Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка14/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   47

Німецька окупація

Провід ОУН призначив Стасишина Петра солтисом села, Грицика Івана – начальником сільської поліції, яка пізніше була переоформлена як протипожежна охорона. В селі починалися жнива. Селяни йшли в поле збирати урожай. Ніхто не дорікав новоспеченим колгоспникам про їх необачний вчинок, хоч і не обійшлося без окремих насмішок. Не зазнали репресій ні голова сільради Петро Джурба, ні голова колгоспу Іван Шкугра, ні секретар комсомолу Григорій Костюк.



Від ранку до пізньої ночі кожна сім’я перебувала на полі. Якова рідко брали на поле, бо він порізав собі руку серпом, нажавши три снопи жита в Гостинцях. Йому доручили домашню роботу: пасти корів, потім їх доїти, викидати гній зі стайні, годувати свиней, курей, качок і гусей, а також нарвати политиці на городі, кропиви біля потічка, посікти їх сокирчиною, розмішати з пом’ятою бараболею і лиш тоді давати свиням. Для маленьких курчаток і каченят потрібно було покришити круто зварені курячі або качачі яйця і насипати їм окремо та аж тоді пообідати самому. (Часто мати ранесенько наварювала на цілий день борщу і гречаної каші, чи кулеші з молоком). Ровером потрібно було завезти на поле батькам воду в барильці. Була ще й морока з маленькими курчатами, каченятами, бо залишати їх без догляду було небезпечно. За ними полювали яструби.

Життя у селі унормувалося. Священик із сім’єю повернувся на плебанію, виховував на казанні молодь, ходив з дочками до читальні на репетиції хору і вистав. Захоплення сітківкою (волейболом) досягло зеніту, бо, крім майданчика біля церкви, хлопці підготували ще такий самий біля хати Збаращука. Грали в волейбол тільки у неділю, бо в робочі дні в жнива роботи було по вуха: жати, косити, в’язати снопи, возити їх (возили навіть у неділю пополудню), перевертати на покосах ячмінь, щоб не зігнив, орати житнисько та засівати його конюшиною або мішанкою на пашу худобі. Батько час від часу брав Якова на поле, привчаючи його до господарської роботи. Найбільше синові подобалось возити снопи разом з батьком. Орати було важче, бо і коні не слухали, і плуг вискакував з борозни. А на зворотньому шляху і на поворотах, було найважче – то кінь переступить посторонок113, то теліжки114 перекинуться і випаде льонок115, то віжки впадуть під плуг. Батько терпляче привчав сина до сільської роботи, думаючи: «Хто знає, яка кому доля випаде, а знати все потрібно, батьки ж не вічні». У неділю до Якова приїхав Юрко – рідний брат деренівської учительки Ярослави. Вона вже рік учителювала в Мшанці, та деколи з чоловіком Мар’яном заїжджала до Гринька. Юрко добре попоїв з Яковом маминих вареників з картоплею та сметаною, і запропонував йому поїхати на Довге купатися в ставку. Юрко був на два роки старшим, тому Яків у селі гонорувався своїм старшим товаришем, тим більше, що він був з Теребовлі та ще й братом учительки. У Довгому заїхали до тітки Марини, бабусиної рідної сестри. Вона всю душу вкладала у свого племінника. Здається Якова ніхто так не любив, як тітка Марина. Їй випала нелегка доля, як для більшості післявоєнних дівчат. У 1920 році вийшла заміж за довженського поляка Лісовського, вже у 29-річному віці. Прожила з ним менше року, як він виїхав до Канади. Працював у копальнях і присилав тітці гроші, за які вона збудувала нову хату, стодолу, стайню. Та що було з того маєтку і грошей молодій здоровій жінці, коли вона у хаті була самотня. Тітка молилася, била поклони, пропадала в церкві і свою любов переливала на дітей сестри, особливо її внука Якова. Коли він появився в неї з Юрком, не знала, де їх посадити, що їм дати їсти, як їм догодити. Залишивши ровери під стодолою, хлопці пішли через городи до Серету. Вздовж берега ріки росли верболози. В них можна було заховатися від серпневої спеки, а також роздягнутися догола, і ніхто б тебе не побачив. Вода в ріці чиста-чиста, видно пісок на дні та рибок, що завмирають біля берега, немовби вітають гостей. Яка краса! Яке блаженство лягти отак навзнак на воду, підгортаючи її легенько долонями під себе. Пливеш, пливеш, як у казці. Та хлопці не могли насолоджуватися тишиною, їм хотілося дуріти: хлюпати собі в очі, один другого топити, бо треба було кудись молодечу енергію дівати. Накупавшись досхочу, вони знову пішли до тітки на вареники, бо в якої господині їх у неділю не буває. Опісля над вечір проїжджали роверами попри читальню і побачили там гурт довженських хлопців, яким гукнули, витягнувши праву руку (як це робили гестапівці): «Слава Україні». І їм гуртом відповіли: «Героям слава!» Юрко та Яків вигукували так всім зустрічним хлопцям. Ця ейфорія причетності до слави тих, що загинули, пронизувала, мов струм молоді серця, з яких проривався вогонь любові до абстрактної України.

Дорогою Юрко запропонував Якову приїхати до Теребовлі, погостювати у нього, та дізнатись детальніше про набір учнів до хлоп’ячої школи. Пропозиція зацікавила не тільки Якова, а більше батька, який мріяв вивчити свого сина, щоб там не сталось. Бажання підсилилось, коли до батька приїхав його шкільний товариш з Праги – Маковський. Він закінчив там український університет і влаштувався на державну роботу. «Тепер Маковський пан, – думав батько, – ходить в краватці навіть у будний день, не те що я, замурзаний, зашмарканий, з порепаними руками, за роботою світа не бачу». Побачив на кужелі116 свою кавалерську краватку, якою жінка Марина замотувала прядиво. Щоб зав’язати мішок з мукою, вона відрізала від неї нижній її кінець. Гринько трохи не заплакав. Залавський товариш роз’ятрив приспану рану. Вони згадали школу, старого директора, поговорили, хто з ким оженився, яка доля випала кожному з них. Гринько згадав, що вчився краще за всіх у школі, та й поля було в них немало, то чому батько не післав його вчитися до Теребовлі? Він віддав Гринька проти його волі вчитися на кравця. Гринько цього ремесла не любив, а після одруження став господарем і закинув кравецьку справу. Тепер зустрілися два колишні товариші з різним соціальним статусом. Та й Маковський, який теж зазнав гіркої долі на чужині, мав що розказати.

Попрощавшись з товаришем, Гринько зразу в понеділок випрасував решту обрізаної краватки, одягнувся по-святковому, запряг коней, посадив сина на віз і, не кажучи ні слова жінкам вдома, що з тривогою спостерігали за витівками зятя, махнув батогом і виїхав до Теребовлі.

Директор школи прийняв батька з сином ґречно, більше того, записав Якова у свою велику книжку і велів приходити на заняття у вересні. У Теребовлі батько відвідав Мар’яна Борачка і Ярусю ( так її всі називали). Хоч зустріч вже не була такою теплою, як в Деренівці за вечерею, та все-таки Борачок порадив звернутися від нього до тесьтьової − пані Вовчакової, щоб вона взяла Якова на «станцію» (так називали влаштування на квартиру). Борачок займав квартиру над рестораном, що напроти церкви. Недалеко від нього було успадковане помешкання пані Вовчакової. Пані Вовчакова без словесної еквілібристики виклала умови «станції». Кожного місяця потрібно було привезти 50 кілограмів картоплі, а літом відробити кіньми по одному дню за місяць «станції». Кожного тижня Яків мав привезти шість літрів молока, 0,5 кілограмів масла, 5 кілограмів буряків, 5 кілограмів моркви, яйця і ще, і ще. Після кожної назви продукту Яків все ширше відкривав рота й очі, а батько щулився, опустивши очі, та мовчав. Мовчав і тоді, коли пані вже закінчила перераховувати продукти, тільки поцілував протягнуту на прощання панську ручку. Слідом за ним зробив те саме і Яків.

Додому їхали мовчки. Яків порушив мовчанку: «Тату, але я стільки не з’їм, як пані наговорила». Батько розсміявся – нічого… тобі треба рости, тай пані з Юрком хочуть їсти. Тільки мамі про те ні слова. Це наш секрет.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка