Частина перша



Сторінка23/34
Дата конвертації20.11.2018
Розмір1.76 Mb.
#65267
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34

— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народі. Скільки вже років... Років триста, не менше. І кажуть же, що бачили люди, і не раз...

І тут мені стрельнуло!

О!

— Хлопці! Ідея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевірити легенду про Горбушипу могилу. На власні очі пересвідчитися, правду чи неправду балакають. Піти вночі в п'ятницю й перевірити.



Хлопці знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.

РОЗДІЛ III

Легенда про Горбушину могилу

То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись із турецького походу, стояли біля нашого села у долині кошем запорожці. Сотня сотника Горбуші. І сталася тоді дивна річ. Несподівано щез уночі мішок золотих дукатів, уся казна козача, всі скарби, всі трофеї, з важкого походу везені. Скарбником у запорожців був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадіжці. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всім святим на світі, що не винен, але довести нічого не зміг. І наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зітнули старому скарбникові сиву козацьку голову. І тут-таки й поховали. Рушила сотня далі на Запорожжя.

Минув час, сотник Горбуша повернувся у ці місця і купив цю землю, заклав маєток, збудував палац і став жити на всю губу. І грошей у нього було — як гною. Він пускав їх на вітер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з місцевим панством. Бо то ж він сам викрав тоді той скарб запорозький і закопав серед темної ночі у долині під вербою...

Та не принесли щастя сотнику Горбуші крадені козацькі дукати Не минулося йому злодіяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгій білій сорочині, без голови, підходив він до Горбушиного ліжка і схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. І такий сірашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з ліжка і біг світ за очі, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.

І наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попіл вистрілити з гармати, щоб розвіявся по вітру. Сподівався, що те врятує його від жахливих нічних видінь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.

Розкопали — голова Захаркова є, а тіла нема. Пополотнів сотник Горбуша, аж сіпатися почав. “Копайте! — кричить — Копайте, поки не знайдете!”

Сім днів і сім ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрів стр завширшки, метрів двісті завдовжки Але тіла старого скарбника так і не знайшли. А на сьому ніч на дні ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоіо і утворилось озеро, яке так і зветься — Захаркове.

Ще дужче спохмурнів, здичавів після того согник Горбуша, ще більше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму серді. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника і простягав руки. І Горбуша зривався й біг світ за очі. І от одного разу після такої ночі джури знайшли його на березі Захаркового озера під вербою, де колись закопав він крадений скарб, мертвого і... без голови. Пізнали його тільки по сорочці та по шраму на плечі від турецької шаблі. А голову, як не шукали, ніде знайти не могли. Так його без голови й поховали. І збудували над його могилою каплицю. А невдовзі сам собою спалахнув маєток сотника Горбуші і згорів дотла. І оскільки був Горбуша нежонатий і ніяких родичів не мав, земля його одійшла в казну. І лишилася від Горбуші тільки ота каплиця на сільжькому цвинтарі. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшіла цегляна каплиця з повибиданими ще років, мабуть, двісті тому вузесенькими вікнами, з напівпрочиненими іржаво-залізними дверима, яких уже ні зачинити, ні розчинити, бо на півметра вросли в землю... І як тільки починає сутеніти, біля каплиці вже не побачиш живої душі. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те місце нечисте. Начебто щоп'ятниці (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рівно опівночі з'являвся біля каплиці білий привид без голови. То приходив до Горбуші старий скарбник нагадати про себе. І з-під землі чувся стогін і приглушений крик жаху. Горбуша і в могилі не знав спокою, мучився, спокутував свій гріх.

Проте побачити привид міг не кожен. Тільки, якщо ти щось украв і прийдеш після цього в п'ятницю опівночі до каплиці, тоді тобі явиться привид, — казали люди.

А оскільки таких дурнів небагато, щоб після крадіжки бігти вночі до цвинтаря на побачення з привидом, то живих , очевидців ми не знали. Тільки чули розповіді, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадідів кум.

РОЗДІЛ IV

Я беру в напарники Антончика Мацієвського. Крадіжка апарата. Ми йдемо в розвідку на кладовище

— То що — боїтесь? Г-герої! — презирливо глянув я на хлопців.

— Та йди ти!

— Та ну тебе!

— Теж мені! — загомоніли хлопці.

— Це ж іще і вкрасти щось треба, бо інакше... — мовив Антончик.

— А що — і вкрасти! — не вагаючись сказав я. — Як для науки треба — можна і вкрасти. А що! Ви розумієте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду і що душа цілком науково, за законами фізики перетворюється на привид — що це буде... Переворот у науці.

— Та що ти мелеш, — озвався Карафолька. — Який переворот? У якій науці? Навіть якщо тобі з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?

— Як?! А сфотографую!

Ця думка майнула в мене так несподівано, що я сам не чекав.

— А що? А що? — загорівся я. — Коли привид справді є, то він мусить вийти на фото. Обов'язково.

— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.

— Дурниці! Мова твоя — як з гнилого клоччя батіг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.

— Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усі великі відкриття завжди робилися несподівано для сучасників. І дурні сучасники спершу завжди сміялися з геніальних Ньютонів і Едісонів. А вже потім дивувались, як то все просто і як це вони самі раніше не додумалися.

— Ой, держіть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едісон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скільки буде двічі по два.

Хлопці засміялися.

— Смійтесь, смійтесь! Сміх — це здоров'я! — спокійно сказав я. — Слухай, Антончику... раз вони такі... давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвідку! А вони...

Я махнув рукою.

Антончик зашарівся від задоволення. Кілька днів тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, він був “глистюк паралізований”, бо не пройшов по бильцю містка, як це робили ми з Павлушею.

— Ходімо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посміються на кутні.

Карафолька глузливо закричав нам услід:

— Тільки хай вам привид автографа на портреті поставить! Бо наука не повірить! Ха-ха!

І хлопці знову засміялись.

Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорілося серце, і я вже палко вірив в успіх нашої справи.

І коли, одійшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: “Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?” — яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не він, а я сам придумав оту теорію про перетворення за законами фізики людського розуму і душі в привиди.

Антончик слухав-слухав, кивав головою, підтакував, а потім скривився і сказав:

— Нічого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого... якогось спеціального. Щоб уночі знімав. Моя “Смена” не візьме.

Я скипів.

— Ах ти ж, г-г... — хотів я сказати на нього за звичкою “глистюк паралізований”, але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, і сказав: — Г-герой! Теж іще! Якого там спеціального. Просто хорошого апарата треба. “Київ”, чи що.

— А де взять? — спитав Антончик.

— Як — де? Вкрасти, звичайно!

Антончик аж спіткнувся:

— Ти що?!

— Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.

— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разі по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.

— Та ми ж потім повернемо, чого ти!

— Еге! А як злапають! Доказуй тоді, що ти повернеш.

— Та я сам крастиму. Ти тільки на шухері стоятимеш, дрефло.

— А в кого? — вже спокійніше спитав він.

— Та в кого ж! У Бардадима.

— Ну-у... Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще більше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тіла повисмикує — точно!

Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, він уже заводиться. Його всі хлопці боялися. Але в нього був найкращий у селі фотоапарат “Київ” — з телескопічною лінзою і з такою чутливістю, що сам Фарадейович, наш сільський Едісон, казав, ніби тим апаратом можна знімати навіть під землею. Бардадим захоплювався фотографією, його знімки часго друкували в нашій районній газеті. Фотоапаратом своїм він дуже пишався і, звичайно, міг за нього повисмикувати руки й ноги зовсім просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тільки Бардадимовим апаратом. А щодо риску... Що ж . це навіть добре. Вже сама крадіжка апарата в Бардадима було діло неабияке, варте уваги широкої громадськості. А мені ж треба, треба довести тому іскарютському Павлуші, кого він, Іуда, проміняв на ту лелеку обскубану. Щоб він плакав, отакими слізьми плакав у подушку, карався, ограждав і каявся. А я в його бік і не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзів. Хай плаче! І задля цього можна й рискнуть.

— Але, мабуть, уже на тому тижні доведеться, — з надією сказав Антончик. — Бо сьогодні ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо і вкрасти, і все інше. Га?

— Сьогодні, — твердо сказав я. — От просто зараз і підемо.

— Та чого так поспішати? Це ж така операція. Треба все обдумать, розрахувати.

— Що там розраховувати? Піти вкрасти, і все. Гайда!

Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навіть на шухері стояти не довелось.

Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки.

— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Ніхто б з хлопців не наважився, а ми... Та що хлопці, ніхто б у всьому селі. Ніхто б взагалі у світі... А ми... В Бардадима! Скажи! От же ж... Правда? От!..

Антончика розпирало від гордості.

І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу.

Він сидів на березі, тримав на коліні довгасту дикточку і щось мазюкав на ній пензлем.

Вгледівши його, Антончик зиркнув на мне і вищирився:

— Ги! Художник!

Він знав, що ми посварились, і хотів зробити мені приємне — старався з усіх сил: кричав, кривлявся і пританцьовував. Антончик сам дружив раніше із Павлушею, але після того, як він кинув Павлушу у скручний час на баштані, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. І тепер Антончик мстиво глузував з Павлуші. Це було негарно, неблагородно, і не варто було б підтримувати його. Але я підтримав. І теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боці чорним олівцем була написана адреса:



село Вссюківка,

вул. Гагарі на, 7,

Гребенюк С. І.

У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччинш дикточці малюєш! На сімейній, сказати б дикточці. Від посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спідницю носитимеш! Так на ж тобі:

— Га-га-га га-га!

Він подивився на мене довгим сумним поглядом, і стільки в тому погляді було докору й гіркоти, що мені аж...

І нічого мені не аж! Можеш собі дивитися скільки влізе! І можеш собі малювати на Гребенюччиних дикточках скільки хочеш. І можеш взагалі. Але скоро ти узнаєш...

Я міцніше притиснув під сорочкою Бардадимів “Київ”. Скоро...

— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми...

— Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходімо швидше.

— Да-да, приготуватися ж треба . Така операція! — багатозначно, змовницьки підморгнув Антончик . — і не мені, а Павлуші. От тріпло! А втім, хай посвербить Іуді. Він же цікавий страх, я його знаю.

З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навіть не подивившись на його дикточку, хоч мені дуже кортіло глянути що він там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки'кинув косяка і встиг помітити, що він малював кущ і трошечки води біля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у річку стрибали. Хоч історична верба. Я на ній рекорда поставив — з самісінького вершечка у воду стрибонув. Ніхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ... Хоча... Може, під тим кущем Гребенючка колись сиділа. Дульцінея! Ну й гори ти разом з нею!

Я був збуджений, і в моєму серці ще не було страху перед тим, що буде мені за крадіжку. Цей страх з'явився лише тоді, коли, забравшися у кущі, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч і мало тямив у фотоапараті, збагнув це з першого погляду. Антончик розумівся на апаратах більше за мене. В нього була учнівська “Смена”, він робив нею паршивенькі знімки і вважав себе великим спеціалістом. Він забрав у мене апарат, почав крутити його на всі боки і, наче мене й не було тут, захоплено бубнів сам собі під ніс:

— Класний апарат... Автоматична експозиція... Оптика... Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!

Він раз у раз прикладав апарат до ока і наводив його то на мене, то крізь кущ кудись удалину. І весь час захоплено ахав.

Мені стало противно. Я крав, рискував, мені, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а він тут ахає, розпоряджається і ще й привид знімати, може, збирається. І виходить, що він герой, а я десь ізбоку. Нащо воно мені тоді все треба.

Ні!

— Оддай сюди! Знімати буду я! Ти мені все покажеш, як треба робить, а зніматиму я. Давай!



Антончик неохоче простягнув мені апарат.

— На! Тільки так зразу ти не навчишся, це треба місяців кілька...

— Може, кілька років? — уїдливо спитав я. — Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тільки наводь і клацай.

— Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освітлення і ще багато чого.

— Ага... будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрі був привид... І взагалі — не дратуй мене, бо...

Антончик одразу присмирнів і почав показувати мені, де що крутити, натискати і як наводити. Я досить швидко це засвоїв. І для практики зняв пейзаж річки, Антончика, корову на березі і великим планом свою брудну порепану ногу. Більше знімати не став, бо лишилося всього десять кадрів. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.

До ночі апарат я заховав у сіні на горищі. І ми з Антончиком пішли на кладовище в розвідку. Треба було вибрати зручне місце для спостереження і визначити шляхи підходу, щоб уникнути різних непередбачених перешкод і прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночі на кладовищі лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнісінька кицька — чортом (як засвітить очима), а коли не знати дороги і вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволіти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвідка в таких випадках абсолюгно необхідна.

Кладовище наше край села. 3 вулиці відгороджене воно високим щільним парканом, посеред якого стоять важезні дубові ворота, завжди замкнені на великий висячий замок (“Щоб покійники не порозбігалися”, — жартує дід Салимон). Але якби покійники справді хотіли розбігтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тільки з боку вулиці, з усіх інших боків ніякой загорожі не було. Одчинялися ворота дуже рідко — лише як когось ховали. І тоді, відчинені, вони виглядали незвично урочисто і значуще — то були ворота, що відділяли цей світ від того, живий, рухливий, галасливий світ від світу мертвого, нерухомого, мовчазного...

А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсім не кладовищенський вигляд. Може, тому, що на них висіла поштова скринька. Хто й коли її повісив, я не знаю. Але висіла вона давно. І повісили її, мабуть, тому, що більше тут повісити було ніде — на всю довжелезну вулицю кругом самі низенькі тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кілометри звідси.

З приводу цієї поштової скриньки дід Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той світ. “І дійде! Швидше, ніж до Жмеринки”.

І ще ті ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати діда Салимона (обійстя діда межувало з кладовищем) росла величезна сосна, і десь на середині її голого стовбура, там, де він викривлявся і від нього відходили вбік два сучки, — було лелече гніздо, змощене, звичайно, не без дідової допомоги. З приводу цього гнізда дід Салимон жартував також.

“Це — казав він, — не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою підтинає, а вони все нових свіженьких немовлят підкидають. І людство весь час вростає. Уже під три мільярди підбилося. А у двохтисячному році буде шість. Смерть відступає, життя перемагає”.

І як усе-таки дід Салимон міг без кінця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусідство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже біля самісінького дідового порога. Останні дві дідові вишні гілками своїми торкалися стін каплиці.

Звичайно, найзручніше дістатися до Горбушиної могили через город і садок діда Салимона. Не йти ж від поля через усе кладовище.

Дома в діда саме нікого не було Дід на баштані, а баба на річку пішла, на пляж (до них племінник з дітьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокійно продумати і простежити маршрут на місцевості Значить, так: з вулиці заходимо не до діда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручніше, бо в діда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потім Карафольчиним городом у дідову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрібню і повз вулики у садок (от тільки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущі смородини, і все. Звідси Горбушина каплиця — як на долоні. І головне — ми навіть не на кладовищі, а в садку, біля людей. У хаті не тільки дід з бабою, а й гостей повно, пле мінник з дружиною і двое дрібних діточок. Отже, нічого страшного. Не зрівняти, як ми з Павлушею діда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києві у Лавру. Я повеселішав.

— Буде порядок! Ходімо, Антончику! Треба трохи подрімати, щоб до ночі не зморило.

Ми полізли на вулицю. І тут зустріли Карафольку, який ішов додому. Він тримався рукою за лоба, і обличчя в нього було таке, наче тільки-но проковтнув кислицю.

— Ой хлопці, — скрикнув він, — там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його “Київ” потяг. Він певен, що пацани. Прибіг до нас. “Хто, — кричить, — узяв?” І аж труситься. “Признаєтесь, — кричить, — прощу. Не признаєтесь, — кричить, — найду, руки-ноги повириваю .” І, по-моєму, Яво, він на тебе думає.

Мене всього враз огорнула якась така млявість-млявість . І руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.

Карафолька відтулив руку од лоба. На лобі вилискувала здоровеннецька синя ґуля.

— Що це в тебе? — спитав Антончик.

— Та... — зам'явся Карафолька. — Об щось перечепився і впав... А ти, Яво, йому краще на очі не показуйся, серйозно... Ну, я піду, прикладу щось холодне, бо... — Він скривився і, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свій двір.

Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очі були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Він уже кілька разів зітхав, і я відчував, що він зараз щось скаже. І він сказав:

— Слухай, Яво, а може, признатися... І оддати йому апарат, бо, знаєш... Га?

Він усе таки був полохливий, цей Антончик Мацієвський Я не міг говорити, бо ще не впорався з тою млявістю. Тільки заперечно похитав головою.

— Як хочеш Мені що... — знизав плечима Антончик. — Я просто хотів, щоб тобі краще. Бо, знаєш...

Це він натякав, що то ж я вкрав апарат, і мені відповідати, а його, мовляв, хата скраю. От!..

Павлуша все-таки ніколи б так не сказав.

Я подивився на Антончика, як на тую мошку, і процідив:

— Як ти таке дрефло, я можу сам.

Антончик замахав руками:

— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панікує... Де зустрінемося?

— Біля клубу, об одинадцятій...

— Все! Ясно! Я навіть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора! — І він побіг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.

РОЗДІЛ V

Привид. Увага! Знімаю!

Дома дід Варава зустрів мене словами:

— Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.

Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навіть не злякався. Просто все в мені напружилося, і в голові дзигою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат і гайнути з дому.

— Та, — байдужим тоном сказав я. — То він хоче їхати ввечері по рибу. 3 під ліхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.

— І кращої компанії, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дід.

— Я знаю, — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помічника треба... І щоб важив небагато, і в рибальстві тямив...

Ой, тільки б не забрехатися! Дід мій брехню за п'ять кілометрів бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.

— А ви, діду, не знаєте, у нас на горищі десь було... таке... ну... щоб ліхтарика до корми припасувати? От я полізу знайду..

І, не чекаючи дідової відповіді, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже теліпалося, як свинячий хвіст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!

Я вихопив апарат з-під сіна, сунув під сорочку і поліз униз.

— Ой, щось живіт заболів! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом від діда. І, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем поміж соняхами та кукурудзою на вулицю і — за село, у гай...

До пізнього вечора, аж поки зовсім не стемніло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад річкою.

Кепсько мені було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, мені навіть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очі. І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свій злочин, ні хвилини спокійної не маючи. Бідні злодії! Нещасні люди!

Коли вже зовсім стемніло, я крадькома, попідтинню подався до клубу. Я спеціально призначив збір Антончикові біля клубу, бо на клубі є годинник. Нам треба ж було рівно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.

Біля клубу — безлюдно. Сьогодні п'ятниця, і ні кіно, ні танців у клубі нема. У нас кіно тричі на тиждень — по вівторках, четвергах і суботах, а в неділю танці. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я заліз у кущі навпроти клубу і почав чекати. Об одинадцятій Антончик не прийшов. “У нього ж теж нема годинника, нічого страшного, ще є час”, — вирішив я.

У чверть на дванадцяту Антончика не було. “Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть”, — вирішив я.

О пів на дванадцяту з темної вулиці почулися кроки Він?!

Нас-с оставалось только тр-рое... —

напівголосом проспівало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.

І знову тиша.

За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробіг чийсь собака.

Антончика не було.

Не прийшов. Злякався. Ні, Антончик — це не напарник.

Павлуша прийшов би обов'язково.


Каталог: uploads -> editor
editor -> Особливості культур заходу і сходу Презентація до уроку (9 клас)
editor -> Конкурс «Учитель року 2016»
editor -> Індивідуальний характер перевірки
editor -> Відділ освіти Нікопольської міської ради Комунальний заклад «Нікопольська середня загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів №8»
editor -> Методичні рекомендації щодо організації роботи в групах продовженого дня./ Упорядник Л. В. Пономаренко Пирятин: рмк, 2015
editor -> Гайдаренко Світлана Анатоліївна
editor -> Сталий розвиток суспільства
editor -> Бібліотечні уроки для учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів 2013 Греджева Н. О
editor -> Календарно-тематичне планування уроків з художньої культури на І семестр для 9-11 класів. Художня культура 9 – 11 класи Розробка змісту навчальної програми «Художня культура»
editor -> Методичні рекомендації щодо ведення класних журналів Упорядник: Сергата Світлана Миколаївна завідувач районного методичного кабінету відділу освіти Новомиргородської районної державної адміністрації


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка