Частина перша 6 розділ перший 6


Вибори делегата на Львівські збори



Сторінка9/47
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.5 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   47

Вибори делегата на Львівські збори


Сьогодні 24 вересня, неділя. В читальні на дверях афіша сповіщала про мітинг. 15 жовтня, неділя. Сьогодні в читальні мітинг, – оголосив після Служби Божої мешканець села Лучка Іван. І так щотижня оголошення про мітинг.

До читальні «Просвіти» сходилися господарі. Старші сідали на передні лавки. Жінки прийшли тільки з близьких до читальні хат, тому їх в залі було мало. Прийшли з цікавості почути і побачити нову владу. На сцені за великим столом, накритим червоним покривалом, сидів круглолиций мужчина у військовій формі. Яке його військове звання не могли визначити навіть колишні військовики російського полону. Погонів у нього не було, а металеві квадратики ( ромбики ) на комірі гімнастьорки нічого не проясняли.

Таких відзнак не мала ні одна армія Європи. З неменшою цікавістю селяни розглядали свого земляка Панаса Михайла, що також сидів за столом в президії. Посередині між ними сидів третій представник нової влади. Він виразно відрізнявся від двох попередніх своєю поставою, манерою поведінки. Про таких селяни говорили: «Пізнати пана по халявах». Михайло Панас (1905 – 1943) – мешканець села, не користувався повагою односельців. По-перше, походив з бідної родини, в якої було дуже мало орної землі, а кількість моргів поля піднімала авторитет родини в очах односельчан. Поле вимагало постійного догляду, наполегливої праці. По-друге, хто сидів в криміналі, той вже мав славу арештанта. Панас просидів у тюрмі 7 років, як ніхто з Деренівки чи навіть з сусідніх сіл. А на фізичній роботі у полі його ніхто і не пам’ятав.

Коли шепіт селян в залі притих, з-за столу президії піднявся представник нової влади. Поправив ремінь на поясі, пересунув кобуру нагана з боку наперед, відкашлявся і голосно, якось незвично для селян, звернувся:

– Таваріщі, таваріщі! Совєцкая армія освободила вас від панських, буржуазних і поміщицьких експлуататорів… Совєтськая армія принесла вам свободу. З сьогоднішнього дня ви вільні. Вся земля ваша, фабрики і заводи – народні, бо влада – народна.

Селяни не звикли чути від влади такі гарні, хоч не зовсім зрозумілі слова. Хоч би те: «совєтськая влада», та й слово «таваріщі» різало їм вухо. Звертались один до одного: «Петре», «Іване», а в читальні чи біля церкви, то вже було «пане». Це підкреслювало повагу між людьми, чи самоповагу. А якщо йшлося про урядову особу, то було вживано виключно слово «пане». Товаришами були школярі і близькі між собою люди.

За кілька тижнів совєтської влади ці гарні слова зблякли, тому красиві обіцянки викликали деяку недовіру і до комісарів, і до влади. Змалювавши принципи політичної й економічної системи нової влади, комісар перейшов до основного питання, звернувшись до селян з такими словами:



Західна Україна тепер має всі можливості об’єднатися зі своїми братами з Великої України. Для цього всім селянам потрібно вибрати делегата на великі збори в місті Львові. Великі збори будуть просити совєтську владу прийняти Західну Україну в дружню сім’ю Совєтського Союзу. На таку почесну місію заслужив ваш односельчанин, член комуністичної партії Західної України, товариш Михайло Панас.

Хоч останні слова він висловив піднесеним тоном, оплесків в залі не було. Комісар на хвилинку затнувся, а потім продовжив:

– Він за свою революційну діяльність має право бути гідним представником влади від мешканців всього Буданівського району!

Президія аплодує, а зал мовчить. Що Панас був революціонером, то комісар знав, але що його односельчани – хлопські філософи та ще й вперті «хохли», він збагнув тільки тепер. Зрозумівши складність ситуації, знайшов вихід:

– Може хтось з вас хоче висловитись, щось сказати? Прошу, – рукою запросив до слова. А зал мовчав… «Прошу, прошу», – з грайливою усмішкою просив комісар. Заскрипіла передня лавка, на другій хтось закашляв.

– Прошу слова , – якось тихо, несміливо піднявся з місця Кравчук Микола, і ще раз перепитав: – Можна?

– Так, так,– свердлячи поглядом, комісар повторив:

– Говоріть, говоріть…

– То, пане товаришу, добре, що ви Міська знаєте, але ми…– закашлявся, щоб якось лагідніше сказати, – але ми вже його гм… забули. Нехай з нами трохи… поживе, ми придивимось до нього, то теє… може колись і виберемо. Хотів вже сідати, та згадав: – А може післати двох, а то й трьох… легше їм в дорозі буде, порадяться між собою, ну хоч би Поздика Степана, Полібрикового Василя – вони трохи в гімназії вчились, аж в Тернополі , – додав вже сидячи.

З президії піднявся «панок», говорив по-нашому, закидав трохи по-польськи (вимовляв: не була, а бува).

– Панас пройшов школу в тюрмі, а це більше, ніж гімназія, це цілий університет, – так закінчив свою промову панок. Максим посмілішав і, не питаючи згоди на пропозицію, досить виразно запропонував:

– То нехай вже буде Панас, але від нас хай їдуть єгомосць87.

Комісар не второпав про кого йдеться, хто такий єгомосць.

– То піп, – на вухо прошепотів панок і почав доказувати:

– Дорогі товариші, та хіба єгомосць зможе боронити ваші права, споконвічних хліборобів, що хилили спину перед попами, відробляли у них за хрестини, за вінчання, за похорони. Чи вам не набридло їм цілувати руки, ви ж таки люди …

Тут в залі піднеслось більше десяти рук. Не знаючи, чим це все може закінчитися, комісар з посмішкою заспокоїв зал і безапеляційним тоном промовив:

– Отож, як ви самі зрозуміли, найкращим кандидатом від хліборобів буде відомий в Совєтському Союзі, да, да в Совєтському Союзі…да, да Панас Михайло Петрович, і ви всі, думаю, – провів грізним поглядом по залу, – за нього проголосуєте! – І вже мирно додав:– демонструючи тим свою пролетарську солідарність.

Не питаючи про заперечення чи запитання, приємно усміхаючись, комісар виразно закінчив, підкреслюючи кожне слово:

– На цьому будемо вважати наші збори закінченими.

Селяни помаленьку вставали, неохоче виходили з читальні незадоволені тим, що їм не дали можливості висловити свої міркування щодо делегатів, про дефіцит сірників, нафти та про інші проблеми, які нагромадилися в селі. Статечні господарі залишились на дорозі напроти читальні, споглядаючи представників району, що вмощувались на селянський віз будзанівського господаря. Коні рушили, а ґречні господарі поскидали капелюхи, як перед єгомостем, і руками помахали представникам нової влади. Панас затримався біля господарів. Думав, що вони почнуть розмову. Почав сам про урожай, погоду, але розмова не клеїлась. Навіть з сусідами своєї матері – Гатанасом чи Дмитром Пружиляком не вдалось йому завести бесіду. Злість і розпука стискали йому горло: «За що вони так мене ненавидять? Яке зло я їм заподіяв? Я ж сім років не був у селі, і вони навіть не спитають, як я ці сім років жив, що робив, що їв, чого навчився, яка моя думка про нову владу?» З гіркотою в голосі, голосно з притиском на кожному слові вимовив:

– Якщо ви мене не виберете, то я..то я залишусь в селі. І вам… І вам буде гірше… Подумайте!» – Поправив кашкет на голові і повагом, повільно пішов в село до матері.

Споконвіку село Деренівка було поділене на дві частини – від церкви до межі з селом Довге називалась «селом», а друга, від церкви до залізниці – «Кінцем». І так в селі мешкали сільські і кінченські господарі.

− Ге-ге, ге,– сміялись вслід господарі. – Подумаєш…найшовся ще один посол від Деренівки.

− Ге-ге-ге,– відбилось у пульсуючих скронях претендента у посли.

– Чому, чому вони такі жорстокі до мене?! – думав Панас.

Хоч вибори делегата на львівські Народні Збори у неділю почались вранці, та в селі була усталена традиція, що спочатку всі йдуть до церкви. Після Служби Божої парафіяни ідуть до хати на обід. Так було і в неділю виборів делегата. Прийшовши до читальні, виборці заходили до раніше приготовлених кабін (вибори були таємними) і викреслювали прізвище Панаса, а замість нього довписували отця Кливака з сусіднього села Мшанець.

Перевага о. Кливака для деренівських виборців була в тому, що він був хлопським ксьондзом. Не паношився, в будні сам орав в полі, возив снопи, був хлопським «фільозофом», сперечався з представниками нової влади про Бога, релігію, церкву. Своїми аргументами ставив у незручне становище комісарів компартії України, та ще й в присутності своїх парафіян, які його поважали і любили. Крім цього, він був вчений, не те що Панас – тюремник, такого навіть в гміну не вибрали б. Як комуніст, він у Бога не вірив, до церкви не ходив, працювати на батьківському полі не хотів, чіплявся до політики чужої держави, за що й у тюрму потрапив. Подібні розмови точились в селі напередодні виборів депутата. Та ще й ходили чутки, що всі комуністи перед вступом до партії повинні своїми руками хрест зламати, а потім ще його потоптати ногами». О, які вони страшні!» – думали селяни. Для релігійного люду села це було страшніше, ніж всі матеріальні кривди пана Козіброцького.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   47




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка