Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Розділ ХVIII. Спостереження і погляди міс Афелії



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка51/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   102
Розділ ХVIII. Спостереження і погляди міс Афелії

Наш друг Том, розмірковуючи про свою рабську долю, часто порівнював її з життям Йосифа Єгипетського. І справді, з плином часу він дедалі більше звикав до нового господаря, а подібність цих двох доль вимальовувалася дедалі чіткіше та яскравіше.

Сен-Клер не був ощадливим. Досі усі покупки для дому робив Адольф, який теж частенько пускав гроші на вітер, чим дуже уподібнювався до свого господаря. Том же, навпаки, звик берегти панське майно. Його прикро дивувало, як нерозумно витрачаються гроші у цьому домі, тому іноді він дуже тактовно висловлювався щодо цього.

Спочатку Томові доручали лише деякі домашні справи. Він їх виконував так діловито, справно та розумно, що з часом Сен-Клер переклав на нього усі господарські клопоти.

— Не хвилюйся, Адольфе,— пояснював своєму лакею Сен-Клер, коли той скаржився, що через нового слугу господар позбавляє його колишніх обов’язків.— Річ у тім, що Том уміє витрачати гроші розумно, а у тебе лиш забаганки різні у голові. Якщо ми не хочемо збанкрутувати, то мусимо доручити фінансові справи комусь, хто тямить у них більше за нас. Том, як на мене, кандидатура підходяща.

Сен-Клер повністю довіряв Томові. Він давав йому гроші з запасом, а решту клав до кишені, не перераховуючи. Том не раз міг би скористатися цим, але набожність і вроджена порядність не дозволяли йому такого. На довіру він відповідав мовчазною безкомпромісною чесністю.

Адольф поводився зовсім інакше. Він знав, що Сен-Клерові легше пробачати, аніж карати слуг. Знаючи це, лакей дійшов до того, що почав плутати поняття «моє» і «не моє». Здоровий глузд підказував Сен-Клерові, що його ставлення до слуг неправильне, ба навіть дещо небезпечне. Він розумів, що треба щось міняти, але від природи був схильний до поблажливості, тому все залишалося по-старому. Він пробачав своїм слугам найсерйозніші провини, переконуючи себе запитанням, на яке відповіді не мав: «А чи зміг би я бути бездоганним слугою?»

Том ставився до свого веселого, вродливого і трохи легковажного господаря із повагою, відданістю та батьківською турботою одночасно. Як і решта слуг, він знав, що християнин із Сен-Клера ніякий — він ніколи не читав Біблії, не відвідував церкви, проводячи вечори то в опері, то в театрі, часто ходив у клуби та брав участь у вечірках, де алкоголь лився рікою. Його гострий язик не щадив нікого і нічого. Том щиро молився за свого господаря у маленькій комірці, коли його ніхто не міг почути. Проте поділитися з кимсь своєю думкою щодо Сен-Клерової нерелігійності Том ніколи не посмів би. Хоча іноді він обережно зачіпав цю тему.

До уваги читачів показовий приклад того, як слуга може впливати на господаря. Наступного дня після недільної поїздки Марі до церкви Сен-Клера запросили на вечірку. Запрошення він, звісно, прийняв і так там насвяткувався, що його привезли додому о другій годині ночі в такому стані, коли над людським духом плоть має абсолютну владу. До спальні його проводжали Том із Адольфом. Лакей, вважаючи це вибриком господаря, підсміювався над Томом, якого те, що відбулося, вразило настільки, що бідолаха аж до ранку не склепив очей і решту ночі присвятив молитві за свого пана.

Наступного ранку Сен-Клер, сидячи у своєму кабінеті в домашніх пантофлях, дав Томові гроші на деякі покупки, але слуга вийти з кабінету не поспішав.

— Чого ти чекаєш, Томе? — запитав Сен-Клер.— Щось не так?

— Не так, мій пане,— відповів Том таким смутним голосом, що Сен-Клер відклав газету, поставив чашку з кавою на стіл і повернувся до Тома.

— Що трапилося? У тебе такий вигляд, ніби хтось помер.

— Ніхто не помер, слава Богу, але мені дуже тяжко на душі. Я думав, що господар — людина, добра до всіх.

— А що я зробив не так, Томе? Кажи! Тебе образили?

— Господар добре до мене ставиться, мені всього вистачає і я не скаржуся ні на що. Але є людина, до якої господар ставиться погано.

— Та що з тобою, Томе? Що ти маєш на увазі? Говори!

— Я задумався про це нині о другій ночі, та й досі постійно думаю про це. Господар погано ставиться сам до себе.

Том говорив це, стоячи спиною до Сен-Клера і тримаючись за дверну клямку.

Сен-Клер відчув, що червоніє, проте легковажно розреготався.

— І тебе засмучують такі дурниці? — вигукнув він.

— Так! — сказав Том, різко повернувшись і падаючи на коліна.— Дорогий мій господарю! Ці дурниці можуть згубити ваші тіло й душу. Про вино у Святому Письмі сказано так: «Як змій, воно укусить і ужалить, як аспид», мій пане!

Голос Тома затремтів, сльози покотилися із його очей.

— Ах ти ж нерозумний! — вкрай розчулено сказав Сен-Клер.— Устань, Томе! Я не вартий твоїх сліз.

Але Том усе одно стояв навколішках і благально дивився на Сен-Клера.

— Ну гаразд, Томе, я більше не прийматиму запрошень на ці дурнуваті вечірки,— сказав Сен-Клер.— Слово честі! Сам не розумію, чому не покінчив із цим раніше. Огиду до самого себе і такого проведення часу — ось що я відчував після них. Томе, а ти вставай, займися справами. Ну, заспокойся вже! І не треба мене благословляти, я ще не став таким, яким ти хочеш мене бачити,— додав він, лагідно підштовхуючи Тома до дверей.— Я тобі обіцяю, більше ти не побачиш свого господаря у такому стані.

Том, задоволений і заспокоєний, вийшов з кабінету господаря, на ходу витираючи обличчя від сліз.

— Я дотримаю слова,— сказав Сен-Клер сам до себе, зачинивши за Томом двері.

Радо повідомляємо, любий читачу, що обіцянки Сен-Клер таки дотримався, адже пиятика була для нього не задоволенням, а радше звичкою.

Далі перед нами постає нелегке завдання: описати ті нескінченні клопоти, на які добровільно прирекла себе міс Афелія, погодившись вести господарство джентльмена з Півдня!

Робота слуг у південних штатах повністю залежить від характеру і організаторських здібностей їхніх господинь.

І на Півдні, і на Півночі є жінки — вроджені рабовласниці, які наділені педагогічним тактом та управлінським талантом. Вони без значних зусиль і зайвої строгості спонукають слуг виконувати свою волю, досягають ідеального порядку та злагоди у своїх володіннях. Добре вивчивши риси характеру своїх невільників, вони компенсують недоліки одних якостями інших. Таким чином, система управляння працює майже безперебійно.

Такою була місіс Шелбі, колишня господиня Тома та Елізи. Але такі рабовласниці типовіші для північних штатів — на Півдні їх не дуже багато. Ні Марі Сен-Клер, ні її мати подібних талантів не мали. У лінивої, інфантильної Марі слуги були такими ж. У розмові з міс Афелією Марі поверхово описала безлад, що царював у їхньому домі, хоч і неправильно визначила його винуватців.

Уперше приступаючи до своїх обов’язків у кузеновому домі, міс Афелія прокинулася о четвертій ранку, сама прибрала у своїй кімнаті, як робила це у батьківському домі. Це страшенно здивувало б місцевих покоївок. А потім одразу ж кинулася в атаку на буфети й комірчини, ключі від яких відтепер були у неї.

Вона все прискіпливо оглянула: комору, шафи з білизною, буфети з фарфором, кухню, погріб. Скільки схованок і таємниць того дня було розкрито! Як це сполохало домочадців, які досі правили в усіх кімнатах! Як ретельно було перемито кісточки «північним дамам», яскравою наочністю яких виступала ця дивачка — міс Феллі!

Тітонька Ді не знаходила собі місця, вбачаючи порушення своїх прав у діях нової господині. Досі на кухні ніхто не вказував їй, що і як робити! Діна, як і більшість африканок, була талановитою кухаркою, не гіршою за тітоньку Хлою. Але остання працювала в домі, де панував порядок, а Діна дуже залежала від зрадливого натхнення. Вона була натурою творчою, і її кулінарний геній був досить-таки примхливим. Як і всі митці, тітонька Ді була самовпевненою, упертою й часто помилялася у найпростіших побутових питаннях.

Докази логіки і здорового глузду ніяк на Діну не впливали. Вона не визнавала жодних авторитетів і керувалася лише власними переконаннями. Жила, як звикла, і нічого змінювати не збиралася. Так було і при старій господині, Сен-Клеровій тещі, і при самій «міс Марі». Навіть після заміжжя своєї господині Ді продовжувала називати її саме так. Та пішла шляхом невтручання у кухонні справи і забезпечила тітоньці Ді абсолютну владу над каструлями.

Діна блискуче виходила сухою із води. Будь-яку свою провину вона майстерно і непомітно перекладала на голови і плечі, що необачно опинялися поруч. Її репутація бездоганної кухарки не викликала сумнівів ані у домочадців, ані у гостей. Якщо раптом страва не вдавалася, Діна знаходила тисячу і одну причину цієї прикрості та стільки ж винуватців, яких одразу ж позбавляла обіду.

Щоправда, такі невдачі у Діниному царстві траплялися нечасто. І хоч вона робила все, як то кажуть, починаючи з кінця, кухонне начиння не мало свого місця, а приміщення кухні завжди виглядало ніби щойно після урагану, страви її були неперевершені. Проте для того, щоб попоїсти, слід мати хорошу витримку та не захлинутися слиною, чекаючи, коли вона нарешті дозволить подавати свої шедеври на стіл. Тоді домочадців буде нагороджено трапезою, гідною найвимогливішого гурмана.

Настав час розпочинати приготування обіду. У Діни був свій перевірений спосіб заручитися підтримкою духів домашнього вогнища. Щоб приготувати смачний обід, Діна неодмінно мала добре перед тим відпочити і викурити звичну порцію тютюну з улюбленої коротенької люльки. Це її розслабляло і було невичерпним джерелом натхнення.

От і цієї передобідньої пори Діна медитувала з люлькою у роті, сидячи у кухні просто на долівці. Довкола неї кружечком повсідалися негренята, яких у домі Сен-Клера було чимало. Вони лущили горох, чистили картоплю, общипували птицю, а Діна тримала напоготові макогін і, відриваючись від своїх роздумів, гепала їх ним по головах, «щоб не байдикували, а краще працювали». Правду кажучи, цим кучерявим загоном помагайців Діна управляла строго, бо справді вважала, що вони народилися лише для того, аби полегшувати їй роботу. Вона сама була продуктом аналогічного виховання і вважала його ідеальним.

Закінчивши ревізію у кожному кутку будинку, міс Афелія дісталася нарешті до святая святих кожного помешкання — до кухні. Ді вже чула новини про неминучі зміни усталеного ладу, та до зустрічі ворога вона була готова, розробивши стратегію захисту свого стилю роботи. Діна твердо вирішила протистояти усім нововведенням, не вступаючи у відкриту боротьбу, а діючи тихо, проте рішуче.

Просторе приміщення кухні було викладене цеглою; уздовж однієї стіни розміщувалося старовинне велике вогнище, яке Діна, незважаючи на Сен-Клерові вмовляння, так і не погодилася змінити на сучасну плитку. Ні! До віянь примхливої моди Діні було байдуже. Вона залежала від усталених незручностей, бо звикла до них. Діна була дуже консервативною.

Повернувшись до Нового Орлеана з Півночі, Сен-Клер задумав переробити свою кухню на зразок дядькової. Його просто вразив ідеальний порядок, що панував там. Тішачись надією, що Діна наведе таку ж чистоту і в своїх володіннях, він накупив посудних шаф, тумб і поличок. Та й це не допомогло! Діна складала до них усе що завгодно, лиш не кухонне начиння: ганчірки, старе взуття, стрічки, вицвілі штучні квіти та інший мотлох, яким страшенно дорожила.

Коли міс Афелія увійшла в кухню, Діна не зрушила з місця, навпаки — продовжувала демонстративно пихкати люлькою, старанно удаючи, що пильнує за своїми помічниками. Насправді ж вона непомітно зиркала на нову домоправительку.

А міс Афелія тим часом висунула нижню шухляду кухонної шафи.

— Діно, що тут у тебе? — запитала вона.

— А все, що може заважати під руками, міс,— спокійно відповіла тітонька Ді.

Вона сказала чисту правду. Міс Афелія витягнула з шухляди тоненьку попелясто-сіру скатертину у кривавих плямах.

— Діно! Невже ти загортаєш м’ясо у таку красиву скатерть?

— Ну і що з того, міс? Під рукою не було рушника, от я нею і скористалася, а потім кинула для прання.

«Ну й недоладність!» — подумки обурилася міс Афелія, продовжуючи порпатися у шухляді і витягаючи на світ Божий тертку з рештками мускатних горіхів, молитовник, дві брудні носові хустини, жмут вовняних ниток зі шпицями і розпочатим в’язанням, пачку тютюну та люльку, декілька зачерствілих тістечок, два позолочені блюдця з косметичною пудрою, пару зношених черевиків, полотняну торбинку з маленькими цибулинами, шість пожмаканих кухонних серветок, посудний рушник, голки для штопання і гору дірявих пакетів, з яких сипалися сушені прянощі.

— Діно, де ти тримаєш мускатні горіхи? — запитала міс Афелія, з останніх сил намагаючись стримати свій гнів.

— Та … в комоді й, здається, ще в отій надщербленій чашці,— чесно відповіла Діна.

— І в тертці? — сказала міс Афелія, висипаючи собі на долоню горіхи.

— Так! Люблю, щоб усе було під руками, то й поклала їх туди сьогодні вранці. Агов, Джеку! — крикнула Діна на одного з негренят.— Знову байдики б’єш? Дивись мені! — погрозила вона і переконливо стукнула його макогоном.

— А це що? — міс Афелія показала на блюдце з пудрою.

— Як це «що»? Косметична пудра. Вона також завжди має бути під руками.

— І ти вирішила, що їй місце в оцьому блюдечку?

— Поспішаючи, ще й не туди поставиш! Я саме думала, куди ж її пересипати.

— А що тут роблять серветки?

— Чекають прання.

— Невже у тебе немає спеціального місця для брудної білизни?

— Авжеж, є! Містер Сен-Клер купив для білизни ось цей ящик. Та мені так зручно місити на ньому тісто… я на нього складаю деякі речі, то як тепер кришку відкривати? Усе ж треба знімати, а це так незручно!

— Тісто місять на столі.

— Що ви, міс! Стіл заставлено брудним посудом, там ніде примоститися.

— Посуд потрібно одразу мити і ставити на місце.

— Мити одразу? — зойкнула тітонька Ді, забувши про правила спілкування із панами.— Та що ви розумієте?! Коли ж я господарів запрошу до столу, якщо зранку посудом займатимусь? Міс Марі ніколи від мене не вимагала, щоб я морочилася із посудом. Помию, коли зможу.

— Ну гаразд. А цибуля як тут опинилася?

— Ах ти ж Боже мій! От вона де! а я її скрізь шукаю! Сьогодні у нас буде тушкована баранина, я її наготувала для цієї страви. Поклала у торбинку й забула…

Міс Афелія двома пальцями підняла дірявий пакетик із ароматними травами.

— Будьте такі люб’язні, не чіпайте їх. Вони у мене так поскладані, щоб можна було одразу знайти потрібний,— рішуче сказала Діна.

— Чому ж вони діряві?

— Для зручності: не потрібно розгортати, через дірочки сиплеться.

— Але у шухляді повно сміття!

— Міс, ви ж самі усе поперевертали, то воно й не дивно. Ось скільки висипали! — забурмотіла Діна, підходячи до шафи.— Ідіть, міс, краще до себе нагору, і приходьте, коли я все поприбираю. Я не можу працювати, коли в усе пани втручаються… Семе! Нащо ти дав дитині цукорницю? Я тобі зараз дам!

— Я раз і назавжди наведу порядок у цій кухні. А ти, Діно, маєш його підтримувати.

— Бог із вами, міс Феллі! Хіба ж це панська справа! Я зроду не бачила, щоб леді щось робили на кухні. Наша стара пані та міс Марі до мене сюди навіть не зазирали.

Поки тітонька Ді сердито міряла кроками кухню, міс Афелія переглянула посуд і повикидала надщерблений, зсипала цукор з десяти цукорниць до однієї, відібрала рушники, скатерті, серветки, які потрібно випрати і власноручно перемила й витерла увесь посуд. Вона усе робила так вправно і швидко, що кухарка тільки зачудовано кліпала.

— Господи Боже! Та якщо на Півночі усі леді такі, то гріш їм ціна! — жалілася комусь із однодумців Діна, впевнившись, що цього більше ніхто не почує.— Усьому свій час, я б і сама поприбирала. А панам у кухню пхатися нічого. Після їхніх ревізій нічого неможливо знайти!

Діну не можна назвати охайною, та інколи з нею траплялися дивні метаморфози і у її серці спалахувала любов до чистоти. У такі дні вона усе витрушувала з ящиків, шухляд і скринь просто на підлогу, створюючи цим ще більший безлад. Потім вона запалювала люльку, оглядала свої скарби й саджала дітлахів за чищення олов’яного посуду. Тоді упродовж декількох годин у кухні творилося щось неймовірне. Усім цікавим, хто заходив до кухні, головна кухарка пояснювала: «Я зайнята прибиранням. Просто ненавиджу безлад. Я цих чортенят навчу підтримувати чистоту у кухні!»

Найцікавіше те, що Діна справді вважала себе взірцевою чистьохою. А в тому, що у її кухні чорт ногу зломить, вона звинувачувала дітлахів та домочадців.

Коли ж посуд було начищено, столи відшкрябано, а всяку дрібноту поховано по кутках і потаємних місцях, Діна одягала ошатну сукню, накручувала на голову барвистий тюрбан, пов’язувала чистий фартух і виганяла кухарчуків із кухні, «щоб не смітили».

Ці періодичні напади чистоплотності були причиною чималих незручностей у господарстві. Діна так трусилася над своїми начищеними до блиску каструлями, що не дозволяла ними користуватися, принаймні доки вона ними досхочу не намилується.

За декілька днів міс Афелія перевернула будинок догори дригом. Господарі легко сприймали її нововведення, але прислуга активно виступала проти. Всі умовляння були марні. Слуги, мов змовившись, на зміни не погоджувалися — і край. Всюди домоправителька натикалася на прийом, як у тітоньки Ді на кухні.

Нарешті міс Афелія стомилася сперечатися з ними і поскаржилася Сен-Клерові:

— У вашому домі порядкувати просто неможливо!

— Абсолютно із вами згоден.

— Господарство занехаяне, забагато непотрібних витрат, а яка плутанина в усьому!

— Вірю вам, дорога кузино.

— Якби ви самі управляли усіма справами, ви б не були настільки холоднокровні.

— Люба кузино, вам потрібно усвідомити раз і назавжди: рабовласники тут, на Півдні, бувають двох типів: гнобителі й пригноблені. Ті, які ненавидять жорстокість, змушені миритися з багатьма незручностями. Якщо вже ми тримаємо у себе в маєтку юрбу лінивих і невихованих слуг, то заради власного комфорту мусимо покірно сприймати усі побічні ефекти такого способу життя. Я знайомий із людьми, яким вдавалося тримати маєток у порядку, не вдаючись до жорстоких покарань негрів, але це радше виняток із правил. Я давно залишив це на волю Божу. Моїм рабам добре відомо, що бити їх у моєму домі заборонено, і вони цим користуються.

— Але у вас в обійсті нічого не робиться вчасно, жодна річ не знає свого місця! Хаос і недоладність у всьому!

— Дорога моя вермонтська леді, ті хто мешкає ближче до Північного полюсу, на мій погляд, завеликого значення надають часу. Навіщо цінувати час, якого і так людині дано вдвічі більше, ніж потрібно? Що ж до розпорядку дня, то там, де нічого не роблять, а лише валяються на дивані з книгою, не так важливо подавати обід вчасно. Яка різниця, чи поснідаєте ви о сьомій чи о восьмій? А тепер поговорімо про тітоньку Ді… Вона подає нам шикарні обіди — супи, рагу, печеню з дичини, морозиво і торти на десерт… я вважаю, що наша кухарка зі своїми обов’язками чудово справляється. Але, Господи милосердний, краще не бувати у її кухонному царстві, бо коли побачиш, де готується обід, тиждень шматок у горло не лізтиме. Готує вона свої шедеври в хаосі і повному безладі. Видовище це не для слабкодухих — Діна сидить на долівці, а їй допомагають невмивані бісенята! Люба кузино, щиро раджу вам відмовитися від цієї затії. Нікому й нізащо не вдасться змінити порядки на кухні. Цим ви лише зіпсуєте собі нерви і позбавите Діну спокою. Нехай господарює, як хоче, аби лиш її страви були такими ж смачними, як і досі.

— Але ж, Огюстене, якби ви знали, що я побачила на вашій кухні!

— Гадаєте, я не знаю? Помиляєтеся, моя люба кузино. Я знаю, що мішалка у Діни під ліжком, а тертка для мускатного горіха чекає свого часу в її кишені поряд із тютюном; що будь-яку із шістдесяти п’яти цукорниць можна побачити у найнесподіваніших місцях; що посуд Діна витирає то серветкою, а то й ганчіркою, вирізаною зі старої спідниці. Я ще багато чого знаю… і все рівно результат такого господарювання завжди один: Дінині обіди смачнючі, як і майстерно зварена нею кава. Її краще оцінювати, як полководців — за перемогами. А у Діни це — ми, ситі й задоволені після споживання страв, які вона приготувала.

— Але ж вона доведе вас до злиднів!

— А хіба є вихід? Сховати усе, що можливо, під замок, видавати по крихті й вимагати, щоб вона повертала залишки? У нас так не заведено.

— Саме це мене й турбує, Огюстене. Я просто не можу повірити, що при такому господарюванні ваші слуги цілком чесні. Чи можете ви їм довіряти?

— О кузино! Ви просто диво. Цілком чесні! Та хіба можна від них вимагати абсолютної чесності? Авжеж ні! Звідки має у них взятися така благородна риса?

— Чому ж ви їх не виховуєте?

— Я? Та який з мене наставник? Марі теж на цю роль не годиться. Вона б усіх повбивала, але ж їхні діти виростуть такими самими.

— Невже серед ваших невільників нема порядних людей?

— Ну, чому ж? Бувають приємні винятки. Але це лише завдяки природній простакуватості, непрактичності й лише зрідка — відданості господарям. Розумієте, така їхня поведінка пояснюється дуже просто: негритянські діти з молоком матері всмоктують відчуття того, що усе треба здобувати хитрощами. Вони лукавлять із батьками, господарями та їхніми дітьми, хоча граються разом із ними. Це спосіб здобути для себе місце під сонцем. Від негреняти іншого годі сподіватися. Щодо дорослих негрів, то вони настільки залежні від нас, що уявлення не мають про право власності. Адже у них ніколи не буває нічого свого, власного. Тому вони легко привласнюють чуже. Я собі уявити чесного негра не можу. От хіба що Том… Але він — виняток, який підтверджує правило.

— А ви взагалі піклуєтеся про душі ваших рабів? — з докором запитала міс Афелія.

— Ні, про це я не дбаю. Я реаліст. Негритянська раса заради земного комфорту білих людей кориться більше волі диявола, ніж Бога. Важко навіть уявити, що їх чекає в потойбічному житті.

— Жах! — вигукнула міс Афелія.— Сором!

— Ні, мені не соромно. Я ж такий не один. Згадайте поділ на вищі та нижчі класи суспільства у будь-якій країні світу. Всюди одне й те саме. Ті, хто знизу, віддають тіло, душу і розум для блага тих, хто зверху. От хоча б Англія, та й не тільки вона. Та попри все християнський світ аж закипає від благородного обурення нашим устроєм, запевняючи, що наше рабство відрізняється від усіх інших. От тільки чим?

— Та навіть у Вермонті все інакше!

— Так, Нова Англія та вільні американські штати мають чим похизуватися перед нами. О, чуєте? Дзвонять до обіду. Пропоную зробити перерву в полеміці між Півднем та Заходом. Кращим їхнім представникам, тобто нам із вами, час обідати.

Якось надвечір, коли міс Афелія була у кухні, хтось із негренят вигукнув:

— Дивіться, Прю іде!

Висока худа негритянка, яка з’явилася у дверях, несла на голові кошик з сухарями та гарячими булочками, безперервно щось бурмочучи собі під ніс. Обличчя у Прю було похмуре, голос хриплуватий.

— О, ти знову до нас завітала! — сказала Діна.

Прю опустила кошик на підлогу, присіла коло нього, впершись ліктями у коліна, і прогугнявила:

— Коли вже Бог забере мене з цього світу?!

— Чому ти таке кажеш? — здивувалася міс Афелія.

— Годі вже, намучилась я за своє життя! — відповіла Прю, не підводячи очей.

— А тебе хтось примушує пиячити та буянити? — запитала вифранчена покоївка, бряцнувши кораловими сережками.

Стара сумно подивилася на неї:

— Не осуджуй нікого, бо невідомо, як сама життєву дорогу закінчуватимеш. От я з небес потішуся, дивлячись, як ти горе вином заливаєш.

— Годі вам. Прю, покажи краще свій товар. Може, міс щось і купить у тебе,— втрутилася тітонька Ді.

Міс Афелія взяла трохи сухарів і зо два десятки булочок.

— Талони — он там, у розбитому глеку,— сказала Діна.— Джеку, дістань.

— Які ще талони? — поцікавилася міс Афелія.

— Ми з нею розраховуємося ось цими талонами, а купуємо їх у її господаря.

— А він потім усе перераховує,— докинула Прю,— і якщо помічає недостачу, б’є мене, доки не знепритомнію.

— Так тобі і треба! — сказала Джейн, молода негритянка.— Нічого панські гроші пропивати!.. Вона ж пиячить, міс Афеліє.

— І пиячитиму, бо без вина я вже не можу. Ото нап’юся — і забуваю про свою гірку долю.

— Це дуже погано,— висловилася з цього приводу міс Афелія.— Хіба можна красти гроші у господарів, та ще й пропивати їх?

— Не можна, та все одно я вже не перестану. Ох! Скоріше б уже Господь мене забрав! Скільки ще мені мучитися?!

І Прю повільно випросталася, охаючи і стогнучи, поставила кошик собі на голову люто зиркнула на Джейн, яка стояла перед нею і погойдувала сережками:

— Гляньте, начепила брязкальця й вважає, що красуня на увесь світ! Гадаєш, я завжди такою була? Доживеш до мого віку, зіп’єшся і будеш такою ж нещасною, кволою старою, як оце зараз я. Та так тобі й треба! — вона злісно гмикнула та вийшла з кухні.

— Стара відьма! — сказав Адольф, якого Сен-Клер прислав у кухню по гарячу воду для гоління.— На місці її господаря я б її ще сильніше відшмагав.

— Сильніше вже нікуди,— мовила Діна.— Бачив би ти її спину — рубець на рубці. Як вона тільки одяг носить!

— І навіщо таких тільки пускають в пристойні помешкання! — обурилася покоївка Джейн.— Ви зі мною згодні, містере Сен-Клер?

Читачі, мабуть, подумали, що до кухні увійшов господар дому, Сен-Клер. Ні. Справа в тому, що Адольф привласнив не лише предмети гардероба свого господаря, але й прізвище та адресу. Чорне населення Нового Орлеана знало його як містера Сен-Клера.

— Звісно, згоден, міс Бенуар,— відповів Адольф.

Бенуар — дівоче прізвище Марі Сен-Клер, а Джейн була її покоївкою ще в батьківському домі.

— Дозвольте поцікавитися, міс Бенуар, чи не до сьогоднішнього балу ви одягнули ці сережки? Вони просто чудові!

— Ви дивуєте мене, містере Сен-Клер! Які ж ви, мужчини, безцеремонні! — відповіла Джейн і так мотнула головою, що сережки аж задзеленчали.— Якщо ви й надалі так дошкулятимете мені, я не танцюватиму з вами упродовж усього вечора. Жодного танцю!

— Міс Бенуар! Прошу пощади! Мені ще дуже хочеться знати, у якій сукні ви підете на бал — у рожевій чи кофейній?

— Про що мова? — запитала чорноока струнка квартеронка Роза, збігаючи по сходах, що ведуть до кухні.

— Містер Сен-Клер поводить себе аж ніяк не по-джентльменськи!

— Присягаюся честю, це безпідставні звинувачення! — вигукнув Адольф.— Нехай нас розсудить міс Роза.

— Він завжди так поводиться,— сказала квартеронка, граційно виструнчившись і сердито поглядаючи на лакея.— Скільки з ним не сварись — все своє знає.

— О леді, леді! Ви розіб’єте мені серце. Одного жахливого ранку знайдуть мене бездиханним у постелі… Знайте, що саме ви стали причиною моєї передчасної смерті!

— Ви чули? — разом вигукнули обидві дівиці й розсміялися.

— Ану забирайтеся звідси! Нічого плутатися мені під ногами,— прикрикнула на них усіх Діна.

— Тітонька Ді не в гуморі, бо її на бал не запрошено! — констатувала Роза.

— Ой, та що мені робити на тих ваших мулатських балах? Кривляєтеся там, корчите з себе білих. А самі не менш чорномазі, як я.

— А тітонька Ді щодня випрямляє собі волосся,— зловтішно захихотіла покоївка.

— А воно все одно як шерсть у барана! — підхопила Роза й демонстративно труснула своїми довгими шовковистими локонами.

— Богові все одно, у кого яке волосся — кучеряве чи пряме! — зневажливо фиркнула тітонька Ді.— Пропоную запитати нашу господиню, кого вона цінує більше: мене одну чи двох отаких дівуль, як ви, разом узятих! Марш звідси, вертихвістки! Щоб і духу вашого тут не було!

Продовженню їхньої суперечки завадили аж дві обставини. Сен-Клер, не спускаючись вниз, поцікавився, чи не збирається бува Адольф ночувати у кухні замість того, щоб принести йому для гоління гарячої води. А міс Афелія дала прочухана молодим мулаткам:

— Джейн, Розо! Чого це ви тут розважаєтеся? Чи у вас своїх обов’язків немає?

Наш друг Том вийшов за старою булочницею на дорогу. Вона пройшла повз декілька будинків, стогнучи опустила свою ношу на землю і поправила на плечах стару вицвілу шаль.

— Давай я кошика понесу,— запропонував Том.

— Навіщо? Я й сама впораюся?

— Ти хвора, а може, горе яке тебе спіткало?

— Зовсім я не хвора! — відрубала стара.

— Я багато чим пожертвував би, щоб ти мене послухала і більше не пила,— сказав Том, співчутливо подивившись на бідолашну жінку.— Адже згубиш не лише тіло, а й душу!

— Я знаю, що мене чекають вічні страждання,— похмуро сказала стара негритянка.— Без тебе знаю. Я погана, грішниця, тож вічні муки заслужила. Скоріше б уже, Господи!

Том здригнувся від цих страшних слів, вимовлених хоч і сумно, але цілком свідомо.

— Господи милосердний, змилуйся над нею, нещасною! Невже тобі ніхто не розповідав про Ісуса Христа?

— Ісус Христос? А хто це?

— Господній син, наш спаситель! Він прийшов у світ, щоб урятувати грішників! — палко пояснював Том.

— Про Господа я дещо чула, і про Судний День, і про вічні муки… Так, чула.

— А про спасителя? Про того, хто любив нас, грішників, і за наші гріхи помер на хресті?

— Ні! Про це я нічого не знаю,— відповіла стара.— Відтоді, як помер мій старий, мене ніхто не любить.

— Звідки ти родом? — запитав Том.

— З Кентуккі. Жила там у одного господаря, мала багато дітей, а він їх усіх по черзі продавав, тільки-но трохи підростали. Жодного мені не залишив. А потім і мене продав перекупнику, від якого я й потрапила до нинішніх своїх господарів, бодай їм…

— Чому ж ти стала залежна від вина?

— Горе заливаю. Ту т я народила ще одну дитину. Сподівалася, що хоч одненьке зі мною залишиться. Хороший такий був хлопчик, здоровенький, спокійний, ніколи без причини не плакав… Господиня навіть любила з ним побавитися. Потім вона захворіла, я за нею доглядала, а хвороба перекинулася й на мене. Молоко у мене пропало, дитина схудла — шкіра та кістки. А купувати молоко господиня не дозволяла. Я їй кажу, що дитя годувати нема чим, а їй байдуже. Наказала годувати тим, що й усіх. А це ж грудна дитина, їй молоко потрібне. Воно, бідолашне, щодня плаче, худне, а вона сердиться, що дитина їй не дає відпочивати, каже, що це він просто так вередує… На ніч вона мені не дозволяла його брати, я мусила у її кімнаті ночувати, а дитину на цілу ніч виносила на горище. І якось вранці… Вилажу до нього, а синочок уже не дихає… Відтоді у вухах постійно його плач лунає, а вип’ю — хоч горе трохи забувається… П’ю і питиму! І нехай мене вічні муки за це чекають. Мій господар мене лякає ними, а я йому кажу, що до мук на цьому світі звикла так, що там мені боятися уже нічого!

— Нещасна! — сказав Том.— Невже ти не чула, що Ісус Христос любив тебе і за тебе ж помер? Невже не знаєш, що він простягне тобі руку допомоги і проведе тебе до Царства Божого, щоб ти там мала вічний спокій?

— Я — і в Царство Небесне? — спитала стара.— Це там, куди білі потрапляють після смерті? А як вони мною і там заволодіють? Ні, краще вже вічні муки, аби тільки позбутися ненависних господарів! Цього я більше не хочу! — сказавши так, вона підняла кошика на голову і, стогнучи, пішла геть.

Том розвернувся і поніс додому біль у серці. У дворі він зустрів Єву у туберозовому вінку. Дівчинка аж сяяла від щастя.

— Томе! Нарешті я тебе знайшла! Тато сказав, щоб ти упряг поні у мою нову коляску і покатав мене.— Вона взяла Тома за руку.— Що з тобою, Томе? Чим ти засмучений?

— Болить у мене серце, міс Єво,— зітхнув Том.— Але зараз я запряжу ваших коників.

— Розкажи, що трапилося? Я бачила, Томе, як ти щойно розмовляв з тією злюкою Прю!

Том просто і стримано переказав Єві життєву історію нещасної старої булочниці. Слухаючи цю сумну оповідь, Єва не перебивала його вигуками, не дивувалася і не плакала, як поводилися б інші діти. Лише погляд її спохмурнів, вона зблідла, притиснула руки до грудей і тяжко зітхнула.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка