Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка15/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   47

Місто

До школи Яків прийшов, як казав директор, на 9-ту ранку. Школа розмістилася в будинках колишньої захоронки117, і в її класах було повно сміття. На стінах виднілися чорні плями, підлога була поламана. Здавалося, що тут москалі тримали коней. Басараб зібрав хлопців і сказав:

– Тут буде наша школа. Своїми руками ми повинні зробити ремонт. Без нарікань, хлопці, до роботи!

Тиждень ремонтували, білили, малювали і ґзилися, бо це була суто хлоп’яча школа. До пані Вовчакової на квартиру ще прийшов Сокаль Григорій з Деренівки. По сусідству мешкали євреї. Їхня дочка Еля часто приходила до Вовчакової і, звичайно, спілкувалася з хлопцями, бо була їх ровесницею. Її до школи не прийняли. Вона дуже переживала через це й просила у хлопців дозволу переписувати їхні домашні завдання. Швиденько їх виконувала і прибігала назад, щоб похвалитися своїм успіхом. Хлопці розуміли, що вона дуже здібна і співчували їй через несправедливе ставлення влади. Але це був тільки початок утисків, бо одного дня прибігла вона з плачем, цілуючи то одного, то другого: «Прощавайте, хлопці, нас забирають на плянта в гетто!». Вона плакала і цілувала хлопців в чоло, лице, губи, переходячи від одного до другого. Це були перші поцілунки молодої дівчини молодих ще нецілованих хлопців. Цю картину спостерігала Вовчакова, яка взяла Елю за руку і сказала:

− Біжи, Елю, додому, там тебе чекають…

– То сховайте мене, – благала вона Вовчакову, цілуючи їй руки й, обливаючи їх сльозами. Вовчакова плакала разом з нею:

− Не можу, доню, бо нас всіх заберуть в гетто…

– А мене…, а …мене там уб’ють, – ревіла Еля, й обнімала, стоячи на колінах, Вовчакову. До кімнати зайшла мати Елі:

− Ходи, доню, додому, бо прийшли гестапівці з поліцією і списують нас. Запитали про тебе і пригрозили нам, щоб ми найшли тебе, інакше…Елю! Що буде, то буде. Бог добрий, ми нікому зла не робили, то нас збереже…Прощайте, пані Вовчакова, – в сльозах обнялися дві сусідки.

– Прощайте. – Еля ще раз оглянулася на хлопців і вийшла з хати.

Протягом тижня всіх жидів зігнали на плянта й територію огородили. Тепер це місце називається гетто. Ні туди, ні звідти нікого не пускали. Біля огорожі чергували німецькі солдати й українська поліція.

Мар’ян Борачок, чоловік нашої директорки, відкрив недалеко від читальні «Просвіти» фотоательє. Туди запросив працювати Юрка, брата Ярусі, і сина отця Весоловського − Богдана. Проявляти, ретушувати і друкувати фотографії доручив двом жидівкам. Сам став директором кінотеатру. Яків разом з Грицьком часто користувалися безплатним оглядом денних сеансів. Юрко товаришував з Орестом. Маючи з каси фотоательє гроші, хлопці дозволяли собі вечеряти у ресторані. До Вовчакової заходив деколи Поздик Осип, товариш Якова з Деренівки, переночовував і давав деякі доручення Якову як члену товариства «Юнацтво». Сам він працював референтом Теребовлянського районного проводу ОУН.

В школі було декілька поляків. Серед них виділявся своїми непримиренними шовіністичними поглядами, яких не скривав навіть в розмовах з українцями, Вільчинський.

Жидів кожного ранку водили на роботу в кар’єр. Школярі спостерігали, як колони охороняли не тільки німецькі вояки, але й жидівський «юденрат»118. Охоронці ходили з нагайками і били тих жидів, що виходили з рядів, або відставали від колони. По дорозі до школи Яків впізнав свого вчителя математики з Янова – Шехнера, який йшов з пов’язкою на руці. На ній була намальована жовта шестикутна зірка з написом «Юденрат». Яків хотів йому вклонитися, та той відвернув голову і вперіщив нагайкою найближчого жида. «Який сором – жид, та ще й учитель, б’є свого жида на догоду ворогам»,– подумав Яків. Пані Вовчакова розповідала, що начальник повітового гестапо хотів взяти за наложницю красиву жидівочку, та вона ультимативно заявила, що стане такою, якщо він забере з гетто її батьків. Німець пояснював, що цього зробити не може, бо його самого знищать. Щоб вона не збуджувала його похоті, гестапівець відправив її з батьками разом з частиною жидів етапом до концтабору в Австрію. Відправлення виглядало жахливо. Привели жидів до божниці, біля теперішнього культосвітнього технікуму, наказали здати дорогоцінності й валюту, порахували їх кількість і повели на вокзал. На місці тимчасової зупинки учні школи побачили в болоті талмуди, подерті на шматочки американські долари і різний одяг. Тоді, коли всіма репресивними операціями займалися гестапівці, їхні дружини, ніби нічого не бачачи, грали на закритому майданчику в більярд.

Щоб зменшити співчуття місцевих людей до долі жидів, німецька пропаганда щоденно в міському кінотеатрі перед сеансами демонструвала епізоди злочинів НКВД у Винниці, Умані, Тернополі, Львові. Німці особливо акцентували на тому, що в органах НКВД ревно вислужувалися жиди. На їхніх руках кров невинно закатованих політичних в’язнів. Та й самі теребовляни про це пам’ятали. Для підсилення ефекту національного самоусвідомлення кожного ранку з репродукторів звучала пісня: «Ми гайдамаки, ми всі однакі…»

Пані Вовчакова знала всі новини з життя теребовлянської інтелігенції, якими полюбляла ділитися зі своїми льокаторами119. Сама була побожною і хотіла в такому ж дусі виховати хлопців. Вона домовилася з отцем Весоловським про те, що хлопці будуть прислуговувати в церкві на Службі Божій. Кожного ранку вони бігли до церкви на так звану «тиху Службу Божу». Яків був за дяка, Грицько – за паламаря.


***

Кожну другу неділю хлопці їздили додому. Село жило своїм буденним життям. Всі осінні роботи в полі поступово закінчувалися. Урожай був непоганий. Пшениці намолотили до 20 центнерів з морга. Картопля теж вродилася на славу. Доки була погода, господарі орали і засівали озимину. Жінки копали кормові буряки, ламали (збирали) кукурудзу. Доки не випав сніг, пастухи пасли на полях корів. Коли примерзло і дні стали короткими, худоба стояла в стайні, а для годівлі різали січку. Це була найбільш марудна робота. На господарстві було пару коней і три корови. Тому січку різала по черзі вся сім’я. Кожної суботи на Якова чекала ця робота. Хочеш бути паном, то біля січкарні нагадаєш собі, що треба добре вчитися. Січкарня була кіратова120 на три різаки, і січка виходила дрібненька, але крутити руками, навіть втрьох двома корбами, було важко. Та ради іншої не було, бо восени на кіраті стояв стіжок, і лиш після обмолоту пшениці пересувною молотаркою (таку мали лише два господарі в селі) батько монтував кірат, вставляв дерев’яний дишель, натягав пас на махове колесо, а другий кінець на колесо січкарні, тоді запрягав пару коней до дишля, Якову давав віжки й батіг, а сам з мамою в січкарні вкладав обмолочені снопи до різаків. Коні ходили годинами кругом. І як тільки їм голови не закручувалися? Бо Яків після тої марудної роботи ходив, як п’яний. Мовчав, щоб не злити батька, який виходив з січкарні весь в порохах. Батько не раз нарікав: «Навіщо мені це багатство? Чи я більше їм, ніж ті бідні сусіди? Та ні. А намучусь кожного божого дня, як той віл. Вони мають тільки по одній корові, нап’ються молока і відпочивають. Та й не переживають, що їх вивезуть на Сибір, за коні і поле».


***

Після нового 1942 року в теребовлянських школах відбулася реформа. На території хлоп’ячої школи організували торговельку121. Деякі учні подалися до тернопільської або чортківської гімназії. Ті, що залишилися, стали учнями торговельної школи.

Серед них були: Гоц Софія і Давибіда з Буданова; Михайлюк Євгенія, Смалига Мирослав, Стецишин Степан з Глещави; Боднар Андрій, Панчишин Василь, Рудий Іван і Чіп Володимира з Гумниськ; Грицишин Михайло, Кубів Василь, Палій Михайло, Хомів Григорій, Шкугра Володимир з Деренівки; Легенький Богдан з Зубова; Вербовецький Володимир, Рівний Василь, Рівний Степан з Іванівки; Костів Зенко з Копичинець; Бернат Зеня, Бернат Марійка, Доскоч Софія, Облуковський Василь, Полівчук Степан, Соколовська Ганя, Спужак Василь, Стасишин Софія з Мшанця; Горинь Стефа зі Струсова; Ганджелас Нуся і Леся з Струсівської Слобідки; Водовіз Емілія, Лиса Марійка зі Старої Брикулі; Тригук Оля з Кобиловолок; Поперечний Роман, Заверуха Юля, Юрків Марійка та Ралько Олена з Ласковець; Власюк Марійка і Гуцал Йосиф з Увисли; Янюк Василь з Семенова; Біла Євгенія, Дущак Франя, Кирилось Ярослав, Приступа Михайло, Погорілий Стах з Садів; Ситник Іван, Ангел Евгенія, Кісь Михайло з Хлопівки; Дивосир Роман, Жуковський Євген і Матенька Мар’ян з Острівця; Бродяк Анна з Підгори; Конотопський Ярослав, Конотопська Богданна, Приступа Володимир, Бринявська Нуся, Сидір Ольга, Качурівська Віра з Теребовлі; Мельник Орися з Піддубини; Солонинка Микола з Застінога; Скіп Анна, Крамар Філя з Романівки; Максимів Ганна з Малева; Снігур Мирослава з Дарахова. Всіх студентів розділили на дві групи. Директором школи був Ратушняк Іван. До учителів належали: Басараб, Королевич В., Урбанський, Копачівський Теодор, Равлінко Михайло, Зарицький Іван, Губіцький Володимир, Яворський Франц, Щирба Лев.

На квартиру до пані Вовчакової прийшли брати Рівні з села Іванівки. Деренівські студенти влаштувалися в гуртожитку (бурсі).

Час ейфорії від нових «визволителів» минув, бо після депортації жидів німці взялися за місцеве населення. Наклали на селян величезний контингент122 з сільськогосподарських продуктів. Насильно забирали на роботу в Німеччину молодих дівчат і хлопців. Маленький спротив селян свавіллю влади доводив гестапівців до гніву і та фізичного насилля.

В Теребовлі підняли голови польські шовіністи, яких підтримувало гестапо. У створеній таємній поліції «Кріп» служили поляки. В селах – Підгайчики, Млиниська, Будзанів, Янові та й інших було створено осередки АК (Армії крайової)123. На противагу АК в Теребовлі та селах ОУН створювало свої структури. За допомогою української поліції добували зброю, формували боївки, призначали провід району, підрайону, утворювали станиці, налагоджували зв’язок, залучали дівчат на курси пропагандистів і червоного хреста. У повіті існували два уряди: офіційний німецький і нелегальний, але діючий − українських націоналістів.

Якось негадано до Якова заїхав з наплечником і валізкою в руці Тихоліз Павло. Ще більше здивувався Яків, коли довідався, що Павло їде добровільно на роботу в Німеччину. Всі хлопці – квартиранти роз’їхалися по домівках, і Павлові знайшлося місце на нічліг. Павло з сумом поділився причиною свого кардинального рішення:

– Я не знайшов підтримки в нового керівництва «Юнацтва». Мене не оцінили, я розчарований у своїх мріях. Мені нема місця у рідному селі, тому пошукаю щастя на чужині. Їдучи до Теребовлі я знав, що зустріну тебе, тому забрав всю літературу, щоб залишити її тобі.

Витяг з валізки цілий пакет списаних зошитів і передав їх Якову. До півночі проговорили два найближчі товариші про проблеми села. З жалем прощався ранком Павло, покидаючи назавжди свій край, своє дитинство, свою юність.

Переглядаючи Павлові зошити, Яків знайшов в них багато знайомого, та молитви націоналіста він ніколи не чув, і ніколи не читав про неї пізніше. Її продиктувала з пам’яті перед смертю Грицишин Ганна:


Україно свята – мати героїв,

Зійди до серця мого.

Прилинь бурею вітрів карпатських

Та шумом карпатських ручаїв.

Боїв славного завойовника Богдана Хмеля,

Тріумфом гармат революції,

Радісним гомоном Софіївських дзвонів.

Нехай душа в Тобі відродиться,

Славою Твоєю опроміниться,

Бо Ти освятив все життя моє,

Бо Ти – все щастя.

Задзвени мені брязкотом кайдан,

Скрипом шибениць.

Волю принеси мені

Зойки катованих в полях,

Тюрмах і на засланні,

Щоб віра моя була гранітом,

Щоб зросло завзяття і міць,

Щоб сміло йшов я у бій,

Так, як йшли герої української нації,

Євген Коновалець, Басараб,

Та тисячу інших незнаних нам,

Що кості їх порозкидані,

Або таємно заграбані.

Стань вогнем життя творчим

У серці моєму.

Кволості нехай не знаю я,

Нехай не знаю, що таке вагання.

Скріпи мій дух, загартуй волю

І в серці замешкай моєму.

У тюрмах і в тяжких хвилинах

Нелегкого мого життя.

Рости мене до ясних чинів.

Для Тебе в чинах тих

Найду смерть.

Солодку смерть у муках за Тебе

І розпливуся в Тобі.

Я вічно житиму у Тобі,

Відвічна Україно,

Свята, могуча і соборна.
– Чи можна бути байдужим до слів молитви? Хто автор молитви? Яким бальзамом живила молитва членів ОУН у воєнний і післявоєнний час? Чи втратила молитва актуальність сьогодні? Яка самозреченість звучить у словах молитви? Як сприйняли молитву підпільники, які загинули на полі слави? На всі питання повинні дати відповідь сьогодні ті, хто слухає своїх партійних керівників, хто молиться у своїх церквах перед образом Божої Матері, хто щоденно насичується телепередачами про секс, насильство, розбої, що девальвує національну мораль і культуру.
***

Перший курс торговельної школи учні закінчили на початку літа, і всі роз’їхалися на ферії (канікули). З собою учні везли до села тоненьку книжку з короткою історією України за редакцією Івана Крип’якевича. Повітовий провід ОУН через своїх представників в організації «Юнацтва» рекомендував учням торговельної школи, а також студентам гімназії проводити навчання для сільської молоді з історії України. Яків завжди був дисциплінованим, тому з допомогою Кравчука Степана організував навчання історії для «Доросту» – дітей віком 12-14р. Навчання відвідували: Чорний Мирон, Паралюш Іван, Щербатий Степан, Тихоліз Іван, Грицишин Василь, Кравчук Павло. Навчання проводили майже кожну неділю на горі за потічком. Починали вивчати історію від князя Олега. Заняття займало одну годину, решту часу присвячували волейболу. В будні дні всі без винятку члени сім’ї займалися сільськогосподарськими роботами.

Солтис села – Стасишин Петро ініціював проведення в селі електрофікації всіх садиб. Його підтримав стриєшний племінник –Стасишин Стефан, що працював електриком на янівській електростанції. Стасишина Степана мобілізували на фронт ще на початку війни. Доблесна Червона армія з такою швидкістю тікала пішки від лінії фронту, що німці на машинах не могли їх наздогнати. Стефан не мав підстав тікати, тому попав у полон. В Німеччині були сформовані два українські батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Стефан завербувався до «Роланд». Після навчання батальйон разом з іншими німецькими частинами почав доганяти «доблесну» Червону армію. Та німці так захворіли ейфорією перемоги, що переоцінили свої можливості, вирішили, що їм ніяких спільників на переможному етапі не треба. Під Житомиром «Роланд» було розформовано і Стефан в німецькій уніформі приїхав додому, за звичкою зайшов до своєї двоюрідної сестри. Він з жалем розповідав про «Роланд», як про нездійсненну мрію українців про формування нашої регулярної армії. Яків теж пройнявся злобою до німаків, що розігнали зав’язок нашої армії. Крутив у руках Стефанову пілотку, на якій німці дозволили почепити відзнаку у формі синьо-жовтого ґудзика замість тризуба. Батько резюмував: «Які москалі, такі й німці. Яке їхало, таке здибало».

Гоститися в жнива нема часу, тому бабуся нашвидкоруч намішала сиру зі сметаною, й батько з Яковом поїхав за снопами в поле.

Стефан через кілька днів влаштувався на роботу в електрівні, де вже працювала Галя – дружина Володимира Гжицького. Стефан підказав солтису думку, що тепер є нагода зробити відгалуження від високовольтної лінії для електрофікації села. Більшість господарів села залучилося до збору грошей. Стефан допоміг купити трансформатор, який змонтували на городі… Закупили на електрівні опори, дріт та ізолятори. Кожен господар власними силами, за власний кошт робив у своїй хаті проводку. Стефан, як працівник електрівні, виконував монтажні роботи і підключав дроти до ізоляторів стояка. Щаслива Деренівка засвітилася електричними лампочками в осінній вечір 1942 року.

Зима з 1942 на 1943 рік була дуже суворою, морозною, вона зломила гординю німецького бомонду. Армія програвала битву за битвою. Жиди, володіючи світовими засобами масової інформації, розтрубили на цілий західний світ про геноцид проти євреїв й інших народів. Американці перевели всю економіку на військові рейки.

Радянський Союз отримав по ленд-лізу124 колосальну військову допомогу: машини, танки, одяг, продукти. На чолі армії став Георгій Жуков, який організував заградзагони, що стріляли в спину тим солдатам, які наважувалися відступати з поля бою.

Ось тепер німці протверезилися і зрозуміли, що їм здались би національні армії інших народів, бо їх людський резерв танув на очах, та ще й за спиною американці готувалися відкрити західний фронт. А безперервне бомбардування загнало всю промисловість Німеччини в підземелля.

Саме в цей час в торговельну школу, в другий клас, на урок товарознавства завітали разом з директором Ратушняком відомий у Теребовлі політичний діяч Йосиф Головацький та офіцер гестапо.

Головацький виступав виважено і переконливо: «Більшість з вас досягла 17-тирічного віку. Ви особисто можете вирішувати свою майбутню долю. Велика Німеччина дає Україні шанс прийняти участь в боротьбі зі спільним ворогом – комуністичною Росією, яка віками нищила все українське. Цей шанс дає можливість на реванш. Тому український національний комітет, очолюваний професором Кубійовичем, звертається до нашої молоді, щоб вона взяла зброю в руки. Наступає сприятливий час для створення регулярної Української армії. У 1914 році студенти гімназій починали свій вишкіл теж у такий відповідальний час. Всі вони стали офіцерами Української армії. Пропонуємо вам повторити шлях січових стрільців і вступити добровольцями до формованої німцями окремої галицької дивізії».

Після нього говорив офіцер гестапо німецькою мовою. Він нагадав учням про злочини НКВД в Тернополі, про вирішальний історичний момент для українців. Головацький пройшов по рядах поміж лавками і поклав перед кожним студентом бланк заяви щодо добровільного вступу до лав галицької дивізії. Гестапівець стукнув закаблуками, викинув праву руку: «Хайль!»125 Учні стоячи прощалися з незвичайною делегацією. Директор відпровадив гостей, зайшов у клас, і навстоячки сумно дивився на своїх вихованців. Мовчав, тільки його лицеві мускули рухалися більш нервово, як до того часу. Кілька хвилин студенти напружено вичікували, що їм скаже колишній офіцер української армії, улюблений директор Ратушняк. Вони догадувалися, про що думав Ратушняк. Про них, про їхню долю. Студентам до болю було приємно, що директор переживає за них. Він їх батько, вони його діти. Ратушняк мовчав, немовби забув, що стоїть перед класом, який чекає від нього поради. Отямився, млосно глянув на них і промовив ласкаво: «Ідіть на перерву».

Сьогодні, можливо, вперше студенти не вилітали з шумом на перерву, а йшли поважно, навіть дівчат перед собою пропускали. Йшли в шкільний садок, а за ними шкутильгав професор бухгалтерської справи Михайло Равлінко, колишній військовик австрійської армії. Ніхто його військового звання не знав, та всі поважали за розум та інвалідність. В парку студенти стали довкіл Равлінка, хтось поглузував: «У нас настала чорна рада». «Ви хочете знати мою думку?» – звернувся до потенційних кандидатів. «Тут на двоє баба ворожила – або вмре, або буде жила. Або повернетеся героями-офіцерами регулярної армії, або…(зробив паузу), або ляжете під березовими хрестами в безіменних могилах. Ми теж колись були добровольцями і на наших шапках були намальовані три букви: F.J.І. (Франц Йосиф Перший), які ми жартома розшифровували: «Für Judisсhe Interese126». Тепер, на перший погляд, ідете воювати теж за чужинців. Та у вас буде зброя, військові навики, а це знадобиться…»

Задзвонив дзвоник. Почався урок німецької мови. До класу зайшов учитель. На уроці він завжди розмовляв тільки німецькою мовою. «Bitte lesen seine aufgabe, her» (Прошу читати домашнє завдання, пане), одночасно почав нишпорити очима за ослячою лавкою (так називалася задня лавка). Хоч як студент Дивосир нагинався за плечі свого товариша Приступи, німець все-таки його найшов: «Гер Дивосир». Ромко підвівся. Високий, стрункий, найвищий у класі, та мабуть таки й найстарший. На перервах всіх дівчат обнімав, та й вони за ним очима полювали. Вчився він дуже погано, тобто взагалі не вчився. Сусід, знаючи, що в Ромка завдання не виконане, підсунув свій зошит та ще й пальцем показав, де читати. Ромко почав стогнати, читаючи нерозбірливий почерк сусіда: «Genug. Bitte, überlesen127». Тут вже цілий клас допомагав Ромкові. Льоренс (таку кличку припасували учителеві хлопці) підняв як зазвичай праву руку і, виголошував улюблену тираду: «Halt… halt…» Вже українською мовою додавав: «Ви думаєте, бенькарти128, що вам Гітлєр Україну даси? Ні! Не даси, не даси…, треба вчитися! Weiter lesen!» (читати далі).

На помешканні у Вовчакової хлопці почали судити і пересуджувати питання про набір у дивізію «СС Галичина». На руках була заява у Рівного Степана, 1925 року народження, та його ровесника, сина господині – Вовчака Юрка. Як завжди, господиня почала гадати на воску, та на тарілці, викликаючи духів. Юрко пішов з хати, бо не вірив у ворожбу, та й мати не затримувала, бо духи приходять тільки тоді, коли всі присутні вірять у них. Дух Шевченка сказав, що скоро війна закінчиться. На воску було видно, що Юрко і Степан мали служити в авіації, та тільки тепер можна стверджувати, що це була форма не літака, а хреста, бо обидва загинули: Юрко в Альпах, а Степан під Бродами. Степан, хоч ще не подав заяви, та вже чувся стрільцем, а може навіть офіцером дивізії. Разом з Яковом він пішов в місто показатися дівчатам. Біля залізниці зустріли Мирослава Смалигу, який у своїх штанах-дудочках хизувався перед дівчатами, особливо перед І. Копачівською та В. Боровою, що також вийшли подивитись на хлопців. Степан вже зверхньо дивився на товаришів по торговельці. Ходив рівненько, не горбився, бо ж треба мати при асентерунку129 170 сантиметрів росту, інакше до армії не візьмуть, а він на зло тільки сягав 169 сантиметрів. У Теребовлі поширилась мода серед молодих – приходити до потягу, що має прибути і тут себе показати людям. Тут проходила дефіляда130 одягу, краси дівочого стану і грацій ніг, привабливої усмішки, колючих насмішок самовпевнених хлопців, що відрізнялись ростом і статурою. Особливо гордо ходили претенденти на вступ до дивізії: Весоловський Орест, Козак Юрко, Вовчак Юрко, яких підтримував Весоловський Данко. Від їх роздягаючого погляду мліли дівчата торговельки. Та тодішні стосунки молоді в порівнянні з теперішніми, були пристойні й не суперечили моральним чеснотам. За тим слідкував отець Весоловський і учитель хореографії Гумницький. Останній вчив співу, танців, гімнастичних вправ, з якими торговелька не раз виступала на міських святах.

У 1942 році торговелька зробила набір на перший курс, який був збільшений порівняно з минулим роком. Бажаючих вчитися в торговельці було багато, бо це була єдина школа Теребовлянського району, яка давала практичні знання і можливість влаштуватися на роботу після двох років навчання. Стенографія була захоплюючим предметом, який вів директор Ратушняк. Добрий стенографіст міг працювати журналістом на переговорах дипломатів чи на відповідальних конференціях. Книговедення з кредитом і дебетом теж було не менш цікавим предметом, й перспектива праці передбачалась вже у Теребовлі. Равлінко умів захопити студентів. Кожна лекція приносила студентам задоволення від почутого. Крім того, він оповідав багато прикладів з життя та навіть анекдотів. Про кон’юнктуру учні затямили анекдот на все життя. Він наглядно пояснював суть слова.

Та все-таки найцікавішим предметом було машинописання. На машинках друкували всі з задоволенням. Хто що. Хтось лист до мами, або до дівчини в село, а хтось компанував свого вірша. Обов’язковим було вміння друкувати всіма пальцями обох рук, а це вже важче. Хор, вправи і танці, що ними керував Гумницький, робили дітей дорослими, бо не один з хлопців вперше тримав за стан дівчину, й відчував тремтіння її тіла при вигадуваних Гумницьким танцювальних комбінаціях. Танці зближували студентів між собою, сприяли появі симпатій і платонічної любові.

Перші поняття про перспективу в рисунку, комбінації витинанок, а теж індивідуальні домашні завдання на різні теми подавав професор Басараб. Любов до української мови та літератури прививав професор Щирба. Всі учителі користувалися в учнів авторитетом, крім «Льоренца». Його так прозвали за продаж німецько-українського словника. Німецька мова була кожного дня. Урок вівся тільки німецькою, та великої користі не приносив, бо учитель не вмів привити любові до предмету і сам не користувався авторитетом. Глибокі знання з теорії й історії церкви давав отець Весоловський, хоч сам предмет не викликав особливого захоплення. Можливо, тому, що не було глибшого контакту між викладачем і учнями, на які спромоглися попередні, викладачі крім Короленка. Всі вони варті детальніших спогадів. Вони були патріотами і такими виховали нас. Нехай земля для них буде пухом, а мої товариші не будуть байдужими в спогадах про них. Дякую Вам від всіх учнів!
***

Перон Теребовлянської станції не міг помістити всіх, хто прийшов попрощатися і відпровадити новобранців до німецької армії – дивізії «СС Галичина». «СС» всі перекладали як січові стрільці. На пероні міський оркестр безперервно грав пісні січових стрільців. Молоді дівчата тримали у руках квіти, самі були святково одягнені, напарфумлені, з розпущеним кучерявим волоссям. Дивізійники ходили гонорово поміж молоддю. Хлопці їх віку тупцювали біля них з похиленими головами, немовби визнавали свою чоловічу неповноцінність. Тільки матері дивізійників витирали сльози, що напливали на очі.

З Плебанівки під’їхав потяг. Провідники відкрили двері вагонів. На пероні зчинився лемент. Прощалися товариші, наречені, ридали матері, обціловуючи востаннє своїх випещених синів. Міцно обіймали батьки своїх одинаків, ховаючи свої заплакані очі у випрасовані коміри синівських сорочок. Оркестр грав прощальний марш, а хлопці підспівували: «Гей гу, гей га, таке то в нас життя, наплечники готові, прощай моє дівча…» Цілували наостанку і дівчат, цілували при всіх, не криючись, в дівочі уста.

Потяг повільно рушив, давши на прощання довгий пронизливий гудок. Хлопці махали руками з вікон вагонів, а люди махали їм на пероні. Ще довго всі не розходилися, все співали і співали. Перед торговелькою потяг уповільнив рух, дав три довгих гудки, а у вагонах заспівали: «Рушив поїзд в далеку дорогу, сколихнувся вагон і помчав, і останній я раз подивився на це все, що так щиро кохав. Ти сумна на пероні стояла, вітер чубом твоїм колихав…»

Поїхали і не повернулися. А скільки надій на них було?! Це, гадалося, наші майбутні офіцери – зародок української регулярної армії. Не сталося. На полях під Бродами залишилися їх безіменні розорані могили. Були, були, неначе не були. Ні ганьби, ні слави…
***

Навчання в торговельці продовжувалося. Пані Вовчакова частіше викликала духів і на розраду ходила до дочки Ярусі. Василь Рівний ходив сумний, тужив за братом Степаном. Старші товариші – Стецишин Степан, Мельник Степан, Легенький Богдан, Облуківський Василь, Жуковський Євген видумували різні вправи і розваги, то ходити в лісі по азимуті, то до руїн монастиря на Підгорі, біля якого пізно вночі палили вогнища. Гумницький теж не пас задніх, готував показові вправи на плянтах, дефіляди і марші вулицями Теребовлі не з гіршою виправою, як це демонструвала українська поліція, якою керував хлопець з Глещави на прізвище Самець. Їхнє систематичне марширування центральною вулицею Теребовлі підносило настрій українцям: «Ми є, ми завжди будемо…!»

Дефіцит взуття хлопці торговельки компенсували саморобними сандалями на дерев’яних підошвах. При марші вулицями Теребовлі в таких сандалях студенти торговельки демонстрували свою виправу, а стукіт підошов по бруківці робив їх дорослими у власних і дівочих очах .

Нарешті навчання закінчилося і всі отримали направлення на практику: Хомів Григорій на електропідстанцію, Шкугра Яків, Палій Михайло, Легенький Богдан, Приступа Михайло, Горинь Стефа, Шкугра Володимир, Жуковський Євген – в райсоюз. Тут вже учні отримували оплату, обіди, пайок масла і цукру.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка