Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Розділ ХХХІХ. Хитрий задум



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка63/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   59   60   61   62   63   64   65   66   ...   102
Розділ ХХХІХ. Хитрий задум

Беззаконні крокують у темряві:
вони не можуть знати,
об що спіткнуться і впадуть.

Настав час зазирнути на горище будинку Легрі. Воно було таке ж, як і всі горища старих будинків: товстий шар пилюки, завіси із павутиння і безладно розкиданий мотлох. Сім’я, яка жила тут раніше, мала багато красивих меблів та інших предметів інтер’єру, але забрати із собою всього не змогла, і те, що залишилося, досі зберігалося у нежилих кімнатах і на горищі. Під однією стіною горища стояла пара величезних ящиків, у яких сюди колись транспортували меблі. Через крихітне віконце із тьмяним склом пробивалося слабке світло, та все ж можна було зазирнути і побачити стільці з високими спинками і столи, які колись не лише припадали пилом. Ту т було незатишно і навіть моторошно. Ці відчуття підігрівалися поганою славою, якої зажило горище серед забобонних негрів. Коротше кажучи, це було таємниче місце, а таємничі місця зазвичай густо обростають усілякими небилицями. Ось одна з них, про яку перешіптувалися негри у своєму селищі під покровом ночі.

Декілька років тому Легрі замкнув там одну непокірну негритянку. Що там відбувалося, не знав ніхто. Але через місяць нещасну жінку винесли звідти вже мертвою і поквапом поховали. Відтоді усім вчувалося, що з горища долинає груба лайка, звуки ударів, прокляття, а між ними — стогони і зойки.

Якось Легрі почув про ці плітки і пригрозив: хто першим відкриє рота і верзтиме всілякі нісенітниці про горище, матиме змогу розгадати його таємниці — посидить там із тиждень на ланцюзі, як пес. Ніхто не хотів на власній шкурі дізнаватися правду, тож негри замовкли, але горище так і доживатиме свого віку в неласці. Негри обминали десятою дорогою не лише сходи, які до нього вели, але й сіни.

Сам господар також побоювався наближатися до горища, бо був забобонний ще більше, ніж його негри. Кассі мов осінило: вона вирішила скористатися слабкістю Легрі, подумавши, що це може допомогти врятуватися їй самій і Емілі, її товаришці по нещастю.

Спальня Кассі була розміщена якраз під горищем. І ось, не довго думаючи і не порадившись із господарем Кассі надумала перебратися до іншої кімнати, з протилежного боку будинку. Вона вибрала момент, коли господар поїде з дому і наказала слугам переселити її. Слуги тягали її речі й меблі, в домі зчинився тарарам, і коли це все було саме у розпалі, Легрі повернувся додому.

— Гей, Кассі! — крикнув він.— Що тут за погром?

— Нічого такого. Просто я хочу змінити кімнату, ось і все,— відрізала вона.

— Дозволь поцікавитися — з якого б це дива?

— Просто так.

— Брешеш, негіднице! Кажи, що ти замислила!

— Просто я хочу спокійно спати уночі.

— А хто тобі заважає?

— Ну… Ти сам попросив, тож слухай.

— Кажи, паскудо! — бризкаючи слиною, верескнув Легрі.

— Тебе це все, мабуть, сну б не позбавило, а ось мені не спиться… — таємниче почала Кассі.— Щоночі над головою якась метушня — чи то хтось по підлозі валяється, та ще й стогне… і так аж до ранку.

— Ще скажи, що там людей мордують,— із напускним смішком сказав Легрі.— Звідки ж вони б там узялися, га, Кассі?

Вона пронизала його поглядом своїх темних очей і сказала:

— А й справді, Саймоне, звідки? Тобі видніше.

Легрі, лаючись, замахнувся на неї батогом, але Кассі, вивернувшись від удару, прожогом кинулася до дверей своєї нової кімнати, а вже на порозі кинула йому через плече:

— А ти сам спробуй переночувати у моїй колишній кімнаті. Сам усе почуєш, що на твоєму горищі коїться! — Із цими словами Кассі зачинила двері і замкнула їх на ключ.

Легрі лютував, погрожував, але він був стомлений з дороги (Кассі врахувала й це), тож скоро заспокоївся і посунув до вітальні. Жінка зрозуміла, що влучила у ціль, і з того дня почала ретельно готувати умови для втечі. Якось вона залізла на горище, відшукала там отвір і вставила в нього відбите горлечко від пляшки. Ця проста конструкція за найменшого вітерцю видавала моторошні тужливі звуки, які часом переростали у завивання. Марновірні люди і справді могли подумати, що це стогне і завиває якийсь мученик. Ці звуки іноді долинали навіть до невільницького селища. Стара легенда про привида тієї нещасної воскресла. У маєтку запанував страх, і хоча у присутності Легрі ніхто не насмілювався про це і обмовитися, загальна тривога наростала. Він відчув, що вже й сам боїться навіть наближатися до сходів, які вели на горище.

Безбожники — найбільш забобонні дурні. Справжні християни вірять у мудрого владику, тому життя їхнє світле, осяяне надією і спокоєм. Християнин знає: те, чого він не розуміє — теж Боже творіння, отже, не становить небезпеки. Але ті, хто у своїй душі скинули Господа з престолу — не знають спокою. Для них життя — це лише обмежений час від народження до смерті, сповнений страхом, хаосом і непотрібною метушнею.

Том своїм способом життя сколихнув усі страхи Легрі Саймона. Його молитви, гімни, а головне, вчинки свідчили про те, що колись йому доведеться відповідати за своє грішне життя. Але замість того, щоб змінити себе на краще, він став ще гіршим. Чомусь у світі так: хороших релігія облагороджує, а із поганих, довівши їх до відчаю, робить втілення зла.

До того ж на Легрі величезний вплив мала Кассі. Здавалося б, все має бути навпаки: він господар, а вона — рабиня, хоч і особлива. Він прекрасно розумів, що вона в усьому від нього залежить, а все одно ставився до неї насторожено. Мабуть, така природа взаємин між сильною і слабкою статями. Навіть найжорстокіший із чоловіків не зможе довго жити з жінкою, яка не становить для нього таємниці, не має ніякої влади над ним. Коли Легрі купив Кассі, вона ще не до кінця втратила свою жіночу і людську гідність. Це вже під його владою вона огрубіла і здичавіла. Довгі роки підневільного життя, розлука з дітьми, приниження і відчай висушили її колись благородну, тонку душу, і в ній розгорілися темні загрозливі пристрасті. Легрі дедалі гірше знущався над нею, і разом із тим ріс його страх. Так, він боявся цієї жінки.

Вплив Кассі на Легрі посилився ще й тому, що вона дійшла до межі безумства. Тепер важко було зрозуміти, чи вона знаходиться в нормальному стані — чи саме зараз в її душі бушує ураган. Тепер кожне слово, вимовлене нею, кожен вчинок набували особливого значення.

Десь через два дні після розмови зі своєю невільницею Легрі сидів у вітальні біля каміна. Ніч видалася неспокійна — надворі була гроза. Віконні шибки тремтіли, ставні гримали, в трубі щось завивало, ухкало, з каміна час від часу вривалися до кімнати клуби диму. Дуже незатишно було навіть у хаті. Легрі години зо дві щось рахував, потім читав газету, а Кассі увесь цей час мовчки сиділа в кутку і не зводила похмурого погляду з вогню. Нарешті Легрі відклав убік газету і пороззирався на всі боки, думаючи, чим би то зайнятися, щоб швидше минув цей неприємний вечір. На очі йому потрапила книга (не випадково), за читанням якої він застав Кассі, коли повернувся додому увечері. Це було дешеве, проілюстроване без смаку видання — збірник страшилок про криваві вбивства, привидів і духів.

Легрі підсміювався, фиркав, але відірватися від цієї книжечки не міг. Він читав сторінку за сторінкою, аж поки його нерви не здали — він пожбурив її на підлогу.

— Ти ж не віриш в усі ці нісенітниці про привидів, еге ж, Кассі? — запитав він, розгрібаючи щипцями вуглинки у каміні.— Ти ж розумниця. Ну просто сором боятися шуму на горищі.

— Що тобі до того, у що я вірю, а в що ні? — похмуро відповіла Кассі.

— Коли я плавав, були охочі залякати мене подібними брехнями. Та я в це не вірю,— вів Легрі далі.— Це все вигадки хворобливої уяви.

Кассі мовчала, лише поблискувала на нього зі свого темного кутка тим вогником у очах, від якого Легрі завжди ставало моторошно.

— Сама подумай, що там може бути на горищі? Пацюки, кажани… Ну, ще вітер гуляє. Пацюки іноді зчиняють такий тарарам, наче там слони гарцюють… я пригадую, що вони витворяли у нас у трюмі. А вітер! Ту т великий простір для фантазій!

Кассі розуміла, що своїм загадковим виглядом зводить Легрі з глузду, і навмисно продовжувала мовчати, поїдаючи його поглядом.

— Ну чому ти мовчиш? — не витримав Легрі,— Скажи хоч слово!

— Скажу, коли просиш. Так от, хіба можуть пацюки відчиняти двері, замкнені на ключ і підперті кріслом? А спускатися сходами з горища? — заговорила Кассі притишеним голосом.— А потім підкрадатися до ліжка… Дедалі ближче, ближче… і торкатися тебе рукою… Ось так! — і Кассі торкнулася своєю холодною, як лід, долонею до його руки.

Легрі відсмикнув руку і увесь аж стрепенувся.

— Що ти верзеш?! Такого не може бути!

— Звісно, не може! Я хіба казала, що це було? — мовила Кассі зі зневажливою усмішкою.

— Кассі… Зізнавайся негайно: ти щось бачила?

— Нічого у мене не питай. Просто переночуй у моїй колишній спальні й дізнаєшся усе сам, якщо вже ти такий безстрашний герой!

— Воно що, спускається із горища?

— «Воно»? Що ти маєш на увазі?

— Та ти сама щойно сказала…

— Нічого я не казала! — перервала його Кассі.

— Я сам усе перевірю! Цієї ж ночі. Заряджу пістолети і…

— От і перевір! — сказала Кассі.— Лягай спати у моїй кімнаті, стріляй у темряву… а я подивлюся, чим це все скінчиться.

Легрі тупнув ногою і брутально вилаявся.

— Не треба лихословити,— сказала Кассі,— хто його знає, хто може це почути й прийняти на свій рахунок… Ану цить! Що це?

— Що? — прошепотів Легрі, тремтячи від голови до п’ят.

Старий голландський годинник, який стояв у одному з кутків, пробив дванадцять разів.

Легрі чув це щодня і щогодини. Чому ж тепер він закляк, охоплений жахом. А Кассі не зводила з нього злостивого погляду і вголос лічила удари. Коли вибило дванадцять, вона сказала:

— О, північ! Зараз почнеться… — Кассі підійшла до дверей, відчинила їх і завмерла на порозі, прислухаючись.— Ось, ось!.. Що це?

Легрі взяв підсвічника, запалив свічку і підійшов до дверей.

— Це вітер,— пробурмітав він.— Чуєш, як завиває?

— Ходи-но сюди, Саймоне,— прошепотіла Кассі, беручи його за руку і заманюючи за собою до сходів на горище.— А це що таке, як ти гадаєш? Ось, слухай.

Десь нагорі пролунав пронизливий зойк. У Легрі затремтіли коліна. Він аж сполотнів із жаху.

— Де там твої пістолети? — глузувала Кассі.— Треба ж колись з’ясувати, що там відбувається! Піднімися нагору, дивись, яка нагода випала!

Я нікуди не піду,— заявив Легрі.

— Але ж привидів не буває, чи не так? Чого ж ти боїшся? Ходімо! — Кассі швидко побігла сходами нагору і засміялася, дивлячись зверху на Легрі.— То ти ідеш?

— Ти, чортова донько! — крикнув він.— Ану негайно повертайся, відьмо! Не смій туди ходити!

Але Кассі реготала, як божевільна, і ступала все вище і вище. Ось вона відчинила двері на горище. Протяг загасив свічку, яку ніс Легрі, а за вітром полинув моторошний крик і зойк…

Легрі, перелякавшись, утік до вітальні. Кассі поволі пішла за ним. Він побачив, що вона бліда, але спокійна і байдужа.

— Сподіваюсь, інших доказів не потребуєш? — мовила вона.

— Прокляття на твою голову, Кассі! — пошепки сказав Легрі.

— Чому ти мене проклинаєш? Я лише піднялася і зачинила двері… і все таки, Саймоне, що це діється у нас на горищі?

— Припини про це говорити! — лютував Легрі.

— Домовились. Але я більше в тій кімнаті не спатиму.

Кассі була спостережливою, а погода у тих краях піддавалася прогнозуванню. Кассі зранку помітила, що до вечора назріє буря. Вона ще вдень піднялася на горище і відчинила віконце. Коли ж увечері вона відчинила двері — протяг, звичайно ж, загасив свічку. А дикі звуки видавала Емілі, яка була спільницею Кассі у цій вигадці. Ось і вся розгадка. Кожен, хто здатний мислити тверезо, розгадав би її, але не такий забобонний боягуз, як Легрі.

Упродовж тижня Кассі подібними хитрощами так настрахала Легрі, що він скоріше добровільно поліз би у клітку до голодного лева, ніж попхався би на горище з’ясовувати, що там таке. А вона тим часом щоночі преспокійно зносила туди їжу і одяг. Ось уже все було готове для втечі. Тепер треба було лише дочекатися зручного випадку і здійснити задум.

Кассі чекала моменту, коли у Легрі буде хороший настрій. Дочекавшись, випросила взяти її з собою у сусіднє місто, яке розташовувалося на самому березі Ред-Рівер. Дорогою вона запам’ятовувала кожен поворот, усі примітні ознаки і підраховувала в умі, скільки потрібно буде часу, щоб подолати цей шлях пішки. Останнім часом Кассі була дуже уважна до Легрі й покірна. Такою поведінкою вона лише присипляла його пильність.

Ось нарешті все і справді було готово.

Вечоріло. Легрі сів на коня і поскакав на сусідню плантацію, а Кассі зайшла до своєї молодої подруги, яка вже чекала на неї, і сказала:

— Час настав. Бери те, що підготувала, і ходімо.

— Моя торбинка готова… Але ще не дуже темно… Нас можуть побачити.

— Дуже добре,— спокійно сказала Кассі і пояснила: — Це входить у мої плани. Слухай, ми вийдемо з дому через чорний хід і побіжимо повз невільницьке селище до боліт. Нас неодмінно помітять Сембо та Квімбо і кинуться навздогін. Вони піднімуть тривогу, спустять собак. Почнеться безладна біганина — трохи часу у нас буде! — а ми тим часом побіжимо до потічка, увійдемо у воду і повернемося назад у будинок знову через чорний хід. У будинку нікого не залишиться — всі кинуться за нами у погоню. Нам вистачить хвилини, щоб сховатися на горищі. Там я підготувала постіль для нас, одяг і їжу — для початку вистачить. Хоча… я й гадки не маю, скільки нам доведеться відпочивати там… Мабуть, довго, поки буря вляжеться. Легрі переверне в будинку все догори дригом. Він заплатить слідопитам і вони обнишпорять кожне сухе місце на багнищі. Це для нього справа честі! Якщо у такого, як він, честь взагалі є… Він же похваляється, що з його плантації ще не втік жоден негр. Ось поки він витрачатиме останні нерви і сили, ми їх наберемося.

— Кассі! Який чудовий план! — вигукнула Емілі.— Яка ж ти мудра!

Така щира похвала Кассі не потішила. Вона хвилювалася, бо розуміла, як вони обидві ризикують. Жінка подивилася на дівчину поглядом, сповненим відчайдушної рішучості, взяла її за руку і сказала:

— Ходімо!

Вже сутеніло, але півмісяць світив яскраво і затримував настання темряви. Втікачки безшумно вийшли з дому і повернули до невільницького селища. Кассі була впевнена: щойно вони наблизяться до болота за плантацією, їх помітять.

Так і трапилося. Та це був Легрі, а не Сембо і Квімбо. Він, лаючись, кинувся їх наздоганяти. Почувши його голос ляклива Емілі розгубилася і, вирвавши свою долоню з руки Кассі, прошепотіла:

— Мені зле!

— Біжімо, або я тебе уб’ю! — пригрозила Кассі й вихопила з-за пазухи маленький кинджал.

Дівчина злякалася, але за мить вже опанувала себе і разом із Кассі побігла у хащі чагарників. Під ногами у втікачок чвакало болото. Легрі не наважився бігти туди за ними без підмоги.

— Нічого! Все одно ви, голубоньки, попалися! З цієї пастки вам не вибратися, а при зустрічі поговоримо,— зі злою усмішкою промовив сам до себе Саймон Легрі, побігши до селища.

А в цей час невільники поверталися з поля. Він біг їм назустріч і кричав:

— Гей! Сембо, Квімбо! Всіх сюди! Дві жінки втекли на болота. П’ять доларів тому, хто їх впіймає! Спускайте собак — Тигра, Фурію, усіх!

Реакція на цю новину була бурхлива. Декілька чоловіків без розмірковувань визвалися ловити утікачок. Одні хотіли заробити винагороду, інші — просто догодити господарю, причому останній мотив був сильнішим. Підлабузництво — одне з найгірших рис у представників поневолених народів. Негри гасали туди-сюди, спускали собак, запалювали смолоскипи. Люте гавкання спричиняло ще гіршу метушню.

— Господарю, а якщо впіймати не зможемо, то що, стріляти? — уточнив Сембо, беручи з рук Легрі рушницю.

— Стріляти можна тільки в Кассі,— туди їй і дорога,— а молоденьку привести живою. Ану, хлопці, жвавіше! Хто впіймає — п’ять доларів, а решті по склянці спирту!

Почалася облава. Погоня стрімко кинулася на болота, розмахуючи факелами, кричачи, нацьковуючи собак. Усі негри також побігли до краю плантації. У будинку не залишилося ані душі, тож ніхто і не помітив, коли втікачки повернулися на подвір’я й увійшли в приміщення через чорний хід. Через вікно вітальні жінки спостерігали за тим, як старанно їх ловлять, бачили, як ланцюжок зі смолоскипів розтягнувся край багнища.

— Дивися, дивися! — вигукувала Емілі.— Облава почалася. Бачиш, скільки вогнів? Боже, собаки… Ти чуєш? Що б від нас залишилося, якби ми сюди не повернулися? Благаю, Кассі, нумо ховатися! Скоріше, скоріше…

— Та чого поспішати? — спокійно відповіла їй Кассі.— Ту т лише ми з тобою — усі там. Вони розважатимуться аж до ночі. На все свій час. На горищі ми ще насидимося, а поки що… — вона повільно дістала ключ з кишені куртки, яку Легрі, поспішаючи, кинув на підлогу,— поки що треба запастися на дорогу.

І Кассі відімкнула шухляду письмового стола, вийняла звідти пачку грошей і швидко перерахувала їх.

— Кассі, не треба! Ти що? — відмовляла її Емілі.

— Чому це? — огризнулася Кассі.— Як ти гадаєш: краще вмерти голодною смертю на болотах чи скористатися цими грошима й дістатися вільних штатів? Гроші відчиняють всі двері, люба! — з цими словами вона засунула пачку за пазуху.

— Але ж це крадіжка… — прошепотіла Емілі.

— Крадіжка? — Кассі розсміялася.— Всі ці гроші — крадені, у нас і у таких самих, як ми. Він украв наші життя, нашу свободу! Тож цей вчинок не такий уже й поганий. Нехай тільки хто посміє дорікнути мені!.. Але ми заговорилися, час підніматися. Крім їжі, одягу і постелі, я припасла свічки і деякі книги. Щоб не нудьгувати. Ти не хвилюйся, туди ніхто не попхається. А якщо хтось і наважиться, то… з мене вийде чудовий привид. Вони у мене наїдяться страху!

Дорогий читачу, пропоную піти слідом за цими сміливими жінками на горище і подивитися, як Кассі облаштувала для них тимчасовий притулок. Для нас це буде сюрприз, як і для Емілі.

Великий ящик для перевезення меблів Кассі завбачливо повернула до нижнього вузького кута даху. Всередині було підготовлено спальні місця — два матраци і подушки. Поряд стояв кошик зі свічками, їжею та одягом. Те, що Кассі планувала взяти у дорогу, було складене у два дорожні вузлики.

— Ось дивись, тепер ми будемо тут жити,— сказала Кассі, зачіпляючи світильник на гак, який напередодні забила у стінку ящика,— подобається?

— А ти впевнена, що вони на горище не полізуть?

— Я багато б віддала, аби побачити, як Саймон Легрі сюди лізтиме! — сказала Кассі, сміючись.— Не хвилюйся! Він навіть до сходів боїться підходити, не те що на горище вилазити! А щодо негрів… Вони сюди й під загрозою смерті побояться зазирнути!

Оглянувши нові хороми і переконавшись, що Кассі все продумала добре, дівчина трохи заспокоїлась. Вона відкинулася на подушку і запитала:

— Кассі, а чому ти сказала, що вб’єш мене? — спитала наївна дівчина.

— Щоб ти отямилася, злякавшись,— відповіла Кассі.— І зауваж: моя погроза спрацювала! А на майбутнє запам’ятай: втрачати над собою контроль ніколи не можна! Треба тримати себе в руках, що б не трапилося! Якби не я, він би тебе вже впіймав.

Емілі здригнулася, уявивши, що могло б бути.

Настала тиша. Кассі почала читати любовний роман, а знесилена від хвилювань і страху Емілі задрімала. Її розбудив шум у дворі: там голосно балакали, коні цокали копитами, собаки гавкали. Дівчина тихо зойкнула і підвела голову.

— Повернулися,— спокійно констатувала Кассі.— Не бійся. Он, подивися в щілину. Бачиш, усі в зборі. Саймон вирішив відкласти пошуки до ранку. Дивися: коні загнані, собаки ледве ноги тягнуть. Саймоне-Саймоне, але й клопотів ти через мене маєш! Та це лише початок! Не там ти шукаєш…

— Мовчи! — прошепотіла Емілі.— Ще почують!

— Нехай! Злякаються ще більше,— сказала Кассі.— Не хвилюйся. Ми можемо тут хоч танцювати. Нам навіть вигідно тримати їх у страху.

Поволі звуки внизу почали стихати. Легрі, проклинаючи втікачок і свою невдачу, завалився спати. Він твердо постановив зловити їх завтра за будь-яку ціну.

Розділ ХL. Страдник

Щедре небо, земля — скупа,
На небі спокій, на землі — біда.
Людина йде в останню путь,
Пізнавши все земне до дна.
Бог не забуде зло навмисне,
Він бачить кожну сльозу.
І кривдникам воздасть сторицею
За злодіяння й кривду ту.

Брайант


Навіть найдовша дорога колись закінчується, і навіть найтемніша ніч змінюється світанком. Він вірив, що за праведне життя Бог подарує йому квиток у нескінченний радісний день. Коли ми познайомилися із Томом, він жив по-своєму щасливо. У нього була сім’я, повага побратимів і добрі господарі. Потім ми були свідками, як його позбавили усього, що він любив, розлучили з рідними людьми. Ще пізніше ми прожили із ним довгі роки сподівань на повернення назад і врешті-решт побачили, як ця надія вмерла. Що було далі, ми також знаємо: приниження, жорстокість, безвихідь. Та він гідно пережив ці лихоліття своєї долі і був винагороджений: йому явився Ісус і дав надію на вічне життя. Тільки цього Том відтоді й чекав.

Втеча Кассі та Емілі розлютили і без того навіженого Легрі. Його гнів впав на беззахисного Тома.

Коли господар примчав до невільницького селища зі звісткою про втечу рабинь, Томові очі засяяли радістю, руки невільно здригнулися, і Легрі це помітив. Також його розлютило, що Том не приєднався до погоні. Змушувати його це робити було ніколи, бо Легрі вже був навчений: на впокорення цього негра піде багато часу.

А Том залишився у селищі, та ще й не сам, а разом із тими, хто сприйняв його навчання про Христа. Вони разом молилися, щоб утікачки врятувалися, щоб їм вдалося дістатися вільних штатів.

Невдача, яка спіткала Легрі, розпалила вогонь ненависті до непокірного Тома ще більше. Цей негр виявляв характер із першого дня. Легрі дратували його мовчазна впертість і залізна витримка.

Якось уночі йому наснилося, що Том відмовлявся виконати якесь доручення, і Легрі прокинувся від власного крику:

— Я ненавиджу тебе, скотино! Ненавиджу! Ти — моя власність! Та я… я навіть сам не знаю, що зроблю із тобою! Ніхто нічого не дізнається, не поцікавиться, що трапилося із рабом! Ніхто! — і Легрі стиснув кулаки так міцно, ніби він уже душив Тома за шию.

Та це все були емоції, а гору над почуттями взяла практичність Легрі. Оскільки Том був хорошим робітником, добросовісним і чесним, господар не поспішав його позбуватися.

Легрі все ще був упевнений, що зловить утікачок і поверне назад. Він вирішив скликати на допомогу сусідів, які завжди радо погоджувалися взяти участь у ловах із подвійною користю для себе: за винагороду і з рабовласницької солідарності. План був простий і перевірений — оточити болота зусібіч. А якщо раптом йому не вдасться їх зловити, то він вже придумав, на кому зжене злість за цю невдачу — звичайно, це мав бути Том. Якось інтуїтивно Саймон Легрі відчував, що цей негр якось пов’язаний із втечею рабинь, і у цьому він був правий.

Можливо, хтось думає, що рабовласники в своїх же інтересах піклуються про своїх невільників. Так, є й такі, і їх навіть більшість. Але бувають і винятки. Той, хто божеволіє від люті, іноді діє сам собі у збиток. До того ж Легрі вважав рабів знаряддям праці, а не людьми, і був переконаний, що краще купити нове, ніж ремонтувати зіпсоване.

Кассі та Емілі спокійно переночували на горищі. Зранку Легрі зібрав сусідів-плантаторів на своєму подвір’ї. Вже всі зібралися і були готові до погоні: вершники гарцювали на конях, собаки, свої і чужі, виривалися від негрів і загрозливо гарчали.

Верхи мали їхати два наглядачі з сусідніх плантацій і приятелі Легрі — колеги по чарці. Компанія зібралася відповідна до ситуації — між ними можна було влаштовувати змагання із жорстокості та підступності. Господар ходив поміж друзів і власноручно пригощав усіх горілкою, не обділяючи навіть невільників. Рабовласники так заохочували негрів ловити своїх побратимів, які надумалися утікати.

Кассі та Емілі підглядали за зборами своїх переслідувачів через щілини між дошками. Вітер доносив до них обривки фраз.

— Дивися! Оці всі телепні зібралися нас ловити! — сказала Кассі.

Дівчина від страху відсахнулася вглиб горища, а Кассі продовжувала спостерігати за тим, що відбувалося на подвір’ї. Сумна усмішка торкнулася губ рабині-наложниці, коли вона почула, як вони розподіляються на групи, вихваляються нюхом собак і повчають негрів, що робити з утікачками, якщо пощастить їх упіймати. Кассі довго слухала все мовчки, але потім не витримала і вигукнула схвильовано:

— Не можу більше це слухати! Господи милосердний, а ти, ти це чуєш? Ми усі грішні, але чинити так, як вони… Це жахливо! Ну чим ми гірші за них? Хто їм дав право так із нами…

Кассі затулила обличчя руками і так просиділа, погойдуючись, декілька хвилин. А потім вона підняла очі на свою молоду подругу і сказала дуже серйозним тоном:

— Якби не ти, Емілі, я просто зараз вибігла б до них і здалася. Я благословила би того, хто пристрелив би мене! Ну навіщо мені життя? Хіба навіть вдала втеча поверне мені моїх дітей? Чи, може, підірве устої рабства? Навіщо мені та свобода?!

Емілі в душі ще була дитиною, адже до недавнього часу вона не знала горя і біди, преспокійно живучи у доброї господині коло маминої спідниці. Вона боялася Кассі, коли та впадала в меланхолійний або роздратований стан. Побачивши, що старша подруга піддалася зневірі, дівчина затремтіла зі страху. Вона не знала, як розрадити Кассі, але вирішила дуже делікатно спробувати. Вона лагідно торкнулася її руки і сказала:

— Не впадай у відчай, Кассі…

— Не треба, Еммі,— відсторонилася від неї жінка.— Я заприсягнулася самій собі більше нікого не любити… а ти розжалоблюєш моє серце.

— Бідолашна, бідолашна Кассі! — прошепотіла Емілі.— Не думай про погане. Господь допоможе нам вибороти свободу, а тоді… Тоді ти ще, може, відшукаєш свою доньку. А якщо ні… Можна, я буду твоєю донькою? Мені, мабуть, вже не доведеться зустрітися зі своєю нещасною матір’ю… Кассі, ти як знаєш, а я тебе дуже люблю!

Ця щирість і наївність відчинила замок, який замикав серце збідованої жінки. Кассі присіла поближче до Емілі, обняла її і почала погладжувати шовк її волосся.

— Еммі! Еммі! — примовляла вона.— Якби ти тільки знала, як моє серце хоче любити. Але довкола довгі роки не було жодної милої йому душі. Воно в’януло від надлишку материнської любові! — Жінка вдарила себе у груди рукою: — у грудях порожньо! Ту т усе завмерло! Я навіть молитися не можу. І не зможу, доки не побачу, що мої діти живі й здорові. Якби не надія на зустріч із ними, я так і доживала б віку тут, із цим нелюдом… Може, Бог побачить, як сильно я цього хочу, і поверне мені їх?

— Довірся йому,— підбадьорювала Емілі свою старшу подругу.— Він усе може.

— Чому ж він відвернувся від нас?

— Не кажи так, Кассі! Він добрий. Я ніколи не зневірюся! — палко переконувала її дівчина.

Облава тривала аж до вечора. Переслідувачі дуже старалися, але повернулися ні з чим. Кассі з переможною усмішкою дивилася, як злий і розчарований Легрі злазив з коня біля ґанку.

— Гей, Квімбо! — крикнув Легрі, витягуючись на дивані у вітальні.— Веди до мене мерщій Тома! Це він у всьому винен! А якщо ні, то точно знає, що тут і до чого. Я його зажену в могилу, а правду таки дізнаюся!

Два наглядачі — Сембо і Квімбо — взаємно ненавиділи один одного. Але їх об’єднувала ще одна ненависть — до Тома, бо Легрі хотів поставити його над ними старшим наглядачем на час своїх поїздок. Цього було достатньо, аби вони зрозуміли, що він — їхній конкурент. А той факт, що Легрі незлюбив Тома, ще більше розпалив їхню злість: це давало їм змогу знущатися над ним і не боятися гніву господаря. Отже, Квімбо з великою радістю помчав виконувати господарів наказ — йому дуже кортіло побачити, як Легрі «вибиватиме» правду із цього ненависного йому негра.

Коли Квімбо прийшов і наказав негайно іти до господаря, Том здогадався, навіщо його кличуть. Він знав і про план втечі, і про те, де переховуються жінки, Кассі радилася із ним, як безпечніше все організувати. Він також знав, що у цій справі Легрі буде немилосердним до краю. Та він радше помре, ніж видасть беззахисних жінок. Том був готовий. Він підвів очі до неба і подумки попросив: «В Твої руки я віддаю свій дух, Господи!» — і покірно пішов за Квімбо.

— Аж цього разу стережися! — наганяв страху дебелий негр.— Господар лихий на тебе — тепер не викрутишся, дізнаєшся, по чім ківш лиха! Навіки запам’ятаєш! А що жодної втечі більше не зможеш організувати — то це факт.

Ці злісні залякування на Тома враження не справили. Він слухав якийсь інший голос, лагідний і спокійний, який говорив йому: «Не бійся тих, хто вбиває твоє тіло — душа твоя непідвладна їм». На цей голос його душа відгукнулася. Том був спокійний, наснажений силою духу. Він ішов і дивився вперед. Він бачив дерева, кущі, халабуди і поля — німі свідки принижень і мук, які йому довелося пережити. Та він знав: останній прихисток прийме його вже дуже скоро — і душа його тремтіла від радісного усвідомлення свого земного кінця.

Легрі не зміг дочекатися своєї жертви у вітальні й вийшов назустріч.

— Тепер твій час настав, голубе! — крізь стиснуті зуби прошипів він, грубо хапаючи Тома за передпліччя й трусячи щосили.— Ти розбудив в мені звіра, негре: я вирішив тебе убити!

— Убивайте. Воля ваша,— виважено сказав Том.

— Так… я вирішив… Убити… Тебе,— продовжував говорити Легрі, роблячи паузу перед кожним словом цієї страшної погрози,— і я зроблю це, якщо ти в усьому не зізнаєшся. Кажи, де вони?

Том мовчав.

— Чуєш?! — несамовито заревів розлючений Легрі, тупнувши ногою.— Зізнавайся!

— Я вам нічого не можу сказати, господарю,— повільно і чітко вимовив Том.

— Чорнопикий святенник! Як ти смієш їх покривати?!

Том мовчав.

— Говори негайно! — гаркнув Легрі й ударив Тома кулаком у вилицю.— Я знаю, тобі відомо, де вони!

— Знаю, господарю, але сказати вам не можу! Убийте мене, я готовий до смерті.

Легрі був на межі зриву. Він схопив Тома за лікоть, протягнув його через увесь коридор у вітальню і прошипів йому просто на вухо:

— Ти гадаєш, Томе, що і цього разу тобі все зійде з рук? Помиляєшся! Тепер я не подивлюся на втрати! Ти з самого початку пішов проти мене. Досить! Тепер питання стоїть для тебе так: смерть або покора. Всю кров з тебе спущу, крапля за краплею, а свого доб’юся!

Том підняв очі на господаря і відповів йому:

— Господарю, якби ви потрапили в біду, якби ви захворіли, я не пошкодував би свого життя для спасіння вашої безцінної душі. Я не пожалів би для вас своєї крові, як Христос не пожалів своєї і для мене, і для усіх нас. Але вам краще такого гріха на душу не брати. Це ваша загибель! Що б ви зараз зі мною не зробили, мої муки колись та й скінчаться, а ваші триватимуть вічно, якщо ви не покаєтеся.

Легрі завмер. Ці слова його вжахнули. Вони були як божественна музика між ударами грому. Страшну тишу порушувало лише цокання старого годинника, стрілки якого відлічували останні секунди, коли це погрузле у гріху серце ще могло врятуватися. Щось сколихнулося в цій ницій душі, але й цього разу зло стало над нею — і Легрі одним ударом збив Тома з ніг.

Люди воліють не чути і не бачити, як одна людина чинить самовільну розправу над іншою. Ми не хочемо знати про муки наших ближніх-одновірців. Нам огидно, це обурює нас і має спонукати до дій, до захисту нещасних. Але нам простіше не знати… До того ж у наші часи в Америці це все законно. Влада все знає і сама дала на це зелене світло. Церква також знає і… Мовчить!

А колись був той, чиї муки, приниження і ганьба стали символом доблесті, честі та безсмертя. І досі там, де витає його дух, побої, пролита кров і приниження лише додають слави вірному християнину, який відстоює честь своєї віри. І тієї ночі Том терпів муки не сам! Із ним, побитим, скривавленим, знесиленим у жалюгідній, смердючій халабуді був Син Божий. І ще над ним стояв мучитель. Він чекав, поки Том помре від ударів батога. Але цей негр мужньо повторював про себе: «Інших рятував, а себе самого не можеш?» — а на наскоки тирана незмінно цитував Біблію.

— Здається, вже не дихає, господарю,— сказав Сембо, вражений терпінням Тома.

— Бий його, бий! — біснувався Легрі.— Всю кров з нього спущу, поки не зізнається!

Том відкрив очі, подивився на нього і прошепотів:

— Мені вас шкода! Ви все одно не зможете нічого зі мною зробити. Нехай простяться вам гріхи ваші!

І Том знепритомнів.

— Аж тепер, здається, здох! — Легрі нахилився до нього.— Таки так… От і добре. Тепер бодай стулив писка навіки.

Легрі, Легрі! Та чи замовкне колись той голос, який виривається з твоєї пропащої душі? Вона палає вогнем, який ніхто і ніколи не зможе загасити!

А Том досі жив, ще й воскрешаючи душі, які, здавалося, вже померли. Його непохитна мужність, його останні слова наповнили страхом і співчуттям серця Сембо та Квімбо, які помітили, що Том ще дихає. Тільки-но Легрі вийшов, вони, перезирнувшись, зняли бідного страдника з лавки і зробили усе можливе, щоб повернути його до життя. Вони, наївні, думали, що рятують його, а було все навпаки — вони лише подовжили його муки. Але, як ми дізнаємося трохи пізніше, в продовженні його життя був сенс.

Вони обмили йому рани, поклали на підстилку з бавовни. Том отямився.

— Господи, що ж ми накоїли! Який страшний гріх! — сказав Сембо.— Хто ж буде відповідати за це на тім світі?

— Господарю й відповідати, ми лише його волю чинили…

Квімбо побіг у будинок, випросив у господаря коньяку як винагороду за старання, а сам приніс склянку Томові й змусив його випити аж до дна.

— Томе! — сказав Квімбо.— Ми тебе вбили!

— Я вас пробачив,— майже беззвучно щиро відповів Том.

Але вони дуже хотіли почути його прощення і зрозуміли, що він прошепотів.

— То хто ж він такий, той твій Ісус? — дивувався Сембо.— Він був із тобою усю цю ніч. Сам ти б не витерпів цього всього. Хто він?

Ці слова повернули Томову душу, яка вже була на шляху до неба, на землю. Він, як міг, розказав нещасним про життя і смерть Божого сина, про його жертву і велику любов. Слухаючи цю розповідь, Сембо та Квімбо плакали.

— Чому ж раніше ми про це нічого не знали? — схлипуючи, промовив Сембо.— Я вірю тобі, Томе! Я вірю в тебе, Господи! Змилуйся над нами, грішними!

— Слава Богу! Я віддав би все, щоб врятувати вас! Але в мене нічого вже немає, навіть життя,— промовив Том.— Господи! Подбай про ці душі!

Його передсмертне бажання було виконане.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   59   60   61   62   63   64   65   66   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка