Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка27/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   47

Табірні знайомі

Стометрівка на проспекті 1-го Травня (тепер проспект Свободи) і проспект Шевченка були тоді привабливим місцем зустрічей молоді: учнів старших класів та студентів різних інститутів. Та й багато старших ловеласів, що не встигли найти собі пару в студентські роки, в неділі і в совєтські свята виходили на стометрівку – «вулицю останніх надій», щоб підчепити собі молоденьку студентку. Зенко належав до категорії старших студентів-заочників і ловеласів. Про те, що вчиться в будівельному технікумі, він нікому не розповідав, бо це принижувало б його авторитет. Колишні студентські роки навчання і тюремна «академія» наклали на нього стільки зовнішнього інтелектуального шарму, що він почував себе в товаристві інженерів (з академічної), як серед своїх. А враховуючи набутий досвід у товаристві пройдисвіта Крушного – то мав вигляд професора. У товаристві на вечірках любив кинути кілька крилатих латинських прислів’їв: «Що можна Богові, не можна бику», «В здоровому тілі здоровий дух», «Крізь терни до зірок», «Людина людині вовк», «Слово вилітає, написане залишається», «Життя – це короткий сон» і тому подібні.

Зенко в думці був вдячний Кузикові з ветінституту, що заставляв першокурсників зубрити латинські прислів’я. Одним словом, Зенко ставав фраєром. Знітився хіба лиш тоді, коли Шевчук, товариш з вечірок старих холостяків, прийшов читати креслення в спецгрупу будівельного технікуму і зі здивованим виглядом підійшов до його лавки: Що тут робить Зенко?

У політехнічному інституті Зенко при подібній ситуації вже не ніяковів і, коли на лекції математики підійшов до його лавки доцент Ромко Слонівський, товариш по стометрівці і вечірках, він на його питання відповів з усмішкою, що прийшов перевірити, як він читає лекції.

– Ви хоч би мене попередили…– притишеним голосом промовив Слонівський. – То було б нецікаво, – сміючись відповів Зенко.

На вулиці Севастопільській підійшов до Зенка юнак 2-метрового росту, трошки згорблений і запитав, чи не пізнає він його. – Ні, не знаю. Ви, мабуть, помилилися. – Та ні, я Вас добре знаю з таборів у Салаваті. – Зенко почервонів, коли Ромко Гулько, так назвав себе незнайомий, почав нагадувати деякі моменти з життя у таборі Салават-Юлаєво.

– Що вам потрібно? – досить сухо перепитав Зенко, не довіряючи незнайомому, хоч всі моменти, перераховані ним, постали в уяві Зенка. Все змальоване Гульком було правдиве.

– Так що Ви хочете від мене, – вже м’якше запитав Зенко.

– Ви – ситий, одягнений, працюєте, вчитесь. А я…без роботи, голодний, не маю де спати. На зустріч з Вами позичив костюм. Хочу…. прошу допомоги. – Тільки тепер Зенко помітив, що костюм на нім замалий, лице змарніле, очі запалі і світяться туберкульозним вогником. Недовіра пропала, і Зенко згадав цього соромливого хлопчину з 9-ої колони 2-го лагпункту183.

– Пішли, перекусимо, – запропонував Зенко. В буфеті на вул. Пекарській Зенко взяв багато закуски і страв. Немовби таким чином хотів зменшити свою вину перед Гульком за те, що він працює, вчиться, має що їсти й де спати. Ромко їв з таким апетитом, немовби тільки вчора приїхав з табірного буру чи карцеру.

Пізно ввечері вони розлучились, наситившись спогадами про табірне життя. Зенко порадив Романові при прощанні звернутися від його імені до начальника цеху залізобетонних виробів ДОКу (сусіднє підприємство МПБ, де працював Зенко), з яким він був у добрих стосунках.

Завчену фразу Лесі Мостової повторив на прощання і йому: – Не журись, козаче, добре, що ти на волі, я тобі допоможу. – І справді, Ромко Гулько через кілька днів став працювати електриком на ДОКу. Та життя у нього таки не склалося. Він психічно захворів і зник з поля зору Зенка.

Несподівано на вулиці Миру (тепер С.Бандери) Зенко зустрів свого односельчанина Степана Щербатого. Зі Степаном були пов’язані дитинство, юнацькі роки і сільська самооборона, в якій основним постачальником зброї і боєприпасів був він.

– Я живу у Львові під чужим прізвищем, – притишеним голосом повідомив Степан.

– Тоді приходь до мене, запиши адресу. Приходь ввечері, в суботу, ні.., ні в неділю, в суботу я зайнятий, – багатозначно сказав на прощання Зенко.

– Якщо Степан живе у Львові нелегально, то чи варто з ним зустрічатися? – сам себе запитував Зенко, що немовби вже втерся в радянське життя, а тут на його голову звалилися непрошені друзі і кожному, звичайно, щось потрібно. Йосипові – знайомство з американською агентурою, Ромкові – матеріальна і моральна допомога. Степанові, мабуть, потрібно відновити колишні зв’язки. І все це підпадає під статтю кримінального кодексу 54-1а/20 «Знав і не доніс». І знову 10 років таборів. А якщо пришиють організацію – стаття 54-1а-11, то буде більше, бо сидітиме вдруге.

В конторі чекала на Зенка ще одна несподіванка. Розглядали роботу екскаваторного парку і експлуатацію баштових кранів. Головний інженер Єрін бідкався, що половина екскаваторного парку стоїть на ремонті. Нема запасних частин, щоб поміняти зношені, а то й поломані. М.Гузік подзвонив до головного механіка будівельного тресту Абрама Лошака, щоб він допоміг віднайти ці запчастини.

– Добре, я допоможу, – запевнив Лошак. І коли нарада закінчувала свою роботу, а Зенко встиг добре передрімати, подзвонив Лошак. – Завтра нехай до мене прийде кмітливий інженер, готовий до поїздки в Москву за запчастинами. – Почали вибирати, хто поїде. Зенко був наймолодший серед присутніх, та ще й неодружений, тому випала пропозиція їхати йому.

Доводи про те, що він не знає екскаваторного устаткування і може привезти з Москви запчастини від танка чи бульдозера замість необхідного, не переконали головного інженера. – Тобі, Зенку, їхати, – заявили всі, і баста.

На другий день Зенко оформив відрядження: отримав гроші, бланки з печаткою, специфікацію запчастин, лист від тресту без адресата і записку до московського знайомого від Лошака.

Нічним потягом він вже вдруге вирушав на Схід. Тепер в купейному вагоні, хоч верхня полиця, але вільний у виборі і поведінці. Ситий, в краватці самозадоволений панок. Вагон погойдувався і заколисував, а в уяві Зенка постає перша поїздка в Московщину. Він їде у товарному вагоні, посередині параша, по обидві сторони вагона нари, на них і під ними політичні в’язні. Знову розмови, знову ті самі діалоги. Червень 1949 року. Біля Зенка лежить хлопець з Березовиць, що біля Тернополя.

– Тобі скільки дали?

– 10.

– А тобі?



– Мені катушку.

– За що?


– Я був у дивізії «Галичина». Під Бродами ми ганебно програли. Німці нас зрадили. Самі втекли, а нас залишили без артилерії на відкритому полі під Золочевом. Багато наших там загинуло. У лісі я приєднався до Волинської сотні УПА. З нею перебрався через Карпати в Словаччину, де і залишився. Оженився на словачці, та «Смерш»184 винюхав мене. Словаки продали. Судили, бо під пахвою знайшли татуювання групи крові185. – Сусід по нарах слухав сповідь і собі додав: – А я був в армії Власова і теж женився на чешці, і теж «Смерш» винюхав. – Обидва вони ненавиділи совєтску владу, зі зброєю воювали проти своїх братів, кожний з них боровся за свою державу: за вільну Україну – наголошував тернопільчанин, а власовець – за вільну від комуністів Росію. Ешелон з політв’язнями охороняли й українці, і росіяни, які з ненавистю відносились до пасажирів товарних вагонів. У всіх була своя правда й умовне право судити інших, себе ж оправдувати…

– Я совєтський офіцер, – приєднався до розмови сусід із середнього ряду нар, – був комуністом, здобував Берлін, водив в атаки цілий батальйон «За родіну, за Сталіна», мав 17 орденів і медалей. Та коли познайомився з життям німецьких сімей і порівняв з життям своєї сестри-колгоспниці, що відмовилась одягнути подаровану мною шовкову білизну, яку носять всі німкені в будні дні, то при ній заплакав. Сестра і її ровесниці у своєму житті ще не бачили шовкових трусів і нічних сорочок. Пройшов я від Москви до Берліна, бачив гори трупів і ніколи не плакав, а в свому селі, спостерігаючи, як жінки в обдертому одязі тягають борони по полі, я заплакав. Вернувшись у свою частину на німецькій території, придивлявся до життя переможених. На черговому політзанятті цинічно хвалили нашу техніку, а я чомусь згадав американські «студебекери» і колгоспні борони. Згадав, як сестра цілувала подаровані мною шовкові труси, які не наважилась одягти навіть на Великдень, і тут же зірвався: «Не брешіть нам про добро і міфічне щастя комунізму, такі тилові щурі, як ви, обікрали і об… наш народ. Не хочу ваших нагород, не хочу бути членом вашої партії». Це був скандал. Мене арештували і дали тільки дитячий термін – 10 років. Я не просив помилування – буду в таборі відмолювати гріхи за перебування в цій злочинній партії, що мою сестру, моїх односельчан засудили на рабське животіння.

Спогади не дали Зенкові заснути. Розвиднілось. Дивився через вікно на квітучі дерева, на жовтий молочай біля колії, на темно-зелену траву, на лани озимої пшениці, на віддзеркалення ранішнього сонячного проміння в озерах і потічках. Ось поїзд переїжджає Дніпро, видніються дахи київських будинків. Дніпро, Київ, Шевченко... Скільки асоціацій викликали ці слова в нього в дитячі і юнацькі роки: столиця України… Тут правили князі, сюди в’їжджав на білому коні Хмельницький після перемоги над поляками, тут творилась Українська держава. Тепер тут править Хрущов: – Хто він?

Потяг монотонно мчав українськими степами і ось зупинився на станції Михайлівський Хутір – останній населений пункт України. Зенко вийшов на перон і прислухався до розмови колгоспників, що вештались на площі, чекаючи на приміський поїзд. Розмова велась переважно суржиком. Біля продуктового кіоску маленька черга за пиріжками, пивом, цукерками. – Хто крайній? – спитав. І цей крайній повернувся. – О Боже, та це Баковський з башкирських таборів. Привіталися, обнялися, відійшли в сторону від людей.

– Я їду з табору.

– Куди?

– Ще не знаю.

– А я їду в Москву. Буду у Львові через тиждень. Черговий по вокзалу оголосив, що потяг Москва – Львів відправляється через хвилину.

– Де ми можемо зустрітися? – прощаючись, запитав Славко.

– Запиши адресу. – Кажи, запам’ятаю. Два потяги роз’їхалися в різні сторони.

І знову, дивлячись у вікно вагону, Зенко згадував знайомство зі Славком в Ішимбаєво, яке перейменоване пізніше на Салават–Юлаєво. Молодий задиркуватий хлопець веде суперечку з в’язнями-кримінальниками з сусідніх бараків, відгороджених сіткою, біля продуктового кіоску, що в зоні політичних. Сітка хоч і відділяла зону політичних в’язнів від кримінальних, та охороною не контролювалася і не була прострільною. Кримінальники прорвали в сітці діру і приходили до кіоску політичних, хоч такий самий кіоск працював і в їхній зоні. Їх метою було запропонувати політичним в’язням купити в них за копійки крадене барахло, а при цьому обдурити або вихопити гаманець з грішми і втекти через дірку в сітці. Були випадки, коли такий собі непримітний кримінальник заходив до бараку в зоні політичних, немовби шукаючи знайомого земляка, а за цей час міг поцупити з нарів фуфайку чи черевики і продати їх біля кіоску. Ще гірше, коли це був розвідник, що вивчав ситуацію і контингент в’язнів у бараці, щоб ввечері його пограбувати.

З таким розвідником з кримінальної зони і зчепився молодий політв’язень біля кіоску. Зенку сподобалася тоді агресивність і бойовий запал незнайомого в’язня, що примусив непрошеного гостя шмигнути через діру в металевій огорожі. Тоді, в літню пору, в 1950 році вони й познайомилися.


***

Московське Міністерство машинобудування зустріло Зенка холодною байдужістю. Головний механік розвів руками і пообіцяв наступного року видати наряди на запчастини, перераховані в листі. Листа велів залишити у відділі комплектації. Коли Зенко зайшов в цей відділ, то ледве не розреготався. Тут сиділа в м’яких кріслах вся рафінована синагога186. В консонанс видовищу Зенко з порога, голосно сміючись, вигукнув «здграсцє». Це «здграсцє» і повернуло до нього фортуну. Розмовляючи з начальником відділу про запчастини, Зенко відчув зацікавлення присутніх співробітників до його особи, особливо, коли вони дізналися, що він зі Львова.

– По скольку яічка во Львовє? а куріца? – Зенко не мав поняття про ціни на яйця і кури, бо привозив продукти від мами, але, щоб не осоромити себе, називав вигадані ціни, занижуючи їх на свій розсуд. А вони тільки: «Ай, вай, как харашо там…Сєня, я тєбє гаваріл, поєдєм туда. Там харашо, і квартіри пустують, правда? А какая у вас квартіра?» – запитав один з них. – Малєнькая, трьохкомнатная, ну я же холостяк. Зачєм мнє большая…, – розфантазувався Зенко і розпік працівників відділу комплектації до такої міри, що всі готові були бігти за квитками до Львова.

Зваживши на таку доброзичливу атмосферу, Зенко попросив у начальника дозволу на телефонну розмову зі Львовом, щоб повідомити Лошакову про те, що його рекомендації не розчулили москвичів. – Подождітє, – зупинив його найстарший за віком співробітник, – ми что-то прідумаєм, – багатозначно підняв вказівний палець і набрав загадковий телефонний номер.

– Міша, ето ти, как твайо здоров’є?…А Cоня? А дєті, а. а. а. ну… послушай, к тєбє сєйчас приєдєт наш львовянін, помогі єму…ну, харашо, прівєт Соні і дєтям!

На таксі Зенко під’їхав до прохідної механічного заводу, охоронець провів його до замдиректора, який, не розпитуючи нічого про кури і яйця, пробіг очима перелік запчастин, постукав галками рахівниці187 і виписав рахунок.

– Тєлєграфом уплатітє дєньгі і во Львовє получітє упакованниє запчасті… До такої блискавичної операції Зенко не був готовий навіть у своїх фантазуваннях. На прощання замдиректора додав, розтягаючи кожне слово: – Пєрєдайтє львовянам наш прівєт.

Зенко був у захопленні від єврейської солідарності. Тому йому спало на думку відшукати в Москві табірника з Башкирії Льову.

Довго довелося Зенкові розпитувати у москвичів назву вулиці, яку Льова написав на подарованій йому своїй фотографії. Вулицю було вже перейменовано, старі будинки знесено, а на їх місці збудовано 9-ти поверхові. Мешканцям старих будинків виділено квартири в нових і для зручності номер колишнього дому і помешкання залишено в теперішніх квартирах. Вся колишня вулиця розмістилася в одному 9-ти поверховому будинку.

Льова прийняв Зенка ввічливо. Та затриматися в помешканні надовго йому не довелося, бо Льова спішив на роботу в другу зміну. По дорозі вони обмінялися спогадами про Башкирію, та поговорили про труднощі на волі. Зенко запросив Льову до Львова але це була їх остання зустріч. У кожного з них завирувало своє особисте життя, появилися свої друзі й свій індивідуальний світ.


***

У Львові до Зенка навідався Ярослав Баковський. Як і всі, хто вертався з таборів, мав одне доленосне проханням: допомогти влаштуватись на роботу. На той час крім обслуговування баштових кранів, Гузік доручив Зенкові вести будівництво 8-квартирного житлового будинку на Левандівці. От на будівництві цього будинку Зенкові вдалося влаштувати Ярослава монтажником, а трохи пізніше – машиністом баштових кранів. З тих пір їхня дружба ніколи не переривалася.

Міське життя, його шалений ритм помаленьку загоював пережиту моральну травму. Начальник Гузік часто запрошував Зенка до себе, познайомив з дружиною й дітьми: Лєною, Тамарою і Танею. Дружина родом з Хмельницької області. При німецькій окупації вона народила від німця дочку Лєну, а після приходу Червоної армії інтендант Микола Гузік одружився з нею і переїхав до Львова. До Зенка діти добре відносилися. Дружина Гузіка часто пригощала його обідом. Таня з рук не злазила, зазираючи йому у вічі, ще й просила, щоб погойдав її. Лєна напросилась піти з ним на танці в клуб. Зенко бачив, куди його нахиляють. Лєна не цуралась контактів з ним. Дівчина була гарна, фізично розвинута, та, на жаль, не наша. Як би ці стосунки не закінчилися, Зенко знав, що дружити з Лєною він не буде.

Щоб створити кращі умови для дочки, мама з Танею і Тамарою виїхали на ціле літо на село в Хмельниччину. Лєна залишалася на господарстві. До обіду була в технікумі, а після обіду вдома сама. Яків з Гузіком готуються до екзаменів разом з Лібесом (зам. керівника будівельного тресту), Вольфом (начальник постачання заводу «Львівзалізобетон»), Кантуром (начальник будівельного управління).

Вольф вчитися не хоче, любить побалакати, особливо про жидівські справи.

– Я їду до Ізраїлю і вам раджу, – звертається до присутніх. – Я не хочу, щоб за моїми дітьми тут кричали – паршиві жиденята. Я хочу мати свою батьківщину. Я там не буду начальником, працюватиму фізично, але це буде моя держава. Хвильку помовчав, присутні, понуривши голови, теж мовчали. Тільки Зенко задоволено спостерігав за рухами Вольфа, який це помітив і, не відриваючи очей від Лібеса, показав рукою на нього. – Ви думаєте, що він, що вони так завжди будуть мовчати, вони всі націоналісти, вони вам пригадають всі заподіяні кривди, може і не ваші, але спишуть на вас. Всі мовчали, і Зенко знітився. Передихнувши, Вольф підсилив інтонацію свого монологу: – Вони будуть вас виловлювати, як.. як бездомних собак, гірше, як Гітлєр. Ви для них домашні воші. Спитайте Зенка. Скажи їм, …бо мені не вірять. Зенко ще нижче опустив голову і втискався в крісло, як ще недавно перед слідчим Юдаковим. – О, бачите, він мовчить, він такий же націоналіст, як вони всі. Мовчить, бо тільки потакне, як ви побіжите до кума і знову йому приліплять десятку, а може і більше, пришиють – «невиправний рецидивіст». Ти мене не бійся, Зенку, я такий самий націоналіст, як і ти. Ти їх бійся, бо вони без роду і племені – гомо совєтікус. Лібес не витримав і почав заперечувати. Вольф розійшовся. – Ви хоч євреї, але безмозгі, добре робите, що не їдете до Ізраїлю, а то і там будете прославляти совєтську владу, – і щоб допекти, – ну, а як же, з такою освітою, як у вас, керуєте місцевими інженерами... Там такого не буде! – вхопив беретку і вийшов з кімнати.

Знову Лібес почав щось мимрити. Його перебив Гузік, нагадавши, що пора йти на обід, кивнув головою до Зенка і першим вийшов з помешкання. Зенко догнав його вже на вулиці. Йшли мовчки. – Сьогодні ще будемо вчитись? – тихо, немов би сам до себе, запитав Зенко. – Так, тільки в мене вдома. Щось перекусимо, можливо, обід приготувала Лєна, бо жінка з дітьми поїхала в село до себе. Надворі стояла гарна сонячна погода. Був кінець травня, все цвіте, а Зенко мусив мучитись з жидами, навчаючи їх елементарних речей, бо вони його начальники. Підходили на вулицю Блока. І що це за крик в кінці вулиці, напроти помешкання Гузіка? Зенко прислухався до викриків жінок, які жбурляли камінцями в стіни і вікна другого поверху. «Ето же нада срєді бєлого дня заніматьса блядством, ні стида, ні страха…». Гузік шугнув у коридор, Зенко ледве за ним встигав.

Гузік натреновано своїм ключем відкрив верхній замок. Слідом за ним зайшов і Зенко. Перед ними відкрилась картина з голівудських фільмів. Біля зовнішньої стіни приймальної кімнати на підлозі були розстелені матраци і покривала ліжок. На них п’ять голеньких русалок, а біля кожної – п’ять голих амурів у лежачій позі. Посередині серед них – красуня Лєна. Дивно було, що ніхто з них не ворухнувся, хоч Гузік надривним голосом кричав: «б...ді». Лєна підняла голову і лагідно сказала: – Папа, іді на кухню, в духовкє для тєбя я пріготовіла обєд, – продовжуючи гладити голову амура, що не переставав цілувати її білі дівочі груди. «Іді, іді, папаша, на кухню, – гаркнув крайній амур, атлетичної будови, – а то…!» Гузік спантеличино глянув на Зенка, що вже ретирувався з помешкання на сходову клітку. На вулиці цікаві сусідки перепинили Зенка, щоб щось довідатися. Їм вже стало відомо, що додому прийшов із Зенком господар тої хати. Оточений жінками, Зенко видавив з себе тільки три слова: «Такого ще не бачив», – і вислизнув.

На роботі Гузік свій гнів починав зганяти на Зенкові, розуміючи, що з’єднати Лєну з ним – марна справа. Не кращий час настав і в технікумі. До нього почала приставати учителька російської мови. Щоб звернути на себе увагу, вона ставила Зенкові за всі літературні письмові твори тільки двійки. Вся група це бачила і глузувала з нього. Та біда в тому, що за двійку з російської мови і літератури він міг не отримати диплома. Довелось Зенкові запросити учительку на танці у технікумі і провести з нею цілий вечір…

Після чергового танцю Зенко перепросив свою напарницю, натякнувши на потребу вийти в туалет, і моргнув однокурснику, щоб слідував за ним.

– Слухай, Сеня, виручи мене. Іди зі мною разом з учителькою до буфету. – О! Це я можу зробити. За твій рахунок? – Добре, – зрадів Зенко.

Пропозицію учителька прийняла з задоволенням. За третьою чаркою (чарки у буфетах в той час заміняли склянки) в учительки розв’язався язик. Вона хвалилась про свою партизанську діяльність і військові нагороди за бойові заслуги на фронті. При виході з буфету Зенко пошепки перепитав однокурсника: – Скільки хочеш за те, щоб відпровадити учительку додому? – Дві пляшки буде досить, – не задумуючись, відповів той. Зенко вийняв 10 карбованців і без слів запхав напарникові в кишеню. – Що ви там шепочетеся? – спитала учителька, що похитувалась біля дзеркала, підводячи кольором свої губи. – Не можемо домовитись, кому з нас відпроваджувати Вас додому, – збрехав однокурсник. – А може, я буду вибирати, – владним тоном заявила дама. – Ні, краще потягнемо льоси, – і, не питаючи ні в кого згоди, Зенко вийняв цигарку, моргнув напарнику, тримаючи її в правій руці запропонував вгадати. Як було домовлено, Сеня вгадав. І вдаване Зенком невдоволення програшем було сприйняте учителькою як належне.

На площі Зенко зупинив таксі і через 10 хвилин вже сидів на задній лавці в аудиторії Львівської політехніки. Такі вечірні переїзди з технікуму до інституту, а часом навпаки – після першої пари в інституті добирався в технікум, тривали до захисту диплому. Батьки і друзі нагадували Зенкові, що йому вже йде тридцятий рік. Якщо він до тридцяти не жениться, то після його і чорт не оженить. На вечірках Зенко зустрічав гарних дівчат, та їм було теж під тридцять, тобто уже не першої свіжості. Він і сам не знав, чого хотів.

Найближчою товаришкою для Зенка була провізор-фармацевт, однокурсниця з Теребовлянської школи Горинь Стефа, окрім фармацевтки з Чорткова Богданівської Ангели. Стефа була найкращою товаришкою і ділилася із Зенком всіма своїми інтимними проблемами. Вона усвідомлювала, що між ними нічого серйозного не може бути, тому помагала Якову шукати кандидатку на дружину. Та всім її знайомим було уже під 30 років, вони вже пережили різні історії кохання, і це відштовхувало Зенка. Він був ідеалістом, дивився на свою вибрану царівну через призму приказки: – «Хтось зібрав сметанку, а тобі залишив квасне молоко» – чи ти на краще не заслужив? Ще б пак…З дитинства йому привили думку, що в селі він може собі вибрати жінку, яку захоче, бо є найбагатшим серед своїх ровесників. Батько мав 10 моргів поля і з розрахунку на одинака Зенкові рівних не було. Кількість поля була вирішальним фактором при виборі жениха в селі. Чи хтось тоді міг допустити, що прийдуть інші часи, тобто прийдуть совєти, і порядні господарі будуть приховувати реальну кількість поля. Коли бідняки будуть в пошані, а багатим – «куркулям» буде організовано безплатну «подорож» в Сибір на голодну і холодну передчасну смерть. З тих часів Зенко про поле вже не згадував, а про сметанку і квасне молоко не забував, коли Стефа знайомила його із своїми подружками.


***

Оженився, тоді зажурився.

– Де ж мені з молодою жінкою жити? – запитував Зенко себе. А вона – весела, безтурботна, сміялася і співала: – Збудуй хату з лободи – до чужої не веди.

– Не веди, добре тобі співати, а де ж будемо спати?

Та на пам’ять про таку оказію вирішили сфотографуватися. Прибралися і пішли в центральне фотоательє. І яке було здивування Зенка, коли він побачив за столом на місці касира припадкову знайому Дарку Самагальську. З нею він познайомився у поїзді. Вона тоді нелегально перебувала на Тернопільщині, їхала до Львова, бо сестра їй повідомила, що зробила для неї паспорт і вже новий дільничний опер про неї не розпитує. Дарка, корінна львів’янка, справила тоді на Зенка приємне враження. І ось тепер зустрілися. – Це моя дружина…, – представив Дарці свою молоденьку Лесю.

Після фотографування Дарка між іншим запитала: – А де ж тепер, молодята, будете жити?

Зенко засміявся: – На квартирі…, кожний окремо, а зустрічатися будемо на Високому Замку у святкові дні.

Коли Зенко прийшов по фотографії, Дарка без всякого вступу, спитала чи найшли квартиру.

– Якщо ні, то переходьте жити до мене. Я з мамою і сестрою вже переговорила.

Так Зенко не тільки оженився, але й справив новосілля, орендуючи в панства Самагальських кухню на другому поверсі. Після всього пережитого це було направду людське щастя. Щастя ще й тому, що дружина обіцяла бути завжди з ним, якщо навіть прийдеться виїхати зі Львова. Зенко тоді ще не знав, що її батьки відбувають десятирічний термін ув’язнення у колимських таборах. Леся про це промовчала, побоюючись, що Зенко то сприйме упереджено. Розповіла тільки, що виховувалася в стрийка у містечку Східниця.

Тепер подружжя з подібними біографіями насолоджувалося в кімнатці з маленьким вікном, маючи три меблі: – металеве ліжко, тумбочку, позичену в гуртожитку, та стіл, за який служила прикріплена біля вікна креслярська дошка, яку Зенкові передав пізно ввечері, через вікно, комендант будівельного технікуму за пляшку пива.

Зенко часто посміювався з дружини, активної комсомолки на склозаводі, де вона працювала художником по склу.

Сім’я була щаслива, бо мала кут на нічліг, зарплату по 860крб. і систематичні вечірні лекції в політехнічному інституті. Спільно вони тільки снідали. Обідали окремо, хто де. Вечеря на ходу всухом’ятку, бо робота тривала до 18 години, а лекції починалися о 19 годині. Взявшись за руки, вони вночі поверталися на вулицю Мелятинську 18, щоб відновити сили і вранці знову повторити це коло.

З таборів повернувся господар Самагальський Мирослав, старий член ОУН. Хоч прийняв квартирантів дружелюбно, та все-таки пізно восени попросив їх звільнити кухню і покинути помешкання. «Куди іти?» – постало питання. У цей час Зенко уже був добрим спеціалістом по баштових кранах, з ним рахувалися в промисловому тресті. Навіть котлонагляд запрошував його як експерта при аваріях у Львові. Технічне училище в час випуску машиністів баштових кранів запрошувало на вручення дипломів як голову державної комісії. До того ж на осінь припало завершення будівництва 8-квартирного житлового будинку на Левандівці, яке вів Зенко. То ж він надіявся отримати у ньому квартиру. Та не так думав Гузік. За квартиру треба було дати хабара. Зенко вважав, що йому як прорабу належиться квартира без хабара. Гузік звик до хабарів і бісився від незалежної поведінки Зенка. Він хотів показати свою владу, ще й помститися за дочку Лєну, і тому при голосуванні виступив проти надання Зенкові квартири. Саме в цей час господар квартири наполіг на звільненні кухні, в якій жили молодята. І куди йти?

Не довго думаючи, Зенко пізно ввечері закріпленою за ним автомашиною перевіз небагатий свій пожиток в кабінет начальника. Вранці скандал на весь трест. Думали, гадали і виділили з фондів тресту однокімнатну квартиру на Новому Львові. Радості не було меж. Танцювали цілу ніч в пустій квартирі.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка