Частина перша



Скачати 356.57 Kb.
Сторінка1/18
Дата конвертації14.11.2018
Розмір356.57 Kb.
#62324
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Ян Флемінґ

Із Росії з любов'ю

ЧАСТИНА ПЕРША

ПЛАН


Розділ 1 ТРОЯНДОВИЙ КРАЙ

Розділ 2 УБИВЦЯ

Розділ З ВИЩА ШКОЛА

Розділ 4 ПОВЕЛИТЕЛІ СМЕРТІ

Розділ 5 «КОНСПИРАЦИЯ»

Розділ б ОРДЕР НА СТРАТУ

Розділ 7 КРИЖАНИЙ ЧАКЛУН

Розділ 8 ПРЕКРАСНА ПРИНАДА

Розділ 9 ЛЮБОВНА РОБОТА

Розділ 10 ШНУР ПІДПАЛЕНО

ЧАСТИНА ДРУГА

ВИКОНАННЯ

Розділ 11 ТАКЕ ЖИТТЯ

Розділ 12 ШМАТ ПИРОГА

Розділ 13 «БЕА ДОСТАВИТЬ ВАС...»

Розділ 14 ДАРКО КЕРІМ

Розділ 15 ШПИГУНСЬКІ ТИЛИ

Розділ 16 ПАЦЮЧИЙ ТУНЕЛЬ

Розділ 17 АБИ ЗГАЯТИ ЧАС

Розділ 18 ГОСТРІ ВІДЧУТТЯ

Розділ 19 ГУБИ МЕРІЛІН МОНРО

Розділ 20 ЧОРНЕ НА РОЖЕВОМУ

Розділ 21 «СХІДНИЙ ЕКСПРЕС»

Розділ 22 ПРОЩАВАЙ, ТУРЕЧЧИНО!

Розділ 23 ПО ГРЕЦІЇ

Розділ 24 НЕБЕЗПЕКА ПОЗАДУ

Розділ 25 КРАВАТКА З ВІНДЗОРСЬКИМ ВУЗЛОМ

Розділ 26 СМЕРТЕЛЬНИЙ ЗАШМОРГ

Розділ 27 ДЕСЯТЬ ПІНТ КРОВІ

Розділ 28 LA TRICOTEUSE

Розділ 1

ТРОЯНДОВИЙ КРАЙ


Голий чоловік, який незграбно лежав біля басейну обличчям униз, цілком міг бути й мертвий. Він міг утопитись, потім його тіло виловили з води й, поки над'їде поліція та найближчі родичі, поклали на траву. Навіть розкладена на моріжку поруч із його головою купка предметів могла бути власністю потопельника - її зумисне виставили, аби нікому не спало на думку, ніби рятівники щось поцупили.
Та купка випромінювала блиск заможності. Медальйони з емблемами відомих чоловічих клубів; зроблений із мексіканського п'ятдесятидоларовика затискач для грошей, який утримував під своїми пружинами доволі солідну паку банкнотів; старенька золота запальничка «Данхілл»; золота сигаретниця овальної форми з рифленими краями та потаємною бірюзовою кнопкою - справжній Фаберже; роман того гатунку, що його багатий чоловік, виходячи до саду, бере з книжкової полиці,- «Маленька Наггет» старого П. Г. Вудхауза. Був там і золотий годинник з потертим ремінцем крокодилячої шкіри. Марка «Жірар-Перріго» - для любителів коштовних іграшок. Годинник мав стрімку секундну стрілку і двоє маленьких віконець на циферблаті, в яких позначалися день, місяць і фаза Місяця. Тепер він показував пів на третю 10 червня і фазу Місяця в останній чверті.
З-поза трояндових кущів у кінці саду вилетіла синьо-зелена бабка і на висоті кількох дюймів пронеслася понад спинним хребтом у чоловіка, її привабив золотистий відблиск червневого сонячного проміння, що вигравав на кінчиках білявого волоссячка біля куприка. Легенький бриз, що повіяв з моря, делікатно нагнув маленького кучерика. Нервово пронісшись із боку в бік, бабка зависла над лівим плечем у чоловіка, позираючи додолу. Молода травичка під його роззявленим ротом тріпотіла. Крилом м'ясистого носу скотилася важка краплина поту і, зблиснувши в повітрі, впала на траву. Цього було досить. Бабка повернулась до троянд і, подолавши високу садову огорожу із вмурованим по верху зазубленим склом, подалася геть - це могла бути добряча пожива, але вона рухалася.
Сад, де лежав чоловік, мав акр добре доглянутого газону, з трьох боків оточеного широким трояндовим валом, од якого долинало густе бджолине дзижчання. Та сонне гудіння бджіл не могло приглушити м'якого й потужного дихання моря, що плескалося одразу ж за садом біля підніжжя скель.
Моря звідси не було видно. Та й що взагалі побачиш, крім неба і хмар, коли тебе оточують стіни у двадцять п'ять футів заввишки? Щоправда, з двох спалень нагорі у віллі, яка й утворювала четвертий бік цього вельми потаємного закутка, просто перед вами відкривався безмежний простір водної блакиті, а як глянути в інший бік, можна було помилуватися горішніми вікнами сусідньої вілли та верхівками дерев у її саду - вічнозеленими середземноморськими дубами, пініями, казуаринами та поодинокими пальмами.
Вілла була новітньою спорудою - присадкувата видовжена коробка без орнаменту. Плаский блідо-рожевий фасад дивився на сад чотирма вікнами в сталевих рамах і скляними дверима, що вели на маленький майданчик із світло-зелених глазурованих плиток - вони, по суті, зливалися з газоном. Своїм протилежним боком вілла виходила на курну дорогу, і вікна тут були заґратовані, а вхідні двері - дубові. На горішньому поверсі містилися дві спальні, на нижньому - вітальня й кухня, частину якої відгородили під туалет. Для ванної кімнати місця не знайшлося.

Сонну млосну тишу раннього полудня порушив гуркіт автомобіля, що зупинився перед віллою. Вухо різонув металічний звук від удару дверцят. Машина від'їхала. У двері двічі подзвонили. Голий чоловік не поворухнувся, але шум змусив його на мить широко розплющити очі. Повіки піднялися так, як ото нашорошуються вуха тварини. Чоловік пригадав, де він, який нині день і котра година. Всі звуки було розшифровано. Повіки з короткими торочками пісочного кольору вій сонно опустилися на вицвіло-сині, загалом тьмяні й навдивовижу порожні очі. В широкому, аж хруснули щелепні хрящі, позіху розійшлися маленькі жорсткі вуста. В роті покотилася слина. Чоловік плюнув на траву і почав чекати.


Розчахнувши скляні двері, ввійшла молода дівчина у білій бавовняній сорочці та коротенькій, хоч і не спокусливій, синій спідничці, з маленькою плетеною торбинкою на руці. Широкою, майже чоловічою ходою вона перейшла глазурованою плиткою і попрямувала до оголеного чоловіка. Поклавши за кілька ярдів од нього торбинку, вона сіла на моріжок, скинула забрьохані дешеві черевички, потім підвелася, розстебнула сорочку, зняла її і, ретельно згорнувши, примостила поруч із торбинкою. Білизни під сорочкою не було. її плечі, приємної засмаги шкіра і довершеної форми перса сяяли здоров'ям. У ту мить, коли дівчина опускала руки, аби розстебнути ґудзики на сукні, з-попід її пахв визирнули маленькі чубки білявого волосся. Коли вона роздягалася, враження від селянського здоров'я і майже тваринної сили в цієї дівчини посилювали її присадкуваті стегна, які розпинали світло-голубі купальні трусики, а також короткі ноги й округлі клуби.
Вона акуратно поклала спідницю поруч із сорочкою і видобула з торбинки стару пляшку від лимонаду, в якій важко переливалася густа й прозора рідина. Вмостившись навколішки біля чоловіка, дівчина вилила поміж його лопатки трохи рідини - певне, легкої оливкової олії, що, як і все інше в цій частині світу, відгонила трояндами,- розім'яла пальці так, як це роблять перед грою піаністи, й почала масажувати дельтовидні, двоголові та трапецієвидні м'язи. З огляду на неймовірну силу чоловіка, то була важка робота. Випнуті м'язи на плечах ледь подавалися під пальцями навіть тоді, коли дівчина передавала їм усю вагу свого тіла. Ще не завершивши справи, вона просякне потом і так виснажиться, що, по суті, звалиться в басейн, а потім ляже в затінку і дріматиме аж до повернення машини. Та не ця перспектива володіла її думками, коли руки машинально виконували професійний танок на спині в чоловіка, а інстинктивний жах. Його викликало оце найкраще і найдовершеніше тіло, яке їй привелося бачити в житті. Проте цей жах жодною рисою не проступив на пласкому й спокійному обличчі масажистки, обрамленому бахромою чорного волосся, а трохи підняті догори розкосі чорні очі залишалися такі самі порожні і зберігали свій тьмяний блиск, хоч десь углибині скімлила й плазувала підла тваринка. І якби дівчина звернула на це увагу, то пульс у неї забився б куди частіше.
За останні два роки таке з нею вже траплялося, та сьогодні її приголомшило відчуття відрази до цього чудового тіла. Тож знову й знову вона прагнула навмання відшукати причини отакої раптової зміни в своїх відчуттях, що породжували в неї комплекс вини. Бо, якщо казати відверто, ці почуття були не більш професійні, ніж сексуальний потяг, який часом пробуджував у неї дехто з її клієнтів.
Спершу - речі дрібніші. Його чуб. Вона подивилась на круглу голову, трохи замалу як для такої м'язистої шиї. Вкрита пружними кучерями кольору щирого золота, ця голова цілком могла викликати приємні спогади про хрестоматійне волосся класичних статуй. Та ці кучері були чомусь аж надто тугі й надто щільно прилягали й одні до одних, і всі разом до черепа. Коли дівчина поглянула на них, у неї аж мурахи по спині забігали - так ніби їй наказали поперетягувати нігтями стос килимів. Ці золоті кучері спадали так низько на спину, що майже сягали (вона міркувала професійними термінами) п'ятого шийного хребця, де раптово уривались і шикувалися в пряму лінію з маленьких і цупких золотавих волосин.
Дівчина вирішила дати рукам перепочинок і перенесла вагу на стегна, її гарний тулуб ряснів потом. Вона витерла чоло затиллям долоні, взяла пляшку з олією, вилила дещицю на маленький волосистий п'ятачок на спині внизу. Зігнула пальці і знову подалася вперед.
Якби йшлося про коханця, то цей ембріональний хвіст, завжди вкритий над лінією розділу клубів золотавим пушком, справляв би грайливе, навіть збудливе враження. Але в цього чоловіка він був скорше тваринний. Ні, рептильний. Без волосся. Як у змії. Це викликало в неї відразу. От наче рептильний - і край. Дівчина перенесла руки на два пагорби м'язів. У таких випадках більшість її клієнтів, особливо молоді футболісти, починали жартувати, а якщо вона втрачала пильність, робити грайливі пропозиції. Часом вона примушувала їх замовкнути, щосили натискаючи на сідничний нерв. Часом, особливо, коли чоловік був їй до вподоби, вона заводила жартівливу суперечку, яка переходила в коротку борецьку сутичку, і та завершувалася швидкою і солодкою капітуляцією.
З цим чоловіком було інакше. Страхітливо інакше. Від самого початку він нагадував брилу неживого м'яса. За два роки він не озвавсь до неї жодним словом. Коли вона закінчувала масажувати спину і він перевертався, ні його очі, ні тіло жодного разу не виявили до неї анінайменшого інтересу. Вона плескала його по плечу, він собі перевертався, крізь примружені повіки втуплював погляд у небо, і тільки час від часу з нього вихоплювалися довгі гучні позіхи - єдина ознака людської реакції.
Дівчина змінила позу й почала масажувати ахілловий сухожилок. Озирнула прекрасне тіло. Невже знову зміна у відчуттях? Чи це тільки фізичний потяг? Що дало цьому поштовх - червонястий колір засмаги його молочно-білої від природи шкіри (такий вигляд має підсмажене м'ясо)? Чи, може, будова самої шкіри, глибока, з широким розташуванням пор на її атласній поверхні? А чи густо розкидане на плечах ластовиння? А може, то давалася взнаки його сексуальність? Байдужість оцих чудових, зухвало випнутих м'язів? Або ж її дух (тваринний інстинкт нашіптував їй, що в цьому довершеному тілі живе грішна самотність)?
Масажистка підвелася, випросталась, повільно покрутила головою та плечима, потім розвела руки, піднесла Їх догори й тримала так доти, доки кров відтекла вниз. Після цього підійшла до торбинки, дістала рушник і обтерла піт з обличчя й тіла. Коли вона обернулася, чоловік уже перевернувсь і, підклавши під голову розкриту долоню, байдуже споглядав собі небо. Вільна рука лежала випростана на траві, очікуючи на неї. Вона стала навколішки за його головою, хлюпнула трохи олії на долоню, підняла його розслаблену напівзігнуту руку і почала масажувати її своїми короткими товстенькими пальцями.
Дівчина кидала нервові погляди на червонясто-коричневе обличчя, облямоване тугими золотистими кучерями. Зовні все було гаразд - вродливий чоловік, схожий на юного різника, з повними рожевими щоками, виразним носом і круглим підборіддям. Та коли придивитися пильніше, щось жорстоке проглядало в цьому скоріше тонкогубому, ніж гарному роті, щось поросяче вгадувалося в широких ніздрях кирпатого носа, а ще - порожнеча, яка ховалася в блідо-голубих очах, передаючи цей вираз усьому обличчю, що цілком могло належати потопельнику чи клієнтові моргу. Таке враження, розмірковувала вона, ніби хтось притяг сюди порцелянову ляльку і розмалював їй обличчя, щоб настрахати людей.
Масажистка розминала руку - від кисті до велетенських біцепсів. Звідки в цього чоловіка такі дивовижні м'язи? Може, він боксер? І що він робить з оцим грізним тілом? Якось промайнула була чутка, нібито ця вілла належить поліції, а двоє слуг, хоч і клопочуть на господарстві та готують їжу, очевидно, виконують роль охоронців. Щомісяця цей чоловік на кілька днів зникав, і її повідомляли, щоб вона тоді не приходила. Траплялося, що її відпустка тривала цілий тиждень, а то й місяць. Одного разу після такої перерви верхня частина його тіла перетворилася на суцільний синець. Іншим разом з-під хірургічного пластиру, наліпленого на ребра трохи нижче від серця, визирав червонястий край напівзагоєної рани. Розпитувати про нього в лікарні, де вона працювала, чи в місті, де жила, дівчина не насмілювалась. Під час її першого візиту сюди один із слуг навпростець заявив, що найлегший спосіб потрапити до в'язниці - це розповісти про побачене. Те саме повторив і головний лікар, який доти навіть не помічав її в лікарні.
Сильні пальці нервово заглиблювались у масивний дельтовидний м'яз. Так, у неї не було сумнівів щодо його зв'язків із державною безпекою. Можливо, саме це й відштовхувало її від такого чудового тіла. А може, то страх перед цією установою паралізовував її тіло й волю. Дівчина заплющила очі і спробувала уявити собі, ким би він міг бути і що він міг би наказати зробити з нею. Потім швидко розплющила очі, щоб він нічого не помітив. Та його зіниці некліпно дивилися в небо.
Коли черга дійшла до обличчя і великі пальці масажистки натиснули на повіки його заплющених очей, мирну садову тишу порушив телефонний дзвінок. Чоловік спроквола підвівся на одне коліно і став схожим на бігуна, що чекає на постріл із стартового пістолета. Та з місця він не зрушив. Дзвінок урвався. З будинку долинуло чиєсь бубоніння. Про що там ішлося, зрозуміти було годі, але голос лунав так, ніби хтось владно давав комусь настанови. Потім голос замовк, і в дверях з'явився один із слуг, коротким жестом запрошуючи до сеое її клієнта. В оголеному чоловікові дрімала реакція спринтера. Дівчина відзначила це, коли побачила ззаду, як його засмагла плоть рвучко влетіла у прочинені скляні двері. Буде ліпше, коли він, повернувшись, не застане її на тому самому місці в позі людини, що дослухається до чужих розмов. Дівчина підвелася, ступила два кроки в бік бетонованого басейну і граційно пірнула в приємну блакить.
Звісно, жіночий інстинкт їй дещо підказував, та задля власного спокою краще буде зовсім не знати, хто цей чоловік. Його справжнє ім'я Донован Грант або «Червоний» Грант. Та за останні десять років воно трансформувалося в «Червоногранітний» із псевдонімом «Граніт». То був головний кат СМЕРШу, машини смерті МДБ, і цієї хвилини він одержував інструкції по прямому каналу з Москви.
Розділ 2 УБИВЦЯ
Грант м'яко поклав трубку на важіль, сів і втупився в апарат.
— Вам краще вирушати,— мовив охоронець з кулеподібною головою, що стовбичив над ним.
— Чи вони хоч якось визначили завдання? — Російською Грант говорив чудово; правда, через нечітку вимову його можна було прийняти за жителя одного з районів Радянської Прибалтики. Голос у нього був високий і рівний Звучав він так, ніби Грант зачитував щось нудне з газети чи книжки
— Ні. Лише те, що хочуть вас бачити в Москві. Літак уже в дорозі Сяде за якусь годину. Півгодини - на заправку, а потім ще три або чотири години -залежно від того, чи буде посадка в Харкові. Опівночі будете в Москві Час складати речі. Я викликаю машину.
Грант нервово підвівся.
— Так, маєте рацію. Навіть не сказали, чи йдеться про якусь операцію? А я хотів би знати. Адже цей канал зв'язку безпечний. Могли б хоч натякнути Як правило, вони це роблять.
— Цього разу не зробили.
Грант неквапно повернувся на моріжок. Якщо він і помітив дівчину, яка сиділа на протилежному боці басейну, то цього не показав. Він узяв книжку позбирав на моріжку золоті трофеї свого фаху й пішов назад до будинку, де сходами піднявся до своєї спальні.
Кімната мала голий вигляд, бо вмебльована була лише залізним ліжком, з якого на підлогу звисало зібгане простирадло, плетеним з лози стільцем, непофарбованою шафою та дешевеньким умивальником із бляшаною мискою. На підлозі валялися англійські та американські журнали, а під вікном лежав стосик книжок у яскравих м'яких і твердих оправах.
Грант дістав з-під ліжка потерту італійську фіброву валізу й поклав до неї кілька комплектів добре випрасуваної недорогої, але респектабельної білизни. Потім поспіхом намилився милом із неодмінним трояндовим ароматом, облився холодною водою і обтерся простирадлом, яке стяг просто з ліжка.
Знадвору долинув шум автомобіля. Грант квапливо вбрався в однотонний костюм, колір якого описові не піддається, надів годинника, розсовав по кишенях інші свої речі, підхопив валізу і спустився вниз. Парадні двері прочинились, і він побачив, як двоє його охоронців розмовляють із водієм пошарпаного «ЗИСа». «Чортові бевзі! — лайнувся Грант (а міркував він і досі переважно англійською мовою). - Мабуть, попереджають, щоб водій простежив, чи я таки сяду до літака. Адже їм важко уявити, що іноземець захоче залишитись у цій зруйнованій країні» Насмішкуваті очі спостерігали, як Грант ставить на ґанку валізу й вибирає соб плащ з цілої купи верхнього одягу на плічках біля дверей. Знайшовши свого "фірмового" зіжмаканого дощовика й чорного фетрового капелюха - уніформа радянських офіційних осіб, - Грант надягнув їх, підхопив валізу і, грубо відштовхнувши плечем одного з охоронців, вийшов на вулицю. В автомобілі він улаштувався поруч із водієм у цивільному. Двоє чоловіків, що стояли позаду, не похопилися жодним словом, але дивились на нього важкими поглядами. Водій відпустив педаль зчеплення, і машина, яка вже стояла на ввімкненій передачі, хутко набираючи швидкість, помчала курним шляхом.
Віла стояла на південно-східному узбережжі Криму, десь на півдорозі між Феодосією і Ялтою. Це була одна з багатьох офіційних дач, розсташованих у найкращій смузі скелястого узбережжя, такий собі варіант російської Рів'єри. Червоний Грант усвідомлював, що відпочивати тут, а не в одній із похмурих віл у передмісті Москви, - неймовірний привілей. Високо в горах його думки теж піднеслися, і він визнав, що вони справді поставилися до нього якнайкраще, навіть якщо їх турбота про його добробут мала подвійну суть.
Сорок миль до Сімферополя вони їхали годину. По дорозі їм не трапилося жодної машини, а коли з виноградників випадково і виповзав якийсь візок, то, зачувши їхній гудок, мерщій звертав на узбіччя. Як і повсюди в Росії, автомобіль тут був символом офіційності, а офіційність несла з собою небезпеку.
На всьому шляху обабіч росли троянди, які прикривали виноградники. Живопліт уздовж дороги, а на під'їзді до аеропорту — величезна клумба, на якій червоні троянди утворювали зірку на тлі своїх білих родичів. Гранта вже аж нудило від цих розкішних квітів, і він прагнув якомога швидше потрапити до Москви, щоб позбутися їхнього солодкавого смороду.
Вони проминули в'їзд до цивільного аеропорту і вздовж високої стіни завдовжки з добру милю поїхали далі до військового сектора аеродрому. Біля височенних воріт з колючого дроту водій показав свою перепустку двом вартовим, озброєним автоматами, і рушив далі, до бетонованого майданчика перед ангаром. Тут стояли великі військові транспортні літаки, пофарбовані камуфляжною фарбою, маленькі двомоторні тренувальні машини та кілька вертольотів військово-морської авіації. Водій зупинився коло чоловіка в комбінезоні, щоб розпитати про Грантів літак. Тієї ж миті з оглядово-контрольної вежі пролунав металічний звук сирени, й гучномовець гримнув:
— Ліворуч! До кінця! Номер п'ять БО! Водій покірно повів машину у вказаному напрямку, аж раптом залізний голос знову гримнув:
— Стій!
Не встиг водій натиснути на гальма, як угорі розлігся глухий гуркіт. Чоловіки інстинктивно повтягували голови в плечі, бо ланка з чотирьох МІГів-17, що виринула з боку вечірнього сонця, пронеслася просто над ними. Літаки летіли так низько, що можна було розгледіти короткі закрилки, випущені для повітряного гальмування. Винищувачі сміливо падали один за одним на велетенську посадочну смугу, і з-під їхніх коліс вихоплювалися клубки блакитного диму. З реактивним ревом вони підрулювали до віддаленої стоянкової розмітки і розверталися, щоб повернутись до контрольної вежі та ангарів.
— Рушайте!
Вони проїхали ще сотню ярдів і зупинилися біля літака з розпізнавальними знаками V-БО. Це був двомоторний ІЛ-12. З дверей кабіни звисала маленька алюмінієва драбинка. Автомобіль стояв якраз навпроти неї. З кабіни одразу ж визирнуло чиєсь обличчя — певне, когось із членів екіпажу. Чоловік зійшов униз і почав ретельно вивчати перепустку водія, а потім і посвідчення Гранта. Водієві чоловік зробив знак забиратися геть, а Грантові — йти за ним. Допомоги він не запропонував, та Грант її і не потребував — валізу він ніс легко, наче книжку. Як тільки Грант ступив на борт, драбинку втягли до літака. З грюкотом зачинивши широкий люк, льотчик подався до кабіни.
Грант міг вибирати будь-яке з двадцяти вільних місць. Він влаштувався ближче до люка і застебнув ремінь безпеки. Коротким потріскуванням долинала крізь прочинені до пілотської кабіни двері розмова з контрольною вежею; обидва двигуни і скиглили, й кахикали, й пострілювали. Літак навдивовижу хутко і вправно, як маленький автомобіль, розвернувся на місці, вирулив на злітну смугу «північ-південь», без жодних інших підготовчих операцій зі свистом помчав бетоном і злетів у повітря. Грант розстебнув ремінь безпеки, припалив сигарету «Тройка» із золотим мундштуком і відкинувся у кріслі, щоб із комфортом пригадати свою минулу кар'єру та помізкувати над майбутнім.
Донован Грант був наслідком нічного союзу між професіональним німецьким штангістом і офіціанткою з Південної Ірландії. Протримався цей союз три чверті години на витоптаній траві за цирковим шатром на околиці Белфаста. Перед тим, як союз розпався, батько дав матері півкрони, і щаслива мати подалася до свого ліжка на кухні в кафе поблизу залізничного вокзалу. Очікуючи пологів, вона поїхала до тітки в маленьке село Охмаклой неподалік від кордону, де й народила дванадцятифунтового хлопчика, а сама померла від пологової гарячки. Перед смертю вона попросила назвати хлопчика Донованом (штангіст величав себе «Могутній О'Донован») і дати йому її власне прізвище Грант.
Тітка доглядала за хлопчиком неохоче, і може, через це він виріс здоровий і неймовірно сильний, але заразом і напрочуд сумирний. Друзів у нього не було — він не хотів товаришувати з дітьми, а коли чогось прагнув, то домагався свого за допомогою кулаків. У школі його побоювались і не любили, та боксом і боротьбою він зажив собі слави на місцевих ярмарках, де несамовита лють у поєднанні з підступністю приносила йому перемоги над значно старшими й більшими хлопцями. Ці його «чесноти» привернули увагу «Грішних облудників», які перетворили Охмаклой на головний канал для своїх човникових операцій через кордон. Не обминули Донована увагою і місцеві контрабандисти. Покинувши школу, він став бойовиком обох угруповань. Платили добре, але бачитися з ним хазяї воліли якомога рідше.
Саме тоді його тіло в періоди повного місяця почало відчувати якісь незбагненні поштовхи — він називав їх «відчуттями». У свій шістнадцятий жовтень Донован вийшов уночі на вулицю, впіймав і задушив кота, Це дало йому полегкість на цілий місяць. У листопаді його жертвою стала велика вівчарка, а на різдвяну ніч він перерізав у сусідській повітці горлянку корові. Після таких вчинків йому ставало легше. Донованові вистачило розуму збагнути, що в селі зацікавляться таємничим убивством тварин, тож він придбав собі велосипед, на якому в сяйві повного місяця вирушав у дорогу. Часом, щоб знайти жертву, йому доводилося долати далекі відстані. Через два місяці, вдовольнившись спершу гускою, а потім курчатами, він ризикнув перерізати горло сонному волоцюзі.
Вночі на дорогах було мало людей, тож Донован, щоб не привертати до себе зайвої уваги, вирушав у дорогу за дня й заїжджав у якесь віддалене село ще присмерком, коли з поля повертаються додому поодинокі люди, а дівчата поспішають на побачення. Коли Донован уперше в житті вбив дівчину, яка трапилась йому випадково, то більш нічого він з нею не вчинив. Того, про що подейкували люди, він не розумів. Полегкість йому давав тільки чудовий акт убивства і ніщо інше.
Завершувався сімнадцятий рік його життя, а жахливі чутки про невловимого вбивцю поширювалися по всій Фермані, в Тіроні й Армі'. Коли серед білого дня хтось задушив і холоднокровне засунув у копицю сіна дебелу жінку, чутки переросли в паніку. У селах формувалися загони самозахисту, а поліційні дільниці дістали підкріплення з професійних детективів із службовими собаками. Легенди про «місячного вбивцю» принаджували до цієї місцевості безліч столичних журналістів. Грант їздив на велосипеді, його кілька разів зупиняли й розпитували, та Охмаклой надавав йому надійний захист, і в селі завжди знаходився хтось такий, хто підтверджував його версію щодо тренувань перед черговим матчем,— адже тепер він претендував на звання чемпіона Північної Ірландії у першій важкій вазі, і село, певна річ, ним пишалося.

Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера

Скачати 356.57 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка