Частина перша 6 розділ перший 6



Сторінка4/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47

Побратимство


Якось недільного дня до Якова несподівано зайшов шкільний товариш Володимир і поманив його піти з ним до гаю за село, щоб разом перечитати новий примірник «Дзвіночка». Якову було приємно спілкуватися з Володимиром. Його всі поважали за розум, дівчата – за прихильне ставлення до них. Яків пам’ятав, як Володимир на перерві в школі розділив грушку навпіл і віддав половинку йому. Той незначний дарунок подружив їх на довгі роки. Хлопці залюбки побігли в гай до потічка, сіли на великий камінь, що слугував за місток, відкрили « Дзвіночок» і читали.

Вони мріяли про козаків, про їх битви, перемоги, про козацькі пригоди та подвиги. Раптом Володимир запропонував другові стати йому побратимом і заприсягнути на вірність. Про побратимство Яків читав у книжках, але не приміряв те поняття до себе.

Не дочекавшись відповіді, Володимир потис йому руку, щиро засміявся і стежкою понад потічком побіг додому. Були канікули і Володимир чимраз частіше приходив до Якова. Вони читали книжки про козацьку вірність і побратимство. Одного разу, сидячи на тому ж камені, Володимир замріяно признався, що закохався.

Що таке кохання, Яків ще не розумів. Дивно це було чути від розважного Володимира. Він ще малий, а вже хоче… Але ж тим займаються дорослі хлопці та дівчата, а ти…?

– Може, тобі це почуття ще не знане, а я вже ним захворів, – серйозним тоном він повчав Якова.

– Ну... ну, то хто ж вона ця…?, – хотів сказати «цяця», але стримався, аби не розсердити Володимира. – Хто ж вона?

– Не можу сказати, бо це таємниця.

– Як – таємниця? Ми ж побратими! – наступав Яків.

– Колись скажу...– зітхнув Влодко. – Ось бачиш: вода в потічку прозора, чиста, видно всі камінці на дні. А тепер, – взяв паличку і скаламутив воду, розмішав її з піщаним намулом, – бачиш, вода брудна і дна вже не видно. Так і любов. Вона чиста, прозора тільки для двох, а коли тобі про неї розкажу, вона перестане бути нашою, бо ти будеш тією паличкою, що скаламутить наші почуття…

Яків з відкритим ротом дивився на побратима. Він такий мудрий… Доки Володимир розмірковував про чистоту любові, а Яків про його розум, вода в потічку очистилася, посвітліла, знову було видно камінці на дні потічка.

– Бачиш, – зрадів Яків, показуючи пальцем на прозору воду, − добрий побратим не може бути поганою паличкою.

Друзі споглядали, як чиста вода плила і плила, обмиваючи малі і великі камінці на своєму шляху. На долю секунди вода біля них призупинялася, утворюючи шумок34. Вода сварилася з камінчиками, бо вони заважали їй плисти – чим більший камінець, тим більше сварки, тим більший шум. І звідки та вода береться, що цілими днями і роками тече й не витікає? Яків замислився над тим вічним, що оточувало його. Вічна вода, вічне голубе небо й вічні посохлі стовбури верб з розкішними зеленими кронами, які гіллям п’ють воду з потічка. А хто викопав ті глибокі дебрі35, хто приніс сюди камінь, на якому вони сидять? За час тих роздумів Володимир щось креслив на сторінках «Дзвіночка». Нарешті закрив його.

– Я вірю, що ти збережеш мою таємницю. Я підкреслив літери. Склади їх і знатимеш, хто вона, – сказав Володимир, передаючи другові журнал. – Тільки не зрадь мене…

Ось перед Яковом лежить перша в житті таємниця, яку мусить берегти, інакше на його голову впаде страшне слово – зрада. Та цікавість перемогла, і він почав складати з підкреслених літер ім’я загадкової дівчини. Склав одну до одної і прочитав… Але ж вона старша від Влодка! Та й не така вже й гарна. Чому вибрав саме її? І навіщо йому ця таємниця?

Сільські події перед війною

Перед війною кооператори36 Галичини кинули клич: «Свій до свого по своє». Кооперативна крамниця в Деренівці була відкрита при читальні. Першим крамарем37 був Іван Стасишин. Цей клич став заслоною для торгівлі в єврейських крамницях. За цей клич євреї помстилися в 1940 році, перейшовши на співпрацю в НКВС38 і ставши причетними до масових катувань української інтелігенції. Щоб блокувати крамницю і Шойли і Габи, кооперативний комітет організував в кінці села свою філію. Вона розміщувалася в другій половині селянської хати поперемінно – то в Попадинових, то в Вовкових. А під час війни – у старої Палашки. Продавцями були: Луць Пружеляк, Текля Тихоліз, Текля Збаращук. На філії продавцями були Попадинова ( Грицишин) Ганка, Марцінів Денис.


***

У моїх незабутніх дитячих спогадах особливе місце займають церковні свята. Різдвяні – 6-9 січня, Новий Рік – 14 січня, Йордан – 18 – 20 січня, Великодні та Зелені свята, Івана − 7 та Петра − 12 липня, Спаса – 19 серпня.

Додайте до цього празники39 в сусідніх селах, в яких люди мали родинні зв’язки. У Залав’ю – Зелені свята, у Довгому – Різдво Пресвятої Богородиці, в Деренівці – Покрови, у Мшанці – Дмитра. В дитячій пам’яті залишились і церковні пости: Пилипівка, Великий піст.

Різдвяні свята. Перед святою вечерею батько вносив до хати дідуха: в кутку на бамбетлі ставив великий сніп пшениці колоссям аж до стелі. На долівці ( підлоги були далеко не у всіх хатах) розстеляв велику в’язанку соломи. На стіл тонким шаром стелив сіно. Мати застеляла поверх сіна випрасуваний маґільницею40 білий обрус, на нього клала великий калач, макітру куті з маком, медом та горіхами. Перед вечерею вся родина милася, переодягалася в нову білизну, святковий одяг і спільно на колінах мовила «Отче наш». Всі сідали до вечері. Дерев’яними ложками діставали з поливаної макітри кутю. Потім мати чи бабця подавали пісний борщ з грибами, заливну рибу, вареники з картоплею та капустою, голубці з гречки, мариновані оселедці та узвар.

Тітка Марина з Довгого передавала до свят живу рибу, а на Миколая − обов’язково ще й подарунок для Якова.

При вечері завжди світилася свічка. Тато та мама добрим словом згадували своїх померлих батьків і дідів. Після вечері діти йшли колядувати поодинці, або з вертепом. Йшли тільки до тих хат, де світилося. За коляду господарі давали дітям гроші. Найбільше колядували на саме Різдво. На другий і третій день Різдвяних свят колядували старші хлопці та дівчата на церкву, на читальню або й на інші народні цілі. Ходили переважно вдень, не минаючи жодної хати. Гроші збирали в скарбонку41. Колядувати починали ще від воріт, попереду йшов хлопець і видзвонював малим дзвінком. Цей дзвін лунав на все село і доповнював мелодію колядки. У завершальні дні свят родина традиційно відвідувала близьких і рідних.

Ходили на свята й до знайомих поляків. Були в селі й змішані сім’ї, коли дівчата виходили заміж за поляків із сусідніх сіл. Як, наприклад, одна з сестер Поздиків, що вийшла заміж за поляка і святкувала з ним католицькі свята, а до Деренівки приїжджала на українські свята. Поляк з Янова одружився з Ганкою Басістовою і став українцем, визнавав свята українські, а до родичів до Янова ходив на польські. В Деренівці, правда, ніхто не дотримувався католицьких свят. Але треба відзначити, що в дні католицьких свят ніхто важко фізично не працював – січки худобі не різав, дров не рубав.

У Залав’є Яків з батьками їздив на католицькі свята до тітки Марини і вуйка Яська. Тато називав його зневажливо «Ясько поляк». Свята не відрізнялися від батьківських, хіба тим, що чужі діти не приходили колядувати, а вуйко після вечері виводив кілька польських колядок і батько йому помагав. Мама і тітка Марина посміювалися з нього як затятого «мазура». А він все повторяв: «Вчу, вчу і ніяк не можу навчитися колядувати по-польськи». Всі добродушно сміялися. Маринка, донька, дорікала татові: «Мені неприємно це чути. Живеш між українцями, то будь таким, як ми з мамою». Ясько на це обурювався, і мама переводила бесіду на іншу тему.

У кінці свят, після Йордану, палили дідуха. Палили ту солому, що була на долівці в кожній хаті на Різдвяні свята. Молоді хлопці ходили палити дідуха до господаря, де була дівчина на виданні. Приходили біля опівночі, питали господаря, чи дозволить він спалити дідуха. Господар відчиняв хату, хлопці збирали солому, несли на город і там її підпалювали. Господар красненько дякував ( немовби він сам не міг цього зробити ) і запрошував хлопців до хати. Там уже був накритий стіл, починалася гостина, що тривала часом і до ранку.



Новий рік. Це свято, як і Різдво, особливо пам’ятають діти. В одній торбі зерно пшениці, а в другій – балабушки. Ходили від хати до хати, по одному або по двоє. На Новий рік ходили сіяти тільки хлопці.

«Сійся, родися жито, пшениця і всяка пашниця, а льон попід стелю, горох по коліна, щоб вас, хрещених, голова не боліла».

Кожен школяр приносив додому велику торбу балабушків і був дуже задоволений своїм заробітком. Грошей за сіяння не давали.

Йордан. Другий святвечір з кутею був подібний до першого (Різдвяного). Під час вечері дівчата починали щедрувати. Щедрували тільки надворі під вікном. Спочатку завжди питали, чи можна щедрувати. За щедрування господар, якщо в хаті був молодий хлопець, виносив гроші. Того ж дня старші хлопці вирізали з льоду хрест висотою до двох метрів.

Хрест обливали водою, а відтак фарбували червоним буряковим соком. Все це робилось «на криниці біля Поздика». Хрест закріплювали на скованій льодом річці за декілька метрів від берега, з дощок збивали надійний місток до хреста. З обох боків від хреста та містка закріплювали по дві молоді смереки. Їх потайки вирубували в лісі. В ті роки на Йордан завжди були міцні морози, тому закріплений хрест та смереки, облиті звечора водою навколо основи, стояли надзвичайно надійно при урочистій відправі. Селяни сходилися до церкви раненько. Один з членів сім’ї йшов до криниці, набирав у збанок, відро чи інший посуд води і ставив її біля хреста або містка. З церкви до хреста з хоругвами йшла процесія. Ставили стіл, біля якого священик Глинський відправляв Богослужіння.

Сільський хор під керівництвом Турули або Серафина супроводжував Богослужіння. Коли священик співав «Святий духу, вознесися …», хтось із присутніх на водохрещенні випускав білих голубів. Голуби кілька разів кружляли над криницею і відлітали на свої гнізда. Це видовище справляло на дітей глибоке враження. В кінці священик кропилом освячував воду, розставлену в збанках довкола саморобного престолу. Процесія з хоругвами верталась до церкви і всі розходились по домівках. Вдома перед сніданком всі пили свячену воду. Решту наливали у пляшки, щоб зберігати її цілий рік.

Великодні свята. Святам передував Великий піст. В піст забави, весілля, розваги заборонені. Харчування було пісне. Люди обмежували собі споживання їжі до такої міри, що в останній тиждень посту дехто зі старших діставав хворобу, що називалась куряча сліпота. Хворобу підсилювало недостатнє вживання вітамінної їжі. Деякі жінки та дівчата в останні три дні посту зовсім нічого не їли. Для дітей піст не був строгий – їм не дозволяли їсти в середу і в п’ятницю м’яса, якого діти, по-перше не люблять, по-друге, в селі весною його і не було. Найбільшою мукою, особливо для дітей, був останній тиждень посту. Тоді селяни били (кололи) свиней, робили ковбаси, вудили шинки, робили кишки (кров’янку), пекли паски, бабки, палянички. Все це розходилось пахощами не тільки по хатах, а й по цілому селі. Очі все це бачили, пахощі лоскотали ніздрі. Текла слина, а їсти не можна було. Це було випробування сили волі, особливо для молоді та дітей. Ранішні та вечірні молитви в піст супроводжувались биттям поклонів. Жінки вечорами збирались спільно мовити корунку42. Деякі діти та й старші таємно порушували традиції і заборону. В піст, особливо в останній тиждень, не можна було дзвонити.

У великодню п’ятницю всі школярі від ранку до ночі калатали на дзвіниці. Кожен саморобним дерев’яним молотком чи калаталкою бив несамовито по дерев’яних брусах та дошках дзвіниці. Часто директор школи Томків не витримував і приходив до дзвіниці, просив дітей «трохи відпочити». Перерва була дуже короткою. Калатання одного села лягало луною до окраїн сусідніх сіл – Довгого і Мшанця. Діти йшли додому лише, щоб відремонтувати молоток, щось перекусити і знову поверталися на дзвіницю. У великодню п’ятницю священик виставляв в церкві плащаницю43. Біля неї товариство «Луг» організовувало варту. Два луговики навитяжку стояли по півгодини з обох боків плащаниці. Свої спортивні палиці вони тримали на плечі, як рушниці на похідному марші. Малі діти і старші дівчата милувалися виправкою луговиків. Воленчин (Лучка) Йосиф формував перед входом чергову варту. Діти завмирали від його команди: «Струнко!», «На плече!», «Кроком руш!». Два чергові луговики, не знімаючи мазепинок44 входили маршовим кроком до церкви і по команді підмінювали тих, що вже відстояли. Матері на колінах просувалися до плащаниці не відриваючи очей від своїх змужнілих синів. Вони стояли, як вкопані, ніхто й бровою не повів, і повікою не кліпнув. «І ми такі будемо», – запевняли підлітки і бігли на дзвіницю.

Такі патріотичні настрої панували весь Великдень. Скуштувавши вдома свяченого яйця, підлітки йшли до церкви, вибиралися на дзвіницю і дзвонили, дзвонили... Змагалися між собою хто це зробить краще, хто зможе дзвоном виконати якусь мелодію. Кожен дзвін мав свій голос. Хто не дзвонив, той стріляв. Стріляли корками, купленими у янівських чи теребовельських євреїв, стріляли сіркою, злущеною з сірників. Старші хлопці стріляли в лісі, можливо, з обрізів.

Господині акуратно вкладали в кошики паску, яйця, ковбасу, м’ясо, масло, часник, хрін, накривали вишитим рушником і несли святити. В Деренівці святили паску переважно в суботу. Місце освячення визначав о. Глинський в п’ятницю на Службі Божій. У понеділок за традицією обливалися водою. Тому й називався він – «обливаний понеділок». Упродовж Великодніх свят ніхто фізичних робіт не виконував. Три дні коло церкви тривали гаївки. Молодь обмінювалася крашанками і писанками. «Терном, терном там доріжка іде, том доріжком пан капітан іде, за собою своє військо веде. Його військо позамаюване, ще й квітками позатикуване…» − виводила гаївку Ганка Чигрин.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка