Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 24.27 Mb.
Сторінка99/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір24.27 Mb.
1   ...   94   95   96   97   98   99   100   101   102
Глава п’ята

Того дня майже нічого більше не сталося. Кіті Рузіка прийшла по свої підручники й дуже розчарувалась, коли почула від пані Бартолотті, що її син подався з батьком гуляти. Дівчинка пробула в неї півгодини, сподіваючись, що, може, той син скоро повернеться. А коли вона просиділа ті півгодини у вітальні біля пані Бартолотті, читаючи й розглядаючи Конрадову книжку з малюнками, розчісуючи коси чудовій ляльці, у двері знов подзвонили. Цього разу прийшла пані Рузіка.

― Вибачте, що моя дочка так довго вам заважає,— звернулася вона до пані Бартолотті солодким як мед голосом.— Ми дозволили їй тільки піти по свої книжки!

А потім сказала дочці іншим голосом, гірким, як жовч:

― Ходи вже, Кіті, обід захолов. Так довго не сидять у гостях, коли приходять непрохані!

Пані Бартолотті почала її запевняти, що в неї кожен може сидіти скільки завгодно, навіть коли прийшов непроханий.

― Ні, ні, це нечемно,— мовила пані Рузіка, знову солодким як мед голосом.

Пані Бартолотті хотіла подарувати Кіті ляльку, але пані Рузіка заявила, що таких дорогих подарунків брати не можна.

― Про це не може бути й мови! — крикнула вона дочці, що вже простягла була руки до ляльки.

― Та вона ж нам не потрібна,— сказала пані Бартолотті.

Кіті благально вигукнула:

― Мамо, дозвольте мені взяти її!

Але пані Рузіка стояла на своєму:

― Так не можна. Ну чого б я мала її брати! Ні, справді, так не можна.

Вони довго торгувалися: разів зо тридцять одна пропонувала ляльку, а друга відмовлялася. Нарешті в пані Бартолотті урвався терпець:

― Та не ви ж її маєте брати, а ваша дочка. А вона хоче ляльку!

Кіті радісно підхопила:

― Так! Хочу! Справді!

Вона схопила ляльку й так міцно притисла до себе, що пані Рузіка побачила: Кіті не віддасть її назад. Тому вона мовила солодким як мед голосом:

― Ну, то гарненько подякуй, Кіті.

І Кіті сказала:

― Красно дякую.

Після цього пані Рузіка підштовхнула дочку до дверей. Спускаючись сходами, вона ще тричі буркнула:

― Справді, без цього можна було обійтися!

Пані Бартолотті зачинила за гістьми двері й подумала, що з людьми дійсно-таки буває дуже складно, усі нерви з тебе висотають. Тоді похопилася, що час готувати вечерю, а її, власне, нема з чого готувати, бо нічого не куплено. Потім їй спало на думку, що повечеряти можна й не вдома — замовити печеню з солодким перцем і грибами, а до неї смажену картоплю. Далі вона згадала, що нічого з цього не вийде. Адже ані в течці, ані в шкіряній сумці, ані в пластмасовій коробці, ані в гаманці не залишилося грошей. До такого пані Бартолотті звикла й зовсім не журилась, як часом залишалася без вечері. Але тепер вона згадала сто тисяч Еґонових слів і мовила сама до себе:

― Дитино моя, ти маєш приготувати Конрадові порядну, поживну і смачну вечерю.

Пані Бартолотті сіла у вітальні в крісло-гойдалку й запалила сигару. Після того, як вона тричі по три затягнеться димом, їй напевне спаде щось на думку. Так завжди було, треба тільки почекати. Вона палила, гойдалася в кріслі й чекала. І аж коли затяглася димом п’ять разів по три, нарешті надумала, де взяти гроші. «Сердешний Еґон,— міркувала пані Бартолотті,— хоче бути батьком. Що ж, він тепер Конрадів батько. А батько повинен платити аліменти, і сьогодні ж таки. Тоді я матиму за що піти з Конрадом кудись повечеряти».

Ось що спало на думку пані Бартолотті. І коли Еґон із Конрадом повернулися з прогулянки, вона негайно поділилася з аптекарем своїми міркуваннями. Почувши їх, пан Еґон кумедно скривився, тоді, затинаючись, сказав, що він до цього не готовий і не має з собою стільки грошей.

― То дай мені хоч завдаток,— мовила пані Бартолотті.

Пан Еґон розщедрився на двісті шилінгів. Це її задовольнило, бо за ці гроші вона могла замовити дві порції печені з солодким перцем, грибами й смаженою картоплею, та ще й на десерт морозива та яблучного соку.

Потім пані Бартолотті з Конрадом подалися до ресторану «Біля прудкої сарни», а пан Еґон подався додому.

Коли вони повернулися з ресторану, Конрад одразу ліг спати, а пані Бартолотті дов’язала ще метр торочок на килимі.

― Щоб завтра знов у хаті були гроші,— сказала вона.

Більше того дня нічого не сталося. Зате другого дня, у понеділок, сталося багато чого.
Уранці пані Бартолотті прокинулась о пів на п’яту, вперше в своєму житті так рано. Вона тихенько вибралася з ліжка, бо не хотіла будити Конрада, та виявилося, що хлопець прокинувся раніше за неї.

― Я вже давно не сплю,— пояснив Бін,— бо наперед радію, що йду до школи.

Пані Бартолотті пішла до ванної кімнати, глянула в дзеркало й переконалася, що сьогоднішній день для неї буде нелегким.

― Стара, далі нікуди, і бридка, далі нікуди,— промурмотіла вона, дивлячись на своє віддзеркалення. І подумала: в школі їй не повірять, що вона Конрадова мати, вважатимуть, що вона його бабуся або й прабабуся.

Під час сніданку вона розбила підставку на яйце і чашку, так у неї тремтіли руки.

― Що з вами? — запитав Конрад.— Коли людина така, як тепер ви, то це означає, що вона знервована?

Так, мовила пані Бартолотті, вона трохи знервована, бо не знає, як їй пояснити в школі, що Конрадові сім років, а він іще не ходив до школи, та однаково хоче вчитися в другому класі.

― У третьому,— сказав Конрад.— Я вночі думав про це. Другий клас мені не підходить. Надто мені там було б нудно.

― Але ж тобі потрібне свідоцтво за другий клас! Без нього тебе не візьмуть до третього.

Конрад підійшов до кухонного буфета й витяг з шухляди пластмасову блакитну папку, в якій лежали його папери. У папці була кишенька, якої пані Бартолотті раніше не помітила. Конрад дістав із тієї кишеньки цупкий ясно-зелений папірець.

― Ось моє свідоцтво,— сказав він.

― За який клас? — запитала пані Бартолотті.

Клас треба вписати самому,— пояснив Конрад і подав їй свідоцтво.

На папірці було надруковано товстими чорними літерами: «СВІДОЦТВО». А під ним — «Конрада Бартолотті». Ще нижче стояли оцінки, самі п’ятірки,— з гімнастики, співів, малювання, поведінки, читання, письма, арифметики, природознавства й мови.

На другому боці ясно-зеленого папірця було надруковано:

«Учень Конрад Бартолотті ____ засвоїв матеріал _________ класу і переведений до _____ класу».

А трохи нижче знов нерозбірливий підпис, напевне, той самий: «Гунберт», чи «Гонберт», чи «Монберт».

Над підписом стояла кругла печатка, назву установи на якій теж не можна було прочитати.

― А з якої школи це свідоцтво? — запитала пані Бартолотті.

Вона перевернула ясно-зелений аркушик і над товсто надрукованим написом «СВІДОЦТВО» побачила інший, надрукований ще товщими літерами:

«НІМЕЦЬКА ШКОЛА В КАЙРЕ (КОНГО) НА ПРАВАХ ГРОМАДСЬКОЇ».

― Збожеволіти можна,— прошепотіла пані Бартолотті.

― Чого? Що там самі п’ятірки? — запитав Конрад.

― Ти ж ніколи не був у Конго! Чи був? — мовила пані Бартолотті.

― На жаль, не був,— відповів Конрад.— Але не турбуйтеся, свідоцтво справжнє. Навчальний відділ нашої фабрики є філією школи в Кайре. Отже, усе буде гаразд.— Конрад кашлянув і повів далі: — І в Кайре починають навчання з чотирьох років, тобто в моєму віці йдуть до третього класу. Із цим теж усе гаразд.

Та однаково його слова не зовсім переконали пані Бартолотті, що все гаразд. Вона рада була, що зможе показати в школі свідоцтво, але все-таки трохи хвилювалася.

― Ну, а як тебе запитають про ту школу в Кайре? Що ти їм скажеш? — мовила вона.

Конрад запевнив її, що про школу в Кайре знає більше за пересічного тутешнього вчителя. З цього погляду він підготовлений дуже добре.

― Коли так, то ходімо,— зважилася пані Бартолотті.

Вона сховала свідоцтво, медичну довідку та метрику в сумку й надягла заячу шапку і заяче хутро.

― Хвилиночку, мамо! — вигукнув Конрад.— Дайте-но мені свідоцтво.
Пані Бартолотті дістала з сумки свідоцтво.

― І ручку,— попросив Конрад.

Пані Бартолотті дала йому свою ручку.

Конрад написав після свого прізвища з другого боку, там, де були крапки,— «відмінно», після слова «матеріал» — «другого», а перед останнім словом — «третього». Отже, тепер у свідоцтві стояло:

«Учень Конрад Бартолотті відмінно засвоїв матеріал другого класу і переведений до третього класу».

Конрад почекав, поки просохло чорнило, і повернув свідоцтво пані Бартолотті. Вона знову сховала його в сумку. Конрад надяг блакитну шапку з дзвоником і курточку з клаптиків.

На сходах, уже майже внизу, їх наздогнала Кіті Рузіка з ранцем за плечима. Вона зацікавлено глянула на Конрада й запитала:

― Ти також ходитимеш у другий клас?

Конрад похитав головою.

― Я передумав,— відповів він.— Піду в третій.

Ця відповідь так здивувала Кіті Рузіку, що вона зупинилася, наче вкопана. Вона стояла на сходах і дивилася вслід Конрадові й пані Бартолотті, поки вони зникли на вулиці.

Щоб потрапити до школи, треба було пройти вуличку, де мешкала пані Бартолотті, тоді звернути на головну вулицю, поминути сім блочних будинків і знову звернути на вузеньку вуличку.

Коли вони вже йшли головною вулицею, пані Бартолотті мовила:

― Слухай, Конраде, по-моєму, не треба було казати Кіті Рузіці, що ти...

Конрад перебив її:

― Знаю, я вже помітив. Більше я не буду таким необачним.

Коли вони досягли сьомого будинку й звернули на вузеньку вуличку, Конрад сказав:

― Розумієте, мамо, мені, власне, не дуже приємно бути таким, таким... — він пошукав відповідного слова і знайшов його, аж як вони опинилися перед шкільною брамою,— таким потайним. Я б волів казати всім правду, але надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів, так нам завжди казав керівник відділу остаточної обробки.

І він мав слушність,— мовила пані Бартолотті.

― А я ж до певної міри й сам надзвичайна обставина,— повів далі Конрад,— бо з явився на світ не так, як більшість дітей. Тому, певне, в моєму випадку надзвичайні заходи виправдані.

― Авжеж,— погодилась пані Бартолотті, відчиняючи браму.— Авжеж. Тільки я ось що тобі скажу, Конраде. Не сердься, але мені здається, що ти повинен зробити ще один надзвичайний захід — розмовляти в директора не так по-дорослому.

― А я хіба розмовляю по-дорослому? А як треба розмовляти по-дитячому?

— Я й сама не знаю, бо майже не спілкувалася з семирічними дітьми,— промурмотіла пані Бартолотті, підіймаючись сходами на другий поверх.— Та мені здається, що семирічні діти говорять простіше, вони ще не знають стільки слів, як ти.

― Яких слів?

Пані Бартолотті не встигла відповісти, бо вони вже стояли перед дверима з табличкою «ДИРЕКТОР».

А біля дверей на них чекав аптекар Еґон у чорному костюмі, в чорній краватці і з чорною течкою під пахвою.

― Еґоне, Еґончику, а ти чого тут? — вигукнула пані Бартолотті.

― Цить! — спробував утихомирити її пан Еґон і пошепки пояснив: — Зрештою, я ж батько. Часом би виникли якісь труднощі, я буду вам потрібен. Повинен же я вас боронити!

Пані Бартолотті зітхнула так голосно, що він знов цитьнув на неї.

― Еґоне, прошу тебе, йди додому або до аптеки,— просичала вона.— Іди куди завгодно, але йди!

― І не подумаю,— просичав у відповідь пан Еґон.— Я батько й залишуся тут.

І він постукав у двері.

― Прошу! — почувся зсередини жіночий голос.

Пан Еґон відчинив двері й зайшов до кабінету директорки. Конрад і пані Бартолотті рушили за ним. Конрад ухопився за її руку.

― Ви до мене? — запитала досить стара й досить огрядна жінка.

Вона не сиділа за столом, а стояла перед ними, тримаючи в руках купу зошитів.

― Ми хотіли б записати до школи свого сина,— відповів пан Еґон.

Досить стара й досить огрядна жінка поклала зошити на стіл.

― Записати? Тепер? Як це? До першого класу? Треба було записувати на початку року. Тепер діти вже вчаться! А крім того, за хвилину восьма. Моя колега, пані Штайнц, захворіла, і я маю замінити її в третьому «А» класі, зараз буде дзвінок!

― Він іде не в перший клас, а в другий,— пояснив пан Еґон.

― У третій! — вигукнула пані Бартолотті, благально дивлячись на аптекаря.— У третій! До другого він уже ходив.— Вона глянула на аптекаря ще благальніше.— В Кайре, в Кайре! В Кайре він ходив до другого класу!

Хоч пан Еґон не второпав, що пані Бартолотті мала на думці, але второпав, що йому треба мовчати.

Почувся дзвінок. Пані директорка вдала, що вона просто в розпачі.

― Ну що мені з вами робити? — мовила вона.— Третій «А» не можна залишати надовго без учителя, бо то жахливий клас. Я мушу йти на урок!

Пані Бартолотті зауважила, що записати хлопця до третього класу — не така складна справа. Пані директорка сказала, що слід заповнити безліч бланків, а проте сіла до столу й попросила в пані Бартолотті папери, медичну довідку, метрику й свідоцтво за попередній клас. Пан Еґон заворожено дивився на свідоцтво «німецької школи в Кайре». Пані директорка теж заворожено дивилася на нього. Вона дуже зраділа, що матиме такого доброго учня і з такої далекої школи, тому заявила:

— Справді, це не така складна справа. Бо ви маєте з собою всі необхідні папери. А то було б багато мороки.

Потім пані директорка повела Конрада до третього «А», навіть позичила йому зошита, кулькову ручку й олівця, бо Конрад не мав нічого.

Пані Бартолотті й пан Еґон дивилися вслід Конрадові, поки він піднімався з директоркою на третій поверх. У пані Бартолотті, яка боялася, що хлопця не так легко буде записати до школи, полегшало на серці. Але пан Еґон тихенько постогнував. У нього болів великий палець на лівій нозі, бо пані Бартолотті в кабінеті директорки тричі наступала на нього. Наступала навмисне, тоді, коли пані директорка назвала його «шановним паном Бартолотті», а пан Еґон хотів на це сказати: «Вибачте, моє прізвище не Бартолотті». Після слів: «Вибачте, моє...» — пані Бартолотті й наступила йому на палець, і пан Еґон стулив рота.

― Як ти смієш відтоптувати мені пальці! Це нечуване зухвальство! — обурено сказав пан Еґон, коли вони спускалися сходами.

― Шкода, що довелося відтоптувати їх, але іншої ради не було,— мовила пані Бартолотті.

Насправді, їй зовсім не було шкода. Вона б залюбки ще раз наступила на пальці панові Еґону, бо вважала, що він занадто втручається в її і Конрадове життя. Пан Еґон був ображений і пошкутильгав до аптеки.

«Може, він такий ображений, що сьогодні більше не з’явиться»,— сердито подумала пані Бартолотті. Та вона помилилася.


Опівдні, о дванадцятій годині, пані Бартолотті прийшла до школи по Конрада.

Перед брамою стояв пан Еґон. Усе ще ображений, він пояснив пані Бартолотті, що не знав, прийде вона по хлопця чи ні.

― Ти ж бо ніколи не буваєш точна,— сказав він.

Пані Бартолотті просто осатаніла. Бо вона завжди була точна. Коли йшлося про щось важливе, завжди була точна.

― Такі люди, як ти,— закричала вона,― все звертають на інших! Тільки тому, що я не маю чоловіка, тчу килими й густо малюю обличчя, ти заявляєш, що я неточна! Це нечуване нахабство!

― Не кричи, прошу тебе, не кричи, на нас уже дивляться! — мовив аптекар. Тоді витяг з кишені кілька асигнацій і додав: — Ось решта аліментів. Першого числа наступного місяця ти знов отримаєш від мене гроші.

Пані Бартолотті сховала гроші й спробувала всміхнутися. Хоча їй не так легко було всміхнутися. У школі пролунав дзвінок.

― Зараз він вийде,— сказав пан Еґон.

― Хоч би йому там сподобалося,— мовила пані Бартолотті.

― Він напевне першого ж дня отримав п’ятірку,— сказав пан Еґон.

― Мені до його оцінок байдуже,— мовила пані Бартолотті.

Зі школи спершу сипнув гурт хлопців, потім гурт дівчат, далі гурт хлопців і дівчат, і аж тоді з’явився Конрад.

Він побачив пані Бартолотті та пана Еґона й рушив до них. Услід йому хтось гукнув:

― Бартолотті у болоті, Бартолотті у болоті!

Конрад не озирнувся.

― Добре тобі було в школі? — запитала пані Бартолотті.

― Ти отримав п’ятірку? — й собі запитав пан Еґон.

Конрад похитав головою.

― Ні? Чому? — розчаровано запитав Пан Еґон.— Може, ти краще підеш до другого класу?

― Нє, предку,— відповів Конрад.— Нє, справді, нє. Та каламуть, якої тут навчають, однаково і там, і там нудна до безтями. Я не отримав п’ятірки, бо ще не розтуляв писка.

― Конраде, як ти говориш?

Пан Еґон був такий вражений, що на лобі в нього проступило сім зморшок.

― Говорю по-дитячому,— відповів хлопчик.— Так само, як інші діти.— Він обернувся до пані Бартолотті.— Мені здається, я зрозумів, що ви мали на думці, коли вранці казали про мою дорослу мову, і здається, що я вже трохи навчився говорити по-дитячому.— Конрад знов обернувся до пана Еґона.— Я тому сьогодні нічого не відповідав на уроках, що хотів спершу засвоїти правильну вимову. Завтра... — хлопчик усміхнувся панові Еґонові,— завтра я вже відповідатиму й напевне отримаю п’ятірку. Якщо вона вас так тішить!

Конрад ішов головною вулицею між пані Бартолотті й паном Еґоном.

― Мені ще дуже важко розрізняти, що означає говорити по-дитячому, а що означає говорити нечемно. Мені ще треба добре вивчити цю різницю.

Коли вони повернули на вуличку, де мешкала пані Бартолотті, то помітили, що за ними біжить Кіті Рузіка й махає рукою. Пані Бартолотті зупинилася.

― Це, бува, не та нечемна дівчинка, що мешкає під тобою? — запитав пан Еґон, а коли пані Бартолотті кивнула головою, додав: — Я не хочу, щоб Конрад спілкувався з нею. Ця дівчинка не раз показувала мені язика!

Кіті Рузіка одразу здалася пані Бартолотті ще приємнішою.

― Мій син спілкуватиметься з цією дівчинкою скільки захоче! — вигукнула вона.

― А мій ні! — вигукнув пан Еґон.

Кіті була вже зовсім близько, тому Конрад запитав:

― То що мені тепер робити? Спілкуватися з нею чи ні?

― Ти повинен... — почав пан Еґон, тоді крикнув: «Ой!» — бо пані Бартолотті знов наступила йому на пальці.

― Чуєш, що каже батько? Ти повинен спілкуватися з нею,— посміхнувшись, мовила пані Бартолотті.

Кіті саме підійшла до них.

― Добрий день, пані Бартолотті,— мовила вона. Панові Еґону дівчинка тільки вклонилася, а Конрадові всміхнулась.— Сьогодні мій день народження,— повела вона далі,— і в мене зберуться діти. Я була б дуже рада, коли б і ти прийшов. Ми збираємось о третій! Бувай! До третьої!

Глава шоста

Кіті побігла далі. Мабуть, вона тому так поспішала, що до третьої години ще мала багато справ. А Конрад із батьками йшов поволі.

― Я проти,— заявив пан Еґон.— Вона невихована дитина!

― Не плети дурниць! — розсердилась пані Бартолотті.— Вона цілком нормальна дівчинка. Та ще й гарненька!

― Тобі дуже хочеться йти туди? — запитав Конрада пан Еґон.

Конрад подумав. Потім сказав, що добре не знає, чи йому дуже хочеться. Але Кіті йому подобається. А крім того, йому здається, що піти до Кіті напевне було б корисно, він міг би там краще навчитися говорити по-дитячому.

Пан Еґон зітхнув. І тому, що не хотів нічого забороняти Конрадові, і тому, що боявся за свої пальці. Бо в пані Бартолотті знов з’явився сердитий, грізний вираз на обличчі. Вона сказала:

― Конраде, це справа дуже проста: якщо ти сьогодні підеш до Кіті, то ти мій син, а якщо ввечері тихенько ляжеш у ліжко, то його!

― Зрозуміло, мамо,— мовив Конрад.

Проте пан Еґон іще не хотів здаватися.

Коли вони підійшли до входу в будинок, він раптом згадав, що мав намір після обіду повести Конрада на чортове колесо.

― Еґоне, іди собі до своєї аптеки! — крикнула пані Бартолотті, тремтячи з люті.

Та пан Еґон не квапився до аптеки. Саме була обідня перерва. Аптеку він відчиняв аж о другій. У нього була ще ціла година вільна, і він хотів провести її в помешканні пані Бартолотті. Проте вона рішуче запротестувала.

― Нам ніколи! — сказала вона.— У нас немає ще подарунка на день народження. І немає обіду на тебе. І взагалі ми хочемо побути самі, розумієш!

― То до побачення,— сказав пан Еґон і сумно поплентався до своєї аптеки.

Конрад стояв і дивився йому вслід. Він також посмутнішав і тихо сказав:

― Мені шкода батька.

― Нема чого його шкодувати. Таку стару зануду!

Пані Бартолотті потягла Конрада додому.

― Він мій батько, і я його люблю!

Конрад ще дужче посмутнішав. Тому пані Бартолотті квапливо запевнила його, що й вона любить Еґона. Усім серцем любить! І Конрад знов повеселішав.

Коли вони пообідали, пані Бартолотті почала шукати подарунок для Кіті. Дістаючи з шафи у вітальні іграшковий сервіз, давно колись замовлений, вона помітила, що Конрад хоче поговорити про пана Еґона. Він почав із натяків: мовляв, батьки мають миритися між собою, так краще для дітей, і якщо батьки сваряться, то здебільшого винні обидва. А ще сказав, що всі люди різні й треба бути поблажливим до своїх ближніх.

Пані Бартолотті мила запорошений сервіз і стиха бубоніла:

― Авжеж.— Або: — Так, так.— А сама думала: «Тепер мені не можна й слова сказати про Еґона! Бо я знов лютуватиму, почну лаяти його, і Конрад знов посумнішає».

Вона поклала собі перед Конрадом не казати більше про аптекаря нічого поганого.

І наступати йому на пальці тільки тоді, коли буде цілком певна, що Конрад не побачить.

За п’ять хвилин до третьої Конрад стояв уже біля дверей у передпокої, готовий іти на іменини. Він тричі вмився, двічі причесався і взувся в щойно начищені черевики. У руках він тримав коробку з-під взуття, загорнену в тонкий рожевий папір. Зверху на коробці був пришпилений зелений бант із двадцяти кілець. А рожевий папір пані Бартолотті весь помалювала маленькими червоними серцями. В коробці був запакований іграшковий сервіз.

― Ну, Конраде,— мовила пані Бартолотті,— тобі можна вже йти.

― Ще немає третьої,— завагався хлопчик.

― Кілька хвилин не мають жодного значення,— сказала пані Бартолотті.

Та Конрад і далі вагався. На сходах знадвору почулися голоси й сміх. Голоси були дитячі.

― Чуєш, інші гості вже йдуть,— мовила пані Бартолотті.

Конрад кивнув головою, але не рушив з місця.

― І Флоріана запрошено,— сказав він.

― А Флоріан гарний хлопчик? ― запитала пані Бартолотті.

― Це той, що кричав мені вслід: «Бартолотті у болоті», такий великий і товстий.

― Він просто хотів пожартувати,— сказала пані Бартолотті й усміхнулася, щоб її слова були переконливіші. Вона не хотіла, щоб Конрад журився.

― Ви справді вірите, що Флоріан хотів пожартувати? — запитав Конрад.

Він так поважно вдивлявся в її обличчя, що пані Бартолотті перестала всміхатися й скрушно похитала головою.

― То навіщо ви так кажете, коли зовсім не вірите в це?

― Щоб ти не журився.

― Невже ви думаєте, що я не журитимусь, якщо ви казатимете неправду? — мовив Конрад.

Потім він запитав, чому є діти, що без будь-якої причини дражнять інших дітей.

― Мені цього не пояснили на фабриці, то поясніть ви,— попросив він.

Проте пані Бартолотті не могла йому цього пояснити, принаймні не могла знайти пояснення так швидко. Вона пообіцяла Конрадові добре поміркувати й відповісти на його запитання, коли він повернеться з гостей.

― Слово честі, що я поміркую над цим,— сказала пані Бартолотті.

― А ви не дурите мене? — спитав Конрад.

― Слово честі,— ще раз сказала пані Бартолотті.

― Ну, то я тепер піду,— мовив Конрад.

Пані Бартолотті притримала двері. Вона стояла й дивилася йому вслід. Коли він був уже на сходах, вона гукнула йому навздогін:

― Якщо той Флоріан, той негідник знов дражнитиме тебе, вріж йому пару гарячих!

Конрад зупинився.

― Врізати пару гарячих? — запитав він.— А що це означає?

Пані Бартолотті вихилилась далеко з дверей і вигукнула:

― Дай йому ляпаса, ось що це означає! Трісни його, синку, по довбешці, заціди йому у вухо, усмали по мармизі так, щоб у нього свічки в очах засвітилися!

Конрад похитав головою.

― Цього мене теж не навчили! — сказав він і пішов сходами вниз.

Пані Бартолотті вже не бачила його, але чула, як він подзвонив у двері до Рузіків. одразу ж по тому пролунав голос Кіті Рузіки:

― Привіт, Конраде, добре, що ти прийшов! Заходь! Ох, який гарний пакунок, це буде, напевне, найкращий подарунок на мої іменини!

Потім двері зачинилися. Пані Бартолотті також зачинила двері, зайшла до ванної і густо намалювала обличчя: синім попід очима, червоним уста і рожевим щоки. Тоді подалася до робочої кімнати, сіла до верстата та й заходилася далі ткати килим. Вона ткала червону квітку з рожевими цятками на синьому тлі. Квітка виходила не така гарна, як зазвичай, адже пані Бартолотті думала не про неї, а про дітей, що дражнять інших дітей. Чому вони дражнять їх? Спершу пані Бартолотті знайшла дуже просте пояснення. «Бо то погані діти,— подумала вона.— Малі паскудники! Такі вони вже лихі вродилися!» Та потім пані Бартолотті згадала, як їй колись завжди казала мати: «Дитино моя, бери приклад зі своєї двоюрідної сестри Луїзи, вона набагато чемніша за тебе». Мала Берті дуже не любила слухати ті напучування й щоразу, коли зустрічала свою двоюрідну сестру Луїзу, показувала їй язика і бекала. А ще пані Бартолотті згадала, як вона свого часу гукала вслід малому Гансі, синові сусідів: «Слинько! Слинько!»

І подумала: «Чому я так робила? Я ж не була поганою дитиною, не була паскудницею. Мабуть, я тоді дуже пишалася тим, що сама вже не заслинююсь!» І пані Бартолотті зітхнула, бо зрозуміла, що справа з тим дражнінням не така проста й що дуже складно буде правильно пояснити все Конрадові.
Тим часом Конрад сидів у кімнаті Кіті Рузіки біля святкового столу, на якому були виставлені какао, фруктовий торт, ковбаски і яблучний сік. Під стелею висів великий барвистий ліхтар. Крім Конрада й Кіті, біля столу сиділо ще четверо дітей: Флоріан, Антон, Гіті й Міхі. Флоріан і Гіті ходили до третього класу. До третього «А». Антон і Міхі ходили з Кіті до другого класу. Флоріан був на цілу голову вищий за Конрада. Вони сиділи поряд. Досі Флоріан ще жодного разу не сказав на Конрада «Бартолотті у болоті». Узагалі він досі не озивався до нього жодним словом. Конрад був дуже радий цьому. Гіті й Міхі ставились до нього приязно. Вони були цікаві, як зазвичай дівчата, й усе допитувалися, чому він аж тепер приїхав до матері й чому аптекар — його батько, коли він не одружений із пані Бартолотті. Конрад не знав, що їм відповісти, і неабияк зрадів, коли Кіті поклала край їхньому розпитуванню, вигукнувши:

― Дайте йому спокій!

Антон ставився до Конрада неприязно. Він кривився і під столом штурхав його по нозі. Антонові Конрад так не подобався тому, що дуже подобався Кіті. Антон любив Кіті й ревнував її до Конрада. Але Конрад, звісно, не знав про це. Узагалі він не знав, що означає ревнувати.

Потім Антон, дістаючи шматок торта з великого тареля посеред столу, штовхнув ліктем Конрадову чашку з какао. Чашка перекинулась, какао вилилось на рожеву скатертину, потекло на край столу й закапало на білий килим, яким була застелена підлога.

― Мамо, мамо, мерщій сюди, какао! ― злякано закричала Кіті, бо її мати понад усе любила той білий килим. То була її гордість.

Пані Рузіка прибігла до дитячої кімнати з мокрою ганчіркою і, бідкаючись, кинулась витирати й вимочувати пляму на килимі.

― Невже не можна бути охайнішими? Ви ж не малі діти!

Пляма від какао ніяк не зникала.

― Це не я! Це не я! — загукав Антон.— Це він, це він! — Антон показав пальцем на Конрада.

― Це нечесно! — крикнула Кіті.— Антон бреше!

― Ще мені посваріться тут! — нагримала на дітей пані Рузіка.

Вона завзято терла ганчіркою, і обличчя в неї помалу полагіднішало, бо пляма какао стала яснішою. Нарешті пані Рузіка сказала:

― Переходьте до вітальні, хай пляма висохне. Крім того, там вам буде просторіше. Можете собі гратися — стрибати в мішку чи змагатися, хто донесе до дверей яйце в ложці. Але беріть самі варені яйця. Вони лежать на столі в кухні.

Діти перейшли до вітальні, відсунули в куток стіл і попереносили стільці. Тепер їм було де стрибати в мішку, змагатися, хто донесе до дверей яйце в ложці та склянку води. Хоч Конрад іще ніколи не грав у ці ігри, а виявився дуже спритним. Він першим дострибав у мішку до дверей спальні, єдиний доніс у ложці яйце до кухняних дверей і єдиний не розхлюпав ані краплі води з повної склянки, поки доніс її до дверей ванної. Флоріан упустив яйце, не ступивши й двох кроків, розхлюпав півсклянки води, поки добіг до дверей ванної, і останній дострибав у мішку до дверей спальні. Це його дуже розсердило, і він загукав:

― Бартолотті у болоті! Бартолотті у болоті!

Антон і собі підхопив:

― Бартолотті у болоті! Бартолотті у болоті!

— Якщо ви зараз же не замовкнете, я вас повиганяю геть! — крикнула на них Кіті.

Антон і Флоріан замовкли, але позирали на Конрада лихим оком.

Кіті на день народження подарували вікторину, і вона захотіла сьогодні ж таки погратися в неї. Вона витягла картки з запитаннями і ключ до гри. Антон і Флоріан переглянули картки.

― Дурні запитання,— сказав Флоріан.

― Дурна гра,— сказав Антон.

― Ми не гратимемося в цю гру! — сказали вони обидва в один голос.

Але сказали так тільки тому, що не знали відповідей на запитання. І як потім Конрад теж переглянув картки і сказав, що запитання зовсім не дурні, вони почали підштовхувати один одного ліктями, стукати себе пальцем по лобі й сміятися з нього. Конрад вирішив пояснити їм запитання.

― Столиця Польщі, про яку тут питають, зветься Варшава,— сказав він,— похила вежа стоїть у Пізі, а корінь із ста сорока чотирьох буде дванадцять.

― Ти хвалько, бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е! — вигукнув Антон.

― Цей хвалько шахрує, насправді він нічого не знає! — підхопив Флоріан і штовхнув Конрада в живіт.

― Дай йому здачі! — шепнула Конрадові Гіті.

Конрад похитав головою.

― Та він нікому не дасть здачі, він боїться, бе-е-е! — крикнув Флоріан.— Боягуз, боягуз!

― Та дай же йому здачі! — знов шепнула Гіті, але Конрад і цього разу не вдарив Флоріана. Тоді вона обернулася до Міхі і сказала їй: — Слухай, він таки справді боягуз, його ображають, а він і пальцем не кивне.

Міхі була найближчою приятелькою Гіті й завжди погоджувалася з нею. Тепер вона теж сказала:

― Так, він справді боягуз, усе стерпить!

― Ходімо від нього, надто він слабкодухий! — сказали Міхі й Гіті в один голос і сіли з Флоріаном та Антоном до столу робити паперові літачки.

― Може, пограємося моєю лялькою? — запропонувала Кіті Конрадові.

― Залюбки, але покажи мені, як нею гратися,— відповів Конрад.— Я вмію тільки будувати залізницю з кубиків і розглядати малюнки в книжках.

Кіті дістала нову ляльку, іграшковий візочок і розпакувала іграшковий сервіз, який подарував їй Конрад. Потім прибрала куток у вітальні, прикотила туди візочок з лялькою, виставила на маленькому столику сервіз і почала вдавати, ніби наливає каву в чашки з кавника.

― Ти батько, я мати, а у візочку наша дитина,— пояснила вона Конрадові.— Розумієш?

Конрад одразу збагнув гру.

― Я аптекар Еґон, а ти пані Бартолотті.

Кіті кивнула головою.

Скоро Конрад захопився грою. А Кіті зізналася йому, що їй ні з ким ще не було так приємно гратися в батька, матір і дитину, як із ним. Щоправда, їм кожні дві-три хвилини заважав Антон. Він і далі сидів біля столу з Флоріаном та дівчатами, лузав горіхи і жбурляв у Конрада або в Кіті лушпайками. І щоразу вигукував:

― Начувайся!

Конрад у розпачі глянув на Кіті й запитав:

― Ти також хочеш, щоб я зацідив йому у вухо?

― Тільки якщо тобі самому дуже кортить зацідити йому,— відповіла Кіті.

Конрада втішила її відповідь.

― Ми зробимо просто,— запропонувала Кіті.— Граймося далі. А гра наша буде така: тепер гаряче літо, ми на селі, а там багато мух. Як летітиме лушпайка, то це буде муха.

Конрад погодився. І щоразу, коли на них летіла лушпайка, вони з Кіті вигукували:

― О, знов муха! Скільки цього року тих мух! — І хихотіли.

Антона це так сердило, що він зібрався йти додому. На прощання він знов крикнув:

― Начувайтеся!

Тепер він уже погрожував не тільки Конрадові, а й Кіті. Він вирішив більше не любити її.

О шостій годині до вітальні зайшла пані Рузіка, ввімкнула телевізор і сказала, що іменини скінчилися. Кіті провела своїх гостей до дверей. На прощання Міхі й Гіті запитали її:

― Скажи, Кіті, що тобі подобається в цьому боягузові?

А Флоріан мовив:

― Іменини були нудні. І все через цього пришелепуватого недоростка.

І він знову штовхнув Конрада в живіт. Тепер він був уже цілком певний, що той не дасть йому здачі. Але він не врахував Кіті.

― Ну, це вже мені набридло! — вигукнула вона і вгатила Флоріана кулаком у живіт, другим кулаком у щелепу, а ногою в гомілку.

Флоріан заревів і вискочив з кімнати. Дорогою він крикнув:

― Я ніколи більше не прийду до тебе! Помста! Помста!

Гіті сказала:

― Тю, вона тепер б’ється навіть за того боягуза!

Міхі теж не змовчала:

― Мабуть, це її нова симпатія!

І вони пішли додому.


Кіті провела Конрада на третій поверх, до дверей пані Бартолотті.

― Та дівчина сказала, що я, мабуть, твоя симпатія,— тихо мовив Конрад.

― Так воно і є,— теж тихо, як і він, відповіла Кіті.

― Справді?

― Справді,— Кіті кивнула головою.

Конрад нерішуче запитав:

― Слухай, Кіті, може, ти кажеш це тільки для того, щоб я не журився?

― Що ти! — засміялася Кіті.— Ти мені справді подобаєшся, дуже подобаєшся. Дужче за всіх.

― От добре,— тихо мовив Конрад.

― Завтра ми разом ітимемо до школи! — вигукнула Кіті.— І додому йтимемо разом. А після обіду підемо в парк. І хай-но тільки хтось тебе зачепить, я йому покажу! Та вони й побояться, бо я ого яка дужа.

― Дякую,— сказав Конрад і подзвонив у двері.

Кіті побігла вниз, на другий поверх. На сходах вона ще раз помахала йому рукою.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 24.27 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   94   95   96   97   98   99   100   101   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка