Частина перша



Сторінка18/34
Дата конвертації20.11.2018
Розмір1.76 Mb.
#65267
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34

Археологи сказали, що в могилі поховано якогось славного запорожця з війська Івана Сірка. Бо саме туг отаборювагся Сірко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана біля Сиваша. І, видно, помер туї од ран отой запорожець і тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козакові клали зброю його, речі, люльку і обов'язково пляшку горілки — щоб і на тому світі, мовляв, було йому весело.

Ми довго роздивлялися ці речі, а надто пістолі та шаблю, піхви якої були оздоблені сріблом, а руків'я — з слонової кістки.

Ява зітхнув і прошепотів мені на вухо:

— От якби знаття! Ми ж самі могли одкопати!

Крім могили, експедиція вела розкопки біля дуба. Правда, викопали один тільки іржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Івана Сірка.

Потім археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарішими нашими дідами та бабами, — цікавились легендами, переказами, а також нащадками козаків-запорожців. Особливо довга була розмова з сголітньою бабою Триндичкою.

— Скажіть, будь ласка, бабусю, ким були ваші батько й дід? — ніжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).

— Ага... були, синку, були... — радісно кивала Триндичка.

— Ким же вони, бабусю, були?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Козаками були, запорожцями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Чи, може, просто мужиками, гречкосіями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Гречкосіями? — розчаровано перепитував Папуша.

— Сіяли гречку, сіяли... — радісно кивала Триндичка. — І просо, і овес... А попід хатою мак...

Так нічого від баби й не добилися.

Дуже цікавилася експедиція також найстарішими у селі хатами — тими, що під стріхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, і археологи кожну з них облазили згори донизу, в усі закапелки зазирнули. І тут сталася прикра для нас несподіванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радісний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, під крейдою, він виявив напис: “Цю хату збудував 1748 року 10 квітня козак Титарівського куреня Гаврило Карафолька”.

— Дивіться, дивіться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж історія! Це ж архітектурна пам'ятка... Бережіть, люди добрі, бережіть цю хату... Відсьогодні ми берем її на облік... Це ж така рідкість...

Вся сім'я Карафольчина була приємно здивована — вони самі не знали, в якій знаменитій хаті живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дід Салимон — праправнук запорізького сотника, і голова колгоспу Іван Іванович Шапка — нащадок запорожця, і вчителька Галина Сидорівна козацького роду.

У нас завжди поважали старих людей, але такого успіху вони не мали ніколи Цілими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дідів і прадідів, бабусь і прабабусь... І як послухати, то всі ці бабусі, як правило, були неймовірні красуні, а діди такі силачі, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий підводу з картоплею підняв, третій дуба з землі вирвав...). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предків не було ні в кого. Різниця тільки в тому, що одні красуні й силачі були козацького роду, одні — мужицького. І тут нічого не вдієш. Предків не вибирають і не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми... Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, відмінник і взагалі позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад і якого ми через це терпіти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було ні на стілечки нічого козацького, — був прямий, безпосередній нащадок славного запорожця. А ми... у мене ще хоч був десь далеко по материнській лінії якийсь козак-заброда, а в Яви — анічогісінько, самі за себе гречкосії.

— Діду, невже ж ото у нас у роду не було жоднісінького запорожця? — з надією питав Ява свого діда Вараву.

— Не... щось не пригадую.

— От іще! — сердито одвертався Ява (наче дід був винен).

— Дурень ти, — спокійно казав дід. — Та що там ті козаки без гречкосіїв варті були... Хто б їх годував? З голоду повмирали б... А як була земля наша в скруті, тоді не лише козаки, а й гречкосії йшли її боронити, брали коси, брали вила і незгірш козаків били ворога.

Але на Яву дідова агітація не впливала. Бурмочучи: “Та-а... Не могли хоч би на бабі козацького роду оженитися...” — похмурий Ява ішов геть.

— І все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старій хаті пожити, — крізь зуби цідив Ява, з ненавистю дивлячись на новісінький під бляхою будинок свій. — Може, і в нас на сволоку було щось написано... Дід же старий: багато знає, а ще більше забув...

Ява не міг примиритися. Ява страждав. Тим більше, що Карафолька ходив, задерши носа, і тільки чвиркав крізь зуби слиною у наш бік (словами зачіпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).

Та його задраний ніс і чвиркання крізь зуби можна було б пережити.

Але він дошкулив нам іншим. Він організував на вигоні “Запорізьку Січ”... Військо було набране лише з “нащадків”. І кошовим одноголосно обрали Карафольку.

У вишиваній сорочці, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодіяльності, у старезній дідовій папасі, що в ній уже багато років неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм військом, водив його у походи, влаштовував гульбища і козацькі розваги.

Ми сиділи в кущах і слухали, як долинав з вигону бадьорий запорізький марш:

“Ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати,

Ген, нумо, хлопці, до зброї! На герць поіуляти, слави здобувати'”

Ми скреготали зубами.

Ми ніколи не відчували себе такими самотніми, ображеними і нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами...

Ми, а не відмінник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..

І щоб же йому таке заподіяти, чим би ж його під... той, підкандичити!.

— Слухай, Яво, — стрельнуло мені раптом. — Ти пам'ятаєш “Лист запорожців турецькому султанові”?

— Га? Ну й що?

— Напишімо їм такого листа.

— Як? Вони ж самі запорожці

— Які вони в біса запорожці! Хіба вони справжні? Фальшиві вони. Самозванці. Подумаєш, предки!.. Так і напишем: предки ваші хороші, а ви чорті-що.. Текст листа запорожців у мене дома є — у книжці “Україна сміється”. Перелицюєм і буде — во!

— Ходім!

Взявши у мене текст, ми пішли до Яви. Бо у нього над столом якраз висіла картина Рєпіна “Запорожці”. Сівши під картиною і дивлячись, як ото весело писали запорожці листа султанові, ми почали писати свого листа.

То була каторжна робота.

І от нарешті після довгих мук народився “Лист справжніх запорожців фальшивому лжекошовому, плюгавому відміннику Карафольці і його задрипаному військові”:

Ти—шайтан дурепський, проклятущого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дірка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат відміника недогризенний! Твого зачуханого війська ми не боїмось, землею і водою будем, битися з тобою! Не козаком тобі називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! І в голові в тебе не мізки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобі відказали, плюгавче! І за це поцілуй нас у брудні порепані п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!”

Ми написали це все великими літерами на півтораметровому сувої шпалерів, що лишилися після будівництва нової хати. До сувою на грубезній мотузці замість печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.

Виспівуючи губами: “Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!” — ми пішли на вигін і урочисто вручили Карафольці “пергамен”.

Ми були певні, що авторитет Карафольки після нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє відро.

Але того ж дня ми одержали дуже стриманого і ввічливого листа-відповідь.

Дорогі друзі! Ви лаєтесь дуже красиво, але тільки тому, що ви не козацького роду і вам прикро. Ми прекрасно це розуміємо. Ми залюбки прочитали вашого листа і навіть згодні прийняти вас у свое запорізьке військо писарями — хоч у вас і двійки з мови.



Між іншим, “недогризений” пишеться з одним “н”а “відмінник”, навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, підручник граматики, стор 4, § 23).

З привітом.

За дорученням славного війська запорізького кошовий Степан Карафолька”.

Це було гірше, ніж якби він кожного з нас привселюдно потоптав ногами.

Ми не дивилися один одному у вічі. Такої скрути ми ще не відчували. Ніколи ми ще не виглядали так жалюгідно перед всім товариством васюківських хлопців. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — і навіть шмаркаті першокласники витиратимуть руки об наші голови.

— От якби нам справжню козацьку шаблюку... — зітхнув я. — Або пістоль... як ото археологи викопали... Полетів би Карафолька з кошового в один мент!

— Га? — стрепенувся Ява. — Ага... Шаблюка.., або пістоль — це було б справді... Це — сила! Із справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть... ”

— Де ж її взяти? — безнадійно спитав я.

— Викопати! — примружився раптом Ява.

— Де? Так вона тобі и лежить під земле... Єдина козацька могила біля села була, та й то уже — фіть!

— А на кладовищі?

— Ти що??! Бр...

— Мудрагель! Хіба я кажу — свіжі могили копати? Теж іще! Знаєш старі могили скраю, понад шляхом? Без хрестів, ледь помітні у траві. Ти знаєш, скільки їм років? Років двісті, а то й більше.. Мені ще дід Салимон якось казав, що там його прадід похований... А він хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожців ховали? Із зброєю. От і кумекай.

— Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець...

— Та який там мрець! Череп, кілька кісточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як він двісті років у землі пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двісті років...

— Все-таки... навіть череп... Якось воно...

— Та ми того черепа й не чіпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пістоль обережненько викопаєм і знову зариємо. Ніхто й не помітигь.

— То, може, хоч діда Салимона спитать?

— Хіба то його власність? То ж не картоплю па його вгороді копати... Та и як ти спитаєш: “Дозвольте вашого прадіда викопати. .” Еге? Дурний!

— А коли ж копати? Вдень?

— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають...

— А коли ж?

— Вночі...

— Га?


— Ти що — боїшся?

— Та ні, але...

— От ти хочеш і справжню козацьку зброю мати, і щоб усе було, як у магазині. Дуже хитрий!

— Ну гаразд, — зітхнув я. — Спробуєм...

Ви були коли-небудь уночі на кладовищі? Яьщо не були — то не ходіть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.

Це я зараз кажу, а тоді... Хіба я міг показати перед Явою, що я боюсь, коли він, сатана кирпата, вів себе так, наче не на кладовище вночі йде, а в клуб на кінокомедію.

— То боягузи, заячі душі, повидумувані, що на кладовищі вночі страшно, — весело казав він — А насправді, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертві тобі вже нічого не заподіють. Пам'ятаєш, Том Сойєр і Гек Фінн теж ходили вночі на кладовище. І — нічого .

— Авжеж... Нічого — криво усміхнувся я — Тільки в них на очах індієць Джо вбив лікаря.

— Ну й що... подумаєш... Але не їх же... — Ява таки забув про індійця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.

— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосі. І нащо я згадав про індійця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату і підійшли до кладовища. На тлі хмарного неба вимальовувалися хрести. Місяць визирав з-за хмар, ледь освітлюючи дорогу. Позаду в темній тиші спало село, навіть собак не було чути. За кладовищем, ліворуч, чорнів гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. І всюди ні душі. Здавалося, що тільки й є на світі оце кладовище і нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всі боки і придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крім того, в мене ще була щітка від чобіт (замість спеціальної археологічної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — ліхтарик, отой “динамічеський”, що я йому колись подарував.

Тихо балакало од вітру вгорі на деревах листя. Десь порипувала суха гіллячка, наче хтось ходив у темряві між могил і скрипів дерев'яною ногою.

Згадав я раптом, як ховали недавно, влігку, стареньку прабабусю Петі Пашка. У нас у селі вмирали нечасто, і, звичайно, всі ми були на похороні. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате і ніби всміхнене.

І уявилося мені, як лежить вога зараз отут, зовсім поруч, під землею, в домовині. Розплющує очі, ворушиться, хоче підвестися. Я десь читав, що іноді помилково ховають у летаргічному сні, а в могилі “мерці” просинаються і... Волосся заворушилося у мене на голові, взялося дротом, я не можу дихнути...

І враз — жжик, жжик! — наче заскрипіли кості.

Це Ява ліхтариком.

— Отут! — шепоче, присвічує ледь помітний у високій траві горбок могили.

— Н-не.. н-не ж жикай . К краще вже в темряві копати...

Ява й сам зрозумів, що той ліхтарик не для кладовища, — більше не жикав. Кілька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потім взялися за заступи. Одночасно увіткнули їх у землю, натисли ногою.

І раптом... Ми так і заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися великі зелені очі. Над очима стирчали ріжки... І потім (навіть тепер я не можу спокійно це згадувати) звідти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик... Такого крику я не чув ніколи в житті.

Наступної миті...

— А а а! — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, — це точно.

Ми не бігли, ми летіли, майже не торкаючись ногами землі... Такої швидкості, мабуть, не знала наша Васюківка за всю свою багатовікову історію.

Ми влетіли у двір до Яви (він був ближче) і, зачинивши хвіртку, підперли її дровинякою.

Можете сміятися, але тої ночі ми спали у собачій будці. Спали, притиснувшись з обох боків до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що міг і самого чорта загризти. І як не переконували ми один одного вранці, що ми два йолопи, що то був звичайнісінький кіт, що саме коти інколи так несамовито кричать, — про повторний нічний похід на кладовище годі було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи і нікому слова не сказали про нашу пригоду.

Незабаром почалися дощі, потім зима, і “Запорізька Січ” на вигоні розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколісного велосипеда льодовий самокат, і втрачений авторитет повернувся до нас.

Але після тої ночі я сказав собі: “Павлушо, ти ніколи більше не підеш уночі на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, і тобі зовсім не треба, щоб ти почав тіпатися і заїкатися від страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тіпаються і заїкаються”.

Та, бачите, не минуло й року, і от я знову збираюся вночі на кладовище.

І хоч, як завжди, при самій лише згадці про ту ніч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собі “Треба йти, Павлушо. Якби це було потрібно особисто тобі, ти б нізащо не пішов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. І ти підеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку ціну”.

Я чую, як поряд зі мною зітхає Ява, і знаю, що він думає про те ж саме.

Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тіткою. І хоч двері в їхню кімнату зачинені, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусідньому будинку почують, бо вікна розчинені. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хороші, добрі и лагідні. Дядько передовик виробництва (на Дошці пошани висить) і майстер спорту. А тьотя такі коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони...

Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!

— Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у... хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу у-у...

Поснули!

Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тіткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього діла, вони, певне, були б чемпіонами світу!

Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують...

РОЗДІЛ XIII

Нічні пригоди. Постріл у печері

Ми виходимо на балкон. Дістаємо з-під ящика ще вдень заховану вірьовку, прив'язуємо до поруччя. Тільки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушені спуститися з балкона по вірьовці. Бо через двері вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.

Та й тітка на ніч ключ до себе в кімнату забирає.

Другий поверх — зовсім невисоко.

А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлів на вірьовці понакручували, щоб легше.

Всі вікна темні, лише на п'ятому поверсі світяться два, мов очі будинку. Там мелькають постаті і чується музика — мабуть, справляють новосілля (дядько з тіткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок біля Печорського мосту). І від того, що зовсім поряд люди не сплять, а веселяться, нічна наша мандрівка здається мені вже не такою страшною і надзвичайною.

Додає мені духу що й те, що у кишені я міцно стискаю пїстолет — стартовий пістолет дядька. Після довгих роздумів і вагань ми вирішили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскільки ми твердо вирішили бути дуже чесними, ми написали дядькові листа і поклали замість пістолета. Ось цей лист:

Дорогий дядю Гришо'!



Вибачте і не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Він нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцію. Може, й не вернемось. Тоді шукайте наші тіла у підземеллях лаври. Інакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повинні повернути одному чоловікові його річ. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодіїв.

Про всяк випадок прощавайте.

Павлуша. Ява. А костюм мій новий перешліть тоді мамі.

Ява.

А мого велосипеда хай оддадуть двоюрідному брату Володі.

Павлуша”.

Що не кажіть, а уночі в лавру, до тих могил, до мерців усяких лячно йти. І так не хочеться віддалятися од тих двох вікон освітлених, від музики тієї веселої. Але треба поспішати!

Ми сіли па порожній і якийсь самотній трамвай, що одразу швидко (вдвічі швидше, по-моєму, ніж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилізли на площі Слави — там, де вічний вогонь і могила Невідомого солдата. І пішки пішли до лаври.

Ми зайшли у знайомий Вальчин двір (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собі — десятий сон бачить!).

Пройшли за флігель і стежечкою, що гадючилася серед чіпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Різдва Богородиці. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. І що це за властивість така у темряви кожен кущик вона населяє жахними химерними створіннями, що ворушаться там, ладні от-от кинутися на вас. Навіть місця, вдень веселі й світлі, здаються вночі страшними й зловісними. А що вже казати про кладовища, церкви, підземелля — куди й удень не дуже весело заходить.

Раптом, наче сповіщаючи комусь про паш прихід, бемкнув з неба дзвін. Раз... Другий... Третій... Ми спинилися, оглядаючись у страшну темінь. Дзвін глухо забивав у серце крижані цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..

— Го... годинник на лаврі... дванадцяту б'є! — пошепки догадався Ява.

Ми пішли далі. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихіше, майже безгучно — наче хотіли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спині і потилиці було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви і торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зелені очі.

Коли ми вже були майже біля брами, у кущах щось враз зашурхотіло, метнулось, зойкнуло. Ми присіли, зіщулилися, втягнули голови в плечі. І я так сіиснув пістолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механізм у тому стартовому розрахований на спортсменів і такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишені. Пропали б тоді мої хороші шевйотові штани.

Минула хвилина. Ніхто не нападав. “Це, певно, хтось із Будчиних друзів”, — вирішили ми, повитягали голови з плечей і розправили плечі.

“Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, і сміятися...” Але ноги не послухали мене і по пласких каменях склепистого підворіття “Дзвіниці на Дальніх печерах” пішли знов-таки по-котячому тихо і безгучно. А сміх так глибоко застряв у мене всередині, що я сам навіть його не почув. Зате я почув інше. З-за надгробка на могилі генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:

— Та перестань... Раз уже так — заведем і все... Ніхто вже не прийде... Не змогли просто вийти з дому і все. Точно...

Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.

— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподівано голосно і різко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.

— Га?! — ніби перелякано гакнули за надгробком. І на тлі неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.

— А... це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як мені здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче він чекав когось іншого.

Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помітили ще у кодлі (він був найменший), і високий худорлявий хлопчина... у чорній масці — мабуть, “чувак”. Я мимохіть здригнувся — що не кажіть, а чорна маска уночі, та ще й у такому місці, справляє нехороше враження. Як бачите, мені доводилось здригатися майже щохвилини. “Якщо далі так піде, то я скоро буду безперестанку тіпатися, як у лихоманці. Треба взяти себе в руки”, — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собі в руки.

— Ліхтарики у вас є? — спитав Будка.

— Нема, — озвався я.

— Це погано, — сказав Будка.

Звичайно, погано, ми и самі знали. Але в нас справді не було ліхтариків. Як на зло той “динамічеський”, що я колись подарував Яві, зіпсувався, а “батареєчного” ми якось по дурості не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такі нічні пригоди!) і в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сірників. Але хіба порівняєш сірники з ліхтариком!

— Ну, гаразд, у нас є, якось обійдемося, — мені здалося, що Будка був навіть радий, що у нас нема ліхтариків.

— Ходімо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обійшли фортечний мур. Попід самим муром збігали вниз дерев'яні вузенькі сходи з поруччям. Над сходами нависли віти дерев, темно було, хоч в око стрель, і здавалося, що ми спускаємось у самісіньке пекло.

Признаюсь одверто, мені було дуже страшно і дуже хотілося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пістолет, і якщо вони щось, то я... Але як це сказати, я не знав.

Будка і “чувак” освітлювали дорогу кишеньковими ліхтариками, але від цих двох тремтливих плямок світла, що стрибали по східцях, було, по-моєму, ще страшніше. Зійшовши вниз, ми знову почали чогось підніматися вгору (і знов-таки вздовж лаврського муру). Піднявшись трохи, звернули праворуч і пішли По асфальтовій доріжці, що в'юнилася між густих дерев. Ішли мовчки. Нарешті я наважився і пошепки спитав у Будки, який ішов поряд зі мною:

— А чого цей... у масці?

— Для конспірації, — таємниче прошепотів Будка — Я ж вам казав — його міліція шукає...

“Тю, — подумав я, — по-моєму, у наші дні чорна маска не тільки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе міліціонер не помітив, а якщо ти у чорній масці, то міліціонер тебе, нітрохи не вагаючись, одразу — цоп! — і в район”.

І раптом мені стрельнуло, що саме зараз можна сказати.

— Нічого, — кажу, — міліція нам до лампи! У нас койшо є! От присвіти.

Будка спрямував світло ліхтарика на мою кишеню, і я наполовину висунув з кишені стартовий.

— Що?!


— Та, — спокійно кажу я, — мій же дядько... — я вже мало не прохопився: “в міліції робить...”, але вчасно змикитив, що тільки що ж було “міліція до лампи”, — мій же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова... Якраз на случай міліції...

— А... а це.. це добре... це харашо... — пропапляв Будка (він цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — він стояв зовсім близько, і при світлі ліхтарика я добре бачив його погляд. І розумів. Той погляд означав: “А як же наша умова нащот брехні і нащот шалабанів?” Я заспокійливо кивнув йому. Це мало означати: “Не бійся, все гаразд; якщо ворогові кажуть неправду, це ніяка не брехня, а тактика...”


Каталог: uploads -> editor
editor -> Особливості культур заходу і сходу Презентація до уроку (9 клас)
editor -> Конкурс «Учитель року 2016»
editor -> Індивідуальний характер перевірки
editor -> Відділ освіти Нікопольської міської ради Комунальний заклад «Нікопольська середня загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів №8»
editor -> Методичні рекомендації щодо організації роботи в групах продовженого дня./ Упорядник Л. В. Пономаренко Пирятин: рмк, 2015
editor -> Гайдаренко Світлана Анатоліївна
editor -> Сталий розвиток суспільства
editor -> Бібліотечні уроки для учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів 2013 Греджева Н. О
editor -> Календарно-тематичне планування уроків з художньої культури на І семестр для 9-11 класів. Художня культура 9 – 11 класи Розробка змісту навчальної програми «Художня культура»
editor -> Методичні рекомендації щодо ведення класних журналів Упорядник: Сергата Світлана Миколаївна завідувач районного методичного кабінету відділу освіти Новомиргородської районної державної адміністрації


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка