Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Розділ ХLI. Молодий Шелбі



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка64/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   60   61   62   63   64   65   66   67   ...   102
Розділ ХLI. Молодий Шелбі

Минуло два дні. Том терпів страшенні муки, але не вмирав. Та залишмо його на деякий час і дізнаємося про гостя, який навідався до Саймона Легрі.

Отже, по ясеневій алеї, яка вела до будинку Легрі, пролунало цокання кінських копит і гуркіт від коліс воза. Слуги вибігли зустрічати гостей. У возі сидів молодий джентльмен. Він зупинився біля ґанку, кинув поводи, зіскочив на землю і запитав, чи можна побачити господаря плантації. Як не дивно, це був юний Джордж Шелбі. «Як же він тут опинився?» — поцікавитеся ви. Щоб пояснити це, потрібно повернутися назад і навідатися до маєтку Шелбі в Кентуккі й дізнатися, як там справи.

Трапилося так, що лист міс Афелії до містера Шелбі через чиюсь халатність пролежав місяці зо два на якомусь поштовому пункті. Але він таки дійшов за адресою, щоправда, тоді, коли Томова доля вже погрузла в болоті людської жорстокості.

Лист отримала місіс Шелбі. Він вразив її у саме серце, але тоді вона мала купу особистих клопотів, тож зайнятися цією справою негайно не могла. Єдине, що вона зробила — це написала листа довіреній особі Сен-Клерів (міс Афелія завбачливо повідомила її ім’я та адресу) із проханням сповістити, як склалася Томова доля.

Що ж завадило їй довести розпочату справу до кінця? Річ у тім, що містер Шелбі серйозно захворів і вже довгий час палав у гарячці. Єдиною опорою місіс Шелбі був її син. За цей час він виріс і став струнким юнаком. Вони разом зі слугами виходжували містера Шелбі, але все даремно — їм не вдалося вберегти його… Хто думатиме про якогось слугу, коли помирає господар, чоловік і батько?

Через це горе про Тома забули, а ще через клопоти із залагодження справ покійного містера Шелбі. У заповіті він призначив спадкоємицею місіс Шелбі, довіривши цим самим їй нелегку справу — погашення його боргів. Місіс Шелбі із Джорджем з головою загрузли у паперах, зустрічалися з людьми, чиї підписи там значилися, і це займало увесь їхній час. До того ж довелося спродувати частину майна, щоб розплатитися з кредиторами.

Довірена особа Сен-Клерів відповіла на запит місіс Шелбі, але повідомила лише те, що негра Тома продано в Новому Орлеані на аукціоні такого-то числа, а подальша його доля невідома.

Така відповідь місіс Шелбі і молодого господаря, містера Джорджа, не влаштовувала, тому вони твердо вирішили діяти. Щоправда, довелося трохи почекати, поки їхні фінансові справи підуть на лад. Минуло ще півроку, і Джордж Шелбі за дорученням матері поїхав на Південь, щоб у Новому Орлеані дізнатися про місцезнаходження Тома, розшукати його, викупити і привезти додому.

Декілька місяців він шукав ниточку, яка навела би його на Томів слід. І ось він зустрівся з одним джентльменом, який розповів йому, де шукати невільника. Містер Джордж запасся грошима і сів на корабель, який плив по Ред-Рівер. Він вірив, що розшукає свого давнього друга і викупить його.

Ось він дістався до маєтку Легрі. Слуга-негр провів його до вітальні, де Легрі саме ледарював.

Саймон прийняв гостя досить ввічливо, адже спілкувався з рівним, а не з якоюсь «чорнопикою худобою».

— Я давно розшукую одного негра на ім’я Том, який належав моєму покійному батькові. Я хочу його викупити. Мені відомо, що ви придбали його на аукціоні в Новому Орлеані з рік тому…

Легрі насупився і перервав гостя:

— Правда ваша. Купив я на свою голову цього негра. Я за нього заплатив страшні гроші, а виявилося, що так само можна було пустити їх за вітром. Негідник він, та й годі! Такого негра у мене зроду не було: нахаба, бунтівник, недавно влаштував утечу двох негритянок. А їм ціна — по тисячі доларів за кожну, не менше. Сам зізнався, що причетний до цієї втечі, а де вони можуть переховуватися, паскуда така, не каже. Його шмагали двоє наглядачів одразу, а він все одно мовчить. Так я ще нікого не карав, як оцього Тома. Тепер він дурня клеїть, вдаючи, що вмирає, але я йому не вірю. Він у мене…

— Де він? — не стерпів Джордж.— Я хочу його бачити! — Щоки юнака палали, ніздрі роздувалися, очі зблиснули. Він ледве стримувався, щоб не вилаяти цього нахабу.

— У комірці за майстернею,— крикнув через відчинене вікно хлопчик-негр, який тримав Джорджевого коня і чув розмову у вітальні.

Легрі гаркнув на хлопчика, а Джордж, не питаючи дозволу, вийшов із будинку і покрокував до Тома.

Бідний Том майже постійно лежав у забутті. А коли очунював, то майже не відчував болю, бо позаминулої ночі він перетерпів такий фізичний біль, сильніший від якого знести просто неможливо. Він утратив відчуття власного тіла. Але його могутнє тіло не вмирало, дух ще бився в ньому. Під страхом покарання нещасні раби пробиралися до нього вночі, жертвуючи своїм коротким відпочинком, щоб бодай чимось полегшити його страждання. Вони хотіли віддячити Томові за його доброту до них. Та що вони могли для нього зробити? Подати горня холодної води — оце й усе… Але це робилося з такою любов’ю!

Колишні язичники, які завдяки Томові прийняли у свої душі Бога, зрошували його тіло сльозами. Кассі також підслухала, як постраждав Том заради них із Емілі. Вона не побоялася небезпеки і, вибравшись минулої ночі зі свого сховку, прокралася до комірки. То було дуже ризиковано, але вона зробила це. Прощальні слова, які Том ще зміг вимовити цій знедоленій добрій жінці, розтопили лід, що сковував її груди. Вона вперше за довгі роки розплакалася, і їй полегшало.

Коли Джордж увійшов до комірки і побачив Тома, його серце облилося кров’ю, в очах потемніло.

— Дядечку Томе… Не може бути… Не може бути! — вимовив він, опускаючись на коліна перед Томом.— Господи! Дядечку Томе…

Том упізнав цей рідний голос, та все ж думав, що він йому вчувається. Негрові хотілося, щоб це було насправді, і він втішився. Але щоб хоч якось пом’якшити таке гнітюче враження, щоб у молодого містера Джорджа не боліла душа за нього, Том ледь-ледь підвів голову, усміхнувся і сказав:

— Волею безсмертного Христа моє смертне ложе м’яке і зручне…

Кажуть, чоловікам плакати не годиться. Але сльози, які капали з очей юного Джорджа, коли він схилився над своїм другом, робили йому честь.

— Дядечку Томе! Це я, Джордж! Я тут! Хіба ти не впізнаєш свого маленького Джорджа?

— Містере Джордж… — прошепотів Том, розімкнувши очі. Його розгублений погляд зупинився на скорботній постаті довгожданого гостя.— Містере Джордж!..

І його тьмяний погляд прояснішав, свідомість поволі повернулася, обличчя освітила щаслива усмішка. Він переплів пальці своїх натруджених мозолистих рук на грудях і заплакав.

— Слава Творцю! Більшої нагороди я й не чекав… Більше мені нічого не треба! Мене не забули! Мене пам’ятають. Камінь упав із серця… Аж тепер я можу померти спокійно…

— Ти не помреш, дядечку Томе! Не смій навіть думати про це! Не можна тобі вмирати. Я приїхав по тебе. Тебе чекають тітонька Хлоя і діти! Я викуплю тебе і відвезу додому! — палко заговорив Джордж.

— Запізно, містере Джордж, тепер вже запізно! Господь заплатив за мене сповна кров’ю свого сина! В його обителі мені буде краще, ніж у Кентуккі.

— Дядечку Томе, не помирай! Я цього не переживу. Скільки ж ти вистраждав, сердешний! Хіба ж я міг подумати, що знайду тебе тут, в брудній коморі, побитого, всіма покинутого!

— Не жалійте мене, містере Джордж! Я не всіма забутий! То й час, коли я потребував допомоги і співчуття, минув. А тепер я стою на порозі вічного блаженства. Небо близько, містере Джордж!.. Я переміг, і своєю перемогою я завдячую Христу. Нехай святиться ім’я Його!

Джордж не посмів перебивати цю щиру промову. Він мовчав, захоплюючись силою духу раба, якого любив і вважав своїм другом.

Том торкнувся його руки і заговорив знову:

— Ви тільки Хлої не розповідайте, що ви тут побачили. Не треба її засмучувати, бідолашну мою… Скажіть їй, що я захворів і… Що мене вже ніхто не зміг втримати на землі, бо я належу Господові. Скажіть їй, що він не полишав мене ні на мить і полегшив дорогу до нього. Скажіть, що він завжди буде і з нею, і з нашими хлопчиками, і з донечкою! Як подумаю про них — серце кров’ю обливається… Скажіть їм, містере Джордже, нехай вірять у Господа і служать йому… Передайте мої вітання господарю і господині… Добра у неї душа… і усім, хто пам’ятає мене, Тома… Якби ви тільки знали, як я вас усіх люблю! Серце моє сповнене любові. Любов і віра, а більше нічого… Містере Джордж, це таке щастя — вірити!..

У цю хвилину двері комірчини прочинив Легрі й, з напускною байдужістю зазирнувши всередину, відвернувся.

— Диявол! — крикнув, не стримавшись, Джордж.— Одне мене тішить: йому доведеться відповідати за це!

— Не говоріть так, містере Джордж! — Том узяв його за руку.— Мені страшно за нього! Господь всеблагий, і він простив би йому його гріхи, якби той покаявся… Але на це я навіть не сподіваюся.

— І я також,— сказав Джордж.— Таким у Царстві Небесному не місце.

— Ну що ви! Він не зробив мені нічого поганого. Навпаки — лише прискорив мою зустріч із Богом.

Радість зустрічі з молодим господарем, здавалося, повернула Томові сили. Та ненадовго… Після цієї розмови він догорів, як свічка, яка перемогла подих вітру, але вже при самому кінці гноту. Том зімкнув повіки і на його обличчя лягла тінь потойбічного світу.

Так минуло кілька хвилин. Том відкрив очі, зітхнув, переможно усміхнувся і прошепотів:

— Ніхто не зможе позбавити нас віри й любові!

Юнак завмер. Він довго дивився на бездиханне тіло. Почуття піднесеного благоговіння охопило його душу. Він закрив очі своєму другові, повторюючи подумки: «Яке це щастя — вірити!».

Юний Джордж Шелбі підвівся з колін і, розвернувшись, відчув на собі чийсь погляд. Позаду нього стояв Легрі.

Смерть, свідком якої Джордж щойно став, притупила його юнацьку запальність. Він не став ображати дух покійного криком і приниженнями того, за кого Том молився. Відчуваючи огиду до цієї людини, він вирішив якнайшвидше позбутися його присутності.

— Все, що міг, він для вас уже зробив. Більше не зможе,— сказав юнак, пронизуючи Легрі поглядом.— Скільки вам заплатити за мертвого Тома? Я хочу його поховати.

— Я покійників не продаю,— розгублено пробурмотів Легрі.— Хочете з цим возитися — ваше право.

— Хлопці! — владним голосом гукнув Джордж до трьох негрів, які мовчки дивилися на бездиханного Тома.— Поможіть мені донести його до воза. І знайдіть лопату!

Всі троє кинулися виконувати наказ: двоє підняли тіло, а третій побіг по лопату.

Джордж навмисно ігнорував Легрі. Господар маєтку перечити гостеві не наважувався, і з напускною байдужістю, насвистуючи, пішов за усіма.

Джордж зняв із воза лавку для сидіння і прилаштував її скраю, а на вільному місці простелив свого плаща. Тоді він допоміг слугам обережно покласти на нього Томове тіло. Тепер він вирішив поговорити із Легрі, але дав собі слово бути стриманим.

— Зараз не час і не місце обговорювати те, що ви скоїли. Але, сер, вам доведеться відповідати в суді за невинно пролиту кров! Ви вбили людину,— це очевидно,— і я цього так не залишу! Я візьмуся до цієї справи, тільки-но дістануся до найближчого міста.

— Даремно витратите свій час, паничу! — крикнув Легрі, клацнувши пальцями.— Свідків маєте? Отож! Ніхто не підтвердить ваших свідчень!

Легрі знав, що каже. Нічого довести Джордж би не зміг. Адже на плантації не було більше жодної білої людини, окрім них двох. А негри права голосу в суді не мали. Джордж від своєї безпорадності ладен був криком роздерти небеса. «Де ж справедливість?!» — волало його серце. Але зовні він залишався спокійним, бо знав, що відчай не допоможе її відновити.

— Страшне діло — здох негр! — цинічно припечатав Легрі.

Ці слова вивели молодого кентуккійця із себе. Він одним ударом повалив Легрі й став над ним, розпалений благородним гнівом.

Боягузів кулак переконує завжди. Вони негайно починають поважати тих, хто своєю твердою рукою тицьнув їх носом у багно. До таких належав і Легрі. Він устав, струсив із себе пилюку і провів поглядом віз, який від’їжджав із його двору. Він не лаявся, не кинувся захищати свою честь. А все тому, що був негідником і боягузом — такі, як він, честі не мають.

Виїхавши за межі маєтку Легрі, Джордж побачив невеликий пагорб, на якому росло декілька дерев. Там він наказав викопати могилу.

Коли яма була готова, негри запитали:

— Плащ залишати, пане?

— Ні, поховайте його в ньому! Більше я нічого не можу для тебе зробити, нещасний мій друже! Візьми хоча б мого плаща.

Слуги опустили тіло в могилу, мовчки закидали її землею, насипали зверху невеличкий акуратний горбик і обклали його свіжим дерном.

— Дякую, можете йти,— сказав Джордж і дав кожному по монеті.

Але вони стояли, переминаючись із ноги на ногу.

— Пане… Може, ви купите нас?.. — попросив один із них.

— Нам тут живеться дуже важко, пане! — підхопив інший, благально заглядаючи Джорджеві в очі.— Будьте милосердні, купіть нас!

— Не можу я! Не можу! — з гіркотою у голосі вимовив Джордж, махнувши рукою.

Бідолашні негри поопускали голови і поволі побрели назад.

— Боже милий! — вигукнув юнак, опускаючись на коліна перед могилою.— Будь свідком моїх намірів! Я присягаюся, що віднині присвячу своє життя боротьбі з рабством! Я не пошкодую сил на те, щоб змити це ганебне тавро зі своєї країни!

Джордж помолився про упокій Томової душі й твердим кроком пішов від могили. Тепер він знав, навіщо живе.

На місці поховання Тома немає ні пам’ятника, ані хреста. Та це, мабуть, і зайве. Господь знає, де лежить його тіло, а його душа витає в небесах і буде покликана ним у день своєї слави. Господь подарував їй безсмертя.

Не тужіть за ним! Таке життя і така смерть мають викликати радість, а не скорботу. Благословенний, хто терпляче несе свій хрест! Їх покличе Господь до себе, адже сказано у Святому Письмі: «Блаженні ті, хто плачуть, бо втішені вони будуть».

Розділ ХLII. Розповідь про привида

Повернімося до маєтку Легрі. Ту т останнім часом із невідомо якої причини слуги постійно згадували стару легенду про привида.

Із уст в уста пошепки передавали вони один одному відомості про те, що пізно вночі по дому хтось ходить — спочатку по сходах, потім по кімнатах. Верхні двері замкнули на ключ, але це не допомогло. Мабуть, замок не був перешкодою для мешканця горища, або він мав ключа, або це справді був привид, який потрапляв у помешкання через замкову щілину, як і належить усім привидам.

Ті, кому довелося бути свідками цих прогулянок, по-різному описували побачене. Мабуть, тому, що у жодного з них не вистачило сміливості поспостерігати за нічним гостем до кінця: хто заплющував очі, хто залазив із головою під ковдру, а хто накривався спідницею або взагалі будь-чим. Відомо здавна: що сліпий недобачив, а глухий недочув, те й вигадав. Ця істина спрацювала і в даному випадку. Тому-то і виникло багато історій про одну і ту саму домашню примару. Та ці описи мали дещо спільне — білий саван. Мабуть, примари конче мусять його мати, інакше смерть їм! Невігласи-негри не читали Шекспіра і не знали, як він описав типову примару свого часу:

А вулицями Рима


Блукали привиди
У білих саванах.

Не беремося стверджувати, чи існують привиди насправді. Але факт залишається фактом: по будинку Легрі ночами вешталася людська фігура, загорнута у біле простирадло, відчиняла двері, зазирала у кімнати, показувалася то там, то сям, а потім поверталася на горище. Вранці все було, як і до того — жодних слідів, двері на горище замкнуті на ключ і — тиша.

Плітки про блукання по дому привида дійшли і до Легрі. І що старанніше негри приховували це від нього, то більше він насторожувався. Господар був доведений до відчаю: почав щораз частіше і більше випивати, і хоча на людях він тримав себе в руках і лаяв тих, хто розповсюджує «ці брехні», але ночами мучився від жахливих снів.

Голос нечистої совісті мучив його дедалі сильніше. Він намагався його приглушити, та марно — хто може перемогти підсвідомість? Хто може виміряти глибини душі, позначити її межі? Хто може сказати, що таке страх перед вічністю? Від кого він ховався за замком? Від внутрішнього голосу й за сімома замками не сховаєшся! Легрі сам себе довів до такого гнітючого стану, що тепер боявся залишатися сам на сам навіть із собою.

Наступного дня після того, коли містер Джордж Шелбі забрав Томове тіло і поїхав із ним із маєтку геть, Легрі подався у місто до своїх приятелів і розважався там, як міг, щоб відволіктися від напасних думок про того проклятого негра, який і з могили не давав йому спокою. Коли пізно увечері він повернувся додому, то зачинився у спальні, ключа заховав до кишені, двері підпер ослінчиком і поклав на нього два заряджені пістолети. Потім запалив нічну лампу і завалився спати.

«Тепер мені й сам диявол не страшний»,— думав Легрі.

Після важкого дня розваг і подорожі до міста і назад Саймон спав міцно. Але ось йому сниться якась неясна тінь, яка попереджає його про неминуче лихо. Та він впізнає у цій тіні Кассі. Вона тримає у руках саван його матері. Здалеку долинають крики і стогін. Він собі думав, що це сон, але, прокинувшись від пережитого жаху, побачив, як двері відчиняються і хтось заходить до кімнати. Щоб переконатися, чи це справді так, Легрі, напівсонний, перевертається на другий бік… Справді, двері розчинені навстіж, ось гасне лампа — її у нього на очах гасить чиясь рука.

Крізь вікно до кімнати пробирається місячне сяйво. Через туман воно слабке і тьмяне, але і цього достатньо, щоб побачити: кімнатою плавно пересувається велика біла пляма. Загробний голос тричі повторив: «Ходімо! Ходімо! Ходімо!»

Легрі, обливаючись холодним потом, боявся навіть поворушитися. Та раптом біла примара щезла. Він миттю зірвався з ліжка, навпомацки кинувся до дверей, а переконавшись, що вони зачинені, впав просто під ними на долівку і знепритомнів.

Відтоді Легрі втратив спокій. Він страшенно, без міри запиячив. Він втратив контроль над собою, збайдужів до справ на плантаціях. Дуже скоро по сусідніх плантаціях і у місті поширилася чутка, що Легрі помирає. Так воно і було. Він вже допився до білої гарячки, марив і кричав. Слуги боялися заходити до його кімнати і заглядали лише через вікна, щоб дізнатися, що там коїться. Найчастіше він кидався з кутка в куток, затулявся обома руками, ніби хотів втекти від когось чи від чогось. В такі моменти йому вчувався той моторошний заклик: «Ходімо! Ходімо! Ходімо!»

Тієї ж ночі, після відвідин Легрі у образі примари, Кассі вирішила, що час утікати настав. Деякі негри стверджували, що бачили на власні очі, як не один, а два привиди мчали алеєю до дороги.

Емілі та Кассі вибігли з маєтку Легрі вночі й зупинилися перепочити аж на світанку. Дорогою вони поскидали з себе білі простирала. Кассі зодягнулася так, як зодягаються креолки — у чорне з голови до п’ят. Густа вуаль повністю сховала її обличчя. Утікачки придумали собі такі ролі: Кассі — знатна дама, а Еммі — її служниця.

Зіграти роль поважної пані для Кассі було неважко. Вона була вихована у заможному домі, вміла достойно триматися, вільно говорила французькою. До того ж у неї ще збереглися деякі предмети минулої розкоші — вбрання й коштовності.

Опинившись на окраїні міста вранці, жінки купили валізку, спакували в неї деякі речі, найняли носильника і утрьох пішли до маленького готелю.

Першим, кого вони там зустріли, був Джордж Шелбі. Він затримався у готелі, очікуючи корабля.

Кассі впізнала юнака, якого вона бачила крізь щілини у даху. Вона бачила, як він вдарив Легрі, як повіз із маєтку мертве Томове тіло на своєму возі. Розгулюючи будинком в образі примари, вона дізналася, хто він такий, звідки і чому приїхав по Тома. Все, що вона почула, переконало її у тому, що цьому молодому джентльменові можна довіряти. Вона зраділа, довідавшись, що далі вони їхатимуть на одному кораблі.

Благородна зовнішність Кассі, її горда постава і вишукані манери, а найбільше — гроші, які вона витрачала на послуги і щедрі чайові, надійно захищали її від підозр. Люди не прискіпливі до тих, хто щедро платить. Кассі завбачливо запаслася грошима на дорогу.

Юний Шелбі та Кассі познайомилися ще у готелі, й на посадку на корабель вони поїхали одним екіпажем. Джордж шанобливо посадив Кассі на корабель і обрав для неї та її служниці хорошу каюту.

Поки корабель плив по Ред-Рівер, Кассі не виходила на палубу, прикинувшись хворою. А Емілі майстерно грала роль турботливої прислуги й ні на крок не відходила від ліжка кволої господині.

Коли вони дісталися до Міссісіпі, Джордж дізнався, що незнайомка також збирається їхати вгору по річці. Він був галантним юнаком і запропонував купити квиток в окрему каюту на корабель, на якому мав плисти сам. Того-таки дня усі троє пересіли на великий корабель «Цинцинатті». Кассі одужала швидко, мов за велінням чарівної палички. Вона сиділа на палубі, виходила до загального столу. Усі пасажири звертали на неї увагу і перешіптувалися про те, що в молодості ця поважна пані, мабуть, була красунею.

Джордж був спостережливим юнаком. Йому одразу здалося, що ця жінка щось приховує. Кассі часто ловила на собі його задумливий погляд. Він скромно опускав очі і відводив їх в бік.

Кассі почала переживати, чи не запідозрює він бува чогось? Але скоро заспокоїлася і вирішила довіритися йому. Кассі розповіла йому про все: хто вона така, хто Емілі, і як вони опинилися з ним в одному готелі.

Джордж із задоволення допоміг би будь-якому рабові з плантації Легрі, тим паче жінці, яка приятелювала з Томом. Він пообіцяв допомогти їм усім, чим зможе.

У сусідній із Кассі каюті подорожувала француженка, мадам де Ту. З нею їхала чарівна дівчинка років дванадцяти.

Коли ця пані дізналася, що Джордж — уродженець Кентуккі, вона зацікавилася ним. Їхнє знайомство пройшло невимушено завдяки безпосередності дівчинки, яка могла розвеселити будь-кого. Пасажири радо знайомилися, бо подорож була нудна та довга — вона тривала аж два тижні.

Джордж часто розмовляв із мадам де Ту, а Кассі була присутньою при цих бесідах. Всі вони точилися навколо од нієї теми — Кентуккі. Пані добре зналася на особливостях тамтешнього життя і скоро співрозмовники з’ясували, що вони — далекі сусіди. У них знайшлося чимало спільних знайомих.

— Чи немає серед ваших знайомих плантатора на ім’я Гарріс? — запитала якось француженка.

— Є такий дідок — жорстокий рабовласник, має плантацію неподалік від нас,— відповів Джордж Шелбі.— Але ми рідко бачимося. У нашій родині не прийнято товаришувати з такими людьми.

— А багато у нього рабів? — продовжувала мадам де Ту, намагаючись приховати зацікавленість цією темою. Але Кассі помітила, що в її очах палає інтерес, і зрозуміла, що це не просто розмова про земляків.

— Так і є,— підтвердив Джордж, дивуючись, чому вона так хвилюється.

— І все ж, можливо, вам доводилося чути про одного його невільника, вашого тезку — мулата Джорджа. Ви не знаєте такого?

— Джордж Гарріс? Знаю, дуже добре знаю. Він одружився на служниці моєї матері, але потім утік до Канади.

— Утік? — швидко перепитала мадам де Ту.— Слава Богу! — вихопилося у неї.

Джордж був здивований такою реакцією, але промовчав. А француженка раптом закрила обличчя руками і розплакалася.

— Це мій брат,— зізналася вона крізь сльози.

— Та невже?! — вигукнув Джордж.

— Так! — підтвердила мадам де Ту, гордо підвела голову і витерла сльози.— Так, містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат!

— Господи, невідомі шляхи твої! — юнак не приховував, що почуте здивувало його.

— Мене продали на Південь, він тоді був ще хлопчиськом,— пояснювала мадам де Ту.— Мені пощастило, я потрапила до доброго порядного чоловіка. Він відвіз мене у Вест-Індію, дав відпускного листа і одружився зі мною. Я нещодавно овдовіла, тож вирішила поїхати в Кентуккі, щоб розшукати брата і викупити його. Ось зі мною моя донька. Вона так хоче познайомитися з дядьком!

— Дуже мила дівчинка… Так, те, що ви кажете, схоже на правду. Він розповідав, що у нього була сестра Емілі, яку продали на Південь.

— Вона перед вами,— прошепотіла мадам де Ту.— Розкажіть мені, який він…

— Із задоволенням! Ваш брат — достойний чоловік, хоч і зростав у рабстві,— сказав Джордж.— Усі цінували його за розум і непохитність переконань. Я так багато знаю про нього, бо він одружився на жінці з нашого дому.

— А вона… Яка? — поцікавилася мадам де Ту.

— Справжній скарб! Вродлива, мудра, привітна і побожна! Моя мати виховувала її, як рідну доньку. Вона її навчила всьому, що знала сама: читати, писати, рукоділлю… а який у неї чудесний голос! Вони — прекрасна пара. От тільки невідомо, чи разом вони тепер… у них є син.

— О Боже… а вона ваша з народження? — запитала мадам де Ту.

— Ні. Мій батько купив її в Новому Орлеані і привіз спеціально для матері. Тоді їй було приблизно вісім-дев’ять років. Батько так і не зізнався, скільки заплатив за неї. Але після його смерті ми отримали доступ до його паперів і знайшли купчу. Сумма вражає. Мабуть, тому, що дівчинка була надзвичайно вродлива і вихована. Вона квартеронка.

Кассі сиділа позаду Джорджа і уважно слухала їхню розмову. Коли він почав розповідати про маленьку Елізу, вона не витримала, легенько торкнулася його плеча і запитала:

— Може, ви пригадуєте, у кого її купили?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то у купчій грамоті фігурувало прізвище пана Саймонса.

— О Господи! — вигукнула Кассі й, зомлівши, рухнула на підлогу.

Джордж і мадам де Ту позіскакували з місць. Юнак ненароком перекинув глек із водою та склянки. Дами, які знаходилися неподалік і почули, що комусь стало зле, кинулися допомагати і скоро повернули Кассі до тями.

Жінка, опритомнівши, відвернулася обличчям до стіни і заплакала, як дитина.

Проте це були сльози радості. Матері зрозуміють нещасну Кассі — їй тепер усміхнулася доля: вона отримала надію на зустріч із донькою. Так і сталося через декілька місяців… Але не варто забігати наперед. Усе по-порядку!

Розділ ХLIII. Передостанній

Наша розповідь добігає кінця. Залишилося розповісти лише про те, як склалися долі наших героїв, яких ви, мабуть, встигли вже полюбити після усіх описаних перипетій.

Джордж Шелбі, будучи запальним юнаком, зацікавився цією романтичною історією. Він був щасливий, що може прояснити ситуацію, і запросив Кассі та Емілі до свого маєтку. Вдома він показав жінці купчу грамоту на Елізу, і це розвіяло останні сумніви нещасної матері: служниця місіс Шелбі — її донька. Вона почала жити надією на зустріч зі своєю кровинкою, але одразу ж дізналася, що Еліза також утекла разом зі своїм сином Гаррі та про її геройську переправу крижинами. Також Кассі розповіли, що штовхнуло її на такий відчайдушний вчинок.

Доля, мабуть, не випадково звела на одному кораблі Кассі й мадам де Ту. Вони багато спілкувалися і зблизилися, та це було й не дивно: долі їхні схожі, вони обидві були дітьми матерів-мулаток, які народили їх від батьків-рабовласників, а потім їх обох продали і розлучили з ріднею. До того ж тепер їх об’єднувала спільна мета — знайти своїх близьких,— тож і дорога у них виявилася одна. Звісно, разом із ними подорожували Еммі та донька мадам де Ту. Вони поїхали підпільною дорогою і дізнавалися, що тільки могли про Джорджа та Елізу. Часто вони потрапляли у ті самі оселі, де переховувалося дорогою це подружжя. Отже, вони вже знали, що Джордж і Еліза зустрілися і намагалися перетнути кордон разом, і що маленький Гаррі був із ними. В Амхерстберзі їх направили до того доброго місіонера, який гостинно приймав Джорджа та Елізу, коли вони ступили на канадський берег. Він знав, де тепер живе подружжя Гарріс. Співчутливий місіонер так перейнявся історією Кассі й мадам де Ту, що погодився супроводжувати їх до Монреалю і показати, де знаходиться помешкання їхніх рідних, тим паче що всі транспортні видатки брала на себе француженка. Дорогою вони обговорили довгоочікувану зустріч, на яку раніше ніхто й не сподівався. Усі домовилися зізнаватися не одразу, хто є хто. Місіонер підготував зворушливу промову. Та про це трохи згодом.

Минуло п’ять років відтоді, як Джордж, Еліза і маленький Гаррі стали вільними людьми. Цікаво, як же їм жилося? Чи впоралися вони із новими випробуваннями? Так от: Джордж працював помічником одного приватного механіка. Його зарплати вистачало для того, щоб утримувати свою сім’ю, навіть враховуючи те, що їх стало більше — у подружжя народилася донечка.

Гаррі ходив до школи. Він був розумним хлопчиком, тому навчання йому давалося легко.

Зазирнімо ж до їхнього помешкання. Жили вони у невеличкому охайному будиночку на окраїні Монреаля. Ми завітали сюди увечері та побачили, що у кухонному вогнищі весело потріскує вогонь, стіл застелений білосніжною скатертиною — усе готове до вечері. У дальньому кутку кімнати стоїть ще один стіл, застелений зеленим сукном — письмовий. Над ним висить поличка з книжками. Цей куточок — Джорджів кабінет. Колись він потай від господаря самотужки навчився грамоти, а тепер йому ніхто не заважав увесь вільний час присвячувати навчанню. Ось він сидить за письмовим столом і виписує щось із товстої книги.

— Джордже! — звертається до нього Еліза.— Тебе не було вдома цілісінький день. Ми скучили. Згортай свої папери і йди до нас, поспілкуємося.

Маленька Еліза (доню назвали на честь матері) підтримує бажання Елізи-старшої й біжить до батька, забирає у нього книжку і залазить йому на коліна.

— Ах ти пустунка! — люблячи докоряє їй Джордж і вдовольняє вимогу цієї наполегливої особи.

— Моя ти розумнице! — каже Еліза, нарізаючи хліб.

Еліза змінилася, стала солідною дамою, дещо поповнішала. Її обличчя тепер світиться щастям і спокоєм.

— Ну що, друже, розв’язав задачку? — перевіряє Джордж у сина домашнє завдання з математики.

Гаррі давно обрізали довгі кучері. Тепер це серйозний школяр все з такими ж великими розумними очима та світлим високим чолом. Він червоніє і відповідає батькові переможним голосом:

— Розв’язав, тату! І ніхто мені не допомагав!

— Молодець! Будуть із тебе люди,— тішиться Джордж.— Покладатися в житті треба тільки на себе, синку. Скористайся тим, що можеш навчатися. Твого батька ніхто нічому не вчив.

Цю розмову перериває стукіт у двері. Еліза йде відчиняти і зустрічає гостей радісним вигуком: «Не може бути! Це ви!» Джордж поспішає у коридор і радісно зустрічає доброго місіонера з Амхерстберга. За ним входять три жінки і дівчинка. Еліза пропонує їм присісти.

Спочатку все йшло за сценарієм гостей. Місіонер присів, витер хустиною спітніле чоло і вже приготувався розпочати заготовлену промову. Але раптом мадам де Ту, поламавши всі їхні плани, кинулася на шию Джорджеві зі словами:

— Джордже! Ти мене не впізнаєш? Я твоя сестра — Емілія!

Кассі ще якось трималася і, мабуть, змогла б зіграти свою роль до кінця, якби до неї не підбігла маленька Еліза — як дві краплі води схожа на її доньку Елсі, образ якої жінка зберігала у серці всі ці роки. Маленька великими очима дивилася на Кассі, не кліпаючи і не відводячи погляду, і та не витримала, схопила внучку на руки, пригорнула до грудей і вигукнула, не сумніваючись в істинності своїх слів:

— Дитино! Я твоя мама!

Даремно було заплановано той сценарій. За подібних обставин важко втриматися. Але місіонер не здавався — він таки виголосив свою промову, коли всі трохи заспокоїлися. Йому вдалося до сліз розчулити усіх присутніх. Після його виступу всі разом стали на коліна. Добрий місіонер вголос читав вдячну молитву, а решта повторювали її за ним. Почуття їхні були настільки сильні, що висловити їх можна було, звертаючись хіба до всемогутнього Бога. Потім друзі обнялися, утворивши коло, яке відтоді розірвати не зможе ніхто.

Один канадський місіонер записував достовірні факти про втечу рабів із Америки до Канади. Він старанно нотував усі подробиці. Це робилося для того, щоб люди, яких рабовласницька система розлучила на довгі роки, колись могли зустрітися. І справді, ті, хто роками й десятиліттями оплакував один одного, зустрічалися тут, у Канаді. Та щастило далеко не всім. Але комусь же таки щастило! Неможливо передати словами, як радісно тут зустрічають кожного новоприбулого з надією, що він розкаже щось про чиюсь матір, сестру, дитину, дружину чи чоловіка, чиї долі все ще блукали у теміні рабства.

Вчинки, описані у нотатках місіонерів, сповнені не так романтикою, як героїзмом. Утікачі, не боячись небезпеки, поверталися до Америки, щоб допомогти втекти своїм рідним — дружині, матері, сестрі.

Один канадський місіонер розповідав про молодого чоловіка, якого двічі ловили і немилосердно шмагали, але він спробував утретє, і йому вдалося втекти. А потім, ставши на ноги, повернувся в Америку і влаштував утечу своєї сестри. Такі вчинки вражають.

Нашим друзям поталанило. Їм даровано зустріч із рідними. Ця несподівана зустріч ощасливила їх усіх. Ось господарі й гості сідають за стіл і розмовляють. Усі сміються і радіють, лише маленька Еліза кліпає очима і дивиться то на маму, то на незнайому тітоньку, яка чомусь не відпускає її з колін, тулить до себе і відмовляється від пирога.

На певний час всі залишилися жити у хаті Джорджа та Елізи. Кассі поволі змінювалася. Її погляд, який раніше палав вогнем ненависті, тепер пом’якшав і став лагідним. Вона була серед рідних людей. Дорогу до її серця, зачерствілого без любові, знайшли діти. Її внучка, маленька Еліза, була їй навіть ближчою, ніж рідна донька. В ній Кассі бачила двійника тієї Елсі, яку вона втратила багато років тому і за якою увесь цей час тужила її душа. Еліза не пам’ятала матері, бо все її свідоме життя пройшло без неї. А дівчинка стала ниточкою, яка зв’язала матір і доньку. З її допомогою вони швидко полюбили одна одну. Побожність Елізи, регулярне читання Біблії, пам’ять про Тома і щасливе закінчення її авантюрної втечі спонукали Кассі до прийняття християнської моралі. Вона всім серцем увірувала в Бога і стала добропорядною віруючою.

Джорджеві з сестрою наново породичатися було легше, ніж Елізі з матір’ю, бо вони пам’ятали одне одного відтоді, як їх розлучили. Небога і дядько також швидко подружилися. Наступного дня після зустрічі мадам де Ту розповіла про своє життя докладніше. Розповідь закінчувалася тим, що недавно вона овдовіла і її покійний чоловік залишив їм із донькою чималий спадок, яким вони щиро прагнуть поділитися з Джорджевою сім’єю. Емілія поцікавилася, як він планує використати гроші, на що Джордж відповів:

— Допоможи мені отримати освіту, сестричко. Це завжди було моєю заповітною мрією. Решту я зможу сам.

Вони довго радилися і вирішили усі разом, що краще на декілька років або й назавжди виїхати до Франції. Як запланували, так і зробили. Про Еммі також не забули, взявши її з собою.

Дорогою ця вродлива й вихована дівчина підкорила серце старшого помічника капітана. Скоро по прибутті у Францію молодята побралися, а велика сім’я оселилася у просторому маєтку мадам де Ту.

Гаррі ходив до школи, жінки господарювали у домі, а Джордж упродовж чотирьох років навчався в одному французькому університеті. Він таки здійснив свою мрію — став освіченою людиною. Але білі люди ніколи не любили негрів, тому час від часу спалахи расизму загрожували їхньому спокою. Один такий вибух у Франції змусив Джорджа повертатися із сім’єю до Америки.

Яким він став за ці роки, що відчував і які плани на майбутнє будував, найкраще проілюструє його лист до одного французького друга.



«Наше майбутнє досі невідоме,— ділився Джордж своїми переживаннями.— Ти стверджуєш, що білі не матимуть нічого проти присутності у своєму суспільстві людей із таким відтінком шкіри, як у мене. Ти м паче, що моя дружина і діти майже світлі… Можливо, світ змінився, проте… Уявляєш, мені не потрібно благословення білих, щоб почуватися повноцінним і щасливим! Мені байдуже до них. Я більше поважаю той народ, до якого належала моя мати. Для свого батька я був чимось на зразок породистої собаки або чистокровного коня, не більше. А от мама, моя нещасна, бідолашна матуся… я для неї був дитиною, і хоча ми більше ніколи в житті не зустрілися, я знаю, що вона мене любить і любитиме до кінця своїх днів. Господи! Я навіть не знаю, чи вона ще жива, не знаю, чи впізнав би її, якби випадково побачив! Коли я згадую те, що їй довелося пережити, свої муки, ризик, на який пішла моя героїня-дружина, приниження моєї сестри, яку продали у Новому Орлеані, всяке бажання вдавати із себе американця чи мати із ними щось спільне одразу зникає… Навпаки, свою долю я хочу поєднати з пригніченим, загнаним у рабство народом Африки. Якби хтось мене запитав, чи хочу я, щоб моя шкіра посвітлішала, моя відповідь була би однозначною: «Ні! Краще нехай вона стане ще темнішою!»

Я мрію про одне: щоб світ визнав нас і не поділявся на білих, чорних, жовтих… я хочу дожити до того дня, коли мій народ отримає право на вільне існування. Але з чого ж почати? Ти скажеш, що народ Гаїті намагався, та з цього нічого не вийшло. Я маю цьому пояснення. Раса, на основі якої сформувався характер гаїтян, деградувала. Звісно, потрібні століття, перш ніж люди того краю, позбавлені самостійності, доростуть до неї. Інша справа Африка. На її берегах я ясно бачу могутню республіку, яку очолюватимуть найкращі її сини — ті, хто завдяки своїй волі, безстрашності, наполегливості зуміли врятуватися від рабства. Колись батьківщина моєї матері була слабкою. Але тепер вона змогла досягти визнання у таких могутніх країнах, як Англія та Франція. Так, вони визнали її, поставили в один ряд із іншими націями земної кулі. Туди я хочу поїхати з сім’єю і там жити з народом, який мені до душі.

Мабуть, я дуже здивував тебе… Але я можу обґрунтувати свою позицію. Живучи у Франції, я мав змогу детально вивчати долю свого народу в Америці. Я уважно слідкував за боротьбою аболіціоністів і колонізаторів. Так, споглядаючи за тими подіями збоку, я побачив більше, ніж побачив би у самому вирі тієї боротьби.

Я усвідомлюю, що наші гнобителі можуть скористатися прикладом Ліберії — діяти усіма засобами, щоб завадити нам на шляху до визволення. Але нехай вони пам’ятають, що вчинками людськими править Господь. І саме він порушив усі їхні плани, тож мусимо спробувати і ми.

Ми живемо у знаменний час. Нації народжуються швидко. У нас є високий рівень цивілізації, щоб утворити республіку. Немає потреби відкривати щось заново, головне — зуміти скористатися досягнутим. Якщо ми зараз сміливо візьмемося до справи, нам і нашим дітям належатиме великий Африканський континент. Цивілізація і християнство облагородять його, республіки народжуватимуться там, як яскраві тропічні квіти, що цвістимуть віками… і все це буде творінням нашої нації.

Можливо, хтось подумає, що я просто втікаю, що мені байдуже до побратимів, які залишаються тут і досі тягнуть ярмо рабства. Та це не так. Якщо я хоч на мить забуду про них, нехай Господь забуде про мене! Але тут я безсилий, я нічим не можу їм допомогти. Для того, щоб спробувати розірвати ланцюги рабства, мені необхідно поїхати звідси, стати повноправним членом нації, з думкою якої рахуватимуться представники інших світових спільнот. Якщо її визнають, то вона зможе сперечатися, доводити, відстоювати свої права. Хтось один цього зробити просто не зможе. Потрібна визнана громада однодумців.

Колись Європа головуватиме над вільними націями світу, я навіть не сумніваюся в цьому. І тоді з рабством, пригнобленням та іншими соціальними несправедливостями буде покінчено. Колись інші країни визнають нас. Тоді на конгресі вільних країн нам нададуть слово, і ми виступимо на захист нашого нещасного народу, прибитого рабством до землі. Тоді Америка буде змушена очищатися від вікової ганьби, бо це прокляття не лише для Африки, але й для неї самої.

Ти дивуєшся, що я будую такі величні плани, мрію про республіку. Ти, мабуть, порадиш починати з малого — просто дати змогу представникам мого народу утворити національну меншину всередині Америки, як, наприклад, ірландська, німецька чи шведська! Я не проти цього, але лише за тих умов, що нас урівняють у правах з рештою меншин, не дивлячись на колір шкіри чи соціальний рівень. Ту т Америка нам заборгувала, бо саме вона спричинила наші біди. Я наголошую на тому, що ми не вимагатимемо платні за минулі гріхи. Але майбутнє має змінити їхнє ставлення до нас. Пройде дуже багато часу, перш ніж білі навчаться неупереджено ставитися до небілих. Тому краще подбати, аби у нашого народу була своя країна. Ми різні — навіщо ж силувати природу і поєднувати непоєднуване? Африканська раса чекає благодатного впливу цивілізації та християнства. Дайте нам волю — і, можливо, з’ясується, що африканці більш моральні істоти, ніж англосакси.

Спершу долю світу вирішувала англосаксонська раса. Її сини — рішучі, енергійні, сильні — були гідні цієї ролі. Але я християнин і чекаю на нову еру всезагального миру і братерства. Мені здається, її настання вже відчувається. Те, що зараз усі країни світу потерпають від епохальних змін, лише підтверджує мої здогади.

Я сподіваюся, що релігією Африки стане християнство. Наші люди не звикли наказувати; для нас, м’яких, великодушних і здатних прощати, більше підходить демократія, а не диктатура. На жаль, це не стосується мене особисто. Кров у моїх жилах тече запальна і гаряча. Вона наполовину англосаксонська. Але зі мною живе прекрасний проповідник слова Божого — моя дружина. Коли я перегинаю палицю в своєму радикалізмі, вона ніжно зупиняє мене, нагадуючи про високу місію нашого народу. Як патріот і прибічник християнства, я мушу виконати свій обов’язок — поїхати до Африки, цієї великої країни, обраної Богом. Я впевнений, що саме про неї сказано у Святому Письмі: «Тебе зневажали й ненавиділи, але я вознесу тебе, і багато поколінь будуть щасливі у тобі».

Гадаєш, я мрійник? Що Ліберія — не той приклад, на який треба рівнятися, що я бачу лише романтику і не бачу небезпеки? Це не так. Я все врахував, усе добре обдумав. Я працюватиму там, не шкодуючи сил, долатиму усі перешкоди, переступатиму через невдачі. Я присвячу цьому своє життя і, впевнений, мені не доведеться шкодувати про це.

Сприймаєш ти моє рішення чи ні, вір у мене і знай, що я відданий своєму народу.

Джордж Гарріс»

Від дати написання цього листа минув приблизно місяць. І ось Джордж із дружиною і дітьми, з тещею, сестрою і племінницею всі разом переїхали на історичну батьківщину, якої ніхто ще з них не бачив — в Африку. Думаю, ми не помилимося, коли скажемо, що світ ще почує про Джорджа Гарріса.

P.S. Перед від’їздом до Африки Кассі розпочала пошуки сина з допомогою мадам де Ту. І вони його таки знайшли! Генрі був сміливим, рішучим юнаком, він утік на Північ за кілька років до того, як його мати зважилася на втечу. Йому допомогли аболіціоністи. Генрі навіть устиг здобути освіту за той час. Після зустрічі з рідними він підтримав їхню ініціативу переїхати до Африки, приєднавшись до них через декілька місяців.

Вам цікаво, як живеться міс Афелії і її вихованці Топсі? Так от, міс Афелія привезла Топсі у Вермонт. Цей вчинок її сімейство одноголосно засудило. Спершу Топсі всім заважала, з її появою порушувалися всі порядки і звички, яким жив їхній дім ось уже три покоління поспіль. Але міс Афелія не відступала у навчанні і вихованні дівчинки, бо бачила позитивний результат. Скоро Топсі не просто прийняли — вона стала улюбленицею домочадців, гостей дому і сусідів. Коли Топсі виповнилося сімнадцять, вона забажала охреститися. Її прийняли в лоно церкви, і юнка стала такою набожною, що скоро поїхала як місіонерка до Африки. Вона прагнула нести добро — і обрана суспільством роль для неї була відповідна. Топсі стала вчителькою у місіонерській школі, де згодилися всі її кращі якості — жвавість розуму, кмітливість і наполегливість.

Ми почали свою розповідь із маєтку Шелбі. Туди ж і повернімося, щоб завершити її.

Розділ ХLIV. Визволитель

Джордж Шелбі повідомив матір, коли приїжджає, не вдаючись в подробиці. Написати про те, що Том помер, він не зміг — кілька разів брав у руки перо, починав писати, але всі ці спроби закінчувалися однаково: сльози набігали на очі, він розривав щойно розпочатий лист на шматки і вибігав кудись, щоб заспокоїтися.

Всі чекали приїзду молодого містера Шелбі. Дім ожив.

Місіс Шелбі, задумана, сиділа у затишній вітальні біля каміну бо це було осінню й усім тепла хотілося. Їй не йшло з голови, чому це син жодним словом не обмовився про Тома.

Тітонька Хлоя подбала, щоб стіл до вечері був накритий святково — срібний посуд, кришталеві келихи. Сама вона також одягнулася, як на свято — у нову ситцеву сукню, білосніжний фартух і високий, густо накрохмалений тюрбан. Вже вкотре вона ходила довкола столу і вишукувала яку-небудь зачіпку, щоб заговорити до господині. Її чорне обличчя світилося радістю.

— Здається, до зустрічі містера Джорджа все готово,— сказала вона.— Його посадимо поближче до каміну, нехай погріється з дороги… а чому це Саллі не подала нового чайника, що його подарував вам містер Джордж до Різдва? Піду сама його принесу… — тітонька Хлоя повернулася до виходу, і через плече спитала: — а містер Джордж хоча б листа написав?

— Написав. Не лист, а просто листівка. Повідомляє, що постарається прибути додому сьогодні увечері. Оце й усе.

— А про мого старого нічого не написав? — допитувалася Хлоя, переминаючись із ноги на ногу.

— Ні, Хлоє. Більше він узагалі нічого не написав. Обіцяє розповісти усе, коли приїде.

— Еге ж, він такий — любить все сам розповісти. Я його добре знаю! Правду кажучи, мене завжди дивувала ця пристрасть білих до писання листів. Стільки клопоту!

Місіс Шелбі усміхнулася.

— А я все думаю, чи впізнає мій старий своїх діток серед інших? Стільки років минуло… Поллі ого яка виросла. Ось за пирогом приглядає, щоб не пригорів. Я ж своєму старому його улюблений пиріг печу — такий самісінький, як той, яким пригощала його тоді… Ну… Коли він прощався з нами. І як я тільки пережила той день!

Місіс Шелбі зітхнула — прикрий спогад защемив у її серці. Тепер вона думала про те, що неспроста син пише так лаконічно. Передчуття її були важкими.

— Місіс Шелбі, а ви приготували мої гроші? — нагадала раптом Хлоя.

— Та не хвилюйся, Хлоє, приготувала. Он вони лежать на креденсі.

— Нехай мій старий подивиться, скільки я заробила грошей, як старалася. А знаєте, що мені сказав той міський бандитер? Каже: «Хлоє, залишайся! Працюй собі далі…» а я йому: «Дякую, пане Джонс, я б і рада, тільки ж скоро мій старий повернеться… Діти сумують, та й господині без мене важко». Слово честі! Так йому і сказала. Він, знаєте, хороша людина, цей містер Джонс.

Заступивши на службу, Хлоя мріяла лише про одне: що колись її Том переконається, яка хороша робітниця його Хлоя, коли побачить ті гроші, які вона зуміла заробити. Місіс Шелбі погодилася зберегти їх і показати Томові в день його повернення.

— А Поллі він все одно не впізнає! Господи, адже відтоді, як його забрали, пройшло не так і мало — цілих п’ять років! Вона ж крихіточкою була, ледве на ногах трималася. Ви пам’ятаєте, як мій Том радів, коли вона робила свої перші кроки?! О Господи, Господи!

Знадвору почувся стукіт коліс.

— Містер Джордж! — крикнула тітонька Хлоя, кидаючись до вікна.

Місіс Шелбі вибігла на ґанок. Там син вже чекав її з розкритими обіймами. Тітоньку Хлою, яка стояла поруч, охопили тривожні передчуття — молодий господар приїхав сам. І ось він звернувся до неї:

— Бідолашна моя! — проникливо мовив містер Джордж, стиснувши її не по-жіночому мозолясту долоню у своїх.— Я не пошкодував би всього, що маю, аби лише привезти його додому, але… Він пішов від нас в інший світ.

Місіс Шелбі розпачливо зойкнула, а Хлоя не зронила жодного слова. Мовчки вони пішли до вітальні. На креденсі досі лежали гроші, якими тітонька Хлоя мріяла похвалитися Томові.

— Ось, місіс, візьміть! — тихо сказала Хлоя, збираючи їх.— Очі б мої їх не бачили, цих грошей! Я відчувала, що так і буде… Продали його на Південь, а там… Замучили сердешного…

Хлоя повернулася і, випроставшись, покрокувала до дверей. Місіс Шелбі наздогнала її, схопила за руку, посадила у крісло і сама присіла поряд.

— Ти моя хороша, моя бідолашна! — співчутливо сказала вона.

Хлоя схилила голову їй на плече і гірко розридалася.

— Пробачте, місіс… Серце розривається на шматки — не можу не плакати…

— Я розумію… Поплач,— сказала місіс Шелбі, сама заливаючись слізьми.— Та я не зумію залікувати твої рани — це під силу лише Христу.

Надовго запанувала мовчанка — всі троє щиро плакали. Та ось Джордж зібрався з думками і просто та зворушливо розповів жінкам про Томову смерть. Він передав їм його прощальне вітання, сповнене любові та віри.

Хлоя була невтішна. Але вона пишалася своїм чоловіком, і це було єдине, що зігрівало її серце.

Десь через місяць після повернення додому молодий Шелбі зібрав усіх негрів маєтку. Того ранку він запросив їх у велику залу будинку. Коли всі зібралися, містер Джордж з’явився зі стосом паперів у руках. Ніхто не міг зрозуміти, що б це все мало означати. Папери виявилися відпускними листами на всіх рабів помістя Шелбі. Молодий господар сам зачитав один із них як зразок, сказавши, що має такі документи для всіх, і кожному особисто вручив його відпускного листа.

Реакція негрів була непередбачувана. Одні тулили заповітного папірця до грудей, а інші тицяли його назад господарю із проханням нікуди їх не відсилати, не розлучати з близькими:

— Містере Джордж, ми і так щасливі. Навіщо нам свобода? Нас тут ніхто не пригнічує. Ми маємо все необхідне для нормального життя. Ми не хочемо нікуди їхати і розлучатися із господарем, господинею і друзями.

— Друзі мої! — почав Джордж, коли йому вдалося закликати інших до тиші.— Ми з матір’ю не женемо вас звідси. Нам досі потрібні робітники і в домі, і на полях. Залишайтесь, хто бажає. Але тепер ви — вільні люди. За свою працю ви отримуватимете платню. Із тими, хто захоче залишитися, ми обговоримо всі дедалі. Якщо ж зі мною трапиться біда, якщо я нароблю боргів або помру, ніхто не зможе вас продати. Я керуватиму господарством і навчу вас користуватися своїми правами. Це не так просто, як здається. Я сподіваюся, що вам сподобається нове життя. А тепер помолімося, подякуймо Господові, що настав цей день, день вашого визволення.

Сліпий сивий старець, який після від’їзду Тома вважався тут проповідником, підвівся, підняв тремтливу руку і сказав:

— Помолімося, браття і сестри! Сьогодні великий день для усіх нас!

Усі стали на коліна. Це була палка, щира, зворушлива молитва. Вона сповнювала душі всіх присутніх спокоєм і впевненістю в завтрашньому дні.

Коли молитва закінчилася, старий затягнув церковний гімн, а решта підхопили приспів:

Дім рідний прийме радо нас,
Коли настане слушний час.

— Я хочу сказати вам ще дещо,— знову заговорив Джордж, перериваючи радісні привітання, якими обмінювалися негри.— Я впевнений, що ви не забули нашого доброго дядечка Тома. Він у розлуці пам’ятав про усіх вас, молився за кожного.

Джордж розповів про останні хвилини Томового життя й передав усім його прощальні вітання.

— Знайте і не забувайте, друзі мої: це йому ви завдячуєте своєю свободою. На його могилі на далекому, чужому Півдні я присягнув перед Господом, що у мене не буде жодного раба! Я пообіцяв Богові, що з моєї вини ніхто з вас не розлучиться зі своїми близькими, своїм домом, і ніхто не помре на чужині, як Том, світла йому пам’ять. Я прошу вас бути вдячними йому за свою свободу. Відплатіть його дружині та дітям добром за це! І нехай хатинка дядечка Тома стане вам нагадуванням, що серед вас більше немає жодного раба. Цінуйте свою волю і намагайтеся рівнятися на нього — будьте чесними, порядними, співчутливими та мужніми — справжніми християнами. Нехай благословить вас Бог! Згадуймо Тома в своїх молитвах!..



(Переклад Л. Кузнєцової)
Володимир Галактіонович Короленко

Сліпий музикант


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   60   61   62   63   64   65   66   67   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка