Чернігів Видавництво «Десна Поліграф»



Сторінка1/8
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.1 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
ЧЕРНІГІВ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
ПОВЕРТАЄМО ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Чернігів


Видавництво «Десна Поліграф»

2015


УДК 94(477.51) «1991/2011» (03)

ББК 63.3(4УКР-4ЧЕР) 63я22

Ч-49


Відповідальний редактор: вчений секретар Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» С. В. Черняков.
Рецензенти: представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області С. В. Бутко; доктор історичних наук, професор кафедри історії України та політології Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя С. А. Леп’явко.
Упорядник: заступник голови Чернігівської обласної організації Народного Руху України С. В. Соломаха.


ЧЕРНІГІВ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ. ПОВЕРТАЄМО ІСТОРИЧНУ
Ч-49 ПАМ’ЯТЬ ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Збірка / Чернігівське обласне

об’єднання Всеукраїнського товариства «ПРОСВІТА» імені Тараса Шевченка. Упорядник: С. В. Соломаха, – Чернігів: «Десна Поліграф», 2015. – 56 с.

ISBN 978-966-2646-98-6

Збірку присвячено проблемі демократизації українського суспільства, просування його на шляху до засадничих європейських цінностей та подолання наслідків комуністичного тоталітаризму, зокрема ліквідації його символів шляхом перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ чи інших об’єктів топоніміки Чернігова.

Видання адресоване молоді, політичним і громадським діячам, посадовим особам, історикам, краєзнавцям та всім, хто щиро вболіває за європейське майбутнє України.

ЗБІРКУ ВИДАНО ЗА ПІДТРИМКИ ТА СПРИЯННЯ:
Молодіжної громадської організації «Центр прогресивної молоді «АПЕЛЬСИН»
Чернігівської обласної організації Народного Руху України
за результатами конкурсу ваучерів з організаційної підтримки ОГС за сприяння ІСАР «ЄДНАННЯ» за фінансування Уряду Швеції.

УДК 94(477.51) «1991/2011» (03)

ББК 63.3(4УКР-4ЧЕР) 63я22
ISBN 978-966-2646-98-6  Чернігівське обласне об’єднання

Всеукраїнського товариства «ПРОСВІТА»

імені Тараса Шевченка, 2015

 С. В. Соломаха, 2015



ЗМІСТ
В’ЯТРОВИЧ В. Куди веде вулиця Леніна? Розмова про майбутнє країни 4
ГОРОБЕЦЬ С. Десовєтизація Алеї героїв у Чернігові: як комунориги

захищають більшовицьких «ідолів» 7


ЧЕПУРНИЙ В. Чи допоможе перейменування вулиць краще жити? 12
ЧЕРНЯКОВ С. Чи повернеться стародавній Чернігів до історичних назв? 14
СОЛОМАХА С. Чернігів на шляху відновлення історичної пам’яті та

справедливості 16


ПРОПОЗИЦІЇ щодо включення науковців, фахівців та представників

громадськості до складу робочої групи з розробки концепції розвитку

культурно-історичного середовища та топоніміки Чернігова 21
ПЕРЕЛІК вулиць, провулків, площ Чернігова, у назвах яких

використовується символіка комуністичного тоталітарного режиму 22


СОЛОМАХА С. Правові засади перейменування вулиць 31
Короткі історичні довідки 34
Перелік вулиць, провулків, проспектів та площ міста Чернігова 44
Про авторів 54
КУДИ ВЕДЕ ВУЛИЦЯ ЛЕНІНА?
РОЗМОВА ПРО МАЙБУТНЄ КРАЇНИ
Якщо людина живе в оточенні тоталітарної пропаганди і не помічає її, значить пропаганда досягнула своєї мети.

Вацлав Гавел
Питання про те, навіщо міняти старі назви вулиць чи міст, демонтувати старі пам’ятники, постійно звучать в дискусіях довкола цієї проблеми. При цьому противники змін апелюють до історії – «таким було наше минуле, тож ми не в праві його змінювати». Але насправді ця розмова не так про минуле, як про майбутнє.

Змінити те, що сталося, – поза нашими можливостями. Натомість мова про те, а що з минулого нам потрібне в майбутньому? Що вартує передавати від предків до нащадків? Деякі події ми повинні пам’ятати як пересторогу – таке ніколи не має повторитися. Це слід назавжди залишити в минулому. Інші, навпаки, служать прикладом, на який варто орієнтуватися, прикладом, який може стати в пригоді наступним поколінням. І саме другі мають бути увічненні в назвах вулиць, площ, парків, населених пунктів. Топонімічні назви виступають тут маркером того, що справді важливо для мешканців села, міста чи цілої країни.

Столиця Сполучених Штатів Америки носить ім’я Джорджа Вашингтона, який боровся за незалежність цієї країни, а не короля Георга ІІІ, який протистояв цьому. Майже в кожному американському місті є вулиця Авраама Лінкольна, тому що його ім’я асоціюється з боротьбою проти рабства. Він є символом однієї з базових цінностей американців – свободи. Свідомо навожу нібито далекі для нас приклади Сполучених Штатів. Адже це одна з найуспішніших країн світу. Такою вона стала, між іншим, тому, що більшість її громадян підтримують цінності, визначальні для творення країни. І про цінності розповідають не лише книги, фільми чи телепрограми, але й мапа держави чи навіть маленького містечка. Схожа ситуація в інших державах світу – вулиці, площі, пам’ятники яких присвячені тим людям, які зробили визначальний внесок у розвиток країни, громади, стали символом цінностей, які об’єднують спільноту, місцеву чи національну.

Зафіксовані у топоніміці імена та назви мають важливий виховний ефект – це чудово розуміли не лише керівники свободолюбних демократичних держав, а й очільники тоталітарних режимів. Тому в захоплених нацистами чи комуністами містах негайно з’являлися вулиці Гітлера чи Леніна. Центральні площі обов’язково позначали пам’ятниками перших осіб та монументами «вождів» локального масштабу. Символічно, що в Україні, яка перебувала під владою обох тоталітарних режимів, часто та сама вулиця в різний час була вулицею Леніна, а потім Гітлера, опісля знову Леніна, а на місці пам’ятника «вождю світового пролетаріату» нацисти встановлювали монумент «великого фюрера», який згодом знову замінювався Іллічем.

Після розгрому Третього Рейху, його сліди швидко були стерті з теренів, окупованих раніше німцями. В рамках проведеної повоєнним урядом політики денацифікації перейменовано назви вулиць та міст, ліквідовано нацистські пам’ятники в самій Німеччині. Попри те, що вони теж на той момент вже були німецькою історією. Але саме тією історією, яку німці хотіли залишити в минулому, а не тягти її вантаж за собою в майбутнє.

Схожим чином слідів пам’яті іншого тоталітарного режиму позбавлялися в посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи. Проте «вітер змін» кінця 1980-х – початку 1990-х зачепив Україну лише частково. Швидко й ефективно перейменування та демонтажі відбулися лише в західній частині країни, де місцеву владу очолили представники антикомуністичного національно-демократичного табору. Якщо судити по мапах інших частин нашої держави, то 1991 рік там не став кінцем радянської Україні – вулиця Леніна надалі залишалися невід’ємним атрибутом майже кожного, навіть найменшого населеного пункту. В більшості випадків саме на цій вулиці знаходяться органи влади чи місцевого самоврядування вже незалежної України.

Проблема не в ностальгійному небажанні розпрощатися з минулим, а в тому, що таким чином ми деформуємо свою сучасність і навіть майбутнє. Діти із підручників історії знають про злочинну політику Леніна. Але для того, щоб отримати ці знання, вони йдуть до школи вулицею Леніна, минаючи пам’ятник Леніну. Таким чином ми виховуємо у молодому поколінні суспільну шизофренію та моральний релятивізм – злочини і злочинці не лише не засуджуються, їх продовжують возвеличувати. Тож вулицею Леніна ми точно ніколи не дійдемо до правової демократичної держави. Єдине, куди вона може завести нас – це у безвихідь минулого.

Очевидно, йдеться не лише про вулиці Леніну – вони просто є найвиразнішим прикладом неподоланого тоталітарного минулого. В українській топоніміці відображено сотні, якщо не тисячі інших «героїв комуністичного Олімпу», причетних до масових політичних репресій, Голодомору, боротьби проти становлення української держави (список окремих з них додається). Системна робота зі зміни цих назв в Україні почалася після створення Українського інституту національної пам’яті. За 2007–2010 роки з його ініціативи здійснено 2754 перейменувань. Цю роботу зупинили після приходу до влади Віктора Януковича, гуманітарна політика якого була спрямована не на засудження, а навпаки, на реабілітацію радянського минулого. Як ми тепер знаємо, реабілітацією не обмежилося: режим Януковича спробував використати авторитарні радянські методи в керуванні країною. Тому знову з’явилися політичні в’язні, цензура, обмеження свободи зібрань. Врешті дійшло до розстрілів мирних протестувальників у центрі столиці.

Природно, що повалення режиму Януковича супроводжувалося стихійною «десовєтізацією»: люди намагалися позбутися не тільки ненависної їм влади, але й ганебних символів минулого, які надихали чиновників.

Сьогодні цей процес набуває форми цілеспрямованої державної політики. Він особливо актуальний саме зараз, коли проти України ведеться війна сусідньою Росією. Адже керівництво Кремля мобілізує під свої прапори терористів та диверсантів саме ідеєю повернення до радянського минулого. Символи та герої цього минулого, які боролися проти України в 1917–1920-х роках, надихають їхніх послідовників, котрі підняли зброю проти сучасної Української держави. Тому топоніміка перестала бути питанням лише гуманітарної політики – вона стала одним з інструментів забезпечення національної безпеки.

Між поняттями «потрібно» і «можливо» часто лежить неподоланна прірва. Таку прірву дехто малює в процесах позбавлення тоталітарної спадщини у топоніміці. Коли мова заходить про потребу перейменування вулиць чи населених пунктів, чуємо: «дорого, довго, неможливо». Сьогодні саме ці слова, а не якісь ідеологічні аргументи є головним щитом, який захищає рештки тоталітарного минулого. Текст пропонованого методичного посібника демонструє цілком інше – процес перейменування простий, не вимагає великих фінансових чи часових витрат. Отже, це не лише потрібно, але й цілком можливо.
Ми не знаємо, якими будуть нові назви вулиць, площ, населених пунктів. Це питання згідно українського законодавства та світової практики мають вирішувати місцеві громади. Вони можуть повернути історичну (докомуністичну) назву чи присвятити її якомусь з місцевих або загальнонаціональних героїв. Але ми точно знаємо, чиї імена мають зникнути з мапи нашої країни, з її міст і сіл – імена людей, причетних до масових злочинів, людей, що творили один із найжахливіших тоталітарних режимів в історії людства. Вони назавжди мають лишитися в минулому. Адже, як казав Хосе Ортега-і-Ґассет: «Історія не вчить нас, що ми повинні робити, але вказує на те, чого робити не слід».
Володимир В’ятрович,

голова Українського інституту національної пам’яті



Десовєтизація Алеї героїв у Чернігові: як комунориги захищають більшовицьких «ідолів»
Історики одностайні: більшість монументів на Алеї героїв у Чернігові – нонсенс для країни, свободу і незалежність якої ці діячі свого часу знищували, і яка сьогодні веде відчайдушну боротьбу за право на існування.

При цьому чернігівська громадськість проявляє себе зрілою і відповідальною, оскільки пропонує не просто знищити монументальний ряд Алеї героїв, але цивілізовано його демонтувати і перенести в інше місце – у музей.

Однак радянська спадщина ще надто міцно сидить в деяких головах, що не хочуть змінювати усталених звичок та традицій. Перебуваючи у меншості, вони прагнуть створити ілюзію великої масовки, діючи агресивно і намагаючись криком та «обуренням» підмінити волю громади. А коли подібна тактика не спрацьовує, питання про монументи намагаються «заговорити» – під різними надуманими аргументами зупинити демонтаж, затягнути час і сподіватися, що поступово все зійде нанівець, а ідоли залишаться.

Просте питання: чи опиратися російській агресії на сході України? Може, замість захисту свободи і незалежності, сядемо собі з чашечкою кави, почнемо людей опитувати – а раптом хтось не згоден захищати Батьківщину? А коли набереться таких думок чимало, почнемо сушити голову: як би його зробити, щоб і сяк-так захищатися, і при цьому, боронь Боже, не образити тих, хто ніякої свободи і незалежності не бажає? Ризикуємо при цьому програти на самому початку і втратити все? Ну то й що, зате як демократично!

Відповідь очевидна: спочатку захищаємо свою землю – це не дискутується, а якщо щось і обговорюємо, то хіба що деталі захисту.

Власне, і з чернігівською Алеєю героїв ситуація приблизно схожа. Все ж таки головна алея міста, красива і затишна, але чомусь обліплена запеклими українофобами. Українці – надзвичайно толерантна нація. І те, що за 23 роки незалежності ідоли нікуди не поділися, зайве тому підтвердження. Зрештою, чи не така толерантність і спокусила російських імперіалістів здійснити агресію проти нас?



Але сьогодні у нас війна, в якій гинуть кращі сини Вітчизни. Час дискусій минув, треба єднатися і чинити опір. А для єднання необхідно навести лад у головах – знайти однодумців, знешкодити ворогів і провокаторів.

Монументи на Алеї героїв підносять саме тих, хто століттям раніше у подібній ситуації боровся не за наші волю і свободу, а нищив Українську Народну Республіку, перетворював її на колонію більшовицької імперії. Про що ж тут дискутувати?

І замість того, щоб оцінити тактовність фахівців (не руйнувати, а перенести в інше місце), цивілізовано визначити подальшу долю монументів, опоненти прагнуть перевести дискусію в іншу площину. І починають висувати купу «аргументів», дивлячись на які залишається хіба що знизувати плечима. Власне, більшість з них і аргументами назвати важко, з логікою там відверті проблеми. Але для «заговорення» проблеми – якраз воно.

Нам пропонується не звертати увагу, що там українофоби. Що справжні борці за Україну там взагалі ніяк не представлені. Що сьогоднішній агресор намагається розбити нашу єдність саме в ідеологічній площині.


Відтак, ми спробували зібрати докупи всі оті «аргументи».
«Це наша історія»
Гаразд, а Гітлер, хан Батий? Якби й вони залишили по собі монументальні творіння – ми б теж їх оберігали? Чи насправді «наша історія» – це тільки більшовицько-комуністична спадщина?

Цікавий момент: чи не такі ж захисники «нашої історії» нищать пам’ятники Степану Бандері та іншим українським лицарям?

Вибіркова якась вона, ота «наша історія», не знаходите?

Зрештою, а ті ж таки Герої Крут – це наша історія? І що, ставити їм пам’ятники навпроти Щорса, Антонова-Овсієнка? Чи справжніх героїв вшанувати десь на околицях міста, залишивши центр міста катам? Це не просто історія, це наша ганьба.


«Не на часі»
Це коли у повному розпалі війна за нашу державу? За можливість бути господарями на власній землі? І коли в цій боротьбі ми ледь встигаємо оголошувати дні жалоби за нашими героями?

Навпаки: далі просто нікуди. Саме тепер у всій гостроті постала проблема цінностей і орієнтирів. За що гинуть наші хлопці? Щоб ми і далі вклонялися особам, які знищили УНР? Тут можна хіба що запізнитися, тож діяти потрібно якнайскоріше.

Та це те саме, що нині наставити пам’ятники терористам Захарченку, Плотницькому, Гіркину та їм подібним діячам, а потім забороняти їх зносити.
«Роз’єднує людей»
Чи об’єднає чернігівців у цю скрутну для України хвилину знесення знаків діячам, що нищили нашу волю і свободу? А що, є сумніви? Роз’єднує насамперед домінування пам’ятників українофобам у проукраїнському Чернігові. Якщо ми не збираємося здаватися на милість ворогам, якщо прагнемо боронитися, то в наших інтересах боротьба з усім, що підтримує і надихає наших ворогів. Адже патріотизм і зборище ідолів на Алеї героїв – речі не сумісні.
«Пам’ять ветеранів»
Ох, скільки всього стоїть за цим нібито таким простим і людяним твердженням. Нібито й не було ніколи симпатиків незалежної України, борців за її волю і свободу. Ніби їм не болить бачити, кого увічнено в металі і бронзі в незалежній Україні.

А як же пам’ять тих, хто свого часу загинув на фронтах, намагаючись зупинити навалу більшовицьких окупантів? Як же пам’ять Героїв Крут? Як же пам’ять тих, хто загинув за Україну в 1918-му, 1919-му, 1920-му, 1921-му? Вона для нас ніщо, так виходить? Для нас головне тільки пам’ять про радянських ветеранів? А як бути з тими сивочолими людьми, які свого часу змушені були залишити рідну землю через перемогу антиукраїнських сил? Їх ми теж не рахуємо?

21 листопада 1921 року – трагедія Другого Зимового походу армії УНР. Чи не остання його сторінка: цього дня більшовики розстріляли 360 полонених українських вояків та старшин. Під спів національного гімну «Ще не вмерла Україна» всі вони загинули, відхиливши пропозицію перейти до лав Червоної армії. Радянська влада вже повністю контролює українські землі, ситуація безнадійна, а ці герої виявили неймовірну силу духу і справжній патріотизм, ціною власного життя продемонструвавши вірність ідеалам і Батьківщині. І ви вважаєте, що про це потрібно забути тільки через якусь «пам’ять ветеранів»? Пам’ять тих, хто зі справжніми героями воював і хто вбивав патріотів?
«Це були видатні, неординарні постаті, які залишили слід в історії»
А той же хан Батий? Він у нас не підходить під видатного, неординарного і такого, що залишив слід в історії? А Гітлер? А його полководці? Або ж Наполеон і його маршали, чия пам’ять не затьмарена військовими злочинами? Чи, може, у нас не було власних діячів періоду визвольних змагань, які були б видатними, неординарними і залишили слід в історії? Були? Так про що тоді мова? Чому у металі і бронзі зображені не вони, а ті, хто знищив Україну як самостійну державу?
«Вподобимося більшовикам, які руйнували пам’ятники»
Ні, ми лише знесемо ідолів, якими замінили колишні пам’ятники. І почнемо будувати справжні монументи – не кому попало, а справжнім героям і борцям за Україну. Які якщо й зноситимуть, то тільки наші вороги.
«Так ми дійдемо до могили Невідомому солдату»
А ви не забули, що мова йде не про руйнування більшовицько-комуністичних ідолів, а про їх перенесення? Тож не варто підспівувати російській пропаганді про українців-фашистів. Це для більшовиків-комуністів не було нічого святого, вони знищували абсолютно все – пам’ятники і монументи всіх попередніх епох, історичні назви, церкви і монастирі, інші партії і організації, мільйони опонентів і ні в чому не винних людей.
«Руйнування пам’ятників вигідно Росії»
Якщо не стане проросійських апологетів, то яка з того вигода може бути Росії? Прибирання ідолів вигідно насамперед нам – всім тим, хто прагне відстояти Батьківщину, хто готовий за неї битися. Не забуваймо, що пам’ятники на Алеї героїв виконують насамперед роль ідолів радянського режиму. І вкотре повторюю: їх хочуть всього лише перенести.
«Пам’ятник трудовому подвигу чернігівців, які відбудовували Чернігів»
А як узгоджуються українофобські персонажі з повоєнним трудовим подвигом чернігівців? Та й при чому тут післявоєнні роки, якщо пам’ятники встановлено в 1970-х роках? І чи не простіше в такому разі створити окремий монумент героїчній відбудові міста?

Насправді, монументальний ряд на Алеї героїв – це пам’ятник знищенню нашої свободи і незалежності століття тому.


«Як можна прибрати монумент Юрію Коцюбинському, якщо ми так шануємо його батька Михайла Коцюбинського?»
Я правильно розумію: не важливо, що зробив Юрій, головне – що він син відомого письменника і тільки за це гідний пам’ятника? Його дії і вчинки ніякого значення не мають? То, може, нам ще поставити монументи всім іншим родичам Коцюбинського у знак шани до нього особисто? Навіть тим, які живуть у Росії і до України, крім прізвища, стосунку не мають?
«Матеріали про Ю. Коцюбинського і В. Примакова не розкриті повністю, і не відомо, що ми про них ще дізнаємося»
І з’ясується, що вони спали і мріяли про незалежну та вільну неньку-Україну? Особливо в 1917–1920 роках? Так ми їм у такому разі ще більший монумент влаштуємо.

Цікаво, мені одному здається, що нічого такого ніколи не спливе?

Зрештою, а з якого дива матеріали про них «не розкриті повністю»? І ще одне питання прихильникам подібної аргументації: а навіщо взагалі ставити монументи діячам, вся правда про яких «не розкрита»? Розкривайте, хто ж вам заважає? Тоді й подискутуємо.
«Не потрібно з сьогоднішніх позицій міряти минуле»
Згоден, якщо взяти за основу «Короткий курс історії ВКП(б)» Сталіна, то й дискувати немає про що. А можна міряти героїв Алеї з позицій юнаків, що тримали оборону під Крутами. От тільки важко збагнути, чим не влаштовують когось «сьогоднішні позиції»?

Коли є можливість відійти від фальшувань і перекручень минулого, коли є можливість творити справжню історію, коли є можливість спиратися на здоровий глузд, а не на ідеологеми і штампи.

Зрештою, можна запитати напряму: а що, наші опоненти сподіваються знайти такі «позиції» для оцінки минулого, коли захисники і патріоти України не будуть вважатися героями? І невже не очевидно, що протилежну думку мали лише вбивці українців?
Отже:
– монументи з Алеї героїв мають бути однозначно прибрані, це не може бути приводом для дискусії в нації, яка бореться за свободу і незалежність;

– дискусія можлива тільки з приводу наступних дій – у якому форматі зберегти «ідолів» і яка подальша доля Алеї героїв. Ставити там інші монументи, новим героям, чи взагалі розвантажити її від ідеології і висадити квіти на місці колишніх пам’ятників – ось тут би і знадобилася думка громади.


Ви ще сумніваєтеся? То, може, перед відправкою на схід чергових чернігівських батальйонів спершу проводити їх повз скульптури, що майорять на Алеї героїв, аби бійці проймалися патріотизмом, дивлячись на те, як нинішні чернігівці шанують колишніх душителів нашої свободи? Гадаєте, це їх справді надихатиме, коли треба буде йти на ризик на передньому краї, під вогнем російського агресора?
І останнє питання захисникам українофобів (ще раз наголошую: не від руйнування, а всього лише перенесення): а вам що, зовсім не соромно перед отими юнаками, що боронили Україну ціною свого життя під Крутами?
P.S. На сьогодні патріотично налаштована молодь знесла п’ять із шести одіозних монументів на Алеї героїв. Чернігів звільняється від ідолів і отримує можливість вільно дихати. Так, можна було все влаштувати набагато красивіше і елегантніше – через адекватну реакцію міської влади, через оперативне створення відповідного парку чи музею «радянської епохи» і цивілізоване перенесення туди монументів з Алеї героїв. Що ж, чернігівська влада вкотре продемонструвала, що йти в ногу з чернігівською громадою у неї не виходить. Інші цінності.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,

кандидат історичних наук,



Український інститут національної пам’яті
Чи допоможе перейменування вулиць краще жити?
У дискусії про потребу перейменування вулиць на типові заклики-волання «спочатку нагодувати народ…» відповів вчительці: «Якщо ви дуже хочете їсти, а на кухні брудно – невже не будете прибирати? А пам’ятники комуністам – це точно такий бруд, який заважає їсти». Наче переконав. Та ще й додав цитату Вацлава Гавела про перемогу тоталітаризму, коли його символи не помічаються.
Комуністи знали ціну пам’ятникам, перейменовуванню вулиць, меморіальним знакам – скажімо, у Чернігові не випадково всі видатні українські діячі, навіть визнані їхньою владою, заховані по закутках та окраїнах. Наприклад, ви знаєте де в нас вулиця Лесі Українки? У Холодних ярах! А вулиці Івана Франка, Панаса Мирного, Кропивницького чи Грінченка? Отож бо! Бо запхані їх назви в такі місцини, що і на карті не зразу знайдеш. Скажімо, вулиця імені Грінченка – така куца, що й ледве десяток хат набереться, та й веде у болітце. А цей же чоловік у чернігівській земській друкарні видав 250 книг, створив унікальний чотиритомовий «Словник української мови», створив у Чернігові музей українських старожитностей Тарновського. Але він – у закутку. Зате імена комуністів та героїв другої світової – в центрі. Наче в окупованому місті. А чому «наче»? Воно й було окупованим. Як і вся Україна.
Навіть прізвища толерованих комуністичною владою Тичини та Довженка начеплені на такі вулички, що знайти можна хіба випадково. Бо ж українці! Хоча Тичина тут вчився, а Довженко під Черніговом фільм знімав, не кажучи вже про те, що вони народилися і виросли на Чернігівщині. Зате російські письменники Пушкін, Толстой, Лермонтов, Чернишевський – у центрі українського міста. Бо росіяни. Типова логіка окупації – німці називали центральну вулицю Гітлерштрассе, а росіяни – імені Леніна. А на додачу – російських діячів.
А в незалежній Україні Чернігівська міська рада всіляко опирається перейменуванню, а якщо діватись нікуди – то засилає вулицю Незалежності, яка би мала бути центральною, у Масани. А вулицю Героїв Крут ставить поруч з прізвищем комуніста Короткова, на совісті якого попіл спалених нацистами жителів Корюківки. Пора покласти край цій лукавій двоїстості колишнього першого секретаря обкому комсомолу та дрібних партійних шулерів, що досі марять «бєлакамєнной сталіцей», не бажаючи знати, що й та московська білокам’яність походить від білих стін конюшні ханші Тайдулли, подарованих московському таки митрополиту Алєксію. Якби на столі в міського голови лежала не брехлива історія Васілія Ключевського, а видатного історика Грушевського – то принаймні, вулицю на честь Грушевського, голову Української Центральної Ради, першого президента України, помістили б вулицю таки в центрі міста.
У міській комісії по перейменуванню вулиць досі засідають представники комуністичної партії та НКВС – це все одно, що у післявоєнній Німеччині входили б до влади представники НСДАП та гестапо. До речі, питання до любителів «спочатку нагодувати народ» – у такому разі Німеччина була б бідною чи багатою?
Обласне товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка веде розробку Програми збереження та розвитку культурно-історичного середовища Чернігова. Адже мова має йти не тільки про перейменування вулиць, але й про меморіальні таблички, знаки, найменування закладів тощо. Скажімо, однієї ночі міська влада понавішувала по всьому історичному центру чорних, могильного вигляду табличок – «тут жив герой війни такий-то». Ніхто нікого не питав про естетичний вигляд, доречність такої меморії. Хоча заслуга такого «героя» перед Черніговом тільки в тому, що він тут жив. Так, у хрущовські часи в нашому місті активно заселялися відставники Совєтської армії та КГБ: і полювання близько, і місто зелене, і річка є, ліси з грибами та ягодами. Все для окупантів!

Натомість народний кобзар Василь Нечепа за свої кошти виготовив таблички педагогу Софії Русовій та керівнику хору Леоніду Пашину, бо для міської влади є інші герої, неукраїнські. Звісно, Софія Русова – член Української Центральної Ради: як же за неї проголосують комуністи та комсомольці? Тож треба міняти і назви вулиць, і чернігівську владу – альтернативи нема.


«Чи допоможе перейменування вулиць краще жити?» - знову й знову повторюють зади російської пропаганди наші обивателі. Запитайте у них – а хіба допомагає миття рук краще їсти хліб? Але ж чому тоді ми руки миємо?
Каталог: web docs
web docs -> Укладач: виконуючий функції спеціаліста з охорони праці управління освіти І науки Чернігівської облдержадміністрації
web docs -> Організація та порядок проведення спеціальних об’єктових навчань (тренувань)
web docs -> Формування системи безоплатної правової допомоги в Україні
web docs -> Визволення України від німецько-фашистських загарбників
web docs -> План заходів щодо підготовки та відзначення в районі у 2016 році 98-ї річниці подвигу Героїв Крут у навчальних закладах району провести години спілкування «За честь І волю України»
web docs -> Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік»
web docs -> Таблиця за творами української літератури зно-2017
web docs -> Постанова верховної Ради України Про
web docs -> Програма «Цукровий діабет»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка