Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка13/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   47

Німецьке «визволення»

За дорученням проводу зібрано членів «Юнацтва». Як і раніше, нараду проводили біля столітнього дуба, на межі Тихоліза Павла. Єдине питання, яке постало перед членами організації – це зібрати найновішу інформацію про переміщення Червоної армії та поведінку комсомольців села. Якову і Павлові було доручено ранком вийти на шосейну дорогу біля залізниці. Іншим членам організації – зібрати відомості про комсомольців. Хлопці досвіта крадькома поміж житами полів Гостинці-Селиська вийшли до гостинця. Всюди панувала могильна тишина. Вздовж дороги лежали покинуті Червоною армією танкетки, вози з рибою й інші речі військового вжитку.

Раптом хлопці почули гудіння мотору, а потім і побачили, як зі сторони Теребовлі над’їхав мотоцикліст з автоматом на плечах. За хвилинку − другий, вже з коляскою, на якій німецький солдат тримав у руках ручний кулемет. На мотоциклі їхало троє солдат. Через хвилю проїхав ще один мотоцикліст з автоматом. На хлопців вони не звертали уваги. Мотоциклісти доїхали до Мшанця, де постріляли з автоматів і повернулися назад у такому ж порядку, як їхали раніше. Із Теребовлі доносились автоматні черги.

Хлопці ще раз поглянули на те, що залишилося від «могучей і непобєдімой» совєтської армії і почимчикували до села, щоб доповісти про перших патрулів німецької армії.

Біля читальні вчорашні підпільники вже не криючись, встановили арку, заквітчану зеленню і синьо-жовтими прапорами. В церкві отець Глинський відправив Службу Божу і в проповіді згадав тих, що загинули, а також тих, що прийшли нас визволяти. Після відправи мешканці села ринули на мурованку, щоб подивитися уже на нових «визволителів». Дорогою безперервно їхали моторизовані військові частини. Одна з них зупинилася на обід напроти залізничної станції. З польової кухні солдатам роздавали кашу, каву з чорним хлібом, який намазували товстим шаром масла. На обочині дороги сидів Чигринів Іван з синьо-жовтою пов’язкою на рукаві і рушницею в руках. На нього німці не звертали уваги.

Якова всі тягнули за руки, щоб він щось у німців питав, знаючи, що його приватно вчив німецької мови Борачок. Яків стогнав, згадуючи слова і ліплячи з них запитання. Чигринів Іван попросив: «Запитай, коли вони до села приїдуть?». Яків компанував: «Ван зі фарен цу майне Дорф». Німці засміялися і зашваркотіли. Яків нічого не зрозумів. «Бітте, лянгзам108», – повторив питання. «Морґен, морґен109», – сміялися німці і вгостили його шоколадою. Ще кілька питань задав Яків і аж зіпрів від тої муки. Весь запас слів Яків вичерпав, тому запропонував товаришам пройтися вздовж мурованки. Хотілося хлопцям знайти покинуту визволителями зброю. Може там десь її найдуть. На обочині було багато поламаної російської техніки. Біля трьох беріз серед поля лежав вбитий молоденький солдат. По-різному сприйняли смерть солдата хлопці. Одні співчутливо дивилися на нього й запитували: «А звідки він?» Інші вороже свердлили очима вбитого: «Що, вже наївся нашої землі? Хто тебе сюди просив?». Та ніхто не захотів нагнутися і вийняти з гімнастьорки його документи, щоб повідомити матері, сестрі чи брату.

Ідучи з товаришами додому, на дорозі біля хреста Яків зустрів батька. Яке було його здивування, коли він побачив у нього за плечима рушницю. Батько йшов у сторону шосейної дороги. Вдома зустрів заплакану матір. Вона пояснила, що за батьком прийшли хлопці і попросили його вийти на залізницю для охорони приміщення від можливого грабежу. З однієї сторони, Яків гордився батьком, який не відмовився виконати прохання підпільників. Він мав військові навики з охорони об’єктів ще з часу Першої світової війни, а з іншої сторони Яків переживав разом з мамою, допускаючи, що на станції вночі можуть бути різні фатальні випадки, тим більше, що на чергування тато пішов сам.

Будні в селі ставали напруженими. Почалися арешти комсомольців. Першим був арештований Палідвор Василь. Його вели хлопці з зав’язаними назад руками серед білого дня. Ще два інші хлопці, озброєні рушницями (з етичних міркувань прізвище не названо), вели до гміни свого сусіда й закрили його там у льосі. Членів товариства «Юнацтво» зобов’язали вислідити Шандракового Петра і Трача Івана. Через кілька днів були арештовані Тихоліз Павло і Копачинський Стефан. Їх посадили на віз і повезли у напрямку Теребовлі. Правдоподібно вони були розстріляні в районі кам’яної криниці.

Всіх членів «Юнацтва» та їх ровесників зібрали до читальні 21 липня. Збори проводив член проводу ОУН із сусіднього району. Прізвища свого не назвав. Говорив дуже різко, детально роз’яснюючи усі заповіді декалогу. Збори носили мілітарний характер. Їх учасники були наелектризовані почутими словами. Все сказане було підсилено театральною погрозою револьвером з вигуком: «Кожного, хто зрадить декалог, розстріляємо». Нікому з залу слова не надали. В залі були присутні члени районного проводу ОУН. Якову доручили оформити протокол. Після наради Мороз Іван покликав Якова і просив передати батькові, щоб той вранці виїхав кіньми до Будзанова за книжками деренівської бібліотеки, що були вивезені туди москалями.

Вдома батько посміхнувся і доручив Якову підготувати віз, запрягти коней та виїхати з Морозом Іваном до Будзанова.

Вперше Яків сидів на возі разом з Морозом, розмовляв з ним майже нарівні про ситуацію в селі та перспективи краю. Якову було приємно розмовляти з недавнім підпільником і бібліотекарем, якому доводилось переповідати зміст книжок, позичених для читання в бібліотеці. Ці книги виховали у ньому патріота, а навіть більше − націоналіста. В Будзанові в будинку недавнього НКВД книжки були порозкидані, тому довелось кожну з них відкривати і по бібліотечних печатках з’ясовувати чия вона, якому селу належить. Поклавши відібрані книжки на віз, Яків з Морозом виїхали додому, щоб відновити бібліотеку.

Найважче було писати протокол про збори «Юнацтва», бо це був перший політичний документ тої молодіжної організації. Яків згадував і записував всіх, хто був присутній в залі. Згадував і занотовував погрози провідника. Опісля підписав: «секретар» і відніс до Тихоліза Павла.

Сумно і тривожно стало в селі, коли з Умані привезли німецькою автомашиною колишнього диригента сільського хору Петра Турулу. Привезли його в закритій труні, тому що тіло було геть понівечене авангардом комуністичної партії – репресивним НКВД. В Умані з закритих ям, политих вапном, витягали тисячі українських патріотів. Не всі тіла можна було розпізнати. Тільки дочка отця Глинського Ольга розпізнала свого чоловіка Петра по відомих їй деталях одягу. Організував перевезення тіла його рідний брат, член правління УГВР110 – Павло Турула.

Поруч з могилою Стефана Серафина виросла могила ще одного патріота – Петра Турули. Брат поховав брата, а дружина – чоловіка. Мешканці Деренівки поховали двох диригентів – своїх улюбленців. Після похорону в неділю під вечір зійшлися біля могили члени ОУН. Сонце ховалося за лісом Крегольцем, його проміння заглядало з-поміж дерев. Присягу проводив Лучка Степан, за псевдонімом «Чуй». Всі підпільники були одягнуті в чорний одяг. «Присягаю…, присягаю…, відомстити…, відомстити…, смерть…, смерть», – повторяли побратими і, здавалось, одночасно в такт шепотіло листя на деревах. Вечірньою росою плакала трава на гробах предків.

На краю могили, де дотикаються два світи: – світ матеріальний з вічними проблемами, де існують добро і зло, і світ потойбічний, справедливий, де кожен отримує за своїми заслугами, стояли генетичні спадкоємці вічної боротьби за волю – бойовики ОУН.

Яків, заворожений величавим видовищем, стояв біля брами (тепер її вже немає), щоб на все життя запам’ятати, а пізніше й описати в спогадах ці знакові події. Можливо Боже Провидіння привело його сюди, щоб насититись тою енергетикою, якою був оповитий цвинтар в той історичний момент присяги побратимів по боротьбі за волю України.
***

У липні дні переважно теплі, погідні, тому й Службу Божу священик відправляє на площі під липами. Сьогодні відправляє раніше, бо в Теребовлі повинна пройти маніфестація. Господарі запрягають коней і їдуть до Теребовлі. Дорогою до возів чіпляються хлопці. Хоч як незручно їхати на полудрабках, та все ж краще, ніж іти пішки. На мурованці зібралася ціла кавалькада фір і всі − до Теребовлі. Деренівські хлопці тримають в руках синьо-жовті прапори. Дивлячись на це дійство поневолі запитуєш себе: «Де вони їх стільки набрали? Невже янівські жиди приховали, на всяк випадок мануфактуру синього і жовтого кольору, щоб тепер зробити на ній бізнес?». В Братюха, Дацика і Гали цілими днями шили прапори, бо кожен хлопець повинен був мати свій прапор, а інакше дівчата засміють.

На мурованці змагання – чиї коні бігають прудкіше. До змагання долучаються мшанецькі фірмани, та прапори в них чомусь жовто-сині, а не синьо-жовті. Вони насміхаються з деренівських прапорів, а деренівські хлопці, в свою чергу, в образливій формі висміюють мшанецьких фірманів.

На плянтах у Теребовлі формуються колони. Вулиці заповнені святковим людом. Всі веселі, щасливі. Виходять колони з плянт. Над їхніми головами море синьо-жовтих прапорів. На чолі колони іде сива жінка у вишиванці. Це йде гордо пані Ольга Палійчукова, символізуючи собою всю державу. З боків ідуть два хлопці в козацькому одязі з прапорами. Всі колони з сіл колишнього теребовлянського повіту несуть крім прапорів транспаранти з написом «Ми хочемо йти на фронт». Тротуарами проходжають німецькі офіцери, спокійно споглядаючи колони маніфестантів. Колони з музикою і співами проходять біля магістрату й повертають на лошнівську дорогу.




Засяло сонце золоте,

Народ збудивсь зі сну,

Усе ожило, що живе,

Вкраїну боронить свою!
На возах повертались хлопці додому. Ніхто коней не гнав. Всі були під враженням побаченого й почутого. Кожен в уяві вже приміряв німецький автомат, військовий одяг і мріяв про переможну боротьбу з ненависним ворогом. Лунали пісні: «Гукнемо з гаківниць, додамо з гармати, нам поможе святий Юр і Пречиста мати…». На іншому возі перемагали їх голосом: «Не тішся, ляше, сотня поляже, тисяча натомість стане до борби»… А мшанецькі хлопці заховали свої жовто-блакитні прапори і перекрикували їх: «Не пора, не пора, москалеві, ляхові служить…» Самозадоволення розпирало груди запальних молодих патріотів. Вони були готові йти на фронт і вмирати за омріяну Україну. Їх тоді ще не роз’їдала, як тепер, розгнуздана пропаганда сексу. Вони були дітьми природи й опирались на християнської принципи моралі.

Щоб закріпити у свідомості людей дату визволення України (так здавалося тоді всім), кожне село насипало могилу. Довго сперечалися в селі, де її насипати. Біля читальні було мало місця для проведення віча, тому єдиним місцем з рівним майданчиком біля дороги був город Дереша. На цьому місці прийняли героїчно смерть два деренівські хлопці, окропивши своєю кров’ю цей клаптик землі заради визволення від більшовиків. Хата одного героя – Серафина Степана, стояла тут поруч, напроти городу.

На цьому місці загинув повстанець «Опир» – другий герой Деренівки. І кинулась молодь, навіть не питаючи згоди у власника городу, висипати високу могилу. Могилу обложили камінням. Посередині могили поставили дерев’яний хрест, що своїм плечем дивився на вікно, через яке колись маленький Степан Серафин вперше глянув на світ. Тепер його душа на 40-ий день після смерті, мабуть, повернулася у рідну хату, щоб востаннє глянути через те саме вікно на пам’ятник Волі.

У неділю пам’ятник освятили. Під старенькою хатою Серафина зібрались хлопці та дівчата, колишні хористи. Вони присіли, як колись, на призьбу, згадуючи репетиції, що проходили під орудою Степана. Тепер, без диригента, всі стали під вікном на торці хати, повернулись лицем до насипаної могили і заспівали: «Вічная пам’ять». Останні слова заглушили ридання дівчат. Тільки тут всі зрозуміли, кого втратила Деренівка. А десь там, у батьківській хаті, дусилась в риданні дружина Степана – Емілія. Підносила руки до образу Христа і голосила: «Боже, за віщо на мене така кара?! За віщо такі муки, що я мусила поневірятися по чужих стодолах, пивницях, темними ночами крастися між хатами, боятися людей, щоб не донесли, щоб не схопили і не запроторили в Сибір?»

Мати гладила її розкішні коси і заспокоювала: «Плачем нічого не зарадиш, змилуйся над дитиною, яку ти під серцем носиш… Твоя розпука відіб’ється на розвитку дитини, а воно повинно вирости здоровим і відімстити за смерть батька і наші муки…» Емілія послухалась, і покірно поклала матері на коліна голову, як це робила колись в дитинстві.

Отець Глинський на Службі Божій в церкві оголосив, що в Янові освячують могилу, і попросив мешканців села теж організовано піти туди. На площі, що напроти електровні111, біля будинку Гжицьких була також насипана могила, яку обклали трав’яними плитами (дернюгами). Довкола неї було змонтовано риштування, на якому три священики відправили панахиду, освятивши одночасно і могилу. Всю площу зайняли як місцеві, так і ті хлопці та дівчата, що прибули з довколишніх сіл. Вся молодь у вишитих сорочках і блузочка, у руках тримала синьо-жовті прапори, а дехто на плечах − карабіна. Ніхто нікого не боявся. Не було страху, а тільки радість свободи. Сяяло літнє сонце, небо було синє-синє, без жодної хмаринки, й світилися щастям усміхнені обличчя. Віддали салют – за героїв, за славу, за Україну! Палку патріотичну промову виголосив священик з Довгого – Іван Збаращук. На риштування піднялася молода, симпатична жінка і дзвінким голосом, заявила: «Я, Галина Гжицька, родом з Харкова, дружина вашого земляка, відомого письменника – Володимира Гжицького, якого москалі розстріляли в Харкові. Йому інкримінували організацію замаху на Постишева – секретаря ЦК КПбУ112» (Львівська газета опублікувала список письменників, знищених совєтами. Серед них був і Володимир Гжицький).

Мова у неї була чиста, розлога, як козацький степ. Вона дихала ненавистю до комуністів, до перевертнів, до московських окупантів, зате з великою ніжністю, теплом, природньою ейфорією того часу говорила про Україну та її героїв. Так гарно ніхто тоді не говорив.

Хлопці гукали: «Слава, слава, слава!» – і розмахували прапорами. Дівчата витирали хусточками сльози.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка