Частина перша 6 розділ перший 6


Повстання у селі Деренівці та його наслідки



Сторінка12/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   47

Повстання у селі Деренівці та його наслідки

Вівторок, 24 червня 1941 року, нагадував вересневі дні 1648 р. Як тоді, так і тепер, найбільші патріоти села стали на прю з окупантами та їх прислужниками.

Ввечері, 23 червня, районний провідник ОУН отримав по зв’язку наказ виступити зі зброєю проти окупантів. Мороз зібрав членів ОУН і тих симпатиків, що прийняли присягу, на нараду. Найважливішими завданнями, патріоти села визначили: перше − паралізувати зв’язок з районами та перехопити його. Друге − влаштувати загородження на дорозі, щоб виключити можливість евакуації районного НКВД з Будзанова. Третє − перешкодити відправленню на збірний пункт мобілізованих чоловіків з району. Паралізувати зв’язок доручено Шкугрі Григорію, перегородити дорогу – підпільнику з псевдонімом «Опир», що був відряджений до села. Питання зриву мобілізації чоловіків доручено Серафину Стефану.

Рано-вранці два сусіди збиралися на незвичайні завдання. Один з них − секретар села, комсомолець, йшов до сільради, щоб повідомляти НКВД по телефону про ситуацію в Деренівці. Йому довіряли: «Як комсомолець, – думав він, – я маю більшу вагу, ніж голова, бо не такий боягуз, як Петро Джурба». Самовпевнений, він сидів на ксьондзовому фотелі, крутив ручкою телефону і доповідав: що в селі тихо, спокійно, що черговий вже прийшов на чергування та сидить у другій кімнаті. Поклав слухавку і замріяно оперся на спинку фотеля: «Правду казав ксьондз на казанні, коли ще малим я з мамою ходив до церкви: хто був ніким, той стане всім. Ось я ще пару років тому був ніким. Наді мною посміювалися поза очі сусідські барчуки102. Називали дідом, байструком. А нині я − пан, а вони − ніхто. Мусять від мене ховатися, бо як захочу…», – так думав Василь.

Другий сусід після наради на проводі довго не міг заснути. Завдання мусить виконати. Але ж недавно перед Великоднем сповідався. За покуту священик постановив йому змовити103 три рази «Отче наш» і один раз «Десять заповідей Божих». Покуту відмовляв машинально, та на 5-й заповіді затнувся, мусив два рази повертатися до однієї з них: «не убий». Боже провидіння ще тоді застерігало його «не убий», а завтра на 20-му році свого життя він повинен убити сусіда, який є ворогом, чи зрадником, бо пішов на співпрацю з ворогом України. А може він не ворог, а тільки блудна вівця, що захотіла дармового хліба. Може пригрозити йому, щоб зрікся служби і покаявся? Та, ні… – пізно. Потрібно було це запропонувати на проводі. А завтра мусиш виконати винесений вирок, бо присягав бути безкомпромісним, – думав він. «Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи», − згадалися слова декалогу.

«Що? страшно? Ні! Так мусить бути! Моє село не може більше народжувати і виховувати зрадників. Не я вбиваю, присяга вбиває»! – кінцево вирішив він

Заснув і сниться йому, що косить за Сцінкою жито, що залишився один покіс, і раптом дощ з градом б’є по ньому, а якась невідома сила заставляє його не ховатися від дощу, а докосити жито. «Мусиш це зробити!» – ніби підказує йому. Оглядаючись по вулиці він перебіг через дорогу біля Храпка, переліз через пліт і зайшов непомітно до хати. Раптово відкрив двері і на останні слова Василя: «мусять від мене ховатися, бо як захочу...» – налетів на нього яструбом…Більше не захочеш!» – кров бризнула на підлогу.

У вівторок вранці, на городі Шкугрового Гринька, стояв Серафин Стефан з рушницею на плечі. Поздик Дмитро, Щербатий Федір, Кравчук Микола стояли на дорозі з обрізами. Зі сторони читальні почувся гул автомашини. Хлопці насторожилися. З-за повороту, біля Бабія, з’явилася вантажна машина.

– Виходимо!, – скомандував Серафин і вискочив на дорогу. На машині везли мобілізованих хлопців. Вони побачивши біля фоси чоловіків, що щось кричали і почали стукати по кабіні. Машина зупинилася, з кабіни виглянув офіцер військкомату, що супроводжував мобілізованих хлопців на збірний пункт. До машини підбігли підпільники і, відкривши дверцята кабіни, один з них сильним ударом руки повалив офіцера під колесо. Шофер зрозумів ситуацію, вискочив з кабіни, втік через город до потічка й вздовж нього добрався до Мшанця, де про інцидент повідомив районне НКВД. А тим часом мобілізовані чоловіки з сіл Будзанівського району зійшли з автомашини. Ніхто з підпільників завести мотор не вмів, тому вирішили машину з дороги прибрати і затягти її на бокову вулицю біля М’ягкоти. Мобілізованих чоловіків відправили через ліс по домах.

Хлопці раділи з перших успіхів і перейшли на нову позицію біля помешкання Андрунішина. Із села появилася легкова автомашина. Бойовики швидко зайняли позиції з двох сторін дороги. Керівник боївки104 «Опир» вибіг на дорогу поперед автомашини, крикнув: «Гальт!…Гальт105»! Вистрілив з револьвера у пасажира, що сидів біля шофера. Ним виявився голова Будзанівського райвиконкому Черниш. Зі всіх сторін дороги посипалися постріли з рушниць по пасажирах машини. У перестрілці був вбитий повстанець «Опир». Товариші віднесли його на город Сокаля, де пізніше було встановлено дерев’яний хрест.

Співробітники Теребовлянського НКВД, отримавши повідомлення від шофера з Мшанця (телефонний зв’язок не був ліквідований) терміново виїхали на автомашині до Деренівки. Свою вантажну машину вони зупинили біля Вовка й почали вистежувати підпільників. Зрозумівши на якій віддалі вони знаходяться, енкаведисти дійшли до крутого повороту біля будинку Марціни, й звідти почали стріляти з криком: «Бандіти, здавайтєсь!» Бойовики тут же відкрили по них вогонь з рушниць і обрізів. Начальник заліг за камінням на узбіччі, що було приготоване для ремонту дороги. Поклав свою шапку на камінь і почав відстрілюватися. Хлопці зайшли в пасіку Туркули Луця і звідти, пострілом поранили енкаведиста. Він скотився на город Палашки Шкугри. Його товариші втекли до машини і від’їхали до Теребовлі за підмогою. До пораненого енкаведиста хлопці не підходили. Не знали в якому він стані, думали, може просто притаївся. Тоді на розвідку пішла Стефа – член УЧХ106 (ім’я умовне). Проходячи мимо пораненого з водою, дівчина дає йому води, а потім забиває в нього карабіна.

З села прибіг посланець до місця бою і сповістив, що біля сільради зупинилася автомашина з солдатами. Крім того, повстанці почули, що з верхнього кінця теж їде машина з солдатами, тому вирішили відступити до лісу. Начальник НКВД оглянув трупи й дав розпорядження арештувати всіх сусідів біля Андрунішина, а також виїхати машиною в поле для розшуку повстанців. Солдати з польової дороги стріляли по житах навмання і так був вбитий Поздик Дмитро. Серафин Степан вже добрався до села Довге, та повернувся через поле Козіброцького ближче до села, щоб вияснити ситуацію. Коли до нього наблизилася автомашина, він відкинув від себе револьвер і почав імітувати, що обробляє картоплі. На автомашині сидів захоплений по дорозі мешканець села Довге – Іван ( з етичних міркувань прізвище не вказано). Він і підтвердив прізвище Серафина – підпільника села Деренівки. Крім того, солдати найшли в житі викинутий ним револьвер.

24 червня у нерівному бою НКВД втратили 4 особи, а підпільники мали двох убитих. Одного підпільника взято в полон. Цілий тиждень районні слідчі допитували арештованих сусідів і Серафина. Їхні камери були по сусідству і часто було чути стогін катованого підпільника Серафина, а деколи і його спів: «Не жур мене, моя мати, бо я сам журюся…», і «…визволь мене молодого із біди…». Можливо, він піснею хотів передати прохання про допомогу, та даремно. Зваживши свої сили та брак зброї, Мороз вирішив не ризикувати і покинув побратима на тортури та смерть.

Прорив німецькою армією захисних позицій Червоної армії, а також різні диверсії в деяких районах в її тилу спричинили прискорену евакуацію органів адміністрації із західних областей України. НКВД отримало директиву про фізичне знищення арештованих з політичних мотивів. У всіх тюрмах України НКВД провело жахливі масакри107 арештованих. В кінці червня 1941 року адміністрація району покинула Будзанів. Через Деренівку працівники адміністрації йшли пішки. Всі були озброєні автоматами і револьверами, які направляли, коли йшли сільською дорогою, в сторону селянських садиб. Позаду супроводжували піших працівників району легкові і вантажні машини. З України тікали «визволителі» під загальну радість всього місцевого населення, що спостерігало через вікна ганебну втечу банди комуністів.

Ще не покинули «визволителі» своїх володінь і найстрашнішого бандерівського села Деренівка, як мешканці Будзанова розбили двері районної тюрми і випустили звідти живих в’язнів. Пізніше винесли з підвалів закатованих.
«Першу браму завалили,

Другу браму розвели.

Взяли мене на рученьки

На Вкраїну занесли».



( З народної пісні того часу.)
Найстрашнішим серед закатованих був Стефан Серафин. Десятки ран на тілі від проколів багнетами, деформовані кінцівки, знаки побоїв. Звільнені арештанти розбрелися по домівках. Прийшли додому і деренівські люди. А Туркула Луць з сусідами і сином поїхав кіньми за сином своєї сестри, Серафином.

1-го липня 1941 року на цвинтарі в селі Деренівка поховали повстанця, члена ОУН, диригента сільського хору – Серафина Стефана. Парафіян було небагато, над селом ще витав страх репресивних органів. За ровом у лісі стояли його побратими по зброї і, коли труну опускали у могилу, пролунали поодинокі постріли.

В селі і в районі панувало безвладдя. Ніхто не знав, де знаходиться фронт. Поширились чутки, що німці ось-ось появляться у Теребовлі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка