Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка85/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   81   82   83   84   85   86   87   88   ...   102
Зачаровані птахи

Може, я ніколи більше не побачу яблуневого цвіту, зелених шумливих дерев і м’якої трави. Бо я їхав до країни, де не було жодної квіточки, де не могли рости і ні дерева, ні трава.

Ми їхали крізь ніч. Їхали дуже довго. Скоро осяяний місячним світлом ліс залишився позад нас, і ми пірнули в темряву. Місячне світло погасло, земля стала кам’яниста й тверда, навкруги здіймалися голі скелясті кручі. Вони підступали дедалі ближче, і зрештою ми опинилися на вузенькій темній стежці між двома високими чорними горами.

— Якби ця стежка була не така темна,— сказав Юм-Юм,— якби ці гори були не такі чорні, а ми не такі малі й самітні!

Стежка йшла закрутами, і здавалося, що за кожним із них на нас чигало безліч небезпек. Мірамісові здавалося те саме. Він увесь тремтів і водно намагався повернути назад. Та я міцно тримав повід і змушував його йти далі. Стежка ще повужчала. Темні гори обабіч неї повищали. Темрява стала ще густіша. Нарешті ми досягли місця, схожого на браму,— вузенької ущелини між скелями. А за нею залягала пітьма, чорніша за всю пітьму світу.

— Країна Чужинецька,— прошепотів Юм-Юм.— Це вхід до Країни Чужинецької.

Міраміс завзято опирався. Він ставав дибки й так іржав, що нам важко було слухати його. Ми чули тільки те страхітливе іржання. Бо за ущелиною була глуха пітьма. Глуха, а однаково небезпечна. Вона чигала на нас. Тільки й чекала, щоб ми проїхали в ущелину.

Я знав, що мушу їхати в ту пітьму. Але вже не боявся. Тепер, коли я довідався, що мені тисячі й тисячі років тому визначено проїхати в ту темну ущелину, я посмілішав. Адже це моя доля. Може, я й не повернуся з цієї мандрівки, та однаково такого страху, як перше, в мене вже не було.

Я погнав Міраміса в пітьму. Кінь збагнув, що я не дозволю йому повернутися назад, тому блискавично проскочив крізь вузьку браму й помчав далі темними шляхами Країни Чужинецької. Ми їхали крізь ніч, нас огортала чорна пітьма, ми не знали, куди нас веде дорога.

Та зі мною був Юм-Юм. Він сидів позаду, міцно тримався за мене, і я любив його, як ніколи. Бо я був не сам, я мав із собою друга, як і визначено тисячі років тому.

Я не знав, скільки ми їхали пітьмою. Може, недовго, а може, багато годин. Чи, може, тисячі й тисячі років, принаймні нам так здавалося. Ми їхали, наче вві сні, наче в кошмарному сні, від якого прокидаєшся з криком і ще довго нажахано тремтиш. Але то був не сон, від якого можна прокинутися. Ми все їхали та й їхали і не знали, куди. Не знали, скільки здолали шляху. Просто їхали крізь ніч.

Зненацька Міраміс зупинився. Ми досягли озера. І воно було страшніше за найстрашніший сон. Мені часом снилося, що переді мною розлягається велика чорна вода. Але ні я, ні жодна людина на світі ніколи не бачила вві сні такої води, як та, що з’явилася перед моїми очима. То була наймертвіша, найчорніша вода на світі. Круг озера здіймалися тільки високі, чорні, голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Я зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. О, як мені було їх шкода! Вони ніби благали допомоги. В їхньому крикові бриніла розпука і ридання.

На другому боці озера, на найвищій скелі стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. Воно скидалося на лихе око, жорстоке, небезпечне, моторошне око, що дивилося на нас із ночі і бажало нам зла.

Замок лицаря Като! Там, на другому боці чорної води, мешкав мій ворог, і я приїхав сюди, щоб стати з ним на герць. Лихе око, що дивилося з-за озера, вжахнуло мене, хоч я твердо поклав собі не боятися. Але ж як я, такий малий, міг перемогти лихого, жорстокого лицаря Като?

— Тобі потрібен меч,— сказав Юм-Юм.

Тільки-но він вимовив ці слова, як ми почули, що поблизу хтось жалібно стогне.

— Ох... ох... Я помираю з голоду, ох... ох!..

Я розумів, що небезпечно йти на голос того, хто там стогнав. Бо то могла бути пастка. Але я подумав собі: хай буде, що буде, а я підійду до нього й подивлюся може, йому справді потрібна допомога.

— Треба глянути, хто то,— сказав я Юм-Юмові.— Треба допомогти йому.

— Я піду з тобою,— мовив Юм-Юм.

— А ти, Мірамісе, постій тут,— сказав я і погладив коня по лобі.

Він боязко заіржав.

— Не бійся, ми скоро повернемось.

Той, що стогнав, не міг бути далеко, та однаково ми ніяк не знаходили його в темряві. Аж ось почувся його голос:

— Ох... ох... Я помираю з голоду, ох... ох!..

Ми наосліп рушили туди, звідки долинав стогін, спотикаючись у темряві об каміння й раз по раз падаючи, і врешті натрапили на стару хатину. То була маленька хижка, що давно б уже завалилась, якби не спиралася на скелю. Віконце в ній тьмяно світилося, тож ми тихенько підійшли до нього й зазирнули всередину. Там сидів старий, худий, розпатланий дідок і стогнав:

— Ох... ох... Я помираю з голоду, ох... ох!..

Ми зайшли до хатини. Дідок зразу замовк і витріщив на нас очі. Ми стояли за порогом, а він перелякано дивився на нас, наче ніколи не бачив таких, як ми. Потім звів худі, немічні руки, немов хотів оборонитися від нас.

— Не робіть мені кривди! Не робіть мені кривди! Я сказав, що ми не прийшли кривдити його.

— Ми почули, що ви голодні, і прийшли дати вам хліба. Я відломив шматок хліба від того буханця, що мені дала ткаля, і простяг старому. Він дивився на мене так само, як і перше. Я підніс йому хліб ближче до рота, але він ще дужче злякався, наче подумав, що я хочу заманити його в якусь пастку.

— Беріть,— сказав я.— і не бійтеся.

Старий обережно простяг руку і взяв у мене шматок хліба. Спершу він потримав його в долонях, тоді понюхав. І заплакав.

— Це справді хліб, хліб, що втишує голод,— прошепотів він.

Старий почав їсти. Я зроду не бачив, щоб хтось так жадібно їв. Сльози котилися в нього по щоках, а він усе їв і їв. Доївши хліб, він визбирав усі крихти до найменшої і аж тоді підвів на нас очі й запитав:

— Ви сказали, що тут є люди, які кують зброю,— мовив я.

Старий глянув на мене майже сердито.

— Ти не боїшся втратити своє молоде життя?

— Де живуть ті, що кують зброю? — замість відповісти йому запитав я.

— Тихо,— мовив старий і квапливо зачинив вікно.— Тихо, бо можуть почути вивідувачі!

Він підкрався до дверей і притулив до них вухо.

— Наче нікого немає. Та однаково не можна бути певним. Вивідувачі нишпорять скрізь.

Потім старий нахилився до мене і прошепотів мені в саме вухо:

— Підеш до Зброяра й передаси йому вітання від Ено. Скажеш, що тобі потрібен меч, який розтинає камінь. І скажеш, що ти лицар із Країни Далекої.— Він довго дивився на мене, тоді додав: — Адже ти приїхав із тієї країни, правда?

— Правда,— замість мене відповів Юм-Юм.— Міо лицар і королевич. Королевич Міо з Країни Далекої. І йому потрібен меч.

— А як утрапити до Зброяра? — спитав я.

— Він живе у найглибшій печері найчорнішої гори,— відповів старий.— Дорога туди лежить через Мертвий Ліс. А тепер іди!

Він знову підійшов до вікна й відчинив його. І звідти, з боку озера, я знов почув у темряві скорботний крик птахів.

— А тепер іди, королевичу Міо! — ще раз сказав старий.— Я тут уболіватиму за тебе, щоб тобі пощастило.

Та може, вже завтра вранці я почую над озером квиління нового птаха.

У мертвому лісі

Не встигли ми зачинити за собою двері Енової хатини, як почули іржання Міраміса, гучне й розпачливе. Кінь наче кликав мене: «Міо, допоможи мені!»

У мене серце мало не зупинилося з ляку.

— Юм-Юме, що вони роблять з Мірамісом? — крикнув я.— Ти чуєш? Що вони роблять з Мірамісом?

— Не кричи,— відповів Юм-Юм.— Вони його спіймали... Вивідувачі...

— Вивідувачі спіймали мого Міраміса? — знов крикнув я, не думаючи про те, чи мене хтось почує чи ні.

— Кажу тобі, цить! — прошепотів Юм-Юм.— А то й нас спіймають.

Але я не слухав його. Міраміс, мій любий кінь! Вони спіймали мого коня і хочуть забрати його від мене! А він же найкращий кінь на світі!

Я знову почув іржання Міраміса, і мені здалося, що він справді кличе: «Міо, допоможи мені!»

— Ходімо, глянемо, що вони з ним роблять,— сказав Юм-Юм.

Перелазячи в пітьмі через скелі, то плазом, то рачки, чіпляючись за визубні, ми побралися вперед. Я поздирав собі пальці об гострі краї каміння, але був у такому розпачі, що не відчував болю.

Він стояв на високій скелі білий-білісінький і аж світився в темряві. Мій Міраміс, найбіліший і найкращий кінь на світі!

Він шалено іржав і ставав дибки, щоб звільнитися. Та його оточило п’ятеро чорних вивідувачів, і двоє тримали за вуздечку. Сердешний Міраміс був дуже наляканий, та й не дивно. Бо ті чорні розвідники були страшні й розмовляли між собою страшними хрипкими голосами. Ми з Юм-Юмом підкралися до них, скільки було змоги, й залягли за каменем, тому чули кожне їхнє слово.

— Переправимо коня в чорному човні навпростець через Мертве Озеро,— сказав один із них.

— Так, навпростець через Мертве Озеро до лицаря Като,— сказав другий.

Мені кортіло крикнути, щоб вони не чіпали мого коня, але я стримався. Бо коли й мене спіймають вивідувачі, хто тоді стане на герць із лицарем Като? Ох, чому якраз мені судилося стати з ним на герць? Лежачи за каменем, я щиро жалкував, що не залишився вдома у свого тата-короля, де б у мене ніхто не відняв коня. Я й далі чув квиління зачарованих птахів над озером, але вже не переймався ними. Нехай собі лишаються зачарованими, аби тільки я повернув свого золотогривого Міраміса.

— Хтось, мабуть, перейшов кордон,— сказав один вивідувач.— Хтось, мабуть, приїхав цим білим конем. Серед нас є ворог.

— То й добре, що він серед нас,— мовив другий.— Нам буде легше його спіймати. І лицареві Като буде легше розтоптати його й знищити.

Від цих слів я здригнувся. Це ж я ворог, що перейшов кордон! Це ж мене лицар Като хотів розтоптати й знищити! Я ще дужче пожалкував, що приїхав сюди. Я тужив за своїм татом-королем. Цікаво, чи він також тужить за мною і не спить? Я б так хотів, щоб він прийшов сюди й допоміг мені. Я б сказав йому: «Я знаю, ви хочете, щоб я став на герць із лицарем Като, але прошу вас, дозвольте мені не змагатися з ним! Допоможіть мені повернути Міраміса, і ходімо звідси! Ви ж знаєте, що в мене ніколи досі не було коня, і я його дуже полюбив. І знаєте, що в мене ніколи досі не було тата. Якщо лицар Като спіймає мене, я вже не повернуся до вас. Допоможіть мені вибратися звідси! Я не хочу тут довше залишатися. Я хочу бути з вами. Хочу повернутися додому на Острів Зелених Лук разом із Мірамісом». І ось, коли я лежав за скелею і думав так, мені здалося, наче я почув голос свого тата-короля. Може, я тільки уявив собі це, а проте мені справді здалося, що я почув татів голос.

— Міо, мій Міо,— сказав він.

І більше нічого. Та я збагнув, чого він хотів: щоб я був відважний, не лежав за каменем і не плакав, як дитина, хоч вивідувачі й забрали в мене Міраміса. Адже я був уже не той Міо, що будував курені в трояндовому садку, мандрував пагорбами Острова Зелених Лук і грав на сопілці, а лицар. Я був лицар, але добрий лицар, не такий, як Като. А лицар повинен бути мужній і не плакати. Тому я вже не плакав, хоч вивідувачі потягли Міраміса До озера й завели у великий чорний човен. Я не плакав, хоч кінь іржав так, наче вони шмагали його батогом.

Не плакав, коли вивідувачі сіли в човен і я почув плюск чорної води під ударами весел. Плюск ставав дедалі тихіший, і скоро я почув останнє розпачливе іржання Міраміса десь далеко серед озера. Потім човен зовсім зник, але я не плакав. Бо я був лицар.

Не плакав? Ще й як плакав! Лежав за каменем, притулившись лобом до твердої землі, і ридав ридма. Добрий лицар повинен казати правду. А як казати правду, то я плакав. Плакав за Мірамісом. Довго плакав, а ще коли згадав, які в нього були віддані очі, то заридав, як ніколи досі. Ткаля казала, що сотня білих коней плакала кривавими сльозами за вкраденим лошам. Може, і я плакав кривавими сльозами за Мірамісом, але не знав цього. Адже в такій пітьмі не можна було помітити своїх сліз. Мій золотогривий Міраміс! Його забрали, і я більше ніколи його не побачу!

Юм-Юм нахилився й поклав мені руку на плече.

— Годі тобі плакати, Міо,— сказав він.— Пора йти до Зброяра. Тобі потрібен меч.

Я ще не виплакався, але проковтнув сльози. Проковтнув через силу, і ми рушили шукати Зброяра.

«Іди через Мертвий Ліс»,— сказав Ено. А де ж він?

— Нам треба знайти Зброяра, поки скінчиться ніч,— сказав я Юм-Юмові.— Темрява ховатиме нас від вивідувачів. Нам треба знайти той Мертвий Ліс ще цієї ночі.

Ми перебралися через скелі назад до хатини Ено. Вона стояла тиха, з неї вже не чути було стогону. Ми пішли далі в темряві і врешті добралися до Мертвого Лісу. В ньому стояла мертва тиша, не віяв вітер, не шелестіло листя, бо на деревах не було зеленого листя, яке могло б шелестіти. Тільки стирчали мертві, чорні стовбури з чорним сучкуватим мертвим гіллям.

— Ось ми і в Мертвому Лісі,— сказав Юм-Юм, коли ми опинилися серед тих дерев.

— Так, ми зайшли в ліс,— мовив я,— але хтозна, чи колись вийдемо з нього.

Бо в такому лісі справді легко було заблукати. Такий ліс хіба може часом приснитися: ти йдеш, і йдеш, і ніяк не виберешся з нього. Ми трималися за руки, як маленькі, заблудлі діти. Мертві дерева стояли так густо, що ми насилу посувалися вперед.

— Якби дерева не виросли так густо,— сказав Юм-Юм,— якби пітьма не була така чорна і якби ми не були такі малі й самітні!

Ми все йшли і йшли. Інколи до нас долинали далекі голоси — то розмовляли вивідувачі. Ено правду казав, що люди лицаря Като нишпорять скрізь. Їх було повно в Мертвому Лісі. І коли ми чули їхні голоси десь за деревами, то зупинялися, не зважуючись навіть дихнути. Потім рушали далі.

— Яка довга ця ніч у Мертвому Лісі! — сказав Юм-Юм.— Та ще довший шлях до печери Зброяра.

— А ти віриш, що ми знайдемо... — почав я.

І враз замовк. Слова застрягли у мене в горлі. Бо між деревами з’явилася довга лава чорних вивідувачів. Вони сунули просто на нас, і я знав, що тепер усьому кінець. Юм-Юм також побачив їх і тільки міцніше стиснув мене за руку. Вивідувачі ще не помітили нас, та скоро мали помітити — і ми пропали. Я вже не зможу стати на герць із лицарем Като. І напевне вже другої ночі старий Ено почує над озером квиління двох нових птахів.

Вивідувачі надходили все ближче й ближче, а ми стояли, мов прикипіли до місця. Раптом сталося щось дивовижне. Чорний стовбур старого дерева біля самих нас розчахнувся, і я побачив, що він усередині дуплистий. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в тому дуплі, тремтячи, мов двоє пташенят, коли поблизу ширяє шуліка. Тим часом вивідувачі вже надійшли до нас, і ми почули, про що вони балакають.

— Хтось наче розмовляв у Мертвому Лісі,— сказав один із них.— Хто б це міг бути?

— Між нами є ворог,— сказав другий.— Певне, це він розмовляв у Мертвому Лісі.

— Якщо ворог в Мертвому Лісі, то ми скоро спіймаємо його,— сказав іще один голос.— Шукаймо скрізь!

Ми почули, як вони кинулись шукати між деревами. Почули їхню скрадливу ходу перед нашим стовбуром і принишкли всередині дупла, малі й налякані.

Довго шукали вивідувачі, але не знайшли нас. Їхні голоси почали поволі віддалятися. Нарешті стало тихо. Дуплисте дерево врятувало нас.

Я не міг збагнути, чому воно врятувало нас. Може, цілий Мертвий Ліс так ненавидів лицаря Като, що ладен був допомагати тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, й це дерево колись було зелене, з буйним свіжим листям, що шелестіло, як у ньому гуляв вітер? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла його. Навряд чи дерево вибачило тому, хто вбив його зелене листя. Отож воно й захотіло допомогти мені, що прийшов стати на герць із лицарем Като.

— Дякую, любе дерево,— сказав я, коли ми вибралися з дупла.

Але дерево стояло тихе, мертве й нічого не сказало нам у відповідь. Ми рушили далі Мертвим Лісом. Ми знову йшли і йшли.

— Уже світає, а ми й досі не знайшли печери Зброяра,— сказав Юм-Юм.

Атож, ніч добігала кінця. Але світанок тут був не такий ясний, як удома. Навколо залягав моторошний сірий туман, майже зовсім темний. Я згадав світанки на Острові Зелених Лук. Ох, як гарно було їздити верхи на Мірамісі по росяній траві, де блищала кожна стеблинка! Я почав думати про Міраміса й майже забув, де ми. Тому не здивувавсь і зовсім не злякався, коли почув, що до нас наближається цокіт копит. Мені здалося, що це біжить Міраміс. Але Юм-Юм стиснув мене за руку й прошепотів:

— Послухай! Мертвим Лісом їдуть вивідувачі.

І я збагнув, що все пропало. Тепер уже ніхто не врятує нас. Скоро ми побачимо між деревами чорних вивідувачів, а вони побачать нас. І налетять, мов буря, тільки нахиляться, схоплять нас, кинуть на коней та й помчать далі до замку лицаря Като. І я вже не битимуся з ним. І завтрашньої ночі старий Ено почує над озером скорботне квиління двох нових птахів.

Усе пропало. Тепер я був певен цього. Цокіт копит наближався. Та зненацька сталося щось несподіване. Перед нами розступилася земля, і я побачив невеличку печеру. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в ній, зіщулені і тремтячі, як двоє зайченят, коли поблизу нипає лис.

Ми сховалися саме вчасно. Загриміли копита, і вивідувачі проїхали просто над печерою. Ми почули цокіт копит і важку конячу ступу по стелі печери. На нас посипалася земля. А ми сиділи принишклі, малі й налякані.

Потім запала тиша. Така тиша, наче в Мертвому Лісі не було жодного вивідувача. Та ми ще довго сиділи й дослухалися.

— Мабуть, можна вже вилазити,— нарешті сказав я.

Раптом ми знов почули жахливий цокіт копит. Вивідувачі поверталися назад. Над нашими головами знов загриміли копита. Вивідувачі почали перегукуватись, тоді позлазили з коней і посідали на землю перед самим війстям до печери. Ми навіть бачили їх крізь те війстя. Вони були так близько, що ми могли б доторкнутися до них. І ми чули їхню розмову.

— Лицар Като наказав спіймати ворога,— мовив один.— Ворога, що приїхав на білому коні, треба спіймати цієї ночі, так наказав лицар Като.

— Ворог десь серед нас,— мовив другий вивідувач.— Нам треба знайти його і взяти в полон. Шукаймо скрізь!

Вивідувачі сиділи біля самої печери й балакали про те, як вони братимуть нас у полон. Сиділи чорні, страшні серед мертвих дерев у моторошному сірому світанку. А їхні коні закусували вудила й рили копитами землю.

— Шукаймо, шукаймо скрізь,— мовив один вивідувач.— А що це за отвір у землі?

— Мабуть, печера,— відповів другий.— Може, ворог заховався там? Шукаймо скрізь!

Ми з Юм-Юмом пригорнулись один до одного. Я збагнув, що тепер усе пропало.

— Я зараз спробую ткнути туди списом,— сказав котрийсь із вивідувачів.— Якщо ворог там, я його наштрикну на вістря.

І ось у війсті з’явився чорний спис. Ми відсунулись якомога далі в печеру. Але спис міг туди досягти, і його вістря дедалі наближалося до нас. Воно тикалось на всі боки, проте в нас не втрапило. Встромилося навіть у стіну між мною і Юм-Юмом, але нас не зачепило.

— Шукаймо! Перешукаймо цілий ліс! — почули ми голос знадвору.— Лицар Като наказав спіймати ворога. Але тут його немає.

Після цього вивідувачі посідали на своїх чорних коней і поїхали геть.

Ми були врятовані. Печера сховала нас. Я дивувався: чому? Може, навіть земля ненавиділа лицаря Като й рада була допомогти тому, хто прийшов стати з ним на герць? Може, колись на цій землі росла м’яка зелена трава, що на світанку вкривалася росою? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла її. Навряд чи земля могла вибачити тому, хто вбив її м’яку траву, яка тут колись росла. Тож вона прихистила того, хто прийшов стати до бою з лицарем Като.

— Дякую, люба земле,— сказав я, коли ми вилізли з печери.

Та земля не відповіла нам. Вона лежала тиха, наче мертва, а війстя до печери взагалі зникло.

Ми йшли і йшли. Мертвий Ліс скінчився, і дорогу нам загородили гори й прямовисні скелі. Мене охопив розпач, бо це були скелі навколо Мертвого Озера, до якого ми знов прибилися. Ми з Юм-Юмом не знали, що нам робити. Все надаремне, ми ніколи не знайдемо Зброяра. Ми проблукали цілу ніч у Мертвому Лісі й тепер знов опинилися там, звідки почали. Он стоїть сіра занедбана хатина Ено. Вона притулилася до скелі, щоб не впасти.

Притулилася до чорної, як вугілля, скелі.

— Це, видно, і є найчорніша гора на світі,— сказав Юм-Юм.

Так, це найчорніша гора, але де в ній печера Зброяра? «Найглибша печера в найчорнішій горі»,— сказав Ено.

— Ой, Юм-Юме, зараз ми... — почав я.

І враз замовк. Я знав, що тепер усе пропало. Бо з Мертвого Лісу до нас мчала довга лава чорних вивідувачів. Частина з них бігла, а частина їхала верхи на чорних конях, і всі сунули просто на нас. Вони помітили нас і гучно закричали чудними хрипкими голосами:

— Ворог серед нас! Ось він! Ловімо його! Ловімо! Лицар Като наказав узяти ворога в полон!

Ми з Юм-Юмом стояли, впершись спинами в скелю, й дивились, як до нас наближаються вивідувачі. Так, тепер усе пропало. Я ніколи не стану до бою з лицарем Като. На серце мені наліг камінь. Мені хотілося впасти на землю й заплакати. Вже другої ночі старий Ено почує над озером птаха, що кричатиме гучніше й сумніше за інших. Ено стане біля вікна й стиха скаже сам до себе:

— То літає королевич Міо.

Найглибша печера в найчорнішій горі

І тоді сталося щось дивне. Скеля, в яку ми впиралися спинами, подалась, і не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми опинилися всередині гори. Ми тремтіли, мов двоє ягнят, коли надходить вовк.

Тепер ми могли не боятись. Ми опинились в середині гори, а вивідувачі лишились назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору. До нас вони не могли добратися, але ми чули їхні голоси.

— Шукаймо, шукаймо скрізь! — гукали вони.— Ворог був серед нас, а тепер десь зник. Шукаймо скрізь!

— Шукайте, шукайте, тут ви нас не знайдете,— мовив я. Ми з Юм-Юмом дуже зраділи й голосно засміялися в середині гори. Та враз я згадав про Міраміса й перестав сміятись.

Озирнувшись навкруги, ми побачили, що опинилися у великій печері. Тут було темно, але не зовсім. Невідомо звідки сюди пробивалося тьмяне світло. З печери розгалужувалося в глиб гори багато ходів.

У найглибшій печері найчорнішої гори жив Зброяр — так сказав Ено. Мабуть, котрийсь із цих темних ходів і вів до Зброяра, але котрий саме? Ми не знали. Доведеться довго поблукати, поки ми знайдемо його.

— Ну, принаймні в найчорнішу гору ми вже ввійшли,— сказав Юм-Юм.

— Ввійшли, та я думаю, що ніколи не вийдемо з неї,— відповів я.

Бо в цій горі справді можна було заблукати. Така гора, буває, часом присниться: ти без кінця блукаєш дивними темними ходами й ніяк не можеш вибратися з них.

Ми з Юм-Юмом узялися за руки й рушили в глиб гори. Ми відчували себе малими й заблуканими, а до найглибшої печери, мабуть, треба було далеко йти.

— Якби ця гора не була така моторошна,— сказав Юм-Юм.— і якби ці ходи не були такі темні, а ми не були такі малі й самітні.

Ми йшли і йшли. Ходи розгалужувалися на всі боки. Вони утворювали в горі ціле плетиво. Часом тьмяне світло яснішало і ми бачили перед собою метрів на два, а часом залягала така пітьма, що нічого не було видно. І ходи часом ставали такі низькі, що доводилося згинатись, а часом стеля підіймалася високо, як склепіння в церкві. На стінах проступала волога, було холодно, і ми щільніше закутувались у плащі, щоб не змерзнути.

— Мабуть, ми ніколи не втрапимо до печери Зброяра,— сказав Юм-Юм.

Ми зголодніли і з’їли трохи хліба, що втишує голод. Небагато, бо не знали, скільки ще нам доведеться ним годуватись.

Ми їли йдучи, і коли я доїв свій шматок, ми досягли місця, де хід знов розгалужувався натроє.

Зі стіни скапувала вода, а я відчував спрагу. Я зупинився, щоб напитись. Вода була не дуже добра, проте іншої ми не мали. Напившись, я обернувся до Юм-Юма, але його не було. Він зник. Мабуть, не помітив, що я зупинивсь напитися води, й пішов собі далі, гадаючи, що я йду за ним.

Спершу я був спокійний. Я стояв на розгалуженні й прикидав, котрим ходом пішов Юм-Юм. Не міг же він зайти далеко, треба лише гукнути, й він озветься.— Юм-Юме, де ти? — з усієї сили крикнув я. Але мій голос прозвучав тільки якимось страхітливим шепотом. Це була дивна гора. Її стіни вбирали в себе мій голос, приглушували його до шепоту. А той шепіт вертався назад. Багаторазовою луною котився в порожнистій горі.

— Юм-Юме, де ти?.. — лунав мій шепіт у темних ходах.— Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?..

І я злякався. Спробував гукнути ще голосніше, але гора посилала далі мій крик тільки шепотом. Я не міг повірити, що чую свій власний голос, а не чийсь інший. Голос того, хто сидить у середині гори і кривить мене.

— Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?.. — шептала луна.

О, як я злякався! Я кинувся в прохід ліворуч і трохи пробіг ним, тоді вернувся назад до розгалуження й побіг ходом праворуч, потім знов вернувся й побіг тим ходом, що був посередині. Котрим із них пішов Юм-Юм? Я вже не зважувався гукати, бо той шепіт був страшніший за все. Я лише сподівався, що Юм-Юм відчує, який він мені потрібний, і сам повернеться до мене.

Хід знов розгалужувався. Знов пішли нові ходи на всі боки, і я бігав ними й без кінця шукав Юм-Юма. Я намагався не плакати, адже я був лицар. Та тієї хвилини вже не мав сили втриматись. Коли я подумав про те, що Юм-Юм теж бігає котримось із цих ходів і сумним голосом кличе мене, то впав на нерівну кам’яну долівку й заплакав так гірко, як тоді, коли вивідувачі спіймали мого Міраміса. Тепер у мене не було вже ні Міраміса, ні Юм-Юма. Я залишився сам-один. Я плакав і жалкував, що приїхав сюди. Я не розумів, як мій тато-король міг захотіти, щоб я поїхав у Країну Чужинецьку і став до бою з лицарем Като. Якби він був тут! Я б тоді сказав йому:

— Бачите, який я самітний. Юм-Юм зник, а ви ж знаєте, що тепер, коли в мене не стало Бенка, він мій найкращий друг. І ось у мене немає вже і Юм-Юма. Я залишився сам-самісінький, а все тому, що ви захотіли, аби я став на герць із лицарем Като.

Я вперше подумав, що мій тато-король не зовсім справедливий, бо це він послав мене в таку небезпечну подорож. Та поки я лежав і плакав, отак собі думаючи, мені здалося, ніби я почув татів голос. Я знав, що це мені тільки здалося, а однаково я виразно почув, як він сказав:

— Міо, мій Міо.

І більше нічого. Але цими словами тато ніби хотів сказати мені, щоб я так не побивався, не занепадав духом. І я подумав, що, може, все-таки знайду Юм-Юма.

Я підвівся з кам’яної долівки. А коли підводився, з моєї кишені щось випало. То була сопілка, яку мені вирізав Нонно. Моя сопілка, на якій я грав разом з усіма, коли ми сиділи навколо вогнища на Острові Зелених Лук.

І я подумав: а що, як я й тепер заграю на сопілці? Що, як я заграю стародавню мелодію пастухів, якої нас навчив Нонно? Я згадав, як ми з Юм-Юмом тоді сказали один одному: «Якщо ми колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію».

Я приклав сопілку до уст, та боявся подути в неї. Боявся, що почую глухий звук, як від свого голосу. Але все-таки треба було спробувати. І я заграв стародавню мелодію.

Ох, як дзвінко, чисто вона зазвучала! Там, у темній горі, вона звучала дзвінко й гарно, може, навіть краще, ніж на Острові Зелених Лук!

Я дограв її до кінця, тоді прислухався. І далеко, дуже далеко почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Вона звучала неголосно, та я знав, що це Юм-Юм відповідає мені. Ох, як я зрадів! Зроду так не радів!

Я радів, а однаково не зміг відразу стримати сльози, тому йшов темним ходом, грав на сопілці і плакав. Не дуже плакав, тільки ледь-ледь, коли переставав грати і слухав, чи не почую сопілку Юм-Юма. Його гра помалу ближчала, і я намагався йти в той бік, звідки вона долинала. Стародавня мелодія озивалася на мою гру дедалі ближче, чіткіше й голосніше. І враз у темному ході переді мною з’явився Юм-Юм. Юм-Юм, мій найкращий друг! Я про-стяг руку і доторкнувся до нього. Тоді поклав руку йому на плече, бо хотів переконатися, що це справді він. І то був він. Мій найкращий друг!

— Якщо я колись зустріну Нонно, то подякую, що він вирізав нам ці сопілки,— сказав Юм-Юм.

— І я подякую,— мовив я, а сам подумав, що ми більше ніколи не зустрінемо Нонно.

— А тепер у який бік ми підемо? — спитав я.

— Байдуже в який, аби тільки разом,— відповів Юм-Юм.

І я був такої самої думки. Ми ще довго йшли, але вже не почували себе малими й загубленими. Адже ми були разом і грали на сопілках. Як чисто й гарно звучала стародавня мелодія у цій найчорнішій горі, вона ніби втішала нас, допомагала нам не втрачати мужності!

Хід пішов униз, усе стрімкіше й стрімкіше. Скупе світло, що присвічувало нам тут, стало трохи яскравіше. Воно, мабуть, ішло від якогось вогню. Так, темний хід у горі освітлював відблиск вогню, що спалахував і пригасав.

Не перестаючи грати на сопілках, ми підходили до вогню все ближче й ближче. І так, награючи стародавню мелодію пастухів, ми зайшли до печери Зброяра.

У печері була кузня. В горні горів пекучий вогонь, а поряд, біля величезного ковадла, стояв Зброяр — такого кремезного й дужого чоловіка я ще ніколи не бачив. У нього був довгий рудий чуб, така сама довга руда борода й густі кущуваті брови. І таких великих, геть чорних від сажі рук, як у нього, я теж зроду не бачив. Коли ми зайшли до печери, він звів ті свої кущуваті брови і вражено глянув на нас.

— Хто це грає в моїй горі? — спитав він.— Хто це грає в моїй горі?

— Лицар зі своїм зброєносцем,— відповів Юм-Юм.— Лицар із Країни Далекої. Королевич Міо грає у вашій горі.

Зброяр підійшов до мене, доторкнувся чорним пальцем до мого лоба і вголос виповів свій подив:

— Яке в тебе ясне чоло! Які в тебе чисті очі! І як ти гарно граєш у моїй горі!

— Я прийшов попросити у вас меча,— мовив я.— Мене послав Ено.

— А навіщо тобі меч? — спитав Зброяр.

— Я хочу стати до бою з лицарем Като. Тільки-но я сказав, навіщо мені меч, як Зброяр заревів страшним голосом — я такого зроду не чув.

— Лицар Като! — крикнув він, аж гора здригнулася.— Лицар Като, смерть на його голову!

У темних ходах загриміла луна. Бо, коли закричав Зброяр, голос його не обернувся в шепіт. Ні, він загуркотів між кам’яними стінами ходів, мов грім.

Зброяр стояв, стиснувши чорні кулачиська, і відблиск вогню падав йому на обличчя, що потемніло з люті.

— Смерть на голову лицаря Като! — не переставав кричати він.

Відблиск вогню падав також на довгий ряд мечів, що висіли на стінах його печери. Вони страхітливо полискували й мінилися в тому відблиску. Я почав оглядати їх. Тоді Зброяр перестав вигукувати прокльони й підійшов до мене.

— Ти дивишся на мої мечі? — спитав він.— На мої гострі мечі? Я їх викував для лицаря Като. Бо я Зброяр лицаря Като.

— Якщо ви його Зброяр, то чому кричите: «Смерть на голову лицаря Като»? — спитав я.

Він так стиснув чорні кулаки, що кісточки побіліли, й відповів:

— Тому, що найдужче за всіх ненавидить лицаря Като його власний Зброяр.

Аж тепер я помітив, що він волочив за собою довгий ланцюг, яким був прикутий до кам’яної стіни. Ланцюг бряжчав, коли Зброяр ішов печерою.

— Чого ви прикуті в цій горі? — спитав я.— і чому не розпечете ланцюга на вогні й не розіб’єте його молотом?

— Лицар Като сам прикував мене тут,— відповів Зброяр.— А його ланцюгів не бере жоден вогонь і жоден молот. Ланцюги, зроблені із ненависті лицаря Като, нелегко розірвати.

— А чого вас прикуто таким ланцюгом? — спитав я.

— Того, що я Зброяр,— відповів він.— Я кую мечі, які вбивають добрих і невинних. Тому лицар Като і припнув мене найнадійнішим у світі ланцюгом. Він не може обійтися без моїх мечів.

Зброяр дивився на мене, і очі його горіли, мов вогонь.

— Я сиджу тут у печері й кую мечі для лицаря Като. Він знає, що я кую йому зброю вдень і вночі. Але є таке, про що він не знає. Хоча б про це.

Зброяр рушив у найтемніший куток печери і приніс звідти меча, що ряхтів у його руці, мов полум’я.

— Тисячі років я пробував викувати такого меча, що міг би розтинати камінь,— сказав він.— і аж цієї ночі мені нарешті пощастило. Ніколи досі мені не щастило викувати його, аж цієї ночі пощастило.

Він підняв меча і одним ударом глибоко ввігнав у кам’яну стіну.

— О, мій меч, моє палахке полум’я! — замурмотів він сам до себе.— Мій меч, що здатен розтинати камінь!

— А навіщо вам меч, що здатен розтинати камінь? — спитав я.

— Зараз дізнаєшся,— відповів він.— Цей меч викутий не на те, щоб убивати добрих і невинних. Цей меч призначений для самого лицаря Като. А тобі хіба не відомо, що в нього кам’яне серце?

— Ні, мені дуже мало відомо про лицаря Като,— мовив я.— Я тільки знаю, що маю стати з ним на герць.

— Атож, у нього кам’яне серце,— сказав Зброяр.— і ще залізний пазур.

— У нього залізний пазур? — перепитав я.

— А ти хіба не знав? — мовив Зброяр.— Правої кисті в нього немає, а замість неї — залізний пазур.

— Що ж він робить тим пазуром? — спитав я.

— Видирає в людей серце з грудей,— відповів Зброяр.— Схопить людину, проведе пазуром — і серця нема. Потім закладає їй у груди кам’яне. Він вважає, що всі, хто його оточує, повинні мати кам’яне серце.

Я здригнувся, коли почув це. І мені закортіло якнайшвидше стати на герць із лицарем Като.

Біля мене стояв Зброяр і чорними пальцями гладив свого меча. Це напевне був його найдорожчий скарб.

— Дайте мені меча, що може розітнути камінь,— попросив я.— Дайте мені його, щоб я став до бою з лицарем Като!

Зброяр зміряв мене довгим поглядом.

— Добре, я дам тобі свого меча,— нарешті сказав він.— Дам своє палахке полум’я. Тому що в тебе таке ясне чоло, такий чистий погляд і ти так гарно грав у моїй горі.

Він уклав мені в руку свого палахкого меча, і по моєму тілі наче пробіг вогонь, що додав мені сили й відваги.

Після цього Зброяр відхилив велику ляду. На мене дихнуло холодним вітром, і я почув шум розбурханих хвиль.

— Лицар Като багато знає,— сказав Зброяр.— Проте йому не відомо, що я пробився крізь гору й відчинив свою в’язницю. Я пробивався багато років, щоб мати це вікно зі своєї в’язниці.

Я підійшов до отвору і глянув на Мертве Озеро й на замок лицаря Като по той бік озера. Знов була ніч, і замок тонув у мороці, як і тоді, коли я бачив його востаннє. І так само світилося єдине вікно, ніби лихе око, що пильнувало Мертве Озеро.

Юм-Юм також підійшов до мене, і ми довго стояли мовчки, думаючи про те, що скоро будемо битися з лицарем Като.

Позад нас стояв Зброяр і стиха мурмотів сам до себе: — Скоро, скоро лицар Като стане до останнього свого бою.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   81   82   83   84   85   86   87   88   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка