Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка2/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47

Село очима юнака

Мама засвітила лампу, обрізала кравецькими ножицями ґніт, пілкою1 витерла шкельце, поправила ковпачок над ґнотом і посадила шкельце в гніздо.

– Добрий вечір, Марино! – з порога привітався Туркулів Луць. Зняв шапку й, не діждавшись від Марини відповіді чи запрошення до хати, попрямував до стола. Поклав на бамбетель2 свого вилинялого кашкета і перш, ніж сісти, пошкрябав штанами крижі. Він завжди так робив. Луцеві здавалося, що тих «рухів» сусіди не помічають, бо він тримав руки в кишенях штанів і час від часу їх підтягав. З першого погляду виглядало, що штани без паска й сповзають, а він , тримаючи руки в кишенях, підтягає їх догори. Можливо б, і справді так було, але Луць завжди робив один рух догори і кілька рухів горизонтальних кругових, наче чухав сверблячі крижі. Це увійшло йому у звичку, так, як і Горобцевій Франці – обкусувати зубами нігті на руках при розмові з сусідами.

– Гринько що, дає коням їсти? – чи то спитав, чи то сам собі пояснив Луць.

– Ая, – буркнула Марина і заходилася розпалювати в печі, щоб приготовити вечерю.

Луць не робив собі нічого з непривітної поведінки Марини. Він звик і до нього звикли, як до члена родини. Потупцював трохи біля стола, потім став біля вікна і задивився у вечірню темінь. Дивився у вікно, немовби щось там бачив. Бо ж кудись очі треба було подіти. Не дивитись же весь час на набурмосену Марину, чи на її грубі литки. Рипнули двері, і на порозі появився господар.

– Добрий вечір сусіде, – привітався Гринько, взяв із лавки кварту, набрав у сінях3 з цебра4 води і вийшов на двір помити свої порепані, спрацьовані руки. Відтак у хаті знайшов відносної чистоти домоткану веретку5, що нею користувались всі домашні, і старанно витер долоні.

– А де Яків, Марино? – запитав нарешті?



  • Або я знаю, напевно в Дацика, – байдужим голосом відповіла Марина.

– Казала м я йому туди не ходити, а він на зло мені.

– А що, Луцю, Гунькове радіо говорить про війну в Абісинії6? – Гринько кинув шапку на швейну машинку і присів біля неї на крісло. Луць потряс за звичкою штанами, всівся вигідно на бамбетлі, погладив неголену щоку і з гідністю добре поінформованої людини почав:

– Абісинці – то такий напівдикий нарід. Їх італійці годували, одягали, вчили культури, а вони невдячні. – Луць засміявся. – О, які вони невдячні! Так з Варшави передають.

До хати зайшла Явдоха. В руках тримала відерко свіжо надоєного молока. Піна на молоці легенько потріскувала. Хату наповнював своєрідний молочний запах.

– А де Яків? – запитала Явдоха.

– І казав я йому туди не ходити, – відповів замість Марини Гринько, більше до себе, ніж до тещі, яку не любив за її командирські настанови у всіх сімейних справах. Гринько забороняв синові ходити до Дациків, бо через них два тижні просидів у тюрмі. І все за ту кляту межу. Скільки людей пішло передчасно з цього світу із-за межі. І чого дивуватися, що Гринько боронив межі свого городу? Он держави – сусіди – і ті теж воюють за прикордонні території, значить за межі.

Дацикова рідня складалась з п’ятьох братів і трьох сестер. Після бійки за межу два брати – Гринько та Іван – виїхали до Канади. Це Пилипові діти від першої жінки. Семко з дитинства був горбатий, оженився з Настею, жив разом з батьком у другій половині хати і мав одну доньку Марусю. Сестра Явдоха вийшла заміж за односельця Івана, стала невісткою, а потім улюбленою мамою свого одинака Дем’яна.

Від другої жінки Пилип мав четверо дітей – Федька, Ганку, Степана і Зоньку. Різниця в роках між дітьми була невелика, всі разом бавилися, билися, пасли корів, а зимовими довгими вечорами разом з батьком співали. Всі були голосисті, здорові, веселі, то як сусідський Яків міг втриматися, щоб не побігти до Дацика, навіть проти заборони свого тата. Тим більше, що сьогодні в Дацика таке робилося, таке творилося!

Пилип у церкві був старшим братом і завжди після закінчення польових робіт організовував вдома лиття воскових свічок. Для сусідських дітей, та й не тільки для них, це була дивина. В крамниці продавали свічки, але привозили їх з Теребовлі, а робили їх десь далеко, і були вони маленькі. А тут робили величезні, завдовжки з Дацикового Степана. Хоч Пилип та його помічники виганяли дітей з хати, щоб не заважали роботі, але вони знову і знову появлялися то в одному, то в другому хатньому куті. Цікавість була більшою, ніж погрози і докори старших. Побачити, а декому поталанило вкрасти кусочок воску, щоб на пасовиську похвалитися. Помічники й Пилип нагадували дітям, що красти віск є великим гріхом, бо це для святої церкви, а куплений віск є на зібрані громадою гроші. Більшість дітей, якщо вже опинились в хаті, стояли мовчки, облизували пересохлі губи, переступали з ноги на ногу, мнули в руках шапки і ждали, ждали – а може хтось із старших змилується і зробить хоч одному з них маленьку, малесеньку свічечку.

Пилип ставився до Гринькового Якова якось особливо, на нього не кричав, не виганяв, а так - ні добре, ні зле. Коли одне коло свічок було відлите, то з долівки збирали куски воску, щоб кинути в баняк і перетопити на нове коло. Пилип не збирав воску, тільки переглядав відлиті свічки і відрізав з деяких не формові соплі. Якось лагідніше глянув на притулених в кутку дітей, долонями зсукав маленьку свічку і без слів дав Якові.

Яків, теж без слів, взяв свічечку і стрімголов помчав через дорогу додому. Витер задубілі босі ноги в онучку, відчинив хатні двері і показав всім ту маленьку свічку. Тато грізно зиркнув на нього (а може тільки так здалося).

– Ну що, заробив свічку?

– Ага, – витиснув малий із себе.

– Помий ноги, випий молока і йди спати, – наказав тато.

Бабуся витягла з-під лавки чисту онучку7, якою Яків мав витирати помиті ноги, і продовжувала цідити молоко в глечики. Набравши горня води, слухняний син мив на камінних плитах перед хатою порепані ноги і сам до себе усміхався.

Ага, і свічку має, і тато не сварився, а найліпше те, що своїми очима бачив великий секрет, як роблять свічки. Може, колись підросте і собі спробує, адже колись Дациків Пилип помре, а він буде старшим братом у церкві.

– А чому б, ні?! – немов би комусь заперечував, – ну, чому ні?

Йому привезуть такі самі великі, як точило8, кільця воску. Він почепить в порожній хаті велике колесо, на кухні в баняках розтопить віск. На колесо зачепить, як бачив у Дацика, тонкі шнурочки на гніт і буде лити квартою на них розтоплений віск.

Ні, не так. Він буде тільки керувати. Так, як Пилип, і кричати буде на сусідських дітей так само:

– Чого став, витріщив очі, ану, шмаркачу, забирайся додому!

Ага, а до кого кричати – ті вуйки, що помагають Пилипові, не захочуть слухати його наказів. Та й жінку треба мати, щоб варила віск. І ще, де таке велике колесо взяти? Добре Стефанові – колесо вже в них є, але жінки нема, – голосно, самозадоволено засміявся.

– Та де ти так довго миєш ноги ? – з сіней запитала бабуся.

Яків стрепенувся, взяв до рук приготовану онучку, але вчасно помітив, що одна нога ще не помита. Тут він догадався, що лив воду на одну ногу, як лили віск на гніт у Дацика. Бабуся принесла теплої води і допомогла йому помитися. Він на п’ятах повернувся до хати, вмостився на лавку біля печі і притулився до теплої грубки. Пив ще тепле молоко від корови і слухав цікаву розповідь Луця.


  • Старий Тихоліз спав літом на возі під грушею. Пильнував, аби вночі хлопці грушок не крали. Та хлопці одної ночі залізли на грушу, нарвали грушок, а старого витягли з возом на дорогу. Тягли віз в село аж до Поздика, а там, переконавшись, що старий міцно спить, пустили віз згори до криниці.

Луць так смішно розказував, що малому і самому захотілося щось подібне придумати, коли виросте. А надто йому сподобалася історія, розказана Луцем про Капотові сани, які хлопці на святого Андрія витягли на вершечок стодоли. Господар рано зібрався їхати до Теребовлі на ярмарок, виніс упряж, а саней нема. Цілий день шукав господар у селі свої сани, а під вечір прийшов до нього сусіда. Він співчував Капоті і висловлювався так: «Конокради крадуть коней, а, щоб крали сани без коней, такого ще не було». Прощаючись сусіда заговорив про погоду і показав пальцем на повний місяць, що саме викотився з-за стодоли. Капота враз занімів, відкривши рота. Коло місяця підпирало дишель його саней, – Та ж то мої сани!

Яків любив слухати Луцеві розповіді про сільські новини, а як приходив до хати Гумінєцький, то це було справжнє свято. З батьком вони згадували випадки Першої світової війни, сперечалися про політику. Найбільше малому хлопцеві подобались довгі зимові вечори. Закінчивши домашні роботи коло худоби, птиці та коней, сусіди сходилися до хати. Батько шив чи, як мама казала, «ліпив» сусідам кому штани, кому блузку. Штани шив за один раз, а блузку перешивав по кілька разів, бо важко було йому добре пришити рукави. На поміч приходила мама, і батько у неї на плечах фастригував9 ті рукави. Вона часто сердилася, і малому ставало жаль тата, бо хіба він винен, що рукав зле лежить на маминому плечі. Якщо мама така мудра, то нехай сама його пришиє. Добре, що вона сварить тата, коли нема сусідів, бо при чужих людях було б соромно за тата і за свою родину.

Крім Луця і Гумінєцького, до хати часто приходили Петро Джурба і Туркулова Текля. Та завжди нарікала на свого сина Стефана.

– Зібралася йти на поле копати бараболю і кличу свого сина, а його нема. Шукаю по подвір’ї – нема, на городі, за стодолою – нема. Питаю брата Луця, чи не бачив Стефана? Не бачив. І де ж, думаю, він подівся? Ага, згадала! Підкрадаюся до виходку10, заглядаю через дірку, а він (щоб ви думали?) зняв штани і читає книжку. Ну, думаю, я тобі почитаю! Беру хутенько відро води, підходжу ближче і враз виливаю через незакриту частину виходку (За браком дощок селяни тоді не робили дашків над туалетами). Яків слухав смішну історію і дивувався: невже то мова про того самого Степана Серафина, котрий навчає його грати на мандоліні. Невже це той самий Степан, який, замість копати в полі бараболю, читає у виходку книжку, вчить у неділі і свята хлопців та дівчат співати. Невже це той самий Степан, що диригує в церкві хором разом із зятем священика Глинського. За учителя Степана стало малому Якову боляче. Не раз він бачив, як до похилої глиняної Серафинової хати, де білі стіни ледве виглядали з-під великої шапки солом’яної стріхи, заходили старші хлопці і дівчата на репетицію. Спочатку всі дівчата сиділи на призьбі і тоді, здавалось, що нема хати, а є тільки великий солом’яний дах і під ним гама вишитих сорочок. З-поміж вишитих сорочок та заквітчаних дівочих голівок дивилося на дорогу маленьке віконце, розділене двома горбильками11 навхрест. Хата мала тільки два таких віконця.

У тій хатині, подібній до Шевченкової, родився і виріс напівсиротою великий диригент цілого села. Батько, ще маленького покинув його і виїхав до Канади на заробітки, та так і не повернувся додому. Текля сама давала раду на господарці, сама, як могла, виховувала сина, свою єдину надію. Ким він міг би стати, якби закінчив консерваторію! Та ба, звідки було взяти солом’яній вдові гроші на школу. Чотири класи освіти тоді були обов’язкові для дітей села. Та ще в третьому класі всі вчилися по два роки – незалежно від успішності, а в четвертому – три роки. Ось таку семирічку закінчив Степан. Разом з мамою господарював на двох чи трьох моргах12 поля. Старенька хата, старенькі хлівці і така стодола. Пас, як і всі діти, спершу гуси, потім корови – і не тільки свої, а й сусідські. Мамин брат, вуйко Луць, господарював навпроти через дорогу, мав двох синів – Зенка і Миронка, трохи молодших від Степана.

Через межу від них проживала багатодітна родина Гуменюків. Старші сини: Ярослав, Дмитро, Павло, Іван, Гринько мали прізвище Семків, молодші сини: Міхал, Степан, Іван – мали другого батька – Гуменюка.

На пасовиську хлопці зазвичай говорили про війну, особливо про козаків. Це стало майже традицією. Книжок про козацькі часи в сільській бібліотеці не бракувало. Історичне минуле України, перелите в романи Куліша, Чайковського, Лепкого, Юрченка, в поезію Шевченка, Франка, Лесі Українки, Олеся, Грінченка, Грабовського, Шкрумеляка, проникало в юнацькі серця солодкими мріями.

Періодичні журнали «Золотий колос», «Дзвіночок» та книжки з бібліотеки бентежили дитячу уяву, кликали стати подібними до героїв прочитаних романів, боротися, як вони боролися, чи вмерти, як вони вмирали. Так чи не так, але сіра буденщина біля батькового господарства у здоровому тілі викликала душевний бунт. І коли ці вчорашні пастухи в святковому одязі – вишиваних сорочках, з гладко заструганими палицями для спортивних вправ у руках демонстрували, переважно на майдані коло церкви, стрілецькі вправи, то кожен уявляв собі це, як генеральну репетицію перед походом на ворога. Міцно стиснута в правиці палиця ставала уявною шаблею, чи рушницею. Краще патріотичне виховання годі уявити .

Вправи з палицею, з якою майбутній герой стане до бою, започаткував студент Львівської теології, Іван Збаращук – сусід Серафина. На літні канікули він, як і всі студенти, приїжджав до батьків, але поводився вже по-панськи. Корів не пас, в поле косити чи жати не ходив. Босим його вже не бачили. Однолітки дивилися на нього скоса, а молодші – з повагою. На початках навчання стрілецьких вправ відбувалися за річкою, біля Туркули. Хлопці й дівчата ходили на ці імпрези переважно босі. Хлопці робили вправи з палицями, дівчата – з хустками. В організації сільської молоді Іванові охоче допомагали дочки священика: Дарка і Ольга – учениці гімназії. Той же Збаращук започаткував у селі волейбольну гру – сітківку. Яків не раз згадував добрим словом отця Збаращука, особливо першу зустріч з ним у третьому класі.

Тільки-но Яків вийшов з подвір’я на дорогу, як побачив Івана – студента теології. Йшов він повільно, з панською гідністю, до Якова усміхнувся, коли той чемно привітався:

– Слава Ісусу Христу.

– Слава навіки, – відповів і злегка торкнувся він правицею капелюха.

Яків стояв на містку проти свого подвір’я і чекав, поки Збаращук пройде, але той поманив його до себе і лагідно спитав:

– А як тебе звати?

Яків, – тихо відповів хлопець.

О, це гарне християнське ім’я. Коли виростеш, будеш гордитися своїм покровителем. Можливо, він передасть тобі свої благородні риси характеру і своє благословення.

Відтак узяв Якова за плече, полою довгого плаща прикрив його і спитав:

– Якщо ти українець, то повинен знати, хто і коли охрестив Русь – Україну.

Яків підняв на Збаращука очі і не зовсім впевнено сказав:

Володимир Великий, у 983 році.

– Дуже гарно хлопче, тільки з цифри три треба зробити вісім.

Вийняв з кишені цукерок «Наша марка», вклав Якові в руку.

Тепер біжи до школи і ніколи не забувай, коли хрестили Україну.

Враження від першої зустрічі з молоденьким шляхетним студентом теології проніс Яків через усе своє життя. Минуло відтоді 50 років. Аж у 1988 році в колишній сільській читальні «Просвіти» села Яків організував зустріч односельців, котрі мали вищу освіту. На зустріч приїхав і отець Збаращук.

А чи пригадуєте, отче, хлопчину, якого ви спитали про дату хрещення України? – запитав сивий Яків старенького отця?

– Цю дату запам’ятав я на все життя. Дякую вам за науку. І вгостив отця цукерками «Наша марка».

Для культурного розвитку села чимало зусиль доклав священик Петро Глинський. На місці старої корчми він організував будівництво читальні з бібліотекою і крамницею. Збирати кошти на це діло він доручив поважним сільським господарям. Ще 400 злотих позичив з церковної скарбниці. Церковні гроші збирали в неділі і свята під час відправи Богослужіння старший брат і старша сестра з церковного комітету. Кожен селянин – (ходили до церкви всі, за винятком хворих і пастухів) вважав своїм обов’язком кинути на тацю не менше п’яти грошів, багатші жертвували більше. Були й пожертви великі, після одужання чи пережитого лиха. Рушники, ікони, срібні хрести, дзвони були куплені віруючими у важку хвилину їх фізичного чи духовного випробування. Були випадки, коли самотні люди у своєму передсмертному заповіті передавали на відбудову церкви всі свої зароблені тяжкою працею достатки – поле, господарку, гроші. Нащадки зобов’язані відшукати в архівах їхні імена і золотими буквами викарбувати їх біля вхідних дверей старої церкви і читальні «Просвіти».

Петро Глинський разом з сім’єю мешкав біля церкви на так званій плебанії. Це одноповерховий будинок з 4-ма чи 5-ма кімнатами, покритий червоною черепицею. На великому подвір’ї – стайня на дві пари коней, 4 корови, свині, індики, качки, гуси, кури. За хлівом стояла окремо під солом’яною стріхою стодола. Між цвинтарем, межа якого закінчувалася на стежці, що вела від дуба – теперішньої могили повстанцям з ОУН – аж до лісу, і забудованим подвір’ям ріс непоганий сад. Тепер сад вирубаний і забраний під новий цвинтар. Подвір’я, сад і город були загороджені парканом, а подекуди – штахетником. Вся плебанія – проборство13 було збудовано силами і за кошти села. Крім того, в розпорядження священика громада виділила двадцять гектарів поля. Сім’я Глинського складалась з шести чоловік: дружини – Аліції, її матері – Ольги Кмицикевич, двох дочок – старшої Ольги, молодшої Дарки і наймолодшого сина Богдана. Родину обслуговували наймичка і наймит Пилип.



Глинський був непоганим господарем, організатором, просвітителем. Сам фізично не працював, але дітей примушував працювати в саду, дівчат – опановувати куховарську справу.

У жнива двома возами возили з поля додому снопи. Наймит Пилип возив з Даркою, а Петро Турула, наречений Ольги, возив другим возом. Їх приклад захоплював сільську молодь. Всі хлопці і дівчата хотіли наслідувати священикових дітей. У сорочках з закоченими рукавами, дівчата із зав’язаними назад хустинами з неабиякою гордістю возили свої снопи з полів.

Культурне життя в селі набирало сили після «копання бараболь». Центром цього життя була читальня. Його активності сприяла родина Глинських. Кожен її член відповідав за певну ділянку роботи. Дочки вчили танцювати сільську молодь, організовували збір грошей для сиріт, на рідну школу, для бідних студентів. До речі, багато студентів приїжджало до Глинських на канікули, чи на ферії, як тоді називалось.


Студенти тих часів склали собі пісню:

На фонд студентський не щадіть ви грошей ,

На фонд студентський всі несіть,

Бо студент наш – це жовнір у запіллі…

Бо студент наш – це воїн у цивіллю.
Дружина Глинського Аліція організовувала куховарські курси для сільських молодиць. Там вона вчила як варити і пекти смачні страви, печиво і торти. Наречений Ольги – інженер Турула, студент Львівської політехніки – «сидів на шиї» Глинських, не маючи відповідної державної чи приватної роботи, як і більшість українських інженерів. В читальні він організував хор сільської молоді. Пробував створити струнний оркестр, вчив бажаючих нотної грамоти. Турула систематично проводив репетиції в читальні. З концертами їздив по селах району, до Теребовлі. Кожну неділю і святкові дні хор під диригуванням Турули співав на Богослужінні. Кожний хорист дорожив своєю участю, гордився нею, підтримував порядок і дисципліну. Ні хористи, ні диригент за концерти, за спів у церкві плати не отримували. Це не був громадянський обов’язок, це була традиція, захоплення, мода. Кожен відчував гордість за себе, за своє село. Всі хористи, від найбіднішого до найбагатшого, як дівчата, так і хлопці, мали вишиті сорочки. Між ними були й жонаті.

Між хористами Турула помітив неабиякий хист в селянського хлопця Степана Серафина. Навчив його хорової грамоти, допоміг стати диригентом сільського хору.

Щоб зробити церкву привабливим місцем для молоді, о.Глинський запропонував розрівняти частину території біля церкви, щоб зробити майданчик для волейболу і спортивних вправ «Лугу»14 чи проведення фестивалів (як тоді називалося – фестин). Молодь зважила на незручність розміщення старого майданчика за річкою біля Туркули, згодилася на пропозицію і взялася до роботи. Територія церкви була оточена кам’яним муром товщиною більше одного метра і висотою до двох метрів. По периметру муру з внутрішньої сторони росли старі липи (деякі ростуть і дотепер). Площа біля церкви мала значний нахил з північної сторони на південну, на вищій північній стороні стояло кілька кам’яних хрестів над старими могилами. Отож під керівництвом о.Глинського молодь розібрала весь мур. Найняті за церковні гроші мулярі звели новий мур тільки з південного і східного боку, піднісши його по висоті до рівня горизонтальної площини. Більше 200 кубометрів землі молодь перевезла тачками, перекинула лопатами з північної сторони церкви на південну. Викопані кістки старих поховань (можливо то були фундатори і будівничі церкви ) зібрано і переховано в дві могили. Над ними і тепер стоять ті самі хрести (напис потрібно відновити і розшифрувати) навпроти входу до церкви. При перенесенні знайдено монети і кам’яну сокиру та інші речі. Правдоподібно, що все це о.Глинський передав Теребовлянському музеєві.

Вся плебанія15 була огороджена високим парканом. По середині стояв будинок священика, покритий червоною черепицею. Південна частина території була відведена під господарські будівлі ( стодола, стайні для коней, корів, свиней і птиці). На північній були грядки під городину, квітники і сад, по якому бігали без прив’язі дві породисті собаки. За парканом, з західної сторони, були запалі могили з кам’яними хрестами 18-го століття (до 1860 р.). За парканом північну частину цвинтаря можна розділити на верхню – старішого поховання приблизно до 1914 р. і нижню – поховання до 1950 р. Цвинтар не був огороджений. На краю нижньої частини містилася маленька трупарня. Перед 1939 роком вона занепала і розвалилася.

Вхід на цвинтар зі сторони церкви був перегороджений дощаною брамою на рівні паркану північної частини саду. Між брамою і північним муром церковної огорожі стояла дяківка − будинок для дяка, який в 20-му столітті не використовувався за призначенням. Там жив багатодітний, дуже бідний Василь Бойко, що наймитував у о. Глинського. Дяком після Першої світової війни працював Стефан Кравчук. Грабарями були Хомів Степан і Бойко Василь. (Хронологія з пам’яті є умовною).

О.Глинський не тільки справлявся з церковними обов’язками, але й займався просвітницькою діяльністю. В читальні він організував драматичний гурток, сам вчив як виконувати деякі ролі вистави. Маючи немало знайомих серед духовенства та серед кіл львівської інтелігенції, він запрошував до себе в гості студентів не без того, щоб дочки мали можливість вибрати собі женихів. Серед них частим гостем був студент теології, Іван Збаращук. На забавах Глинський навчав дівчат і хлопців правил поведінки. А щоб їм легше було засвоїти «панські» манери, деколи організовував поїздки на забави до Теребовлі. Збирав найбільш активних хлопців і дівчат (Кищикову Катерину, Збаращукову Теклю, Шкугру Стефку, Туркулу Емілію, Лучку Миколу, Литняка Дмитра, Чигрина Івана та інших на зміну), свою родину і гайда саньми чи возами до Теребовлі. Такі поїздки багато давали для культурного виховання молоді.

До Глинських приїжджали не тільки студенти. Славу доброзичливої гостинності та гарних попадянок з багатим посагом зробив попередник Глинського – священик Ганкевич, родом із Сороцького. Діти Ганкевича – Зенко, Йосип, Микола, Ніна, Валерія вчилися у Львові. До Глинських прямим поїздом приїжджали студенти і професори, депутати Австрійського сейму (Січинський, Голубович), можливо і Франко, та інші видатні люди. Львівська традиція відвідин Деренівки була можлива і бажана. Можлива, бо поїзд зі Львова проходив і обов’язково зупинявся в Деренівці. До станції Глинський висилав по гостей бричку чи сани.

Запрошення гостей зі Львова давало Глинському особисту користь. Широкі знайомства з передовою інтелігенцією підносили його авторитет серед духовенства, що в майбутньому проторувало б дорогу не тільки йому, а й його дітям. Односельці добре пам’ятають приїзд до Деренівки Р. Шапаровича – співпрацівника Центросоюзу16. Для села це було свято. Вперше за всю його історію було продемонстровано кінофільм агрономічного напрямку про вирощування цукрових буряків. Фільм пояснював у доступній формі, як обробляти землю, як вести господарство. Вхід був вільним.

До села приїжджали театральні трупи. Театр Стадника17 поставив п’єсу «Голгофа». Чоловічий хор під керівництвом диригента Котка18 дав концерт. Чи могли такі свята забути сільські діти? Ніколи! Кожного року біля церкви в одну з неділь проводили фестини. На фестинах молодь показувала різні спортивні та циркові номери. Наприклад, з вершка липи звисав шнур. Сміливим хлопцям пропонувалося з допомогою самих рук добратись до його вершини і зняти причеплений там приз – винагороду, або із зав’язаними очима розбити палицею звисаючий з липи горщик, пройтись на ходулях чи на руках навколо волейбольного майданчика. Продавались фанти на добровільно зібрані у селян хатні речі. Були хореографічні номери, спортивні вправи хлопців та дівчат із секції «Лугу», народні пісні під керівництвом Петра Турули або Степана Серафина. Часто свято закінчувалося змаганням волейбольної команди села з командою сіл Мшанця чи Залав’я або навіть самої Теребовлі. Заняття волейболом було настільки захоплюючим, що вивело Деренівську команду на одне з перших місць в Теребовлянському повіті. З нею могла конкурувати тільки Залавська команда. Волейболом захоплювались Василь Вовчок, Степан Поздик, Зенко Туркула, Федько Щербатий, Іван Чигрин, Микола Лучка, Йосип Лучка, Григорій Шкугра, Йосип Поздик, Стефан Савків. Волейбольні баталії відбувались переважно в неділі і свята після Богослужіння до вечірні. На вечірню спортсмени разом з уболівальниками йшли до церкви. Після вечірні молодь і частина старших йшли до читальні.

Книжки читали переважно з жовтня до березня, в час, коли не велися польові роботи. Читали при лампі, часто проти волі батьків, яким шкода було гасу, бо він був дорогий. Читали найбільше діти, коли пасли корів у полі, а також увечері при лампі. Читали гуртом на пасовиську. Читали і плакали, коли герої – козаки гинули в нерівній боротьбі або потрапляли в ясир. Читали і раділи, коли ті ж козаки, стрільці, опришки чи гайдамаки Сірка, Залізняка, Довбуша, розбивали ворогів, визволяли побратимів з неволі. Важко передати ті почуття, якими при цьому наповнювались серця дітей. Вони гордились героями, вважали себе безпосередніми спадкоємцями їх слави і їх кривди. Та слава і чужа сваволя звала до невідомої ще, але бажаної помсти.

Безоплатним бібліотекарем при читальні був Іван Мороз – один з найбідніших хлопців села. Він не мав батька, лише бідну маму, але зумів самоосвітою здобути серед ровесників неабиякий авторитет. В одязі між хлопцями не було помітної різниці, чи це був син багатої сім’ї, як, наприклад, Туркулів Зенко, або ще багатший Дмитро Гнатів, чи з найбідніших, як Каролькові діти (Кароль, Анна, Степан, Петро, Михайло, Володимир, Зоня). Та навіть наймит отця Глинського, Пилип, часом одягався краще, ніж багацькі сини. Йому не було де так витрачати зароблені гроші, як багацьким синам. Цензом багатства на селі не були побутові умови життя. Хата могла бути глиняна, під стріхою, жодних дорогих меблів, ні огорожі, ні садка. Кількість моргів поля вважалася показником багатства сім’ї. Таким найбагатшим господарем був Гнатів. Ця родина не бачила від роботи ні дня, ні ночі, ні свята, а побутові умови життя навряд чи були ліпшими, ніж у найбіднішої родини. Та була своя перевага. Коли хлопець «багатоморгової» сім’ї хотів женитися, то за сільською традицією міг вибрати собі наречену, яку тільки захотів. Отже кількість поля була основним фактором при створенні нової сім’ї. Хоч багатий хлопець міг бути немилим, небажаним, бридким, але дівчина під впливом настирливих наполягань батьків погоджувалась вийти за нього заміж.

І навпаки – бідний хлопець проти своєї волі одружувався з немилою багачкою, бо та мала багато поля. Так трапилася досить таки повчальна подія з весіллям Міхала Шандрака.

У селі була дуже гарна дівчина Стефка Шкугра. Весела, бойова, гарно виконувала головні ролі в драматичному гуртку, ефектно одягалася, давала собі раду з кіньми на польових роботах ( рано залишилася без батька). Була дівка, як казали, «і до плуга, і до рала, і до хлопців гоцадрала». Господарка була так собі – середньою, та в хаті їх було четверо сестер: Явдоха, Настя, Анна, Стефка і один брат Петро. Всім було зрозуміло, що поле треба ділити на п’ять частин. Кохалася Стефка з Міхалом – власником приблизно такого, як і в неї, господарства. Пара з них була вибрана. Коли вони йшли дорогою, і діти, і старші оглядались за ними. Ними милувались, як квітами в чужому городі. Не один хлопець заздрив Міхалові. Від кохання Стефка ще більш розцвіла. На танцях в читальні забирала всі призи. В неї закохувалися приїжджі до Глинського студенти. Крім Міхала нікого не хотіла знати. Була певна, що в селі не знайдеться для неї суперниці. Чорні довгі коси, чорні брови на її смаглявому, ледь видовженому лиці, завжди усміхнені карі очі, стрункий стан, самовпевнена, виклична постава, граціозна хода, про яку хлопці казали: «Не йде, а пише!» – все це робило їй славу улюблениці села. Не здогадувалась Стефа, що не тільки любов, а й заздрість ходить слідом за нею. Не так заздрість, як недоля.

По сусідству з багатодітною родиною Шандраків проживала бездітна сім’я Гаврила Костюка, що була родиною Шандракам. Гаврило якось ненароком запропонував Ількові – Міхаловому батькові, що хоче усиновити Міхала. Спокуса була велика. Костюк вважався багачем, власником десь біля шести гектарів орної землі, та й господарство було впорядковане. Хата під оцинкованою бляхою, мурована червоною цеглою, нова стодола, хліви. Господарство одне з кращих у селі. Пропозиція була заманливою для Шандракових батьків і дітей. Прийнявши пропозицію, Міхал став би найбагатшим женихом у селі. Та перш ніж усиновити Міхала, Гаврило поставив дві умови: Міхал повинен поміняти своє прізвище на прізвище його – Гаврила, а друга приголомшила не тільки родину, але і все село. Гаврилові не подобалася Стефка, і він вибрав для Міхала іншу наречену – дочку свого брата Андрія Грицика. Потоптав Міхал велике кохання, переступив через себе і прийняв пропозицію Гаврила. Змінив прізвище і оженився з родичкою прибраного батька. Судило й гомоніло все село: «Та як він смів знехтувати такою дівчиною?!». А Стефа стиснула зранене серце в кулак і, щоб більше не бачити милого, згодилася вийти заміж в інше село за багача Вавришина. Ким вона могла б бути, якби мала освіту? Та хіба тільки одна Стефа? Скільки в нашому народі таких нерозкритих та втрачених талантів? Часу в селян було мало. Особливо в жнива, коли ранесенько вдосвіта треба йти в поле чи то гречку косити, чи покоси перекидати, ячмінь в’язати, снопи возити від ранку до пізнього вечора. А коли ж спати? До читальні кортить піти, а потім поспівати. До опівночі над селом лунала пісня. Переспівано всі відомі людям пісні. І ні одної з них чужою мовою!





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка