Частина перша 6 розділ перший 6


За все в житті треба платити



Сторінка34/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   47

За все в житті треба платити


Біля церкви святого Духа, що на вулиці Коперника у Львові, зібралися батьки, родичі і друзі вихованців Духовної семінарії. На площі вишикувалися семінаристи. З корпусу вийшли викладачі і ректор Йосиф Сліпий. По вулиці проїхав трамвай і своїм дзеньканням нагадав, що він тут основний. Навіть ректор мусить на хвилинку замовчати, коли проїжджає трамвай біля Духовної семінарії.

– Дорогі мої вихованці, ви зуміли в час літніх ферій одружитися, створити сім’ї. Я вас поздоровляю і благословляю на працю в парафіях, де ви станете прикладом християнської моралі яку і будете нести нашому народові, та прищеплювати любов до християнських цінностей серед своїх парафіян…

Найтяжчу дорогу обрали ті, що відмовилися від подружнього життя і присвятили себе тільки службі Христові і рідному українському народові. Можливо в цю хвилину у декого з вас виник сумнів щодо вибору аскетичного життя у целібаті, то можете вийти і сьогодні не висвячуватися, а через рік прийти сюди одруженими для висвячення.

Організовані колони виходили маршем з площі до церкви святого Юри, де мало відбутись висвячення. В колоні йшов Іван Збаращук з надією, останньою надією, що його мрія – Дарка, дочка отця Глинського, покличе його. Вона стояла з батьком і сестрою Ольгою, не відриваючи від нього очей. Вона, як і він, знали що батько проти їхнього шлюбу. «Знайся кінь з конем, а віл з волом». Не може родовитий священик Глинський згодитися на шлюб своєї улюбленої дочки Дарці з хлопським сином Іваном. Що скажуть люди, його товариші, коли сват Данило, хлоп з хлопа, буде сидіти при всіх за столом на Різдво, чи при інших оказіях. «Такого сорому мені не перенести», − навертається одна думка, а друга насторожує, навіть лякає: «Згодися, бо колись пожалієш». Наступав кульмінаційний момент, Дарка й Іван чекали дива. Колона проходила мимо них, Дарка не стрималася. Істеричний крик заглушив дзенькіт трамваю:

– Іване, не йди…, що ти робиш? Схаменися! Я…я…,– захлинулася в сльозах.. Батько сильно стиснув руку дочки. Оля пригорнула сестру до себе і разом заплакали. Іван вийшов з рядів колони.

– Це залежить від тебе!…– Глинський опустив очі. Товариш потягнув Івана в стрій колони.

– Візьми себе в руки, хіба ти не бачиш тирана, він не поступиться. Бог його ще покарає. Побачиш…

Довге життя прожив у целібаті Іван Збаращук, працюючи священиком у с. Довге, Кобиловолоках, Теребовлі, Микулинцях. Він навчав парафіян християнських заповідей, виконував заповіт свого наставника – ректора духовної семінарії о. Йосифа Сліпого.

Літом 1988 року після панахиди на спільній могилі підпільників, колишніх своїх товаришів, виступив отець Іван Збаращук з промовою, в кінці якої сказав:

– Ви загинули як герої, а я.., а я, – спазми стиснули горло. – Я відступник, я зрадив свою греко-католицьку віру і перейшов на православну. Простіть мені, мої односельчани, простіть мені, товариші в могилі, зраду своєї віри. Я слабодух, побоявся тюрми, побоявся випробування долі. А мій наставник, мій краянин Йосиф Сліпий не побоявся, не зрадив Віри. Двадцять тюремних років не зломили його. Народжені плазувати, літати не можуть. Я зрадник, простіть мене сусіди, простіть мене, діти…

Хлопці, що стояли поруч, підхопили його під руки і посадили на стілець. Він весь тремтів, по блідому лиці котилися сльози. Перед очима стояв образ Дарки.

– Якби вона…якби вона була біля мене, я не зазнав би такої ганьби…, – шепотів сам до себе з закритими очима.

Опісля про тих, що лежали в могилі, промовляв голова Теребовлянського РУХу. Під кінець взяв слово Зенко.

Українська весна відродження вплинула на активність Деренівки. Зашуміло, забурлило і з вдячності за свободу селяни почали будівництво нової церкви поруч зі старою. Плебанію, де отець Глинський прожив коло 20 років, розібрано. Та в пам’ять про нього залишився тільки будинок «Просвіти» – читальня, з якої колись рекомендовано післати на навчання Івана Збаращука.

Деренівські мулярі зводять стіни церкви під керівництвом Хоміва Ілька. Місце свого дитинства оглядає поважна пані з далекої Америки – Дарка Глинська. Ось тут був наш сад, тепер – цвинтар, могили й хрести. Зупинилася біля однієї з могил і читає: «VITA SOMNIUM BREVE»193. Цікаво, хто таке в Деренівці міг написати? Дарка вийняла з сумочки хусточку, протерла напис: – «Тут спочиває о. Іван Збаращук»

Моя перша любов,– прошепотіла Дарка. Молилася і згадувала щасливе дитинство, студентські літа в селі й Тернополі, нереалізоване захоплення, сувору батьківську опіку та довгі поневіряння на чужині.

Тут разом з сестрою Олею в 1941 році вона оплакувала смерть її нареченого – Петра Турули. Над братською могилою височить розкішний дуб, що своїм корінням живиться кров’ю і тілом Петра. Та хіба тільки його? Ось таблиця «Вони загинули за волю України». Тут вони лежать… Може в цьому є теж вина нашого батька? Він їх вчив, він надихав їх на боротьбу за Україну. Він замість церкви будував читальню «Просвіти». І за це така дяка? Його останки лежать не на рідній землі, а в чужій Німеччині. Вся родина розповзлася по чужих куточках чужої землі, зазнавши лихоліття і поневірянь. Де правда? А може товариш Івана Збаращука наврочив, коли сказав біля церкви святого Духа: «Бог його ще покарає, побачиш».

– Пане Хомів, мій батько з церковної каси забрав і віддав на будівництво читальні 400 злотих, а я їх повертаю і на будівництво нової церкви передаю 1000 доларів. Віддаю частину і за свого шваґра Петра Турулу, може і його вина є, адже хлопців, тіла яких лежать поруч з ним в могилі, він виховував разом з батьком. А нас може ще хтось згадає добрим словом у селі і тут на єдиній могилі з нашого роду – бабусі Ольги Кмицекевич змовить «Отче наш».

Хтось мусить стати в оборону

Навіяний мною песимізм хочу розвіяти розповіддю про загартованість 75-річної селянки з Моршина. Познайомився я з нею в Москві на квартирі свого товариша зі студентських літ у 1968р. Її сина Красівського Зеновія третій раз судили за український «буржуазний» націоналізм. Пані Юля тимчасово зупинилася в сина Мирослава, їдучи, як мені сказала: «На Колиму до дочки, там заховають мої кості, бо на Україні мені місця нема».

– Пані, чому так жорстоко доля обійшлася з Вами? Чи тепер не жаль Вам?

– Ні, пане, мої діти по-іншому поступити не могли. У нашій хаті за Польщі була читальня «Просвіти». Вона їх виховала. Всі вони стали націоналістами. Два сини загинули у підпіллі. Я пишаюся своїми синами. Бо хтось мусив стати в оборону свого народу. Бо…, бо якщо народ не має оборонців – він пропащий. Христос терпів за народ і вибрав на таку дорогу моїх синів. Я не шкодую… Я пишаюся своїми синами. Ні один з них не став зрадником. (Часопис ЗВУ 03.011.2001.(В.К.))

Ось де наша сила…У тому числі моральна сила Деренівки. Слава їй! Я пишаюся своїм селом. Бог мене оберіг для того, щоб я своїми спогадами сплатив борг перед тими, котрі впали жертвою, і тими, хто на своїх плечах виніс тяжкий хрест боротьби з окупантом. Репресії, шантаж, провокації, катування і смерть не зломили односельчан. Вони вистояли й не народили зрадників.

– Ще мушу згадати сім’ю, яка не склала руки, а в супереч долі подала приклад, як побороти приреченість, як допомогти собі та іншим влаштувати гідне життя. Це – сім’я Стасишин (Качорових). Стасишин Андрій появився в Деренівці на початку 18 століття десь з Підкарпаття. (У Францисканській метриці за 1829 рік нема прізвища Стасишин). На хресті над могилою Андрія записано рік смерті – 1883. Його син – Степан (1849 – 1918) був дуже підприємливим і заможним господарем. А теж славився як добрий швець. Свої садиби батько з синами спорудили на окраїні села. Працею своїх рук вони розбагатіли. Степан став дорожнім майстром – під його керівництвом вимостили першу кам’яну дорогу в селі. Протягом кількох років був війтом. Ініціював і спонсорував спорудження моста над річкою Серет у 1910 році. Степан був дуже побожний, зумів виховати дев’ять дітей: Романа, Пилипа, Андрія, Григорія, Якова, Івана, Петра, та двох дочок Марію і Теклю. У першу світову війну загинув Андрій – стрілець УГА. Яків – воїн австрійської армії потрапив у полон до російської армії, помер від ран у Петербурзі, де й похований. Роман повернувся з фронту без руки і залишився господарювати разом з Петром у батьківській хаті. Петро у перші дні війни потрапив у полон до італійців. Після війни повернувся додому, одружився і виїхав до Канади на заробітки. За зароблені гроші докупив поля і став господарювати. Всі діти Степана були національно свідомими. В домашній скрині збереглася червоно-зелена крайка з вишитим жовтою ниткою написом «Товариство Січ в Деренівці 1906 рік».

– Найбільший слід у селі залишили Іван – воїн УГА і Петро. Обидва мали затятий амбітний характер. Іван брав активну участь у формуванні товариства «ЛУГ». У час першого приходу совітів керував будівництвом і експлуатацією бурякопункту. Брат Петро (1896 – 1985) під час німецької окупації став солтисом і разом з племінником Стасишин Степаном ініціював і провів у селі електричне освітлення. У 1944 році його мобілізували до Червоної армії. Після демобілізації Петра арештували і засудили на 10 літ, а дружину, доньку Стефу та двох синів Павла і Петра вислали на Урал. Старша дочка Марія створила у час депортації батьків окрему сім’ю і залишилася в селі. Її сини Петро і Мирослав при незалежній Україні стали фермерами – успішно орендують 300 гектарів паїв своїх односельчан та й утримують свій парк сільгосптехніки і тваринницьку ферму. В 2003 році за їх ініціативою та сприянням у селі проведено газомережу. Ініціативність передана генами від прапрадіда Андрія турувала собі дорогу через всі покоління і вихлюпнула сьогодні на очах всього села. Щасти Вам, Боже! (Фото №45).




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка