Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка10/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   47

В день виборів

За столом, накритим червоним полотном, сиділи представник району, Кравчук Микола і Збаращукова Текля. Кожен господар, чи господиня брав від комісії бюлетень з одним кандидатом в депутати, заходив в кабіну і, послинивши хімічний олівець (принесений з дому), викреслював прізвище Панаса, оглядаючись чи не дивиться комісар. Вибори закінчились досить рано. Кравчук Максим запряг свого і сусідського коней (так було домовлено), під’їхав до читальні возом, переніс на руках червону урну з бюлетнями і поклав її біля ніг комісара, що вже сидів на задньому сидінні, застеленому капою88 (покривалом). Селяни злорадно посміхались. Максим махнув батогом: «Вйо, гніда!» Віз покотився горбатою дорогою. Аж тепер селяни зареготали: «Ну, ну, комісаре… Що ж ти їм привезеш? О, будете казитись, як поскладаєте свої бюлетні, – раділи селяни зі своєї винахідливості, – а таки буде по-нашому!!!» – думали вони.

Їхали до району мовчки, кожен думав свою думу. Уповноважений без перерви курив і спльовував, що трохи дратувало Максима, та зробити зауваження комісарові побоювався. Минули село Довге, потім Янів, під’їхали до Брочухи. Надворі почало темніти.

– Отут зупини коні і дай їм їсти! – звернувся комісар до Максима. Максим здивовано поглянув на комісара.

– Для чого? – перепитав.

– Не питай, роби, що кажу! – наказовим тоном попередив комісар. Максим зліз помалу з воза, роздумуючи, чи йому не причулось, що потрібно чіпляти коням їсти.

– Ну!!! – крикнув комісар, – що, хочеш ночувати в лісі? Швидше!

Максим причепив тайстру з січкою до дишля і став чекати у тривожному передчутті.

– Бери урну і йди за мною…

З портфелем у руці комісар продирався поміж лісові придорожні корчі. Максим ніс на руках урну, як маленьку дитину, притиснувши її до грудей.

Ліс притих, дивуючись появі вечірніх гостей. Зупинились на маленькій галявині.

– Висипай! – крикнув комісар.

– Що? – не второпав Максим.

Комісар забрав, майже вирвав, із закляклих від страху рук Максима урну, відірвав одну дощечку і висипав бюлетені на зів’яле грабове листя.

– Згрібай на них сухе листя, – наказав, а Максим, остовпілий від побаченого злочину, не міг отямитись. Сильним ударом в спину комісар розбудив його. Той почав згортати листя на бюлетні. «Тепер, мабуть, мене застрелить, – проскочила думка, − треба тікати…» Комісар підпалив бюлетні:

– Слідкуй, щоб все дотла згоріло. Тримай урну…

З портфеля комісар висипав новенькі бюлетені в урну, закрив їх дощечкою. Догоряли останні листочки грабини з клаптиками звуглених бюлетенів.

Повертались до коней, дорогою комісар повчав: «Дурачок ти, Максім, єслі б ми привєзлі в район то, што твої зємлячкі натворілі, то, понімаєш, дурачок, я сєйчас, а ти позже, імєлі б большиє нєпріятності. То, што ти відєл – нікому ні слова, нікагда, даже попу перед смертью нє скажеш. Запомні ето! Запомніл…?!»

Подумавши, додав: «Проболтаєш − ні тебя, ні сєм’ї, даже родствєнніков... слєду не будет». Коні смачно доїдали січку, форкали носами, немов підтверджуючи слова комісара: «Так, буде, так, як він каже… Слухай його».

Через кілька днів районна газета (здається «Ленінським шляхом») писала: вибори делегата на Львівські Народні Збори по Буданівському району пройшли при активній участі виборців і за Михайла Панаса проголосувало 99, 9 відсотків тих, що приймали участь у голосуванні. Селяни дивувались, як це могло статись, хто зрадив, хто голосував за Панаса? Один другого питали, перевіряли себе, сусідів на чесність і знову запитували, як це сталось. А може Максим щось скаже? А Максим мовчав, як могила, ходив, як уві сні. З його чесної селянської душі не вивітрювався страх за злочин, свідком якого він був. Йому привиджувались вогненні язички, що обіймали тверді папірці, де ще недавно вся Деренівка записувала свої надії, свій бунт, свою уявну перемогу.

Вістка про результати голосування на львівських Народних Зборах і приєднання західних областей до Совєтської України, а всіх разом − до Совєтського Союзу вже не викликала великого здивування. Селяни зрозуміли: брехня і лицемірство возведені в ранг державної політики нової влади. Принишкли селяни, коли прийшла вістка з Мшанця про те, що НКВД арештувало Максима Берната за те, що ще давніше, при Польщі, назвав свого пса – Сталін. Не помогло йому те, що з приходом совітів Максим вкоротив життя собаці.

Арештували також священика Кливака, а потім і його сина Зенка. Гнітюча атмосфера підозри, взаємної недовіри і страху вселялась в людські душі. Тепер вже мовчав не тільки Максим, мовчав зять Кливака, відомий композитор Микола Колесса. Мовчав і більше 50 років не згадував імені свого тестя, боявся – ось що таке страх …

Коли нам тепер стає важко, згадаймо лихоліття московської неволі!



Нова влада

Часто на мітинги до села приїжджав уповноважений з Будзанівського району (вже став називатися Буданівським), якого після мітингу селяни по черзі відвозили до району своїми кіньми. На останньому мітингу він запропонував обрати голову сільської Ради, але спочатку порадитися, а потім уже рекомендувати його. Їдучи в район, він спитав, між іншим, у фірмана89 Шкугри Григорія хто би міг підійти на голову села. Григорій подумав і назвав Григорія Барана: «Він – розумний господар, чесний і принциповий». Так охарактеризував його.

– А коні він має? – перепитав уповноважений.

– Аякже, має.

− То він куркуль або підкуркульник.

Григорій цих слів ще не розумів але здогадувався, що це не та кандидатура, яка потрібна уповноваженому. Пізніше він сам собі уточнив − треба найбіднішого!

Недовго думаючи, Шкугра назвав сусіда, що відробляв у нього за коні при польових роботах – Петра Джурбу. Коней в нього нема, поля мало, дітей багато. Інтуїтивно зрозумів, що потрібно обрати «діда», без поля, тобто без майна.

Почав вихваляти його розум, та скоро вкусився за язик, думаючи: «А може їм потрібні не розумні, а дурні? Легше ними керувати».

– А він грамотний?

– Та, ні.

− Це гірше, – промимрив начальник.

Їхали мовчки. Кожний думав свою думу. Голову Григорія свердлили думки та питання: «А що таке куркуль і чому погані ті, що мають коней? Яке в начальника виховання: Григорій його везе, бо має коня, а той йому у вічі каже, що він поганий. Якщо коней не буде в селі, то чим до району поїде? Хіба коровами».

Сам до себе засміявся: «Вйо, лиса!» – бо до міста ще далеко, а на дворі смеркає.

На довго не відкладали виборів голови, бо вже наступної неділі о. Глинський в церкві заповів про мітинг. Селяни, ідучи до читальні, догадувалися, що мова піде про солтиса, чи як тепер совіти називають – голову сільської Ради. Про кандидатуру на голову сусіди між собою біля церкви вже домовлялися: «Кого, кого будемо вибирати?» Кінченські хотіли старого війта – Лучку, або солтиса Сташківа. Село хотіло свого – Шкугру Івана.

Прийшли до читальні, не дійшовши згоди щодо кандидатури. Збори відкрив панок з району і оголосив порядок дня: поточні питання, вибори голови і секретаря сільської Ради. Уповноважений піднявся, поправив кобуру револьвера, підкреслюючи тим, що він тут влада і його слово останнє, звернувся до селян з такими словами: «Я поняв, що між вами є непевні елементи, яким наша влада не до вподоби. З такими і нам не по дорозі. Ми будемо опиратися на бідняків і середняків. Куркулі – кровопивці, нехай собі це зарубають на носі». Знову поправив ремінь на гімнастьорці, показав рукою на портрет Сталіна, що висів на задній стіні залу (селяни спочатку його не помітили, бо осінній день був сірий від мряки, а електрики в селі не було). Уповноважений продовжив: «Йосиф Вісаріонович Сталін привів нашу країну до перемоги завдяки індустріалізації її промисловості. Тепер з нами повинні рахуватися всі держави Європи. Продуктами легкої промисловості ми ще не забезпечили країну. Ви самі це відчуваєте. Зате в нас є танки, зброя, наша армія найсильніша в світі. Вже весною ви будете орати не кіньми, а тракторами.»

Ще довго він агітував людей за совєтську владу і закінчив словами: «Да здраствуєт совєтская власть, руководімая Комуністіческой партієй Лєніна – Сталіна!»

Після такої патріотичної промови піднявся панок і заплескав в долоні. Ніхто з селян не аплодував. Всі мовчки слухали, зіщулившись, чи то від холоду, чи від відчуття непередбачуваності подій. Уповноважений обвів зал лютим пронизливим поглядом, поправив кобуру револьвера і поглянув на збентеженого панка. Той зрозумів і, звертаючись до селян, оголосив, що згідно порядку дня тепер потрібно вибрати голову і секретаря сільської Ради. Уповноважений, ще стоячи в позі генерала, запитав:

− То які будуть пропозиції?

Зал мовчав. «

− Які будуть пропозиції, ну? – повторив він. Втрутився панок:

− Сміливіше, говоріть, висувайте кандидатури.

В передньому ряді сиділи господарі нижнього кінця села, в середньому і задньому рядах – верхнього. Отож через похмурий осінній присмерк з місця президії чітко можна було бачити тільки кілька передніх рядів. Задні ряди злилися в невиразну темно-сіру пляму. Лампи ще не засвічували. Та й господарі із задніх рядів поховалися один за одного.

– Ну, так що? Так мовчки будемо сидіти? – вже усміхнено заговорив уповноважений, – Сміливіше…, – показав рукою на господарів першого ряду. Кищаків Іван зрозумів, що це говорять до нього.

– Та як на мене, то нехай буде головою Шкугра Іван, а секретарем Полібриків Василь…

– А там, там задні кого хочуть? – перебив його уповноважений.

Посередині сиділи сусіди: Кравчук Григорій, Шкугрів Гринько, Джурба Петро, Туркула Дмитро. Гринько, згадавши розмову минулого тижня з уповноваженим, зрозумів, що пора діяти. Ліктем штовхнув Кравчука:

− Пропонуй його, – і показав пальцем на Джурбу. Та вже за ними піднявся Туркула Луць:

− Та нехай буде наш солтис Сташків Григорій. Він добре служив громаді за Польщі, буде і тепер.

– Бо це твій шваґер! – хтось гукнув біля дверей.

− Я не хочу, не треба, я хворий, – вже стоячи відмовлявся Сташків від пропозиції на голову сільради.

– Більше кандидатів не буде? – перепитав панок.

– Та, ні…, – відповів хтось з передніх рядів.

– Хто з кандидатів не має коней? – перепитав ведучий.

– Та всі мають.

– Ні, Джурба не має – крикнув Шкугрів Гринько.

– Значить, він серед запропонованих кандидатів найбідніший? – запитав панок.

– Ну, так! – підтвердили господарі з передніх рядів, ще не зрозумівши до чого уповноважений клонить.

Зваживши на пролетарське походження товариша Джурби, ми від імені району, пропонуємо його на голову сільської Ради. – оголосив панок. Господарі отетеріли. Такого ніхто не сподівався.

– Хто за товариша Джурбу, прошу голосувати, – пролунала пропозиція. Президія підняла руки, селяни принишкли і мовчали. Уповноважений встав, знову поправив ремінь.

− Ви чому не голосуєте? – звернувся усміхнено до господарів першого ряду. Присутні помаленьку піднімали руки.

− Перший ряд – десять, другий…, хто ще не встиг? Товаришу, крайній з права, підіть по рядах і порахуйте. Другий ряд скільки? Третій? Четвертий…і так до кінця. Молодці! Прийнято одноголосно!

Із секретарем було простіше.

− Нехай встане, як його, – Полібриків.

Василь встав:

− Полібриків – це сільська кличка, моє прізвище Вовчок Василь. Коней не маю, − в’їдливо сказав Василь і сів на місце.

− Ще кандидатури є ? – запитав уповноважений.

− Нема,– тихо донеслось з перших рядів.

− Якщо нема, то прошу голосувати.

Всі підняли руки.

– На цьому збори закінчено. Голову і секретаря прошу залишитися і підійти до столу, – оголосив панок.
***

1939 рік в сільському господарстві не зробив змін. Орали, сіяли озимину, копали картоплю, буряки, збирали кукурудзу, ходили, як і раніше, до церкви, але все з оглядкою. Непевність у завтрашньому дні зростала. Чутки про колгоспи й адміністративні реформи поширювалися. Палідвор Василь з Деренівки пішов служити до Теребовлянської міліції.

1940 рік приніс певні зміни. В селі поширилася чутка, що панок, який приїжджав на перші мітинги, втік на польську територію. Сільрада підготувала списки найбідніших родин. З них почали формувати сільський актив. До цього активу вписали родину Копачиньских (в селі їх називали Каролькові), польського походження, хоч нічого спільного з поляками в них не було. Вдома розмовляли українською мовою. Тільки вони були хрещені в костелі. Поденно працювали наймитами в священика Глинського. Другою родиною зі списку була сім’я Бундзелякових. До «соціалізму» тягнувся тільки син Степан. Батько був прекрасним ковалем, і політикою не цікавився.

З молодих хлопців почали формувати комсомол. Тихоліз Павло, Трач Іван, Галонський Григорій, Боровий Василь стали комсомольцями. Вони були майже одного віку, з бідних селянських сімей.

Весною до Червоної армії були призвані Сташків (Михальків) Степан і Туркула Зеновій. Син священика Глинського Богдан був призваний до армії зі Львова, як студент ветеринарного інституту. У формуванні активу села відіграв немалу роль Шкугра Михайло, що був одружений з Палашкою, яка жила біля моста. Книжки з сільської бібліотеки сусіди закопали на городі.

В селі назрівав розкол, який стимулювала радянська влада. Національний актив почав гуртуватися з сусідських хлопців читальні. Це були Поздик Степан, його брат Дмитро і Євген, Мороз Іван, Шкугра Григорій, Чигрин Іван, Лучка Степан, Лучка Йосиф і його брат Микола. Всі вони були не жонаті. Великим авторитетом користувався Вовчок Василь, який одружився з Туркуловою Мількою а також Серафин Степан, що був одружений з Пружеляковою (Басістовою) Мількою.

Нова влада принесла в село тривогу за майбутнє. Поширилися чутки про арешти інтелігенції. В Будзанові і Теребовлі командні посади адміністративних органів займали переважно вихідці зі східної України і місцеві жиди.

З сусіднього села Залав’я прийшла жахлива вістка про арешт 14 молодих хлопців, красу і гордість села. До Будзанова час від часу почали викликати Палідвора Василя, Борового Василя, Трача Івана, Копачинського Петра, Вовчка Василя. Останнього дипломатично розпитували про настрої в селі, особливо молоді. Потім порівнювали почуте з інформацією, яку отримували від Палідвора Василя, Копачинського Петра, Борового Василя. Часто викликали голову сільради і теж розпитували про кожного з них. «Інженери людських душ», так називали себе районні партійні комісари, відшукували слабі місця у хлопців з незаможних родин, змальовуючи їм перспективу в кар’єрі і матеріальному забезпеченні, якщо вони згодяться співпрацювати з владою, владою бідних і покривджених попами, паразитами-куркулями, їх підкуркульниками та продажними агентами зарубіжних розвідок. Шукали і знаходили щілини в душах національно непідготованих хлопців, які ніколи ніякої літератури не читали. Бундзеляк Степан і Шкугра Михайло з раннього віку захоплювалися ідеями соціалізму, раніше читали літературу «Сільроба»90, а тепер, маючи легальну пропаганду, літературу Радянської України, стали трубадурами нової влади на селі, втягуючи себе й інших незаможних несвідомих хлопців до співпраці з районною адміністрацією. Комісари їх хвалили, в розмові виманювали в них інформацію про «неблагонадійних» хлопців, про багачів–паразитів, в яких вони працювали наймитами, або за невелику плату гнули на них спину. Обіцянки і розмови зробили свою справу. Хлопці повірили у свою силу і, вже не криючись, вели себе в селі нагло, погрожуючи декому відомстити за колишні образи. В селі, як і в місті, при спілкуванні люди можуть свідомо чи несвідомо завдати один одному образи словами чи діями. Завдана образа, що затаїлася в глибині душі, легко спливає при сприятливих умовах на реванш. Не важко собі уявити, що названі хлопці були покривджені соціальною несправедливістю. В них було гіпертрофоване почуття заздрості. Вони були менш освічені, бо щоденне наймитування їх виснажувало. Їм було не до читання книжок. Вони не бачили перед собою перспективи майбутнього сімейного життя.

І раптом совєтська влада відкрила перед ними осяйні перспективи. Можна відплатити тим начитаним багацьким синкам за образи та насмішки. Можна самому чогось досягнути в житті. Вони не тільки рівні з багацькими синками, що хвалилися своїми моргами, вони тепер вищі від них, бо їм і тільки їм влада довіряє. Мабуть тому вони пішли на співпрацю з владою, розкриваючи їй всі нюанси сільського життя й інформуючи про настрої багачів, їх контакти та відносини між собою. Вони просто вислужувалися перед владою. Влада філігранно шліфувала методи розколу суспільства за допомогою донощиків, шантажу і провокацій. Влада, що в основу своєї ідеології ставила розкол суспільства, досягла своєї мети.
***

До села з Теребовлі приїхав Поздик Степан на нараду симпатиків ОУН, й розказав про арешти, скоєні енкаведистами91 в Теребовлі. Разом з дійсними членами ОУН – Морозом Іваном, Серафином Степаном і Вовчком Василем, він прийняв присягу ( на декалозі92 ) на вірність Україні. Разом з ним присягнули Шкугра Григорій, Лучка Йосиф, Лучка Микола, Поздик Дмитро і Чигрин Іван. Всі вони стали новими членами ОУН.

Ще до присяги Степан виступив з промовою приблизно такого змісту: «Дорогі друзі! Ви є найбільшими патріотами нашого села. Ви виховувалися на творах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Ви читали історичні повісті Богдана Лепкого: «Марію», «Батурин», «Не вбивай», «Полтаву», «Втечу з Соловецької неволі», «Холодний яр», зміст яких привив вам любов до України, до її долі. Ви свідомі того, що найбільшим ворогом України сьогодні є московські окупанти. Їх підлість, жорстокість, провокації та шантаж не мають меж. Проти всіх окупантів зі зброєю в руках боролися наші предки. Прийшла черга тепер на нас. Найкращі патріоти краю створили організацію українських націоналістів. Я від повітового проводу пропоную вам вступити в її члени. За вас заручились старші члени ОУН. Під їх наглядом ви пройшли іспит на зрілість і гідність стати членом ОУН. Вашим провідником від сьогодні буде Іван Мороз, призначений повітовим проводом. Від сьогодні звернення між вами буде тільки через «друже». З метою конспірації кожний з вас буде мати псевдонім».

На нараді розглянуто питання про окремих членів ОУН , перехід членів на нелегальне становище, а також формування в селі нелегальної молодіжної організації «Юнацтво ОУН», що повинна складатися з молодих хлопців, віком від 15 до 18 років (згідно статуту ОУН). Нагальність створення організації «Юнацтво» була викликана по-перше тим, що в селі вже діяв актив комсомольської організації. І на противагу йому необхідно було відволікти молодь від негативного впливу комсомолу. По-друге, маючи ще одну діючу націоналістичну організацію, члени якої прийняли присягу на декалозі, можна було отримувати від них необхідну інформацію. А в майбутньому − це повинен бути резерв ОУН.

Найскладнішим питанням, розглянутим на нараді, було питання зброї, яка так потрібна організації. Де її взяти? Кожному члену ОУН було доручено самостійно здобувати зброю і наголошувалося на схилянні до співпраці симпатиків ОУН (хлопців і дівчат досі незаангажованих до співпраці з владою). Зима 1940р. була для нелегалів ОУН першим психологічним і фізичним випробуванням. Осередки Організації українських націоналістів почали створювати в навколишніх селах, використовуючи для цього родинні зв’язки. У найближчих сусідніх селах – Мшанці, Довгому, Залав’ї відродити активність ОУН було важко, бо найбільш свідомі хлопці у Залав’ї та Мшанці були арештовані, що наклало негативний психологічний тиск на молодь. Організацію «Юнацтва ОУН», на мою думку, було покладено на Мороза Івана, який, працюючи в бібліотеці, добре вивчив смаки читачів та їх зацікавлення патріотичною літературою.

Забезпечення зв’язку з районним проводом ОУН було покладено на Поздика Степана, який, працюючи в повітовому союзі торгівлі, мав тісний контакт з проводом ОУН у Теребовлі. Торговий союз був чи не єдиним центром, де кувалися кадри членів і симпатиків ОУН. Степан працював там простим робітником, перевіряючи і сортуючи яйця для відправки їх в західні країни Європи.


***

Джурба Петро, голова сільської Ради, був у розпачі. До району викликають секретаря, Вовчка Василя, а він третій день не приходить на роботу в сільраду.

Петро заходив до хати Полібрика, де мешкав Василь. Хата закрита, а Гринько, вітчим Василя, каже, що його вже три дні нема вдома.

Комсомольці за дорученням НКВД почали пошук підозрілих колишніх активістів читальні «Просвіти», нишпорячи по їхніх городах. Їм тоді ще не було відомо про присягу п’яти хлопців на декалозі. Знали лише, що зник секретар сільради Вовчок Василь, бібліотекар Мороз Іван і диригент церковного хору Серафин Степан. Комсомольці чатували по ночах біля їх хат. До активу опонентів нової влади долучився Шкугра Михайло і Тихоліз Павло з кінця села.

В селі відбувся повний розкол, інспірований владою. Кожна сторона хотіла заманити більше симпатиків в своє середовище. За добру працю в якості пропагандиста, інструктора ОСОВЯХІМу93 й інших придуманих посад влада платила гроші. Прислужники влади почали погрожувати господарям та їх синам, згадували про низьку плату на польових роботах в минулому, висміювали багатство, пропагували атеїзм. Їм на поміч прийшла влада, запропонувавши священикові Глинському забратися з проборства94, готуючи базу для колгоспного господарства.

Коли стало відомо про зникнення дев’яти чоловіків із села, до району викликали Джурбу Петра і наказали скласти списки на виселення родин підпільників і куркулів. Йому пояснили, що в списки куркулів потрібно записати тих, хто має пару коней і більше 6-ти гектарів орної землі.

Приїхав Джурба з району і ввечері прийшов до Шкугрового Гринька:

– Навіщо Ви, Шкугра, засунули мене в то ганебне ярмо? Що Ви колись скажете, коли взнаєте, що я вас записав на виселення в Сибір?

Петро стояв посеред хати з протягнутими руками, немовби просив прощення. Слова Джурби, наче грім вразили всю сім’ю. Прийшовши до рівноваги, Гринько з Петром розглянули можливий список сімей на виселення. Крім дев’яти сімей підпільників, Джурба повинен включити в список багачів: Стасишина Петра, Кравчука Андрія, Збаращука Григорія, Збаращука Данила, Кубіва Григорія, Грицика Андрія.

– Добре, – каже Петро, – але в районі вже мають список на 20 сімей.

– То навіщо ми тут мучимося і складаємо інший? А звідки вони мають такий список?

– Як звідки? Наші комсомольці донесли на тих, у кого працювали наймити.

– То чому цього списку не передали тобі, Петре?

– А я знаю? Хочуть, щоб це від мене виходило і всім показати пальцем на мене.

Довго радилися і вирішили, що список Петро не буде складати, а в районі скаже, що в нас багачів нема. За кількістю поля найбільший багач – це Гнатів Гринько, але нехай вони підуть до його хати і подивляться на це багатство. В хаті навіть ліжка нема.

До опівночі родина Гринька не спала. Жінки плакали. Гринько дорікав тещі, що через її пенсію вони стали багачами, оскільки вона гроші затискала, щоб все нове і нове поле купувати. Чвертку купили в Мальчички, чвертку у Федчишина ще перед самою війною. Йому ще не все виплатили, тай напозичали і в Чорних і в Грицика. Самі недоїдали, все складали на поле, а тепер маєш. За нього треба все кидати і їхати в Сибір, і дитину туди везти.

– Ні, Яків туди не поїде, бо там ми всі загинемо», – сказав Гринько.

– Без сина я нікуди не поїду, – авторитетно заявила мама.

Довго її переконували і під кінець вирішили, що в Сибір їде тільки Гринько з тещею, а Марина разом з Яковом іде в Довге до цьотки Марини і будуть там доти, доки не від’їде останній етап з коминками до Сибіру (на залізничних товарних вагонах були змонтовані комини від металевих печей-«буржуйок» для обігріву).

Село в напрузі спостерігало за залізничною станцією. Чергували вдень і вночі, слідкували, чи не появилися товарні вагони з коминками. Ніхто не знав, чи його родина внесена до списку на депортацію, чи ні. Більшість сімей сушили сухарі, дітей розсилали на сусідні села. Ночами молилися, щоб Бог зберіг сім’ю від Сибіру. Слово «Сибір» стало страховищем гіршим від хвороби та смерті. Воно асоціювалося з пеклом, тим більше, що конвоїри при депортації носили шапки з одним рогом. Селяни своїм розумом дійшли висновку, що звичайні чорти мають два роги, а теперішні з одним рогом – мабуть їх начальники. Тепер це викличе усмішку. Тоді було не до сміху, бо сім’ю забирали з хати з клунками в руках. А все нажите нею і попередніми поколіннями, залишалося на поталу невідомим людям.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка