Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка69/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   65   66   67   68   69   70   71   72   ...   102
Глава шоста

I

Наступного дня Петро прокинувся рано. У кімнаті було тихо, у будинку теж не починався ще рух дня. До вікна, що залишалося прочиненим на ніч, уливалася з саду свіжість раннього ранку. Незважаючи на свою сліпоту, Петро відмінно відчував природу. Він знав, що ще рано, що його вікно прочинене — шерхіт гілля лунав чітко і близько, нічим не віддалений та не прикритий. Сьогодні Петро відчував усе це особливо ясно: він знав навіть, що до кімнати зазирає сонце і що коли він протягне руку у вікно, то з кущів посиплеться роса. Крім того, він відчував ще, що все його єство переповнене якимось новим, невідомим враженням.

Кілька хвилин він лежав у постелі, прислухаючись до тихого щебетання якоїсь пташки в саду і до дивного почуття, що зростало в його серці.

«Що це було зі мною?» — подумав він, і тієї ж самої миті в його пам’яті пролунали слова, які вона сказала вчора, у сутінки, біля старого млина: «Невже ти ніколи не думав про це?.. Який ти дурний!..»

Так, він ніколи про це не думав. Її близькість приносила йому насолоду, але до вчорашнього дня він не усвідомлював цього, як ми не відчуваємо повітря, яким дихаємо. Ці прості слова впали учора до його душі, як падає з висоти камінь на дзеркальну поверхню води: ще за хвилину вона була рівна та спокійно відбивала світло сонця і синє небо… один удар — і вона сколихнулася до самого дна.

Тепер він прокинувся з оновленою душею, і вона, його давня подруга, з’явилася йому в новому світлі. Згадуючи все, що сталося вчора, до найменших подробиць, він прислухався із здивуванням до тону її «нового» голосу, який відтворила в його пам’яті уява. «Покохала»… «Який ти дурний!..»

Він швидко схопився, одягся і росяними доріжками саду побіг до старого млина. Вода дзюрчала, як учора, і так само шепотіли кущі черемухи, тільки вчора було темно, а тепер був яскравий сонячний ранок. І ніколи він ще не «відчував» світла так ясно. Здавалося, разом із духмяною сирістю, з відчуттям ранкової свіжості у нього проникли ці промені весняного дня, що сміялися та лоскотали його нерви.

II

У всій садибі стало якось світліше та радісніше. Анна Михайлівна ніби помолодшала сама. Максим частіше жартував, хоча все ж час від часу із хмар диму, ніби перекоти грози, що проходила боком, лунало його бурчання. Він говорив про те, що багато хто, мабуть, вважає життя чимось на кшталт поганого роману, що завершується весіллям, і що на світі є багато такого, про що деяким людям не завадило б поміркувати. Пан Попельський, що став дуже цікавим круглим чоловіком, із рівно та гарно сивіючим волоссям та рум’яним обличчям, завжди у цих випадках погоджувався з Максимом, мабуть, приймаючи ці слова на свій рахунок, і тієї ж миті прямував у господарських справах, які в нього, утім, йшли пречудово. Молоді люди посміхалися й будували якісь плани. Петро мусив закінчувати серйозно свою музичну освіту.

Якось восени, коли жнива було вже закінчено і над полями, виблискуючи золотими нитками на сонці, ліниво й томно носилося «бабине літо»1, Попельські всією родиною порямували до Ставрученків. Маєток Ставрукове лежав верстах у сімдесяти від Попельських, але місцевість на цій відстані дуже змінювалася: останні відроги Карпат, ще видні на Волині й у Прибужжі, зникли, і місцевість переходила в степову Україну. На цих рівнинах, перерізаних подекуди ярами, лежали, втопаючи в садах та левадах2, села, і де-не-де по обрію, давно заорані та охоплені жовтими жнивами, малювалися високі могили.

Такі далекі подорожі були взагалі не у звичаї сім’ї. За межами знайомого села і найближчих полів, які він вивчив досконало, Петро розгублювався, більше відчував свою сліпоту і ставав дратівливим і неспокійним. Тепер, утім, він охоче прийняв запрошення. Після пам’ятного вечора, коли він усвідомив одразу своє почуття та силу таланта, яка прокидалася, він якось сміливіше ставився до темної та непевної далечини, якою охоплював його зовнішній світ. Вона начала вабити його, усе розширюючись в уяві.

Кільки днів промайнуло дуже жваво. Петро почувався тепер набагато вільніше у молодому товаристві. Він із жадібною увагою слухав умілу гру старшого Ставрученка і розповіді про консерваторію, про столичні концерти. Його обличчя спалахувало кожного разу, коли молодий господар переходив до захоплених похвал його власному, необробленому, але сильному музичному почуттєві. Тепер він уже не знічувався у дальніх кутах, а як рівний, хоча й дещо стримано, втручався до спільних розмов. Недавня ще холодна стриманість і ніби сторожкість Евеліни теж щезли. Вона тримала себе весело та невимушено, захоплюючи всіх небувалими досі спалахами несподіваних та яскравих веселощів.

Верстах у десяти від маєтку знаходився старий N-ський монастир, дуже відомий у тому краї. Колись він відігравав значну роль у місцевій історії; неодноразово його облягали, як сарана, загони татар, які посилали через стіни хмари своїх стріл, подеколи картаті загони поляків відчайдушно лізли на стіни чи, навпаки, козаки бурно кидалися на приступ, аби відбити твердиню у королівських жолнерів3, що заволоділи нею... Тепер старі башти осипалися, стіни деінде замінилися простим тином, що захищав лише монастирські городи від нашестя підприємливої селянської худоби, а в глибині широких рівчаків росло просо.

Одного разу, в ясний день ласкавої та пізньої осені, господарі та гості попрямували до цього монастиря. Максим та жінки їхали в широкій старовинній колясці, що хиталася, наче велика лодія, на своїх високих ресорах. Молоді люди та Петро зокрема попрямували верхи.

Сліпий їздив верхи зграбно та вільно, звикнувшись прислухатися до тупотіння інших коней і до шурхотіння коліс екіпажу, що їхав попереду. Дивлячись на його вільну, сміливу посадку, важно було вгадати, що цей вершник не бачить шляху і лише звик так сміливо віддаватися інстинктові коня. Анна Михайлівна спочатку боязко озиралася, боячись чужого коня та незнайомих доріг, Максим поглядав скоса з гордістю ментора1 і з насмішкою чоловіка над бабиними острахами.

— Чи знаєте… — сказав, під’їжджаючи до коляски, студент.— Мені ось зараз пригадалася дуже цікава могила, історію якої ми дізналися, риючись у монастирському архіві. Якщо бажаєте, ми звернемо туди. Це недалеко, край села.

— Чому ж же до вас приходять у нашому товаристві такі спогади? — весело засміялася Евеліна.

— На це запитання відповім після! Повертай до Колодні, до левади Остапа; тут у перелазу2 зупинишся! — гукнув він кучерові і, повернувши коня, поскакав до своїх товаришів, що відстали.

За хвилину, коли ридван3, шурхотячи колесами у м’якім пилу та колихаючись, їхав вузьким проселком, молоді люди пронеслися повз нього і спішилися попереду, прив’язавши коней біля тину. Двоє з них пішли назустріч, аби допомогти дамам, а Петро стояв, спершись на луку сідла, і, за звичаєм, похиливши голову, прислухався, намагаючись за можливістю визначити своє положення у незнайомому місці.

Для нього цей світлий осінній день був темною ніччю, тільки пожвавленою яскравими звуками дня. Він чув на дорозі шурхотіння карети, що наближалася, та веселі жарти молоді, яка зустрічала її. Біля нього коні, дзвенячи стальними наборами вуздечок, тягли голови за тин, до високого бур’яну городу... десь недалеко, мабуть, над грядками, чулася тиха пісня, що ліниво та задумливо віялася по легкому вітерцю. Шелестіло листя саду, десь скрипів лелека, чулося хлопання крил і крик півня, який ніби раптом про щось згадав, легкий виск «журавля»4 над колодязем,— у всьому цьому виявлялася близькість селянського робочого дня.

І дійсно, вони зупинилися біля тину крайнього саду... З-поміж більш віддалених звуків панівним був розмірене дзеленчання монастирського дзвона, високе та тонке. Чи за звуком цього дзвону, чи за тим, як тяг вітер, чи ще за якимись, можливо, і йому самому невідомими, ознаками Петро відчував, що десь у тому боці, за монастирем, місцевість раптово уривається, можливо, над берегом річки, за якою далеко розкинулася рівнина з невизначеними, важко вловимими звуками тихого життя. Звуки ці долинали до нього уривками та слабко, даючи йому слухове відчуття далечини, у якій майорить щось затягнуте, неясне, як дим, як для нас майорять обриси далей у вечірньому тумані...

Вітер ворушив пасмо волосся, що звісилося з-під його шляпи, я тягся повз його вухо, як протяжний дзвін еолової арфи1. Якісь тьмяні спогади вешталися у його пам’яті; хвилини з далекого дитинства, які уява вихоплювала із забуття минулого, оживали у вигляді віянь, доторкань та звуків. Йому здавалося, що цей вітер, змішаний із дальнім дзвоном та уривками пісні, говорить йому якусь сумну стару казку про минуле цієї землі, чи про його власне минуле, чи про його майбутнє, невизначене та темне.

За хвилину під’їхала коляска, усі вийшли та, переступивши через перелаз у тині, пішли до левади. Тут, у кутку, заросла травою та бур’яном, лежала широка, майже вросла в землю кам’яна плита. Зелене листя чортополоху з полум’яно-рожевими голівками квітів, широкий лопух, високий кукіль2 на тонких стеблах виділялися з трави та тихо гойдалися від вітру, і Петрові було чутно їхній невизначений шепіт над зарослою могилою.

— Ми лише нещодавно дізналися про існування цього пам’ятника,— сказав молодий Ставрученко,— а між тим чи знаєте, хто лежить під ним? Уславлений колись лицар, старий ватажок3 Гнат Карий…

— Так ось ти де упокоївся, старий розбійнику? — сказав Максим задумливо.— Як він потрапив сюди, у Колодню?

— 17... року козаки з татарами облягали цей монастир, зайнятий польськими військами… Ви знаєте, татари були завжди небезпечними союзниками… Мабуть, тим, хто був в облозі, вдалося якось підкупити мірзу4, і вночі татари кинулися на козаків водночас із поляками. Тут, біля Колодні, відбулася у темряві жорстока січ. Здається, що татари були розбиті і монастир все-таки узятий, проте козаки втратили в нічному бою свого отамана.

— У цій історії,— продовжував молодий чоловік замислено,— є ще інша особа, хоча ми дарма шукали тут іншої плити. Судячи зі старого запису, який ми знайшли в монастирі, поруч із Карим похований молодий бандурист… сліпий, що супроводжував отамана у походах…

— Сліпий? У походах? — перелякано вимовила Анна Михайлівна, якій одразу ж привидівся її хлопчик у страшній нічній сечі.

— Так, сліпий. Вірогідно, це був славний на Запоріжжі співак… так, принаймні, каже про нього запис, що викладає своєрідною польсько-малорусько-церковною мовою всю цю історію. Дозвольте, я, здається, пам’ятаю її всю: «А з ним славетный поета казацкий Юрко, нигды ни оставлявший Караго и от щирого сердца оным1 любимый. Которого убивши сила поганьская и того Юрка посекла нечестно, обычаем своей поганьской веры не маючи зваги на калецтво2 и великий талант до складу песенного и до гры струнной, од якои3 даже и волцы на степу4 размягчиться могли б, но поганьцы не пошановали5 в ночном нападе. И ту положены рядом певец и рыцарь, коим по честным конце не незаводная6 и вечная слава вовеки аминь...»

— Плита доволі широка,— сказав хтось.— Можливо, вони лежать тут обидва…

— Так, насправді, але написи з’їдено мохом… Подивіться, отут згори булава і бунчук7. А далі все зелене від лишаїв.

— Постривайте,— сказав Петро, що слухав всю розповідь із захопленим хвилюванням.

Він підійшов до плити, нахилився над нею, і його тонкі пальці впилися до зеленого шару лишайників на поверхні плити. Крізь нього він промацував тверді виступи каменя.

Так він сидів із хвилину, із підведеним обличчям та зсуненими бровами. Потім він почав читати:

— «...Игнатий прозванием Карий... року Божого... пострелен из сайдака8 стрелою татарскою...»

— Це й ми могли ще розібрати,— сказав студент.

Пальці сліпого, нервово напружені та зігнені у суглобах, спускалися все нижче.

— «Которого убивши...»

— «Сила поганьская...» — жваво підхопив студент,— ці слова стояли й у описі смерті Юрка... отже, правда: і він тут само під однією плитою…

— Так, «сила поганьская»,— прочитав Петро,— далі все щезло… Постривайте, ось ще: «порубан шаблями татарскими»... Здається, ще якесь слово… Але ні, більше нічого не збереглося.

Дійсно, далі усіляка пам’ять про бандуриста губилася у широкій щілині півторастарічної плити…

Кілька секунд стояло глибоке мовчання, яке порушувалося тільки шерхотінням листя. Воно було перервано довгим благоговійним зітханням. Це Остап, хазяїн левади та власник за правом давнини останнього житла старого отамана, підійшов до панів і з великим подивом дивився, як молодий чоловік із нерухомими очима, спрямованими вгору, розбирав навпомацки слова, приховані від зрячих сотнями років, дощами й негодами.

— Сила Господня,— сказав він, дивлячись на Петра із благоговінням.— Сила Божа відкриває сліпенькому, чого зрячі не бачать очима.

— Чи розумієте тепер, панночко, чому мені пригадався цей Юрко-бандурист? — спитав студент, коли стара коляска тихо рухалася пильним шляхом, прямуючи до монастиря.— Ми з братом дивувалися, як міг сліпий супроводжувати Карого із його летючими загонами. Припустімо, що в той час він був уже не кошовий1, а простий ватажок. Відомо, однак, що він завжди головував загоном кінних козаків-мисливців, а не простими гайдамаками. Зазвичай бандуристи були старці-жебраки, що ходили від села до села із сумою та піснею… Тільки сьогодні, при погляді на вашого Петра, у моїй уяві якось одразу постала фігура сліпого Юрка, із бандурою замість рушниці за спиною та верхи на коні…

І, можливо, він брав участь у битвах… У походах, у будь-якому разі, і в небезпеках також… — продовжував молодий чоловік задумливо.— Які бували часи на нашій Україні!

— Як це жахливо,—зітхнула Анна Михайлівна.

— Як це було добре,— заперечив молодий чоловік...

— Тепер нічого подібного не буває,— різко сказав Петро, що під’їхав теж до екіпажу. Піднявши брови та насторожившись до тупоту сусідніх коней, він примусив свого коня йти поруч із коляскою… Його обличчя було бліднішим звичайного, виказуючи глибоке внутрішнє хвилювання... — Тепер все це вже щезло,— повторив він.

— Що мало щезнути — щезло,— сказав Максим якось холодно.— Вони жили по-своєму, ви шукайте свого...

— Вам добре казати,— відповів студент,— ви взяли своє у життя…

— Ну, і життя взяло у мене моє,— посміхнувся старий гарібальдієць, дивлячись на свої милиці.

Потім, помовчавши, він додав:

— Зітхав і я колись за Січчю, за її буремною поезією та волею… Був навіть у Садика в Туреччині2.

— То й що? — запитали молоді люди жваво.

— Вилікувався, коли побачив ваше «вільне козацтво» на службі у турецького деспотизму... Історичний маскарад і шарлатанство!.. Я зрозумів, що історія викинула вже весь цей непотріб на задвірки і що головне не в цих гарних формах, а в цілях… Тоді-то я й попрямував до Італії… Навіть не знаючи мови цих людей, я був готовий померти за їхні прагнення.

Максим говорив серйозно і з якоюсь відвертою важністю. У бурних суперечках , які відбувалися у батька Ставрученка з синами, він зазвичай не брав участі і тільки посміювався, благодушно посміхаючись на апеляції1 до нього молоді, яка вважала його своїм союзником. Тепер, сам зачеплений відлунням цієї зворушливої драми, що так несподівано ожила для всіх над старим замшілим каменем, він відчував, крім того, що цей епізод із минулого дивним чином торкнувся в особі Петра близького їм усім теперішнього…

Цього разу молоді люди не заперечували — можливо, під впливом живого відчуття, що було пережите за кілька хвилин у леваді Остапа,— могильна плита так ясно говорила про смерть минулого,— а можливо, під впливом імпонуючої2 відвертості старого ветерана…

— Що ж залишається нам? — запитав студент після хвилинного мовчання.

— Та сама вічна боротьба.

— Де? У яких формах?

— Шукайте,— відповів Максим коротко.

Раз залишивши свій звичайний злегка глузливий тон, Максим, вочевидь, був налаштований говорити серйозно. А для серйозної розмови на цю тему тепер вже не залишалося часу… Коляска під’їхала до брами монастиря, і студент, нахилившись, притримав за повід коня Петра, на обличчі якого, здавалося, як у відкритій книзі, було видно глибоке хвилювання.

III

У монастирі зазвичай дивились старовинну церкву та збиралися на дзвіницю, звідки відкривався далекий вид. У ясну погоду намагалися угледіти білі плямки губернського міста та завороти Дніпра на обрії.

Сонце уже схилялося, коли маленьке товариство підійшло до зачинених дверей дзвіниці, залишивши Максима на ґанку однієї з чернецьких келій. одной из монашеских келий. Молодий тонкий послушник3 у рясі4 і гострокінцевій шапці, стояв під зводом, тримаючись однією рукою за замок зачинених дверей… Неподалік, ніби перелякана зграя птахів, стояла купка дітлахів; було видно, що між молодим послушником і цією зграйкою швидких дітлахів відбувалося нещодавно якесь зіткнення. За його дещо войовничою позою і за тим, як він тримався за замок, можна було дійти висновку, що діти хотіли потрапити на дзвіницю слідом за панами, а послушник відганяв їх. Його обличчя було сердитим та блідим, тільки на щоках плямами виділявся рум’янець.

Очі молодого послушника були якось дивно непорушні… Анна Михайлівна перша помітила вираз цього обличчя та очей і нервово схопила за руку Евеліну.

— Сліпий,— прошепотіла дівчина з легким переляком.

— Тихіше,— відповіла мати,— і ще… Ти помічаєш?

— Так...


Важко було не помітити в обличчі послушника дивної схожості з Петром. Та сама нервова блідість, ті самі чисті, проте нерухомі зіниці, той самий неспокійний рух брів, що насторожувалися при кожному новому звуці та бігали над очима, наче щупальця у переляканої комахи... Його риси були грубішими, уся фігура кутастіше,— проте тим різкіше виступала схожість. Коли він глухо закашлявся, схопившись руками за впалі груди, Анна Михайлівна дивилася на нього широко розплющеними очима, ніби перед нею раптом з’явився привид...

Припинивши кашляти, він відімкнув двері і, зупинившись на порозі, спитав дещо надтріснутим голосом:

— Дітлахів немає? Геть, кляті! — мотнувся він у їх бік усім тілом і потім, пропускаючи вперед молодих людей, сказав голосом, у якому чулася якась вкрадливість та жадібність: — Дзвонареві пожертвуєте скількись?.. Ідіть обережно,— темно...

Усе товариство почало підніматися сходами. Анна Михайлівна, яка раніше коливалася перед незручним та крутим підйомом, тепер із якоюсь покорою пішла за іншими.

Сліпий дзвонар зачинив двері… Світло щезло, і лише за деякий час Анна Михайлівна, що боязко стояла унизу, поки молодь, штовхаючись, підіймалася вигинами сходів, могла розгледіти тьмяний струмочок сутінкового світла, що лився з якогось косого прольоту у товстій кам’яній кладці. Проти цього проміння слабко світилося кілька пильних, неправильної форми каменів.

— Дядьку, дядечку, пустіть,— пролунали з-за дверей тонкі голоси дітей. — Пустіть, дядечку, хороший!

Дзвонар сердито кинувся до дверей та шалено застукав кулаками по залізний обшивці.

— Пішли, пішли, кляті… Щоб вас громом побило! — кричав він, хриплячи і якось захлинаючись від злості...

— Сліпий чорт,— відповіли раптом кілька дзвінких голосів, і за дверима пролунало швидке тупотіння десятка босих ніг...

Дзвонар прислухався та перевів дух.

— Загибелі на вас немає… на клятих… аби вас усіх передушила хвороба… Ох, Господи! Господи Ти, Боже мій! «Вскую мя оставил еси...» — сказав він раптом зовсім іншим голосом, у якому чувся відчай стражденної та глибоко вимученої людини.

— Хто тут?.. Навіщо залишився? — різко запитав він, наштовхнувшись на Анну Михайлівну, що застигла біля перших сходинок.

— Ідіть, ідіть. Нічого, — додав він м’якіше.— Постривайте, тримайтеся за мене… Пожертва з вашого боку дзвонареві буде? — знову запитав він попереднім неприємно вкрадливим тоном.

Анна Михайлівна вийняла з гаманця і в темряві подала йому папірця. Сліпий швидко вихопив її із протягненої до нього руки, і, під тьмяним променем, до якого вони встигли вже піднятися, вона побачила, як він приклав папірця до щоки та почав водити по ній пальцем. Дивно освітлене та бліде обличчя, так схоже на обличчя її сина, спотворилося раптом виразом наївної та жадібної радості.

— Ось за це спасибі, от спасибі. Стовпівка1 справжня... Я гадав — ви на сміх... посміятися над сліпеньким… Інші, буває, сміються.

Усе обличчя бідної жінки було залите сльозами. Вона швидко втерла їх і пішла нагору, де, нібито падіння води за стіною, чулися гулкі кроки та змішані голоси компанії, яка її випередила.

На одному з поворотів молоді люди зупинилися. Вони піднялися вже доволі високо, і у вузьке віконце, разом із більш свіжим повітрям, проникла більш чистий, хоч і розсіяний, струмінь світла. Під ним на стіні, доволі гладкій в цьому місці, роїлися якісь написи. Це були переважно імена відвідувачів.

Обмінюючись веселими зауваженнями, молоді люди знаходили прізвища своїх знайомих.

— А ось і сентенція,— відзначив студент і прочитав з деяким трудом: — «Мнози суть начинающий, кончающий же вмале...»2 Вочевидь, йдеться про це сходження,— додав він жартома.

— Розумій як хочеш,— грубо відповів дзвонар, повертаючись до нього вухом, і його брови заходили швидко й тривожно.— Тут ще вірш є, нижче. От би тобі прочитати...

— Де вірш? Немає ніякого вірша.

— Ти ось знаєш, що немає, а я тобі кажу, що є. Від вас, зрячих, теж приховано багато...

Він спустився на дві сходинки вниз і, помацавши рукою у темряві, де вже губилися останні слабкі відблиски денного променя, сказав:

— Ось тут. Гарний вірш, та без ліхтаря не прочитаєте...

Петро піднявся до нього, і, провівши рукою по стіні, легко розшукав суворий афоризм3, урізаний у стіну якоюсь, можливо, уже понад століття померлою людиною:

Помни смертный час,

Помни трубный глас,

Помни с жизнию разлуку,

Помни вечную муку...

— Теж сентенція,— спробував пожартувати студент Ставрученко, але жарт якось не вийшов.

— Не подобається,— єхидно сказав дзвонар.— Звісно, ти ще людина молода, а теж… хто знає. Смертна година приходить, яко тать в нощи...1 Гарний вірш,— додав він знову якось по-іншому… — «Помни смертный час, помни трубный глас...» Так, щось ось там буде,— закінчив він знову досить злобно.

Ще кілька сходинок, і вони всі вийшли на перший майданчик дзвіниці. Тут було вже досить високо, проте отвір у стіні вів ще більш незручним проходом вище. З останнього майданчика відкрився вид широкий та пречудовий. Сонце схилялося на захід до обрію, низиною лягла довга тінь, на сході лежала важка хмара, далечінь губилася у вечірній димці, і тільки де-не-де косе проміння вихоплювало в синіх тіней то білу стіну мазаної хатинки, то віконце, що запалало рубіном, то живу іскорку на хресті дальньої дзвіниці.

Усі притихли. Високий вітер, чистий та вільний від випарів землі, тягся у прольоти, ворушив мотузки и, заходячи в самісінькі дзвони, викликав подеколи протяжливі відлуння. Вони тихо шуміли глибоким металічним гомоном, за яким вухо вловлювало щось ще, ніби віддалену туманну музику чи глибокі зітханні міді. Від усієї картини, що розстилалась унизу, віяло тихим спокоєм та глибоким миром.

Проте тиша, що запанувала серед невеличкого товариства, мала ще іншу причину. За якимсь спільним спонуканням, яке, певно, витікало з відчуття висоти та своєї безпорадності, обидва сліпих підійшли до кутів прольотів та стали, спершись на них обома руками, повернувши обличчя назустріч тихому вечірньому вітру.

Тепер ні від кого вже не приховалася дивна схожість. Дзвонар був дещо старшим; широка ряса висіла широкими складками на худому тілі, риси обличчя були грубішими та різкішими. При уважному погляді в них проступали й відмінності: дзвонар був блондин, ніс у нього був дещо горбкуватий, губи тонкіші, ніж у Петра. Над губами пробивалися вуса, і кучерява борідка облямовувала підборіддя. Проте в жестах, у нервових складках губ, у постійному русі брів була та дивна, ніби родинна схожість, через яку багато горбунів теж нагадують один одного обличчям, як брати.

Обличчя Петра було дещо спокійнішим. У ньому виднілися звичайний сум, який у дзвонаря посилювався гострою жовчністю та подеколи озлобленням. Утім, тепер і він, мабуть, заспокоївся. Рівне віяння вітру ніби розгладжувало на обличчі його всі зморшки, розливаючи ним тихий мир, що лежав на всій картині, прихованій від незрячих поглядів… Брови рухалися все тихіше й тихіше. Але ось вони здригнулися водночас у обох, ніби обидва зачули внизу якийсь звук із долини, не чутний нікому іншому.

— Дзвонять,— сказав Петро.

— Це в Єгорья, за п’ятнадцять верст,— пояснив дзвонар.— У них завжди на півгодини раніше за нас вечірня… А ти чуєш? Я теж чую,— інші не чують… Добре тут,— продовжував він мрійливо.— Особливо в свято. Чули ви, як я дзвоню?

У запитанні пролунало наївне марнославство.

— Приїжджайте послухати. Пан-отець Памфілій… Ви не знаєте пан-отця Памфілія? Він для мене навмисно ці два підголоски1 виписав.

Він відійшов від стіни та з любов’ю погладив рукою два невеличких дзвони, які ще не встигли потемнішати, як інші.

— Добрі підголоски… Так тобі і співають, так і співають… Особливо під Пасху.

Він узяв до рук мотузки та бистрими рухами пальців примусив задрижати обидва дзвони дрібним мелодійним дробом; доторки язиків були такими слабкими і разом такими чіткими, що передзвін було чути всім, але звук, мабуть, не поширювався далі майданчика дзвіниці.

— А тут тобі ось цей — бу-ух, бу-ух, бу-ух...

Тепер його обличчя освітилося дитячою радістю, у якій, проте, було щось жалке та хворобливе.

— Дзвони-то ось виписав,— сказав він із зітханням,— а кожуха нового не зшиє. Скупий! Застудився я на дзвіниці… Восени найгірше… Холодно…

Він зупинився та, прислухаючись, сказав:

— Кульгавий вас кличе знизу. Ідіть, час вам.

— Підемо,— першою піднялась Евеліна, що досі нерухомо дивилася на дзвонаря, ніби зачарована.

Молоді люди рушили до виходу, дзвонар залишився нагорі. Петро, що ступив було вслід за матір’ю, різко зупинився.

— Ідіть,— сказав він їй власно.— Я зараз.

Кроки вщухли, тільки Евеліна, що пропустила вперед Анну Михайлівну, залишилася, притулившись до стіни та затамувавши подих.

Сліпі вважали себе одинокими на вишці. Кілька секунд вони стояли, неловкі та нерухомі, до чогось прислухаючись.

— Хто тут? — спитав потому дзвонар.

— Я...

— Ти теж сліпий?



— Сліпий. А ти давно осліп? — запитав Петро.

— Народився таким,— відповів дзвонар.— Ось інший є в нас, Роман,— той семи років осліп… А чи ти ніч від дня відрізнити можеш?

— Можу.

— І я можу. Відчуваю, розвидняється. Роман не може, а все-таки йому легше.



— Чому легше? — жваво запитав Петро.

— Чому? Не знаєш чому? Він світло бачив, свою матку пам’ятає. Зрозумів ти: засне вночі, вона до нього уві сні й приходить... Тільки вона стара тепер, а сниться йому все молода… А тобі чи сниться?

— Ні,— глухо відповів Петро.

— То-й-то ні. Ця справа буває, коли хто осліп. А хто вже так народився!..

Петро стояв туманний та потьмянілий, ніби на його обличчя насунулася хмара. Брови дзвонаря теж раптом піднялися високо над очима, у яких видно було такий знайомий Евеліні вираз сліпого страждання.

— І те грішиш не один раз… Господи, создателю, Божа Мати, пречиста!.. Дайте ви мені хоч уві сні один раз світ-радість побачити…

Обличчя його пересмикнулося судомою, і він сказав із попереднім жовчним виразом:

— Таж ні, не дають… Насниться щось, помріє, а встанеш, не пам’ятаєш…

Він раптом зупинився та прислухався. Обличчя його зблідло, і якийсь судомний вираз спотворив усі риси.

— Бісенят впустили,— сказав він зі злістю в голосі.

Дійсно, знизу з вузького проходу, ніби шум повені, неслися кроки й крики дітей. На єдину мить усе стихло, мабуть, натовп вибіг на середній майданчик, і шум виливався назовні. Але потому темний прохід загув, наче труба, і повз Евеліну, обганяючи один одного, пронеслася весела юрма дітлахів. Біля верхньої сходинки вони зупинилися на мить, проте потому один за одним почали шмигати повз сліпого дзвонаря, який із спотвореним від злоби обличчям сував навмання стисненими кулаками, намагаючись влучити в когось, хто пробігав.

У проході виринуло раптом із темряви нове обличчя. Це був, вочевидь, Роман. Обличчя його було широким, поритим віспою та надзвичайно добродушним. Закриті повіки приховували западини очей, на губах грала добродушна посмішка. Пройшовши повз дівчини, що притулилася до стіни, він піднявся на майданчик. Рука його товариша, якою той розмахнувся, потрапила його збоку в шию.

— Брате! — окликнув він приємним, грудним голосом.— Єгоріє,— знову воюєш?

Вони зіштовхнулися та обмацали один одного.

— Нащо бісенят впустив? — запитав Єгорій малоросійською, усе ще зі злістю в голосі.

— Нехай собi,— благодушно відповів Роман.— Пташки Божії. Ось як ти їх налякав. Де ви тут, бісенята?..

Діти сиділи по кутах біля решіток, причаївшись, і їхні очі виблискували лукавством, а почасти переляком.

Евеліна, нечутно ступаючи в темряві, зійшла вже до половини першого проходу, коли за нею пролунали впевнені кроки обох сліпих, а згори донісся радісний виск та крики малечі, що кинулася цілою зграєю на Романа, що залишився із нею.

Компанія тихо виїжджала з монастирської брами, коли з дзвіниці пролунав перший удар. Це Роман задзвонив до вечірні.

Сонце сіло, коляска котилася потемнілими полями, проводжувана рівними меланхолічними ударами, що завмирали в синіх сутінках вечора.

Усі мовчали всю дорогу до самісінького дому. Увечері довго було не видно Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не озиваючись на заклики навіть Евеліни, і пройшов навпомацки до кімнати, коли всі лягли.

IV

Попельські прожили ще кілька днів у Ставрученків. До Петра подеколи повертався його нещодавній настрій, він бував жвавий і по-своєму веселий, намагався грати на нових для нього інструментах, колекція яких у старшого з синів Ставрученка була досить велика та які дуже цікавили Петра — кожен із своїм особливим голосом, здатним виражати особливі відтінки почуття. Але все ж у ньому була помітна якась засмученість, і хвилини звичайного стану духу здавалися спалахами на загальному тлі, яке все більше тьмяніло.

Ніби за мовчазною домовленістю, ніхто не повертався до епізоду в монастирі, і вся ця поїздка ніби випала в усіх з пам’яті та забулася. Проте було помітно, що вона запала глибоко до серця сліпого. Кожного разу, залишившись наодинці чи в хвилини загального мовчання, коли його не відволікали розмови оточуючих, Петро глибоко замислювався, і на обличчя його лягав вираз якоїсь гіркоти. Це був знайомий усім вираз, але тепер він здавався різкішим та… сильно нагадував сліпого дзвонаря.

За фортепіано, у хвилини найбільшої безпосередності, до його гри часто впліталося тепер дрібне передзвонювання дзвонів та довгі зітхання міді на високій дзвіниці… І те, про що ніхто не наважувався заговорити, ясно поставало в усіх в уяві: моторошні переходи, тонка фігура дзвонаря із сухотнім рум’янцем, його злі окрики та жовчні скарги на долю… А потому обидва сліпці в однакових позах на вишці, з однаковим виразом облич, з однаковими рухами чутких брів… Те, що близькі дотепер вважали особистою властивістю Петра, зараз з’являлося спільною печаткою темної стихії, що простягала свою владу однаково на свої жертви.

— Послухай, Аню,— запитав Максим у сестри після повернення додому.— Чи не знаєш ти, що трапилося під час нашої поїздки? Я бачу, що хлопчик змінився саме з цього дня.

— Ах, це все через зустріч зі сліпим,— відповіла Анна Михайлівна із зітханням.

Вона нещодавно ще відіслала до монастиря два теплих баранячих кожухи та грошу із листом до пан-отця Памфілія, прохаючи його полегшити за можливості долю обох сліпців. У неї взагалі було добре серце, проте спочатку вона забула про Романа, і тільки Евеліна нагадала їй, що слід було потурбуватися про обох. «Ах, так, так, звісно»,— відповіла Анна Михайлівна, проте було видно, що її думки зайняті одним. До її пекучого жалю домішувалося почасти забобонне почуття: їй здавалося, що цією жертвою вона вмилостивить якусь темну силу, що вже насувається моторошною тінню над головою її дитини.

— Із яким сліпим? — перепитав Максим із подивом.

— Та із цим… на дзвіниці…

Максим сердито стукнув милицею.

— Яке прокляття — бути безногою цуркою! Ти забуваєш, що я не лажу дзвіницями, а від бабів, видно, не доб’єшся толку. Евеліно, спробуй хоч ти сказати розумно, що ж таке було на дзвіниці?

— Там,— тихо відповіла теж зблідла за ці дні дівчина,— є сліпий дзвонар… І він…

Вона зупинилася. Анна Михайлівна затулила долонями палаюче обличчя, яким струменіли сльози.

— І він дуже схожий на Петра.

— І ви мені нічого не сказали! Ну, що ж далі? Це ще не достатня причина для трагедій. Аню,— додав він із м’яким докором.

— Ах, це так жахливо,— відповіла Анна Михайлівна стиха.

— Що саме жахливо? Що він схожий на твого сина?

Евеліна значуще подивилася на старого, і він змовк. За кілька хвилин Анна Михайлівна вийшла, а Евеліна залишилася зі своєю одвічною роботою в руках.

— Ти сказала не все? — запитав Максим після хвилинного мовчання.

— Так. Коли всі зійшли вниз, Петро залишився. Він велів тьоті Ані (вона так називала Попельську з дитинства) піти за всіма, а сам залишився зі сліпим. І я… теж залишилася.

— Підслуховувати? — сказав старий педагог майже машинально.

— Я не могла… піти… — відповіла Евеліна стиха.— Вони розмовляли один із одним, як…

— Як товариші по нещастю?

— Так, як сліпі… Потім Єгор запитав у Петра, чи бачить він уві сні мати. Петро каже: «Не бачу». І той теж не бачить. А інший сліпець, Роман, бачить уві сні свою мати молодою, хоча вона вже стара…

— Так! Що ж далі?

Евеліна замислилась і потім, піднімаючи на старого свої сині очі, у яких тепер було видно боротьбу та страждання, сказала:

— Той, Роман, добрий та спокійний. Обличчя в нього сумне, проте не зле… Він народився зрячим… А інший… Він дуже страждає,— раптом звернула вона.

— Кажи, будь ласка, прямо,— із нетерпінням урвав Максим,— інший озлоблений?

— Так. Він хотів прибити дітей та проклинав їх. А Романа дітлахи люблять…

— Злий та схожий на Петра… розумію,— задумливо сказав Максим.

Евеліна ще помовчала та потому, ніби ці слова коштували їй важкої внутрішньої боротьби, вимовила зовсім тихо:

— Обличчям обидва не схожі… риси інші. Проте у виразу… Мені здавалося, що раніше в Петра бував вираз трохи як у Романа, а тепер усе частіше видний той, інший… і ще… Я боюся, я думаю…

— Чого ти боїшся? Ходи-но сюди, моя розумна крихітко,— сказав Максим із незвичною ніжністю.

І коли вона, слабшаючи від цієї ласки, підійшла до нього зі сльозами на очах, він погладив її шовковисте волосся своєю великою рукою та сказав:

— Що ж ти думаєш? Скажи. Ти, я бачу, умієш думати.

— Я думаю, що… він вважає тепер, що… усі сліпонароджені злі… І він впевнив себе, що він теж… неодмінно.

— Так, ось що… — проказав Максим, раптом віднімаючи руку.— Дай мені мою люльку, голубонько… Он вона там, на вікні.

За кілька хвилин над його головою здійнялася синя хмара диму.

«Хм… так… погано,— буркотів він про себе.— Я помилився. Аня мала рацію: можна сумувати та страждати через те, чого не випробував жодного разу. А тепер до інстинкту долучилася свідомість, і обидва підуть в одному напрямі. Клятий випадок… А втім, шило, як кажуть, у мішку не заховаєш… Усе десь випнеться…»

Він зовсім потонув у сизих хмаринках. У квадратовій голові старого кипіли якісь думки та нові рішення.

V

Прийшла зима. Випав глибокий сніг та вкрив шляхи, поля, села. Садиба стояла вся біла, на деревах лежали пухнасті пластівці, нібито сад знову розпустився білим листям… У великому каміні потріскував вогонь, кожний, хто входив зі двору, вносив із собою свіжість та запах м’якого снігу…

Поезія першого зимового дня була по-своєму доступна сліпому. Прокидаючись зранку, він відчував завжди особливу бадьорість і впізнавав прихід зими за тупотінням людей, що входили до кухні, за рипінням дверей, за гострими, ледь вловимими струмками, що розбігалися всім будинком, за скрипінням кроків на дворі, за особливою «холодністю» всіх зовнішніх звуків. І коли він виїжджав із Йохимом по першопутці у поле, то слухав із насолодою дзвінке рипіння саней і якісь лункі лускання, якими ліс із-за річки обмінювався зі шляхом та полем.

Цього разу перший білий день повіяв на нього тільки більшим сумом. Надягши з ранку високі чоботи, він пішов, прокладаючи рихлий слід по незайманим ще стежкам, до млина.

У саду було зовсім тихо. Змерзла земля, покрита пухнастим м’яким шаром, цілком замовкла, не віддаючи звуків; зате повітря стало якось особливо чутким, чітко та повно переносячи на далекі відстані і крик ворони, і удар сокири, і легкий тріск гілки, що зламалася… Подеколи чувся дивний дзвін, ніби від стекла, що переходи на найвищі ноти та завмирав мов у величезній далечині. Це хлопчаки кидали каміння на сільському ставку, який вкрився на ранок тонкою плівкою першого льоду.

У садибі ставок теж замерз, але річка біля млина, обважніла та темна, все ще точилася в своїх темних берегах та шуміла на шлюзах.

Петро підійшов до греблі й зупинився, прислухаючись. Дзвін води був інший — важчий та без мелодії. У ньому немов відчувався холод змертвілого довкілля…

У душі Петра теж було холодно та тьмяно. Темне почуття, яке ще того щасливого вечора піднімалося з глибини душі якимось побоюванням, незадоволеністю та запитанням, тепер розрослося та зайняло в душі місце, яке ще донедавна належало відчуттям радості та щастя.

Евеліни в садибі не було. Яскульські збиралися з осені до «благодійниці», старої графині Потоцької, яка неодмінно вимагала, аби старі привезли також доньку. Евеліна спочатку супротивилася, але потім поступилася вимогам батька, до яких дуже енергійно приєднався і Максим.

Тепер Петро, стоячи біля млина, згадував свої колишні відчуття, намагався відновити їх минулу повноту та цільність і питав себе, чи відчуває він її відсутність. Він її відчував, проте усвідомлював також, що і присутність її не дає йому щастя, а приносить особливе страждання, яке без неї дещо притупилося.

Ще так недавно в його вухах лунали її слова, поставали всі подробиці першого освідчення, він відчував під руками її шовковисте волосся, чув біля своїх грудей удари її серця. Тепер щось безформне, як ті привиди, що населяли його темну уяву, ударило в цей образ подихом, що мертвить, і він розлетівся. Він уже не міг поєднати свої спогади у ту гармонійну цільність почуття, яка переповнювала його перший час. Уже з самого початку на дні цього почуття лежало зернятко чогось іншого, і тепер це «інше» розстилалося над ним, як стелеться грозова хмара обрієм.

Звуки її голосу згасали, і на місці яскравих вражень щасливого вечора зяяла пустота. А назустріч цій пустоті з самої глибини душі сліпого підіймалося щось із важким зусиллям, аби її заповнити.

Він хотів її бачити!

Дотепер він лише відчував тупе душевне страждання, але воно відкладалося у душі неясно, тривожило непевно, як ниючий зубний біль, на який ми ще не звертаємо уваги. Зустріч зі сліпим дзвонарем надала цьому болеві гостроту усвідомленого страждання…

Він її покохав та хотів її бачити!

Так йшли дні за днями у притихлій та занесеній снігом садибі.

Час від часу, коли миті щастя поставали перед ним, живі та яскраві, Петро дещо жвавішав, і обличчя його прояснювалося. Проте це бувало ненадовго, а з часом навіть ці світлі хвилини набули якогось непокійного характеру: здавалося, сліпий боявся, що вони відлетять і ніколи вже не повернуться. Це робило його спілкування нерівним: хвилини поривчастої ніжності та сильного нервового збудження змінювалися днями пригнобленого безпросвітного суму. У темній вітальні вечорами рояль плакала та надривалася глибоким та болісним сумом, і кожний її звук відкликався болем у серці Анни Михайлівни. Нарешті її найгірші побоювання справдилися: до юнака повернулися тривожні сни його дитинства.

Одного ранку Анна Михайлівна увійшла до кімнати сина. Він ще спав, але його сон був якось дивно тривожний: очі напіврозплющилися та тьмяно дивилися з-під повік, що ледь піднялися, обличчя було блідим, і на ньому виднівся вираз занепокоєння.

Мати зупинилася, обвівши сина уважним поглядом, намагаючись відкрити причину дивної тривоги. Проте вона бачила лише, що ця тривога все зростає і на обличчі сплячого позначається все ясніше вираз напруженого зусилля.

Раптом їй видався над постіллю якийсь ледь вловимий рух. Яскравий промінь сліпучого зимового сонця, що бив у стінку над самим узголів’ям, ніби здригнувся та злегка ковзнув униз. Ще і ще… світла смужка тихо прокрадалася до напіврозплющених очей, і з її наближенням неспокій сплячого все зростав.

Анна Михайлівна стояла нерухомо, у стані, близькому до кошмару, і не могла відірвати переляканого погляду від вогняної смуги, яка, здавалося їй, легкими, але все ж помітними поштовхами насувається до обличчя її сина. І це обличчя все більше блідло, витягалося, застигало у виразі важкого зусилля. Ось жовтуватий відблиск заграв у волоссі, затеплився на лобі юнака. Мати вся подалася вперед, в інстинктивному намаганні захистити його, проте ноги її не рухалися, ніби у справжньому кошмарі. Між тим повіки сплячого зовсім піднялися, у нерухомим зіницях заіскрилося проміння, і голова помітно відділилася від подушки назустріч світлові. Щось на кшталт посмішки чи плачу пробігло судомним спалахом по губах, і все обличчя знову застигло у нерухомому пориванні.

Врешті-решт мати перемогла нерухомість, що скувала її члени, та, підійшовши до постелі, поклала руку на голову сина. Він здригнувся та прокинувся.

— Ти, мамо? — спитав він.

— Так, це я.

Він трохи піднявся. Здавалося, важкий туман застилав його свідомість. Але за хвилину він сказав:

— Я знову бачив сон… Я тепер часто бачу сни, але… нічого не пам’ятаю…

VI

Безпросвітний сум змінювався в настрої юнака дратівливою нервовістю, і разом із тим зростала надзвичайна тонкість його відчуттів. Слух його надзвичайно загострився; світло він відчував усім своїм організмом, і це було помітно навіть вночі: він міг відрізняти місячні ночі від темних і нерідко довго ходив двором, коли всі в будинку спали, мовчазний та сумний, віддаючись дивній дії мрійливого та фантастичного місячного світла. При цьому його бліде обличчя завжди поверталося за вогняною кулею, що пливла синім небом, і очі відбивали іскристий відблиск холодного проміння.

Коли ж ця куля, що все зростала в небі із наближенням до землі, затягалася важким червоним туманом та тихо ховалася за сніговим обрієм, обличчя сліпого ставало спокійнішим та м’якішим, і він ішов до своєї кімнати.

Про що він думав цими довгими ночами, важко сказати. У певному віці кожен, хто тільки зазнав радощів та мук уповні свідомого існування, переживає більшою чи меншою мірою стани душевної кризи. Зупиняючись на рубежі діяльного життя, людина намагається визначити своє місце в природі, своє значення, свої відношення до навколишнього світу. Це свого роду «мертва точка», і благо тому, кого розмах життєвої сили проведе крізь неї без великої ломки. У Петра ця душевна криза ще ускладнювалася; до запитання: «нащо жити на світі?» — він додавав: «нащо жити саме сліпому?». Нарешті, до самої цієї роботи нерадісної думки всувалося ще щось стороннє, якийсь майже фізичний тиск незадоволеної потреби, і це позначалося на складі його характеру.

Перед Різдвом Яскульські повернулися, і Евеліна, жива та радісна, зі снігом у волоссі та вся обвіяна свіжістю та холодом, прибігла з посесорського хутора до садиби й кинулася обіймати Анну Михайлівну, Петра і Максима.

У перші хвилини обличчя Петра освітилося несподіваною радістю, але потому на ньому з’явився знову вираз якогось впертого суму.

— Ти гадаєш, я кохаю тебе? — різко запитав він того самого дня, залишившись наодинці з Евеліною.

— Я у цьому впевнена,— відповіла дівчина.

— Ну, а я не знаю,— похмуро заперечив сліпий.— Так, я не знаю. Раніше я був впевнений, що кохаю тебе понад усе в світі, але тепер не знаю. Залиш мене, послухайся тих, хто зве тебе до життя, поки не пізно.

— Навіщо ти мучиш мене? — вирвалася в неї тиха жалоба.

— Мучу? — перепитав юнак, і знову на його обличчі з’явився вираз впертого егоїзму.— То так, мучу. І мучитиму таким чином усе життя, і не можу не мучити. Я сам не знав цього, а тепер знаю. І я не винен. Та сама рука, що позбавила мене зору, коли я ще не народився, вклала в мене цю злобу… Ми всі такі, народжені сліпими. Залиш мене… залиште мене всі, тому що я можу дати саме страждання замість любові… Я хочу бачити — розумієш? хочу бачити і не можу звільнитися від цього бажання. Якби я міг побачити таким чином мати, батька, тебе й Максима, я був би задоволений… Я запам’ятав би, уніс би цей спогад до темряви усього життя, що залишилося…

І він із надзвичайною впертістю повертався до цієї ідеї. Залишаючись на самоті, він брав до рук різні предмети, обмацував їх із нечуваною увагою та потім, відклавши їх убік, намагався вдумуватися у вивчені форми. Так само він вдумувався у ті відмінності яскравих кольорових поверхонь, які, за напруженої чуткості нервової системи, він туманно вловлював через дотик. Але усе це проникало до його свідомості саме тільки як відмінності, у своїх взаєминах, але без певного чуттєвого змісту. Тепер навіть сонячний день він відрізняв від нічної темряви лише тому, що дія яскравого світла, що проникало до мозку недоступними свідомості шляхами, тільки сильніше дратувало його болісні поривання.

VII

Одного разу, увійшовши до вітальні, Максим застав там Евеліну й Петра. Дівчина здавалася збентеженою. Обличчя юнака було похмуре. Здавалося, розшукувати нові причини страждання та мучити ними себе та інших стало для нього чимось на кшталт потреби.

— Ось він запитує,— сказала Евеліна Максимові,— що може означати вираз «червоний дзвін»? Я не можу йому пояснити.

— У чому справа? — запитав Максим коротко, звертаючись до Петра.

Той знизав плечима.

— Нічого особливого. Але якщо в звуків є кольори і я їх не бачу, то, значить, навіть звуки не доступні мені в усій повноті.

— Дрібниці та маячня,— відповів Максим різко.— І ти сам добре знаєш, що це неправда. Звуки доступні тобі в більшій повноті, ніж нам.

— Але що ж означає цей вираз?.. Адже має воно означати щось?

Максим замислився.

— Це просте порівняння,— сказав він. — Оскільки і звук, і світло, по суті, зводяться до руху, то в них має бути багато спільних властивостей.

— Які ж тут розуміються властивості? — продовжував вперто допитувати сліпий.— «Червоний» дзвін — який він саме?

Максим замислився.

Йому прийшло у голову пояснення, що зводилося до відносних цифр коливань, проте він знав, що юнакові потрібно не це. До того ж той, хто перший застосував світовий епітет стосовно звука, мабуть, не знав фізики, а між тим вловив якусь схожість. У чому ж вона полягає?

У розумі старого зародилося певне уявлення.

— Постривай-но,— сказав він.— Не знаю, утім, чи вдасться мені пояснити тобі як слід… Що таке червоний дзвін, ти можеш дізнатися не гірше за мене: ти чув його неодноразово у містах, у великі свята, тільки в нашому краї не прийнятий цей вираз…

— Так, так, постривай,— сказав Петро, швидко відкриваючи піаніно.

Він ударив своєю вмілою рукою по клавішах, наслідуючи святкове дзенькання дзвонів. Ілюзія1 була повна. Акорд із кількох невисоких тонів складав немовби тло поглибше, а на ньому вирізнялися, стрибаючи та коливаючись, вищі ноти, більш рухомі та яскраві. Загалом це був саме той високий та збуджено-радісний гул, який заповнює собою святкове повітря.

— Так,— сказав Максим,— це дуже схоже, і ми, з розплющеними очима, не зуміли б засвоїти це краще за тебе. Ось чи бачиш… коли я дивлюся на велику червону поверхню, вона справляє на моє око те саме неспокійне враження чогось, що є пружно-хвилюючимся. Здається, ніби ця червоність міняється: залишаючи під собою більш глибокий, темний фон, вона подекуди виділяється світлішими змахами, що швидко спливають і так само швидко падають, хвилями, які дуже сильно діють на око,— принаймні, на моє око.

— Це так, так! — жваво сказала Евеліна.— Я відчуваю те саме і не можу довго дивитися на червону суконну скатертину.

— Так само, як деякі не виносять святкового дзвону. Мабуть, моє порівняння і правильне, і мені навіть спадає на ум подальше співставлення: існує також «малиновий» дзвін, як і малиновий колір. Вони обидва дуже близькі до червоного, але тільки глибші, рівніші та м’якіші. Коли дзвіночок довго був у вжитку, то він, як кажуть любителі, видзвонюється. У його звуці зникають нерівності, що ріжуть вухо, і тоді-то дзвін цей називають малиновим. Того самого ефекту досягають умілим підбиранням кількох підголосків.

під руками Петра піаніно задзвеніло помахами поштових дзвіночків.

— Ні,— сказав Максим.— Я би сказав, що це надто червоно…

— А, пам’ятаю!

Й інструмент задзвенів рівніше. Почавшись високо, жваво та яскраво, звуки ставали все глибшими та м’якшими. Так дзвонить набір дзвіночків під дугою російської трійки, що віддаляється пильним шляхом у вечірню невідому далечінь, тихо, рівно, без гучних змахів, усе тихіше та тихіше, поки останні ноти не завмруть у мовчанні спокійних полів.

— От-от! — сказав Максим.— Ти зрозумів різницю. Колись,— ти був ще дитиною,— мати намагалася пояснити тобі звуками кольори.

— Так, я пам’ятаю… Навіщо ти заборонив нам тоді продовжувати? Можливо, мені вдалося б зрозуміти.

— Ні,— задумливо відповів старий,— нічого б не вийшло. Утім, я гадаю, що взагалі на певній душевній глибині враження від кольорів та від звуків відкладаються вже як однорідні. Ми кажемо: він бачить усе в рожевому світлі. Це означає, що людина налаштована радісно. Той самий настрій можливо викликаний певним сполученням звуків. Взагалі звуки й кольори є символами1 однакових душевних рухів.

Старий запалив свою люльку й уважно подивився на Петра. Сліпий сидів нерухомо і, вочевидь, жадібно ловив слова Максима. «Чи продовжувати?» — подумав старий, проте за хвилину почав якось замислено, ніби мимоволі віддаючись дивному напрямкові своїх думок:

— Так, так! Дивні думки приходять мені у голову… Випадковість це чи ні, що кров у нас червона. Чи розумієш… коли в голові твоїй народжується думка, коли ти бачиш свої сни, від яких, прокинувшись, дрижиш та плачеш, коли людина вся спалахує від пристрасті,— це означає, що кров б’є з серця сильніше та припливає багряними струмками до мозку. Ну, й вона в нас червона…

— Червона… гаряча… — сказав юнак задумливо.

— Саме — червона й гаряча. І ось, червоний колір, як і «червоні» звуки, залишає у нашій душі світло, збудження та уявлення про пристрасть, яку так і називають «гарячою», киплячою, жаркою. Примітно, що й художники вважають червонуваті тони «гарячими».

Затягшись та оповивши себе клубами диму, Максим вів далі:

— Якщо ти змахнеш рукою над своєю головою, ти окреслиш над нею півколо. Тепер уяви собі, що рука в тебе безкінечно довга. Якби ти міг тоді змахнути нею, то окреслив би півколо на безкінечній відстані… Так само далеко бачимо ми над собою напівсферичний звід неба; воно рівне, нескінченне та синє… Коли ми бачимо його таким, у душі з’являється відчуття спокою та ясності. Коли ж небо закриють хмари схвильованими та тьмяними обрисами, тоді й наша душевна ясність збурюється непевним хвилюванням. Адже ти відчуваєш, коли наближається грозова хмара…

— Так, я відчуваю, ніби щось бентежить душу…

— Це так. Ми чекаємо, коли з-за хмар прогляне знову ця глибока синь. Гроза мине, а небо над нею залишиться все те саме; ми це знаємо і тому спокійно переживаємо грозу. Так от, небо синє… Море теж синє, коли спокійне. У твоєї матері сині очі, в Евеліни теж.

— Як небо… — сказав сліпий з ніжністю, що раптом прокинулася.

— Так. Блакитні очі вважаються ознакою ясної душі. Тепер я скажу тобі про зелене світло. Земля сама по собі чорна, чорні або сірі стовбури дерев навесні; але щойно тепле та світле проміння розігріє темні поверхні, із них повзуть уверх зелена травичка, зелене листя. Для зелені потрібні світло та тепло, але тільки не забагато тепла та світла. Тому зелень така приємна для ока. Зелень — це ніби тепло разом із сирою прохолодою: вона збуджує уявлення про спокійне вдоволення, здоров’я, проте не про пристрасть і не про те, що люди називають щастям… Чи зрозумів ти?

— Н-ні, не ясно... Але все ж, будь ласка, кажи далі.

— То то щ поробиш!.. Слухай далі. Коли літо розгоряється все жаркіше, зелень немовби знемагає від надлишку життєвої сили, листя у млості опускається донизу і, якщо сонячний дзвін не притишується сирою прохолодою, зелень може зовсім поблякнути. Зате до осені серед потомленого листя наливається та червоніє плід. Плід червоніший на тому боці, де більше світла; у ньому немов зосереджена уся сила життя, уся пристрасть рослинної природи. Ти бачиш, що червоний колір і тут — колір пристрасті, і він слугує її символом. Це колір захвату, гріха, шаленства, гніву та помсти. Народні маси під час заворушень шукають виразу спільного почуття у червоному прапорі, яке майорить над ними, наче полум’я… Але ти знову не розумієш?..

— Усе одно, продовжуй!

— Настає пізня осінь. Плід важчає; він зривається та падає на землю… Він вмирає, але у ньому живе сім’я, а в цьому сімені живе у «можливості» і все майбутнє рослини, з її майбутнім розкішним листям і з її новим плодом. Сім’я падає на землю; а над землею низько піднімається вже холодне сонце, біжить холодний вітер, несуться холодні хмари… Не тільки пристрасть, а й саме життя завмирає якось тихо, непомітно… Земля все більше проступає з-під зелені своєю чорнотою, у небі панують холодні тони… І ось настає день, коли на цю землю, яка змирилася та принишкла, ніби овдовіла, падають мільйони сніжинок, і вся вона стає рівною, однокольоровою і білою… Білий колір — це колір холодного снігу, колір найвищих хмар, які пливуть у недосяжному холоді піднебесних висот,— колір величних та безплідних гірських вершин… Це — емблема безпристрасності й холодної, високої святості, емблема майбутнього безплотного життя. Що ж до чорного кольору…

— Знаю,— перебив сліпий. — Це — немає звуків, немає рухів… ніч…

— Так, і тому це — емблема печалю та смерті…

Петро здригнувся та сказав глухо:

— Ти сам сказав: смерті. Таж для мене усе чорне… завжди й усюди чорне!

— Неправда,— різко відповів Максим,— для тебе існують звуки, тепло, рух… Ти оточений любов’ю… Багато хто віддав би світло очей за те, чим ти нехтуєш, як божевільний… Але ти занадто егоїстично панькаєшся зі своїм горем…

— Так! —скрикнув Петро пристрасно.— Я панькаюся з ним мимоволі: куди ж мені піти від нього, коли воно усюди зі мною?

— Якби ти міг зрозуміти, що на світі є горе у сто разів більше за твоє, таке горе, порівняно з яким твоє життя, забезпечене та оточене співчуттям, можливо назване блаженством,— тоді…

— Неправда, неправда! — гнівно перебив сліпий тим же голосом пристрасного збудження.— Я помінявся би з останнім жебраком, бо він щасливіший за мене. Та й сліпих зовсім не треба оточувати піклуванням: це велика помилка… Сліпих треба виводити на дорогу і залишати там,— хай просять подаяння. Якби я був просто жебраком, я був би менше нещасний. З ранку я думав би про те, щоб дістати обід, рахував би подані копійчини і боявся б, що їх замало. Потім радів би вдалому зборові, потім намагався б зібрати на нічліг. А якби це не вдавалося, я страждав би через голод та холод… і все це не залишало б мені ані хвилини й… й… від нестатків я страждав би менше, ніж страждаю тепер…

— Ти гадаєш? — запитав Максим холодно і поглянув у бік Евеліни. У погляді старого промайнули жалість та співчуття. Дівчина сиділа серйозна й бліда.

— Впевнений,— відповів Петро уперто та жорстоко.— Я тепер часто заздрю Єгорові, тому, що на дзвіниці. Часто, прокидаючись під ранок, особливо коли на дворі заметіль та хуртовина, я згадую Єгора: ось він підіймається на свою вишку.

— Йому холодно,— підказав Максим.

— Так, йому холодно, він дрижить та кашляє. І він проклинає Памфілія, який не заведе йому кожуха. Потім він бере змерзлими руками мотузки та дзвонить до заутрені. І забуває, що він сліпий… Тому що тут було б холодно й не сліпому… А я не забуваю, і мені…

— І тобі нема за що проклинати!..

— Так! Мені нема за що проклинати! Моє життя сповнене самою сліпотою. Ніхто не винен, але я нещасніший за будь-якого жебрака…

— Не сперечатимусь,— холодно сказав старий.— Можливо, це й правда. У будь-якому разі, якби тобі й було гірше, то, можливо, сам ти був би кращий.

Він ще раз кинув погляд жалості у бік дівчини та пішов з кімнати, стукаючи милицями.

Душевний стан Петра після цієї розмови ще загострився, і він ще більше занурився у свою болісну роботу.

Іноді йому вдавалося: він знаходив на мить ті відчуття, про які говорив Максим, і вони прилучалися до його просторових уявлень. Темна та сумна земля уходила кудись вдалечінь: він вимірював її й не знаходив їй кінця. А над нею було щось інше… У спогаді прокочувався гулкий грім, поставало уявлення про шир і небесний простір. Потім грім змовкав, але щось там, нагорі, залишалося — щось, що народжувало в душі відчуття величі та ясності. Подеколи це відчуття визначалося: до нього приєднувався голос Евеліни та матері, «у яких очі, як небо»; тоді виниклий образ, що виплив із далекої глибини уяви та занадто визначився, раптом зникав, переходячи в іншу область.

Усі ці темні уявлення мучили та не задовольняли. Вони коштували великих зусиль та були такими неясними, що загалом він відчував лише незадоволеність та тупий душевний біль, який супроводжував усі поривання хворої душі, що марно прагнула відновити повноту своїх відчуттів.

VIII

Підійшла весна.

Верстах у шістдесяти від садиби Попельських у бік, протилежний від Ставрученків, у невеличкому містечку була чудотворна католицька ікона. Знавці справи визначили з повною точністю її чудодійну силу: кожен, хто приходив до ікони в день її свята пішки, користувався «двадцятьма днями відпущення», тобто всі його беззаконня, здійснені протягом двадцяти днів, мали йти на тому світі нанівець. Тому кожного року, ранньою весною, у певний день невеличке містечко оживало та ставало невпізнаним. Старенька церковка прикрашалася до свого свята першою зеленню і першими весняними квітами, над містом стояв радісне теленькання дзвону, грюкотіли брички панів, і богомольці розташовувалися густими юрмами по вулицях, майданах і навіть далеко в полі. Тут були не самі католики. Слава N-ської ікони гриміла далеко, і до неї приходили також обурені чи засмучені православні, насамперед із місткого класу.

У самий день свята по обидві боки каплиці1 народ витягся дорогою незліченною картатою вервечкою. Тому, хто подивився б на це видовище з верхівки одного з пагорбів, що оточували містечко, могло би видатися, що це гігантський звір розтягся дорогою біля каплиці та лежить тут нерухомо, подеколи посмикуючи матовою лускою різних кольорів. По обидві боки зайнятої народом дороги у два ряди витяглося ціле військо жебраків, що простягали руки за подаянням.

Максим на своїх милицях та поруч із ним Петро об руку з Йохимом тихо просувалися вздовж вулиці, яка вела до виходу в поле.

Говірка багатоголосого натовпу, викрикування євреїв-факторів2, стукотіння екіпажів — увесь цей гуркіт, що котився якоюсь гігантською хвилею, залишився позаду, зливаючись в одне безперервне рокотання, яка колихалось, ніби хвиля. Проте й тут, хоча натовп був рідшим, все ж раз-по-раз чулося тупотіння перехожих, шурхотіння коліс, людська говірка. Цілий обоз чумаків3 виїжджав з боку поля і, порипуючи, важко повертав до найближчого провулку.

Петро неуважно прислухався до цього живого шуму, слухняно слідуючи за Максимом; він постійно загортав пальто, оскільки було холодно, і продовжував на ходу ворочати в голові свої важкі думки.

Але раптом, серед цієї егоїстичної зосередженості, щось вразило його увагу тик сильно, що він здригнувся і несподівано зупинився.

Остання ряди міських будівель закінчилися тут, і широкий трактовий шлях уходив до міста серед заборів та пустирів. У самісінького виходу у поле благочестиві руки спорудили колись кам’яний стовп з іконою та ліхтарем, який, утім, порипував нагорі від вітру, проте ніколи не запалювався. У самісінького підніжжя цього стовпа розташувалися купкою сліпі жебраки, відтерті своїми зрячими конкурентами з вигідніших місць. Вони сиділи з дерев’яними чашками в руках, і подеколи хтось затягав жалісну пісню:

— По-одайте сліпеньким... Зара-а-ди Христа...

Дунь був холодний, жебраки сиділи тут з ранку, відкриті свіжому вітрові, що налітав з поля. Вони не могли рухатися серед цього натовпу, аби загратися, і в їхніх голосах, що тягли по черзі тужливу пісню, чулася несвідома жалоба фізичного страждання та цілковитої безпорадності. Перші ноти чулися ще доволі чітко, але потому зі здавлених грудей виривалося лише жалібне ремствування, що завмирало тихим дрижанням ознобу. Тим не менш навіть останні, найтихіші звуки пісні, що майже зникали серед вуличного ґвалту, досягаючи людського слуху, вражали кожного величезністю безпосереднього страждання, що містилося в них.

Петро зупинився, і його обличчя спотворилося, ніби якийсь слуховий привид з’явився перед ним у вигляді цього стражденного лементу.

— Що ж ти злякався? — спитав Максим.— Це ті самі щасливці, яким ти нещодавно заздрив,— сліпі жебраки, що прохають тут подаяння… Їм трохи холодно, звісно. Але ж від цього, по-твоєму, їм тільки краще.

— Підемо! — сказав Петро, хапаючи його за руку.

— А, ти хочеш піти» У тебе в душі не знайдеться іншого прагнення при виді чужих страждань! Постій-но, я хочу поговорити з тобою серйозно і радий, що це буде саме тут. Ти ось сердишся, що часи змінилися, що тепер сліпих не рубають у нічних січах, як Юрка-бандуриста; ти дратуєшся, що тобі нема кого проклинати, як Єгорові, а сам проклинаєш у душі своїх близьких за те, що вони відняли в тебе щасливу долю цих сліпих. Клянусь честю, ти, можливо, правий! Так, клянуся честю старого солдата, кожна людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Слухай же тепер, що я скажу тобі: якщо ти хочеш виправити нашу помилку, якщо ти жбурнеш долі в очі всі переваги, якими життя оточило тебе від колиски, і захочеш випробувати участь ось цих нещасних… я, Максим Яценко, обіцяю тобі свою повагу, допомогу та сприяння… Чи чуєш ти мене, Петре Попельський? Я був ненабагато старший від тебе, коли поніс свою голову у вогонь та січ… Про мене теж плакала мати, як плакатиме про тебе. Але, чорт забирай! Я вважаю, що був у своєму праві, як і ти тепер у своєму!.. Раз у житті до кожної людини приходить доля і каже: обирай! Отже, тобі варто захотіти… Хведоре Кандибо, ти тут? — гукнув він у бік сліпих.

Один голос відділився від рипучого хору та відповів:

— Тут я… Це ви кличете, Максиме Михайловичу?

— Я! Приходь за тиждень, куди я сказав.

— Прийду, паночку.— І голос сліпця знову долучився до хору.

— Ось, ти побачиш людину,— сказав, виблискуючи очима, Максим,— яка має право ремствувати на долю та людей. Повчися в неї переносити свою долю… А ти…

— Йдемо, паничу,— сказав Йохим, кидаючи на старого сердитий погляд.

— Ні, постій-но! — гнівно гукнув Максим.— Ніхто ще не пройшов повз сліпих, не кинувши їм хоча б п’ятака. Невже ти збіжиш, не зробивши навіть цього? Ти вмієш лише кощунствувати1 зі своєю ситою заздрістю до чужого голоду!..

Петро підвів голову, наче від удару батогом. Вийнявши з кишені свого гаманця, він пішов у бік сліпих. Намацавши палицею переднього, він розшукав рукою дерев’яну чашку з міддю та бережливо поклав туди свої гроші. Кілька перехожих зупинилися та дивилися із подивом на багато вдягненого й гарного панича, який навпомацки подавав подаяння сліпому, який приймав його також навпомацки.

Між тим Максим круто повернувся та закульгав вулицею. Його обличчя було червоним, очі пашіли… Із ним був, вочевидь, один із тих спалахів, які були добре відомі всім, хто знав його в молодості. І тепер це був уже не педагог, що зважує кожне слово, а пристрасна людина, що дала волю гнівливому почуттю. Тільки кинувши скоса погляд на Петра, старий нібито пом’якшав. Петро був блідий, як папір, але брови його були зсунені, а лице глибоко схвильоване.

Холодний вітер здіймав за ними пил на вулицях містечка2. Позаду, серед сліпих людей, здійнялася говірка та сварки через гроші, що дав Петро…

IX

Було це наслідком застуди, чи розв’язанням тривалої душевної кризи, чи, нарешті, те й інше поєдналося разом, але тільки наступного дня Петро лежав у своїй кімнаті у нервовій лихоманці. Він борсався у постелі зі спотвореним обличчям, подеколи до чогось прислухаючись, і кудись намагався бігти. Старий лікар із містечка мацав пульс та казав про холодний осінній вітер; Максим супив брови і не дивився на сестру.

Хвороба була вперта. Коли настала криза, хворий лежав кілька днів майже нерухомо. Нарешті молодий організм переміг.

Раз, світлим осіннім ранком, яскравий промінь прорвався у вікно та впав на узголів’я хворого. Помітивши це, Анна Михайлівна звернулася до Евеліни:

— Засмикни фіранку… Я так боюся цього світла…

Дівчина підвелася, щоб виконати наказ, проте голос хворого, що несподівано пролунав, у перший раз, зупинив її:

— Ні, нічого. Будь ласка, залиште так…

Обидві жінки радісно схилилися над ним.

— Ти чуєш?... Я тут!.. — сказала мати.

— Так! — відповів він і потім змовк, ніби намагаючись щось пригадати.— О так! — заговорив він стиха і раптом спробував підвестися.— Той… Федір приходив уже? — запитав він.

Евеліна перезирнулася з Анною Михайлівною, і та затулила йому рота рукою.

— Тихше, тихше! Не розмовляй: тобі шкідливо.

Він прижав руку матері до губ та покрив її поцілунками. На його очах стояли сльози. Він довго плакав, і це його облегшило.

Кілька днів він був якось лагідно замисленим, і на обличчі його з’являвся вираз тривоги кожного разу, коли повз кімнату проходив Максим. Жінки помітили це і попрохали Максима триматися поділа. Але одного разу Петро сам попрохав покликати його та залишити їх удвох.

Увійшовши до кімнати, Максим взяв його руку та ласкаво погладив її.

— Ну-ну, мій хлопчику,— сказав він.— Я, здається, маю перепросити тебе…

— Я розумію,— стиха сказав Петро, відповідаючи на потиск.— Ти дав мені урок, і я тобі за нього вдячний.

— До біса уроки! — відповів Максим із гримасою нетерпіння.— Занадто довго залишатися педагогом — це робить жахливо дурним. Ні, цього разу я не думав ні про які уроки, а просто дуже розсердився на тебе і на себе…

— Отже, ти дійсно хотів, аби?..

— Хотів, хотів!.. Хто знає, чого хоче людина, коли збіситься… Я хотів, аби ти відчув чуже горе та припинив так панькатися зі своїм…

Обидва замовкли…

— Ця пісня,— за хвилину сказав Петро,— я пам’ятав її навіть під час марення… А хто той Федір, якого ти кликав?

— Федір Кандиба, мій старий знайомий.

— Він теж… народився сліпим?

— Гірше: йому випалило очі на війні.

— І він ходить світом та співає цю пісню?

— Так, і годує нею цілісінький виводок сиріт-племінників. І ще знаходить для кожного веселе слово і жарт…

— Так? — задумливо перепитав Петро.— Як хочеш, у цьому є якась таїна. І я хотів би…

— Що ти хотів би, мій хлопчику?

За кілька хвилин почулися кроки, і Анна Михайлівна увійшла до кімнати, тривожно вдивляючись в їхні обличчя, певно, схвильовані розмовою, яка увірвалася з її приходом.

Молодий організм, раз перемігши хворобу, швидко долав її залишки. Тижні за два Петро був уже на ногах.

Він сильно змінився, змінилися навіть риси обличчя,— в них не було помітно колишніх припадків гострого внутрішнього страждання. Різке моральне потрясіння перейшло тепер у тиху задумливість та спокійний сум.

Максим боявся, що це тільки тимчасова зміна, викликана тим, що нервова напруженість послаблена хворобою. Якось у сутінки, підійшовши у перший раз після хвороби до фортепіано, Петро почав за звичаєм фантазувати. Мелодії лунали сумні та рівні, як його настрій. Але ось, несподівано, серед звуків, повних тихого суму, прорвалися перші ноти пісні сліпих. Мелодія одразу розпалася… Петро хутко підвівся, обличчя його було викривлене, і на очах стояли сльози. Мабуть, він не міг ще здолати сильне враження життєвого дисонансу, що з’явився йому в формі цієї рипучої та тяжкої жалоби.

Цього вечора Максим знову довго говорив із Петром наодинці. Після цього минули тижні, і настрій сліпого залишався все тим самим. Здавалося, занадто гостре та егоїстичне усвідомлення особистого горя, що вносило до душі пасивність та пригнічувало вроджену енергію, тепер здригнулося та поступилося місцем чомусь іншому. Він знову ставив собі цілі, будував плани; життя зароджувалося в ньому, надламана душа давала пагони, як хирляве деревце, на яке весна повіяла оживлюючим диханням… Було, між іншим, вирішено, що ще цим літом Путро поїде до Києва, аби з осені почати уроки у відомого піаніста. При цьому обидва вони з Максимом наполягли, що вони поїдуть тільки вдвох.

X

Теплою липневою ніччю бричка, запряжена парою коней, зупинилася на нічліг у полі, біля галявини лісу. Зранку, на самісінькій зорі, двоє сліпих пройшли шляхом. Один крутив рукоятку примітивного інструменту: дерев’яний валок кружляв у отворі порожньої скриньки і терся об густо натягнені струни, що видавали однотонне та сумне дзижчання. Дещо гугнявий, але приємний старечий голос співав вранішню молитву.

Хохли із таранею, що проїжджали шляхом, бачили, як сліпців підкликали до брички, біля якої, на розстеленому килимі, сиділи пани, що ночували в степу. Коли за якийсь час обозники спинилися на водопій біля криниці, то повз них знову пройшли сліпці, але цього разу їх уже було троє. Попереду, постукуючи перед собою довгою палицею, йшов старий із сивим волоссям, що розвівалося, та довгими білими вусами. Лоб його був покритий старими виразками, ніби від опіку; замість очей були тільки западини. Через плече у нього була вдягнена широка тасьма, прив’язана до поясу наступного. Другий був високий здоровань, із жовчним обличчям, сильно зритим віспою. Обидва вони йшли звиклим кроком, підвівши незрячі обличчя догори, ніби розшукуючи там свій шлях. Третій був зовсім юнак, у новій селянській одежині, із блідим і ніби злегка переляканим обличчям; його кроки були невпевненими, і подеколи він зупинявся, мов прислухаючись до чогось позаду і заважаючи рухові товаришів.

Години до десятої вони пішли далеко. Ліс лишився синьою смугою на обрії. Навколо був степ, і попереду чувся дзвін дроту, який розігрівало сонце, на шосе, що перетинало пильний шлях. Сліпці вийшли на нього та повернули праворуч, коли позаду почувся тупіт коней та сухе стукотіння кутих коліс по щебеню. Сліпці вишукувалися біля краю дороги. Знову задзижчало дерев’яне колесо по струнах, і старечий голос затяг:

— По-одайте слі-іпеньким…

До дзижчання колеса приєднався тихий перебір струн під пальцями юнака.

Монета задзвеніла у самісіньких ніг старого Кандиби. Стукіт коліс змовк, мабуть, проїжджі зупинилися, аби подивитися, чи знайдуть сліпі монету. Кандиба відразу знайшов її, і на його обличчі з’явився задоволений вираз.

— Бог спасе,— сказав він у бік брички, у сидінні якої виднілася квадратова фігура сивого пана, і дві милиці стирчали збоку.

Старий уважно подивився на юнака сліпця… Той стояв блідий, але вже заспокоєний. При перших же звуках пісні його руки нервово забігали по струнах, ніби покриваючи їхнім дзвоном її різкі ноти… Бричка знову рушила, але старий довго оглядався назад.

Незабаром стукіт коліс замовк удалині. Сліпці знову витяглися в лінію й пішли по шосе…

— У тебе, Юрку, легка рука,— сказав старий.— І граєш добре…

За кілька хвилин середній сліпець спитав:

— За обіцянкою йдеш до Почаєва?.. Для Бога?

— Так,— стиха відповів юнак.

— Гадаєш, прозрієш?.. — запитав той знову із гіркою посмішкою.

— Буває,— м’яко сказав старий.

— Давно ходжу, а не зустрічав,— похмуро заперечив рябий, і вони знову пішли мовчки. Сонце підіймалося вище, виднілася тільки біла лінія шосе, прямого, як стріла, темні фігури сліпих та попереду чорна точка екіпажу, що проїхав. Потому дорога розділилася. Бричка попрямувала до Києва, сліпці знову звернули путівцями на Почаїв.

Незабаром із Києва прийшов до садиби лист від Максима. Він писав, що обидва вони здорові і що все влаштовується добре.

А в цей час троє сліпців рухалися все далі. Тепер усі йшли вже згідно. Попереду, все так само постукуючи палицею, йшов Кандиба, який відмінно знав дорогу і поспівав у великі села до свят та базарів. Народ збирався на стрункі звуки маленького оркестру, і в шапці Кандиби раз-по-раз дзенькали монети.

Хвилювання та переляк на обличчі юнака давно щезли, поступившись місцем іншому виразові. З кожним новим кроком назустріч йому лилися нові звуки невідомого, широкого, неосяжного світу, який змінив тепер лінивий шерхіт тихої садиби, що заколихував… Незрячі очі розширювалися, розширювалися груди, слух ще загострявся; він узнавав своїх супутників, добродушного Кандибу та жовчного Козьму, довго брів за рипучими возами чумаків, ночував у степу біля вогнів, слухав гомін ярмарків та базарів, узнавав горе, сліпе та зряче, від якого не раз болісно стискалося його серце… І дивна річ — тепер він находив у своїй душі місце для всіх цих відчуттів. Він цілком подолав пісню сліпих, і день за днем під гуркіт цього великого моря все більше стихали на дні душі особисті поривання до неможливого… Чутка пам’ять ловила кожну нову пісню й мелодію, а коли дорогою він починав перебирати свої струни, то навіть на обличчі жовчного Козьми з’являлося спокійне замилування. Наближаючись до Почаєва, банда1 сліпих усе зростала.

Пізньою осінню по дорозі, занесеній снігами, до великого здивування всіх у садибі, панич несподівано повернувся із двома сліпцями у жебрацькому одязі. Навколо казали, що він ходив у Почаїв за обітницею2, щоб вимолити у Почаївської Божої Матері зцілення.

Утім, очі його залишалися, як і раніше, чистими й, як і раніше, незрячими. Але душа, без сумніву, зцілилася. Ніби страшний кошмар назавжди щез із садиби… Коли Максим, що продовжував писати з Києва, нарешті повернувся теж, Анна Михайлівна зустріла його фразою: «Я ніколи, ніколи не пробачу тобі цього». Але обличчя її заперечувало суворі слова…

Довгими вечорами Петро розповідав про свої мандри, і в сутінки фортепіано лунало новими мелодіями, яких ніхто не чув у нього раніш… Поїздка до Києва була відкладена на рік, уся родина жила надіями та планами Петра…


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   65   66   67   68   69   70   71   72   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка