Частина перша 6 розділ перший 6


Перебудова і незалежна Українська держава



Сторінка33/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   47

Перебудова і незалежна Українська держава

Деренівка, як і всі села Галичини, прийняли цю подію з прихованою радістю і тривогою. Першим відчайдушним кроком села стала боротьба за відкриття церкви. Пальму першості в цій безкомпромісній боротьбі треба віддати Кищак Юзьці, яка гуртувала небайдужих селян – збирала з ними підписи, оббивала пороги різних партійних чиновників, писала прохання в область, у Київ, – і самозваний церковний комітет отримав дозвіл на відправу Богослужіння. Один з відважних хлопців (Серафин Юрко) вночі прикріпив над клубом синьо-жовтий прапор. Голова сільради М. Шкоропад наказав його зняти.

19 червня 1988 р. Кубів Василь разом з Лучкою Оксаною і Костюком Григорієм організував зустріч односельчан, що в різні часи закінчили вищі навчальні заклади. На сцені вперше висів привезений зі Львова прапор. Вдруге таку зустріч оргкомітет організував через рік, 20 червня 1989р. На зустріч приїхав отець Збаращук Іван. Учасники обговорили проблеми села, написали звернення до Тернопільського облвиконкому і Верховної Ради України про допомогу селу у відкритті школи і будівництві об’єктів соцкультпобуту. Той же оргкомітет зробив спробу організувати в селі Товариство української мови.

У той саме час Хомів Ілько проявив ініціативу і разом з Паралюшем С., Палідвором І., Тихолізом І. й іншими зробив дубовий хрест і встановив його при в’їзді до села на місці зруйнованого кам’яного (хрест було знищено за наказом голови колгоспу Попчука з допомогою працівника районної сільгосптехніки Носа, що тепер мешкає у м. Хуст Закарпатської області).

Потім той же Хомів Ілько з оргкомітетом організував відновлення на цвинтарі могили підпільникам ОУН і спорудження нової могили січовим стрільцям. На обидвох могилах встановлено плити з прізвищами тих, хто загинув за Україну. Напис на кам’яній плиті могили січових стрільців вирізав Мирослав, син Хомів Ілька. Металеву плиту з написами прізвищ підпільників ОУН зробив у Львові і привіз у село Кубів Василь.

Хомів Ілько на тому не зупинився, він організував церковний комітет з будівництва нової церкви. Перший камінь під фундамент якої заклали й освятили 14 червня 1992 року. Без проекту і інженерних знань, Хомів Ілько разом з активом села зібрав пожертви, організував односельчан і збудував нову церкву, краса якої не поступається іншим церквам Тернопільської області. Церкву освятили в день Покрови св. Богоматері, 14 жовтня 1998 року. Односельчани ще не оцінили праці й жертовності Хоміва Ілька, не віддали належної йому шани. Це все, як і слава, приходить тільки після смерті… Хоміва Ілька поховали 18 грудня 1999 року.

Селяни спромоглися зібрати величезні кошти на будівництво церкви, та не захотіли замовити й оплатити письмову пам’ятку про себе, – буклет з фотографіями для нащадків. Про будівництво читальні і її діяльність селяни з 4-х класною освітою (Микола Вовчок, Іван Тихоліз, Іван Кравчук й ін.) залишили письмову пам’ятку, яка зберігається в архівах Львова і Тернополя, а теперішні односельчани, всі з середньою і вищою освітою, на таке не спромоглися, а жаль…

Згадка про ініціаторів будівництва нової церкви в «Нарисі історії села» за 1996 рік (В.К.) не віддзеркалює титанічної праці й жертовності кожного учасника. В згаданім нарисі порівнюються дати і вартість двох сусідніх церков сіл Довге і Деренівка. Це порівняння наводить на думку, що хоч церква в Довгому старша від Деренівської і, на мій погляд, програє в конструктивному плані, однак селяни села Довге свої зусилля направили не на будівництво нової церкви, а − школи. Таким чином вони зберегли перевагу над Деренівкою, сформувавши інтелектуальну еліту за рахунок учителів і сільради, чого не має Деренівка, що стала придатком Довгого. Деренівка позбавлена перспективи розвитку на найближчі роки.

У 1995 році розформовано колгосп. Колгоспникам виділено земельні паї. Сільська Рада залишилася в с. Довге. Головою сільради став син директора школи – Онишко. На церковну відправу у Деренівці щонеділі приїжджає священик з Мшанця – Кузь Василь. Біля церкви відкрито двокласну школу, в якій учителює односельчанка – Ольга Левицька.

У селі з’явилась нова форма господарювання – «Орендар». Таким орендарем став виходець із Деренівки – Мирослав Грицишин, що об’єднав земельні паї більшості односельчан і непогано господарює. Допоміг селу провести газопровід. Не мала заслуга в цьому Тарасюка, депутата Верховної Ради України від блоку «Наша Україна».

Деренівка не може позбутися залежності від села Довге, яке скористалося адміністративним ресурсом і відхопило від неї понад 300 гектарів орної землі (за інформацією С.Пістун), й розділило між своїми мешканцями. Негоже так поступати.

Негоже так поступати ще й тому, що Деренівка – її мешканці протягом століть не стояли осторонь, коли вирішувалась доля нації. Про це свідчать списки односельчан у додатках: № 4,7,8,11.

Деренівка втрачала свій людський ресурс через свою надмірну активність. Для прикладу приведу кілька фрагментів з біографій односельчан.

26 січня 1898 року в селі створено читальню «Просвіта»,

засновниками якої були:

1.Валер’ян Ганкевич – парох села, голова читальні;

2.Іван Чигрин – голова громади;

3.Іван Тихоліз – секретар управи;

4.Микола Вовчок – заступник голови;

5.Прокіп Кравчук – бібліотекар;

6.Олекса Кравчук – член;

7.Іван Кравчук – скарбник;

8.Федір Кравчук – член;

9. Стефан Лучка – заступник голови;

10. Кирило Григор – заступник голови.

Безперечно за тих часів читальня була центром культурного відродження села. Тепер прослідкуємо фрагментарно за долею нащадків, тих хто засновували читальню. Їх діти і внуки мимохідь були залучені до просвітницької діяльності, вони тим пишалися і відчували свою перевагу над ровесниками.

Зупинимося на перших п’яти прізвищах засновників читальні. Отець Ганкевич виховав шестеро дітей. Два сини воювали в УГА192. Один з них Йосиф – загинув на фронті. Дівчата повиходили заміж і покинули село. Сім’я Ганкевича приваблювала студентів Львова і дітей інтелігенції з прилеглих сіл. Одна із дочок вийшла заміж за Сидора Голубовича, політичного діяча ЗУНРу. Помітного сліду в долі чи навіть пам’яті села сім’я Ганкевича не залишила, а жаль.

Друга родина − Чигринових таки залишила помітний слід. Голова громади Іван посприяв утворенню в селі читальні «Просвіта» і зібрав у перші дні діяльності 100 злотих на бібліотеку при ній. Його внук названий теж Іваном, виховувався на тих книжках. У 1940 році, маючи неповних 19 років, він став членом ОУН. Іван не заплямував у своїй революційній діяльності підпільника роду Чигринових. Такою була і його сестра Анна. Депортація сім’ї в Сибір не зломила їх.

Чи такими патріотами будуть правнуки Івана Чигрина? (Прізвище Чигрина записано як «Чегрин» в доповідній записці від Деренівської Управи). Побачимо...

Третя сім’я Тихоліза Івана. Його син Микола Тихоліз, у свої 19 років став воїном УГА, виховав сина Івана, що в молодості теж вступив у ряди допоміжної чоти патріотів. Про особливу роль Тихоліз Теклі у визвольних змаганнях за побудову української держави з любов’ю описала викладач Львівської політехніки – Софія Пістун.

Доля четвертої сім’ї – Миколи Вовчка стала найбільше трагічною. Його внук Василь був найбільш освіченим у селі і заснував осередок ОУН. Він загинув у нерівному бою за волю України як член районного проводу ОУН. Доньки його виховувалися без батьківського тепла у своєї тітки. В дитинстві вимушені були називати мамою тітку. Тепер вони проживають за межами Тернопільщини, та зберегли добру пам’ять про рідних і названих батьків.

П’ята сім’я, – Прокопа Кравчука є однією з найстаріших у селі. Його син Микола в молодості воював у лавах Галицької армії. На долю внуків – Теклі і Степана випала теж тяжка доля. З дитячих літ вони захоплювалися патріотичною літературою з бібліотеки дідової читальні й стали безкомпромісними націоналістами, пов’язавши своє життя з підпільною організацією ОУН. Степан у 15- річному віці став членом «Юнацтва» ОУН. У 1944 році став активним членом воєнізованої сільської самооборони. Маючи природний організаційний дар, він був вожаком серед своїх ровесників. Степан тягнувся до знань, до професійної кар’єри. У 20-ти річному віці був призначений начальником Деренівської залізничної станції. Всім підпільникам прилеглих сіл оформляв квитки на проїзд у потягах, ризикуючи своїм становищем і життям. У 1948 році його призвали до Червоної армії. Нелюдське ставлення до українців спонукало його до організації з однодумців групи спротиву та самозахисту. Організація була розкрита і Степана засудили на 25 років у таборах ГУЛАГу, де він познайомився з Митрополитом Йосифом Сліпим і сином генерала Шухевича – Юрком. Завдяки комунікабельності, доброму музичному слуху та голосу, він став душею табірників. Про це згадує Юрій Шухевич.

20 років табірного життя не зломили Степана. (П’ять років «свободи» подарувала йому «гуманна» совєтська влада). І ось він усміхнений життєрадісний, (немовби приїхав із міжнародних гастролей) виспівує з Оленкою, дружиною Василя, колишнього однодумця з юнацьких літ, пісні воєнного часу на кухні однокімнатної квартири. А діти гостинних господарів з розкритими устами вслуховуються в слова пісні: «Ось тут зібралась бідна голота…», «А хто з нас, браття, буде сміяться, того будем бить…»

– А що далі робити? – запитують себе товариші.

У будівельному технікумі секретар приймальної комісії абітурієнтів Шевчук з недовір’ям слухає Василя.

− Як? Просидів аж двадцять років ?

− Так! І ти мусиш йому допомогти, не тільки здати вступні іспити на заочний факультет, а й вести його аж до диплому. Грошей не буде. Це твій борг перед політичними в’язнями за твоє членство в компартії.

− Веди його сюди, нехай подивлюся на твого героя.

Степан зайшов. Лице обвітрене сибірськими морозами, випромінювало енергію і доброту. Шевчук вийшов з-за столу, підійшов до Степана, подав руку і довго вдивлявся в лице абітурієнта.

− Двадцять років…, – прошепотів Шевчук. − Добре, ідіть пишіть заяву, а …біографію …того не пишіть. Працював на будівництві, – засміявся, – Василь знає як треба писати…

Писати про сестру Теклю важче, бо доля не пестила її ще з дитячих літ. Красива, енергійна, як і всі дівчата села, виконувала сільськогосподарські роботи на батьківському полі. Вечорами вишивала для себе і брата святкові сорочки, бо ж була учасником спортивного товариства «Луг» і церковного хору. Війна перервала ті мрії про щасливе дівування, бо кохати підпільника Таласа Івана в час совєтської окупації було небезпечно. Потрібно критися від людського ока. А потім… вагітність. Виносити дитину в цих екстремальних умовах під постійним психологічно-негативним тиском не просто. Ще важче було виховувати самій двох дітей. Постійна боязнь за коханого, дітей, батьків, брата, яким потрібно допомагати – нагодувати, одягти, взути і обігріти теплом. Недоспані ночі, тривожні дні і вечори – прийдуть, заарештують, висилять в Сибір. Людське співчуття не знімало болю, але жити треба. Жити і з тривогою споглядати, як марніє життя її дітей що, росли без батькової опіки. Прізвище Таласа Івана занесено совєтською владою до списку «вороги народу». А дітям презирливо кинуто «бандеровци».

Чи хтось, хоч тепер, згадає про ці страждання, які винесла на своїх плечах Текля – внучка першого бібліотекаря, який своїм патріотизмом торував хресну дорогу для своїх внуків і правнуків?

Та хіба така доля спіткала тільки п’ять родин засновників читальні «Просвіти»?

Прослідкуйте долі родин 30-ти підпільників, що взяли зброю в руки для боротьби з окупантами, або долі 35-ти політичних в’язнів села, що в тюрмах і таборах згубили свою молодість.

Нарешті згадайте поіменно родини, які за політичну діяльність своїх дітей чи сусідів перенесли нелюдські страждання в далекому Сибірі. Хто їм компенсує втрачену молодість, втрачене життя.

Хочеться вірити, що наша влада спроможеться згадати про тих, хто присвятив своє життя боротьбі за українську державу. Возвеличить їх, хоч тепер забезпечить їм старість.

Вимагаємо від Росії і колаборантів каяття, морального і матеріального відшкодування за геноцид.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка