Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка37/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   47

Слово до читача

Шановний читачу, перед Тобою коротенький опис бачених мною картин з 80-ти річного мого життя. Це ті картини, що глибоко запали в мою пам’ять. Але на Твій розсуд я приклав у книжці 14 додатків, які вимагають Твого аналізу і розкриття їх. Спробуй це зробити.

Більше 450 років існує село Деренівка. Тут жили наші предки. Тут їхні могили. У 2015 році Деренівка святкуватиме своє 450-річчя. Патріоти села повинні віднайти перші поховання. Там де лежать перші оборонці села від татарських наїзників. Перші будівельники – організатори нашої громади.

У церковному шематизмі зазначається, що між Деренівкою і Довгим існувало село Грицівка, яке було дуже активне, особливо в час козацького повстання проти польського панування. Так хто ж був засновником Грицівки? Чому воно захиріло? Воно ж мало найкраще географічне розташування. Крім цього − свій млин, корчму, ставок.

Відомо, що церкву в Деренівці збудували у 1715 р. Про церкву в селі Довге є згадка за 1565 рік. Якщо тоді вже існувало село Грицівка, то напевно в Деренівці теж була церква і біля неї цвинтар. Потрібно зробити розкопки в підніжжі Лисої гори, на Майданах, Селиськах. Етимологія тих назв говорить сама за себе.

У старій церкві є багато релігійних експонатів (ікони, хрести), які потрібно дослідити. Цвинтар теж зберігає багато інформації. На городі Тихоліза потрібно відновити хрест, встановлений з нагоди скасування панщини (оригінал зберігається у Львові біля церкви у Шевченківського Гаю).

У першому і другому додатках перелічено найстарші роди села. Теперішні нащадки зобов’язані дослідити свій родовід.

Третій додаток. Цей список закликає сільську еліту віднайти на чужині ( в Америці, Канаді, Аргентині, Австралії) вихідців Деренівки і їх спадкоємців. Вони таки щось там осягнули…Наприклад: у Тернопільському енциклопедичному словнику, 2005, т.2, стр.466 є згадка про Марцінів Теодора (1887 - 1962), громадського діяча Канади.

Шостий додаток – це перелік трагічних доль чоловіків села, що загинули на чужій землі за чужі інтереси. Треба віднайти їх могили, щоб мати право періодично їх відвідувати. Віднайти списки і могили вихідців із Деренівки, де лежать ті, що загинули на австро-російській війні, а також в армії УГА. Всі вони у передсмертній агонії линули думкою до рідних, до свого села.

Сьомий додаток – політичні в’язні села. Треба надрукувати їхні біографії і разом з фотографіями зберігати такий матеріал у сільській бібліотеці. Змонтувати хоч би такий плакат, як вбитим підпільникам, що висить у школі і читальні.

Одинадцятий додаток. Дослідити час і місця Сибіру, де каралися і вмирали наші односельчани.

Дванадцятий додаток. Вища освіта. Список з фотографіями може мати виховне і агітаційне значення, бо зобов’яже всіх випускників щось зробити для села, для суспільства. Соромно їм буде, будучи добрим спеціалістом, прожити вік і не залишити після себе живого сліду. Вони ж таки Homo sapiens.

Піднесені почуття виникають при аналізі статей «Перехресні долі» автор С. Пістун і «За все в житті треба платити» автор В. Кубів.

Обняти думкою всесвіт, увірватися розумом у світ Божого персту – нам смертним не дано. Це вічне табу на тайну всесвіту. Перед смертю філософ Сенека признався: «На кінець я зрозумів, що я нічого не знаю, та все-таки це досягнення, бо другі і того не знають».

Роби добро і тобі воздасться. За зло настигне кара, і не земна, а Божа. Всесвітній закон існування нашої цивілізації. Всі це знають, та потяг до гріха є сильніший, бо міраж щастя, добра, моди, безнаказаності засліплює здоровий глузд людини, і вона хитрить, собі прощає, змовивши наніч три рази «Отче наш».

Ні, шановний! Постав на терези умовної ваги свої добрі діла, а на другу шальку – те сумнівне, що скривдило ближнього, і сам побачиш, що переважить.

Стань сам собі суддею. Молитва тільки підштовхне тебе до роздумів над сенсом життя «…і не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого…»

Священик Глинський на вулиці Коперника у Львові мав можливість одним ласкавим поглядом своїх очей зробити щасливими двох молодих закоханих – свою дочку Дарку і хлопського сина Івана Збаращука. Не захотів…

Костюків Гаврило не захотів ощасливити закохану Мальчичину Стефку і свого племінника Михайла. Міраж лукавої думки впав карою на три сім’ї. А могло бути по-іншому.

Трагічна доля Теклі Тихоліз, як і інших осіб, (додаток № 9) є таємною раною села. Вона ще довго буде кровоточити. У книжці «Ізійди, сатано» Любомир Сеник проник у психологічний стан стукача, що дав підписку на співпрацю з органами безпеки. Душевні муки сексота павутинням обплутували його душу.

Безхребетність людини веде до страшної особистої трагедії – морального і фізичного занепаду. Не суди і не будеш судженим, записано в святім письмі. Тому я не беруся осуджувати осіб, що належать до додатку №9, і тих, хто виконував смертний вирок над ними. Ці страшні вироки подібні до вироку, винесеного древлянами київському князю Ігорю. Я був особисто знайомий з «Богданом» і «Святославом». У Деренівці тоді переховувався і «Крук». Сільських підпільників тоді вже не було, тому вони, мабуть, непричетні до виконання присуду. Спецоперації органів КДБ, що стосувалися залучення невинних сільських активістів до співпраці, переслідували подвійну мету. По-перше, витягнути від жертви примусом і шантажем яку-небудь інформацію для звіту перед начальством, а потім служби рекогносцировки розробляли плани для оперативної діяльності. По-друге, кинути тінь на вимушених стукачів перед односельчанами, щоб з ними розправилася жорстоко СБ ОУН. При допиті вони щиро зізнавалися, що дали підписку на співпрацю, щоб вберегти сім’ю від депортації.

Любомир Сеник у книжці «Ізійди, сатано» веде свого героя Василя через всі пекельні муки вразливої душі і приводить його до трагічного кінця. Складалася ситуація, що немовби тільки смерть може зняти вимушену вину перед товаришами. Так закінчується роман Л.Сеника. Бо за все в житті треба платити. А може не за все ?..

Перші стукачі заплатили за вимушену зраду життям. Перші комсомольці, перші члени КПРС «сухими» вийшли із скрутних ситуацій. Совєтська влада не поскупилася, дала їм матеріальні винагороди. Тепер вони - політичний бомонд. – «Якщо б нас не було, то хто б тепер будував Україну?» – переконливо доводять в суперечці з опонентами. «Я теж був в ОУН, але…але зрозумів, що головою муру не розіб’єш і…і не був дурним». То чи варто було ставати на прю повстанцям, що перелічені в (Додаток 8,7) ?

Свою точку зору стосовно засуджених людей на смерть ( додаток 9 ) я висловив у книжці «Опозиція чи позиція» у розділі «Герої і зрадники».

Інтуїтивно відчуваю й аналізуючи події середини 20-го століття, припускаю, що всі схеми сексотства розроблялися в московських психологічних лабораторіях, щоб підкорити свободолюбивий український народ, без якого Росія не була б імперією.

Софія Пістун, моя землячка, односельчанка,допомагала мені в зборі та обробці інформації щодо окремих подій, які відбувалися в час моєї відсутності (перебування в таборах в Башкірії). Під впливом спілкування з окремими людьми та власних спостережень вона написала свої оповідання, які з її дозволу я публікую в цій книжці.

Чотири жіночих долі (Софія Пістун)

Кожного разу, приїжджаючи в своє рідне село, відкриваю для себе все нові і нові горизонти пізнання як зовнішнього, так і внутрішнього світу людини.



Заробітчанська епопея, що виникла внаслідок масового безробіття в своїй рідній країні, підняла соціальний статус багатьох моїх односельців. У селі споруджуються або впорядковуються індивідуальні будинки з усіма необхідними для людини побутовими вигодами (газ, гаряча і холодна вода, водовідведення, телефон, телебачення). Село заполонили безліч машин вітчизняних й іноземних марок. На колишніх колгоспних полях, де трудились жінки, згорблені від фізичної малооплачуваної роботи, зараз працюють індивідуальні власники, які самі розпоряджаються плодами своєї праці. Більшість мешканців села має власний транспорт.

На фоні такого, в якійсь мірі відносного благополуччя кидаються в очі невеликі, деформовані старістю, хатини, де доживають свій вік одинокі жінки, яким уже понад сімдесят років.

Доторкнувшись ближче до їхніх сердець, пізнаєш всю складність цього непростого, можливо, трагічного життя.

Недалеко від хати моєї сестри мешкає одинока стара жінка – Татарчук Текля. Із моїх дитячих років (це повоєнні роки) залишились спогади про її досить благополучну родину, на господарці якої був власний ткацький верстат. На ньому із конопляних ниток ткали різні полотна, з яких пізніше шили побутові речі. Зараз верстат демонтований, окремі його деталі розкидані по клунях і горищах. Зібрати його, навіть як експонат музею, є майже неможливо. Сама господиня важко пересувається на милицях, її зовнішній вигляд, крім болю і щирого співчуття, нічого іншого не викликає. Постає питання: в чому трагізм її сьогоднішнього становища? А відповідь така – молодість Теклі випала на ті страшні 40-50-ті роки, коли її суджений і наречений був вбитий у криївці або загинув на війні. Не стала вона ні чиєюсь дружиною, ні матір’ю, ні бабусею. Так і доживає самотньою свій вік.



Аналогічною є доля і в моєї землячки – Шкугри Марії. Свою молодість вона провела в лісах, розносячи їжу й одежу своїм землякам – підпільникам, які виборювали незалежність України. Старший брат – бандерівець, за визначенням тодішньої влади, загинув у підпіллі, молодший – помер дуже молодим. От і доживає свій вік ця одинока жінка в напіврозваленій хатині, тримаючи на ліжку кішку з двома кошенятами та ще декілька гусей, що заходять із подвір’я прямо до сіней хати. Марія живе спогадами з часів своєї молодості, згадує ті різні небезпечні життєві ситуації, в які попадала, допомагаючи своєму братові та його побратимам. Не стала вона, як і Текля Татарчук, ні нареченою, ні заміжньою жінкою, ні мамою, ні бабусею. Мені, авторові цих рядків, розказувала, як одного разу, вночі, на окраїну лісу хлопцям–підпільникам винесла два відра джерельної води. Вони випили її вмить, а їсти навіть не попросили, настільки були обезсилені. Хоч би на декілька днів створити подібні умови нашим ситим депутатам Верховної Ради, може тоді вони визнали б ОУН-УПА воюючою стороною за незалежність України.

Поруч з Шкугрою Марією, в такій же хатині, мешкає більш «благополучна» жінка одного з нею віку – це Грицишин (Лахотова) Ганна. До неї доля була більш поблажлива – вона мала чоловіка, та дітей не встигла народити, бо «загриміла» в Сибір на 25 років ув’язнення за «связь с бандеровцами». Вдивляючись в риси обличчя цієї вродливої, навіть на сьогодні, жінки я думаю: а де ж ненароджені тобою діти, наше майбутнє галицьке потомство? Зараз Ганна погано бачить і чує. І в хаті пустка − ні родини, ні дитини.

На завершення хочу зупинитись на долі ще однієї жінки з тої ж плеяди – Теклі Кравчук. Їй судилося, на відміну від попередніх трьох, стати матір’ю. В часи лихоліття вона народила від чоловіка – бандерівця, з яким не могла взяти шлюб, бо його домівкою була криївка, – двоє дітей: сина – у 1944 р. і доньку – у 1946р. Мені, жінці, матері двох дітей, важко уявити її мужність. Селом гуляла «червона мітла», нишпорячи по всіх закутках, а Текля в цей час виношувала в своєму лоні бандерівське дитя. Від своїх кровинок вона ніколи не чула слова «мама», бо вони були записані дітьми своїх рідних діда і баби. Вбитого чоловіка Теклі везли з криївки на возі повз її вікна. Вона сиділа з дворічним сином, а під грудьми відчувала рухи семимісячної донечки. Зараз доживає свій вік ця, ще й сьогодні красива, мужня жінка разом з своєю донею. Текля ходить на милицях, донька лежить паралізована, сина уже давно немає в живих. Поневолі приходиш до висновку, що діти, зачаті в страху і виношені в небезпеці, здоровими бути не можуть.

Що об’єднює цих чотирьох жінок? Це стан їхніх душ. Вони задоволені тим, що мають. Ні на кого не жаліються, не плачуть, не судять. Живуть за християнською мораллю: «Так послав Бог, так мусимо жити, а чому так сталося – думаймо». От би нам, ситим, вічно всім незадоволеним, зденервованим їхній стан душі та рівновагу?

Софія Пістун

Чия тут вина? (Софія Пістун)

Відійшли у вічність дві Гані і Стефа, мої землячки, представниці того покоління, чия молодість випала на ті буремні для Галичини 40-50-ті роки. Відійшли в небуття з віковічними питаннями, які в певному віці постають перед кожною нормальною людиною:

– А для кого я жив?

– Чому на моє, таке коротке життя, випало стільки мук, страждань і поневірянь?

І, як завжди, є єдина відповідь:

– Бог там, наверху, він все бачить, йому і дано право судити.

Народились обидві Гані в простих селянських родинах у середині 20-30-их років минулого століття. Стефа – в сім’ї сільського вчителя. Дитинство їхнє пройшло в рідних домівках на рідній землі. Як і всі діти, вони росли і раділи змінам пір року, сонцю, вітру, дощу, снігу, квітам і всьому іншому, що бентежило дитячі та юнацькі душі.

І от настав, так давно «очікуваний» і розрекламований більшовицькою пропагандою, вересень 1939 року. В їхні домівки, несподівано, без запрошення, прийшов чужинець, в кирзовках, у шинелі й шоломі з п’ятикутною червоною зіркою. Він вирішив, що всі тут малограмотні: живуть і господарюють не так, моляться не тому Богу, вчать не ту історію і т.д., і т.п. Своє визволення він розпочав з масових арештів найбільш свідомої частини селян, вбивств окремих із них і депортації їхніх родин в Сибір.

У відповідь на насильницькі дії режиму молодь сіл об’єдналася в різні партії чи гуртки і, заприсягнувши на Декалозі, стала в оборону своїх рідних, сусідів та близьких. Пішли в підпілля як члени ОУН рідні брати обидвох Гань. Став керівником обласного проводу ОУН і наречений Стефи.

Після другого приходу совєтів (березень 1944 р.) в селах почалися тотальні облави на підпільників, переслідування, доноси, масовий терор і т. ін. Тут ще й долучилась польська армія Крайова, яка також почала зводити рахунки із своїми «споконвічними ворогами– сусідами» – українцями. Загинули в нерівних боях рідні брати обидвох Гань, а пізніше – і коханий Стефи.

Як могли почувати себе в час такого дикого розгулу більшовизму ці юні дівочі душі, коли на їхніх очах чинились вбивства рідних, близьких, знайомих. Очевидно, крім страху за власне життя, за свою родину, не було нічого – ні думання, ні порівняння, ні аналізу.

Їх «как бандеровское отродьє» почали тягати по тюрмах, допитувати з застосуванням різних методів насилля, яким володіли кваліфіковані кагебісти після майже 25-ти річного панування в Росії та Східній Україні.

Одна із Гань при зустрічі зі мною уже в 75-ти річному віці розказала, що після перебування в різних слідчих ізоляторах в неї не було ні одного зуба, який би не хитався. В Копиченському пересильному пункті перед відправкою в Сибір вона пережила стан клінічної смерті.

Рідний брат другої Гані у віці біля 30 р. був убитий у криївці на власному городі разом із своїм односельцем-побратимом. Родина не мала права на християнське поховання, мама – рідного сина, а сестра – брата. Ховали цих двох підпільників вночі, коли село й пильне око КГБ спало. Домовини робив мій стрийко, теж таємно, вночі. Закопали домовини цих двох хлопців на городі, у сусідів, без свідків, в темноті, ретельно замівши сліди. Відбулось це в час Великодніх свят, коли християнський світ святкував величне воскресіння Христове. Воістину мученики Христа, загинули у великодню п’ятницю, поховані на Пасху.

І три юні дівчини стали жертвами НКВД-иської провокації, влаштованої їм у криївці, що знаходилась у районі Микулинець. Не обізнані з методами ведення боротьби діючого режиму з повстанським рухом, вони прийняли переодягнених у національну одежу рубашників за хлопців-підпільників. Одна з Гань цю подію пережила окремо, а друга Ганя і Стефа пройшли провокаційну операцію одночасно. Вийшовши з бункера, вони зрозуміли зі слів жінки, що пасла недалеко корову, що попалися в НКВД. По суті це було винесення самим собі смертного вироку. Пізніше одну Ганю з родиною вивезли в Сибір, друга зуміла втекти з чоловіком в Східну Україну, а Стефа, змінивши ім’я та прізвище, замешкала на Львівщині.



І ось настали 90-ті роки, почалася весна національного відродження. Під час перепоховання двох вбитих підпільників на одному із сільських цвинтарів Теребовельщини, одна із Гань серед найактивніших промовців, які виступали на цивільній панахиді, впізнала одного з тих «мазепинців-провокаторів», що чинив їй допит у криївці в Микулинцях. Від несподіванки вона крикнула: «Як то так, вчорашні рубашники ховають сьогоднішніх бандерівців». Її підхопили люди, що стояли поруч, не давши можливості дійти до промовця. Жінка поділилася своєю здогадкою з другою Ганею, яка також підтвердила велику подібність цих двох різних за ідеологією людей.

На жаль, Стефи уже давно немає в живих. Підтвердити схожість провокатора з теперішнім націоналістом вона уже не зможе.

А хто ж він, сьогоднішній палкий патріот України, а в минулому – учасник провокаційних операцій НКВД? Щоб все зрозуміти, згадаймо події, що відбувалися на нашій землі в середині 40-50-их років.

У травні 1945 року закінчилася війна. Німеччина капітулювала. З фронту поверталися додому солдати Червоної армії. Схема вербування зводилася до влаштування демобілізованих солдатів на працю в райони або на учительську посаду в села. Ідеологічний апарат компартії запрацював ще в армії. Всіх мобілізованих з середньою чи навіть неповною середньою освітою записали «добровільно» в комсомол, про що зазначалося у військовому білеті.

Отож, такий комсомолець стає учителем фізкультури чи вчителем початкових класів. Уявіть таку ситуацію, що місцевому учителю доручають вести атеїстичну пропаганду. Він хитрить, та опиняється між двох сил. Ще гірше, йому пропонують ввечері поїхати на допит зв’язкової у псевдобункері СБУ УПА. Допити бувають пристрасними, хоча, можливо, він активної участі в ньому не бере. В незалежній Україні учитель вже доріс до директора школи, став патріотом і забув про прикрий випадок допиту у спецбункері, та не забула про нього катована колишня зв’язкова, що повернулася з тюремного ув’язнення з підірваним здоров’ям, без єдиного зуба в роті.

На похорон повстанців у село приїхав патріот – директор школи і виголошує прекрасну промову, а в гущі односельчан задихається від люті й образи колишня зв’язкова, яку він допитував у спецбункері як есбіст УПА. Промовець побачив той біль і сльози та згадав той вимушений допит, і, хоч зв’язкова уже відійшла у вічність, ця картина буде переслідувати його все життя. Хто винен? Ми обговорювали з його товаришем цей випадок. Все це мало місце в житті, хоч імена з етичних міркувань тут не названі.

Я особисто від свого імені та від імені всіх нас живучих, причетних і непричетних до описаних подій, а також від імені директора школи прошу вибачення у душ тих померлих жінок, які пронесли важкий хрест свого буття на землі.

Софія Пістун

Про автора книжки

Кубів Василь народився 14.12.1926р. в селі Деренівка Теребовлянського повіту.



Початкову школу закінчив у рідному селі, опісля торговельну школу та культосвітній технікум (1946 р.) у м. Теребовлі. Ще навесні 1941 року став членом нелегальної організації «Юнацтво ОУН». У районному «Юнацтві» пройшов курс підготовки пропагандистів і розвідників. У 1944 р. – учасник сільської самооборони.

1946 – 1948 рр. – студент Львівського зооветеринарного інституту.

Разом зі студентами Л.Стебельським, І. Желемом, Я. Дем’янчуком, Ю.Дяковим за зв’язок з ОУН був арештований і засуджений на десять років ув’язнення в концентраційних таборах ГУЛАГу. Покарання відбував у Башкирії.

Після повернення працював у Львові, водночас учився в будівельному технікумі, а пізніше – на вечірньому відділенні Львівської політехніки.

Працював на будівництві майстром, виконробом, головним інженером, головним спеціалістом науково-дослідного інституту, начальником відділу капітального будівництва Львівського міжобласного цукротресту. Склав кандидатські іспити, але захистити дисертацію не зміг – завадило біографічне минуле.

У час перебудови організував на Янівському цвинтарі відновлення братської могили, де похований Міністр з уряду Ярослава Стецька Андрій П’ясецький, що був розстріляний німецьким гестапо разом з 28 членами ОУН. У 1990 р. заснував крайову Спілку політичних в’язнів України (СПВУ). Ініціював видавництво газети «Нескорені» при СПВУ. Ініціював й організував за громадські кошти спорудження пам’ятника жертвам комуністичних злочинів на площі Шашкевича у Львові. З 1992 по 1997 р. очолював обласний профспілковий комітет ветеранів праці «Нескорені». У 1995 році ініціював і став співзасновником Львівської обласної організації – Об’єднання ветеранів Другої світової війни. У 1998 році ініціював і став співзасновником Львівського товариства «Тернопільщина», в якому займає посаду першого заступника голови Товариства. У цьому Товаристві В.Кубів був відповідальним за випуск вісника «Тернопільщина».

У 90-х роках брав участь у двох конференціях політичних в’язнів Литви як голова делегації від України, а також у двох Всесвітніх з’їздах українських політичних в’язнів у Києві. У травні 1995 р. був учасником Львівської делегації на 50-річному відзначенні звільнення в’язнів із фашистських концентраційних таборів в Австрії (Ебензе, Маутгаузен).

Поруч з цим вів копітку дослідницьку роботу, вивчаючи матеріали історичних архівів, архівів КДБ, їздив містечками та селами Галичини, спілкуючись з очевидцями та учасниками українських визвольних змагань.

У 1996 році видав книжку «Історія села Деренівка, нарис». У 2003 році видав книжку «Опозиція чи позиція». Друкував свої статті у часописах «Нескорені», «За вільну Україну», «Високий замок», Теребовлянській районній газеті «Воля», Тернопільській обласній «Свобода» та у «Віснику» Товариства. Підготував для школи і читальні «Просвіти» у рідному селі стенди з фотографіями всіх підпільників села, що загинули в боротьбі за волю України.


Контактний тел. Автора: 2703885, моб. +380675959202


Використана література:

1. Люстрації королівського перепису за 1565 і 1570 рр.

2. Джерела до історії України-Руси т.5 (Галицькі акти 1649–1651 р).

3. Ян Байгер «Шкіц географічно-історичне і етнографічне» 1899 р.

4. Шематизми за 1838–1938 рр. Львівський Історичний архів.

5. Львівський Історичний архів Ф.5, Теребовлянський Гродський суд.

6. Львівський Історичний архів Ф.18, Теребовлянський земський суд.

7. Львівський Історичний архів Ф.19, Метрика Йосифівська за 1789 р. (Мова німецька, готика).

8. Львівський Історичний архів Ф.20, Метрика Францешканська 1829р.

9. Львівський Історичний архів Ф.146, Галицьке намісництво, оп.86 (1013,.оп.18) 4374.

10. Львівський Історичний архів Ф.159, Галицька фінансова прокуратура.

11. Львівський Історичний архів Ф.201, Метричні книги, оп., 4а, спр.1512.

12. Львівський Історичний архів Ф.295, Прокуратура апеляційного суду, оп. 1722.

13.Звідомлення Деренівського Виділу «Просвіти» від 15. 06. 1898р.

14. Церковна метрика села за 1915.

15. Копії матеріалів, складених сільською Радою на запит комісії по історії міст і сіл Української РСР.

16. «Вільна Україна» – часопис номер 31 від 28.10.1939 р.

17. Тернопільський Державний архів, фонд 32, 45, 395, Р-2098, Р-2.

18. Бібліотека ім. Стефаника. Відділ Україністики Ф. 574.

Іван Білас «Репресивно-каральна система в Україні 1917– 1953рр.». т.1-424с. т.2-684с.

Усна інформація учителя Миколи Брезденя (м. Теребовля), інженера Мирослава Триліха (м. Львів), Івана Поздика і Степана Крупецького (с. Довге), Олі Захарій (с. Ілавче), Павла Тихоліза (Англія), Ярослава Баковського (м. Львів), Софії Пістун (м. Львів), Павла Стасишина (м. Львів), Степана Щербатого (м. Львів), мешканців села Деренівки: Анни Бундзеляк, Івана Грицишина, Анни Грицишин, Григорія Дацківа, Марії Кубів, Евгенії Кубів, Оксани Лучки, Івана Палідвора, Ганни Палідвор, Петра Стасишина, Миколи Тихоліза, Івана Тихоліза, Ілька Хоміва, Марії Шкугри, Степана Щербатого.

За всю інформацію і допомогу в зборі матеріалів вище названим особам автор складає щиру подяку.




ФОТОГРАФІЇ





2.
Церква 1999 р. та 1715р.


3. Будинок Просвіти з 1928р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка