Частина перша 6 розділ перший 6


Школа і «Юнацтво» ОУН в селі



Сторінка11/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
#49408
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   47

Школа і «Юнацтво» ОУН в селі

Шкільна освіта в Західних областях України в період польської окупації відрізнялася від освіти, яку почала запроваджувати Радянська влада. Навчання в школах Польщі тривало 12 років: чотири роки початкової школи і вісім класів гімназії. В Совєтському Союзі були тільки школи з 10-тирічним навчанням. Щоб сумістити учнів 12-тирічного навчання з 10-тирічним, Міністерство освіти в 1939 році ввело закон, згідно з яким учнів, що перейшли до 8-ої гімназійної класи, повернули до 10-го класу. Для тих, що мали йти в перший клас, створили нульовий клас.

В Деренівці працювала 4-ох класна школа, у Янові (Долині) – 7-ми класна. Більшість дітей села кінчали тільки 4 класи, хоча в останньому класі вимушені були вчитися при польській окупації три роки. При Польщі у Янові з Деренівки вчилося (у 1938-39рр.) двоє учнів – Сокаль Григорій і Шкугра Яків. Вони і закінчили там 5-й клас. Згідно з новою системою освіти їх перевели у 1939 році знову до 5-го класу. Та одночасно з 4-го класу Деренівської школи перевели до Янівської (який парадокс) у 6-й клас Грицишина Михайла, Костюка Григорія, Палія Михайла, Хоміва Григорія і Шкугру Володимира. Муравка Дмитро поступив у 5-й клас.

Поява у Янові восьми українських хлопців з Деренівки і початкова політика нової совєтської влади на теренах Західної України стали домінуючими чинниками українізації школи. Всі предмети викладалися тільки українською мовою. Директором школи стала Гжицька Наталія. З тюрми, Берези Картузької, прийшов Борис Левицький, який став викладати українську мову і літературу. Пізніше до школи прибули ще два євреї: один з них, Шехнер, почав викладати математику, а другий став агітатором совєтської ідеології. З польських часів залишилися два поляки: Грушевський, який викладав географію, та Лєщинський – вчитель співів і музики. Дух в школі був суто український. Хлопці з Янова випрямили плечі і почали тулитися до деренівських. Часто всі вони залишалися після уроків для обговорення різних проблем, навіть політичних. Цікаво було слухати розповіді Твердохліба Євгена і його сестри Філі. Одного дня, весною 1940 р., деренівські школярі пішки йшли через село Довге до Янівської школи. Минувши міст на річці Серет, хлопці зустріли цілу валку фір. На возах їхали солдати в будьонівках95 з карабінами, а біля них сиділи цивільні люди з дітьми та великими клунками. Яке у хлопців було здивування, коли на одному возі вони побачили учителя співів Лєщинського та вчителя географії Грушецького з родинами і клунками. Хлопці зупинилися, зняли кашкети. Стояли, як заворожені. Грушецький теж зняв шапку і помахав їм рукою. На третій фірі везли Мендифікову з родиною і клунками. Одною рукою вона махала хлопцям, а другою витирала сльози.

– Чаво роззявіл морду?! – закричав старший енкаведист, – іді прочь, а то і вас пріхватім.

Та хлопцям таки вистачило відваги помахати своїм учителям, ніби відчуваючи, що це прощання назавжди. Ольга Кравчук, плачучи, витирала сльози і шепотіла: «Повезли їх в Сибір». Школярам стало жаль своїх учителів, хоч ще вчора бажали їм зла і співали на перерві: «Алє згіневць мусі, єще поляк русінові чисьціць бути мусі». Школярі враз забули всі кривди, що витворяли поляки та їх виродки українцям у Янові й шапки-будьонівки стали більш ненависними, ніж польські рогатівки. В школі був траур. Ніхто вже польських школярів не дражнив і не перекривляв. Насувалося спільне лихо як для українців, так і для поляків. В той сам час вивезли в Сибір колоністів, яким польська держава викупила у Козіброцького добрий шмат орної землі на межах сіл Залав’я, Довге і Деренівка та їх полів. Польська влада раніше заагітувала бідних мазурів із західних регіонів Польщі, видавши їм грошову позику терміном на 20 років і переселивши їх на галицький чорнозем для колонізації «крес всходніх96». Таких 7-10 сімей прибуло на землі пана Козіброцького у 1936 році. За позику в банку (тільки для поляків) вони збудували житло на своїх ділянках, господарські приміщення, закупили сільськогосподарський реманент, коней, корів і почали господарювати. У неділю ходили до старого костелу у Підгайчики чи до новозбудованого у Залав’ї. Селяни довколишніх сіл їх ігнорували як небажаних зайд. Діти під впливом батьків просто їх ненавиділи. Про контакти між ними не могло бути й мови. І ось, як грім з ясного неба – їх всіх везуть на залізничний вокзал з майном, яке три роки тому привезли на нову батьківщину. Приїхали сюди в пасажирських вагонах, а від’їжджають у телятниках.

Ніхто тут, крім підгаєцьких поляків, за ними не жалкував. «А хто вас сюди просив»? – говорили їм вслід селяни.

До Деренівської школи прислали молоденьку вчительку початкових класів Ярославу Борачок. Громада впорядкувала на другому поверсі школи дві кімнати для неї та її чоловіка Мар’яна.

Вчителька була маленькою, завжди доброзичливо усміхненою. Мар’ян, її чоловік, високий, дуже симпатичний, мав вигляд рафінованого галицького інтелігента. Райтки97 і чоботи-англіки98 підкреслювали його військову виправку. Те, що Ярослава кожен день приходила до школи на уроки, всі бачили, а от чим займався Мар’ян, ніхто не знав і не здогадувався.

– Марино, приготуй сьогодні вечерю, бо я запросив до нас чоловіка нашої вчительки. Такий файний чоловік,– сказав тато Якова Шкугри.

– На що тобі він здався?– сказала Марина, ставши серед подвір’я і заломила руки, – Агі! Завжди він щось вчудить на мою голову.

– Та не злися, я купив пива, та й він щось принесе і разом повечеряємо.

– А де ти його надибав? – насідала на Гринька Марина. – Тобі вже, мабуть, приглянулася молоденька вчителька і заради неї ти запросив її чоловіка.

– Та де там, – засміявся Гринько, – я заради тебе, хоч сє подивиш на файного хлопа, бо її не буде.

Марина ще троха поворкотіла і пішла готувати вечерю, раз за разом поглядаючи на себе в дзеркало. – «Все таки прийде до хати пан. Казала ж Шаркова Катурка, що він дуже файний. І що ж йому зварити?… Хіба бараболі? А з чим? Хоч курку ріж. Добре тим хлопам, напросять гостей, куплять горілки і все, а ти мізгуй, що на стіл подати, щоб в хаті було прибрано, та й самій якось треба виглядати. Ну і біда, ламай собі голову. То тобі не Туркулів Луць, що може бараболю з шкварками і квасним молоком з’їсти, а то таки пан. Казала Катурка, що він ксьондзів син. Але щось треба робити, бо буде не файно, як втечу з хати, а Гринька самого залишу. Він догадається, що я втекла з дому». Думала, думала і вирішила зварити пшоняної каші на молоці, а потім подати какао з молоком…О!

Розпалила в кухні, поставила баняк з водою на діру, одягнула нову блузку і нову спідницю, поглянула в дзеркало і сказала: – «Тьфу на тебе. І де я так сажею замурзалася?» Намочила кінчик веретки і стерла з лиця пляму з сажі.

– Марино, вже йдуть, – гукнув Гринько з сіней. Вона заметушилася, згорнула з бамбетля всі лахи і жбурнула їх на піч. Вереткою витерла бамбетель і крісла. Глянула через вікно і здивувалася: «Матінко Божа, та він іде з жінкою! О, то Гринько збрехав». Ще раз глянула: «Який він? – задивилася, – правда, файний». Гринько, немовби чуючи, що Марина ще не прибрала в хаті, затримував їх на подвір’ї, щось їм розказував, жестикулюючи руками. Не відставав у розмові і чоловік учительки. Розмова у них затяглася. Марина встигла і поприбирати, і засипати пшоно в баняк, і причепуритися. І лиш тоді здогадалася, що не файно тримати гостей на подвір’ї.

– Чому ти, Гриньку, гостей тримаєш на подвір’ї, і в хату не запрошуєш? – гукнула з порога.

– Ми милуємося вашим лошатком, – сміючись відказала Ярослава, дружина Мар’яна. – Ми даємо йому цукерки, а воно хоче ще і ще, – сказала вона. Гринько почав відганяти лоша, а воно, нечемне, своєю мордочкою шукало руки учительки. Вона обидві руки сховала позад себе і реготала, як мала дитина, коли лоша невдоволено хапало губами її блузку.

– Воно не відстане від вас, йдемо до хати, – сказав господар і перший ступив до сінних дверей. Марина відкрила широко одні і другі двері, запрошуючи гостей. За ними впритул йшло лоша.

Яків саме в цей час був у захопленні від своїх лещат, на яких з’їжджав з гори не гірше, ніж Поздиків Йосип, товариство якого йому було приємним. «А завтра приїдеш сюди возитися?» – гукнув Йосипові, коли той помахав йому на прощання рукою. Хоч надворі вже темніло, та Яків вирішив ще раз сам піднятися до Бабійової грушки і звідти, по діагоналі, через всі городи проїхати до Дацикової стодоли. Яка радість їхати з гори! Сніг рипить під лещатами, морозний вітер щипає за носа, та Якову від цього ще приємніше.

Прийшовши додому, Яків витер перед вхідними дверима чоботи і лижі від снігу. Прислухався до розмови в хаті. «Хто то міг би бути?»– подумав. Мама почула стукіт у сінях, відкрила двері і сказала:

– Заходь, заходь вже, в нас гості.

– Оце мій одинак, – з гордістю в голосі показав рукою на сина Гринько. – Ми вже про тебе домовилися. З завтрашнього дня будеш ходити вечорами до пана Борачка вчитися німецької мови. Мар’ян (для годиться) погладив Якова по голові.

− А які в тебе оцінки за минулий рік? − запитав у Якова.

– Та він добре вчиться, – замість Якова відповів тато.

Борачки подякували за вечерю, попрощалися і залишили Марині велику шоколаду.

Вечірні заняття з німецької мови були цікавими.

– Які ті німці смішні: – в нас «я», то «я», а в них «я» значить «так». У нас «є», то «є», в них – і «бін», і «біст», і «іст» і «зінд». Попробуй, вгадай куди яке «є» ставити, – бідкався Яків сусідові. Той йому поспівчував і спитав:

– А навіщо тобі німецьку вчити? Поляки заставляли вчитися по-польськи, москалі кажуть вчитися по-їхньому. А ти сам лізеш без мила до…німців?

– Бо скоро, – притишив голос Яків, – прийдуть німці, таке мені Туркулів Луць казав.
***

У Янівській школі деренівським хлопцям подобалося. Їх поважали за кмітливість, відмінне навчання та зразкову поведінку. Костюк Григорій знав літературу, а Яків любив математику, не даремно він вирішив позмагатися з найкращою ученицею – Лілею Яворською. Новий матеріал з алгебри Шехнер закріпляв з учнями біля дошки. Спочатку викликав учнів зі середньою успішністю, а найважчі задачі розв’язувала Яворська. Ходили чутки, що вона ще бере приватно уроки, щоб похизуватися своїм талантом.

Шехнер пояснив алгебраїчне рівняння з двома невідомими. Матеріал важкий, бо коли спитав, чи зрозуміли, клас мовчав. Шехнер викликав до дошки Яворську, продиктував умову задачі. Ліля довго думала і мовчала. Яків витяг з торби недоїдений хліб і заховавшись за спину учня передньої лавки, смачно його наминав. Шехнер помагав Лілі додуматися до розв’язку, та вона не вловлювала підказки. Шехнер глянув на клас.

– А де Яків? – спитав, не помітивши його з-за спини Михайла. Яків встав з повним ротом хліба. Шехнер, не зрозумівши цього, спитав:

– Чого в тебе праве лице спухло?

– Та ні,– перекинув язиком хліб на ліву щоку Яків, – я… я…

– Ага, ти яблуко на уроці їж? Фе! Як тобі несоромно? Йди до дошки, – сказав вчитель. Яків біля дошки доїдав хліб і крейдою виводив розв’язок задачі.

– Може ще одну розв’яжеш? Пиши… Яків написав, подумав і вивів розв’язок задачі.

– Ти в торбі маєш вирішені задачі? Покажи торбу? – Підійшов з Яковом до лавки. Взяв торбу і висипав з неї все на лавку. На зошити висипалися крихти хліба. Шехнер переглядав зошити. Нічого підозрілого не знайшов.

– Позбирай усе, голодний…вундеркінде. Запам’ятай…, на уроці їсти не можна, – повчав вчитель. Яків стояв біля розкиданих зошитів і дивився переможно на клас, поглядом зустрівся з Лілею. – «Бачиш, який я мудрий?» – говорили його очі.

Яків помітив, що хлопці 7-го класу, повертаючись зі школи додому, про щось шепочуться. Про що був шепіт, він на пасовиську запитав Павла.


  • Тобі не можна цього знати.

– Чому не можна? – обурився Яків.

– Бо то секрет.

– Ну, скажи, скажи, – просив Яків.

– Як я скажу, тобі від цього буде гірше.

– Як, – не розумів Яків.

– А так, як я скажу, то…

– Що то? – насідав Яків.

– То, що ти мусиш мені присягнути, бо це таємниця. Яків відкрив з цікавості рота…

– А ти за неї теж присягав?

Павло задумався і в тій задумі помахав головою: – Так, так! Якове, присягав. А ти готовий присягнути? – підняв очі на Якова, – що, вже настрашився?

– Та, ні! – сказав той.

– То ти готовий, чи ні?

Яків хвилинку подумав. На нього насувався страх невідомості. Цікавість перемогла…

– Готовий, готовий присягнути.

– Добре, ввечері прийдеш до мене.

Ввечері в хаті Павло з під подушки витягнув кілька зошитів і один з них подав Якову.

Яків пробіг очима заголовок на першій сторінці: «Заповідь українського націоналіста − декалог». Читав і йому ставало страшно. Він згадав враження, що справили на нього вірші Тараса Шевченка: «Стоїть у Суботові на горі високій», «Розрита могила». Його тіло тоді було наелектризоване, він втратив сон. Йому було безмежно жаль за тими подіями, що привели Україну до руїни на користь чужинцям. Але це було колись. І винуватцями тих подій були попередники. А тут написана нова сторінка, в якій пропонується йому стати на захист свого народу і взяти відповідальність за його долю. Він не готовий взяти на свої дитячі плечі ті обов’язки, які пропонував декалог». «Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї», – такий його основний постулат.

До боротьби він був готовий, але вмерти… якось? Він неготовий!..

Павло дивився на Якова і зрозумів, що той настрашився. Забрав у нього зошити. – Тобі, Якове, треба ще підрости. Шкода, що я тебе познайомив з декалогом. Тепер мусиш поклястися, що нікому не розкажеш про те, що читав, сказав він. Яків почервонів, йому стало соромно, і він почав якось оправдуватися. Врешті-решт попросив Павла почекати до завтра. Він подумає і скаже…

Минали дні, Яків обминав Павла, Павло обминав Якова. Ідучи до школи чи зі школи Яків помітив, що всі хлопці шепчуться між собою, а його ігнорують. Він знав причину і мучився. Це помітив батько і одного дня, коли мати з бабцею пішли до церкви, покликав Якова до другої хати і сказав: «Сину, час непевний і дуже відповідальний. Такий час я пережив на початку Першої світової війни і не можу байдуже спостерігати за твоїми сумнівами. Настав великий іспит для кожного з нас, особливо для молоді. Кожен повинен визначитися, з ким і куди йому йти. З часів, коли я воював в рядах Української Галицької армії, я зберіг цю зброю і сьогодні… передаю тобі револьвер-наган. Він тобі пригодиться, коли ти визначишся».

Яків стояв зачарований батьковим красномовством і з хвилюванням тремтячими руками взяв наган. Вперше у своєму житті він тримав справжню зброю.

Ввечері Яків побіг до Павла. Той лузав насіння біля фіртки й здивовано запитав:

– А що трапилось?

– Пішли до другої хати, – Яків потягнув Павла за руку і попросив, – Витягай свої зошити, бо…бо я вже визначився.

– Невже? Хто ж тебе надоумив?, – здивувався Павло.

– Сам, я сам! – відповів Яків. Павло ще довго допитувався, чим викликане його збудження, яке не міг приховати Яків.

– Чому ти мовчиш? – запитав Яків.

− Та тому, що…, − Павло присів на лавку, вперся плечима в стіну і встромив очі в кут кімнати, – тому, що я беру на себе велику відповідальність, рекомендуючи і приймаючи тебе в «Юнацтво». Потім немовби стрепенувся встав з лавки підійшов до Якова в притул, глянув по дорослому в вічі:

– Ти читав декалог?

– Читав,– здивовано відповів Яків.

– Так знай, що за зраду того, що записано в декалозі, я повинен тебе…, − тягнув останнє слово Павло.

– Що повинен? – не витримав погляду Яків і ще раз перепитав, – що повинен?

Павло взяв Якова за обидві руки: – Я…я повинен тебе вбити! За одним видихом сказав ті страшні слова.

– Я не зраджу, …не зраджу!, – промовив Яків.

Павло поступово втаємничував Якова в структуру організації, показував йому засекречений спосіб запису шифром, азбуку Морзе. Вечорами хлопці ходили до читальні, де вивчали назви отруйних газів, їх дію, способи захисту у випадку війни. Вивчали протигази, їх частини та способи користування ними.
***

На початку 1941 року старші класи Янівської школи перевели на навчання в приміщення плебанії польського ксьондза. У зимові дні вранці хлопці їхали до школи на санях з поштарем, який перевозив пошту із залізничної станції до Янова. Поштар грошей не брав, але просив йому дати «кашарну» курочку, чи гуску на «кучки». Хто з хлопців проспав, то йшов до школи пішки. Ті, що їхали саньми, до класу заходили за півгодини до початку уроків, бо такий був графік перевезення пошти у Мошка. В класі хлопці роззувалися, сушили чоботи й онучки. Присунувши лавку до печі, вони насолоджувалися її теплом, гріли холодні ноги і змерзлі руки.

Вчитель Левицький цілий лютий присвятив вивченню поезії Тараса Шевченка. Сам читав вірші, сам захоплювався їх змістом, їх формою.
Особливо запам’ятався цей вірш :


«Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі поволі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає…

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує…»



На прикладі тих віршів пояснював, що таке метафора, алегорія, синонім, афоризм, гіпербола. Віршами прививав любов до природи, до свого краю, та його історії.

Учні на перерві (тоді називали пауза) ставали на краю гори біля плебанії і замріяно дивилися на луг, за яким гадюкою вився Серет, оточений верболозами. Далі виднілися біленькі хати Довгого і ліс на Берді. Весняне сонце пробуджувало не тільки природу, а й приспану зимою енергію, та збільшувало приплив адреналіну в юнацьку кров.



На час великої перерви Левицький разом з молоденькою симпатичною учителькою фізкультури сідав на кам’яний мур і від жартів переходив до співу.


Наздогнав я літа свої

На дубовім мості

Ой верніться літа мої,

Хоч до мене в гості.


Не вернемось, не вернемось.

Не маєм до кого,

Не вміли ви шанувати,

Віку молодого.




Такою меланхолійною піснею закінчувався їхній дует. Прикро тепер згадувати, але на учнів школи ця пісня мала депресивний вплив. Деренівські школярі і так були під впливом складної, а то й незрозумілої політичної ситуації в селі.

***


Шевченківське свято в цьому році вдалося на славу. Напередодні 9-го березня (тоді ще день жінки ніхто не відзначав) Наталія Гжицька попередила школярів, щоб прийшли у святковому одязі, без зошитів. День видався сонячним, теплим. Учні й учителі зібралися на подвір’ї школи. Левицький розказав про життя Шевченка. Молоденька учителька разом з учнями заспівала «Заповіт», «Думи мої, думи». Марта Цегельська розказала «Мені тринадцятий минало». В кінці виступив Костюк Григорій і продекламував вірш «Розрита могила», з відповідною інтонацією, і такою, що не тільки дівчата плакали, але й п. Гжицька витерла сльозу з очей. Костюк став героєм свята. Додому розходилися школярі в задумі, змужнілими. Костюк з Володимиром ще залишилися на святі разом з учителями. Вони закінчували 7-й клас. Яків теж залишився з ними, хоч його ніхто не просив. Всі інші деренівські учні, не чекаючи на Костюка, почимчикували додому. По дорозі Талас Василь з сумом запитав, немовби сам себе, чи Костюк є свідомим українцем. Якщо він такий розумний, тоді як пояснити, чому він пристав до тої голоти, ставши секретарем комсомолу? Йому цього не простять! Хоч би з нами порадився! Шкода хлопця...
***

Вперше члени «Юнацтва» зібралися разом весною 1941 року, щоб обговорити і розподілити обов’язки. На зустрічі були: Палій Михайло, Шкугра Яків, Хомів Григорій, Талас Василь, Тихоліз Павло. Над потічком, біля столітнього дуба, зібралися романтики і з серйозним виразом обговорювали зібрану інформацію про антизаходи щодо організації колгоспу в селі та допомогу підпільникам. Кожен з присутніх зобов’язався залучити до «Юнацтва» ще по два нових члени. Яків пообіцяв піти в сусіднє село Залав’я і там організувати «Юнацтво». Вирішували, хто це зробить в Мшанці, Кобиловолоках і Довгому. Вперше Яків похвалився своїм револьвером, хоч в руки іншим не хотів передати зброю: – Ви не вмієте ним користуватися, можете з необережності вистрілити і себе поранити. Ця хвальба підняла його авторитет в очах товаришів.

Не спав у селі і комсомол. Збиралися комсомольці в читальні, або в сільраді, обговорювали проблеми села. Після зникнення Вовчка Василя, секретарем сільської Ради призначили Борового Василя. Сільраду розмістили в будинку Поздика Івана, сім’ю якого вивезли до Сибіру. За дорученням районної влади в селі потрібно було організувати колгосп. Умови вже були створені. Приміщення на плебанії вільні й туди було звезено сільськогосподарський реманент і худобу родин, вивезених в Сибір. Потрібно було підібрати кандидатуру на голову. До колгоспу вже вступили сім’ї комсомольців: Бундзеляка Петра, Копачинського Кароля, Палідвора (Женила), Джурби Петра, Тихоліза Василя, Трача Петра, Костюка Ілька, Шкугри Івана, Шкугри Михайла. Нові колгоспники походили з незаможних сімей. Більшість з них не мали навіть реманенту. Багатші господарі над ними посміювалися, говорячи: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні». Серед них вважали мудрим Шкугру Івана. Він за Польщі цікавився сільськогосподарською літературою. Навіть багатим господарям розказував у читальні про методи посівів, відгодівлю курей, раціон кормів для худоби та багато іншого. Над ним посміювалися, та багато матеріалу, що він пропагував, було взято з вісника «Сільський господар» і мало практичне значення.

Вирішальним фактором при виборі кандидата на голову колгоспу був зв’язок влади та мешканців села з керівною комсомольською елітою. Не малу роль відігравав брат Івана Шкугри Михайло, якого вважали затятим атеїстом. Іванові запропонували очолити колгосп. Він дав згоду стати головою й агітувати інших писати заяви. Комсомольці разом з уповноваженим району цілими днями ходили від одного двору до другого, агітували, погрожували, просили писати заяви. Старші діти Івана, Катерина і Володимир були мимоволі втягнуті в цю компанію. Тому дуже розумний син Володимир був ізольований від «Юнацтва» (Це підтвердив у 1996р. Тихоліз Павло на зустрічі у Львові з Яковом). Колгоспові були потрібні коні і робочі руки. Поле отця Глинського потрібно було засіяти, як і поле перших колгоспників. Середняки тікали з дому, щоб не писати заяви, добровільно не везти свій реманент та разом з кіньми і возом не лишати його в колгоспі. Поле і все нажите добро враз ставало чужим. «Віддати дідам99, що своє добро проспали, прогайнували, а тепер зазіхають на сусідське? – Не дамо», − бунтувались між собою господарі. В селі наростало відчуження до тих, хто став активним колгоспником та закликав інших туди вступати. «Голий дощу не боїться. Їм добре…, прийдуть до колгоспу з голими руками, сядуть на мій віз, запряжуть моїх коней і повезуть своїх жінок на ярмарок. І ми ваші, і ви наші», – злісно шипіли середняки та багатші господарі. Незаможні і бідні, сміючись радили: «Пишіть заяви поки ще приймають, а то вашими кіньми повезуть вас на стацію до вагонів з коминками».

Колгоспники і ті селяни, що ще не вступили в колгосп, весною вийшли в поле орати і сіяти. Район припинив агітацію за вступ, щоб не залякати селян. Мовляв: «Засівайте, сажайте картоплю, буряки, а восени будемо разом збирати». Одні і другі сіяли цукрові буряки, бо ще за Польщі переконалися, що ця культура дає неабиякий прибуток. Цукрові буряки сіяли всі села району. Будівництво бурякопункту100, як перевалочну базу, влада організувала біля залізничної станції, щоб восени прийняти вирощений буряк зі всіх сіл району, опісля завантажити його в вагони і відправити на переробку на Березівський цукровий завод (єдиний тоді на всю Тернопільську область). Начальником бурякопункту призначили Стасишина Івана.

На горі, що напроти кінця села (зі сторони села Довгого), у 1940 році влада відкрила піщаний кар’єр. Пісок возили автомашинами і возами на будівництво бурякопункту та летовища у селах Струсів і Семенів Теребовлянського району. В кар’єрі селяни вперше почули слово «трудодні», які нараховували сільські десятники і акуратно виплачували гроші робітникам в кінці місяця.

У селі всі шепталися про підпільників, та Яків з ними не зустрічався. Одного дня прийшла до батьків Мілька, жінка Серафина. Цілий день просиділа у січкарні, бо боялася, щоб часом до хати не зайшов хтось з комсомольців і не доніс владі. Наставав час взаємної недовіри. Люди боялися своїх сусідів, родини. Остерігалися всі. Над селом витав страх.

Ввечері хтось легенько постукав у вікно – раз, другий…Батько глянув через вікно, але нікого не побачив. Може це причулося, чи вітер шелестись. Сім’я прислухалася. «Ні, таки хтось стукає, але чому до хати не заходить?» – сказав батько і вийшов з хати та довго не повертався. З сіней почули притишену розмову. Мати відхилила двері до сіней й голосно запитала: «Хто там у сінях?»

– Заслони вікно хустиною, – наказав батько. До хати зайшов Серафин з карабіном під плащем, обіпер його до лавки а сам сів біля нього. Мама ще щільніше затулила хустиною вікно. Розмова не клеїлася. Серафин на питання відповідав скупо, більше дивився в миску, в яку мама подала вечерю. Яків усміхнувся сам до себе: – «Ага, я знаю, що Про справу не потрібно говорити з ким можна, а тільки з ким треба». Після декількох банальних речень Серафин попрощався і вийшов з татом до сіней. Згодом тато покликав Якова. «Пробач, сину, але револьвер треба віддати. Стефанові він більше потрібний, ніж тобі»,− промовив він. Такого повороту Яків не чекав. Найбільшу цінність, яку він коли-небудь тримав у руках, повинен віддати. Як? А що він хлопцям скаже? Стояв як вкопаний і не ворушився. Його душевний стан зрозумів Стефан і промовив: «Не сумуй, козаче,… я тільки в тебе позичаю його, бо коли переможемо ворога, то віддам і додам ще цілий патронташ. В тебе його нема, правда?». Батько погладив сина по плечі так, як колись щоб він не боявся, коли ще маленьким сажав його на коня, − «Чому ти стоїш? Іди винеси його». З яким хвилюванням, (ще недавно) Яків брав револьвер з батькових рук, з таким сьогодні передав його в руки повстанця.

Після вечері, при лампі, Яків писав домашнє завдання з літератури, розв’язував задачі з алгебри, писав твір «За что ми любім поезію Лєрмонтова?», а перед його очима замість Лєрмонтова стояв повстанець Серафин в одязі сотника січового стрільця, якого не раз змальовував з журналу «Дзвіночок». Задачу з алгебри ніяк не міг розв’язати. Мозок не працював, та й гніт у лампі димів і закоптив шкелко, через що цифри в підручнику зливалися. Яків позіхнув кілька разів, зібрав зошити в торбу і пішов спати. Мати відслонила вікно і світло місяця почало змагатися зі світлом задимленої лампи. Перекидався з боку на бік і, хоч очі були закриті, перед ним стояв Серафин. В пам’яті відновлював спогади, як він грав на його мандоліні, як вчив співати пісні «Взяв би я бандуру», «Їхав стрілець на війноньку» та інші. Вчив Якова грати по «шевських нотах»101, бо слуху в Якова не було. Даремно батько купив мандоліну і захотів сина зробити музикантом. Не вийшло, але все-таки бренькати Яків навчився і разом з хлопцями вечорами ходив по дорозі села, грав завчені пісні, а хлопці співали: «Я на бочці сиджу, а під бочков качка, а мій муж більшовик, а я гайдамачка». Тоді ні він, ні хлопці не розуміли змісту пісні. Лише тепер стало зрозуміло, що світ розділено на наших і чужих, і не десь там далеко, а в рідному селі. На зустрічі хлопці засуджували Костюка Григорія за те, що він очолив у селі комсомол. Як він міг? З ким пішов? Пішов у ворожий табір, до комуністів. Всі інші вступили в загони повстанців.

Яків у душі любив Грицька за його розум і доброзичливе ставлення до товаришів. Після Шевченківського свята, на якому Грицько декламував «Розриту могилу», Яків був ще у більшому захопленні від нього. І не тільки він, але й вся школа, всі дівчата були закохані в нього. Яків навіть ревнував його до жидівки Фані, коли вона закохано розмовляла з Грицьком, брала його за руку і грайливо кокетувала. А Борис Левицький розмовляв з ним, як з рівним собі. І тут маєш – Грицько комсомолець. В голові не поміщається. «А тим часом перевертні нехай підростають, та поможуть москалеві господарювати і з матері полатану сорочку знімати». Хіба ж не ті слова декламував на вечорі Грицько! А через місяць він, Григорій Костюк, став перевертнем, більше того, очолив всю групу перевертнів. Яків заплакав від безсилля щось зрозуміти, щось поміняти, врятувати авторитет Грицька. Коли Яків запхинькав, пробудилася мати і спитала: «Що тобі приснилося?» Він притих. «Якби то сон. Якби то тільки сон», – подумав Яків.

В школі йшли останні уроки перед канікулами. На уроці літератури Левицький попередив Якова, щоб після закінчення уроків підійшов до директорки. «Що сталося? – думав Яків, – в класі сидів тихо, ні з ким не бився, а тут раптом – до директора…»

В кабінеті сиділи всі учителі, а біля дверей стояли Костюк Грицько і Цегельська Марта. Учителі мовчали, директорка щось писала, потім підняла очі на присутніх і сказала:

Шановні товариші, хочу всім повідомити, що на педраді та в районному відділі освіти узгоджено чотири кандидатури учнів від нашої школи на екскурсію до Києва, для відвідування шевченківських місць. З 7-го класу поїде Костюк Григорій, з 6-го класу – Шкугра Яків і Грос Еля, з 5-го – Цегельська Марта.
***

На 22 червня 1941 року випали Зелені свята. Школярі вранці вигнали на пасовисько корів. День видався тихий, сонячний, безхмарний. Враз над Плебанівкою закружляли три літаки. Пролунали вибухи кількох бомб. Понад горою, прямо над пастухами, пролетіло дев’ять літаків. Діти позадирали голови і побачили на крилах літаків намальовані хрести з гаками. Всі зрозуміли, що почалася війна німців з москалями. І почали радіти, що вже не буде колгоспів, Сибіру, та ненависної влади. Що ще буде, того ніхто не знав, але вже не буде НКВД і вагонів з коминками. Не буде щоденного страху.

Другий день Зелених свят – празник на Залав’ї. Як кожного року, так і цього, батько посадив маму на застеленого барана (велика в’язанка соломи, накрита покривалом на возі), дав Якову віжки. «На, вчися керувати хоча б кіньми», – сказав він. Сам сів біля Якова. Відома дорога попід ліс. Знайоме поле Козіброцького, тепер вже колгоспне. Переливається хвилями овес, мовби зелене море під теплим промінням сонця. Таке враження, ніби димить і десь там ген-ген за могилою стикається з блідо-голубим небом. Якийсь великий синьо-жовто-зелений прапор. Ніхто його не зніме, не заборонить. Він вічний, як і наша земля.

І в церкві, і за святковими столами ведуться розмови тільки про війну, німців, хлопців, заарештованих енкаведистами, бездарну совєтську авіацію, що не встигла злетіти з семенівського летовища і була розбита німецькими винищувачами. Один літак таки злетів та, мабуть, зі страху сів за селом. Гості і господарі випили по чарчині і, оточені дітворою, рушили до літака. Роздивлялись, обмацували і переконалися, що він з фанери. На війну з такими літаками, твердили старші господарі, не можна іти.

До літака Яків ішов із сусідом сестри Ґені – Степаном Гумницьким, якому дорогою розказував про поезію Шевченка, та завдання молоді перед Україною. Підшуковував слова, щоб переконати Сянька, що той має обов’язки перед рідною землею. «Куди ти хилиш?» – не витримав натяків Стефан. Яків пішов протоптаною стежкою Павла. «Маю щось по секрету тобі сказати, але ти повинен поклястися, що нікому таємниці не видаш, – сказав Яків. Стефан тих слів не розумів, чи не хотів розуміти, але після довгих наполягань, дав-таки слово честі, що таємниці не видасть. Яків дав йому прочитати декалог.

Підійшли до літака, прислухалися до розмов господарів. Вони були захоплені оперативністю німецьких винищувачів і нещадно ганили бездарність совєтської авіації. Всі симпатизували німцям, чекали на їх прихід як на визволення. При розмові не було остраху, що хтось підслухає і донесе. Склалось таке враження, що совєтська окупація – це вже минулий етап історії.

Біля літака Яків зустрів Литняка, сусіда стриєшної сестри Стефки. Пам’ятаючи доручення Павла Тихоліза щодо залучення двох членів до «Юнацтва», він підійшов до Литняка і без пояснення передав йому рукопис декалогу». Прочитаєш вдома і ввечері принесеш до стрия Миколи, там поговоримо. Про це ні слова іншим». Яків входив в ранг організатора «Юнацтва» у Залав’ї. Ця таємниця підносила його у власних очах. Повертаючись назад в село до стрия Миколи, найстаршого батькового брата, Яків зустрів заплакану тітку Марину.

– Якове, зайди до нас, поговориш з братом Іваном. Він недавно прийшов з тернопільської тюрми, а Михайла, мого чоловіка не пустили, мабуть судити будуть. Боже, за що така кара на моїх дітей? – витирала заплакані очі кінчиком турецької хустки.

Сестра Стефа теж була не у святковому настрої». Не вернеться мій Іваночко, чує моє серце», – промовляла вона. Не криючись, плакала за своїм коханим нареченим Брезденем Іваном. «Возилам йому передачу, та чомусь не прийняли. Може вже і серед живих його нема? Боже, Боже, за що така кара на нас? Антихристи прокляті! 14 найкращих хлопців села забрали. Вони їх не відпустять, повезуть в той проклятий Сибір. А тут залишаться плакати і поневірятися 14 невінчаних наречених».

Пізно ввечері Яків з батьками вернулись додому. Приїхали, як з похорону. Єдина надія, яка трохи заспокоювала, це те, що скоро прийдуть німці. Тоді закінчаться всі страждання і забудеться страх .






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка