих урожаїв виникнуть нові форми мистецтва, нові поняття про красу і вишуканість. Можливо, що високі закони суспільного життя, з якими увірветься колись принижувана негритянська раса в наше життя, стануть відкриттям для усього людства. Адже хіба можна чекати іншого від народу, по-дитячому наївного і незлобливого? Все це дозволить йому утвердити високі норми християнської моралі. Кого Господь любить, того і карає. Нещасну Африку він вже прокрутив у горнилі рабства. Тепер цей народ готовий прийняти його істини і посісти чільне місце у Царстві, де ті, хто був першими, стануть останніми.

Та не про це, мабуть, думала на ґанку Марі Сен-Клер, вбрана цієї неділі у святкову сукню і з діамантовим браслетом на тонкому зап’ястку. Нам невідомо, про що думала вона. Але ми знаємо, що вона любила усе красиве, тому сьогодні й вирядилася у шовк, мереживо й діаманти, зібравшись їхати до прекрасної церкви, щоб усім продемонструвати свою релігійність.

У неділю Марі виявляла особливу побожність. Вона була такою граційною, витонченою, огорнута мереживною мантильєю, немов серпанком! Її рухи були плавними, мов лебедині. Марі прекрасно почувалася. До речі, небезпідставно — їй страшенно подобалося елегантно виглядати.

Міс Афелія була повною протилежністю Марі. Ви не подумайте, що у міс Афелії не було розкішної шовкової сукні чи тонкої носової хустинки — все це у неї було. Контраст виявлявся через простацьку фігуру міс Афелії, її манірність і набундюченість. А молода жінка поряд із нею відзначалася зовнішнім благородством (просимо не плутати із внутрішнім, бо це зовсім різні речі!).

— А де це забарилася Єва? — запитала Марі.

— Вона затрималася на сходах із нянею.

Цікаво, про що ж розмовляє із нянею Єва? Прислухайтеся, любі читачі, і ви почуєте те, чого не чує Марі.

— Няню, голубонько, тобі знову зле?

— Господь із вами, міс Єво, не турбуйтеся! У мене останнім часом голова болить чи не щодня. Я майже звикла.

— Як добре, що ти поїдеш до церкви, няню! — сказала дівчинка і обняла її.— Ось, візьми мій флакон із ароматизованою сіллю.

— Ваш золотий флакон, викладений коштовними камінцями? Та ви що, міс Єво, як можна?!

— Можна-можна! Мені він не знадобиться — у мене ж голова не болить. Мама завжди нюхає солі, коли їй погано. Тобі також це має допомогти. Ну будь ласка, візьми, я тебе прошу!

— Чого тільки вона не вигадає, моя добра крихітка! — розчулено вигукнула няня, коли Єва, заховавши флакон їй за пазуху, розцілувала її і побігла сходами вниз.

— Чому ти нас затримуєш?

— Я дала няні свій флакон із сіллю, щоб вона взяла його з собою у церкву.

— Єво! — Марі сердито тупнула ногою.— Ну як можна було віддати свій золотий флакон няні? Коли ти нарешті розрізнятимеш, що можна робити, а чого не можна?! Зараз же забери назад!

Єва знітилася і відвернулася від матері.

— Марі, дайте дитині спокій! Вона може сама вирішувати, що робити зі своїми речами,— захистив доньку Сен-Клер.

— Та я про неї думаю! Як вона житиме, коли стане дорослою?! — вигукнула Марі.

— Це відомо тільки Богові,— відповів Сен-Клер.— Я знаю лише одне: на небі їй буде краще, ніж нам із вами.

— Тату, не треба… — тихенько прошепотіла Єва, торкнувшись його ліктя.— Не засмучуй маму.

— Кузене, ви поїдете з нами до церкви? — запитала міс Афелія.

— Ні, хоча дякую за запрошення.

— Хоч раз у житті можна було б і поїхати! — із докором кинула Марі чоловікові.— Вам навіть найслабша релігійність невластива! Це просто непристойно!

— Я знаю,— спокійно відповів Сен-Клер.— Але ви, дами, їздите до храму Божого, щоб вас там навчили, як бути успішними. А тінь вашої показної побожності падає і на нас. Якби я й вирішив піти до церкви, то хіба до тієї, куди ходить няня. Там я хоча б не засну від нудьги.

— До цих… Крикунів? Жах який! — вигукнула Марі й театрально притулила долоню до лоба.

— Куди завгодно, люба, тільки б не у оту вашу респектабельну церкву. Це майже гарантована смерть від нудьги. Єво, невже і тобі хочеться їхати туди? Залишайся вдома, пограємося у якусь веселу гру.

— Дякую, татусю… Але таки поїду.

— Але ж там нудно!

— Це правда, іноді аж у сон хилить, та я намагаюся не дрімати!

— Тоді нащо ж їздити туди?

— Знаєш, тату,— пошепки сказала Єва,— тітонька мені сказала, що Господь хоче, аби ми там були. Він дає нам усе, тож мені зовсім неважко виконати для нього таку дрібницю!

— Яка ж ти у мене мила, добра дівчинка! — вигукнув Сен-Клер і поцілував доньку.— Ну гаразд, доню, їдь, і помолися за свого батька.

— Я завжди за тебе молюся,— відповіла Єва, сідаючи услід за матір’ю в карету.

Сен-Клер, пославши їй з ґанку повітряний поцілунок, дивився на карету, яка віддалялася, сповненими щасливих сліз очима і говорив сам до себе:

— Євангелина! Як влучно назвали тебе, дитинко! Ти янгол, дарований мені небом…

Та ненадовго Сен-Клер віддався цим світлим почуттям. Він запалив сигару і взявся за читання газети «Всілякі нісенітниці». Не будемо надто суворі до нього, адже таких, як він, дуже багато.

— Зі слугами треба поводитися привітно, але без емоцій, Євангелино,— повчала Марі дорогою до церкви свою доньку.— Поводитися, як із родичами, як із рівними нам за положенням — не можна! Якби няня захворіла, невже ти уклала б її у своє ліжко?

— Із задоволенням зробила б це, матусю,— сказала Єва,— бо тоді мені було б легше за нею доглядати. Окрім того, моє ліжко м’якше, аніж її.

Така відповідь доньки довела Марі до відчаю.

— Що ще я маю зробити, щоб моя дитина мене зрозуміла?!

— Ту т нічого не вдієш,— багатозначно відповіла міс Афелія.

Єва похнюпилася. На щастя, діти не можуть довго зосереджуватися на одному враженні, тож вже через декілька хвилин дівчинка весело сміялася над чимось, виглядаючи з вікна карети.

— Ну, чим вас пригощали у храмі? — запитав Сен-Клер, коли уся сім’я зібралася за обіднім столом.

— Проповідь була просто чудова! — відповіла Марі.— Не завадило б і вам її послухати. Отець Г. ніби озвучував мої думки!

— Уявляю собі, як це повчально! — гмикнув Сен-Клер.— Це була, мабуть, дуже довга проповідь.

— Я хочу сказати, що отець Г. повторював мої думки щодо ладу нашого життя та інших важливих речей! Послухайте основну тезу проповіді: «Все свого часу Господь створив прекрасним». Він переконував парафіян, що у суспільстві відмінності існують, бо така воля Божа. Поділ на вищі і нижчі класи справедливий: одним годиться наказувати, а іншим — коритися. Якби ви чули сьогоднішню проповідь, то зрозуміли б, наскільки нерозумні будь-які рухи проти рабства. Усі свої роздуми він підкріплював цитатами з Біблії.

— Ні, цього я не зрозумію! — сказав Сен-Клер.— Все, про що ви кажете, я так само можу прочитати у своїх улюблених «Всіляких нісенітницях», при цьому викуривши сигару і задерши ноги на стіл. А в церкві про це й думати не можна!

— Перепрошую, Огюстене,— втрутилася у подружню розмову міс Афелія.— Невже ви не поділяєте поглядів отця Г.?

— Хто, я? Ваш покірний слуга настільки товстошкірий, що його не проймає релігійне трактування усіх цих питань. Якби мене попросили викласти свої погляди на рабство, я б чесно відповів: «Ми, рабовласники, не маємо наміру нічого змінювати, бо це суперечило б нашим інтересам, комфорту та зручності». Ваші благородні балачки зводяться до того ж таки прагматичного змісту. Я сподіваюся, що ви зрозуміли мене правильно.

— Огюстене, ви богохульствуєте! — з притиском сказала Марі.— Страшно слухати такі слова!

— Як і будь-яку істину. А що, коли релігійний підтекст переключити на трактування пияцтва, наприклад? Возвеличити людей, які зловживають спиртними напоями і не можуть вчасно встати з-за картярського столу… Чому ж не побачити у їхніх діях праведності? Впевнений, у Біблії знайдеться відповідна цитата. Оця, наприклад: «Людина створена для щастя». Адже для п’яниці щастя полягає у горілці, для картяра — у грі!

— Ви уникаєте відповіді. Я все-таки прошу відповісти: ви вважаєте рабство злом чи добром? — не вгавала міс Афелія.

— Ваша категоричність, кузино, просто жахлива! Ви ділите світ на біле і чорне, хоча у ньому існують й інші кольори! — сміючись, сказав Сен-Клер.— Дай вам відповідь на одне запитання, ви одразу ж засиплете іще складнішими! Ні, я однозначно не бажаю уточнювати своєї позиції. Я належу до тих людей, які закидають інших камінням докорів, але підставляти себе під обстріл не полюбляють.

— Він завжди такий! — зітхнула Марі.— Від нього марно чекати чіткої відповіді. А усі ці теревені свідчать лише про одне: до релігії йому байдуже.

— Релігія! — вигукнув Сен-Клер так палко, що жінки вельми здивовано витріщилися на нього.— Та хіба у церкві нас вчать її суті? Невже та манера перекручувати уривки зі Святого Письма собі на догоду — це релігія? Це по-Божому, ви гадаєте? І я, нерелігійна світська людина, менш справедливий і чесний, ніж панотці? Менш великодушний та менш уважний до людей, бо не ходжу регулярно до церкви? Ні! Якщо вже шукати релігію, то не у себе під ногами, а вище. Вона-бо живе у серці, виявляючись у вчинках.

— Тобто ви вважаєте, що Біблія рабство не виправдовує? — запитала міс Афелія.

— Біблія була настільною книгою моєї матері. З нею вона жила, з нею і померла. Мені нелегко було б визнати, що ця книга підтримує рабство. Ліпше вона доводила б, що моя мати мала право пити бренді, жувати пресований тютюн і брудно лаятися, щоб виправдати названі прояви поведінки свого сина. Але тоді я б не поважав безмежно маму. А поважати когось у цьому світі вкрай важливо. Коротше кажучи,— повернувся Сен-Клер до свого звичного жартівливого тону,— для мене важливо, щоб не плутали «образи´» і «гарбузи». У суспільному ладі Європи й Америки чимало є такого, що не витримує випробування високою мораллю. Люди, на жаль, не надто стараються досягнути абсолютної безгріховності. Їм вигідніше скеровувати свої думки і вчинки відповідно до власної вигоди і комфорту. Якщо хтось наведе серйозні, переконливі докази, що рабовласництво нам потрібне, як повітря, без нього ми повимираємо, загрузнемо у злиднях і лише тому змушені зберігати теперішній устрій — я визнаю, що всі крапки над «і» розставлено. Але коли прикриваються релігією, аби виправдати жорстоке ставлення до рабів, я цього категорично не сприймаю.

— Який ви товстошкірий! — припечатала Марі.

— Уявіть собі на хвильку, що ціна на бавовну катастрофічно впала раз і назавжди. Відповідно, рабство стає для нас обтяжливим. Будьте певні, тоді трактування біблейських текстів зміниться докорінно. Церква миттєво відгукнеться на зміни!

— І все ж,— протяжно позіхнула Марі, влягаючись на софу після ситного обіду,— я вдячна долі, що народилася у країні, де існує рабовласництво. Як на мене, нічого поганого в цьому немає. Не знаю, як ми жили б без невільників.

— А ти, доню, що про все це думаєш? — запитав Сен-Клер у Єви, коли вона вибігла на ґанок із квітами у руках.

— Про що, тату?

— Яке життя тобі більше до вподоби: таке, як у наших родичів у Вермонті, чи краще мати, як ми, повен дім слуг?

— У нас, звичайно, краще! — відповіла Єва не задумуючись.

— А чому? — вирішив уточнити батько.

— Тому що в нас у домі багато людей, і я усіх їх люблю,— серйозно відповіла дівчинка, дивлячись батькові у вічі.

— Отака вона, Єва! — вигукнула Марі.— Висловлюється так… Дивно.

— Хіба я щось погане сказала? — прошепотіла Єва, вилазячи до батька на коліна.

— У нашому світі любити інших вважається дивним,— сказав Сен-Клер.— А де ж була моя дівчинка увесь день?

— У Тома. Слухала, як він співає, а обідом мене нагодувала тітонька Ді.

— Ти слухала Томів спів? — з презирством запитала Марі.

— Так! Він стільки пісень знає про Новий Єрусалим, про безгрішних янголів і Ханаанську Землю…

— Уявляю собі. Він, мабуть, співає краще, ніж у опері, еге ж? — підсміюючись, запитала Марі.

— Так, так! Він і мене навчає цих пісень…

— Моя донька бере уроки співу в негра! — закотила очі місіс Сен-Клер.— Вітаю, Єво!

— Том мені співає, а я йому читаю Біблію, а тоді він пояснює, що прочитане означає.

— Боже ж ти мій! — гмикнула гнівно Марі.— І сміх, і гріх!

— До речі, з Тома коментатор біблейських текстів досить-таки непоганий,— зауважив Сен-Клер.— У нього релігійність природна, не награна. Сьогодні зранку мені треба було раніше ви їхати з дому, і я пішов до його комірчини поряд із конюшнею. Випадково підслухав, яке молитовне дійство він там влаштував. Хочу вам сказати, що досі ніколи не чув такого щирого, глибокого звертання до Бога. Він, між іншим, молився за мене, і це було гідно апостола!

— Хитрючий негр, мабуть, знав, що ви чуєте!

— Якби знав, то не молився б. Він не здатний на відкриті лестощі. Та й висловлювався він відверто. Либонь, Том щиро сподівається, що я прийму істинну віру.

— Дуже хотілося б, щоб цей урок не пройшов безрезультатно,— сказала міс Афелія.

— А ви, мабуть, думаєте так само, як він? — гмикнув Сен-Клер.— Що ж, поживемо — побачимо. Адже так, Єво?


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка