Частина перша



Сторінка11/34
Дата конвертації20.11.2018
Розмір1.76 Mb.
#65267
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34

Кукурузо аж зашарівся від задоволення. Мене розібрало, і я схотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собі подряпався на вербу. Але мене спіткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка і розпанахав труси з низу аж до пупа, навіть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозі. Придержуючи своє нещастя однією рукою і мало не плачучи від сорому, я безславно спустився вниз. Але ніхто не став кепкувати з мене: “Нічого, буває. З кожним може таке трапитися”, — заспокоювали мене всі. Я тільки екав і досадливо махав вільною рукою. Дівчатка запропонували мені, що зашиють труси. Я категорично відмовився. Сидіти без трусів, поки дівчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й поліз у курінь — зашивати свою ганьбу. Там, у напівтемряві, довго й невміло штрикав голкою, наколюючи собі пальці і ковтаючи сльози сорому. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацікавився, потяг її. То була “Граматика”. Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дідові очі.

“Граматику” був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мій друзяка мою цікавість!). На першій сторінці починався “Щоденник Робінзона Кукурузо”. Що там таке — ви вже анаєте; “пригоди” і “неприємності” першого дня. “А що далі?” — зацікавивсь я. Перегорнув сторінку і.. витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже пів-зошита було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменники,і на прикметники.

Вправи були написані олівцем — так само як і щоденник. Сумніву не було — все це писалося вже тут, на острові.

Так он воно що!

Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменовки.

Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордість, твоя шалена гордість заводіяки й отамана не дозволила тобі признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, і ти втік од людських очей на острів і там зубрячиш граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів... Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобі ..

А втім, що “стривай”, що “пожди”? Хіба я скажу йому що-небудь? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб він залишився на другий рік?

Та ні! Звичайно ж, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова. Хай думає, що я ні про що не догадуюсь. Хай думає!

Я швиденько поклав зошит і “Граматику” на місце й притрусив листям, ніби й не чіпав.

Від цього відкриття мені одразу стало легко й весело — немов після дощу сонце засвітило. Про сором свій я й думати забув.

Бадьоро зашив я труси й зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали посміхатися.

А Кукурузо сказав:

— Велике діло труси. Без трусів — нема людини, а в трусах — е людина, ще й посміхається, — і хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурний був його дотеп, я не образився.

Несподівано з плеса залунало:

— Го-го! Он ви де!

До острова підпливав ще один човен. У човні сидів Гришка Бардадим і кілька наших хлопців-юннатів.

— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої нові сорти овочів та фруктів і почастувати.

— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.

Всі засміялись.

— Нічого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзі, збираймося!

Зчинилася метушня.

— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помітивши нас.

— У них діло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.

— Що-о?! — скривився Бардадимю — Діло? Яке діло? У цих-о? У цих-о жевжиків? Брешуть вони! Це ж відомі на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крім капостей, ніяких у них ділов не буває...

Ніхто навіть не засміявся. Мабуть, усі відчували незручність і мовчали.

Ми стояли червоні, мов два помідори.

Ми ладні були крізь землю провалитися.

Ех! Якби ми були такі здорові, як ти! Ми б тобі показали! “Ділов! Ділов!” — говорити спершу навчися!

— І нічого вони не босяки, а хороші хлопці! — вигукнула раптом Валька.

— Правильно! — підхопив Ігор.

— Хороші, хороші, хороші! — заверещала Оксана.

— Тільки так! — вигукнув Сашко-“штурман”.

— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — наші гості, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.

Нас оточили Ігор, Валька, Сашко-“штурман” та інші піонери. Залунали вигуки:

— Прощавайте!

— До побачення!

— Бувайте здорові!

Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:

— Шкода, що ми не дізнаємось, як, закінчилося ваше секретне діло...

Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:

— А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?

— Напишіть!

— Звичайно!

— Хай напишуть обов'язково.

— Напишіть! Напишіть' — залунало звідусіль.

— Тільки так! — відрубав Сашко-“штурман”.

А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.

— На, — сказала вона, просгягаючи папірець Кукурузові — Тільки гляди, не загуби!

Кукурузо нічого не сказав — мовчки сунув папірець за пазуху.

Вони сіли в човни.

— Заспіваймо їм на прощання пісню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!

І вони заспівали.

Ми довго стояли на березі, їх давно вже не було видно, а пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні.

Дружба! Дружба!

Молоде і вічне слово!

Дружба! Дружба!

Ти єднаєш нас чудово!

І щоб весело жить,

Пам'яіай кожну мить:

Треба друзів любить,

Ними слід дорожить!

Назавжди умій дружить!

А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:

— Да зараз техніка, воно не те що... а взагалі.. звичайно... Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь сховати можна.

— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках — сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько... А Ігор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на отих транзисторах.

Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:

— А здорово було б зробити щось таке... на транзисторах. Інтересне й незвичайне. Наприклад... Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).

Пасти таку радіо корову — одна насолода.

Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю А ти? Ага... Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку і: “Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!” І Манька — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Красота! Скажи!

— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі... — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.

— Ну, гаразд, про це потім . А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночі затримувати.

— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.

— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого діла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!

— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.

— От тобі зразу стрпяти! Не стріляти, але.. якщо... Взаіалі, рушниці будь-хто злякається.

— Авжеж, — погодивсь я. — Тільки як же ж... я... вночі... а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питаться ні в кого А я...

— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.

— Що?


— Ну, що на рибалку ідеш абощо.

— Я й так на рибалці зараз.

— Га що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказати, державне, а він...

— Ну добре, щось придумаю. Тільки тоді мені треба зараз додому їхать.

— Їдь, а я що...

Я сів у човен.

Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілось залишатися самому на острові. Він ходив по коліна в воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи “Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити”.

Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:

— Ти знаєш... Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.

Скигликами називали у нас оті полив'яні пряники, що продавалися у сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день, Може, за це ми й любили їх.

— Добре, привезу, аякже, — сказав я і відштовхнувся од берега.

РОЗДІЛ XIX

У сні і наяву

— Де ти цілий день бігаєш, не ївши? Диви, аж очі позападали, — докірливими словами зустріла мене мати.

— Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара, — так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:

— Про якого це ти Сашка?

— Га про... про... Юрчишина, — почав виплутуватись я, як в'юн із сітки. — Отой, знаете, що біля млина живе, дядька Михаила син.

А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала Значить, не бачила.

— Так що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати

— Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червоніючи, брехав я — Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?

Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, а то в мене вже всі вийшли.

І я, радий, що все так добре обійшлося, побіг рубати дрова.

До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, по помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.

Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав в сон, як сокира в воду.

І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно.

Стою я значить, на березі острова Переекзаменовки.

Стою і бачу; випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як вся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег... Гребенючка. Підходить до мене й каже:

— Здрастуйте вам. До вас на острів приїхала німецька делегація піонерів. Ви будете за перекладача.

Я здивовано дивлюсь на неї, і мені хочеться сказати:“Чого це ти, дурепо, мене на “ви” звеш?” — але я чомусь чемно відповідаю:

— З великою радістю. Але хочу нагадати вам, що в школі я вивчаю, як вам відомо, англійську і по-німецькому говорю не дуже вільно. По німецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль і дер Бляйішіфт.

— Нічого, — каже Гребенючка, — цілком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.

Я дивлюсь і бачу, що по трапу спускаються Ігор, Сашко-“штурман” і Валька.

“Он воно що! Так вони, виходить, німецькі піонери, а не наші”.

Ми йдемо по острову і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо і колупає в носі.

— Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, по-німецькому, а сам думаю: “Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш радянський Робінзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сільради. Але яка ж тут сільрада, коли він на острові один!”

Між тим Кукурузо каже:

— Будь ласка!

І ми входимо в курінь. Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.

— Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.

“Ти диви. От чортів Кукурузо! Таки понавидумував оте... на транзисторах”.

— Дер Штуль? — питає раптом Валька.

— Дер Бляйштіфт, — відповідаю я і сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: “Слухайте, а як з вашим секретним ділом?” — а я відповів: “Все в порядку. Не хвилюйтесь”.

Яка гарна німецька мова! Одне слово скажеш, і все зрозуміло. Треба буде на той рік попроситися у школі в німецьку групу. Обов'язково. Відмінником у ній стати — раз плюнути Тепер я розумію, чому всі вони: і Валька, і Ігор, і Сашко — відмінники.

І тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капітанській формі... Книш. А біля нього-голий, у масці і в ластах, Бурмило.

“Вермахт... Подарунок від німців... Двадцять залізних... Сьогодні вночі...” — згадую я, і все в мені враз шшло-поїхало вниз.

А Книш підходить до мене й грізно каже:

— Дамі завжди треба звільняти місце! — і щосили штовхає мене в груди.

— Тільки так! — чується голос Бурмила.

І я лету, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — і просипаюсь

Отаке чорті-що наснилося мені.

І вмить я згадав, що мені треба їхати на ніч у плавні. Що “сьогодні вночі” — таки сьогодні вночі. І так мені зробилося маркотно, що й передати не можу.

Матері не було — пішла в поле. Батько зранку на роботі Ніде нікого А тут ще цей сон... Не міг я сидіти на самотині. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на світі люди! Ондо голопуза дітлашня сусідська у колії заболоченій корабликів пускає, а все одно: гпянеш на них —і легше.

Заїирнув я у двір до Ренів. Дід Варава сидів на призьбі і мантачив косу.

“Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, — подумалося мені. — Якби ви знали, не сиділи б так спокійно. А вночі сьогодні хтозна-що його чекає! Справжня військова операція. Може, й стріляти доведеться. Ех!”

Проскочив я повз відчинену хвіртку, щоб не помітив мене дід (а то ще, чого доброго, питати почне!).

“А може, не приїде Книш? Захворіє абощо. Всяке ж буває. Але — ні, навряд. Такі не хворіють”.

Назустріч Галина Сидорівна.

— Здрастуйте! — привітавсь я до неї чемненько, а в душі: “Прощайте, Галино Сидорівно! Може, й не побачимось більше..”

Іду далі

І раптом...

— Чого ти носа повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — почув я несподівано. Звів голову. Біля колодязя, з відрами й коромислом, стояла Гребенючка і дивилася на мене усміхнено. — І чого це ти сам? А де ж твій переекзаменовщик? Посварилися, може?

Мабуть, треба було їй сказати щось різке або уїдливе: “Не твоє свиняче діло”, але мені не схотілося такого говорити, і я просто сказав:

— Він у Пісках, у тітки.

— А ти, бідненький, ходиш і плачеш.

І знову я втримався від обов'язкового в таких випадках: “Сама ти плачеш. Оно витри під носом”, — а чесно признався:

— Не плачу, але скучаю.

Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували і розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим співчуттям і сказала:

— Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо і в інше.

— Та-а... — невиразно протяг я. І мені раптом дуже захотілося розказати їй і про острів, і про Книша з Бурмилом, і навіть про сон, що наснився мені сьогодні. Я ледве втримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Він би ніколи не простив мені цього. Як важко іноді бути вірним другом!

І ще я несподівано подумав: “А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?” І хоч я не знав, але чогось вирішив, що, мабуть, уміє.

Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потім у душі махнув рукою: “А! Кукурузо ж все одно не бачить!” — і сказав:

— Давай поможу.

Вона нічого не відповіла, я взявся й собі за ручку, і ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що відро гойдалося там, у глибині, стукалося об цямрини, і чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього піввідра. Ми глянули одне на одного і засміялися.

— Давай ще.

Мені було дуже весело отак удвох крутити корбу. Наші руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навіть стукнулися лобами. І весь час сміялися. І стало шкода, коли відра були вже повні.

Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечі і пішла похитуючись. Десь вглибині ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, піднести хоч до воріт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. І я тільки мовчки дивився їй услід. І думав, що на безлюдному острові я б не жив нізащо в світі. Навіть за мотоцикл з коляскою.

“Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось більше... І ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустріч біля криниці... Ой! — згадав я раптом. — Кукурузо ж скигликів просив привезти. А скоро ж продмаг закриється”.

І тут, наче кийком по голові, стукнула мене думка: “Леле! У мене ж грошей ні копійки. А скиглики дев'ять копійок сто грамів! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий”.

Гребенючка вже входила у свою хвіртку.

— Гр... Гр... Ганю! — гукнув я, чи не вперше в житті називаючи її на ім'я.

Вона хитнулася і аж вихлюпнула воду від несподіванки.

— Ганю, — підбіг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич мені дев'ять копійок. Мати з роботи прийде, я одразу віддам.

— Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Да? На цигарки?

— Та які там цигарки! Дуже треба... Я на рибалку на ніч їду. Гачків купити, а то сільмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.

— Тільки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цілих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..

— То я здачі принесу. Я швидко.

— Пожди, я винесу.

Коротше кажучи, скигликів я купив, Гребенючці здачу відніс, а коли мати прийшла, і борг оддав. Усе вийшло добре. Навіть не довелося довго просити у матері дев'ять копійок. Одразу дала. І на ніч відпустила.

От що значить бути хорошим і виконувати все, що тобі наказує мати!

Ще й харчів напакувала повнісіньку торбу — наче я на місяць мандрувати їду.

І коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозі у сінях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якій мати колись припинала бичка. “Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим”, — подумав я, відчуваючи при цьому холодок у животі.

РОЗДІЛ XX

“Руки вгору!”

Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів, як бузина, і цокотів зубами.

— Нічого сказать, поспішав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсім не приїдеш, — сердито пробурмотів він, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Він -таки боявся, що я не приїду, і зрадів, коли побачив мене.

Кукурузо вийшов з води і почав вимахувати руками та присідати, зігріваючись. Потім спитав:

— Ну як там? Що нового? Як дід мій? Ще в міліцію не заявив?

— Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу клепле. Про тебе й не думає.

Кукурузо нахмурився. І я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що він уже так давно-давно на цьому острові, а виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.

— Ну й правильно. І добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий... І все буде в порядку, — бадьоро говорив він, але в голосі чувся сум і туга. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!

Я витяг кульок із скигликами і простяг йому.

— О! Таки привіз! Спасибі! От скучив, — і він одразу вп'явся зубами в скиглик.

— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.

— Та що, рибу ловив і просто так...

— Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?

— Ні, не пишу, — легковажно промовив він, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острів запхався!

Я нічого не відповів: я ж знав, що там — у щоденнику.

— Слухай, давай у цурки-палки зіграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподівано Кукурузо.

— А що, можна, — погодивсь я.

І старі стріляні качури, банькаті жаби, полохливі очеретянки та інші жителі плавнів уперше, мабуть, в своєму житті почули одчайдушне й протяжне:

— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю...

Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тільки тоді, коли вже ні цурки, ні навіть палки не було видно.

Ще від час гри, чим більше темніло, тим більший неспокій огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказувані його Кукурузові, але з кожною хвилиною щось дедалі дужче муляло мені всередині. А коли зовсім стемніло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотічи зубами.

— Ну, поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Він витяг з куреня рушницю, зарядив.

Ми сіли в човен. Кукурузо на носі з рушницею, я гріб. Ніч, як па зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.

— Значить, план такий, — шепотів Кукурузо. — Я з рушницею, ти — з ліхтариком. Я кажу: “Руки вгору!”, ти в цей час світиш ліхтариком і гукаєш: “Товаришу Валігура, заходьте справа! Миколо Івановичу, заходьте зліва!” Щоб він думав, ніби нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.

— А... а що ми потім робитимем? Коли затримаємо його? — поцікавивсь я.

— Як—що? Передамо в міліцію. Товаришу Валігурі передамо.

— То, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретиться ж усе.

Ох, і нащо я це сказав!

— Ні, ні в якому разі! — категорично прошепотів Кукурузо. — Я залишусь на острові. А ти повезеш його в міліцію.

Мені стало зовсім погано. Я мало не випустив весло з рук.

— Та що... та як... та ну... — забелькотів я.

— Подумаєш! Одведеш до міліціонера, товариша Валігури,і все.

— Та Валігура ж ще спатиме, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим злодюгою робитиму вночі сам? Він же мене придушить.

— Не бійся! Я тобі дам рушницю. Потім привезеш.

— Н-не-треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотів я. — Я б-боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Ненароком стрельну, вб'ю його, і мене тоді розстріляють.

Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він усе продумав тільки до того моменту, коли скаже: “Руки вгору!” — і Книш стане, хитаючись, з піднятими руками. А далі, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!

— Ні! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собі хочеш.

— Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тоді я вернусь. От нюні розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!

Мені стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробріший за мене. Іч, як тримається впевнено!

Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо дні сиділи в човні нишком, загамувавши подих, — прислухалися. Ніде ніщо анічичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати...

Загнали ми свій човен в очерет, замаскували. Самі залізли на березі в кущі — я по один бік стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишилося одне — ждать, довго ждать, може, навіть усю ніч, аж до світання, поки не приїде Книш.

— Спати не можна. Ні хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, — будем, як мокрі курки, і нічого не вийде, — тихо сказав Кукурузо.

— Твоя правда, — зітхнув я. Мені вже зараз хотілося спати.

Я широко розплющував очі, вдивляючись у темряву, в якій ледь-ледь можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою стулялися, і доводилося раз у раз протирати їх.


Каталог: uploads -> editor
editor -> Особливості культур заходу і сходу Презентація до уроку (9 клас)
editor -> Конкурс «Учитель року 2016»
editor -> Індивідуальний характер перевірки
editor -> Відділ освіти Нікопольської міської ради Комунальний заклад «Нікопольська середня загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів №8»
editor -> Методичні рекомендації щодо організації роботи в групах продовженого дня./ Упорядник Л. В. Пономаренко Пирятин: рмк, 2015
editor -> Гайдаренко Світлана Анатоліївна
editor -> Сталий розвиток суспільства
editor -> Бібліотечні уроки для учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів 2013 Греджева Н. О
editor -> Календарно-тематичне планування уроків з художньої культури на І семестр для 9-11 класів. Художня культура 9 – 11 класи Розробка змісту навчальної програми «Художня культура»
editor -> Методичні рекомендації щодо ведення класних журналів Упорядник: Сергата Світлана Миколаївна завідувач районного методичного кабінету відділу освіти Новомиргородської районної державної адміністрації


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка