Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Розділ ХХХІ. Дорога в незнане життя



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка59/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   ...   102
Розділ ХХХІ. Дорога в незнане життя

Твої очі занадто чисті,
щоб міг Ти дивитись на зло,
і на насильство дивитись не можеш.
Чому ж дивишся Ти на грабіжників,
мовчиш, коли несправедливий
винищує справедливішого від себе?

Книга пророка Авакума (І, 13)

Тома розмістили на нижній палубі бідненького суденця з диявольською назвою «Пірат», яке пливло вгору по Ред-Рівер. Його руки і ноги були скуті, та важчим за ці кайдани був камінь, який лежав на серці бідолашного раба. Ясне небо його долі, яке ще донедавна освітлювало сонце надії, затягнули чорні грозові хмари. Всі його сподівання пливли з душі так само, як зникали з виду дерева на березі. У ці хвилини він втрачав усе: рідний кут у Кентуккі, дружину, дітей, добрих господарів, багатий дім Сен-Клера і його могилу. Том щиро тужив за своїм покійним господарем, бо хоча за життя він був, здавалося, до всього байдужий, а насправді — вразливий і співчутливий. Ще він прощався з водограєм, у струменях якого йому часто ввижалася золотиста голівка Єви, дівчинки-янгола. Усе це залишалося в минулому. А що ж його чекало у майбутньому?

Найстрашніше у рабстві те, що негр, звиклий жити у добрих господарів, будь-якої миті може потрапити під абсолютну владу жорстокого безпринципного тирана, як, наприклад, стіл, що приймав гостей у розкішній вітальні, а доживає віку у брудній забігайлівці. Більшість рабовласників між негром і столом різниці не бачили. А вона полягає в тому, що стіл нічого не відчуває, а негр, незважаючи на закон, який прирівняв його до решти «домашньої власності», має душу. Він живий, він любить, переживає, мріє та боїться.

Господар Тома, містер Саймон Легрі, відвідав у Новому Орлеані декілька аукціонів і придбав окрім Тома ще семеро рабів. Він скував їх попарно і відвів на корабель «Пірат», який стояв коло пристані, готуючись покинути берег.

Тільки-но корабель рушив, Легрі пішов оглянути своїх негрів. Він зупинився перед Томом, якому було наказано до аукціону зодягнутися у свій найкращий одяг — суконний костюм, накрохмалену сорочку, начищені чоботи, зміряв його поглядом із ніг до голови і наказав:

— Встань!

Том чемно встав.

— Зніми краватку!

Том спробував її зняти, але пута заважали йому, тож Легрі сам зірвав краватку з раба і запхав її собі до кишені.

Потім він відкрив Томову валізку, витягнув звідти старі робочі штани, сорочку і куртку, зняв із Тома ланцюги і показав головою на прохід між ящиками на палубі.

— Перевдягнешся он там!

Том узяв старий одяг і за декілька хвилин повернувся переодягнений.

— Чоботи також знімай,— наказав Саймон.

Том мовчки роззувся.

— Ось, маєш інші.

Перед Томом впала пара грубих чобіт, які зазвичай носять невільники.

Хоча Том і поспішав, та все ж не забув надійно сховати свою Біблію, і добре, що здогадався це зробити, бо Легрі одразу ж перевірив одяг, який зняв із себе невільник. Звідти він витягнув шовкову носову хустину і переклав її до своєї кишені; декілька пам’ятних дрібних речей від Єви він із тупою посмішкою викинув за борт. Ось дійшла черга до молитовника. Легрі погортав його:

— А ти — як же тебе звати?.. — побожний? Належиш до церкви?

— Так, господарю,— впевнено відповів Том.

— Ну нічого, я швидко виб’ю ці дурниці з твоєї голови. На моїй плантації негри не завивають, як вовки на повню.— Сказавши це, рабовласник тупнув ногою і люто витріщив очі.— Відтепер ти будеш коритися мені, а не церкві. Ясно? Тепер над тобою моя воля.

Внутрішній голос чорного раба прокричав: «Ні!», і душа його почула древні пророчі слова, які часто зачитувала йому Єва: «Не бійся, я ж бо спокутував твій гріх, я назвав тебе на ім’я, ти мій».

От тільки Саймон Легрі цього голосу не чув і ніколи не почує. Він ще хвилину дивився тупим нахабним поглядом на свого раба, намагаючись настрашити його, а потім пішов собі геть. Валізку з Томовими речами віднесли матросам. Ті, регочучи з негрів, які «корчать з себе джентльменів», швидко розпродали добротний Томів гардероб разом із самою валізкою, і залишився Том із порожніми руками і «в латаній свитині». Коли розпродаж скінчився і матроси відвели душу, потішаючись над нещасним невільником, на очах якого розпродували його особисті речі, Саймон знову підійшов до Тома.

— Ось бачиш, Томе, я позбавив тебе зайвої ноші. Але пам’ятай: той одяг, який на тобі, бережи — інший отримаєш аж через рік. Такі у мене порядки: один комплект одягу і одна пара взуття на рік. Тож звикай і будь бережливим.

Відвернувшись від Тома, Легрі пішов до Емілі, яка була скута в парі з літньою мулаткою.

— Веселіше, красуне! — крикнув він, узявши дівчину за підборіддя.

Страх і огида, мов у дзеркалі, відбилися в очах дівчини, і Легрі не міг цього не помітити. Він насупився і сказав:

— Не вередуй, не верни носа від господаря! І усміхайся, коли я до тебе говорю. Чуєш?.. А ти чого скорчила пісну міну, стара карго? — гаркнув Легрі, штовхнувши стару мулатку.— Щоб я більше цього не бачив!.. Гей, ви! — крикнув Легрі, відступаючи назад.— Всі дивіться на мене… в очі, в очі мені дивіться! — наказував він, тупаючи ногою.

Всі невільники, мов заворожені, втупили погляд в люті Саймонові очі.

— Всі бачили? — потряс Легрі перед невільниками величезним, як ковальський молот, кулаком.— Важкий? — Кулак опустився Томові на плече.— А знаєте, чому він такий важкий? Тому що я б’ю ним непокірних негрів. Один удар — і всі падають трупом.— І Легрі підніс кулак так близько до Томового обличчя, що той відсахнувся назад і зажмурився.— Запам’ятайте всі як один: слухатися мене з першого разу. Запам’ятайте це раз і назавжди!

Жінки не витримали і зойкнули, чоловіки похнюпили голови. А Саймон розвернувся на каблуках і пішов у буфет випити склянку віскі.

— Ось яку вступну лекцію я читаю своїм рабам,— похвалився він літньому джентльменові, який чув його настанови неграм.— Їх треба одразу налякати — мають знати, що цяцькатися з ними я не буду.

— Справді? — сказав джентльмен, дивлячись на рабовласника як на небаченого звіра.

— Аякже! Я не такий, як ваші плантатори-білоручки, які бавлять негрів, мов малих дітей, і дозволяють наглядачам обманювати себе на кожному кроці. Ось, тільки подивіться на мої кулаки — вони кам’яні, на неграх натреновані… Та ви не соромтеся, помацайте!

Його співрозмовник доторкнувся одним пальцем до кулака і сказав:

— А й справді! І серце у вас, мабуть, таке ж саме… загартоване?

— Сподіваюся, що так,— сказав Саймон і розреготався.— Одне знаю точно: розчулити його непросто. Не реагує воно ні на сльози, ні на лестощі.

— А ваші невільники усі хороші.

— Так, начебто вгадав. От хоча б Том — он той, високий. Таких, як цей негр, вдень зі свічкою не знайдеш. Я за нього трохи переплатив… Та нічого, буде у мене кучером або ж наглядачем. Але спочатку треба його привчити до нових порядків, щоб забув, як з ним панькалися попередні господарі… а он з тією мулаткою мене таки надурили, вона якась хвора виявилася. Та, все одно, здається мені, що й вона себе окупить. Попрацює років зо два — і то добре. Нащо берегти негрів? Використав одного — купуй іншого на його місце. І клопоту менше, і дешевше в кінцевому результаті виходить.— Саймон відпив зі склянки.

— А який їхній середній вік? — поцікавився його співрозмовник.

— По-різному буває. Усе залежить від здоров’я. Хто міцніший — шість-сім років на плантації протягне, а дохляки — два-три роки, не довше. Я спочатку виходжував їх, лікував… Щоб вони довше мені служили. І ковдри даєш, і одягаєш краще, і годуєш, а все одно мруть — викинуті на вітер гроші. А якщо клопоти врахувати? А тепер у мене інші порядки: здоровий чи хворий — працюй. А помре — на його місце купую іншого. Так і дешевше, і простіше.

Його співрозмовник відвернувся і мовчки пішов за столик, де сидів молодий джентльмен, який прислухався до їхньої розмови і був просто ошелешений почутим.

— Та ви не думайте, що у нас на Півдні усі плантатори такі,— сказав літній джентльмен.

— Я сподіваюся,— відповів молодий джентльмен.

— Оцей — рідкісна падлюка.

— Однак ваші закони дозволяють таким… навіть язик не повертається сказати «людям»… вирішувати долі беззахисних, які повністю залежать від їхньої волі. І не думаю, що у вас є підстави заперечувати, буцімто серед ваших плантаторів мало таких, як оцей.

— Ні, не заперечуватиму, таких вистачає. Але є й людяніші, розумніші,— сказав літній джентльмен.

— Навіть якщо і так. Але якби ті нібито людяні не потурали таким недолюдкам, вони б не почувалися так спокійно і не знущалися б так відверто з беззахисних людей. Жорстокість таких, як він, процвітає лише через вашу «гуманність».

— Ви мене переоцінюєте,— спробував перевести на жарт докір молодого джентльмена літній.— Та раджу вам на подібні теми говорити тихше, бо тут на кораблі є багато тих, кому можуть не сподобатися ваші репліки. Я пропоную зараз припинити цю розмову і повернутися до неї тоді, коли ми прогулюватимемося просторами моєї плантації. Отоді ганьбіть нас досхочу.

Молодий джентльмен почервонів, усміхнувся і запропонував своєму співрозмовнику зіграти партію в шахи.

А тим часом на нижній палубі відбувалася інша розмова — між Емілі та старою хворою мулаткою. Вони знайомилися і розповідали одна одній про себе.

— У кого ти була раніше? — поцікавилася Емілі.

— У містера Елліса, на Леві-стріт. Може, ти й знаєш, що це за дім?

— Не пригадую. А як він до тебе ставився?

— Та жити можна було… Поки він не зліг. А як захворів та півроку лежачим був, отоді нам було непереливки. Все йому було не так! Щодня ставав дедалі лютішим. Під кінець я вже ледве ноги тягала, на ходу засинала. Якось вночі не витримала і задрімала. Який тоді шум піднявся! Як розкричиться! Погрожував продати мене жорстокому господарю… а раніше ж обіцяв підписати відпускного листа, який мені мала вручити довірена особа після його смерті.

— А рідних ти маєш? — запитала Еммі.

— Маю. Чоловік у мене є… Був. Хороший коваль. Та бачилися ми рідко, бо господар постійно його відправляв на заробітки. Я із ним навіть не попрощалася. Приїде — а мене вже нема, шукай вітру в полі… і діти у мене є, аж четверо… Розпродали сиріт моїх, ох, нещасна моя голово! — Бідна жінка розридалася і затулила обличчя руками.

Коли хтось ділиться із тобою своїми печалями, співчутлива людина хоче бодай якось полегшити страждання знедоленого. Але Еммі мовчала, розуміючи, що слова тут безсилі, вони не втішать і навіть не заспокоять нещасну стару мати.

Вони обидві говорили лише про минуле, а про свого нового господаря-нелюда, який змушував їх тремтіти від страху, жодна не сказала ні слова. Але вони думали про нього, думали про своє майбутнє, якого ніщо змінити не могло…

Та у найстрашніший час віра може підтримати людину. Стара мулатка була членом християнської церкви і щиро вірила в Бога і його Сина-боголюдину. Вона вірила, але мало що розуміла, бо мусіла сприймати усе на слух. А от Еммі знала більше за неї. Завдяки своїй колишній добрій господині вона вміла читати, писати і добре знала Біблію. Вона також щиро вірила у все, що було написано у Книзі Книг. Та обидві жінки були у відчаї, віра їхня трималася на волосинці, бо тепер вони думали, що Бог, напевне, забув про них, посилаючи їм таку важку долю. Важко їм буде не відступити і не розчаруватися, ох важко…

Береги Ред-Рівер були одноманітні — круті насипи глини, від якої вода ріки була аж мутна. Цей сумний пейзаж навівав ще більше туги на нещасних невільників — пасажирів нижньої палуби. Коли «Пірат» зупинився біля маленької пристані у провінційному містечку, Легрі погнав своїх негрів на берег.

Розділ ХХХІІ. Понурий занедбаний маєток



У понурій місцині замешкали вони,
і не знали тут радості,
лиш смерті чекали…

Том і його нові побратими пленталися по нерівній дорозі за відкритою бричкою, у якій їхав Саймон Легрі, а у відділі для багажу — все ще скуті разом Емілі і стара мулатка. Дорога до плантацій Легрі була неблизька.

Шлях пролягав через монотонні рівнини, зарослі соснами, по яких гуляв пронизливий вітер, через безкінечні багнища, де свічки-кипариси, оброслі чорним мохом, шуміли над трясовинням, всмоктаним в гать із колод. Все тут навіювало сум на подорожніх. І лише отруйні змії, які кублилися під гнилими гілляками і пнями, і повзали у них під ногами, змушували бути пильними. Навіть той, хто їхав би на доброму коні, не міг би почуватися безпечно на цій дорозі. А що вже казати про бідолашних рабів, яких кожен крок уперед віддаляє від усього, що дороге їхньому серцю, від тих, за кого вони моляться увесь час!

Їхні погляди були тужливі і покірні водночас. Вони прощалися зі своїм минулим життям і навіть боялися думати про те, що ж їх чекає там, у кінці цього жахливого бездоріжжя.

А Саймон Легрі, навпаки, почувався прекрасно. Час від часу він попивав віскі просто із пляшки. Ось він вже напився і побачив, що його невільники засумували. А цього він не любив, бо коли негри сумують, робити їм не хочеться.

— Ге й ви! Кроти понурі! Ану попіднімайте голови і співайте. Ну!

Негри мовчки перезирнулися. Саймонові довелося ще раз повторити своє «Ну!», а щоб воно було красномовнішим, загрозливо хвицьнув батогом.

Том почав було співати християнський гімн:

Сіон, моя обитель,
Тебе я славлю у піснях.
Прийде той час…

— Це що, мавпо, за завивання?! — заревів Легрі.— До біса ці нудні гімни! Щоб я це чув востаннє! Ану, веселішої давай, веселішої!

І один із негрів затягнув улюблену пісню рабів:

Впіймати єнота, впіймати єнота,


Гей, то нелегка робота!
Господар сміється: впіймати єнота,
Гей, то нелегка робота!

Соліст задавав ритм пісні, не дбаючи про слова, а решта підспівували хором:

Гей, то нелегка робота!

Невільники співали голосно, з удаваною веселістю, та роль безтурботних мисливців давалася їм нелегко. Їхні серця страждали і безжурна пісенька розвеселити їх не могла. Та Саймону було байдуже, його «хлопці» співали голосно, виглядали веселими, йшли без зайвих зупинок — поки що йому від них більше нічого не було треба. Навівши порядок із чоловіками, Легрі взявся за жіночу половину.

— Ну, голубко,— сказав Саймон, повертаючись до Емілі й кладучи свою важку огидну руку на її ніжне плече,— ще трошки — і ми будемо вдома.

Емілі затремтіла, проте відразу побороти зуміла і не виказала її. Вона лише ще більше притиснулася до мулатки, як до рідної матері. Коли Легрі лаявся, Емілі тремтіла зі страху, та їй здавалося, що краще б він її побив, аніж терпіти його масний погляд і отакі доторки до свого тіла.

І вона недаремно боялася їх — у Легрі на неї був особливий план.

— Ти ніколи не носила сережок? — запитав Легрі Емілі, торкаючись брудною рукою її делікатного вушка.

— Ні, господарю,— тихо-тихо відповіла Емілі, тремтячи з голови до ніг і не піднімаючи на нього очей.

— Ну потерпи, приїдемо додому, я тобі подарую диво-сережки, ти тільки будь мені розумницею! Не бійся, ти у мене не працюватимеш, заживеш по-панськи…

Від віскі Легрі дещо подобрішав, та й те, що дорога підходила до кінця, також його гріло. Ось він побачив удалині огорожу своєї плантації.

Його маєток колись належав одному заможному панові, який облаштував його зі смаком, не шкодуючи грошей. Після смерті цього джентльмена Саймон придбав його маєток за дурні гроші, бо покійний нажив боргів і не встиг їх сплатити. Саймон не дбав про вигляд маєтку і про його добротний стан, тож не дивно, що через декілька років усе тут стало занедбане, як буває із кожним маєтком, де немає хорошого ґазди.

Газон перед будинком за старого власника був обсаджений декоративним живоплотом із жасмину і жимолості, а тепер він заріс бур’янами по коліна, а живопліт розрісся навсібіч. Частина газону коло конов’язі була витоптана кінськими копитами. Просто під ногами валялися діряві відра, об’їдені качани кукурудзи та інше сміття. Квітник, який раніше буяв рідкісними рослинами, тепер заріс бур’яном. Скло оранжереї було побите, на її поличках, покритих зеленим мохом, стояли глечики, а з них замість квітів стирчали засохлі патички.

Було тут одне місце, яке з часів господарювання старого власника майже не змінилося — це живий коридор зі струнких ясенів, обвитих плющем. У цю алею і повернула Саймонова бричка, а за нею услід пройшли і його нові невільники. У кінці алеї вони побачили двоповерховий, красивий колись будинок, типовий для цих місць. Він був оперезаний широкими верандами, на які виходили двері усіх кімнат. Ґанок тримався на цегляних опорах. Але будинок був також у жахливому стані. Частину вікон було наглухо забито дошками, на інших перекошено звисали віконниці, а у решті було побите скло. Повне запустіння!

Подвір’я було звалищем розколотих бочок, поламаних ящиків, повалених дерев, соломи, тичок і дошок.

З-за хати на стукіт коліс брички із гавкотом вибігли чотири люті пси, і якби вчасно не вибігли слуги, то закутим невільникам ніхто б не позаздрив.

— А цих цуценят я тримаю про всяк випадок, якщо якийсь дурень надумає утікати,— попередив Легрі, гладячи псів.— Вони у мене научені негрів ловити. Не встигнете за огорожу вибігти, як загризуть! Добре це запам’ятайте!.. Ну, Сембо, доповідай, як справи у маєтку? — звернувся він до слуги-обідранця, який улесливо крутився коло господаря.

— Краще не буває, господарю.

— Квімбо! — покликав Легрі такого самого ланця, який із усіх сил старався потрапити своєму панові на очі.— Ти виконав усе, що тобі було наказано?

— Ви ж мене знаєте, господарю. Все зроблено!

Сембо і Квімбо були старшими робітниками на плантації. Саймон видресирував їх так само, як своїх бульдогів, от вони й були такі ж самі запобігливі та люті.

Зазвичай вважається, що негри-наглядачі куди лютіші, деспотичніші, ніж білі, яких призначено на таку саму роботу. Та це лише тому, що негри нетямущі, затуркані люди. На такі вади приречені усі пригноблені раси, а не лише чорна. Раб завжди стає тираном, коли доривається до влади. Легрі був одним із тих рабовласників-деспотів, який утримував порядок у своїх володіннях, нацьковуючи одних працівників на інших. Усі його негри завжди «дружили проти когось», оббріхували, зводили наклеп, підставляли таких самих, як вони. Ця система працювала. От наприклад, Сембо і Квімбо ненавиділи один одного лютою ненавистю і конкурували, старанно вишукуючи недоліки в роботі один одного. Таким чином, у Саймона був повний штат навуходоносорів.

Маєток Легрі розташовувався далеко від інших, тому товариства йому тут бракувало. Але ж людина мусить із кимсь спілкуватися, тож він і заприятелював зі своїми старшими підопічними. Та для них у цьому приятелюванні не було нічого доброго, бо вони самі накликали біду один на одного.

Ось вони обидва стоять перед нами, як два яскраві підтвердження того, що погані, люті люди гірші за звірів. Вони дуже схожі між собою грубими рисами обличчя, сповненими заздрості і злості поглядами, гортанними хриплими голосами, брудним довгим волоссям. Вони обоє дуже неохайні, чим прегарно вписуються у навколишнє запустіння.

— Сембо,— сказав Легрі,— відведи цих хлопців у селище. А ось цю красуню я привіз тобі.— Він зняв пута з мулатки і штовхнув її на Сембо.

Мулатка із жахом відскочила від Сембо.

— Що ви, господарю! У мене залишився чоловік у Новому Орлеані!

— Забудь про нього. Ось твій новий чоловік! І щоб без фокусів. Ану марш із ним! — крикнув Легрі, замахуючись на жінку батогом.

— А ти підеш зі мною,— звернувся він до Емілі.

Бідна дівчина зі страху втратила дар мовлення.

В одному з вікон дому промайнуло озлоблене жіноче темне обличчя, а коли Легрі відчинив двері з веранди до однієї з кімнат, із дому долинув розгніваний жіночий голос, але слів ніхто не розібрав.

— Мовчи! Я роблю те, що хочу!

Сембо погнав нових рабів у селище.

Серце у Тома стислося, коли він побачив дві вулички злиденних халабуд, де жили негри. Вони були розташовані далеко від панського будинку. Том був розбитий — він сподівався, що йому виділять хатинку, хай маленьку і бідну, але якусь таку, де можна буде відпочити після роботи, де можна буде прибити поличку для Біблії. Але те, що він побачив, можна було назвати псячою будою, а не людським житлом: чотири стіни, брудна солома замість підлоги, місце для сну і крихітне віконце. Все.

— У якій із них житиму я? — поцікавився Том у Сембо.

— А мені байдуже — шукай, де є вільне спальне місце і займай його,— відповів Сембо.— Уявлення не маю, куди вас усіх порозпихати!

Був уже пізній вечір, коли виснажені важкою роботою, обідрані і брудні невільники Легрі вервечкою тягнулися додому вечеряти і ночувати. Вони непривітно оглянули новеньких. Селище ожило: то тут, то там звучали злі голоси, сварки спалахували через ручні млини, на яких кожен мав сам собі змолоти свою мізерну порцію кукурудзи. Вечеряли ці трудяги тільки млинцями з кукурудзянки. У поле вони виходили на світанку і дотемна працювали під пильним наглядом Сембо і Квімбо, які за будь-яку незначну провину щедро ляскали їх батогами. Був саме сезон збору бавовни, тож Легрі своїх рабів не жалів, витискаючи із них останні соки.

«Пхі, не така це вже й важка робота»,— подумає якийсь ледар. А ви також думаєте, що монотонно працювати все життя, від світанку до заходу сонця, не стомливо? А якщо ритмічно, безперервно капати вам воду на тім’ячко?.. Гадаєте, це дурниці? То знайте, що це було найважчим способом катування під час інквізиції. І робота, фактично не дуже важка, але яку людина мусить виконувати хвилину за хвилиною, день за днем, рік за роком, перетворюється на муку для тіла й душі. Том придивлявся до облич своїх товаришів по нещастю і не побачив жодного привітного і дружелюбного. Перед ним снували насуплені, озлоблені чоловіки та залякані, виснажені жінки, які свою жіночність давно втратили. Усі вони були згорблені, зморщені та понурі. Ту т панував закон сильнішого. Із ними поводилися, як із тваринами, тож не дивно, що вони стали схожими на них.

Кукурудзу мололи до пізньої ночі. Млинків на всіх не вистачало, тому спочатку мололи сильніші, а вже потім слабші.

Поки негри готують собі вечерю, послухаймо, як Сембо «залицяється» до мулатки, яку привіз йому Саймон за жінку.

— Агов, ти! — крикнув Сембо, підходячи до неї і кидаючи їй до ніг мішок із кукурудзою.— Як ти називаєшся?

— Люсі,— відповіла мулатка.

— Слухай, Люсі. Ти моя жінка, то змели оце зерно і напечи мені на вечерю млинців. Я чекаю!

— Я тобі не дружина і ніколи нею не буду! — відрізала жінка так безстрашно, що стало одразу ясно: вона доведена до відчаю.— Не займай мене!

— Не напрошуйся, бо поб’ю! — пригрозив Сембо, заносячи ногу для удару.

— Бий, бий! Забий хоч до смерті! Що скоріше, то краще. Таке життя не варте того, аби ним дорожити!

— Ти що собі дозволяєш, Сембо?! — крикнув Квімбо, який прилаштувався до млина, відігнавши двох негритянок і ставши на їхнє місце,— Негрів надумав калічити?! Почекай, я розкажу господарю, як ти тут працюєш.

— А я йому поскаржуся, що ти не даєш жінкам молоти зерно,— огризнувся Сембо.— Не пхай носа в чужі справи, скотино!

Том зголоднів із дороги і був страшенно втомлений — ледве на ногах тримався. Нарешті він дочекався, що вділять пайок і йому.

— Ось, маєш, негре! — Квімбо жбурнув до Томових ніг маленького мішечка із кукурудзяним зерном.— Та будь ощадливий, це тобі на тиждень. З’їси скоріше — сидітимеш голодний.

Том узяв своє зерно і став у довгу чергу до млина. Коли ж дочекався, то допоміг спочатку двом утомленим жінкам, що стояли позаду нього: він змолов їхнє зерно, підкинув їм хмизу у вогнище, і лише після цього подбав про себе. Здавалось би, нічого особливого, просто ввічливість. Але тут вже забули, що таке доброта і людське ставлення один до одного. Жінки відчули велику вдячність за Томову послугу і аж просвітліли. Вони замісили йому тісто і заходилися пекти млинці для себе і для нього, а він тим часом сів біля вогнища і розкрив Біблію. Том прагнув спокою, а його він мав лише за читанням оцієї книги.

— Що це у тебе? — запитала одна з жінок.

— Біблія,— відповів Том.

— Господи! Я не бачила Біблії, відколи мене вивезли із Кентуккі!

— То ти звідти родом, землячко? — зацікавився Том.

— Так, мені так добре там жилося! І в страшному сні не снилося, що колись я потраплю у це пекло,— зітхаючи, говорила жінка.

— Ти вмієш читати? Гм! А про що ця книга? — поцікавилася її подруга.

— Це ж Біблія!

— Що ще за Біблія?

— Оце дивина! Невже ти не знаєш? — здивувалася перша жінка.— Моя кентуккійська господиня часто мені читала цю книгу. А тепер!.. А тепер, Боже милий, я чую тільки лайку та ляскання батога.

— Томе, почитай нам,— попросила друга жінка, побачивши, як зачитується цією книгою новий невільник.

Том зачитав фразу: «Прийдіть до мене всі засмучені і пригноблені, і я потішу вас».

— Обнадійливі слова,— сказала жінка.— А хто це каже?

— Господь Бог,— відповів Том.

— Хто б підказав, де його шукати — того, хто обіцяє спокій та втіху? Я б на край світу за ним пішла, бо тут про спокій годі й думати. Все моє тіло болить, мене мучить лихоманка, а Сембо кричить, що я повільно працюю і погрожує шмаганням. Раніше півночі повечеряти не вдається, а там лиш приляжеш, не встигнеш ока зімкнути — вже будять, і знову ненависний ранок, знову за роботу. Якби я знайшла Господа, повідала б йому своє горе…

— Господь тут. Він всюдисущий,— сказав Том, сподіваючись утішити цим нещасну.

Але це її лише роздратувало:

— Ти думаєш, я у це повірю? Немає тут Господа,— сказала жінка,— це прокляте місце. Ту т і говорити нема про що. Краще посплю трошки, поки не розбудили.

Жінки розійшлися, а Том залишився сидіти біля вогнища сам, думаючи про злигодні земного життя. Срібний місяць був єдиним його товаришем цієї сумної ночі, він дивився на Тома спокійно. Нещасному негрові здавалося, що це сам Господь у подобі небесного світила дивиться на людські біди, на їхні сльози і на темношкірого невільника, який сидить біля вогнища і тримає на колінах розкриту Біблію — його заповіт смертним.

«А чи й справді є Господь серед нас? Отут, у цьому занедбаному, похмурому місці?..» — закралися сумніви у чисту Томову душу. Як же важко простому серцю встояти на шляху віри і не звернути з нього, живучи під владою самодура, серед жорстокості та несправедливості! Серце крається від безнадії на краще майбутнє. Таки нелегко було тут зберегти тверду віру у християнські переконання: «Бог є, Бог спокутує гріхи тих, хто невтомно шукає його»,— такими думками старався перебороти свої сумніви сердега Том.

У сумнівах, які боролися із вірою, Том підвівся і поплентався до своєї халабуди. Негри вже спали там просто на підлозі, один коло одного. Повітря всередині було застояне. Том спершу хотів прилягти десь під відкритим небом, але ночі були холодні, та ще й ранкова роса… Мусив лягати з усіма. Він закутався у стару, діряву ковдру, ліг на солому і заснув.

У сні до нього прийшла Єва. Вони сиділи на дерновій лавці біля поншартренського озера, і дівчинка читала йому уривок із Біблії: «Я буду з тобою, коли ти будеш переходити через глибокі води,— і вони не потоплять тебе. Як підеш ти через вогонь, не обпечешся. Бо я — Господь Бог твій, Бог Ізраїлю, спаситель твій». Та слова ці затихали, зливаючись воєдино із божественною музикою. Єва перервала читання і подивилася на Тома проникливим, люблячим поглядом. Цей погляд наповнив нещасну Томову душу теплом і спокоєм. А Єва вже летить на ясних крилах угору. Ці крила кидають на землю яскраві, мов зорі, відблиски… і ось Єва щезла.

Том прокинувся. Невже це лише сон? А нехай і так. Та хто посміє сказати, що юна ніжна душа, яка за життя піклувалася про знедолених, не отримає дозволу від Господа творити добро для них і з того світу?

Я вірю в те, що добрі душі


Не вмирають.
Я знаю те, що добрі душі
Мене з небес вітають.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка