Частина перша



Сторінка26/34
Дата конвертації20.11.2018
Розмір1.76 Mb.
#65267
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   34

І тільки тут я збагнув, що вони сміються.

Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав іі, розмахував рукавами... А я... Ах ти ж.

Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:

— Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи... — Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисте, на повні груди: — Га-га-га-га-га!

І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, у нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п'яного каліку. І дружина племінника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалістю.

Вони жаліли мене.

Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузія, як каже дід Салимон.

Та, люди добрі!

Та, їй же богу, я не переживаю!

Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. До лампочки мені тепер піп Гога, баба Мокрина і вся їхня братія. Не боюся я їх анітрішечки, анікрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному грунті.

І я сміюсь, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.

— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересміявшися, нарешті спитав дід Салимон.

— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.

— Ну!


— Та! — не піддававсь я.

— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Павлуші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!

Павлуша знизав плечима.

— Ну що? I тебе просити треба? — скривився дід.

— А я тут ні при чому, — хмикнув Павлуша.

— Як? — здивувався дід Салимон. — Хіба ви не вдвох?

— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся і пішов геть.

— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.

— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.

— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Незручня-ак! — протягнув дід Салимон.

Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть Тільки у протилежний від Павлуші бік Просто через кладовище, туди, у поле, де тільки вітер, далі від людей.

Ну,тепер усе! Кінець!

Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало у спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.

Все!


Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.

Все!


Нема в мене більше друга.

Все!


 

РОЗДІЛ XII

Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг — Вороний. Солдати. "Восьмьорка”

Минуло кілька днів.

Усього три слова, три невеликих словечка — “Минуло кілька днів...” Написав — і не видно їх. Ніби й не було нічого.

А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, ті кілька днів! І довго, і нудно, І сумно, й тужливо — наче в тюрмі, в одиночній камері.

Як на зло, погода знову зіпсувалася.

Дощ періщив з ранку до ночі. Не можна було носа виткнути з хати.

Сядеш біля вікна, вшнипишся у калюжі-хлюпалюжі надворі і тільки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринві вода. І так тобі кепсько, так тобі зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцільні сльози твої.

До чого дійшло — підручники торішні перечитувати став.

А тут ще й мати серце крає:

— Пішов би хоч до Павлуші — не нудився б так.

За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навіки.

А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.

Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалібної — здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить.. Краще б він уже тою скрипкою по голові мене луснув.

Уперше, мабуть, у житті збагнув я по справжньому, що то за безпросвітна штука — справжня самотність. Коли навіть думкою сягнути нема до кого.

І робити нічого не хочеться, і читати не хочеться, і гратися не хочеться — нічого не хочеться..

Павлуші добре — сидить собі, мабуть, і малює якусь собаку...

А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на голові стоїть — мені що! Мені до лампочки! Іуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!

А дощ періщить... А вода у ринві дзюренчить без упину... А калюжі-хлюпалюжі вже всю землю вкрили, і, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. І нема тому морю ні кінця ні краю — безмежне і безлюдне воно, мов за всесвітнього потопу. І здається, сонце вже ніколи не проклюнеться крізь густезні каламутно-сірі хмари.

А в голову непрохано лізуть спогади... Я їх жену, виштовхую, але вони все лізуть і лізуть...

Про робінзонівську епопею на безлюдному острові у плавнях, про мандри у кукурудзі, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кіностудію, про лаврські підземелля, про тореадорський бій з Контрибуцією, про ВХАТ з “Ревізором”, про атомну бомбу на транзисторах і т. д., і т. п.

І що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лізе, завжди це з ним зв'язано, завжди там він обов'язково. Наче в мене і не було свого особистого життя. А тільки спільне з ним. Ніби сам я не ціла людина, а півлюдини. З одною ногою, одною рукою, півпуза і півголови. А друга нога, друга рука, другі півпуза і півголови — Павлушині. От же ж, їй-богу!

Я вже себе навіть по лобі кулаком бив, щоб вибити ті спогади, але марно. “Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на місці, без дії, — нарешті вирішив я. — Треба рухатися, треба діяти, щось робити, і ті спогади самі вивітряться”.

Я скочив з підвіконня і почав рухатися — швидко ходити по хаті з кутка в куток, спершу просто так, а потім розмахуючи руками.

Дід Варава, який куняв на печі, розплющив одне око і спокійно запитав:

— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?

— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.

І все-таки ці кілька днів минули.

Якось, прокинувшись уранці, я побачив, що дощу вже нема і сяє сонечко.

Мені трохи полегшало. Я вивів надвір велосипеда, защепнув на правій нозі холошу дерев'яною прищіпкою для білизни (я завжди це роблю, щоб холоша між ланцюг і зубчики передачі не заскакувала), сів і поїхав.

Чисте сонце купалося у брудних калюжах і робило їх чистими.

Я з розгону врізався в калюжі, і вони розліталися врізнобіч сонячними бризками.

Виїхав за село і помчав польовою дорогою. Вітер свистів у вухах якоїсь веселої пісні без слів А потім зненацька з'явилися слова. То вже був не вітер. То назустріч мені ішли солдати. Ішли, дружно співаючи бадьорої похідної пісні:

Путь далёк у нас с тобою,

Веселей, солдат, иди,

Вьётся, вьётся знамя полковое,

Командиры впереди.

Солдаты,

В путь, в путь, в путь!

А для тебя, родная,

Есть почта полевая,

Прощай, труба зовет.

Солдаты, в поход!

І після цих серйозних слів вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого віршика, що ото вчать у дитсадках:

Наша Таня горько плачет,

Уронила в речку мячик.

Тише, Таня, Танечка, не плачь,

Эх, не утонет в речке мяч.

Солдаты,


В путь, в путь, в путь!

А для тебя, родная,

Есть почта полевая,

Прощай, труба зовет,

Солдаты, в поход!

Я з'їхав на узбіччя і став, пропускаючи їх. Вони всі були дуже молоді, ці солдати, більшість із них, мабуть, ще й не голилися, і той дитсадівський віршик був іще свіжий у їхній пам'яті. І вони так весело й дружно співали, що мені стало заздрісне. Добре, мабуть, бути солдатом і відчувати себе у такому гурті. Іти отак полем і співати.

Солдатів і взагалі військових ми бачили часто. Кілометрів за п'ять від нас, за Дідівщиною, у лісі були військові табори, а далі, в степу, — артилерійський полігон.

І вже з рік, а то й більше в центрі села біля сільмагу на стовпі під репродуктором висіла дошка з об'явою:



ВНИМАНИЕ!

На полиюне постоянно днем и ночью производятся стрельбы.Красный флаг на вышках — на полигоне стрельба Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона— только с разрешения начальника полигона.

І хоч гупало на тому полігоні далеко не щодня і не щоночі, випасати худобу і збирати гриби та ягоди ніхто туди не потикався, навіть з дозволу начальника. Тільки ми, хлоп'ята, кілька разів ходили туди шукати порох, гільзи та інші боєприпаси. Та й то більше “на слабо”, як хтось зачепить (“От слабо тобі!..”) і без особливих результатів.

Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спеціально були одведені грунтові дороги поза селом.

А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танці. І ми любили товктися біля них і слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат із Рязані, на ім'я Митя Іванов, рудий і кирпатий.

Він невтомно кепкував зі свого друга, удвічі за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Підгайка.

Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дівчина, Митя Іванов зненацька голосно вигукував:

— Солдат Підгайко, стру-унко! Рівняння на середину!

Підгайко червонів і махав рукою:

— Та ну тебе!

Тоді Митя Іванов починав йому вичитувати:

— Солдат є що? — суворо питав він і сам відповідав: — Солдат є військовослужбовець, який уміє — що? — відмінно володіти зброєю; який досконало знає матеріальну частину і який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А Ти, Підгайко? Ти ледар, нехлюй і сачок. Ти думаєш тільки про їжу і про дівчат. Ганьба! До якого життя ти дійшов! Який приклад ти показуєш підростаючому поколінню? — широким жестом він вказував на нас, хлопчаків. — Ганьба! Мені соромно за вас, солдат Підгайко! Два наряди поза чергою! І три години стройової. Кру-гом! Від мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!

Останні речення він вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслідував когось, старшину, чи що.

Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.

Взагалі вони були дуже хлоп'якуваті і подібні до нас, ті солдати. Передражнювали своїх командирів, як ми вчителів, розказували, що хтось із них ходив у “самоволку” (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, “пасували” уроки).

І весь час жартували й сміялися.

А по-моєму, жарти в житті найголовніше. Життя, по-моєму, не може бути без жартів. Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, які не розуміють і не люблять жартів. По-моєму, це лихі, негарні люди. І навіть якщо вони й не зробили ще нічого лихого, то здатні зробити і колись-таки зроблять.

А веселі, дотепні люди — дуже, по-моєму, потрібні для життя, потрібніші за серйозних, поважних і суворих. Бо серйозні й поважні тільки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, і одразу легше працювати людям, і робота спориться, коли серед людей веселий чоловік. А коли начальник веселий і вміє жартувати, то взагалі чудово. От у нас такий голова колгоспу Іван Іванович Шапка. А був колись головою Припихатий, поважний і суворий, увесь час тільки кричав і руками розмахував. І од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить ніколи, тільки жартує, і колгосп — перший у районі.

І я певен, що і в бою отой Митя Іванов і той Підгайко швидше вчинять геройський подвиг, ніж хтось інший.

І то нічого, що Митя Іванов іде оно в строю останнім (бо найнижчий). Однак він не останній. Я певен, що оту “Таню” дошкільнячу він перший заспівав, а всі підхопили.

Проходячи повз мене, Митя Іванов підморгнув і всміхнувся. І так мені захотілося побігти слідом і, пристроївшись за ним, закрокувати і підхопити пісню. Але... якби ж то я був хоч у другому класі... А так...

Та однак зустріч із солдатами якось одразу підняла в мене настрій, і я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкістю, і в душі моїй сама собою виспівувалася, вимулікувалась ота хвацька солдатська пісня: “В путь... в путь... в путь...”

Ех як я люблю отак-о мчати на велосипеді серед безкрайнього поля або степу, чи лісовою стежиною, чи понад річкою по мокрому піску попід самісінькою водою (то кравше, ніж асфальт!).

Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедів! У нас усе село на велосипедах їздить: і в поле, сапку до рами прив'язавши, і на базар, кошики до багажника и до керма .приторочивши, і куди хочеш.

Взагалі велосипед зараз — це основний на селі транспорт. Так каже дід Салимон. У місті на велосипедах тільки діти й спортсмени їздять, а в селі усі. У місті ви старої жінки на велосипеді зроду не побачите. А в нас яка-небудь сімдесятилітня баба Палажка педалі накручує, аж гай шумить, і ніхто й не дивиться, ніби то не стара баба на велосипеді, а дівчина-спортсменка.

Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навіть уявляю, що це мій кінь бойовий. І я лагідно називаю його кінським іменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.

І здається мені — ні в кого в світі нема такого баского коня, як у мене.

— І-го-го-о! — так голосисто заіржав він на все поле, що я аж захрип.

Хіба є для такого коня які-небудь перешкоди!

Гоп-ля! — з ходу перескочив він якийсь дрючок, що лежав на дорозі.

Гоп-ля! — перескочив вибоїну.

Го... Геп! Ляп! — перескочив я кермо велосипеда, пролетів кілька метрів у повітрі і з усього розмаху гепнувся пикою у рідке багно.

А щоб... Тьху!

Тьху!

То була не просто калюжа, як мені здалося. То був рівчак ущерть залитий водою.



Мій Вороний лежав на боці, якось трагічно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я підійшов до нього, і зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спіраль. “Восьмьорка”! Такої жахливої “восьмьорки” я ще ніколи не бачив.

А до села кілометрів зо два.

От халепа! І чого я такий нещасливий! Завжди так. Тільки мені трохи легше стане, тільки настрій покращає, тільки здасться, що життя усміхається мені зяову, як доля одразу — лясь! — по пиці. І я в калюжі. Ех!..

Підвів я свого Вороного, обняв за кермо і пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так ідеш, то рідко кого й зустрінеш. А як не хочеш нікого зустріти, то на кожному кроці:

— Ай-яй-яй!

— Що ж це ти іздєлав?!

— Ого-го!

— Оце “восьмьорка”?

— А-яй-яй!

А вже біля самої хати на Павлушу наткнувся. Він саме виходив з своєї хвіртки.

Побачивши мене, Павлуша не зміг втриматися від здивованої усмішки. Я спересердя тільки плюнув у його бік і тут же, як на зло, спіткнувся. Павлуша засміявся.

— Дурень! — крикнув я, нервово сіпаючи велосипеда, що застряв у хвіртці.

Він не відповів. Одвернувсь і пішов собі вулицею.

Дід глянув на понівечене колесо і спокійно спитав:

— Що — трактора на таран брав, га?

Я тільки зубами скригнув. З дідом сваритись я не міг. Хто ж мені тоді Вороного вилікує? Дід мій умів усе на світі. Що б я не зламав, не скрутив, не зіпсував, я завжди ішов до діда. І він мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому різні погані слова. Але я до них звик.

От і зараз я зітхнув і мовчки з надією глянув на діда. Дід у свою чергу зітхнув і сказав:

— Принеси плоскогубці, обценьки й молоток.

Я не примусив його повторювати. Блискавично метнувся в сарай по інструмент. І дід одразу взявся до діла.

— Варвар! — дід любив перекручувати слова. — Тільки й знаєш золоті верби вирощувати... Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипеді тобі, а на корові їздити. Багамот! Отак колесо іскрутить! Та це ж треба уміти! Десять злодіїв будуть спеціально крутить і так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!

Я мовчки слухав і тільки раз у раз зітхав, показуючи своє каяття. Дід любив, щоб я каявся. Коли я каявся, він робив для мене все на світі.

Провозився дід аж до пізнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, ніби тільки що з магазину.

У діда мого були золоті руки. Якби мені такі руки. Мої тільки шкоду робити вміють. Ех!

РОЗДІЛ XIII

Недарма цей розділ тринадцятий, бо трапляється в ньому річ надзвичайна, незбагненна і загадкова. Таємниця трьох невідомих

Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нічого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камінчик, кожну калюжку.

Дід стояв біля воріт, ніби просто так собі, але я помітив, що він скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цікаво, як воно крутиться. І він, видно, був задоволений своью роботою.

Я проїхав до кінця нашої вулиці і повернув на центральну, Шевченківську, що вела через усе село в поле. Вже минав останні хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колії, щоб дати йому дорогу, і обернувся. Мене наздоганяв якийсь військовий у шоломі і великих мотоциклетних окулярах-крагах, які закривали пів-обличчя.

Порівнявшись зі мною, військовий раптом загальмував.

— Рень? коротко спитав він і, коли я кивнув у відповідь, простягнув мені якийсь конверт. І одразу дав газ і рвонув уперед.

Я так розгубився, що упустив конверта на землю. І поки піднімав, від мотоцикліста тільки курява на дорозі лишилася. Я встиг лише помітити, що то був офіцер: чи то старший лейтенант, чи то капітан (чи три, чи чотири зірочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрілювали — не впізнав би. Тільки й запам'яталося, як білозубо сяйнуло оте коротке “Рень?” на засмаглому, припорошеному обличчі... І окуляри на пів-обличчя, і зелений шолом...

Я глянув на конверт:

Яві Реню. (Цілком, таємно)”

Занімілими пальцями розірвав конверт і витяг листа:

Сьогодні, рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий ліс. У розколині над амбразурою знайдеш інструкцію, що ти мусиш робити.

Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива і секретна. Нікому ні слова. Щоб тобі було легше зберігати таємницю, ми поки що не називаємо себе

Отже, рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль.

Г. П. Г.”

У мене враз змокріли долоні. Я звів голову й озирнувся навколо. На вулиці не було ні кого. Тільки біля крайньої хати у дворі баба годувала курей, примовляючи: “тютіньки, тю-тю-тю, тютіньки, тю-тю-тю”. Але вона в мій бік навіть не дивилася. Здається, ніхто нічого не бачив.

Я сів на велосипед і погнав у поле. Листа я міцно тримав у руці, притискаючи до ручки керма.

У голові моїй було метушливе безладдя.

Що це? Жарт? Хтось із хлопців? Або всі разом? Вирішили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив із тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурні. Чого ж мститися?

І чи став би офіцер на мотоциклі встрявати у різні хлоп'ячі витівки, передавати листа? Ні. Навряд. Та й почерк у листі не хлоп'ячий, не учнівський. Учнівський почерк, навіть найкаліграфічніший, одразу можна пізнати. А це був зовсім дорослий почерк — дуже чіткий, розбірливий, з нахилом уліво і кожна буквочка окремо.

Ні! Це не хлопці! А хто ж?..

І що означають ці букви — Г. П. Г.? Що це? Ініціали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардії полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберідзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберідзе).

Але в листі стоїть “ми”. Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє. — “Г”, “П”, “Г”. І хто ж вони такі, ці троє невідомих? Хороші вони чи погані?

Не зупиняючись, я ще і ще раз перечитував листа. І нічого не зміг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навіть якщо це жарт — тим більше.

Я порвав листа на дрібненькі-дрібненькі клаптички і, їдучи, потроху викинув по дорозі.

Тепер того листа сам чорт не збере докупи ніколи в світі.

До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механічно крутили педалі, а кермо само собою звертало у бік Вовчого лісу. І я незчувся, як був уже на узліссі. І лише тоді раптом подумав: “Чого це я сюди іду? Адже у листі сказано — о дев'ятнадцятій. І якщо я приїду раніше, може, це пошкодити спразі — хто його зна”.

Я крутонув кермо і звернув на дорогу, що вела попід лісом у Дідівщину — наче хтось невидимий стежив за мною, і я хотів його переконати, що й не збирався іхати в ліс.

“Заїду в Дідівщину в крамницю, куплю льодяників фігурних”, — вирішив я. У дідівщинській крамниці були фігурні льодяники на паличках — дев'ятнадцять копійок сто грамів. У нашу таких чогось не завозили. І ми іноді спеціально їздили по них аж у Дідівщину.

Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозі “Москвича” з відкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось підвів голову, і я впізнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:

— О! Ану подерж мені отут трохи.

Я зліз з велосипеда і, тамуючи в серці неспокій, подержав йому в моторі якусь штуковину, що він її прикручував плоскогубцями.

— Спасибі! — сказав він, як скінчив. Потім, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадкові, незрозумілі слова:

— Темна вода во облацех.

І усміхнувся.

Я здивовано кліпнув очима, тоді швидко сів на велосипед і поїхав. Мені стало якось не по собі від тих слів.

Я навіть забув про фігурні льодяники на паличках, а звернув на іншу дорогу і подався назад у Васюківку.

“Може, це піп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. “Г. П. Г.” “П. Г.” — це може бути “піп Георгій” — абсолютно. А “Г.” Гаврилівна!.. Це по батькові бабу Мокрину. Мокрина Гаврилівна, її інколи так звуть — “Гаврилівна”. І це вони хочуть заманити мене до лісу і... вбити. За те, що я їх з отим привидом підвів. А що! Були ж такі випадки, коли релігійні фанатики вбивали людей. Навіть у газетах писали... Ех, якби був поряд Павлуша, нічого б не було мені страшно. І нащо то він зрадив? От уб'ють мене, тільки тоді він пошкодує, тільки тоді зрозуміє, що це він винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пізно...”

У селі я повернув вулицею Гагаріна до річки. Мені кортіло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже біля води. Під соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селі. Таких сортів яблук, як у неї, не було ні в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було ні в кого на селі.

Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:

— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобі чортів у пеклі фотографувати! Гайдабура! Геть!

Я тільки усміхнувся й поїхав. Мені одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очі мені замилювала, щоб я нічого не підозрював. Та й що це я вигадав! Кому я погрібен, щоб мене вбивали. І хіба міг офіцер на мотоциклі бути заодно з попом Гогою і бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!

Я твердо вирішив нічого не боятись і о дев'ятнадцятій годині їхати у Вовчий ліс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрібен і можу стати у пригоді. І нічого думати. Мій дід завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре діло, роби, не задумуючись і не відкладаючи.

Але не думати я не міг і до шести годин вечора тільки про це й думав.

РОЗДІЛ XIV

Вовчий ліс. Історія дота. Несподіванка

Нарешті я сів на велосипед і поїхав.

Вовчий ліс був колись дрімучий, з непролазними хащами, і в ньому справді водилися вовки. Тепер вовків там уже давно нема — усіх винищили. Але непролазні хащі лишилися. І хоч і без вовків, були вони страшнуваті. Під час війни у Вовчому лісі точилися великі бої. Він весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.

А у старому дубняку на узвишші громадяться величезні брили зруйнованого доту.


Каталог: uploads -> editor
editor -> Особливості культур заходу і сходу Презентація до уроку (9 клас)
editor -> Конкурс «Учитель року 2016»
editor -> Індивідуальний характер перевірки
editor -> Відділ освіти Нікопольської міської ради Комунальний заклад «Нікопольська середня загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів №8»
editor -> Методичні рекомендації щодо організації роботи в групах продовженого дня./ Упорядник Л. В. Пономаренко Пирятин: рмк, 2015
editor -> Гайдаренко Світлана Анатоліївна
editor -> Сталий розвиток суспільства
editor -> Бібліотечні уроки для учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів 2013 Греджева Н. О
editor -> Календарно-тематичне планування уроків з художньої культури на І семестр для 9-11 класів. Художня культура 9 – 11 класи Розробка змісту навчальної програми «Художня культура»
editor -> Методичні рекомендації щодо ведення класних журналів Упорядник: Сергата Світлана Миколаївна завідувач районного методичного кабінету відділу освіти Новомиргородської районної державної адміністрації


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка