Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка54/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   ...   102
Розділ XХI. У Кентуккі

Читачі, мабуть, не відмовляться зазирнути разом із нами у колишню Томову хатинку й дізнатися, як там поживають його найрідніші люди, з якими його так давно розлучили. Хоча він давно вже там не жив, усі продовжували називати помешкання Хлої та її дітей «хатинкою дядечка Тома». Ні, його не забули — усі негри маєтку Шелбі сумували за Томом.

Хоч літній день і наближався до вечора, двері та вікна вітальні у панському домі були відчинені навстіж.

Містер Шелбі сидів у великій залі, яка простягалася уздовж довгої сторони будинку, поряд із вітальнею, і з якої можна було вийти на ґанок із двох дверей. Він відкинувся на спинку одного крісла, а ноги склав на інше, насолоджуючись післяобідньою сигарою. Місіс Шелбі сиділа біля прочинених дверей із вишиванням у руках. Вона зосереджено щось обдумувала і, вочевидь, чекала слушного моменту, щоб поділитися думками із чоловіком.

— Ви чули, що Хлоя отримала листа від Тома? — заговорила нарешті вона.

— Он як? Значить, у нього там є друзі. Як йому живеться? Що він пише?

— Судячи з листа, він потрапив до дуже хороших господарів. До нього прекрасно ставляться і роботу призначають нескладну.

— От і чудово, я радий за нього… Справді, щиро радий,— сказав містер Шелбі.— Наш Том так приживеться на Півдні, що й повертатися до нас не захоче.

— Аж ніяк! Він з цього приводу переживає і питається, чи скоро його буде викуплено.

— На це питання отак одразу й не відповіси. Борги — річ підступна: одного разу вгрузнувши, можна ніколи з цієї халепи й не виплутатися. Іноді здається, що мене засмоктує трясовина. Сьогодні позичаєш в одного, щоб розрахуватися з іншим, завтра — ще у когось, щоб віддати борг першому… у боргах, як в шовках. Не встигнеш полегшено зітхнути, як надходить термін сплачувати за векселями, рахунками, і все це навалюються на тебе просто зусібіч.

— Мені здається, що ця проблема вирішується одним махом. Ми можемо продати коней або одну із наших ферм, щоб покінчити з боргами.

— Ви, Емілі, кажете дурниці! Дружина ви прекрасна, іншої такої не знайдеш у всьому Кентуккі, але в справах ви не тямите нічого — як і всі жінки.

— Може, так і є,— сказала місіс Шелбі.— Але чому б вам не поділитися своїми турботами зі мною? Дайте мені хоча б список своїх кредиторів та боржників, і я зроблю усе можливе, щоб звести кінці з кінцями.

— Емілі, досить мене мучити! Я сам не можу знайти корінь своїх проблем і уявлення не маю, як усе владнати, а ви говорите про такі серйозні речі так просто, ніби це Хлоїні пироги, які вона підрівнює та підщипує з усіх боків. Ні, не для жіночого розуму ці справи! — містер Шелбі аж голос підвищив, вважаючи це найзручнішим та найпереконливішим способом закрити дружині рота.

Вона замовкла, тамуючи зітхання. Відверто кажучи, характер у неї був куди твердіший, ніж у чоловіка. Дарма містер Шелбі не хотів радитися із дружиною щодо своїх справ, бо вона чудово могла б впоратися із ними, оскільки була наділена практичним розумом.

Місіс Шелбі усією душею прагнула виконати дану Томові та тітоньці Хлої обіцянку, і те, що справа затягується на невизначений час, дуже її засмутило.

— Невже ми не зможемо зібрати необхідної суми? — повернулася вона до теми про Томів викуп.— Бідолашна тітонька Хлоя так на це сподівається…

— Мені дуже шкода, що я змусив їх даремно сподіватися. Тепер було б чесно і розумно сказати тітоньці Хлої, щоб вона не чекала марно на Томове повернення. Нехай звикає до думки, що уже нічого не змінити. Скоро він знайде собі іншу жінку, та й Хлої варто подумати про іншого…

— Містере Шелбі! Я вчила наших негрів, що їхній шлюб священний, як і наш із вами! Із яким обличчям я мала б тепер радити таке Хлої?!

— Тоді, Емілі, мушу зізнатися: мені прикро, що ви втовкмачуєте слугам у голови те, що їх не стосується.

— Ці моральні цінності проповідує Біблія, містере Шелбі!

— Я не хочу сперечатися щодо ваших релігійних переконань, Емілі, але мені здається, що вони зовсім непридатні для тих, хто перебуває у такому становищі, як негри-раби.

— Це правда,— сказала місіс Шелбі,— саме тому я й ненавиджу рабовласництво. Друже мій, ну хіба можна відмахуватися від обіцянок, які ми даємо цим беззахисним істотам? Якщо не можна здобути грошей іншим шляхом, я даватиму уроки музики. Моїх заробітків на викуп має вистачити.

— І ви погодитеся на таке приниження? Я цього не дозволю.

— Приниження? Знаєте, що для мене буде значно принизливіше? Коли люди перестануть вірити моєму слову!

— Я знаю ваше прагнення до героїзму і нездійсненних мрій,— сказав містер Шелбі,— Та перш ніж зробити такий альтруїстичний крок, раджу вам як слід усе обдумати, Емілі…

Їхню розмову перервала тітонька Хлоя, з’явившись на порозі зали.

— Перепрошую, місіс, будьте ласкаві… — почала вона.

— Чого тобі, Хлоє? — запитала господиня, підводячись із крісла.

— Чи не вийдете ви на ґаток подивитися на птицю?

Хлоя чомусь уперто називала ґанок «ґатком», незважаючи на неодноразові виправляння її усіма домочадцями.

— Яка різниця? — гнівалася вона і знову повторювала ту саму помилку.

Місіс Шелбі вийшла на ґанок і усміхнулася до Хлої, яка зосереджено розглядала зарізаних курчат і качок, розкладених рядком на землі.

— Я оце думаю, що непогано було б приготувати із курчат паштет.

— Та мені якось байдуже, тітонько Хлоє. Роби, як знаєш.

Хлоя, стоячи на місці, розгублено крутила на долоні курча. Її думки, вочевидь, були зайняті чимось іншим. Нарешті вона, наважившись, розсміялася коротким переривчастим смішком, який у негрів завжди передує якійсь сумнівній пропозиції, і мовила:

— Господи, місіс! Нащо ви ото з господарем сушите собі голови, де взяти гроші? Вони і так уже просто у вас в руках! — і Хлоя знову захихотіла.

— Що ти маєш на увазі? Я не розумію… — сказала місіс Шелбі, не сумніваючись ні на мить, що Хлоя чула її розмову з чоловіком від першого до останнього слівця.

— Подумайте самі, місіс! — підсміюючись, говорила тітонька Хлоя.— Інші пани посилають своїх негрів на заробітки і отримують з цього чималий прибуток. Кому потрібно тримати вдома таку ораву? Нас усіх прогодувати — це ж ого-го!

— І що ти, Хлоє, пропонуєш?

— Нічого не пропоную, місіс. А ось Сем каже, буцімто у Луїсвіллі є один… бандитер, чи як там його… і йому начебто потрібна хороша помічниця — пироги пекти. Обіцяє щотижневий заробіток — чотири долари.

— Ну то й що?

— Ото я собі й думаю: може, саме час вам випробувати Саллі по-справжньому? Я ж недаремно з нею стільки років панькалася. Дечому навчила… Якщо місіс відпустить мене на заробітки, у вас зайві гроші й з’являться… я зі своїм печивом та пиріжками ні перед ким не осоромлюся, будь-який бандитер буде задоволений.

— Кондитер, Хлоє.

— Ну кондитер! Ніяк я цього слова запам’ятати не можу.

— А як же діти? Невже покинеш їх?

— Господи, місіс! Хлопчики ж уже величенькі, працюватимуть, вони спритні. А доня у мене без причини не вередує, з нею буде небагато клопотів. Її Саллі візьме до себе.

— Луїсвілл — неблизький світ.

— Та хіба ж цим мене злякаєш? Це ж вниз за течією річки? Може, і мій старий десь у тих місцях… — Хлоя благально подивилася на місіс Шелбі.

— Ні, Хлоє, він на декількасот миль далі…

У Хлої аж обличчя витягнулося.

— Та нічого. Все ж ближче до нього, ніж отут…

— Вмовила ти мене, тітонько Хлоє, відпущу тебе. Обіцяю, твої заробітки до останнього цента підуть на викуп Тома.

Тітонька Хлоя аж засяяла від почутого, її темне обличчя освітила невимовна радість і вдячність.

— Господи, місіс! Яка ж ви добра! Я вже все обдумала. Мені ж нічого не потрібно — ні одягу, ні взуття. Я усе до цента збережу. А скільки у році тижнів, місіс?

— П’ятдесят два,— відповіла місіс Шелбі.

— Ого! І за кожен тиждень по чотири долари! Скільки ж це виходить?

— Двісті вісімдесят доларів.

— Нічого собі! — радісно і здивовано вигукнула Хлоя.— А скільки часу мені треба буде працювати, щоб назбирати всю суму?

— Від чотирьох до п’яти років. Але тобі не доведеться відпрацьовувати усю суму: я своїх грошей додам.

— Не годиться, щоб місіс давала уроки. Це неприпустимо. Господар правий, не для вас це!

— Не хвилюйся, Хлоє, честі нашої сім’ї я не заплямую,— промовила місіс Шелбі, усміхаючись.— А коли ти плануєш від’їжджати?

— Та я нічого ще не планую. Щоправда, Сем везе стригунців до Луїсвілла на продаж, може і мене прихопити. Деякі речі у мене зібрані… Якщо місіс скаже, я можу виїхати завтра вранці з Семом. От тільки мені перепустка потрібна і рекомендаційний лист бажано.

— Добре, тітонько Хлоє… Якщо містер Шелбі не заперечуватиме, все буде готове до завтрашнього ранку. Та спершу потрібно узгодити з ним.

Місіс Шелбі пішла через ґанок у дім, а Хлоя, щаслива і схвильована, помчала до себе у хатинку збиратися в дорогу.

— Містере Джордж, а ви нічого й не знаєте? Я їду до Луїсвілла! — оголосила вона Джорджу Шелбі, коли той побачив її за перебиранням дитячого одягу.— Треба усе передивитися, впорядкувати. Таки так, містере Джордж, їду… я буду отримувати по чотири долари щотижня, а місіс збиратиме ці гроші на викуп мого старого.

— Оце здорово! — вигукнув Джордж.— Коли ж ти, тітонько Хлоє, їдеш?

— Завтра вранці, разом із Семом. А ви, містере Джордж, сіли б та й написали дядечку Тому про наші новини.

— Буде зроблено! — радісно вигукнув Джордж.— Ото втішиться дядько Том, коли отримає від нас звісточку! Я лише збігаю додому по папір та чорнило. Тітонько Хлоє, а про стригунців теж треба писати, як ви гадаєте?

— Звісно, треба, містере Джордж. Біжіть уже, а я поки приготую чогось перекусити — курятину, може… Коли ще вам випаде нагода вечеряти у старенької тітоньки Хлої!

Розділ ХХІІ. «Трава засихає і в’яне цвіт»

Життя людське минає непомітно. Отак непомітно день за днем спливли два роки життя нашого друга Тома. Живучи далеко від усього, що було миле його серцю, він усією душею тягнувся до своїх близьких, але відчай ніколи не перемагав його, бо він мав непохитну віру. Озираючись назад, знедолені люди сприймають прожиті роки сповненими горя та тяжких випробувань, однак сильніші з нас обов’язково помічають, що завжди було щось, що не давало здатися у полон безнадії та опустити руки. І хоча повноцінного щастя не було, зате завжди був сенс, що допомагав у житті.

Сидячи у своєму «кабінеті», Том читав про людину, яка «навчилася вдовольнятися тим, що у неї є». Такий життєвий принцип здавався йому розумним і правильним, бо відповідав глибокому змістові духовного спокою, який він черпав із читання Біблії.

У новому Томовому житті був один надзвичайний день: він отримав відповідь на свого листа! Вісточка була написана почерком Джорджа Шелбі, літери були такі великі та так чітко виведені, що «лист можна було прочитати з другого кінця кімнати». Лист повідомляв важливі домашні новини, про які читач вже знає з попереднього розділу. Найцікавіше Томові було читати про своїх рідних. З листа він дізнався, що Хлоя найнялася у кондитерську в Луїсвіллі і що за свою майстерність вона отримуватиме чималі гроші, які всі до єдиного цента відкладатимуться на Томів викуп. Том аж просльозився, читаючи, що Моз і Піт вже майже самостійні, а маленька «господарюватиме» у панських покоях, і що її догляд взяли на себе самі господарі й Саллі.

Джордж не забув написати і про їхню хатинку: без тітоньки Хлої вона стоятиме зачинена — чекатиме своїх домочадців, але щойно Том повернеться додому, її відремонтують і прикрасять.

Під кінець листа юний Шелбі перерахував з великої літери всі навчальні дисципліни, які вивчає у школі, назву кожного з них прикрасивши всілякими викрутасами. Далі він написав клички чотирьох жеребців, які появилися у їхній конюшні за час Томової відсутності. А ще Джордж повідомив, що батьки його здорові.

Це був звичайнісінький, не надто чуттєвий лист, що нічим особливим не вирізнявся. Але для Тома він був взірцем, епістолярним шедевром. Том носився із ним, як з писаною торбою і цілком серйозно радився з Євою, чи не оправити його в рамочку і не прибити на стінку. Так вони були б і зробили, якби не одне «але»: тоді однієї сторони листа не було б видно.

Єва росла, а разом із нею й дружба Тома та маленької міс. Важко описати словами, ким ця дівчинка була для нього: він любив Єву як реальну, земну істоту, і разом з тим сприймав її як небесне божественне начало. Так моряк-італієць дивиться на образок Ісуса-немовляти — ніжно та благоговійно. Виконати будь-яке Євине прохання, будь-яку її забаганку було для нього щастям. На базарі він вибирав для неї найкрасивіші квіти, купував їй то стиглий персик, то соковитий апельсин. Серце його сповнювалося радістю, коли він, повертаючись додому, здалеку бачив її золотаву голівку і чув її янгольський голос:

— Ану, дядечку Томе, покажи, що ти мені приніс сьогодні?

Єва також була щедра на добрі послуги для Тома. Хоч вона і була ще зовсім дитиною, проте вже прекрасно читала. Завдяки своїй музикальності, поетичній уяві та вродженому потягу до усього піднесено-благородного вона так натхненно читала Біблію вголос, як ніхто інший. Спочатку добра Єва читала лише для Тома, щоб йому було приємно, але з часом її чуттєва натура пройнялася внутрішнім змістом цієї надзвичайної книги. Дівчинка полюбила Біблію і відчувала потребу пізнавати її дедалі глибше. Книга пробуджувала у ній незрозуміло сильні почуття, притаманні запальним і вразливим юним душам.

Найбільше їй подобалися книги пророків і Одкровення святого Івана Богослова. Вона старанно намагалася збагнути їхній зміст, але він, окутаний густою пеленою образності, не давався осягненню розумом, однак піднесений виклад цих частин Святого Письма просто заворожував її душу. Біблія справляла однакове враження і на Єву, маленьку дівчинку, і на Тома, дорослого чоловіка з великим життєвим досвідом за плечима. Біблія говорила про майбутню славу, про щось неймовірно прекрасне, що наповнювало їхні душі лагідним теплом. Вони не розуміли, чому так відбувається,— вони лише відчували це і раділи. В духовному світі усе не так, як у фізичному: там незвідане безслідно не пропадає. У якийсь благословенний момент душа пробуджується зі сну і стає на порозі двох вічностей — минулої та майбутньої. Сяйво з небес освітлює лише маленький простір довкола душі, і вона тягнеться до невідомого, відгукується на голоси, що долинають із неосвітлених глибин, хоче доторкнутися то тіней, які ворушаться за туманною завісою… Ці голоси і тіні начебто знайомі, але все одно невпізнанні, і душа сподівається, що туман розсіється і вона зрозуміє таємний зміст, який несуть у собі ці видіння.

Описувані далі події відбуватимуться на віллі біля озера Поншартрен, куди Сен-Клери переїхали усім домом. Літня спека змусила усіх, хто тільки міг, тікати із задушливого міста ближче до природи — туди, куди долітав свіжий вітер з моря.

Ґанок оперізував усю будівлю. Фасад дивився на галявинку, за якою буяв величезний сад із розмаїттям тропічних рослин та квітів. Заплутані стежини саду збігали вниз до великого озера. Золоте проміння сонця ніжило водну гладінь, і здалеку озеро скидалося на велетенське магічне люстро з казки про чаклунів і магів.

Одного недільного вечора вогненний захід сонця запалив увесь небокрай і відбивався у воді, яка зливалася з небом. По озеру з золотисто-рожевими відблисками легко, мов примари, пливли човни з білими вітрилами, а перші зірочки блищали високо у небі і милувалися на своє розпливчасте віддзеркалення у воді.

Том із Євою сиділи при самій воді на дерновій лавочці біля альтанки, оповитої зеленню. На колінах у дівчинки лежала розкрита Біблія. Вона читала вголос: «І бачив я скляне море, змішане із вогнем».

— Томе! — Єва перервалася і вказала на озеро.— Ось же воно!

— Що, міс Єво?

— Невже ти не бачиш? — запитала дівчинка, показуючи на хвилі, в яких відбивалося золотаво-рожеве сяйво неба.— Ну ось воно — «скляне море, змішане із вогнем».

— А й справді, міс Єво,— погодився Том і заспівав:

В Єрусалим, Новий Єрусалим,
Полетіти б на крилах зорі!
До ханаанських берегів
В сонм янголів світлих дістатись!

— Як ти гадаєш, дядьку Томе, де знаходиться Новий Єрусалим? — запитала Єва.

— Он там, поміж хмар, міс Єво.

— А я його бачу! — вигукнула вона.— Подивися туди. Ці хмари — немов широкі ворота з перлів, а далі — усе з золота. Томе, заспівай мені про світлих духів,— попросила дівчинка.

І Том заспівав добре знайомий їй гімн:

У сніжно білому вісоні,


Гілки пальмові у руках —
Сонми духів у Сіоні
Славлять Бога у віках.

— Дядьку Томе, я їх бачила,— раптом серйозно сказала Єва.

Том ні на мить не засумнівався у почутому. Навіть якби дівчинка сказала, що побувала на небесах, він би їй повірив.

— Ці духи часто злітаються до мене, коли я засинаю,— погляд у дівчинки став мрійливий, і вона тихенько заспівала:

У сніжно білому вісоні,
Гілки пальмові у руках…

— А знаєш, дядечку Томе,— мовила дівчинка,— скоро я від вас піду.

— Куди, міс Єво?

Єва, піднявши руку, вказала на небо. Відблиски вечірньої зорі освітили її золоте волосся, позолотили її щічки не поземному ніжним рум’янцем. Вона довго і проникливо вдивлялася в небеса.

— До світлих духів, Томе… Мені недовго доведеться чекати,— сказала Єва і потягнула Тома до альтанки.

Серце Тома стислося від тривожного передчуття, і він замислився про те, що ось уже з півроку Єва вже не може годинами бавитися і бігати садом, що рученята її усе тоншають, обличчя блідішає, а дихання стає переривчастим. Згадав він і те, як міс Афелія бідкалася, що ніякі ліки від кашлю Єві не допомагають. Та й зараз щоки дівчинки пашіли… Але те, на що натякала турботлива міс Афелія, досі не спадало Томові на думку.

Чи знав світ дітей, подібних до Єви? Так, знав, але їхні імена — на могильних плитах, а світлі усмішки і погляди, недитячі бесіди та вчинки найціннішими скарбами зберігаються в серцях, які тужать за ними. Скільки разів вам доводилося чути, що ніхто з живих не може дорівнятися до тих, кого серед нас вже немає? Скільки родин пережило таке горе?.. Може й справді десь на небі є такі сонми янголів, яких ненадовго посилають до нас, на грішну землю, щоб вони встигнули прив’язатися серцями до наших сердець. Відлітаючи в свою вічну обитель, вони забирають частину наших сердець із собою. Якщо ви бачите, що в очах дитини звідкись із глибини світиться душа, коли вона звучить у її недитячій мові, не сподівайтеся навіть, що зможете втримати таку дитину біля себе, бо на ній лежить небесна печать, а з очей ллється світло безсмертя.

Такою була всезагальна улюблениця Єва, чиста зірочка, яка яскраво освітила своєю присутністю свій тимчасовий земний притулок. І вона залишає тих, хто її обожнює, але вони ще не здогадуються про це, а вона вже відчуває поклик неба.

Розмову Єви і Тома перервав стривожений голос міс Афелії:

— Єво! Дитинко! Така роса, а ти ще й досі в саду!

Друзі вийшли з альтанки і пішли до будинку.

Міс Афелія за своє життя виходила не одного хворого. З ранніх років вона, живучи у Новій Англії, безпомилково розпізнавала перші ознаки тієї підступної хвороби, яка підкрадається непомітно і вкладає у домовини багатьох прекрасних людей, кладучи на них задовго до кінця тавро належності передчасній смерті. Міс Афелія першою помітила у Єви легкий сухий кашель і хворобливий рум’янець, що красномовно свідчили, що дитина нездорова, хоча очі її блищали, а сама вона була активна і весела.

Міс Афелія пробувала було поділитися своїми підозрами із Сен-Клером, але він щоразу переривав її на півслові з невластивою йому роздратованістю.

— Не каркайте, кузино! Невже ви не розумієте, що дитина росте? Швидкий ріст завжди ослаблює дітей.

— А цей кашель?

— Дурниці! Нема причин хвилюватися! Просто застудилася, от і все.

— Так, але у Елізи, Джейн, Елен і Марі Сендерс це починалося саме так.

— Я не хочу слухати цих жахливих історій! І не приміряйте їх на Єву! Ви, так звані досвідчені сиділки, завжди все перебільшуєте. Слідкуйте за Євою, не випускайте вечорами надвір, не давайте їй перевтомлюватися — і вона скоро видужає.

Сен-Клер говорив не те, що думав. Насправді він і сам бачив, що Єва хвора, і його тривога з погіршенням стану дівчинки усе зростала. Він схвильовано слідкував за донькою, але вперто говорив, мов заклинання, що дитина здорова, що це шлунковий кашель, який часто трапляється у дітей, але тепер він майже не відпускав її від себе, дедалі частіше брав із собою на кінні прогулянки і мало не щодня приносив додому рецепти різних настоянок для зміцнення організму. Він говорив: «Це не тому, що вони їй потрібні, а просто так… Не зашкодить».

Та найбільше його тривожило не фізичне виснаження доньки, а недитяча зрілість її думок і почуттів. Часом вона несвідомо для себе самої видавала фрази такого глибокого змісту та неземної мудрості, що це можна було сприйняти за небесне послання. При цьому вона не втрачала дитячої безпосередності та чарівності. І тоді Сен-Клерове серце стискалося, він міцно обіймав Єву, ніби ці його тривожні обійми могли врятувати дівчинку, і божився сам собі, що нізащо, нізащо не дозволить їй піти…

А Єва щосили намагалася досягти вершин доброти, зігріваючи нею тих, хто цього потребував. У неї завжди було добре серце, але тепер вона почала виявляти до усіх особливу турботу. Вона, як і раніше, багато часу проводила з Топсі та іншими негренятами, але дедалі більше спостерігала за їхніми іграми і дедалі менше бавилася сама. Як і раніше, Єва весело сміялася над витівками Топсі, а потім раптом замовкала, по її обличчю пробігала тінь, очі затуманювалися, а думки линули кудись далеко.

— Мамо,— запитала якось вона у Марі Сен-Клер,— чому ми не вчимо наших негрів читати?

— Дивне питання! Ніхто цього не робить.

— Чому?


— Тому, що грамотність їм ні до чого. Від того, що вони вмітимуть читати, працювати краще все одно не будуть. А вони створені для того, щоб працювати, і більше ні для чого.

— Вони повинні самі читати Біблію, мамо! Інакше як мають дізнатися про волю Божу і його закони?

— Все, що неграм треба знати, їм прочитають.

— А мені здається, мамо, що Біблію потрібно читати самому.

— Яка ж ти дивна дівчинка,— гмикнула Марі.

— Міс Афелія навчила Топсі грамоти,— не вгавала Єва.

— Так, але результат ти бачиш сама — гіршої дитини годі й шукати!

— А бідолашна няня! — продовжувала Єва.— Вона так любить Біблію, їй так хочеться навчитися грамоті. Що вона робитиме, коли я не зможу більше читати їй вголос?

Марі відповіла, розбираючи речі в комоді:

— З часом, Єво, у тебе будуть інші справи і обов’язки, крім читання Біблії. У тому, що ти вголос читаєш неграм, нічого поганого, звісно, нема. Я й сама це робила, коли була здорова. Та коли ти стаєш світською дамою, то мусиш думати про вбрання і в тебе не залишається жодної вільної хвилинки. Ось дивися: ці діаманти я подарую тобі в день твого шістнадцятиліття. Я також одягала їх на свій перший бал. Ах, Єво! Якби ти тільки знала, з яким захопленням на мене всі тоді дивилися!

Єва взяла футляр, витягнула звідти діамантове кольє і довго, замислено на нього дивилася.

— Чому ти так враз споважніла, Єво? — спитала Марі.

— Мамо, а воно дороге?

— Ще б пак! — вигукнула Марі.— Тато купив мені його у Франції. Це цілий статок!

— Як би мені хотілося, щоб воно було моїм! — сказала Єва,— Щоб я могла з ним робити усе, що захочу…

— І що б ти з ним зробила?

— Продала б. А за отримані гроші купила б маєток у вільних штатах, переселила туди усіх наших негрів, найняла вчителів, які б навчали їх читати Біблію та писати…

Марі розсміялася і перебила доньку:

— Та це справжній пансіон для негрів! Цікаво, чи передбачила ти для них уроки гри на фортепіано і малювання по шовку?

— Найважливіше, щоб вони навчилися читати Біблію і писати,— твердо сказала Єва.— Адже я знаю, мамо, як їм важко. І Том, і няня, і багато інших страждають через те, що вони неграмотні. Мені здається, це дуже погано, що їх не вчать.

— Ах, Єво, припини! Ти ще зовсім маленька й нічогісінько не тямиш у таких питаннях! — сказала Марі.— Від твоїх балачок у мене розболілася голова.

Марі завжди прикидалася, що їй зле, коли не хотіла продовжувати неприємну для неї розмову.

Єва смиренно вийшла з кімнати. Але з того самого дня почала вчити няню читати.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка