Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка61/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   57   58   59   60   61   62   63   64   ...   102
Розділ ХХХV. Оберіг

Так звана вітальня у будинку Легрі була така ж занедбана, як і увесь маєток. Цікаво, чи пам’ятає вона своїх гостей? Колись сюди, у довгу, простору кімнату з великим каміном, з’їжджалися поважні люди, а тепер по всіх кутках відлежували боки люті пси. Колись тут радували око дорогі яскраві шпалери, які зараз всюди повідклеювалися і звисали клаптями, показуючи уражені пліснявою та грибком стіни. Як і в усьому будинку, у вітальні також витав нездоровий запах вогкості, пилу й запустіння, характерний для нежилих приміщень, впереміж із алкогольними випарами та псячим духом. На залишках шпалер красувалися плями від вина і пива, записи, зроблені крейдою, і довгі стовпчики цифр, як у зошиті з математики. У каміні постійно тліло вугілля, бо тут завжди було холодно і непривітно — навіть у спекотну погоду. А ще Легрі любив, щоб вугілля завжди було напоготові для підкурювання люльки та розігрівання води для приготування пуншу. По кімнаті було розкидано сідла, вуздечки, батоги, якийсь одяг; картини були перекошені, порвані фіранки на вікнах звисали абияк.

У той вечір, коли шмагали Тома, Легрі сидів серед цього безладу і проклинав свій запальний характер. Він готував собі пунш, наливаючи гарячу воду з надщербленого глека у склянку, щоб трохи покращити свій настрій.

— Шляк би трафив цього Сембо! Знайшов час, коли скаржитися мені на нових невільників… Саме сезон! Тепер Том добрий тиждень лежнем лежатиме… — картав себе Легрі.

— Сам винен! — почув він голос Кассі позаду себе.

— Що, повернулася, відьмо?

— Так,— байдуже відповіла вона.— Але я не змінилася.

— Буде так, як я сказав! Отямся. А не візьмешся за розум — марш жити в селище! Працюй з усіма неграми і їж кукурудзяні коржі.

— Та мені у сто разів краще жити там, у брудній хижі, ніж під твоєю владою! — вигукнула Кассі.

— Знаєш, від моєї влади ні тут, ні там тобі не сховатися. Це єдина моя радість,— нагадав Легрі, схопивши жінку за руку.— Будь розумницею, сідай мені на коліна.

— Обережніше, Саймоне Легрі! — крикнула Кассі, вириваючи свою руку і гнівно зблиснувши очима.— А ти таки боїшся мене,— насмішкувато додала вона.— І правильно: у мене вселився диявол. Тож не гнівай мене!

Ці слова Кассі прошипіла зі свистом просто у вухо Легрі. То й злякався. Щоправда, цей деспот завжди побоювався цієї рабині, відчуваючи її владу над собою. Вона скорила його нестримністю почуттів, перед якими завжди пасували грубі натури. А останнім часом Кассі стала вкрай непередбачуваною. Вона спалахувала через дрібниці, зчиняла галас на рівному місці й геть вийшла з-під його контролю. Коли ж він привіз собі для втіх Емілі, Кассі як з ланцюга зірвалася. Це не були жіночі ревнощі, ні — вона-бо ненавиділа Легрі, а не кохала. Просто вона вирішила захистити невинну, чисту дівчинку. Їй стало невимовно шкода Емілі. Вона з кулаками накинулася на Легрі, коли він довів молоденьку невільницю до сліз своїм грубим ставленням. Він страшенно розлютився і, бажаючи настрахати, обіцяв відправити її на роботу в поле, якщо вона не згадає, хто така і як мусить поводитися. Того дня Кассі добровільно вийшла в поле, виказавши тим самим зневагу до Легрі з його погрозами.

Легрі увесь день думав про Кассі, не знаходячи собі місця. Коли вона поставила свій кошик із бавовною на ваги, він спробував помиритися із нею, та це йому не вдалося. А коли Легрі наказав так жорстоко покарати Тома, вона просто спалахнула від бажання його розчавити, стерти з лиця землі. Тепер вона прийшла із селища лише для того, щоб заступитися за Тома, який одразу їй дуже сподобався своєю людяністю і винятковою порядністю.

— Припини погрожувати! Ти направду з чортами дружбу завела! — крикнув Легрі і відштовхнув її від себе, злякано бігаючи очицями.— Послухай Кассі, мир! Давай дружити, як колись!

— Дружити, кажеш? — крикнула вона, навіть не намагаючись приглушити гнів, який вирував у її душі, вже вириваючись на волю.

— Чого це ти лютуєш? — здивувався Легрі.— Заспокойся, Кассі.

— Як я можу заспокоїтися, коли ти таке виробляєш? Це часом не ти скалічив найкращого працівника усієї плантації, та ще й в самий сезон?! Ось, маєш результат!

— Ту т я із тобою згоден. Не варто було робити це тепер. Але якщо раб відмовляється коритися, його треба одразу ж ставити на місце, інакше — викинуті на вітер гроші.

— Тома тобі поставити на місце не вдасться, згадаєш моє слово.

— Мені — й не вдасться?! — ревонув Легрі, аж зіскочивши зі стільця.— Це ти згадаєш моє слово: не народився ще раб, який здатен мені протистояти! Я на ньому живого місця не залишу, а свого доб’юся!

Цієї миті на порозі вітальні з’явився Сембо. Він підійшов до Легрі і, кланяючись, вручив йому якийсь згорток.

— Що тут? — поцікавився Легрі.

— Томів оберіг, господарю.

— Що це за чортівня — оберіг?

— Це така річ, яку негри замовляють у чаклунок. Вона біль притлумлює. Хто має оберіг, батога не боїться. А Том носив його на шиї, на чорній шворці.

Як і всі жорстокі невігласи, Легрі був страшенно забобонний. Він обережно взяв паперовий згорток із рук Сембо і повільно його розгорнув. Те, що із нього випало, нажахало Легрі, хоча там були звичайнісінький срібний долар та довге золотисте пасмо Євиного волосся, яке, мов живе, обвилося навколо пальця Легрі.

— Прокляття! — крикнув він, жбурнувши локон у камін і в нападі гніву тупаючи ногами.— Де ти це узяв? Спалити його, спалити негайно!

Сембо і Кассі не зрозуміли, чому оберіг негра справив таке дивне враження на господаря. А він тим часом продовжував біснуватися.

— Ніколи більше не принось мені ніякої чортівні! — Легрі замахнувся кулаком на Сембо, а потім схопив срібний долар — Томів подарунок від Джорджа Шелбі — і викинув його через відчинене вікно.

Сембо був щасливий, що цього разу на нього лише накричали, і швидко щез за дверима. Коли наглядач вийшов, Легрі стало ніяково від того, що він не зумів контролювати себе. Він сів у крісло і мовчки почав сьорбати пунш. А Кассі, помітивши, що Легрі задумався, непомітно вислизнула з кімнати і пішла провідати Тома. Про ці відвідини ми вже розповідали вам, любі читачі.

Гадаємо, вам цікаво дізнатися, що ж так злякало і розлютило Легрі. Чому звичайне світле пасмо змусило тремтіти людину, яка здавалася байдужою до всього на світі? Щоб з’ясувати це, необхідно розповісти про минуле цього рабовласника.

У таких деспотів, як Легрі, теж було дитинство, юність, батьки. Вони теж мають свої переживання, якими не бажають ні з ким ділитися. Народився Легрі в родині Саймонів, типовій для свого часу в тому розумінні, що його батько був тираном-безбожником, а мати — благою християнкою. Мати охрестила свого обожнюваного сина. Вона ніжила його і випещувала, читала йому молитви на ніч. Ця добра блондинка терпляче і з великою материнською любов’ю ростила своє єдине дитя, виховувала його хорошою людиною, водила до церкви. Але Легрі був її важким хрестом. Річ у тім, що він був у всьому схожий на свого батька, жорстокого самодура. Син успадкував його деспотичний характер, тож, пропустивши крізь вуха вмовляння матері, Легрі покинув батьківський дім дуже рано — не для навчання, а для піратства.

Відтоді він тільки одного разу відвідав рідний дім. Мати зустріла його ніжно й ласкаво, її серце змучилося від тягаря нерозтраченої любові й турботи. Ця жінка страшенно скучила за сином, і коли він приїхав, зробила все можливе, щоб умовити його відмовитися від гріховного життя і врятувати свою душу. Їй вдалося на певний час затримати сина вдома. Легрі старався жити нормальним життям, але це йому швидко набридло і він узявся за старе. Все почалося із пиятики. Материнське серце обливалося кров’ю, коли вона бачила, що вади перемагають усе те добре в її синові, що вона плекала стільки років. Якось уночі, коли він повернувся додому напідпитку, нещасна мати впала перед сином на коліна, благаючи повернутися до нормального життя. Те, як він відреагував на цей її вчинок, стало мукою його життя: він копнув матір ногою в груди і вибіг із дому, проклинаючи її. Легрі у чому був повернувся на свій корабель.

Здавалося, він забув і рідний дім, і матір, яка народила його на світ… Та вони нагадали про себе, і так, що він вже не міг забути їх до смерті. Якось на корабель доставили листа, адресованого Легрі. Там саме була у розпалі гулянка. Він розірвав печатку і відкрив конверта. З нього випало довге біляве пасмо і обкрутилося навколо коротких, товстих пальців Легрі. З листа він довідався, що його мати померла. Помираючи, вона виявила свою останню волю: розшукати сина і повідомити йому, що вона його пробачила і посилає йому своє благословіння.

Здавалось би, йому мало стати легше, але ні. Якась зла чи просто справедлива сила очорняє все найкраще, перетворюючи його на докори сумління і ще гірше озлоблюючи поганих людей. Образ його доброї, ніжної мами, її передсмертне послання, її прощення — все це лиш розлютило негідника Легрі, бо нагадало про невідворотну розплату за гріхи.

Легрі негайно спалив листа і локон, який мати передала йому на пам’ять про себе. Вони згоріли, але пам’ять залишилася назавжди і обпікала його чорну душу пекельним вогнем. Він заливав ці спогади віскі, вбивав гріховними забавами й богохульством — а вони все одно жили і мучили його. Ночами він зіскакував із ліжка від того, що образ його матері переслідував його, її очі ніжно дивилися, і він відчував, як її пасмо обіймає його пальці. Отже правдиво написано в Євангелії: «Бог є любов, яка поглинає усе». Для чорних душ добро і всесильна любов є найстрашнішим покаранням.

— Триклятий негр! — лаявся Легрі, попиваючи пунш.— І де він це взяв? Маячня якась — те саме пасмо, точно! З попелу відновилося! Але як потрапило до мого негра? Ех!.. Я вже думав: це діло минуле, забуте… Та хіба тут забудеш? Як же тоскно… Мабуть, покличу Еммі. Хоч вона мене й ненавидить, а мусить слухатися. Змушу зійти до мене вниз!

І Легрі вийшов у сіни, з яких тягнулися сходи наверх, просто до кімнати Еммі. Сіни і самі сходи були завалені всіляким мотлохом, ящиками. Ту т було темно. Через розбите вікно над дверима пробивалося слабке світло місяця. Повітря тут було затхле, а сирість аж дихати не давала.

Легрі зупинився перед сходами і почав наслухати. Дівчина співала. Йому було страшно чути спів у цьому старому, запущеному домі. Зараз йому було страшно від будь-якого звуку, а тут пісня, та ще така моторошна — один із улюблених рабських наспівів:

Сльози, сльози, плач гіркий


Чує Господь біля свого престолу…

— Проклята дівка! Вбити її мало! — роздратовано бурмотів Легрі, а потім гукнув: — Еммі! Еммі!

Замість відповіді він почув луну, яка лише повторила ім’я дівчини. А дзвінкий дівочий голос співав собі далі:

Навіки прощаються мати і син


Перед престолом Господнім…

А далі знову почувся приспів:

Сльози, сльози, плач гіркий
Чує Господь біля свого престолу…

Легрі ступив на одну сходинку, але завмер. Щось в ньому зламалося. Навіть самому собі йому було соромно зізнатися, що він злякався! Великі краплини поту вкрили його чоло, серце закололо… Йому здалося, що нагорі у пітьмі промайнуло щось біле. «Невже привид покійної матері?» — подумав він, мимоволі сахнувшись назад і ледь не впавши зі сходинки.

— Як не крути, а цього негра чіпати не можна, це зрозуміло! — прошепотів Легрі й, озираючись у темряві, повернувся до вітальні.— Ту т якісь чари. Інакше чого б мене в піт кидало? І звідки у нього взявся той проклятущий локон? Ну невже той самий? Та ні, не може бути! Я ж його спалив, він згорів у мене на очах! От чортівня!

Бійся, Легрі! Те пасмо справді було магічне! Каяття і жах сповнили твою душу, коли ти побачив його. Вища сила його тонкими волосинками зв’язала твої безжальні руки, щоб ти і пальцем не торкнувся більше тих нещасних, хто належить тобі.

— Годі спати! Прокидайтеся! — крикнув Легрі до псів, заходячи до вітальні, свиснув і тупнув ногою, щоб їх розбудити.

Але вони у відповідь лише неохоче помахали хвостами. Легрі стало невимовно сумно.

— Може, покликати Сембо і Квімбо? — говорив сам до себе Легрі.— Хай поспівають чи станцюють — розвіють мої сумні думки.

Господар начепив на голову капелюха, вийшов на ґанок і засурмив у ріг — так він викликав своїх помічників.

Коли Легрі ставало самотньо, він запрошував Сембо і Квімбо. Вони то горлали пісень, то танцювали, то зчиняли бійку — це вже залежало від настрою господаря, від того, яку розважальну програму він замовляв.

Коли Кассі вночі поверталася від Тома (а було це близько другої години ночі), вона почула, що у будинку страшенно гамірно: гавкіт собак, дикі верески… Жінка піднялася на ґанок і зазирнула до вітальні. Гоп-компанія була п’яна в дим, всі троє кричали, перевертали все у вітальні догори дригом, співали дурнуватих пісеньок і для повного задоволення корчили один одному огидні пики.

Довго дивитися на це неподобство Кассі не могла. Її аж трусило від зневаги до них.

— Хіба ж це гріх — позбавити світ від такого мерзотника? — прошепотіла вона.

Кассі увійшла в дім з чорного входу і піднялася на другий поверх до Емілі.

Розділ ХХХVI. Емілі та Кассі

Коли Кассі постукала до кімнати Емілі, дівчина не відчинила. Жінка увійшла сама і побачила, що Еммі забилася у дальній куток кімнати і сиділа там навпочіпки, бліда і налякана. Дівчина стрепенулася від скрипу дверей, але коли побачила, що це не Легрі, то схопила Кассі за руку і мовила щиро:

— Кассі! Я така рада, що ти прийшла! Я думала, що це… Господи, якби ти тільки знала, що внизу коїться…

— Я знаю це краще за будь-кого! — невесело усміхнувшись, відповіла жінка.— Я цього наслухалася за п’ять років, тож мене вже нічого не дивує і не лякає.

— Кассі, давай втечемо звідси! Байдуже куди, хоч би й на багнище, що кишить зміями! Невже немає шляху для порятунку?

— Звідси лише одна дорога, дитинко,— в могилу… — сумно похитала головою Кассі.

— Не може бути, щоб за стільки років ти навіть не спробувала втекти!

— Досить і того, що я бачила, чим закінчувалися спроби інших.

— Я волію тинятися болотами і чагарниками, обминати зміїні кубла, їсти траву та кору дерев! Це все одно краще, ніж жити тут, коло цього недолюдка.

— Ти не перша, хто так каже. Але одна справа — мріяти про втечу, а інша — втікати, наражаючись на смертельну небезпеку. На багнищі довго не протягнеш, пси винюхають, а потім втікача повернуть сюди… а що на нього чекає тут, тобі краще не знати!

— Ну що він зробить, якщо впіймає? Що? — спитала дівчина, зі страхом і надією очікуючи відповіді.

— Страшно навіть подумати, яке покарання він вигадає. Цей монстр вивчав своє ганебне ремесло серед піратів у Вест-Індії. Ти не зможеш заснути, якщо я розповім тобі, яких його «подвигів» я тут надивилася. Бувало, мені тижнями вчувалися крики його жертв, яких він піддавав несамовитим тортурам. Ти ж іще не бачила пустиря за селищем, і сухого дерева з обвугленим стовбуром… а навіть якби бачила, ніхто тобі не скаже, що там відбувалося, бо ця правда страшна.

— Скажи мені!

— Не скажу. Про це згадати страшно, не те що розповідати. Боже, що ж буде завтра, якщо Том відмовиться виконувати його волю?..

— Господи! — прошепотіла Емілі, аж збліднівши від жаху.— Що ж робити, Кассі, як нам тут жити?

— Роби те, що і я — пий! Я спершу також не могла звикнути, але тепер я без вина не вижила б. Людині потрібно мати хоча б якусь радість у житті. Ото вип’ю — і вже не так страшно.

— Мати мене застерігала: «Не пий, доню, ніколи…» — сказала Емілі.

— Мама… — гірко вимовила Кассі.— Яке має значення, чого нас вчили, як нас виховували? Ми навіть собі не належимо, які там батьки?! Он воно як! Пий, Еммі, пий, скільки можеш — так легше жити.

— Кассі, Кассі, пожалій же ти мене!

— А я й жалію, адже у мене також була донька! Де вона? Хто нею володіє зараз? Тільки Бог це знає. Мабуть, повторює мою долю. І її дітей чекає таке саме. І так — до кінця світу! Над нами тяжіє вічне прокляття!

— Краще б я не народилася на білий світ! — вигукнула Емілі розпачливо.

— О, це улюблена фраза рабів! Я також нею грішила. От тільки духу бракує, щоб покінчити з життям,— зізналася Кассі.

— Це гріх, великий гріх… — прошепотіла Емілі.

— Я вже нічого не розумію. А жити так, як ми, не гріх? Але монахині розповідали нам про загробне життя, і я боюся вмирати отак… Якби смерть була кінцем — тоді запросто, а так…

Емілі затулила обличчя руками.

Ти м часом свято внизу закінчилося. Легрі, п’яний, мов чіп, завалився спати просто у вітальні, заледве доповзши від столу до канапи. Він рідко напивався отак, бо був чолов’яга здоровий. Цього разу загострене почуття обережності, яке не дозволяло йому втрачати контроль над усім і над собою в тому числі, йому зрадило.

Того вечора Легрі напився свідомо. Він хотів будь-що прогнати докори сумління, які так несподівано воскресли в його душі. Він погуляв зі своїми посіпаками, як чорти у пеклі, і тепер спав. Та чи спокійним був його сон?

Бідолашна грішна душа навіть не підозрює, що, віддаючись у обійми сну, вона наближається до часу помсти на загрозливу відстань. Сон Легрі був неспокійним, сповненим дивних видінь. Останнє з них — жіноча фігура у білому савані. Холодна рука торкнулася його чола. Він упізнав цей дотик, навіть не бачачи обличчя жінки, і затремтів від жаху. Потім уже згадуване пасмо знову обвило його пальці, посунулося вище — і ось це вже не відрізаний локон волосся, а змія стискає його шию і перекриває дихання. У цю мить йому вчувся чийсь нерозбірливий, але моторошний шепіт. Раптом перед ним нізвідки виникла безодня, у яку хтось настирливо штовхав його. Легрі відбивався від цих безжальних рук і боявся дізнатися, озирнувшись, чиї вони. Та цікавість перемогла. Це була Кассі. Вона сміялася якимсь демонічним сміхом. За нею стовбичила примара, але вже без савана — його мати. Вона повільно відвернулася від Легрі, а він, не втримавшись на краю, стрімголов полетів у прірву, над якою скакали, реготали і плювали йому услід біси…

Легрі прокинувся увесь мокрий. Вже світало. Вранішня зоря дивилася із небес на землю. Який же прекрасний новий день! Своєю урочистістю він хоче сказати кожній людині: «Тобі даровано ще один шанс заслужити вічне блаженство. Не проґав його!» Але Легрі ці знаки читати не умів. Він настільки загруз у гріхах, що просто не помічав довкола себе нічого доброго. Розплющивши запухлі очі, з новим днем він привітався, як звичайно, лайкою. Але ж це і для нього також, як і для всіх інших, світила вранішня зоря. Це диво він сприймав як щось звичайне і взагалі не задумувався над цим. Не помічаючи краси нового дня, він, похитуючись, підвівся, налив собі коньяку і випив одразу півсклянки.

— Ну й чортівня ж мені наснилася! — цими словами він зустрів Кассі, яка саме увійшла до вітальні.

— Далі буде гірше,— сухо застерегла Кассі.

— Чого б це?

— Недовго чекати, дізнаєшся сам,— відрубала жінка.— І послухайся, Саймоне Легрі, моєї поради…

— Якось і без твоїх настанов обійдуся! — перебив він її.

— А все-таки ти мене послухай і дай Томові спокій,— продовжувала Кассі, наводячи лад у кімнаті після вчорашнього п’яного дебошу.

— Чого це ти так про того чорнопикого піклуєшся?

— Ех, шкода мені тебе — ти ж бо страждаєш на дефіцит розуму, щоб не калічити невільників у сезон збору бавовни! А за нього ти, між іншим, заплатив тисячу двісті доларів. Та до цього мені байдуже й поготів. Твої гроші — ти їх і тринькай. Я зробила для нього все, що в моїх силах.

— Он як? А хто тебе просить втручатися?

— Ніхто… і ніхто не дякує, що я виходила не одного твого невільника. А це зберігає чималі грошенята в твоєму гаманці. Жодного слова вдячності! Ох, програєш ти своє парі, Легрі, точно програєш!

Плантатори були дивними людьми. Вони тримали рабів не для того, щоб гарно і легко жити. Збирання бавовни було чимось схожим на спорт. Кожен із них хотів переплюнути іншого плантатора за кількістю зібраної сировини. Так, вони змагалися, парі було самоціллю. Саймон Легрі того разу побився об заклад із сусідами, що саме з його полів буде зібрано найбільший врожай. Мудра і хитра Кассі про це знала, тож і вирішила зачепити найтоншу струну, щоб порятувати Тома.

— Та добре вже. Досить із нього на перший раз,— сказав Легрі.— Нехай тільки вибачиться переді мною і пообіцяє більше не клеїти дурня.

— Цього ти від нього не дочекаєшся,— сказала Кассі.

— Не дочекаюся? — здивувався самовпевнений рабовласник.

— Ні,— підтвердила жінка.

— З якого б це дива він відмовлявся перепрошувати? Хто він такий? — зневажливо обурився Легрі.

— Бо правда на його боці й він у цьому впевнений. Том не зробив нічого поганого.

— А непослух — це, по-твоєму, добре? — заревів Легрі.— Обов’язком негра є виконання того, що йому накаже господар, а цей… Думи думає! Справедливо, несправедливо, на чиєму боці правда… Та тьху на його високоповажну думку! Та я його…

— Що «та ти його»? Скалічиш остаточно, щоб він не міг працювати, а ти програв своє парі?

— Він швидко підніме білий прапор. Знаю я цих негрів — вони усі боягузи. Вже нині вранці скавучатиме, як цуценя без материної цицьки!

— Цей не буде, Саймоне. Таких людей ти у своєму житті ще не зустрічав. Том умиратиме повільною, страдницькою смертю, але в тому, що вважає справедливим, не каятиметься.

— Зараз ми це з’ясуємо,— сказав Легрі, виходячи з вітальні.— Де він? — гаркнув він.

— У комірці біля майстерні,— відповіла Кассі.

У присутності інших, а особливо Кассі, Легрі напускав на себе поважного вигляду, вдаючи героя. Але сьогодні застереження і поради цієї жінки справили на нього враження. До того ж із голови не йшли нічні марення і вчорашній оберіг. Тож він вирішив навідатися до Тома без свідків і відкласти жорстоке покарання до більш слушного часу на той випадок, якщо непокірний негр і надалі козиритиметься.

Розповімо, як зустрів цей ранок Том. Вранішня зоря зазирнула і в маленьке віконце комірки, де зазвичай відлежувалися покарані негри. Томові здалося, що разом із цим сяйвом до його тимчсового прихистку прилинули і слова з Біблії: «Я — Давидів корінь і рід, ясна і досвітня зоря!» Застереження Кассі не налякали його. Він сприйняв їх як божественний заклик, як попередження, що скоро він зустріне Бога. Можливо, цей день, який саме зароджується у небі, стане його останнім земним днем? Його серце забилося частіше від радісного передчуття зустрічі з небом. Він так багато думав про це, так часто уявляв собі величавий Господній престол на небі, оздоблений незгасимою «веселкою, подібною до смарагду», світлих янголів, їхні голоси, ореоли, пальмове гілля, звуки божественної арфи… Невже він побачить усе це ще до заходу сонця?..

Том почув, що хтось наближається до комірки. Він упізнав цю важку ходу — то був Легрі. Але Том навіть не здригнувся, коли його силует окреслився на вході. Він був готовий до всього.

— Ну, як ся маєш, непокірний друже? — почав Легрі, копнувши його носаком грубого чобота.— Чи засвоїв учорашній урок? Мабуть, не сподобалось? Та нічого: важко вчитися — легко працювати. Здається, ти порозумнішав. Не читатимеш більше проповідей бідолашним грішникам?

Том не відповідав.

— Ану вставай, скотино! — верескнув Легрі, ще раз його копнувши.

Ослабленому Томові цей наказ було виконати дуже важко, та він старався. Коли з його старань нічого не вийшло, Легрі зареготав:

— Щось ти сьогодні якийсь кволий. Чи, бува, не застудився? — знущався рабовласник.

Том, зробивши неймовірне зусилля, встав і завмер, дивлячись на господаря.

— Ото чортяка! Ти ще на ногах можеш втриматися? — здивувався Легрі, змірявши невільника поглядом.— Певно, тобі мало всипали! Та забудьмо про це, Томе. Ставай на коліна і вибачайся за вчорашнє.

Том і бровою не повів, стоячи так само непорушно, як і до цього.

— На коліна, собако паршивий! — гаркнув Легрі, стьобнувши його батогом.

— Господарю,— сказав Том,— я ні в чому не провинився, але вчинив так, як велить мені моя совість. І наступного разу я зроблю так само, хоч би що мені не загрожувало.

— Та ти… Ти просто уявити собі не можеш, що я з тобою зроблю! Вчорашнє — це так, забавки, щоб моїм помічникам нудно не було! Цікаво, якої ти заспіваєш, якщо тебе прив’яжуть до дерева і смажитимуть на повільному вогні? Приємно лоскотатиме тіло, га?

— Господарю,— відповів Том,— я знаю, що ви із моїм тілом можете зробити усе, навіть найстрашніше, але… — християнин підняв голову і простягнув руки до неба,— Ваша влада наді мною закінчиться у той момент, коли ви вб’єте мою плоть. А тоді настане вічність!

Останнє слово справило різні враження на праведника та грішника. Перший засвітився радістю, а душа другого скорчилася, як від укусу скорпіона. Легрі аж зубами заскреготав, але від люті не зміг вимовити й слова. А Том, позбувшись пут страху, продовжував говорити твердим спокійним голосом:

— Ви, господарю, купили мене, і я вірно та старанно на вас працюватиму. Мої час, сила і уміння — це все ваше. Але душа моя не належить нікому зі смертних. Жити мені чи померти — це вирішує Бог. А помирати я не боюся, господарю. Ви можете зашмагати мене до смерті, заморити голодом, живцем спалити… я вже давно чекаю смерті.

— Не все так просто. Перед тим, як померти, ти спершу скоришся мені,— втрачаючи над собою контроль, зірвався на крик Легрі.

— Цього не буде! Я маю підтримку.

— Та ти що, справді? І хто ж заступиться за ницого раба?

— Всемогутній Господь,— спокійно відповів Том і підкріпив своє переконання словами з одного гімну:

Господь — мій помічник,
і я не злякаюсь нікого:
що зробить людина мені?

— Погань! — крикнув Легрі, одним ударом зваливши Тома з ніг.

Чиясь ніжна холодна рука торкнулася руки Легрі. Цей дотик нагадав йому сьогоднішній нічний кошмар. Він озирнувся і побачив Кассі.

— Не будь дурнем,— сказала вона французькою.— Даремно ти не послухався моєї поради. Дай йому спокій. Я його виходжу, і скоро він зможе працювати.

У кожного є своє вразливе місце, так звана «ахіллесова п’ята». У Легрі це було марнославство, а в цьому конкретному випадку — парі. Він би собі не пробачив, програвши його, тому вирішив на деякий час залишити Тома у спокої.

— Гаразд, роби, що хочеш,— дав він добро на відновлення працездатності свого раба. Потім повернувся до Тома: — Запам’ятай, негре, я не добив тебе тільки тому, що маю зараз важливіші справи. Та й робочі руки потрібні, сезон… Але потім я тобі пригадаю твою зухвалість. Вся твоя чорна шкіра терпнутиме! Знай і бійся вже тепер! — і Легрі, різко розвернувшись, пішов геть.

— Дочекаєшся і ти, нелюде, того, що заслужив,— просичала йому вслід Кассі, коли він вже не міг почути її слів. Потім жінка співчутливо запитала у Тома: — Як ти, бідолашний?

— Янгол із небес стримав на деякий час лев’ячий гнів,— сказав Том.

— Так, Томе, лише на певний час,— погодилася Кассі.— Тепер же тобі не позаздриш, він мстивий. Буде щодня заганяти тебе під землю, повільно питиме твою кров. Я його знаю, як ніхто!


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   57   58   59   60   61   62   63   64   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка