Частина перша 6 розділ перший 6


Великодній піст у Дацикового Пилипа



Сторінка5/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47

Великодній піст у Дацикового Пилипа


Мама витягла з печі великий баняк печеної картоплі. Федько вже другий раз з порога кликав тата: «Та вже ходіть до хати, бараболя стигне!» Сердився: всі чекають на нього, а він не йде. Відчував, що всі хочуть їсти: і сестри Зонька і Ганка, і Степан тупцювали біля печі, підганяли маму, щоб скоріш витягала баняк. Нарешті Пилип ступив на поріг, у сінях обтріпав шапку від порохів рукою, а потім шапкою побив по штанах, по блюзці45. Повитягав остюки46 і стебла зі швів, із-за халяв чобіт. Пилип, скільки його в селі пам’ятали, завжди був худий, хоч при тому завжди моторний. У селі називали його «канадником», бо кілька років побував на заробітках у Канаді. Заробив трохи грошей, вернувся до села, оженився, поправив трохи свою господарку. Знав ціну грошам, ціну праці. В хаті тримав дисципліну. І тепер, хоч всі були голодні, а бараболя парувала на припічку, ніхто не посмів взяти хоч би одну на пробу, доки тато не сів за стіл.



Пилип великим кроком переступив поріг, діти позадкували, хто до печі, хто до стіни, щоб зробити татові прохід до столу. Марина розстелила стару веретку і висипала на неї бараболю з баняка. Запашна пара вмить заповнила хату. З такою ж швидкістю діти обсіли веретку, кожне тримало в руці дерев’яну ложку.

Марина трохи розсунула з середини бараболю і на вільне місце поставила глечик з квасним молоком і сільничку. В окрему миску наклала кращих картоплин, в горня налила квасного молока і мовчки поклала перед Пилипом. Пилип розмашисто перехрестився і… побачив, що Степан не втерпів і тягне руку до найсмачніших куснів картоплі. Грізно глянув на нього та гаркнув: «Ох, вишкварку! А хреститись хто буде?!» Степан перелякано перехрестився, витримав паузу і лише тоді взяв одну картоплину. Діти запрацювали коло столу, аж їм, як кажуть, за вухами лящало. Бараболя обпікала пальці, було гаряче в роті, але зате смачно.

Сусідський хлопчина Яків, що прийшов бавитись до Степана, терпляче сидів на бамбетлі й собі ковтав слину. Марина це скоріше відчула, ніж побачила, порушила хатню тишу:

− Може з нами пообідаєш? – звернулася до хлопця і подала йому дерев’яну ложку. Ганка трошки відсунулась і показала місце, де він зможе присісти. Такої смачної бараболі Яків ще не їв. Ніколи так смиренно не хрестився перед трапезою, як тепер у Дацика. Бабця вдома хрестилася, але його не примушували. Дитяче цямкання додавало всім ще більшого апетиту. Бараболя на очах зникала в бараболяних животиках Дацикових дітей. Кожне облизувало свою ложку, дозбирувало крихти. Обід закінчився, діти ще раз перехрестилися, оглядаючись на тата, чи він те побачив. Пилип доїдав свою порцію при столі. Марина позбирала на веретку все лушпиння, висипала в баняк і понесла його в курник. Зоня щось шепнула Ганці, пирснула сміхом і полізла на піч. Пилип сказав:

– Господи, слава тобі! Пішли тепер, Федю, до стодоли… йдуть свята, треба січки врізати.

Ганка підмітала хату. В хаті хоча й палилось і загата була, а вікна не розмерзлись. Надворі стояла зима. Степан моргнув до Якова, взяв шапку, на босу ногу взув Ганчині старі шкраби і вислизнув надвір. За ним без «дякую» чи «до побачення» вискочив Яків. Хлопці мружили очі від сніжної білизни′, льодяні кришталики виблискували дорогоцінними діамантами. На загаті цвірінькали горобчики. Гусак сичав на сполоханого когута.

Степан відламав шматок льодяної бурульки, що звисала з даху, і смоктав її як велику цукерку. Примружив очі, дивився на сонце, що ледве показувало свої контури із-за сірих хмар.

− Хочеш, – зненацька запитав, – я босий побіжу…до Кляпітурових. Ні, аж до студні47.

− Та де там. То неправда! – заперечив Яків.

− Побіжу! Давай закладемося48.

− Давай, – Яків простяг руку. − За що?

− За 50 грошів.

Вийшли на вулицю. Степан швиденько роззувся і щосили побіг по санній дорозі до студні, тільки сині п’яти замиготіли по білому снігу. Біля студні Степан зупинився. Не тому, що Кляпітурова Франка хрестилась і сварила:«Свят, свят! Ото дурне! Хоче здохнути від буркульозу49!». Степан дивився не на неї, а на Якова, аби той не втік − бо пропадуть 50 грошів. Яків тримав у руках Степанові чоботи і захоплено спостерігав, як він легко біг назад до нього, лице розчервоніле, маленькі очі сяють радістю. Прибіг, ускочив у свої шкраби і потягнув Якова через дорогу до його хати. Бабця спересердя спитала:

– Де ти ходиш, хлопче?! Ти ж нічого ще не їв!

– Бабцю, але ми поліземо на піч.

Яків став на стілець, щоб услід за Степаном вилізти на піч, але побачив біля кухні відро варених для свиней бараболь в лушпинні. Їх варили кожен день, та він тільки сьогодні звернув на них увагу. Заки бабця принесла з сіней макогін, щоб пом’яти бараболю, він вхопив з вершка по дві в руки і шугонув на піч до Степана.

Рипнули двері. До хати увійшов тато Якова. З кімнати і до кімнати весь час ходили бабця або мама і двері рипали кожен раз. Але коли зайшов батько, вони рипнули голосніше, немовби хотіли підкреслити, хто тут господар. Батько стомлено сів коло столу. Мама без слів налила борщу в миску і поставила перед ним. Хлопці на печі принишкли, чекаючи, коли домашні почнуть розмову.

– А з ким ти там, Якове? – спитав зненацька тато.

– З Дациковим Степаном, – замість Якова відповіла бабця. Тато перестав сьорбати гарячий борщ.

− Е, козаки, чи не гріх вам на печі сидіти, коли така гарна погода. На санки пішли б. На печі вдень тільки слабі сидять. Та краще вже «Дзвіночок» перегляньте, – докоряв хлопцям батько.

Хлопці мовчки злізли з печі. Яків нишком, щоб тато не бачив, витрясав зі скарбонки кілька монет. Порахував, сховав до кишені і разом зі Степаном вийшов на подвір’я. Степан задоволено перерахував гроші.

− Бачиш, що я можу…, а ти не вірив. Я ще дальше можу бігти босим.

Не знав тоді Степан, що колись доведеться йому ще не раз бігти босим по снігу, ризикуючи життям…

***


Довгі зимові вечори для дітей в будні дні були гнітючими. Веселіше ставало, коли до хати приходив Степан Серафин, брав у руки мандоліну роботи найкращого деренівського столяра, майстра на всі руки – Степана Стасишина, і починав грати. Яків зачаровано слухав музику. «Думи мої, думи мої…» Сумно звучали ці пісні. Ходив Серафин по хаті, грав і наспівував: «Взяв би я бандуру та й заграв, що знав», «Стоїть явір над водою».

− А, тепер покажи, Якове, що ти вивчив?

Яків взяв до рук мандоліну, присів на стілець, ноти поклав на крісло і раптом заволав:

– Я на бочці сиджу, а під бочков качка, а мій муж більшовик, а я гайдамачка.

− О, та ти, хлопче, ще будеш музикантом! – сміявся Степан.
***

Усі свята в селі мали як релігійний зміст, так і національне забарвлення. В колядках були вставлені цілі куплети про Україну та її дітей. А що вже говорити про вертепи. Українські князі: Володимир, Ярослав, козаки вбивають Ірода і різні сцени, насичені українським духом.

На Великодні свята почесна варта біля гробу Господнього була одягнута в однострої Січових стрільців.

Зелені свята були ще бентежнішими. Напередодні свят на частині цвинтаря з найдавнішими похованнями хлопці щороку висипали могилку, ставили високий березовий хрест, прикрашали його барвінком і синьо-жовтими стрічками. До перекладин хреста прибивали дві перехрещені шаблі. А між ними прикріплювали тризуб. Весь цей захід справляв на молодь незабутнє враження. На противагу сільським патріотам, перевертні-комуністи поблизу церковного майдану розвішували червоні прапори. Націоналісти робили могилу з хрестом надвечір, комуністи вішали прапори вдосвіта. Найцікавіше було, коли того ж дня з Янова прибували жандарми і зривали червоні прапори, скидали хрест з могили, ламали шаблі і тризуб. Сільські діти заздалегідь займали в лісових хащах пункти для спостереження і палали ненавистю до жандармів, що презентували ненависну владу. Якось жандармам на очі навернувся Іван Чигирин. Жандарми хотіли його затримати і допитати, але він виривається від них, біжить стрімголов по вулиці і кричить: «Слава Україні! Смерть ворогам!» Це був сміливий виклик владі. Хто раз побачив таке, не забуде до кінця життя.

Чутка про цей вчинок Івана Чигрина облетіла все село, він став героєм не тільки в очах своїх однолітків, про нього із захопленням говорили й старші статечні господарі. Українці раділи і навіть такій маленькій сенсації.

У всіх довколишніх селах на могилах прибирали такі хрести. У деяких селах в цих могилах були поховані січові стрільці. Такі могили жандарми не розкидали, тільки ламали шаблі і тризуби. В Деренівці не було поховання, тому жандарми розкидали могилу.

На другий день Зелених свят сусіднє село Залав’є святкувало празник своєї новозбудованої церкви. Споріднені родини з ближніх сіл традиційно їхали возами на празник, а хто не мав коней − йшли пішки. Хоч це був переднівок50, та на столах після Служби Божої господині розставляли і печене і смажене. Господар ставив горілку і обходив гостей з келишком довкола стола. Закусували холодцем. Ну, зрозуміло, чоловіки політикували досхочу. Діти набирали в руки паляничок і бігли на вулицю знайомитися з сусідськими. Яків на Залав’ї мав одного двоюрідного брата Михайла і чотири двоюрідні сестри – Стефу, Марусю, Ґеню і Маринку. Михайло і Стефа − від найстаршого батькового брата Миколи, Маруся і Ґеня − від середущого Івана, Маринка − від батькової сестри Теклі.

То ж в Зелений понеділок вранці Яків з батьком та мамою їхали фірою51 на празник. Їхали вулицею біля Збаращука, попри ліс Креголець, потім через поле Козіброцького. Батько показував пальцем на мазурів, що почали влаштовувати свої господарства на полі Козіброцького. «Це струп52 на нашому тілі, – казав він. – Мине час і цей струп пропаде. Шкода тих людей, що набідуються тут». Польова дорога між Крегольцем і Березиною пролягала серед пшеничних ланів. Жовте море пшениці хвилею переливалося то в одну, то в другу сторону. Де-не-де з пшениці виглядали головки блавату53. Проміння сонця пестило золотисте колосся. Яків був зачарований цією красою. Виставив руку за полудрабок54, щоб відчути на долоні лоскотання пшеничних колосків. Їхали мовчки, кожен думав свою думу. Ось Березина, ось нарешті залавський цвинтар, церква, маленький потічок і відчинена брама стрия Миколи. На порозі стояла усміхнена тітка Ганка. Мати хутенько зсунулася з воза і пішла цілуватися з нею. Батько під’їхав впритул до стодоли, відчепив по одному посторонку55 з орчика56, підвісив тайстру57 з січкою на дишло, погладив кобилу по шиї і разом з Яковом пішов до хати. Брати привіталися, а Яків підійшов до тітки поцілувати руку, потім до стрия. «Не треба мої руки цілювати, то панські вигадки»,– засміявся стрий і, щоб Яків не дістав його руки, погладив нею хлопця по голові.

– Рости великий, добре вчися і пам’ятай, що хлопам не треба цілувати рук.

Яків розглянувся по кімнаті й зупинив очі на колисці, в якій сидів малий хлопчик – його брат. Поряд з ним лежала кінська вуздечка і віжки. Михайлик поглянув здивовано на брата: − Погойдай мене,– попросив. Гойдав брата, а тітка бідкалася: «Дивіться, людоньки, що за дитина! Пропадає за кіньми. В колисці спить з віжками і вуздечкою. І ким воно буде, як виросте?» – «Добрим господарем!» – заспокоював братову Гринько.

Михайлик залишився з мамою вдома, всі решта пішли до церкви. Церква нова, блищить від свічок і позолочених хрестів. Людей багато. Більшість з них стоїть на площі біля входу. В церкві правлять три священики, співає хор. Діти не витримують довгої відправи, йдуть додому або бавляться оддалік біля огорожі. Закінчується відправа і до приїжджих гостей підходять місцеві парафіяни, ґречно запрошують до себе в гості. Яків з батьками йдуть до стрия Миколи. У покої накритий стіл. По хаті шириться запах підсмаженої ковбаси. Різними кольорами розкладене на двох кльошах58 печиво, біля них – холодець. Яків нишком тягне зі столу кусок медівника. Стрий виймає з колиски Михайлика і садить біля себе. Починається гостина. У маленький келишок стрий наливає горілки і до всіх каже: «Дай, Боже, здоров’я». Потім наливає братові, братовій та дружині. Закусивши холодцем, старші політикують, а діти біжать на вулицю й знайомляться з сусідськими однолітками. Яків уперше побачив на вулиці біля школи помпу. Йому дозволили самому помпувати і його здивуванню не було меж: з труби потекла вода! Такого дива в Деренівці не було. Була в селі студня але там, зрозуміло, корбою накручували на вал ланцюг, на якому було прикріплене відро. Нема тут ні відра, ні ланцюга, а вода сама тече з-під землі по трубі. Він не міг ніяк зрозуміти цього.

По обіді Яків з батьками перейшов через луг до стрия Івана. І знову те саме. Сідають за стіл, п’ють горілку і закусують холодцем. Діти набирають паляничок і біжать в сад дивитися на бджоли, що носять мед. Між двома яблунями прив’язана гойдалка. О, як добре гойдатися! Та з порога вже гукає тітка Настя і кличе до хати, каже, що буде концерт. Ой, як цікаво…

До гостей вийшла сестра Ґеня, одягнена у вишиту сорочку з коралями, на голові вінок зі стрічками, шалянова59 спідничка, підперезана кольоровою крайкою. Ґеня піднялася на крісло, старші заплескали в долоні.

Ґеня відкашлялася і дитячим жалібним тоном почала декламувати вірш Тараса Шевченка «Думи мої, думи мої». Яків дивився на дівчат і разом з ними заплакав. Гості плескали. «Щось веселіше розкажи», – попросив донечку тато. Ґеня немовби чекала такого прохання. «Од села до села танці та музики: курку, яйця продала – маю черевики»,– весело співала дівчинка і притупувала ногою. Її мама гордо поглядала на родичів, котрі плескали в долоні. Вона пишалася своєю донечкою і гадки не мала, що не хто інший, а вона сама своїм національним вихованням торує Ґені важку дорогу випробувань у підпільному житті і таборах ҐУЛАГу, що цей солодкий «гріх» знищить її господарку, а вся родина спокутуватиме його в далекому Сибіру.

І ось, коли минуло багато років, на Донецькому цвинтарі над могилою сестри Ґені промовляв її посивілий двоюрідний брат Яків. Згадав про захоплення маленької Ґені поезією Шевченка, про її долю і життєвий шлях, подібний до Шевченкового і до героїв його поезій. Чужі люди на чужій землі ховали патріотів Залав’я: Ґеню (підпільний псевдонім «Зірка»), її маму Анастасію, батька Івана, чоловіка Максима і сина Мирослава. Як виклик чужинцям на їх хрестах Яків прикріпив таблички українською мовою. Могили засипав татарин з прицвинтарного барака.

Здєсь захоронєни бандеровци, – пояснює екскурсовод місцевим перевертням.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка