Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014


Глава двадцять друга, у якій мандрівники потрапляють під землю і бачать дива



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка94/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   90   91   92   93   94   95   96   97   ...   102
Глава двадцять друга, у якій мандрівники потрапляють під землю і бачать дива

Між тим зовсім стемніло. Кам’яний годинник у сусідній кімнати пробив десять. Час!

Лукас розбудив дітей. Для освітлення вони запалили кілька смоляних факелів. Потім вони принесли з комори діжку з дьогтем, усі разом поставили її на плиту у драконицевій кухні та розвели великий вогонь. Коли чорна каша закипіла, Лукас перевіз Емму з класної кімнати до кухні, і вони разом із Джимом узялися затуляти всі щілини у вікнах та дверях кабіни, акуратно промазуючи їх гарячою смолою. Діти здивовано спостерігали за ними.

— А що нам робити із драконицею? — запитав Джим під час роботи.— Залишимо її зв’язаною лежати?

Лукас трохи подумав, а потім похитав головою:

— Ні. Тоді вона швидко помре з голоду. Ми її перемогли, і так жахливо мстити їй, безпорадній, тепер — не дуже шляхетно. Хоча вона цього, звісно, заслужила.

— Але якщо ми її відпустимо,— стурбовано сказав Джим,— вона напевне здійме тривогу та не дасть нам піти.

Лукас задумливо кивнув:

— Отже, нічого іншого не залишається, як узяти її з собою. Хотілося б ще щось від неї дізнатися. Крім того, вона має понести заслужене покарання.

— Таж вона важчезна! — гукнув Джим.— Якщо взяти її з собою, то Емма втопиться, і до того ж для нам самих місця не залишиться.

— То так,— відповів Лукас та посміхнувся.— Тому тварюка має бути задоволена тим, що попливе позаду нас.

— Тоді доведеться знімати з неї ланцюги,— сказав Джим і наморщив лоба.— А вона жахливо сильна, впиратиметься.

— Не думаю,— відповів Лукас із задоволеною посмішкою.— Ми зробимо дуже просто. Один кінець ланцюга прикріпимо в Емми ззаду, а інший — у дракониці на єдиному зубі. Він так сильно видається вперед, що пащу можна спокійнісінько залишати зв’язаною. Перед відплиттям звільнимо їй передні та задні лапи. А якщо вона надумає опиратися, то відчує на власному зубі, що це означає. Ось побачиш, вона буде покірливою, наче ягня.

Цей план усім дуже сподобався. Закінчивши конопатити, вони відкотили Емму назад до класу. Побачивши, що вони повертаються, дракониця підвела голову. Схоже, вона цілком збадьорилася. Проте для того, аби знову стати небезпечною, вона була дуже добре опутана ланцюгами. Дракониця обмежилася лише тим, що злобно виблиснула очима та випустила з вух і ніздрів жовті клуби диму.

Коли Лукас все-таки оголосив їй, що вона попливе у кільватері, дракониця схопилася та у розпачі затрясла своїми оковами.

— Припини! — строго сказав їй Лукас.— Від цього жодного зиску, тож поводься розумно.

Дракониця, певно, зрозуміла. У будь-якому разі вона нахилила голову до підлоги, заплющила очі та прикинулася мертвою. Проте це не викликало співчуття, на яке вона, можливо, сподівалася.

При світлі факелів Лукас дістав зі скрині з інструментом лещата і з’єднав усі обривки ланцюгів, які ще лежали на партах. Один кінець цього довгого ланцюга він приладнав до Емми ззаду, а інший — до великого зубу дракониці. Цей кінець він закріпив із особливою ретельністю, аби чудовисько в путі не змогло його скинути.

Закінчивши з цим, він дав команду усім дітлахам забратися на локомотив і зайняти місця. Тільки вони із Джимом поки залишилися внизу. Коли всі розсілися, Лукас став попереду Емми для управління, бо в кабіні йому вже було не вміститися.

Потім він дав знак Джимові, який тут-таки зняв ланцюги з передніх і задніх лап дракониці і швидко відскочив убік.

— Еммо, рушай! — сказав Лукас.

Локомотив поїхав, і ланцюг натягся. Дракониця розплющила очі та незграбно підвелася. Побачивши, що її лапи вільні, вона, як і передбачав Джим, тут-таки з усіх сил спробувала пручатися.

Але цієї миті з її грудей вирвався болісний стогін, оскільки зуб був драконицевим слабким місцем і, з’єднаний із сильно натягненим ланцюгом, завдавав їй нестерпного болю. Робити було нема чого, і вона важкою ходою мимохіть закрокувала слідом за Еммою. При цьому було дуже помітно, що вона готова луснути від злості. Її маленькі очки горіли різнокольоровими вогниками.

Коли вони дісталися дверей квартири, Лукас гучно сказав дітям:

— Гасіть факели! Інакше світло нас видасть!

Потім вони з Джимом відчинили важкі кам’яні двері, і незвичайна процесія у повній темряві спустилася спіраллю сходів на перший поверх та вийшла на вулицю.

Кілько драконів, що запізнилися, незграбно протупотіли протилежним боком вулиці.стороне. Діти зачаїли дихання. На щастя, чудовиська нічого не помітили, по-перше, через темряву, а по-друге, тому що вони, як завжди, були надто зайняті тим, що злилися чи лаялися собі під ніс.

Лукас обережно спрямував локомотив навколо будинку, і незабаром вони опинилися біля річки. Від води йшло дивне легке золотаве світло. Вона сяяла сама по собі, так що було видно, як мерехтять у ночі швидкі хвилі.

Лукас зупинив Емму та почав досліджувати берег. Той полого спускався просто до води.

Лукас повернувся задоволений і прошепотів дітям:

— Спокійно сидіть на своїх місцях! А тобі, моя мила товстушко Еммо, доведеться зараз знову пограти у кораблик. Щасти! Я на тебе покладаюся!

Із цими словами він вивернув кран знизу котла, і вода із булькотінням полилася з Емминих нутрощів. Коли котел спорожнів, він закрутив крана і з допомогою Джима підтяг локомотива так близько до пологого спуску, що далі той зміг котитися сам собою. Друзі похапцем заскочили на локомотив та видерлися до дітлахів на дах кабіни.

— Тримайтеся міцно! — приглушено скомандував Лукас, коли Емма м’яко ковзнула у воду. Течія була доволі сильною. Вона миттю підхопила пливучий локомотив і понесла його вперед. Дракониця, що боялася води, як і всі її родичі, все ще стояла на березі й вироблювала жахливі гримаси. У неї були на те причини, оскільки вона знала напевне, що у воді її вогонь згасне і, крім того, вода змиє з неї весь бруд. Їй було дуже-дуже страшно. Спочатку вона ще кілька разів жалюгідно пробувала боротися із ланцюгом, що її тяг, потім деякий час йшла за локомотивом по берегу, але тут з’явився міст, і що ж тут поробиш? Дракониця кілька разів провищала по-щенячому, нічого більше із зав’язаною пащею вона сказати і не могла, а потім, покірлива долі, зафиркала і пошльопала назустріч хвилям. Тут почулося шипіння і показалася пара, а коли хмарки пару трохи розсіялися, виявилося, що дракониця, коли треба, чудово вміє плавати. Так і дрейфували вони цілком беззвучно крізь нічне Дракон-Місто.

Ось тільки куди вела ця річка? Невже Непомук сказав друзям неправду і вона все-таки протікає крізь «Країну Тисячі вулканів»? Чи тут була, ймовірно, якась таємниця, невідома напівдраконові?

Тепер течія помітно посилилася. Вона стала по-справжньому бурною. Наскільки було видно в темряві, мандрівники наближалися до міської околиці, тобто до величезної стіни кратеру, яка оповивала місто на зразок валу фортеці.

— Стережись! — гукнув раптом Лукас з передньої частини котла, на якій він видів верхи на пару з Джимом. Усі пригнулися, і їх поволокло до абсолютно непроникної пітьмі печери у скелі. Вони неслися все швидше та швидше. Навколо вже нічого не можна було розрізнити. Тільки гуркіт та шипіння маси води, що вирвалася на волю, гули у мандрівників у вухах.

Лукас хвилювався за дітей. Опинись вони тут удвох із Джимом, він не надав би небезпеці настільки великого значення. Обидва вже звикли до самих найризикованіших пригод. Але діти — як вони перенесуть це плавання? Деякі зовсім ще малюки, крім того, є тут і дівчатка. Звісно, вони жахливо бояться.

Але, врешті-решт, назад їм тепер вже не можна, а втішати та підбадьорювати їх у цьому гуркоті теж ніяк неможливо. Лукасові нічого не лишалося, крім як чекати на розвиток подій.

Течія несла їх уперед та вниз, усе глибше та глибше. Дітлахи заплющили очі і міцно вчепилися один в одного та в локомотив. У них голова йшла обертом від цього падіння, якому, здавалося, краю не буде, ніби падали вони до самого центра Землі.

Нарешті, нарешті течія трохи спала, і хвилі, що пінилися, заспокоїлися. А деякий час потому течія річки стала такою саме рівною та неквапливою, як і на початку плавання, тільки тепер мандрівники перебували десь глибоко-глибоко під землею. Поступово вони наважилися розплющити очі та побачили, що у темряві мерехтить райдужне чарівне світло. Але нічого певного поки було не розпізнати. Лукас обернувся до дітей і гукнув:

— Ніхто не пропав? Усі на місці?

Дітлахи все ще не могли оговтатися, і їм знадобилося багато часу, аби перерахуватися. Нарешті вони змогли доповісти Лукасові, що все гаразд.

— А що із драконицею? — запитав Лукас потім.— Вона ще на ланцюзі? Жива?

Ні, із драконицею не сталося нічого серйозного, крім того, що вона досхочу наковталася води.

— А де ми взагалі? — запитав маленький хлопчик у тюрбані.

— Гадки не маю,— відповів Лукас,— сподіваюся, скоро стане світліше, тоді побачимо.— І він розкурив свою люльку, що погасла під час стрімкого спуска вглибину.

— У будь-якому разі ми точно перебуваємо на шляху до Пиню! — утішив Джим, бачачи, що кілька малюків збираються розревтися. Діти швидко заспокоїлися та почали із цікавістю роззиратися навколо. Тьмяне чарівне світло тим часом посилилося до пурпурово-червоних сутінків, у відблиску яких можна було розрізнити,що річка протікає крізь печеру з високими зводами. Світло йшло від сотень тисяч червоних дорогоцінних камінців, які кристалами завдовжки з руку росли на стінах та на стелі.

Ці рубіни іскрилися, блищали та мерехтіли, ніби незліченні ліхтарики. Видовище було надзвичайно чудовим.

За деякий час світло змінилося. Воно змінилося сліпучою зеленню, яку випромінював цілісінький ліс смарагдів, які, ніби гігантські бурульки, звисали зі стелі печери ледь не до самісінької води. Трохи далі річка попрямувала крізь низький, вузький та довгий грот, у якому панувало фіолетове сяйво, що створювали міріади найтонших кристалів аметисту, які, наче мох, вкривали скелясті стіни. Потім вони перетнули простір, що випромінювало таке яскраве світло, що дітям довелося трохи примружитися. Там зі стелі, подібно до сотень люстр, звивали величезними виноградними гронами прозорі алмази.

Підземним красотам не було краю. Дітлахи вже давно припинили теревенити. Спочатку вони все ще перешіптувалися, але врешті-решт цілком прищухли, повністю занурившись у споглядання цього підземного світу див. Іноді течія прибивала локомотив так близько до стін печери, що кожен із них зміг відламати кілька дорогоцінних камінців на згадку.

Ніхто з компанії мандрівників, мабуть, не зумів би сказати, скільки годин минуло, але тут Лукас помітив, що течія раптом знову помітно посилилася.

Скелясті стіни почали зсуватися все ближче та ближче одна до одної, поступово набуваючи червонуватого забарвлення, яке то тут то там уривалося широкими білими смугами та зиґзаґоподібними лініями. Водночас потьмяніло і чарівне сяйво, бо дорогоцінного каміння тут більше не було. Урешті-решт настала така ж непроглядна темрява, як і на початку підземної подорожі. Тільки зовсім-зовсім поруч зрідка мерехтіли у пітьмі промінчики поодиноких кристалів.

Потім і їх не стало видно. Вода знову захлюпала та зашипіла, і мандрівники вже приготувалися до нового падіння до самої-самої глибини.

Але цього разу на них чекав набагато приємніший сюрприз. Вони вдруге проминули браму в скелі, і Емма зі своїми пасажирами на борті та драконицею в кільватері водою, що пінилася, стрілою вилетіла назовні!

Їх зустріла чудова ясна зоряна ніч. Тепер річка спокійно та велично текла своїм широким руслом. Береги по обидві її боки оточували могутні вікові дерева. Їхні стовбури були прозорими, як кольорове скло! Нічний вітерець шумів у гіллі, і тут само звідусіль лунав ніжний передзвін, як від незліченної кількості крихітних дзвіночків. Тут локомотив ковзнув під мостиком, що витонченою дугою вигнувся над річкою,— мостик був із блискучого фарфору!

Зніяковілі від подиву, мандрівники роззиралися навколо. Першою, до кого повернулася здатність розмовляти, була маленька принцеса Лі Сі.

— Ура! — заволала вона.— Це Мигдалія! Це моя батьківщина! Тепер ми врятовані!

— Та не може цього бути! — заперечив Джим. Від Мигдалії до Сумландії ми знаєш скільки днів добиралися? А зараз ми щонайбільше кілька годин у путі!

— Мені теж це сумнівно,— пробурмотів Лукас,— певно, тут якась помилка!

Джим видерся на трубу, аби краще все роздивитися. Він ретельно огледів усе навколо, а потім озирнувся. Брама, крізь яку вони кілька хвилин тому проїжджали, знаходилася біля підніжжя величезних гір, яки поперечною лінією простягалися через усю країну. Кожна вершина була вкрита червоно-білими візерунками. Сумнівів більше не залишалося, це була «Корона Світу».

Джим зліз із труби і повільно, майже урочисто сказав дітлахам, які з очікуванням витріщилися на нього:

— А ми й справді в Мигдалії!

— Джиме! — раділа маленька принцеса.— Я така рада, така рада, така рада!

Вона саме стояла поруч із ним, і тому в пориванні радості поцілувала його просто в губи. Джим завмер, наче громом вдарений.

Дітлахи сміялися, і горлали, і обіймалися, і так розійшлися, що Емма заходила ходуном. І ледь не перекинулася, але тут Лукас закликав їх до спокою.

Коли Емма знову вирівнялася, Лукас сказав Джимові:

— Я б ось як пояснив цю історію: пливучи під землею, ми набагато скоротили шлях. Що ти скажеш на це, Джиме?

— Що-що? — перепитав Джим.— Що ти сказав? — Він явно намагався привести до ладу всі свої п’ять почуттів, а то йому все ще ввижалося, що він марить.

— Гаразд, старий,— пробасив Лукас та посміхнувся про себе. Звісно, він помітив, чому його маленький друг нічого та нікого, крім маленької принцеси, навколо себе не бачить та не чує. тут він повернувся до дітлахів та запропонував, аби кожен розповів йому свою історію. До Пиню все одно ще було пливти та пливти, а Лукасові не терпілося дізнатися, як діти потрапили до дракониці в Сумландію.

Усі погодилися. Лукас розкурив нову люльку, і першою свою історію почала розповідати маленька принцеса.

Глава двадцять третя, у якій мигдальська принцеса розповідає свою історію,
а Джим раптом сердиться на неї

— Настали довгі канікули,— почала розповідати Лі Сі.— І, як це бувало кожного року, мені дозволили поїхати до моря. Мій батько дозволив мені навіть запросити сімох подружок, аби я не нудьгувала. А ще туди поїхали три більш старші придворні фрейліни, щоб за нами приглядати.

Ну ось, ми всі разом жили у маленькому гарненькому замку із лазурового фарфору.

Просто перед нами на золотавому піску шуміло море.

Фрейліни щодня казали нам, що грати можна тільки поблизу замка і що не можна далеко втікати, щоб із нами нічого не трапилося. Спочатку я слухалася і не йшла далеко, але оскільки фрейліни, незважаючи на те що ми всі були дуже слухняними, продовжували твердити одне й те саме, в мені раптово прокинувся дух протиріччя. А він у мене, на жаль, жахливо сильний. Коротше кажучи, я втекла і попрямувала на свій острах та ризик гуляти морським берегом. За якийсь час мені здалеку стало видно, що фрейліни з подружками почали мене шукати. Але замість того, щоб їх покликати, я заховалася в заростях комишу.

Трохи згодом мої подружки з фрейлінами пройшли поблизу, невпинно вигукуючи моє ім’я, вони, здається, були жахливо налякані та схвильовані. А я анічичирк сиділа в своєму притулку. Потім усі повернулися, і я почула, як вони казали про те, що тепер підуть в інший бік, бо я могла втекти зовсім-зовсім далеко. Я крадькома посміювалася, а коли вони пішли, вилізла з притулку та попрямувала гуляти берегом, йдучи від замку все далі та далі. Я збирала до фартуха гарненькі черепашки та тихесенько наспівувала пісеньку, яку на ходу склала, аби скоротити час. Ось так:

Чудово, пречудово

Самій на березі!

Гулять туди, іти сюди

Хоч цілий день можу!

Вам не знайти принцесу Лі Сі,

Хто не зови, як не проси!

Гей, тілі-бум, тум!

Склала я пісеньку, між іншим, сама, а доречну риму на «Лі Сі» знайти не так-то й просто. Так я йшла та наспівувала, але раптом помітила, що пляж уже зовсім не піщаний, а йду я кромкою скелястого узбережжя, інший край якого крутим обривом іде до моря. Мені було вже не так весело, але зазнаватися собі в цьому я не хотіла. Отже, я пішла далі. Раптом я побачила, що далеко в морі з’явилося вітрильне судно, воно швидко наближалося саме до того місця, де я зупинилася. Корабель ішов під червоними, як кров, вітрилами, а на найбільшому вітрилі чорною фарбою була намальована величезна цифра 13.

Тут Лі Сі охопила лихоманка, і вона на хвильку замовкла.

— Ось це цікаво! — пробасив Лукас, обмінявшись із Джимом значущими поглядами.— Продовжуй!

— Корабель пристав до берега просто біля мене,— розповідала далі злегка зблідла від спогадів принцеса.— Я від жаху заклякла на місці. так, корабель був такий величезний, що його борт височів над скелястим узбережжям, на якому я стояла. Тут до мене зістрибнув чоловік дуже жахливої зовнішності. На голові в нього був дуже дивний капелюх із намальованими на ньому черепом та двома перехрещеними кістками. Вдягнений він був у картату куртку, шаровари та ботфорти. Із-за поясу стирчали кинджали, ножі та пістолети. Під великим крючкуватим носом у нього росли довгі чорні вуса, що звисали до поясу. В його вухах красувалися товсті золоті кільця, а маленькі очки були так тісно посаджені одне до одного, що здавалося, ніби він сильно косить. Побачивши мене, він загорлав: «Ага, маленька дівчинка! Чудова здобич!».

Голос у нього був низький та зовсім схриплий, і мені тут-таки захотілося втекти, проте він схопив мене за кіски та зареготав. При цьому стало видно його зуби, великі та жовті, наче в коня. Він сказав: «Доречно ти нам трапилася, маленька!».

Я закричала та почала відбиватися, але допомоги, звісно, чекати було нема звідки. Високий чоловік підняв мене та — гоп! — закинув на корабель. Летячи у повітрі, я ще подумала: «І навіщо тільки…»,— але додумати до кінця «…я втекла від усіх?» не встигла, бо саме цієї миті на борту корабля мене впіймав інший чоловік, який ззовні анітрохи не відрізнявся від першого. Спочатку мені навіть здалося, що це той самий чоловік. Проте це було неможливо. Коли мене поставили на палубу, я змогла оглядітися та побачила, що на кораблі було багато чоловіків і всі вони були схожі один на одного, ніби дві краплі води.

Спочатку морські розбійники посадовили мене у клітку. Вона виглядала як велика пташина та висіла на щоглі на товстому гаку.

Тепер усю мою хоробрість наче вітром здуло, і я заплакала так гірко, що мій фартух промок наскрізь. Я дуже прохала цих чоловіків відпустити мене на волю.

Проте їм було байдуже. Корабель відплив із швидкістю блискавки, берег швидко пропав із виду, і навколо залишилася лише вода.

Так пройшов перший день. Увечері прийшов один із цих типів та просунув мені крізь прутки решітки кілька шматків засохлого хлібу. Ще він засунув до клітки маленьку кружку із прісною водою. Але їсти мені зовсім не хотілося, тому до хліба я навіть не доторкнулася. Тільки відпила трохи води, бо від сонця, що припікало, та довгого плачу сильно захотілося пити. Коли спустилися сутінки, розбійники запалили кілька ліхтарів і, викотивши на середину палуби велику діжку, розсілися навколо неї. У кожного з них була велика кружка, вони наповнювали їх із діжки, а потім пили та співали на всю горлянку дикі пісні. Одну з них вони співали найчастіше, тому я її запам’ятала. Мабуть, це була їхня улюблена пісня. Ось які в ній були слова:

Тринадцять чоловік та скриня мерця,

Йо-хо-хо, і в діжці ром!

Пий, і диявол тебе доведе до кінця,

Йо-хо-хо, і в діжці ром!

До речі, чоловіків я намагалася перерахувати, але це було важко через мерехтливе світло, а ще тому, що всі вони були дуже схожі один на одного. Проте, гадаю, що їх насправді було тринадцять, як вони співали у своїй пісні.

Раптом я зрозуміла і те, чому вони намалювали на своєму вітрилі цифру 13.

Тут Джим урвав розповідь маленької принцеси таким зауваженням:

— Я відтепер теж розумію, чому в адресі відправника на моїй посилці стояло 13.

— У якій адресі відправника? І на якій посилці? — запитала Лі Сі.— Ти вже казав щось схоже дракониці, і мені давно хотілося тебе про це порозпитувати.

— Якщо ви обидва не проти,— втрутився Лукас,— то нехай спочатку Лі Сі закінчить свою історію, давайте-но за порядком. Потім Джим розповість, що трапилося з ним. А то повний безлад виходить.

Усі з ним погодилися, і Лі Сі повела далі:

— Коли розбійники сиділи кружечком та пили, я помітила ще й те, що вони постійно плутаються навіть між собою. Щоправда, схоже, що це їм особливо і не заважало. Явно жоден із них не знав, ані як його звуть, ані чи це він сам або хтось інший. Проте, здається, їм було абсолютно все одно, знають вони це чи ні, бо так чи інакше всі вони були однакові. Тільки свого капітана вони впізнавали одразу, бо він, аби чимось відрізнятися від інших, почепив на капелюха червону зірку.

Усі беззаперечно йому корилися.

Наступного дня я жахливо зголодніла та з’їла трохи сухарів. А в іншому все було точно так, як і першого дня. Коли настав вечір і розбійники розсілися навколо діжки, я почула, як капітан казав їм: «Слухай-но сюди, браття! Завтра опівночі зустрічаємося із драконицею на обумовленому місці. Буде їй чим втішитися!» При цьому він подивився на мене та посміхнувся.

«Це добре, капітане,— почула я відповідь розбійників,— тоді в нас знову буде ром. Це нам дуже до вподоби. Адже діжка майже порожня».

То, що сказане мало відношення до мене, було ясно, хоча я ще не знала, яке саме. Можете собі уявити, як було в мене на душі.

Наступної ночі задув пронизливий вітер і погнав по небу рвані хмари, за якими що зникав, то знову з’являвся повний місяць. У клітці було жахливо холодно.

Близько півночі я раптом помітила, що від обрію до темряви йдуть світлові сигнали, на які прямує наш корабель. Коли ми підійшли ближче і місяць знову ненадовго визирнув із-за хмар, я розрізнила кілька голих крутих кліпів із гладкого заліза, які стирчали з моря. А на одному з цих кліпів в очікуванні сиділа величезна дракониця. Її темний силует чітко вимальовувався на тлі штормового неба.

«Хххх,— прошипіла вона, коли розбійницький корабель пристав поруч із нею, при цьому з її ніздрів вистрілили язики полум’я ядовито-зеленого та фіолетового кольору.— У вассс зззнову є щосссь для мене, хлопччччики?»

«Ще й як є! — заволав капітан у її бік.— Цього разу особливо чудова маленька дівчинка!»

«Аххх, осссь як? — прошипіла дракониця із злою посмішкою.— І щщщо ж ви ззза неї хочччете, ссстарі шшшахраї?»

«Як завжди,— відповів капітан,— діжку натурального сумландського рому марки “Драконова горлянка”! Це єдиний ром у світі, кріпкий саме для мене і моїх братиків. Якщо не хочеш, то ми відчалюємо».

Вони ще трохи поторгувалися, і нарешті дракониця дала їм діжку рому, на якій я весь цей час сиділа. За нього вона отримала від розбійників клітку зі мною. Потім вони домовилися про наступну зустріч та розпрощалися. Крізь посвист вітру недовго було чути спів чортової дюжини, потім корабель зник удалині.

Дракониця підхопила мою клітку та підняла її високо, щоб достеменно та в усіх подробицях мене роздивитися. Нарешті вона сказала: «Осссь щщщо, моя дитинонько. Ззз іграми у ляльки, лінощщщами, прогуляночччками, канікулами та іншшшим непотребом тепер ссскінчччено на-за-вжди! І для тебе нассстав чассс пізззнати правду жжжжитття!».

Тут вона загорнула клітку у товсту щільну ковдру, так що я опинилася у повнісінькій темряві, тому ззовні мені більш нічого було не бачити та майже нічого не чути.

Спочатку начебто нічого й не відбувалося. Я чекала та почала вже запитувати себе, чи не залишила дракониця мою клітку на березі. Але навіщо ж тоді вона виторговувала мене? У довгому очікуванні я непомітно для себе поснула. Ви, мабуть, здивуєтесь, як це можна спати у такій неспокійній ситуації, але судіть самі: з тієї миті, як розбійники мене спіймали, я від жаху та холоду майже не заплющувала очей. А під ковдрою було тепло й темно — ось я і заснула.

Раптом я прийшла до тями. Стало чути жахливий шум. Ви уявити собі не можете такого виску, шипіння та гуркоту! До того ж мою клітку хитало спершу з боку в бік, а потім угору-вниз, так що у мене в животі відбувалося щось дивне, як на американських гірках буває. Усе це тривало приблизно з півгодини, потім раптово припинилося. Якийсь час було тихо, потім я відчула, що клітку опустили та поставили вниз. Ковдру зняли — і, озирнувшись… ну, далі описувати не обов’язково, бо ви всі знайомі з квартирою пані Мальцан. Єдиною втіхою для мене було те, що я не одна відчувала себе кинутою та самотньої у моїй біді, тут були інші діти, які відчували те саме.

Та більше, власне, розповідати майже нема чого. Життя, що почалося тут, було до жаху нудним та сумним. Щодня з ранку до вечора ми сиділи, прикуті до парт, і мали навчатися читати, писати, рахувати і ще чомусь. Мені пощастило більше за всіх, бо, як усі мигдалята у моєму віці, я все це вже вмію. Але моїм однокласникам довелося дійсно вчитися, а дракониця їх бридко мучила. Коли вона перебувала у поганому настрої, а в ньому вона перебувала майже завжди, то їй було абсолютно все одно, чи робили ми помилки, чи ні, аби лупити нас та лаяти.

Із настанням ночі дракониця знімала з нас ланцюги і стусанами проганяла до спільної спальні. Ми загалом ніколи не вечеряли, бо кожного разу в пані Мальцан знаходився привід для покарання відсилати нас до ліжок без вечері. Розмовляти ми теж не могли, навіть пошепки. Це було суворо заборонено. Дракониця сиділа в нас кожного вечора доти, поки ми не засинали.

Проте одного разу вночі мені вдалося її ошукати. Як тільки вона пішла, я встала з ліжка (моє ліжко було поруч зі стіною), залізла на подушку та визирнула в дірку в стіні. Я миттю зрозуміла, що тут занадто високо, аби втекти, проте побачила, що внизу тече річка. Я подумала, що можна вдіяти, і раптом згадала про лялькову молочну пляшечку, яку знайшла у кишені свого фартуха і зберегла в себе на згадку про дім. У мене тут-таки виник план. Я швидко й тихо розбудила дітей та розповіла їм про план. В одного з них знайшовся вигризок олівця, у іншого — клаптик чистого паперу. Так я написала листа, засунула його до пляшечки, а потім один із хлопчиків, що умів влучно видати, уліз на моє ліжко та кинув пляшечку крізь кам’яну дірку просто у річку.

Із тих пір ми сподівалися на те, що, може бути, якась добра людина якось знайде пляшечку та віднесе її моєму батькові. Так ми й чекали, день за днем, поки ви не приїхали та не визволили нас. А тепер ми тут.

На цьому принцеса закінчила свою розповідь. після неї діти по черзі стали описувати, як сталося з ними. Тут, наприклад, було п’ятеро дітлахів у тюрбанах, на яких несподівано напали, коли вони приймали вечірню ванну в річці разом із своїми слонами. А маленький індіанець під час риболовлі заплив на своєму каное занадто далеко у море. Ескімося дрейфувало на айсбергу до Північного полюсу, аби навідати свою внучату тітоньку. Кілька дітей відправилося в плавання на океанських пароплавах, на які просто в морі напали пірати. Усі гроші, цінності, а разом із ними і дітей розбійники забрали на свій корабель, а пограбовані пароплави потопили разом із вантажем.

У цих тринадцяти дійсно не було ані стиду ані совісті.

Якими б різними не виявлялися дитячі пригоди, як тільки вони одного разу потрапляли на залізний кліп, з ними відбувалося все те саме, що і з маленькою принцесою. Проте жоден із них не міг сказати, яким чином вони потрапляли до кам’яної квартири пані Мальцан. Насамкінець, у відповідь на настирливі дитячі і особливо принцесові прохання, Джим розповів про все, що пережили вони із Лукасом, перш ніж знайшли шлях до Дракон-Міста.

— Проте одне я тепер знаю точно,— закінчив він, все ще в думках про школу, побачену в Сумландії,— навчатися читати та писати мені ніколи не захочеться. І рахувати теж. Ось не хочу, і все!

Лі Сі скоса подивилася на нього і, високо здійнявши брови, запитала:

— Як, ти ще нічого не вмієш?

— Ні,— відповів Джим,— та мені й не треба.

— Але ж ти принаймні на рік старший від мене! — здивувалася дівчинка. А потім додала: — Якщо хочеш, я тебе навчу.

Джим замотав головою:

— Я гадаю, все це ні до чого, суцільна маячні та користі жодної. Навчання тільки відволікає від важливих справ. Я поки чудово обходжуся без читання та письма.

— Він правильно каже! — вигукнув маленький індіанець.

— Ні,— енергійно заперечила маленька принцеса,— це дуже навіть до чого. Якби я, наприклад, не навчилася писати, то не змогла б відправити пляшкову пошту і нас би ніхто не врятував.

— Та жодна пляшкова пошта тобі б не допомогла,— відповів Джим,— якби ми вас не визволили.

— Саме так! — вигукнув маленький індіанець.

— То ось воно що! — трохи кепкуючи відгукнулася маленька принцеса.— Тобі, між іншим, Лукас-машиніст допомагав! А що б сталося з нами і з вами, якби Лукас, як і ти, не вмів читати?

Джим не знайшов, що відповісти. Він розумів, що Лі Сі загалом права, однак саме це його й дратувало. І що це їй прийшло до голови напучувати його? Адже він як-ніяк нещодавно врятував її, до того ж ризикуючи власним життям. Мужність та хоробрість все-таки трохи важливіше, ніж розумність. У будь-якому разі не хоче він вчитися, і баста!

У Джима зробилося таке похмуре обличчя, що Лукас сміючись ляснув його по плечі та погукав:

— Джиме, старий, ану поглянь о-о-он туди!

І він указав на обрій у східному напрямі, куди вони рухалися по течії річки. Там у всій його надзвичайній пишності саме сходило сонце, так що всі хвилі блищали як чисте золото. А незабаром мандрівники побачили вдалині дещо інше: то виблискували та сяяли золотом тисячі дахів Пиню.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   90   91   92   93   94   95   96   97   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка