Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Розділ ХХХІІІ. Непокірна Кассі



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка60/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   56   57   58   59   60   61   62   63   ...   102
Розділ ХХХІІІ. Непокірна Кассі

і сльоза ось утискуваних,
та нема кому їх утішити;
і насилля з руки, що їх гнобить,
та немає для них потішителя…

Книга Екклезіястова (IV, 1)

Завдання людини на цьому світі полягає у тому, щоб не зневіритися, не озлобитися і за будь-яких обставин пройти свій земний шлях гідно. Іноді, щоб вижити, залишатися порядною людиною важко. Але Том був міцним горішком і вирішив не зраджувати своїм принципам, залишаючись собою. Разом із тим треба було якось пристосовуватися до нового життя.

Том швидко зрозумів, чого треба остерігатися і на що можна сподіватися, працюючи на такого господаря, як Легрі. Він покладав великі надії на свою високу працездатність, старанність і добросовісність, щиро вірячи, що ці якості допоможуть уникати безпідставних звинувачень, покарань і принижень. Він не боявся ніякої роботи, бо робити вмів усе. Будучи від природи миролюбним, Том вирішив і на цього господаря працювати чесно та самовіддано. Ту т він побачив стільки горя і сліз, що просто вжахнувся. І тепер він щиро як ніколи покладався на Господа, в глибині душі сподіваючись, що він, Всеблагий, допоможе йому вирватися звідси.

Легрі відчував до Тома таку неприязнь, яку завжди інтуїтивно відчуває погана людина до хорошої. Але не оцінити свого нового невільника він просто не міг. Купуючи Тома, він планував зробити із нього наглядача на час своєї відсутності. Попостерігавши за ним тижні зо два, він переконався, що новий раб на цю роль підходить: відповідальний, чесний, працьовитий і покірний. От тільки одне стримувало господаря — Том був добрим і співчутливим, а це для наглядача неприпустимо. Він має бути жорстоким і байдужим. До того ж Том осуджував, хоч і мовчки, жорстоке ставлення господаря та його посіпак до своїх побратимів. Із цим треба було щось робити. Саймон Легрі вирішив будь-що перетворити Тома на жорсткого, лютого і байдужого наглядача. Не знав він, що це — сізіфова праця… Але про це згодом, а зараз ми розповімо про подію, яка здивувала усіх невільників Легрі.

Одного ранку перед виходом у поле Том помітив у селищі нову жінку, яка дуже вирізнялася на фоні решти невільниць. Вона мала струнку поставу, делікатні руки і ноги, була зодягнена у хорошу сукню. Виглядала вона на років тридцять п’ять, максимум сорок. Побачене одного разу, її обличчя запам’ятовувалося назавжди: на ньому залишило свій незгладимий відбиток бурхливе життя, рясно всіяне горем і приниженням. Високе чоло, красиві, чіткі дуги брів, правильний ніс, чуттєва лінія вуст і гордо піднята голова — все це свідчило про те, що колись це була дуже вродлива жінка. Але зараз врода сховалася за результатом приниженої гордості та жіночої гідності — глибокими зморшками, які немов поорали її обличчя. Усі риси загострилися, вилиці некрасиво випнулися, а шкіра стала хворобливо-жовтуватою. Її виразні темні очі затягнули глибокий відчай і безкінечна мука. Кожен рух незнайомки, її міміка й жести показували, що ця жінка надзвичайно горда і зверхня, а туга очей ще більше це підкреслювала і була контрастним фоном до її непростої натури.

Том не знав ні хто вона така, ні звідки і чому з’явилася тут. Він побачив її на світанку, коли всі поспішали на поле: гордо піднявши голову, жінка пішла разом із рештою невільників. Інші, судячи з їхніх реплік, добре знали цю жінку, і її з’ява серед них внесла пожвавлення в колектив.

— Ось і її провчили! Так їй і треба,— сказала якась невільниця.

— Ха-ха-ха! Дочекалася панської ласки,— підтримала її інша жінка.— Тепер дізнаєшся, по чім ківш лиха, білоручко!

— Та яка з неї робітниця!

— Увечері дістане за старання, як і всі ми!

— Я б із радістю подивилася, як її шмагатимуть!

Незнайомка не звертала уваги на ці уїдливі, образливі коментарі, мовби й не чула їх або не розуміла, що йдеться про неї. Вона начепила на обличчя презирливий злий усміх і не міняла виразу обличчя. Том відчув, що нова рабиня до чорної роботи не звикла і тепер мужньо бореться зі злим жартом зрадливої долі. Незнайомка увесь час йшла поряд із Томом, але жодного разу не підвела на нього очей, не обмовилася до нього жодним словом. Він також не чіпав її, розуміючи, як їй зараз важко. Отак мовчки вони дійшли до поля. За роботою Том поглядав на сусідку. Вроджена спритність і доладність у всьому відчувалася в кожному її рухові. Робота, хоч і нова для неї, давалася цій жінці легше, ніж решті, все горіло у неї в руках, її кошики швидко наповнювалися чистою бавовною. При цьому зверхня усмішка не сходила з її обличчя і кричала на всю плантацію, що вона вища за це принизливе становище, в якому опинилася.

Опівдні Том перемістився поближче до мулатки Люсі, бо помітив, що вона геть вибилася з сил, заледве ноги тягнула і увесь час стогнала й охала. Він вибрав момент і мовчки переклав зі свого кошика у її декілька жмутків бавовни.

— Навіщо? Не треба! — сказала вона, розгублено подивившись на добродія: взаємодопомога тут була нечуваним подвигом.— Тебе за це покарають!

І тут, мов із-під землі, коло них виріс Сембо. Він мав зуба на цю нещасну жінку за те, що вона не погодилася бути його дружиною. Він ревонув прокуреним низьким голосом:

— Що це ти, Люсі, махлюєш? — і вдарив її ногою, взутою у важкий черевик, а Тома тріснув батогом по обличчі.

Це був перший Томів удар. Проте він, не зронивши ні слова, заходився працювати далі, а от нещасна жінка, яка й без удару ледве на ногах трималася, тепер втратила свідомість і впала на землю.

— Нічого, зараз я допоможу їй встати! — злісно шкірячи зуби, сказав Сембо.— Мої ліки кращі за докторські,— говорячи це, він витягнув з обшлага булавку і по саму головку уткнув її в ногу непритомної жінки. Це й справді допомогло, бо вона пронизливо зойкнула і поволі спробувала підвестися із землі, щоправда, марно.— Вставай, паскудо! Вставай, інакше буде ще гірше!

Мулатка зібрала всю свою волю в кулак, підвелася і почала дуже швидко збирати бавовну.

— Щоб більше я не бачив, що ти хитруєш! — попередив Сембо.— Бо тоді сама смерті проситимеш!

— А я вже її прошу! Мені таке життя не потрібне,— гірко сказала вона і замовкла, а по якомусь часі Том знову почув її голос:

— Скільки можна це терпіти? Господи, допоможи нам. Ти не забув там про нас?! — бідкалася вона.

Томові було дуже її шкода. Не думаючи, що його чекає за те, що він надумав, цей добрий чоловік пересипав усю бавовну зі свого кошика до її.

— Господи! Томе, не треба! За це тобі не знати що зроблять!

— Що б не зробили, мені це витерпіти буде легше, ніж тобі,— відповів Том і повернувся на своє місце. На цю нехитру операцію він потратив не більше хвилини.

Раптом незнайомка, яка працювала неподалік і все бачила, подивилася на Тома довгим, проникливим поглядом, а потім висипала свою бавовну до його кошика.

— Ти не знаєш, що тебе чекає за твій благородний вчинок! Взаємодопомога тут карається особливо жорстоко. Поживеш тут місяць-другий — забудеш, що таке виручати інших! Ту т аби свою голову вберегти!

— Бог не допустить, щоб я таким став, місіс! — вигукнув Том, за звичкою звернувшись до незнайомки, як до пані. А вона, мабуть, теж звикла, щоб її так називали, бо промовчала на це, сказавши натомість:

— Бог сюди не заглядає!

А Сембо не дрімав. Він знав свою роботу: був пильним і навіть із другого кінця поля побачив, що вона зробила. Ось він іде до неї, загрозливо розмахуючи батогом.

— Це що таке? — заревів він переможно.— Що це ви тут за клуб взаємодопомоги організували? Ну тримайся, тепер я над тобою пан!

Жінка метнула блискавку з чорних очей, повільно випросталася і різко повернулася до Сембо. Її губи затремтіли, ніздрі розширилися — увесь її вигляд виражав зневагу і лють.

— Тільки спробуй зачепити мене бодай пальцем, негіднику! Одне моє слово — і на тебе нацькують псів, спалять живцем, розірвуть на шматки! Це я ще можу!

— Що ж ти тоді у полі робиш?.. Я подумав… — залепетав Сембо, вочевидь, злякавшись її погроз. Потім неохоче відступив від жінки зі словами: — Та хіба ж я щось погане хотів вам зробити, місіс Кассі? Ви не подумайте…

— Тоді тримайся від мене подалі, щоб тут тобою і не пахло! — крикнула вона.

Сембо нічого не залишалося, як зробити діловий вигляд, буцім у нього є справи на другому кінці поля, і піти туди, не озираючись.

Жінка знову заходилася збирати бавовну так швидко, що це здавалося неймовірним. До кінця робочого дня її кошик був туго набитий бавовною, крім того, вона вмудрилася ще кілька разів підкинути трохи бавовни Томові.

Коли вже зовсім стемніло, змучені невільники понесли на головах кошики до комори, де зважували і зберігали бавовну. Там їх вже чекав Легрі, Сембо і Квімбо. Вони обговорювали те, як пройшов день на плантації.

— Із цим Томом ми далеко не заїдемо: цілий день підкладає бавовну до кошика Люсі. Якщо господар не пояснить йому по-своєму, які тут порядки, він зіпсує нам усіх негрів,— радив Сембо.

— От халепа! — обурився Легрі.— Таки доведеться провчити цього добродія.

І два його помічники люто вишкірилися.

— Ну, тепер я спокійний. Містер Легрі кого хочеш провчить! У справі навчання порядку рабів йому і сам диявол не конкурент,— лестив господарю Квімбо.

— Ось що я вирішив… Доручити Томові шмагання негрів. Це найкращий спосіб вибити сентименти з його дурної голови. Очерствіє швидко!

— Не той випадок, господарю,— засумнівався Квімбо,— цей і мухи не вдарить…

— Не хвилюйтесь, у мене негрів шмагатиме… Або він, або його! — прогугнявив Легрі, заштовхуючи язиком тютюн за щоку.

— А ця Люсі — ото паскуда! Іншої такої зарази у нас на цілій плантації не знайдеться,— сказав Сембо.

— Ой, щось ти надто вже лихий на неї. Це, Сембо, якось підозріло!

— Вона ж не послухалася вашого наказу, не пішла мені за дружину.

— Відшмагай її, то вмить піде,— порадив Легрі, спльовуючи.— Але зараз це не на часі. Саме сезон збору, кожні руки на рахунку. Вона, хоч і виглядає здихлею, та дух має сильний — вперта скотина. Поки до півсмерті не зашмагаєш — не скориться.

— Та вона ледарює! Ще й пащекує на додачу. Том за неї всю роботу робить.

— Он воно як? От вона у нього першою і буде. Накажу Томові власноруч відшмагати Люсі: так ми двох зайців вб’ємо одним пострілом: і Том почне до нових обов’язків звикати, і не перестарається, як ви, чорти навіжені!

— Ги-ги-ги,— зареготали обидва наглядачі, підтверджуючи своїм підлим смішком таку характеристику на себе.

— Ось побачите, господарю, як Том і Кассі постаралися: Люсі принесе повнісінький кошик,— сказав Сембо.

— Я власноручно його зважу,— багатозначно сказав Легрі. Обидва наглядачі знову дико зареготали.

— Ви хочете сказати… Місіс Кассі працювала увесь день?

— Охо-хо! Ще й як працювала! Ніби сам диявол у неї вселився з усіма своїми чортяками!

— Це її друзі, вони завжди з нею,— сказав Легрі й, вилаявшись, пішов до терезів.

Вимучені невільники повільно один за одним заходили до комори і зі страхом ставили свої кошики на ваги. Легрі помічав прийняту сировину на грифельній дошці, до краю якої був приклеєний папірець з іменами рабів.

Кошик Тома заважив добре, і він відійшов убік, тривожно поглядаючи на Люсі.

Хитаючись від утоми, мулатка поставила на вагівницю свого важкого кошика. Легрі зрозумів, що причепитися нема до чого, та все-таки закричав для порядку.

— Ну ти, скотино лінива! Знову недотягуєш! Це вже тобі просто так не минеться!

Люсі, застогнавши від відчаю і втоми, знесилено опустилася на лавку.

Ось до ваг підійшла жінка, яку Сембо називав «місіс Кассі». Вона виступила вперед і, зневажливо усміхаючись, поставила свій кошик на ваги.

Легрі так само з насмішкою і водночас проникливо подивився їй просто у вічі. Її погляд був твердим, вона сказала йому щось по-французьки, дуже тихо. Ніхто не зрозумів, що саме вона сказала, але всі побачили, як змінився після її слів вираз обличчя Легрі. Він замахнувся, але вона зміряла його зневажливим поглядом, і він опустив руку. Кассі повернулася і поволі вийшла з комори.

Легрі покликав Тома.

— Пам’ятаєш, Томе, коли я тебе купував, то казав, що ти мені не для того потрібен, аби працювати на звичайній роботі. Слухай, отримуєш підвищення — будеш наглядачем, як Сембо і Квімбо. От зараз і починай виконувати нові обов’язки. Відшмагай для початку оту жінку. Ти ж бачив, як це робиться. Впораєшся?

— Вибачте, господарю,— сказав Том,— Не змушуйте мене цього робити. Я до такої роботи не звик, ніколи таким не займався… Та я й не зможу, рука не підніметься.

— Тобі доведеться ще й не до такого звикнути — у страшному сні не присниться! — ревів Легрі, хапаючись за ремінь. А потім як вдарить ним Тома по обличчю раз, і другий, і третій.— Ну! — сказав він, зупинившись, щоб перевести дух.— Відмовляєшся і далі?

— Відмовляюся, господарю,— відповів Том і витер рукою кров, що струменіла з його обличчя.— Я можу працювати вдень і вночі, до останнього подиху, але проти совісті своєї не піду нізащо, господарю.

Том завжди був покірним, поводився чемно, говорив тихим, м’яким голосом. Легрі думав, що з цього негра можна шнурки вити, що він — безхребетний боягуз. Але останні Томові слова перекреслили це хибне враження. Невільники аж охнули від здивування, нещасна мулатка стиснула руки і прошепотіла: «О Господи…», а всі решта завмерли, знаючи, що зараз гримне грім. І справді, Легрі розгнівався не на жарт.

— Ах ти ж скотино чорнопика! Ви чули? Совість йому не позволяє виконувати накази господаря! Та вам, худобі безмозкій, думати недозволено! Ти що, святим та божим прикидаєшся? Містер Том повчає господаря, що справедливо, а що ні! Кажеш, совість тобі не дозволяє відшмагати цю стару відьму?

— Не дозволяє, господарю,— сказав Том.— Вона квола і хвора. Хіба можна бути таким жорстоким? Я ніколи не погоджуся нікого бити. Ви, господарю, якщо хочете, мене вбийте, а на неї я руки не підніму. Мені легше самому лягти трупом.

Том говорив тихо і спокійно. Та в цьому голосі вчувалася нескорима воля. Легрі аж трусився від гніву. Він знав таких рабів, їх лиш могила виправить, та впасти обличчям у багно він не міг.

— Ах ти, страднику святий! Надумав вчити нас, грішних! Та ти, мабуть, забув, що у Біблії написано, то я тобі нагадаю: «Раби, коріться своїм господарям». А твій господар — я! Хто за тебе, пса паршивого, заплатив тисячу двісті доларів? Тепер твої тіло і душа — мої! — і Легрі копнув Тома в живіт.

Це спричинило неочікувану реакцію раба. Він випростався і, піднявши до неба залите кров’ю впереміж зі сльозами обличчя, гордо сказав:

— Ні, господарю, ви помиляєтеся! Душа не продається! Із тілом робіть, що хочете, а душа моя належить мені й Господу Богу! Вам до моєї душі зась!

— Зась, кажеш? — сказав Легрі, злісно шкірячись.— Зараз я тобі покажу… Гей, Сембо, Квімбо! Відшмагайте цього Божого пса,— ха-ха-ха! — та так, щоб він місяць рачки лазив!

Вмовляти цих двох не довелося — вони радо схопили свою жертву. Мулатка із жахом скрикнула, всі решта позіскакували зі своїх місць і проводжали Тома співчутливими поглядами. А він покірно дозволив повести себе на місце покарання.

Розділ ХХХІV. Доля квартеронки

і сльоза ось утискуваних,
та немає для них потішителя;
і насилля від руки, що їх гнобить,
та немає кому їх потішити…
І я похвалив тих померлих,
що давно повмирали,
більш від живих, що живуть дотепер…

Книга Екклезіястова (ІV, 1, 2)

Тієї ночі Том, стікаючи кров’ю, лежав сам в комірці коло майстерні, де очищали бавовну. Комірка була завалена всіляким непотребом: поламаними інструментами, відходами від бавовни та іншим мотлохом, який сюди скидали вже багато років поспіль.

Ніч була задушлива, сира. Комарі кусали просто в рани, мучила спрага — найстрашніша з усіх мук. А біль був просто нестерпний…

— Господи! Подивися на мої муки! Допоможи мені подолати це випробування, пережити його… Укріпи мій дух, Господи! — щиро молився наш нещасний Том.

Відповідь на його молитву з’явилася скоро: він почув чиїсь кроки, а світло ліхтаря ударило йому в очі.

— Хто тут? Заради Бога… Пити! — благально стогнав він.

Це була Кассі. Вона принесла із собою воду в глеку. Добра жінка відклала ліхтар, налила води у горня, підняла голову Тома і напоїла його. Він жадібно пив і просив ще.

— Пий, пий,— примовляла Кассі.— Я знала, що полегшить твої муки. Наносилася я сюди води ночами, ой наносилася.

— Дякую вам, місіс,— сказав Том, втамувавши спрагу.

— Не називай мене так. Я нещасна рабиня, така сама, як ти і решта… Мені, може, ще гірше, ніж вам,— гірко сказала Кассі й заходилася готувати Томові постіль із підручного мотлоху. Вона витягнула з-під гори поламаних ящиків старий матрац і накрила його простиралом, яке принесла з дому і попередньо змочила холодною водою.

— Ось, готово,— сказала вона,— Давай я допоможу тобі перебратися сюди.

І побитий Том із допомогою Кассі, терплячи страшні муки, перебрався на матрац. Його старання було винагороджено — холодне простирало та рівна м’яка постіль трохи втамували біль. До того ж Кассі обробила рани якимось трав’яним настоєм. Йому стало легше, але найбільше допомогло те, що хтось попіклувався про нього — це зігріло Томові душу. Кассі, між іншим, допомогла вже не одному покараному рабові, як оце зараз Томові.

— Ось, ще це,— сказала вона, підсуваючи йому під голову добрий жмут бавовни замість подушки,— більше нічим я тобі допомогти не зможу.

Том ще раз подякував їй, поблагословивши за доброту, а вона мовчки сіла коло нього на підлогу, обхопила коліна руками і дивилася в одну точку перед собою. У світлі ліхтаря Том побачив її такою: чепчик, ізсунутий на потилицю, спокусливо розсипане по плечах хвилясте чорне волосся, надзвичайно красиве і трагічне обличчя. Нарешті вона заговорила:

— Ти стараєшся марно. Ти не зможеш нічого домогтися. Хоча ти і мужній, і правда на твоєму боці, а все ж ця боротьба закінчиться для тебе поразкою. Він же не людина — диявол заволодів нами. Скорися, це єдиний вихід!

— Скорися! — нашіптував йому якийсь голос, коли він знемагав від болю та приниження. Том здригнувся, почувши те саме від цієї жінки з божевільними очима. Зараз вона йому здавалася втіленням спокуси, і він боровся із цим почуттям усю ніч.

— Боже мій милосердний, Боже! — простогнав нещасний Том.— Та хіба можна з таким змиритися?

— Марно кличеш! Його або немає взагалі, або зовсім він не милосердний! До нас, принаймні, точно! Все проти нас — і небо, і земля. Нас усіх чекає пекло, сподіватися на рай не варто!

Том аж затремтів — ці слова вразили його до глибини душі. Все, у що він вірив, вони могли перекреслити. Його єдина опора ось-ось впаде!

А Кассі продовжувала:

— Ти ще не знаєш тутешнього життя. А я… я знаю, як ніхто інший. Довгих п’ять років живу я під владою цього нелюда, і повір, маю багато підстав ненавидіти його усіма фібрами своєї душі. Розумієш, наша плантація розміщена в такій глухомані, з усіх сторін болота, до сусідніх маєтків щонайменше п’ять-десять миль через трясовину в компанії з отруйними гадюками та павуками… Поблизу немає жодної білої людини, яка б під присягою посвідчила, що тут живцем спалили негра, зварили в казані з окропом, зашмагали до смерті, четвертували, нацькували на нього голодних псів чи посадили на палю. Ту т не діють жодні закони — ні Божі, ні людські, а ті лиш, які встановив наш господар… я тут такого надивилася, що якби надумалася розповідати, ти б до ранку від страху не дожив… Від нього можна усього чекати, усього, чуєш? Забудь про боротьбу — це ні до чого. Гадаєш, я з власної волі живу тут? Мене ж виховували, вчили для благородного життя… а цей!.. Він — диявол, гіршого не буває. І все ж я прожила з ним п’ять років… Знаєш, за цей час не було жодної хвилини, щоб я не проклинала своє життя. А тепер він привіз із собою молоденьку дівчинку — на моє місце. Їй ще й шістнадцяти років немає! Вона каже, що добра господиня навчила її грамоті. Вона сюди Біблію привезла, наївне дівча! Як це тобі подобається: з Біблією — в пекло! — Кассі істерично розсміялася. У темній комірці її сміх прозвучав моторошно — у Тома аж мурашки по шкірі пробігли. Він молитовно склав руки на грудях. Йому було страшно: невже немає жодного виходу?

— Спасителю-Христе! Змилуйся над нами. Невже ти забув про нас, нещасних? Господи, поможи мені, бо інакше я загину!

Кассі тверезо і зло продовжувала говорити:

— Ці жалюгідні собаки не заслуговують, щоб ти страждав через них. Вони зрадять тебе, навіть не задумуючись. Вони підлі та жорстокі, а ти їх оберігаєш, заступаєшся за них, терпиш такі муки! Вони того не варті!

— Нещасні! — прошепотів Том.— Що ж перетворило їхні серця на камінь? Знаєте, якщо я відступлю, то стану таким самим, як і вони. Ні, я не хочу, місіс Кассі! Я втратив усе — жінку, дітей, рідний дім, доброго господаря і обіцяну ним свободу. Папери на моє звільнення вже було подано… Якби він прожив хоча б на тиждень довше — я вже був би вільною людиною і працював би на викуп своїх рідних! Все, що можна втратити на землі, я вже назавжди втратив, тож що на мене чекає, якщо я озлоблюся і втрачу ще й небо?

— Господь не оцінюватиме тебе за чужими гріхами! — сказала Кассі.— Нехай питає з тих, хто довів нас до такого стану, а ми ні в чому не винні.

— Може й так,— мовив Том.— Але озлобитися тут — це найлегше. Мені навіть подумати страшно, що я можу стати подібним до Сембо чи Квімбо — жорстоким, злопам’ятним, мстивим… Якщо я стану таким, тоді вже буде байдуже, що зробило з мене нелюда. Я боюся втратити себе. Я не такий!

Жінка подивилася на Тома розгубленим, божевільним поглядом, немовби щось її наштовхнуло на думку, яку вона одразу ж дуже емоційно висловила:

— Господи, прости мене й помилуй! Ти правий, Томе, правий! О Господи! — із цими словами вона впала на підлогу від гніту душевних мук.

Вони обоє стогнали і зітхали. Том перший узяв себе в руки і прошепотів:

— Місіс, будь ласка…

Кассі підвелася. Її вираз обличчя не змінився, а й досі був скорботним і печальним.

— Будь ласка… в моїй куртці, у кишені, є Біблія. Її кинули он у той кут… Прошу вас, подайте мені її.

Кассі подала Томові Біблію. Він розкрив її на тому місці, де було чи не найбільше його і Джорджевих поміток, де розповідалося про останні земні години того, «чиї рани зцілюють людей».

— Місіс не відмовиться почитати… Ці слова втамовують душевну спрагу краще, ніж вода — фізичну.

Кассі взяла розкриту Біблію з Томових рук, гордо випросталася, підсунулася ближче до ліхтаря, пробігла очима сторінку, а потім тихо і проникливо почала читати вголос. Вона зачитувала історію про муки і славу Ісуса. Голос її не слухався, зриваючись раз у раз, затихав і звучав знову. Час від часу вона замовкала, обдумуючи прочитане, а потім продовжувала читати далі.

Коли Кассі прочитала фразу, яка належала Христові: «Отче, пробач їх, бо не знають, що чинять»,— книга випала з її рук, голова безсило опустилася на коліна, її сховала вуаль волосся. Жінка розридалася.

Том теж плакав, примовляючи крізь сльози:

— Якби люди вміли прощати своїм ворогам! Він це робив так легко, а ми цій науці вчимося усе життя, і навчитися не можемо! Господи, врятуй нас, грішних! Ісусе любий, не залиш нас без допомоги!

— Місіс, мені до вас далеко,— заговорив Том після довгого мовчання,— ви вчена, знаєте іноземні мови… Та все ж не погордуйте, послухайте бідолашного Тома. Я теж дещо знаю. От ви кажете, що Господь забув про нас, відвернувся, інакше б не дозволив, аби над нами так знущалися… Але згадайте хоча б те, що заради правди, заради вічного раю він і Сина свого вигартовував у муках. Адже Ісус був убогий і терпів такі страждання, які нам і не снилися! Ні, Господь нас не забув, це я точно знаю. У Святому Письмі є такі слова: «Хто терпить, той потрапить у Царство Небесне. А хто відречеться від Нього, від того відречеться і Він». І Божий син, і ті, хто пішли за ним, терпіли страшні муки: їх катували, четвертували, вони ходили, як первісні люди, в шкурах тварин і споживали лише хліб та воду. А Бог їх любив… і наші страждання свідчать не про те, що Він забув нас. Він був, є і буде з нами, якщо тільки ми його не зречемося.

— Тоді чому він кидає нас у пекло, де не грішити просто неможливо? — запитала Кассі Тома, як проповідника, а не такого самого раба, як вона сама.

— Можливо й не грішити,— твердо відповів їй Том.

— Ти сам скоро переконаєшся, що моя правда,— сказала Кассі.— Ти вирішив не відступати? Завтра тобі пояснюватимуть науку покори ще дохідливіше! Я знаю цей сценарій. Подумати страшно, що на тебе чекає! Рано чи пізно — а ти все одно скоришся.

— Господи! — вигукнув Том.— Зміцни мою душу, дай мені сили вистояти!

— Томе, я багато разів чула такі молитви. Та врешті-решт здавалися усі. А зараз вас тут двоє таких затятих — ти і Емілі… Ви боретеся, але навіщо? Ви затіяли марну справу. Ви стоїте перед вибором: покора або повільна, страдницька смерть.

— Для мене краще смерть! — сказав Том.— Скільки б вони не знущалися — а тіло все одно помре. І тоді я вирвуся з-під їхньої влади. Я свідомо на це йду, бо знаю, що Господь допоможе мені витерпіти муки!

Кассі сиділа мовчки зі скляним поглядом.



— Мабуть, так і треба… — прошепотіла вона, немов не до Тома, а просто роздумуючи вголос.— Адже ті, хто скорився, також приречені. Тільки муки їхні триватимуть довше. Нас поглинає ганебне життя, ми стаємо ненависні та гидкі самим собі. Ми мріємо про смерть, але покінчити із життям у нас бракує сили волі. І сподіватися нема на що!.. А ця дівчинка… Тоді, коли почалося моє доросле життя, я була навіть молодшою за неї. Подивись на мене! — гірко заговорила вона, раптом згадавши, що вона тут не сама,— Бачиш, якою я стала? Цікаво, на який вік я виглядаю зараз?.. Хто б міг подумати, що моя доля поверне до такої гидотної пустки. Мене ж виховували в розкошах. Мої перші спогади — багатий будинок, де я собі бігаю, граюся, завжди одягнена, як на свято… До нас часто приїжджають гості, всі мною милуються… Вікна вітальні виходили на сад, де я гралася із братами та сестрами у хованки під розлогими кронами апельсинових дерев. А потім мене віддали у монастир на виховання. Нас там навчали рукоділля, музики, французької мови… а потім батько раптово помер. Мені тоді було чотирнадцять… я приїхала додому на його похорон. Коли почали впорядковувати справи покійного батька, з’ясувалося, що він мав багато боргів — настільки багато, що на їх покриття мало піти усе його майно, включаючи рабів. І мене також. Розумієш, моя мати була батьковою рабинею… Вона померла рано і я її майже не пам’ятаю. Батько хотів дати мені відпускного листа, але просто не встиг. Я дорого заплатила за його легковажність та безпечність. Всі люди думають, що вони житимуть на землі вічно. Я також не задумувалася про те, що фактично є рабинею. Ніхто не міг і подумати, що такий здоровий, міцний чоловік, як мій батько, помре молодим. За чотири години до смерті він був сповнений сил і здоров’я. Але тоді у Новому Орлеані розгорілася епідемія холери, і він став одним із перших, кого вона скосила. Наступного дня після похорону батька його жінка зібрала своїх дітей і переїхала до маєтку своїх батьків (вони тримали бавовняну плантацію). А мене залишили із рештою рабів. Мені це здалося дивним. Я тужила за братами і сестрами, але особливого значення цій події не надала. Всі справи вів молодий адвокат, він приходив до нас щодня і ставився до мене із належною пошаною, як до доньки господаря дому, а не рабині. Одного дня він привів із собою молодого чоловіка… Він був неабияким красенем, я такого ще ніколи не бачила. Того вечора я до скону не забуду. Він запросив мене на прогулянку і розповів, що бачив мене ще до мого від’їзду в монастир, освідчився мені та запропонував свою дружбу і захист… Щось сповнювало тугою мою душу, але його ніжність і лагідність зробили своє — моє серце скорилося йому. А він… Він просто купив мене за дві тисячі доларів, і я стала його власністю. Та про це я дізналася значно пізніше. Мені було добре із цим чоловіком, і це пояснюється дуже просто: я кохала його. Кохала! — повторила Кассі й ненадовго замовкла.— Я так його кохала! Я й досі його кохаю і не забуду, поки дихаю… Він був вродливий, розумний і до того ж благородний! Ми жили разом у розкішному будинку, мали багато слуг. У мене був свій екіпаж, багато гарного вбрання й коштовностей. Мій Генрі (його звали Генрі) був щедрим і великодушним. Та вся ця розкіш нічого для мене не значила. Я плекала тільки його. Я любила його понад усе на світі. Виконувати його бажання було моїм щастям!

І лише одне мене засмучувало: я була рабинею, а мені так хотілося мати його за законного чоловіка! Я довіряла йому. А він переконав мене, що не може звільнити мене із рабства і одружитися зі мною. Він змусив мене змиритися і пояснив: якщо ми зберігатимемо вірність одне одному, то наш союз буде благословенний Богом. У такому розумінні я була йому дружиною. Ніхто не може докоряти мені у невірності моєму Генрі.

Сім років ми прожили разом. Я догоджала йому в усьому, намагалася вгадувати кожне його бажання. А коли він занедужав на жовту лихоманку, я одна виходжувала його довгих двадцять днів і ночей. Він називав мене своїм добрим янголом, цілував руки і дякував за те, що я вирвала його із лап смерті. У нас було двоє дітей: син і донечка. Первістка-хлопчика ми назвали на честь батька — Генрі. Він усім був на нього схожий — прекрасними очима, високим чолом, хвилястим волоссям, веселим характером і непересічним розумом. А донька, Елсі, була схожа на мене. Генрі-старший пишався мною і дітьми, часто кажучи, що я — найкрасивіша жінка в цілій Луїзіані. У святкові дні ми всі разом виїжджали до міста на прогулянку у відкритому екіпажі. Усі нас проводжали поглядами… Потім Генрі переповідав мені, хто що про нас говорив. Це були найщасливіші роки мого життя! Тоді здавалося, що більшого щастя просто бути не може. Але завжди знайдуться лихі люди, яким чуже щастя — що більмо на оці. Руйнівником нашої ідилії став кузен мого Генрі на ім’я Батлер, якого він вважав своїм найкращим другом. Коли він вперше привів цю людину до нас у дім, мене одразу ж почали мучити якісь лихі передчуття. Він запрошував Генрі на різні розваги, і мій чоловік повертався додому пізно й напідпитку. Я бачила, що він котиться на дно, але не сміла йому перечити… Він був такий запальний… Та і я уже не могла впливати на нього так, як раніше… Він відвідував місця, де збиралося картярське товариство, і скоро мій Генрі став залежним від гри. До того ж Батлер познайомив Генрі з іншою жінкою, вільною і багатою. У них зав’язався роман — я і мої діти стали зайвими. Я зрозуміла, що це кінець… Негідник Батлер порадив Генрі продати мене і дітей, щоб розрахуватися із боргами і оженитися із рівною йому жінкою… Не знаю, що він тоді думав, але нас таки продав. Ось як це трапилося: одного дня він сказав мені, що йому потрібно на два-три тижні поїхати у справах. Він говорив так лагідно, як і тоді, коли ми були щасливі разом… Але я вже знала, що це говорить не кохання, а жалість і відчуття провини. Я розуміла, що він прощається зі мною і дітьми назавжди. Я, мов скам’янівши, не зронила жодної сльози, не промовила жодного слова… Він поцілував мене, довго обнімав дітей, а потім пішов. Останнє, що я побачила — як він сів у сідло, поскакав за ріг і щез із виду. Далі я, зомлівши, впала. Скільки так пролежала — навіть не знаю. Але краще б я ніколи більше не встала…

Наступного дня прийшов той негідник, Батлер. Це він купив мене разом із дітьми (одне щастя, що не розлучив нас — мабуть, пообіцяв Генрі) і мав нахабство прийти й повідомити мені про це! Я не розуміла, що роблю, і крикнула: «Прокляття на вашу голову! Я краще помру, а ваша не буду!»

А він спокійно так мені сказав: «Як собі знаєш. Рано чи пізно я свого доб’юся, а до твоїх істерик мені байдуже. Просто пам’ятай: якщо не передумаєш, продам твоїх дітей, і ти їх більше ніколи не побачиш». Це був сильний аргумент. А ще він мені наплів, що давно мене вподобав, що навмисно присадив Генрі на карти, щоб той заліз у борги і був змушений мене продати.

У мене не було вибору — я скорилася. Я мусила слухатися цієї підлої людини, бо він за найменший непослух шантажував мене розлукою з дітьми, погрожував продати їх. Я в усьому йому корилася. Це були страшні роки випробувань. Усе, що я робила із великою любов’ю і радістю для Генрі, тепер змушена була робити для того, кого ненавиділа усім серцем: читала вголос, танцювала, співала… з дітьми він поводився грубо. Сором’язлива Елсі старалася бути непомітною, то їй діставалося менше. А от Генрі — викапаний батько,— запальний, енергійний, непокірний… Батлер не прощав йому навіть найдрібніших провин. Я постійно потерпала через нього. Діти були моїм життям. Я старалася пробудити у Генрі повагу до Батлера, робила все, щоб вони бачилися якомога рідше, та все марно. Батлер усе одно їх продав. Якось удень він повіз мене на прогулянку, а коли я повернулася додому, то своїх дітей вдома вже не застала. Він заявив, що продав обох, хвалився, скільки грошей за них дістав, за їхню кров! І я перестала себе контролювати: проклинала Бога і людей, кидалася у нього усім, що потрапляло під руку. Здається, я його ошаленіла. Але він був невмолимий. Він пригрозив: якщо я погано поводитимуся, то ніколи більше їх не побачу, а якщо буду хорошою — він викупить їх назад.

Жінка заради дітей здатна на все. Я слухала його, як Бога, виконувала усі забаганки, слова наперекір не говорила. Я жила надією на те, що він викупить моїх дітей, моїх найдорожчих Елсі та Генрі. Та минув один тиждень, другий… Якось вдень я проходила повз в’язницю. Коло її воріт юрмилися люди. Раптом до мене долинув дитячий крик… Голос мого Генрі. Він побачив мене і вирвався із рук чоловіків, які його тримали, і вчепився в мою спідницю. Ті двоє, брутально лаючись, кинулися його наздоганяти. Один із них (його злого обличчя я ніколи не забуду) крикнув: «Від нас, байстрюку, не втечеш! Ту т тебе так провчать, що до смерті пам’ятатимеш тюремну науку!» я на колінах благала не чіпати мого хлопчика, але вони лише реготали мені в обличчя. Генрі плакав, із надією дивлячись на мене, чіплявся за мої ноги… Але його таки відірвали від мене. Він тримався так сильно, що вирвав шматок моєї спідниці. Він розпачливо кричав: «Мамо! Ма-а-мо!», аж поки двері в’язниці не сховали його від мене.

Лише один тюремник дивився на мене зі співчуттям. Я вхопилася за цей погляд, як за рятувальний круг, благала його заступитися за мого сина, пропонувала йому всі гроші, які мала з собою, обіцяла дістати ще… Але він відмовився, пояснюючи, що господар Генрі скаржився на його непокірність і, на його думку, такого паскудника може виправити тільки ув’язнення. Це вже було занадто. За мою покірність і послужливість — мого хорошого сина в тюрму! А де моя донька, я взагалі уявлення не мала! Всю дорогу додому я бігла і чула крики свого сина.

Я забігла просто до вітальні, де сидів Батлер, із розпачливим благанням: «Врятуйте Генрі!» Він розсміявся мені в обличчя і сказав: «Хлопець отримає те, що заслужив. Його треба поставити на місце, і що раніше, то краще. Ти ще подякуєш мені за це!»

Тоді мені стало все одно, що буде зі мною. Мені потемнішало в очах, руки стали сильними, немов лапи дикого звіра… я пам’ятаю, як схопила великий мисливський ніж, який лежав на столі, і кинулася із ним на Батлера. А потім очі застелив туман і… Більше я нічого не пам’ятаю.

Ті, хто виходили мене, кажуть, що я пролежала непритомна багато днів. Коли отямилася, то побачила, що лежу в якійсь незнайомій затишній кімнаті. За мною доглядала стара негритянка. До мене приходив лікар. Коли мені покращало, я дізналася, що Батлер поїхав геть із Нового Орлеана і продав мене. Ось чому про мене так піклувалися — щоб перепродати здоровою.

Я не хотіла одужувати, я просила смерть забрати мене з собою. Але хвороба відступила, сили повернулися. Хоч не хоч, а я мусила встати і жити далі. Кожного ранку мене змушували виряджатися і виходити у вітальню на оглядини. Ці панки, пускаючи кільця диму, придивлялися до мене, прицінювалися, ставили запитання. Та я була сумна і байдужа до всього на світі. Кому така сподобається? І тоді работорговець мене попередив: «Якщо не будеш веселою і люб’язною, тебе відшмагають». Я через силу усміхалася тим, хто приходив дивитися на мене, і почала із ними спілкуватися.

Одного прекрасного дня прийшов джентльмен на прізвище Стюарт. Мабуть, я йому сподобалася або він просто поспівчував мені, відчув, що я пережила страшне горе. Він зачастив до нас. Коли нам давали змогу бачитися наодинці, він просив розповісти про себе. Нарешті я погодилася, довірилася йому — і не пошкодувала про це. Після нашої відвертої розмови Стюарт купив мене і пообіцяв викупити моїх дітей. Він пішов у готель, де раніше працював Генрі, але там йому сказали, що мого сина продали якомусь плантаторові з Ріки Перлів. Кому саме, ніхто не знав. Цей міст було спалено, сина я втратила назавжди. Потім Стюарт дізнався, де живе Елсі. Її виховувала на перепродаж якась літня жінка. Стюарт запропонував за неї величезні гроші, але йому відмовили. Батлер довідався, хто хоче її купити, і написав на адресу Стюарта листа, адресованого мені. Лист був короткий і страшний: «Ти більше ніколи не побачиш своїх дітей…»

Стюарт відвіз мене на свою плантацію. Мені добре жилося з ним. Через рік у нас народився син. Я так ним дорожила! Він був дуже схожий на мого старшенького, Генрі! Але я вирішила твердо — рабам життя не потрібне, бо воно означає неминучі страждання. Обидва чоловіки, яких я любила, любили мене також, але не настільки, щоб подарувати свободу мені та моїм дітям… я сама вбила свого сина, обливаючись гіркими слізьми, обціловуючи личко свого пташеняти. Я дала йому опіуму — і він заснув вічним сном у мене на руках… Йому було лише два тижні. Як я тужила за своїм сином, як я оплакувала його! Ніхто нічого не зрозумів — усі подумали, що дитя просто народилося кволим. Я ж побивалася, аж поки не сталася біда… Стюарт захворів холерою і помер. Отоді я почала пишатися своїм вчинком: хоч одну свою дитину мені вдалося врятувати від рабства! Смерть — це краще, ніж вічні страждання.

— «Найкраще людині, яка не народилася на світ…»,— тихо процитував Том фразу із Еклезіястової Книги.

— Усі, хто хотів жити, помирали, ось і Стюарт покинув мене. А я кликала смерть, та вона чомусь обминала мене. Я знову стала товаром. Переходила з рук у руки, аж поки не потрапила сюди, до цього нелюда…

Кассі замовчала. Вона розповіла історію свого життя швидко і пристрасно. Часом вона говорила то до Тома, то сама до себе. Том уже не відчував свого болю. Він зіперся на лікті та слідкував, як вона метушливо міряє кроками комірку, милувався її довгим важким волоссям, яке переливалося у неї на спині від світла ліхтаря.

Ось Кассі зупинилася і заговорила знову:

— Ти кажеш, що на небі є Бог, який бачить всіх і все. Можливо, це так. Монахині нам казали, що настане Судний день і тоді кожен отримає по заслугах. Та чи буде так насправді? Чим можна покарати тих, хто знущався із нас і наших дітей? Коли я втратила своїх, то бродила вулицями, як причинна, як тіло без душі! Я благала, щоб земля провалилася і поховала мене під собою! І в Судний день я свідчитиму Господові проти тих, хто змарнував моє життя, ним дане, і долі трьох моїх дітей!

Кассі трохи помовчала і продовжила вже дещо спокійніше:

— Коли я була юною дівчиною, то вважала себе християнкою. Я любила Бога, щиро йому молилася. А тепер мою втрачену душу щодня і щоночі терзають біси. Вони намовляють мене: «Зроби це, зроби!» — і я зроблю,— Кассі стиснула кулаки, очі її зблиснули безумним полум’ям.— Я відправлю його на той світ! Таким на землі не місце! Йому вже недовго залишилося нас мучити! А потім нехай мене хоч живцем спалять, мені все одно! — Кассі розсміялася істеричним сміхом, який закінчився риданням. Вона впала на підлогу і корчилася від судом.

Так минуло хвилини зо дві. Жінка поволі заспокоїлася, підвелася з долівки і підійшла до Тома.

— Чим я можу допомогти тобі? Тобі так боляче… Може, ти ще хочеш пити?

Том ніяк не міг пов’язати ці два образи — безумна жертва, яка виношувала план кривавої помсти, і ця співчутлива, ніжна жінка, яка зараз піклувалася про ближнього.

Напившись досхочу, Том проникливо подивився на Кассі.

— Місіс! Прийміть у душу того, хто напуває всіх живою водою.

— Кого? Де його шукати? Як впізнати, що це він?

— Того, про кого ви мені читали — нашого Господа.

— Колись я бачила його образ над вівтарем,— сказала Кассі м’якшим голосом.— Але тут його немає, тут панують нескінченні гріх і відчай… — Жінка важко зітхнула, притиснувши руку до грудей, і мовби звільнилася від тягаря.

Том хотів щось сказати, але вона не дала йому вимовити більше ні слова:

— Мовчи. Не треба нічого говорити. Спробуй-но краще заснути.

Вона поставила глек поближче до нього, поправила його постіль і вийшла з комірки.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   56   57   58   59   60   61   62   63   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка