Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка21/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   47

Робочий день

Металевий дзвін рейки сповіщав про неволю в таборі. Піднялися з нар, вмилися перед бараком, поїли баланди і гайда ставати в ряди по 5 осіб. Нарядник двічі перерахував бригаду, а біля воріт два татарини ретельно всіх без винятку обшукували. Високо над ворітьми висів транспарант з написом «Тільки чесна праця забезпечить тобі волю!». З гучномовця соковитим тенором витягав соліст: «Я такой другой страни нє знаю, гдє так вольно дишит чєловєк». – Вас би сюди, співаки, – впівголоса сам до себе сказав Анатолій. – А може, вони вже сидять, – додав Іван. – Та ні, це Горького слова, він їх написав, як повернувся з творчої поїздки на Соловки. Наглядач, що проходив повз них і почув останні слова Анатолія, закричав: – Молчать, разгаворчікі! – І чому вони всі такі злі, кричать, немовби їм хто маму зарізав.

До тих, що робили обшук, підійшло п’ятеро колишніх студентів, що волею долі опинилися в одній бригаді Лєщенка. Татарин обмацав одного й другого від шиї до п’ят. В’язнів у бригадах перераховував охоронець з числа тих, які приймали колону для праці на будівництві і опісля всі рушили по дорозі повільним кроком. Начальник охорони через рупор двічі попередив: – Прєдупрєждаю – шаг вправо, шаг влєво за колону, будєм стрєлять бєз прєдупрєждєнія. Гавкіт охоронних собак підсилював погрозу начальника. Собаководи оточили колону з двох сторін і з заду колони. Крім цього, охоронці направили автомати Калашнікова на колону в’язнів. В’язні колони №2 йшли попереду. Були це молоді хлопці-росіяни з армії Власова. Ще недавно вони, як конвоїри німецької армії, так вели на роботу жидів і полонених червоноармійців. Яка та доля зрадлива… Недарма кажуть: – Хто мечем воює, той і від меча гине.

Позаду 2-ої колони йшла 9-та. Більшість в’язнів були похилого віку – українці, білоруси, росіяни, які в певній мірі співпрацювали з українським чи білоруським підпіллям, з німецькою окупаційною владою, або виявляли незадоволення радянською владою. Молоді хлопці-політв’язні – це ті, що в тій чи іншій мірі провадили діяльність, пов’язану з підпільною національною боротьбою.

Колону жінок-політв’язнів виводили на інші об’єкти. Також окремо вели на будівельні роботи кримінальників.

Будівельна площадка обгороджена дошками, зверху яких було натягнуто кілька рядів колючого дроту. На воротах перед входом охорона знову перераховувала в’язнів. І лиш на площадці в’язні не відчували прискіпливого стеження за собою. До бригади підійшов майстер і визначив обсяг робіт на день. Зняти рослинний шар землі на площі майбутнього 50-квартирного житлового будинку й викопати траншеї на фундамент для нього. Бригадир роздав лопати і відміряв кожному норму. Всі почали з неохотою братися за роботу. Тільки Іван, опираючись на лопату, поплентався по зоні між іншими бригадами.

Хоч праця на землі не була важкою, але тюремні дні й особливо виснажливі ночі на допитах, психологічний стрес від судилища, етапна дорога ослабили в’язнів. Давався взнаки й теплий сонячний день, насичений сухим повітрям, що робив в’язнів зовсім кволими, неспроможними виконувати будівельні роботи. Вони лельом-полельом172, опершись на лопату, робили вигляд, що працюють. Бригадир, не в змозі дивитися на охлялих робітничків (так він називав лінивих), поплентався по обід. Приніс відро баланди і піввідра вівсяної каші. Почав роздавати обід і тут появився Іван. – Де ти бродиш, Ковтун, чому не працюєш? Ти ще не починав працювати, то обіду не дам… Іван, сміючись, поскаржився, що не має лопати. – Як? – здивувався бригадир. – Я всім роздав. – Так, але я свою поламав. Поламав, щоб не бути тут рабом. На них працювати не буду! Запам’ятай собі. Я політичний, я контрик і краще здохну, ніж буду працювати на них. Хай вони будуть прокляті, що марнують мою молодість, моє життя! Я їх ненавиджу, як і їх холуїв.

Відгомін його прокльонів летів понад головами сусідніх бригад в башкирські степи і повертався відлунням: «Не - на - ви - джу»…, «Не - на - ви - джу»… Ковтун летів за цим відгоміном, немовби сказився.

– Піди за ним, Шкугра, – лагідно попросив бригадир, – а то дурне наробить гріха собі і нам. Головою муру не розіб’єш. Нам потрібно вижити, вижити за всяку ціну, – і пошепки закінчив думку, – щоб їх судити, судити за всі злочини нашого народу.

Бригада, потупивши очі, ліниво зрізала верхній шар ґрунту. Зенко плентався між чужими бригадами, шукаючи Івана. В’язні поспиралися на лопати й ділилися спогадами. Солодкими спогадами на чужині про рідну землю….

З-поза чагарників появився Іван. – Ти шукаєш мене? – Немов би так… – Почекай мене тут, я провів чудову операцію, – і знову кудись полетів. За хвилину махає рукою: – Ходи сюди! За кущем чагарнику стояло відро, повне вівсяної каші. – Де ти взяв? – Не питай, їж! – А ти? – Я вже трохи їв, а тепер їж ти, бо дали тільки одну ложку. Два колишні студенти за півгодини з’їли більшу частину каші. Трохи подрімали і доїли решту. – Тепер я віднесу відро. – Так хто ж тобі дав кашу? – вдруге перепитав Зенко. – Я заміняв у їдальні за маринарку. – Хоч раз за півроку хлопці наїлися.

Гонг скликав бригади до воріт. Бригадир дивився кривим оком тепер на обох, нічого не питаючи. Такої лафи чи байдикування на роботі більше в Зенка не було. Іван знову відмовився від роботи. Норму за нього відробляли Зенко й Анатолій, поки Іван не перейшов в іншу бригаду. Вмовляння товаришів здатися і почати фізично працювати на Івана не мали впливу. Більше того, він соромив товаришів, сміючись над ними: «І ви називаєтеся політичними в’язнями? Українські в’язні за Польщі, за німців не працювали. Згадайте Степана Бандеру, Климишина, Лебедя, Березу Картузьку. Вони відмовлялися навіть спілкуватися чужою для них мовою. Їх тримали в карцері, на морозі і вони не здавалися. А тут якийсь німецький поліціянт буде мною командувати. Я колись йому голову відрубаю. Ви не політичні в’язні, ви – хлюпіки173. Ви подивіться, як ведуть себе блатні в зоні побутових в’язнів».

За межами табору була обгороджена зона з бараком БУРа. Там тримали блатних рецидивістів. У неділю в’язнів на роботу не водили. Тоді можна було помитися, поміняти білизну після лазні, написати листа додому, щоб потім передати через вільнонайманих робітників з будівельної зони.

В одну таку сонячну літню неділю забіг Іван у барак і гукає товаришів: – Ходіть, хлюпіки, на двір і побачите правдивих в’язнів.

З порогу барака було видно БУР. Вірніше, тільки дах їхнього барака. На даху стояли голі рецидивісти і на повний голос кричали: «Далой Сталіна с камсой, давай Трумена174 с колбасой. Контрікі, подимайтєсь, унічтожим ету мразь, етіх кровопійцев. Гніди! Гади! сукі! Союз розрушимих, сплотіла навекі блядская Русь».

Таке театралізоване видовище тягнулося кілька годин, доки охорона водяними брандсбойтами не зігнала їх в барак. Блатні з побутових бараків стояли біля сітки своєї зони і кричали: – Братци, ми с вамі, розрушім мир кровопійцев!

Іван видряпався на підвіконник і собі кричав: «Да здравствуєт свобода! Смерть Сталіну!!»

Бригадир стягнув його з підвіконника, затиснув у руках і процідив: «Ще не визріла пора, ще не прийшов наш час».

– Для вас його ніколи не буде, бо ви хлюпіки. Ви... ви, – розпука і жаль стиснули йому горло. У нього забракло слів, щоб висловити зневагу до оточення, до своїх товаришів, яким він вірив і якими захоплювався. А тут, в такий час, вони стояли мовчки і тим підкреслювали свою солідарність з бригадиром.

Охорона не на жарт заметушилася, на вишки підняли кулемети. За зоною було чути поодинокі постріли. Ввечері чергувала підсилена бригада внутрішньої охорони. На годину скоріше задзвонили «атбой».






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка