Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка25/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   47

Знову в бригаді

Одного дня, без попередження, Зенка записали в бригаду малярів. Бригадир повідомив, зі слів нарядника, що його місце в конторі зайняте, і він буде працювати малярем. Невдоволення швидко пройшло, бо бригада, заробляючи собі дострокове звільнення, перевиконувала план – один день за три.

Бригада складалася переважно з естонців. Серед них були дуже інтелігентні особи, з якими було цікаво спілкуватися, хоч політичних тем вони уникали. Правда, з молодими хлопцями розмова набувала задушевного характеру. Естонець на прізвище Таак, фарбуючи з Зенком в кімнаті столярку, розказував багато про себе і своїх однолітків. Він з товаришами у 1942 році записався добровольцем в батальйон по охороні громадського порядку в Талліні. Зрозуміло, що цей батальйон допомагав німцям зганяти жидів у гетто, а потім відправляти їх на захід.

Естонці мали багато претензій до жидів за їх співпрацю з совєтськими каральними органами. Вони були причетні особистою участю в розстрілах естонської інтелігенції в 1941 році і депортаціях, що відбувалися в 1940 році і в 1945 році.

Естонський батальйон чергував на вулицях міста і переслідував естонок, які ввечері гуляли з німецькими офіцерами. Один з патрулів піднімав ззаду хвойду, а другий знімав з її ніг мешти. Таким способом вони протестували проти зв’язків з німецькими офіцерами. Батальйон в повному складі зі зброєю у 1944 році перейшов на сторону повстанців для боротьби з окупантами. Багато його бійців загинуло, а частину засуджено на різні строки тюремного ув’язнення. Порівнюючи жорстокі дії окупантів, а також боротьбу естонців проти німецької і совєтської окупації, Зенко прийшов до висновку, що в Естонії і в Україні окупанти діяли однаково. Естонські лісові брати вели і ведуть таку ж боротьбу, як і Українська повстанська армія. Ми теж були і є спільниками в боротьбі за волю і незалежність наших народів.

Естонці часто отримували посилки рідних і ділилися між собою та із Зенком. Склалися доброзичливі гармонійні стосунки між українцем і естонцями. Та комусь стали вони невигідними. І, як грім з ясного неба, раптом Зенка переводять в бригаду столярів. Не встиг він вивчити оздоблювальні роботи, як його знову переводять в нічну зміну на ДОК. Звикнути Зенкові до нічних змін було дуже важко. Тим більше, що конвоїри були тут жорстокі, які навіть дорогою на роботу знущалися над в’язнями. Зима була дуже холодною, в межах 40 і нижче градусів морозу, та на ДОК виводили, бо це була робота в закритому приміщенні. Дорогою конвоїри за маленькі порушення (розмови в колоні, недотримання дистанції між бригадами і т. п.) наказували колоні в’язнів сідати на сніг і так тримали їх до півгодини, а самі насолоджувалися своїми витівками. Для постраху вони стріляли понад голови чергами з автоматів. Словник лексики, яку конвоїри виливали у розмові між собою та у викриках до в’язнів, може скласти хіба що Янукович.

Нова бригада − нове знайомство. Бригадир і кілька найкращих столярів були білорусами. Зенкові було цікаво з ними спілкуватися. Він не сподівався зустріти тут білоруських політв’язнів. В розмові з ними переконався, що вони суджені за співпрацю з німецькою адміністрацією, хоча всі були свідомими білорусами. Усі в’язні дуже гарно співали білоруських пісень. Соло виводив Ясь. Його улюблена пісня «Косив Ясь конюшину» зачаровувала всю бригаду. В час перерви його спів був єдиною розрадою. Він нікому не хотів признатися, за що його судили. Йому тоді тільки виповнилося 18 років. Де він тепер? Коли Зенко у вісімдесятих роках побачив на сцені ансамбль «Пісняри», йому здалося, що пізнав в лисому солістові Яся з бригади столярів. Заплющував очі і чув його голос, вловлював його рухи й усмішку.

Бригада Зенка робила заготовки на столярних верстатах, інша ланка складала з них вікна та двері, а ще інша кріпила навіси і покривала оліфою столярку. Кожного ранку віконні і дверні блоки бригадир здавав на склад готової продукції. До Зенка, як до новачка, приглядалися столяри. Бригадир – колишній учитель, філолог, часто доручав Зенкові заповнювати табель, записувати наряди, здавати на склад продукцію, а також обережно заводив з ним розмови про підпільний рух на Західній Україні. Зенко остерігався прямих розмов, пам’ятав слова конвоїра Ангела: – Мовчи, язичку, будеш їсти паляничку, – але й не забував про настанову товаришам-галичанам, що вони є послами серед в’язнів кавказьких народів і прибалтійців. А хіба білоруси не є нація? Чи з ними не варто зав’язувати стосунки? Хіба порада Ангела, чи шоста заповідь декалогу: «Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба», – повинна обмежити стосунки з білорусами? Коли про розмови дізнається опер, то його можуть засадити в карцер − так розмірковував Зенко після розмови з бригадиром на політичні теми. До їхніх розмов часто прислухався молодий, атлетичної будови білорус, якого бригадир відсилав на вантажні роботи, але до нього відносився з респектом, ділився з ним продуктами з посилки. Але інші бригадники чомусь його побоювалися. «Хто він?» – зацікавився Зенко, що не раз відчував на собі його пильний пронизливий погляд.

Весною начальство поміняло нічні зміни на денні. Один тиждень на ніч, другий на день. Знову перебудовувати організм на новий режим було важко, навіть виснажливо. Та в таборі вибирати роботу не приходиться, мусиш підпорядковуватися його режиму.

Одного весняного дня до Зенка підсів підозрілий білорус і запитав, чи знає він присягу українського націоналіста. Зенко розкрив рота. На таке питання він не сподівався, тим більше від мовчазного білоруса. Опанував себе через хвилину: – Знаю! – впевнено підтвердив. – Якщо знаєте слова присяги, то скажіть мені, – єхидно посміхнувся до Зенка. – Навіщо це вам? – Бо я їх знаю! – Цікаво? Звідки? – Я відповім, – сказав білорус, – після того, коли переконаюся, що ви їх знаєте. Зенко перевіряв у думці порядок заповідей, бо вже кілька років їх не повторяв. Але чи варто признаватися? Навіщо це білорусу? Але ж і він сказав, що знає присягу. А може, це шпіонський прийом опера? Як вийти з ситуації? Хто перед ним? – Патріот чи провокатор?

Інтуїція підказала – перевір його. – Ви маєте на увазі декалог? – запитав Зенко. – Так! Десять заповідей! – Мойсея? Чи…, – Зенко розтягнув слово, – чи…– Ні: Ленкавського. – Білорус зверхньо засміявся. Тепер Зенко був переконаний, що білорус знає декалог.

– Я дух відвічної стихії, – почав і за одним подихом зупинився на третій заповіді.

– Будь гордий, що ти є спадкоємцем…, – продовжив білорус і закінчив: – відімстиш за смерть великих лицарів. – Він так голосно закінчив «великих лицарів», що луна відбилася від стін столярного корпусу й полинула в степ башкирської рівнини до гори Шанхай.

– Хто ви? – запитав з цікавістю Зенко. – Я білоруський партизан–націоналіст, підтримував зв’язок з партизанами УПА. – Бригадир лагідно покликав обидвох до праці.

Не один день розповідав білорус про бої партизанських загонів із совєтською армією і німецькими окупантами, про зв’язки з УПА, про присягу білоруських партизанів, про занепад білоруської культури, білоруської мови.

Після звільнення з контори 5-го району Зенка переселили в барак до бригади. Земляки з одного боку раділи, що він тепер такий роботяга, як вони, а з другого – шкодували, що його прогнали з контори. Так принаймні говорили у вічі.

В неділю після обіду кожний в’язень щось робив для себе: пришивав ґудзики до бушлата, підремонтовував свої нари, писав листи до рідних, дехто – ксіви до дівчат сусідської зони. До Зенка підійшов Володя Казмірчук і запропонував піти у лікарню до знайомого з бараку, що захворів на рак горла, а тепер постійно лежить у лікарняній палаті. Це був син білогвардійського офіцера, якого розстріляли більшовики. Сина за гострий язик засудили на 25 років. Рідних у нього не було, посилок він не отримував. Йти до хворого на рак не зовсім хотілося Зенкові. До того ж йому глибоко залягла в душу попередня зустріч з одеситом Урсулом: «чим ти пишаєшся, що молодий, що українець, що маєш тут товаришів?. А що ти доброго зробив у житті для інших? Кого підтримав в критичну хвилину? Кому допоміг вижити? За 30 років табірного життя я надивився на таких когутів, як ти. Пустота в твоїй душі, ніякого людського благородства», – Зенко слухав ті вбивчі слова, як вирок за все прожите життя. Такого йому ніколи і ніхто не говорив. Може, це все правда, може, на самоті потрібно скласти іспит совісті, запитати себе, для чого живеш на землі? Яке твоє призначення? Чому у критичний час для сусіда Зенка, Туркули, залишив його в Польщі без обіцяної допомоги. Метрики так і не вислав йому. Оправдувався перед собою, що й сам залишався в небезпеці. А може, Бог і наказав тебе за байдужість до ближнього. А він так благав тебе за метрикою… Це тобі покута за нього. Він на твоїй совісті буде, коли через ту нещасну метрику його закатруплять поляки.

В такий розтривожений час до нього звернувся Володя з пропозицією відвідати хворого. По дорозі запитав: – Хочеш, я тебе влаштую на добру роботу за зоною? – Зенко здивувався: – Як, звідки у тебе такі зв’язки? – Ти не питай, а краще скажи, чи хочеш? – Хочу, хоч тобі не вірю. – Не віриш? Я тобі зараз дещо розповім, але ти повинен мені поклястися, що нікому не скажеш. Ну, даєш слово честі? – Даю! – Так знай…Якщо ти згодишся дати розписку оперу, він влаштує тебе на роботу придурком. – Цікаво? А ти з ним маєш зв’язок? – Так, інакше я б тобі не пропонував. – А навіщо, Володю, ти пішов на співпрацю з опером? – Бо я не хочу фізично працювати. А він хоче знати, хто збирається тікати з табору. Я йому кожного тижня пишу, що таких у бараку немає. – І що ще ти йому пишеш? – Що мої знайомі пишуть додому листи й отримують посилки. Він про це знає і без мене. Йому потрібно звітувати начальству, що він завербував до співпраці стільки-то зеків. Не будь наївний, Зенку, знай, що всі бригадири є сексотами. – І мій бригадир? – здивовано перепитав Зенко. – І твій бригадир! – підтвердив Володя. – Тож така система цілого Союзу. Один за другим стежить і доповідає. І так знизу до самого верху, чи навпаки. Так було при царській Росії. Так є тепер у таборах, так є і на волі. А ти думав, що в інституті не так було? Наївний ти, Зенку.

– І ти так відкрито мені це кажеш? А якщо завтра я тебе закладу?

– То я скажу, що мені вдалося тебе завербувати, і ти прийшов до опера, щоб мене закласти.

– Ні! Володю, я на такі махінації не годжуся.

– Як знаєш. Хочеш бути чесним роботягою і будувати своїми руками світле комуністичне життя? Для кого?

– А як ти колись подивишся у вічі своїм дітям чи мені, коли, дасть Бог, вийдемо на волю?

– Що я скажу всім? Скажу, що я руйнував ту систему, обплутуючи її брехнею. А що ти скажеш? Що чесно працював на них, щоб вони розкошували в будинках, збудованих тобою?

– Ні, Володю, ти мене не переконаєш!

– Ти мене теж…

Зайшли в палату. Хворий і говорити не міг, тільки шепотів. Він знав свій діагноз і втішати його, що швидко виздоровіє, було зайвим. Та говорити з хворим про щось треба. Розмови про зону і працю його вже не цікавили, лише політика. «Коли всі комуністи поздихають? Коли американці скинуть атомну бомбу на москалів? Чи політбюро скоро себе перестріляє, а нові правителі дадуть нам волю, і тільки вона вилікує його».

До палати зайшов лікар-в’язень, зробив хворому компрес, дав кілька пілюль і звернувся до Зенка з пропозицією приходити вечорами в поліклініку для стажування як медбрат.

– Це на волі згодиться, якщо захочеш продовжувати навчання. Ця ідея сподобалася Зенкови і вже на наступний день ввечері після роботи він одягнув білий халат. На перших порах перев’язував рани, видаляв фурункули, вкладав на їх місце торунди. Йому це нелегко вдавалося, лікар-казах це помітив і запропонував перейти на стажування в його лабораторію. Як не хвалив казах чистоту сечі і калу, Зенко не міг привикнути бабратися в людських екскрементах. Така практика не приваблювала його навіть з можливістю постійного працевлаштування в лабораторії. До того ж денна праця на будові виснажувала Зенка і він покинув і амбулаторію, і лабораторію.

На початку місяця бухгалтерія видала всім новий показник заробітку і термін перебування в таборі з врахуванням заліків за перевиконання плану. Як і раніше, за один день при перевиконанні плану за 120% зараховувалось 2 дні ув’язнення, за 150% – три дні. Зенко порахував всі дні заліку й прийшов до висновку, що йому залишилося сидіти ще три роки, а при максимальному заліку – тільки рік. Подумав і вирішив шукати бригаду з високими показниками виробітку, бо його столярну бригаду на днях розформували. В Стерлімаку було відкрито великий комбінат, який забезпечував столяркою всі будови району. Саме такою, на перший погляд, була монтажно-слюсарна бригада Французова, в яку входили переважно росіяни, молоді хлопці. Моторний бригадир Французов легко зав’язував контакти з начальством і за гроші йому дописували перелік робіт, яких бригада ніколи не виконувала. Всі члени бригади були засуджені до 25 років, тому пропозиція Зенка – віддавати зароблені гроші за проценти виробітку для заліку (а в результаті 1 день за три), сподобалася їм, і вони без опору прийняли Зенка до себе. Слюсарних робіт Зенко ніколи не виконував, тому почав як учень знайомитися з термінами нової професії. В обід й у вихідні дні бригада просила Зенка розповідати про бандерівців, їх боротьбу, структуру армії УПА. Зенко із задоволенням розказував усе, що знав, а деколи для більшого ефекту дещо й вигадував. Він навіть почав вважати, що мусить бути пропагандистом української ідеї державності і соборності всіх земель.

На початку бригада поставилася з недовірою до можливості створення української держави, та аргументоване порівняння з малими балканськими країнами і національно-визвольним рухом африканських народів переконала їх, що це цілком можливо і справедливо. До Зенка дуже прив’язався машиніст баштових кранів Рибка, що належав до бригади, а працював далеко від неї. Рибку цікавив побут галичан, їх культура, традиції, релігія, і він не раз заявляв, що на старість, як вийде на волю, переїде жити в Галичину. Французов посміювався над ним і всіми бригадниками.

У вільний час Зенко навчав в’язнів гри в шахи, він був в неї закоханий. Гра займала його розум, помагала вижити в таборі і не збожеволіти.

Ідучи в шерензі з роботи, Зенко нехотячи наступив на ногу в’язню з бригади власівців. Той вилаявся, при цьому назвав Зенка недобитим бандерівцем. Почалася шарпанина, яку запримітив солдат охорони. Власівці свого товариша сховали, а Зенка охоронець вивів з шеренги і в зоні віддав його внутрішній охороні разом з рапортом про порушення режиму.

На рапорті опер наклав резолюцію – сім діб карцеру. Маленька кімнатка розміром два на два метри. Металеві двері з «кормушкою». Бетонна підлога з отвором для власних потреб, маленький люк у бетонній стелі. Нема ні стільчика, ні матраца. В’язень день і ніч сидить навпочіпки в куті карцеру. Ввечері – горня теплої води.

На третій день – 150 грамів чорного хліба і миска баланди. Не так голод мучить в’язня, як холод безсонних ночей.

Тоді Зенко поринав у спогади. Говорив сам з собою. Складав вірші знайомим дівчатам з інституту. Спогади гріли душу, а душа − тіло.

Така гармонія ставала анестезією в критичні хвилини життя. Приємними були спогади про Ларису Соколовську з контори, Ангелу Богданівську з медичного інституту і горду Дарку Баранівську з жіночої зони й останню зустріч з нею.

Потягло його на поезію.


Римував у пам’яті куплет за куплетом:

Навіщо так тепло мене ти стрічала

І ясно так в вічі дивилась мені?

Ти поглядом своїм вогонь запалила,

Спокій мій забрала і вдень, і вночі.

«Відірвані фрази» назад повернула,

Себе в ідеали, а в дурні пошила мене.

Навіщо назавтра мене ти зустріла

І знову до себе манила мене?

Погаслі надії ти знов відновила,

Зломила присягу Тебе не зустріть.

Замкнутись з собою, а час чи могила,

Я думав, страждання із мене знімуть.

Дзвеніло в повітрі, дзвеніло в вухах:

«Ми можем зустрітись, залежить від вас.»

І знову так тепло мене ти стрічала,

І ясно так в вічі дивилась мені,

І поглядом своїм все горе зняла,

Забув, що я в’язень, забув, що в тюрмі.

Навіщо допила з уст моїх напиток,

Своїми руками кормила мене,

Мрійливо і ніжно мене ти просила:

«Останься хоч хвильку у нас».

1951р.
Бригадир з двома бригадниками ходив до опера писати пояснення, і опер змилувався над Зенком. На четвертий день охоронець оголосив йому амністію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка