Частина перша 6 розділ перший 6


Будівництво житлової інфраструктури 5-го району Ішимбаєва



Сторінка22/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
#49408
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   47

Будівництво житлової інфраструктури 5-го району Ішимбаєва


за перспективним планом забудови
Переважна більшість робітників-політв’язнів до цього часу не зустрічалася з таким масштабним будівництвом, в якому їм тепер довелося виконувати різні роботи. Виконроб – Венцель зробив розбивку в натурі, згідно з планом, всіх будинків кварталу. За кожним будинком закріпив бригаду в’язнів. Кожного бригадира інструктував з правил техніки безпеки та правил організації і технології будівельного виробництва. Земляні роботи в’язні виконували повільно. Бетонування фундаментів дещо їх зацікавило. Появилися нові терміни: марка цементу і бетону, термін твердіння, опалубка, міцність, лабораторний аналіз, гідроізоляція, пароізоляція, руберойд і т. п. Та коли бригада почала складати з дерев’яних брусів стіни, то деякі в’язні почали вже сперечатися з прорабом стосовно виконання роботи, бо такі стіни вони складали в Карпатах.

Сусідній будинок будували азербайджанці. Вони теж були різного віку. До Зенка почав приставати молодий азербайджанець із різними питаннями про Львів. Його батько немовби був убитий у Львові «бандитами». Слово за словом виявилося, що азербайджанець родом з Баку, він колишній студент політехнічного інституту й був засуджений за антирадянську агітацію серед студентів. Вірніше, за розповсюдження рукописної інформації про відокремлення Азербайджану і приєднання його до Туреччини. Він вважав себе турком. Цей в’язень хотів багато чого дізнатися від студентів –західняків. Запитував, яка різниця між українцями, хахлами, бандерівцями і гуцулами. Був прихильником філософії Баха й Авенаріуса та критикував Гегеля за ідеалізм. Теж схилявся перед філософією Ібсена. Суперечки набирали захоплюючого інтелектуального змісту. В єдиному студенти мали спільну думку, що найбільшим ворогом всіх націй є ненажерлива Росія. В їхній пам’яті ще збереглися лекції з діалектики. Бо в той час студенти всіх інститутів вимушені були вивчати марксизм і ленінізм з додатковою марксистською літературою.

В’язні не зчулися за розмовою, коли до них підійшов чоловік у військовій формі.

– Ви і тут ведете антирадянську пропаганду? Значить, судили вас справедливо, – заявив безапеляційно офіцер. Азербайджанець першим, оглядаючи з ніг до голови непрошеного гостя, відрізав в унісон: – Ваша заява характеризує вас як випускника церковно-приходської школи, що розбирається в діалектиці як…, – поки він підшукував відповідне слово, офіцер опам’ятався від першого шоку. – Ти, молокосос, будеш мене вчити діалектики, я закінчив Ленінградську академію. – Якщо це так, – втрутився Зенко, – то вам треба знати, що діалектичний матеріалізм не є антирадянською філософією. – А те, що Росія є ворогом всіх націй, – як ви обидва заявили, – не є антирадянщиною?

– Але про це писав Сталін у своїй геніальній праці «Національне питання в Росії», том третій, сторінка 176, – випалив Ахмед Аджієв без запинки.

Офіцер стояв розгублений. – Але він…, – запнувся, – писав про царську Росію.

– Дійсно, щось подібне писав Ленін чи Сталін, – нагадував собі в думці офіцер і, щоб вийти з неприємної ситуації, перепитав:

– Ви що, історики? – Так, наукові працівники, – збрехав Зенко.

– А я – головний інженер будівництва 5-го району, – і для більшої переконливості додав, – капітан Лісіцин.

Перекур вже закінчився і бригадири двох сусідніх бригад почали розшукувати своїх прогульників…Лісіцин зайшов до бригади разом із Зенком і почав професійно пояснювати правила врубки місця з’єднання брусів під назвою «хвіст ластівки». Перевірив кут перегородки єгипетським трикутником. Пояснив необхідність застосування антисептичного розчину і розпрощався не як начальник, а як звичайна людина.

Йшла осінь, сильні вітри дошкуляли в’язням вдень і вночі.

Перукарем 2-ої колони був Ромко – львівський панок, що немовби працював артистом в театрі імені Марії Заньковецької. Він прихильно поставився до своїх земляків і запрошував хлопців приходити до нього погрітися. В його маленькій кімнаті було завжди тепло і, коли не було клієнтів, він грав на скрипці різні галицькі мелодії та українські пісні. Хлопці йому підспівували, згадуючи рідну сторону. Ці миті були одночасно приємними, радісними і сумними. «З журбою радість обнялися», – часто патетично мелодійним голосом потішав Ромко своїх молодших товаришів. У перукарню до нього приходили також працівники охорони табору, коли в’язні йшли на будівництво, бо Роман на загальні роботи не ходив. Хлопці з цікавістю слухали від нього різні оповідання з театрального життя у Львові. Особливо про зустріч з Остапом Вишнею після його повернення з табору, а також про те, що в нього підстригається опер Соколовський зі Львова. Опери – це найнебезпечніші працівники табору, що можуть за дрібне порушення посадити в’язня на кілька діб в карцер. Таке знайомство підносило авторитет Ромка в очах земляків.

На будівництві почались роботи по спорудженню даху. Холодні вітри і протяги в кімнатах спонукали в’язнів розкладати вогнища біля будинку проти волі начальства. Часом приходив Лісіцин і заставляв їх погасити вогнище. Однак розумів, в якому жахливому становищі знаходяться в’язні, тому наказав привести скло й засклити вікна в одній кімнаті. Привезли «буржуйку» з трубами і облаштували кімнату для обігрівання бригади. Хлопці жартували: «І жізнь хороша і жіть хорошо».

Лісіцин одного разу признався, що із розмов хлопців пізнав західняків. Про Галичину в нього залишилися приємні спогади, коли він на Тернопільщині будував у 1940 р. летовище.

– А де то летовище було, в якому районі?, – перепитав Зенко. – На Тернопільщині. – Біля Теребовлі? – Так, так, я пригадав. – Та я звідти родом, – із задоволенням признався Зенко. Лісіцин почав розпитувати хлопців, звідки вони родом і за що сидять. Перейшов на українську мову. На прощання запросив Анатолія зайти в контору будівництва. Мабуть тому, що він вчився до арешту в технічному вузі на Волині. За деякий час Анатолій повідомив товаришам, що йому запропоновано стати нормувальником будівельних робіт. На черговій зустрічі Лісіцин розпитував про підпільний рух на Західній Україні. Ці питання, та ще й українською ламаною мовою, розчулили хлопців, і вони, перебиваючи один другого, розповідали про бандерівців, про їхню боротьбу з поляками, німцями і… москалями, забувши, з ким мають справу. Лісіцин мовчки слухав логічне обґрунтування боротьби з окупантами, та розмову про теперішню боротьбу сприйняв з обуренням. Слово «москаль» йому було неприємне і він заявив хлопцям, що теж вважає себе москалем.

– Громадянин Лісіцин, всі бандерівці розмовляли такою українською мовою, як ми з вами. А москалі мають іншу мову. Бандерівці воювали на своїй землі. Москалі воювали на чужій землі, – підкидав дрів до суперечки Іван, що часто приходив до товаришів.

– Та вас безплатно вчила радянська влада, і росіяни економічно допомагали і допомагають западенцям, то чому ви так ненавидите москалів?

– Вони таки слов’яни, у нас… – в’їдливо вставив Зенко, – спільна колиска. Ну так, Київська Русь. Двом братам у спільній колисці тісно. Нехай би москалі колисалися у московській колисці, а українці в…

Лісіцин перебив: – А бандерівці в Києві будуть панами, так? Того ніколи не буде, зарубіть собі на носі!

Розмова набирала гострих форм і висловів. Лісіцин зрозумів, що даремно втягнувся в дискусію з бандерівськими „недоуками”.

Без «досвіданія» він вийшов з кімнати.

– Ви ще дограєтеся, – з жалем сказав товаришам Анатолій.

– Бач, який підлиза, тільки Лісіцин пообіцяв роботу нормувальника, як ти поліз у лопухи, – відрізав Іван. Бригадир покликав хлопців до роботи. Він пишався ними, тому прощав їм багато чого, навіть байдикування в робочий час.

Морозяний вітер сильно дошкуляв в’язням, пронизуючи тіло крізь бушлати до костей. Не краще було й в бараку. Над ранок хлопці верхніх нар стукали зубами від холоду. Зенко зігнувся в три погибелі й мріяв про ту ніч, у котру нагріється і виспиться. Йому пригадалася дитяча казка, в якій маленька дівчинка на морозі грілася від сірників, які кресала один за одним і до їх вогника гріла руки, доки не замерзла на вулиці. Він пошепки молився. В молитві втихав біль. Молився і просив Бога спасти його від холоду. І сталося чудо! На будівельній зоні його підізвав Ахмед і ознайомив зі ситуацією в колоні. Начальник 9-ої колони – його земляк Алієв, позбувся нарядника-власовця175 і помічника по побутовій частині, що мали по 25 років судимості. Йому пропонують взяти на ці місця в’язнів з меншими термінами і різних національностей. Ахмеда він оформив за хабар нарядником і доручив йому підібрати кандидатуру на свого зама.

– Ми вже дізналися, що тобі прийшла велика посилка від батька, яку ти можеш сьогодні отримати. Умова така: якщо ти віддаєш посилку, то завтра станеш у зоні помічником начальника по побутовій частині. Вирішуй, твою кандидатуру я вже погодив з начальником колони. Час не жде…Бажаючих буде багато. Я спеціально вийшов сьогодні з бригадою на будову, щоб з тобою поговорити, бо ти мені подобаєшся і ми разом зможемо співпрацювати.

Ці останні слова підкупили Зенка і він, подумавши, пообіцяв до кінця дня відповісти на пропозицію. Ахмед на прощання кинув:

– Більше таких шансів у тебе не буде. Порадься з товаришами.

Зенко відкликав вниз до кімнати обігріву бригадира, Богдана й Анатолія для обговорення пропозиції азербайджанців. Лєщенко перший вигукнув: «Будеш дурнем, коли відмовишся». Такої ж думки були Анатолій і Богдан. Більше того, всі троє обіцяли підтримку в роботі і захист від чужих.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка