Частина перша 6 розділ перший 6


Передсмертний вечір останнього підпільника



Сторінка28/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   47
    Навігація по даній сторінці:
  • Версія

Передсмертний вечір останнього підпільника

На вулиці Олександра Невського у Львові вмирав останній підпільник села Деренівки. Йшов йому 32 рік. Дружина Ганя попросила Зенка прийти до нього, бо він хоче попрощатися і щось важливе сказати.

В маленькій кімнаті на розстеленому ліжку лежав блідий, виснажений від болю, колишній сусід, побратим по сільській самообороні, Стефан.

– Що ти, хочеш разом з курми лягати спати? – замість привітання веселим тоном сказав Зенко, увійшовши в кімнату.

– Присядь біля мене, – прошепотів Стефан, – візьми мене за руку.

Вона була холодна, в’яла, на зап’ясті виділялися сині вени. Стефан звернув на Зенка погаслий погляд очей і відразу закрив їх повіками.

– Мені говорити важко, тому по губах вловлюй мої слова. Поверни мене до себе, бо самому мені тяжко. От так, тепер слухай. Мені, крім тебе, нікому передати те, що знаю. Нашу криївку продав… я знаю, його дуже били, катували. Але крім нього, про неї ніхто не знав. Я його прощаю. Чи вони простять, не знаю. Частину зброї я закопав..., може вона ще тобі пригодиться.

– Мені вмирати не жаль, я своє життя присвятив і віддав Україні. Я не перший і не останній. Мені важко говорити. Обніми мене… Прощай, колись згадай про мене…, коли повстане Україна. І ще прошу тебе, поможи моїй Гані виховати мою Наталку.

Обнялися два товариші. В Зенка виступили сльози і, щоб їх не показати Стефанові, він нахилився до його руки і поцілував.

– Іди вже, я хочу спати.

За труною йшли товариші з заводу… і краяни: Ілько Бернат, Павло Вівчар і Зенко. На Янівському цвинтарі відспівали разом з священиком Стефанові Полівчукові «Вічная пам’ять» і розійшлися, щоб на старість, при повсталій Самостійній Україні згадати останнього підпільника з села Деренівки – Щербатого Стефана, який лежить у могилі на Янівському цвинтарі під чужим прізвищем − Полівчук

Версія



Ранком 13 квітня 1947 року Ганка опустила через щілину між плитами до середини криївки запечатаний грипс і пішла готувати сніданок на трьох підпільників. Із вчорашнього вечора її переслідувало недобре передчуття. Брат лежав у криївці хворий. Олесь Левада душився від хронічного кашлю. Лиш Федір на здоров’я не жалівся. Часто зникав наніч, щоб розвіятися із симпатичною молодицею, а Іванові казав, що йде на завдання від нового районного провідника, який прибув до села разом з Олесем пізньою осінню 1946 року на заміну вбитого 10 листопада місцевого провідника Івана Мороза «Василька». Іван цілу зиму пролежав хворим, тому не потрапив на зустріч з новим провідником. Сирість у криївці підірвала його здоров’я: все тіло Івана було покрите фурункулами, до того набутий ревматизм суглобів відбивався на його дразливій психіці. Він сердився на всіх, часто без причини, особливо на Олеся, якого не злюбив із першого дня знайомства. «Де він взявся на нашу голову з його російським «да», «харашо?» Інтуїтивно Іван з Федором йому не довіряли. Розпитувати про його минуле було суворо заборонено. Час від часу вони перекидались короткими фразами про сільські новини, знаючи, що Олесь того не розуміє.

У цю трагічну ніч, пізно ввечері, повернувся Федір і запропонував хлопцям випити по 100 грам, щоб зігрітися, бо весна затягнулася, всюди було сиро, непривітно.

– Ти був у неї, чи в провідника? – запитав іронічно Іван.

– Лягаймо спати, щоб не розбурхувати фантазії,– відповів Федір. Підкотив комір кожуха і притиснув голову до подущини. О, ні! Згадав, ще треба перевірити запобіжник свого улюбленого автомата, бо береженого Бог береже.

– Добраніч хлопці! Доброї ночі! – лиш би не приснилися нам москалі. Поснули не скоро і приснилася їм … вічність.

Ганка пізнім ранком принесла сніданок. Відкрила плиту над входом у криївку і відсахнулася, бо по драбині піднімався Олесь, тримаючи в руці револьвер, а на плечі карабін. Ганка задеревіла від страху. Олесь, не сказавши ні слова, вийшов із клуні, перейшов спокійним кроком через подвір’я і попрямував боковою вуличкою до лісу Крегольця. Ганка супроводжувала його очима, ступаючи за ним. Відкрила рота, щоб щось запитати, та звук не виходив з горла. Гортанні спазми перекрили її зусилля …

З важким передчуттям вона повернулася до клуні, опустилася в криївку і заголосила.

– Братику, мій…братику! За що він тебе?… За що він вас обидвох убив?

На скронях Івана й Федора застигала ще тепла кров.

Краще б він мене застрілив, або разом, щоб не дивитися на смерть, на похорон рідного брата…Боже! За що така кара на нас? Чим ми завинили перед Тобою? За що таке випробування для нас?

Приклякнула на коліна і цілувала скривавлену скроню брата.

– Горю не зарадиш, треба щось робити, бо вони можуть ось-ось появитися. На сімейній нараді вирішили тікати з хати до сусідів і почекати до вечора.

Олесь у лісі запорпав у сухе листя карабін і без труднощів добрався до району. Попросив Кравцова зв’язати його з обласним центром.

– Алло, ето Соколов? Да! – Я – Олесь, докладиваю, заданіє виполніл. Жду распоряженія… – Харашо! Жді, висилаю за табой автомашину. Пєрєдай трубку дєжурному.

На обласній нараді КДБ доповідав Тарасенко, псевдонім «Олесь».

– Да, ти заслужил отдих, провєсті всю зіму срєді бандітов– ето гєройство. Ми прєдставім тєбя к наградє, только розработаєм мєтоди компромєнтациі бандітов срєді насєлєнія, нє только на сєгодня, но і для історії, для будущіх історіков. Создадім такіє, как у них «криївкі», а мєтоди устрашенія – похлєщє їх. Іначє нє сломіть їх волю, їх борьбу за воображаємоє государство националістов. Етому нє бивать.

– У районє мікулінєцкого лєса оборудована криївка. Вот тєбє, Тарасєнко, прєдлагаєм возглавіть там допрос бєндєровскіх связних от… імені СБ ОУН. Галіцкій діалєкт ти уже ізучіл на практікє. В помощь дадім пару бандєровскіх отщепєнцев, провєрєних на убійствє своїх і, конєчно, отдєлєніє хорошо обучєних зауральскіх рєбят.

Серед живих деренівських підпільників залишились тільки Поздиків Йосип «Евген» і Сердешний Микола. Від добре вишколеного місцевого стукача КДБ знало про перебування Сердешного на Мшанці і він не представляв для них небезпеки, бо знаходився під надійним наглядом. «Євген» же був небезпечний, бо мав широке коло зв’язків, і його конче потрібно було найти, і тільки живим. Мшанецький стукач догадувався, що про «Євгена» інформацію може дати мешканка Кобиловолок – Стефа Шкварок. За опрацьованою схемою її арештували, потім нібито відбулося «визволення» боївкою УПА. Накінець вона опинилася у микулинецькому бункері разом з Чигрин Анною. Обидві щиро розказували «своїм» хлопцям все, що знали. «Олесь» слухав допит за перегородкою, бо його могла пізнати Анна.

Псевдорайонний провідник доручив СБ ОУН викликати з хати, обов’язково при свідках, Тихоліз Теклю. Сам «районний провідник» вів допит у Савковій хаті.

− Я, я.. не доносила, погодилася на співпрацю під примусом у буданівській катівні. Я перед вами не завинила. Чому мені не довіряєте, я ж свою молодість, здоров’я віддала за Україну, а тепер мене катують свої за зраду. Бог мені свідок, що я не зрадниця. Я.., я…, – ридала на долівці в ногах новоспеченого «районного провідника» героїня революційного підпілля, й не відаючи і навіть не здогадуючись, що над нею знущаються побратими буданівських катів.

– Від Імені революційного проводу засуджуємо тебе на страту, щоб іншим не хотілося співпрацювати зі..., – закашлявся від незвичного, – з чужинцями. − Обвів поглядом боївку СБ. – Жорстока смерть наведе жах на село. Виконуйте наказ!

Літнього ранку 1947 року сонячне проміння заглядало з-поміж грабового листя на знівечене лице дівчини. У дитинстві тут збирала вона підсніжники, заплітала їх в довгу русяву косу. Тут виспівувала разом з соловейком веселі і сумні українські пісні. Тут на листочках ромашки загадувала свою долю: «Любить, не любить…» Але такої долі не могла передбачити… Не могла вона зрозуміти в передсмертну хвилину, що її карають «свої» за гріхи, не скоєні нею. «Господи, прости їх, бо не знають, що творять…»

Ні, вони знали! Під маскою «своїх» підступно діяла московська банда, щоб скомпрометувати героїзм повстанців, що клали голови за Україну, за її волю.

Село заціпеніло від страху. Як можна було її вбивати? Вона ж годувала їх, жила їхнім життям і так жорстоко? Тут щось не те... Не те! Перешіптувалися між собою селяни. А чи вкрався сумнів у скоєному злочині в «Крука», «Богдана», «Святослава», «Евгена» чи Миколи Сердечного?…

Такі й подібні схеми допитів і розправ були опрацьовані за вказівкою державних керівників у науково-дослідних інститутах КДБ СРСР. Туди і перенесені з України всі архіви оперативних донесень, щоб ми не знали правди…

Тепер за Тобою, дорогий читачу, право висловити свою думку на болючу тему «зради» і «геройства» тих, хто загинув, і тих, хто живе.

Буду вдячний, коли отримаю від читачів доброзичливу критику, чи поміркований відгук на книжку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка